Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Заячук Юлія Дмитрівна

УДК 378.4 (71):908 (477) “19”

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНОЗНАВЧИХ ІНСТИТУЦІЙ У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ КАНАДИ (40–90-і рр. ХХ ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент

Герцюк Дмитро Дмитрович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, завідувач кафедри педагогіки

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Кемінь Володимир Петрович,

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка, факультет романо-германської

філології, декан;

кандидат педагогічних наук, професор

Коваленко Євгенія Іванівна,

Ніжинський державний педагогічний університет

імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри педагогіки

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, кафедра педагогіки, Міністерство освіти

і науки України, м. Київ

Захист відбудеться “22” грудня 2004 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.01 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 57, конференц-зал).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 57).

Автореферат розісланий “18” листопада 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кирста Н. Р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Важливою складовою сучасного етапу розбудови Української держави виступає подальше реформування національної системи освіти, інтегрування її у світовий і європейський освітній простір. Вирішення цього завдання потребує ґрунтовного вивчення та творчого використання народно-педагогічного досвіду багатьох поколінь українців, у тому числі й тих, що з різних причин і обставин змушені були емігрувати. Як засвідчує історія, українські етнічні спільноти в різних країнах світу за період свого існування досягли значних успіхів у багатьох сферах суспільного життя, зокрема в такій важливій, як освітньо-виховна. Повною мірою це стосується й тієї частини наших земляків, які сьогодні вже визначилися як канадці українського походження. Їхня історія налічує понад 100 років, а чисельність перевищує мільйон.

Життєдіяльність української діаспори Канади стала предметом багатьох наукових досліджень. До вивчення різних сторін культурно-освітньої діяльності канадських українців (становлення українсько-англійського двомовного шкільництва, організація системи рідних шкіл, вищих українознавчих студій у Канаді тощо) першими звернулися українські канадські вчені – Б. Білаш, В. Буйняк, З. Когут. Б. Кордан, Б. Кравченко, М. Лупул, Ю. Луцький, Я. Рудницький П. Саварин, Яр Славутич та ін. Висвітленню широкого спектра питань українсько-канадської тематики присвячені ґрунтовні праці М. Боровика, О. Войценко, М. Марунчака; українська канадська діаспора у світлі статистики розглядається у роботах І. Теслі.

Дослідження проблем української діаспори Канади вітчизняною наукою започатковано в монографії А. Шлепакова “Українська трудова еміграція в США і Канаді (кінець ХІХ–початок ХХ століття)”, 1960 р.; наприкінці 70-х років ХХ ст. опубліковано працю Л. Лещенка “Фермерський рух в Канаді. 1900–1939 рр.”.

Інтерес до проблем діаспори значно зріс із проголошенням України незалежною державою. У цей період з’являються оригінальні наукові дослідження і навчальні посібники В. Ботушанського, Ф. Заставного, В. Євтуха, О. Ковальчук, С. Качараби, Б. Лановика, С. Романюк, О. Сича, та ін., де проаналізовано причини еміграції українців за океан, формування української етнічної спільноти в Канаді, громадсько-культурне, освітнє життя українських переселенців, їхній внесок у розвиток канадського суспільства, особливості збереження культурної спадщини тощо.

Фундаментальним дослідженням історії розвитку українського шкільництва в Канаді виступає монографія І. Руснака “Розвиток українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ – ХХ століття)”, 2000 р., у якій на основі широкої джерельної бази висвітлюється генеза українського шкільництва в цій країні, визначається його роль у саморозвитку етнічної спільноти й збереженні самобутності канадських українців.

Разом з тим, як засвідчує аналіз, наявні праці українських і канадських вчених не вичерпують усіх наукових проблем, що стосуються освіти українців Канади. На наш погляд, на даний час відсутнє, зокрема, цілісне дослідження такої важливої ланки в житті українських канадців, як організація і діяльність українознавчих інституцій у системі вищої освіти Канади. Практично немає наукових розвідок, в яких на фактологічному матеріалі вони висвітлювалися би як чинник розвитку української етнічної спільноти країни та як самобутня складова української педагогічної думки й освіти. Адже вищі українознавчі студії, які зародилися в Канаді на початку 40-х років ХХ ст., набули значного поширення і відіграють значну роль у житті українських переселенців та їх нащадків: надають різнобічну підтримку українській канадській спільноті, сприяють збереженню рідної мови і культури, традицій та звичаїв, здійснюють науково-методичне забезпечення двомовної українсько-англійської системи шкільництва в Канаді, готують для неї викладацькі кадри, виступають ресурсними інструментами підтримки україністики в світі тощо. Відсутність всебічного, комплексного історико-педагогічного дослідження цієї проблеми, її актуальність і зумовили вибір теми дисертаційної роботи “Організаційно-педагогічні основи діяльності українознавчих інституцій у системі вищої освіти Канади (40–90-і рр. ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною наукових тем кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка “Дослідження історії школи, освіти, виховання, педагогічної думки в Україні” (затверджена наказом ректора № Н-492 від 20.08.99, термін виконання 1999–2001 рр.) та “Філософсько-методологічні, організаційно-методичні та історико-педагогічні аспекти підготовки педагогічних кадрів в умовах класичного університету в Україні та за кордоном” (номер державної реєстрації 0103И005953, термін виконання 2002–2004 рр.). Тему дисертації узгоджено рішенням бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 9 від 27 листопада 2001 р).

Об’єкт дослідження: освіта українців Канади.

Предмет дослідження: діяльність вищих українознавчих інституцій Канади (40–90-і роки ХХ століття).

Мета дослідження: вивчити та комплексно проаналізувати діяльність українознавчих інституцій у системі вищої освіти Канади для творчого використання їхнього науково-педагогічного доробку в процесі вдосконалення сучасної системи вищої освіти в Україні.

Завдання дослідження:

1. З’ясувати соціокультурні передумови виникнення українознавчих інституцій у вищих закладах освіти Канади.

2. Дослідити генезу вищих українознавчих інституцій Канади та їхню роль у життєдіяльності канадських українців.

3. Проаналізувати організаційно-дидактичні аспекти діяльності вищих українознавчих інституцій Канади.

4. Обґрунтувати шляхи творчого використання досвіду українознавчих інституцій Канади для вдосконалення сучасної системи вищої освіти в Україні.

Методологічною основою дослідження є загальні положення теорії наукового пізнання; теорії діалектичної взаємодії особистості з суспільством, єдності національного та загальнолюдського як запоруки суспільного прогресу, гуманізації міжнаціональних стосунків; концептуальні положення про місце і роль досвіду минулого в розвитку наукових знань; принципи історизму, системності, науковості, зв’язку теорії з практикою.

Методи дослідження. Для досягнення визначеної у роботі мети й розв’язання поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження:

теоретичні: відбір, аналіз, систематизація та узагальнення історичної, соціологічної, педагогічної, довідкової літератури, наукових праць вітчизняних і зарубіжних науковців, даних мережі Інтернет, законодавчих актів, навчальних планів і програм українознавчих курсів, підручників, іншої навчальної та методичної літератури, методів викладання українознавчих предметів;

емпіричні: збір та узагальнення даних переписів населення Канади щодо української еміграції, освіти, професійної приналежності українських канадців тощо; статистичні дослідження кількості українознавчих університетських курсів і кількості студентів, які вивчали такі курси; вивчення й узагальнення педагогічного досвіду вищих українознавчих інституцій Канади, університетської документації; дослідження й аналіз змісту, структури і практичної реалізації українських курсів та програм спеціалізації з українознавчих дисциплін різних департаментів і університетів, їхньої еволюції та трансформації; спостереження за організацією навчального процесу вищих українознавчих інституцій Канади в рамках Літніх українознавчих курсів Альбертського і Саскачеванського університетів в Україні; особисте листування та консультації з теперішніми і колишніми викладачами-україністами канадських університетів, керівниками вищих українознавчих інституцій Канади, бесіди зі студентами, слухачами Літніх українознавчих курсів в Україні, їх анкетування.

Джерельну базу дослідження склали історико-педагогічна література, зокрема, монографії, наукові статті, матеріали наукових конференцій, огляди, звіти, енциклопедичні видання, довідники, ювілейні книги, статистичні збірники, спогади, календарі-альманахи, газетні й журнальні публікації з бібліотечних фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Львівської державної обласної універсальної наукової бібліотеки, наукових бібліотек Львівського національного університету ім. І. Франка та Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, Чернівецької обласної наукової бібліотеки; матеріали з всесвітньої мережі Інтернет, особистих архівів, а також листування й консультацій автора з викладачами-україністами канадських університетів; навчальні плани і програми українознавчих курсів вищих українознавчих інституцій Канади; результати спостережень за організацією в Україні літніх українознавчих курсів Альбертського і Саскачеванського університетів та анкетування студентів-слухачів цих курсів.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 40–90-х років ХХ ст. Нижня межа визначається якісно новими перетвореннями в організації рідношкільної освіти канадських українців і заснуванням першої українознавчої інституції в системі вищої освіти Канади (1943). Верхня межа фіксує сьогоднішній стан, проблеми, перспективи розвитку вищих українознавчих інституцій у Канаді.

Наукова новизна й теоретична значущість одержаних результатів полягає в тому, що: виокремлено історико-політичні та соціально-культурні передумови виникнення українознавчих інституцій у системі вищих закладів освіти Канади (налагодження системи рідномовної шкільної освіти; заснування учительських семінарій та підготовка двомовних українсько-англійських учителів; організація українських освітньо-виховних бурс й інститутів; самоорганізація українського канадського вчительства та ін.); періодизовано еволюцію українознавчих інституцій у системі вищої освіти Канади: 40-ві–60-ті роки ХХ ст. – етап зародження навчальних інституцій; 70-ті роки ХХ ст. – етап їхнього найбільшого поширення; 80–90-ті роки ХХ ст. – етап зосередження вищих освітніх студій у декількох основних канадських університетах та започаткування науково-дослідних українознавчих інституцій; обґрунтовано роль вищих українознавчих інституцій у життєдіяльності української канадської спільноти (збереження материнської мови й української канадської спадщини, забезпечення широкого спектра навчальних українознавчих дисциплін, підготовка фахівців вищого рівня кваліфікації та ін.); виділено специфічні особливості організації навчальної діяльності вищих українознавчих студій (спеціалізація шляхом українознавчих і міждисциплінарних програм, елективність українознавчих курсів, інноваційні підходи до організації навчання тощо); окреслено шляхи творчого використання досвіду вищих українознавчих студій Канади для реформування освіти в Україні (впровадження ідей програми “Нова”, застосування новітніх інформаційних технологій, методик оцінювання роботи, підходів до формування навчальних програм підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів та ін.).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що у науковий обіг введено нові документи (навчальні українознавчі програми, плани українознавчих курсів, навчальні календарі канадських університетів та ін.), історичні факти й події (пов’язані із заснуванням вищих українознавчих інституцій, діяльністю викладачів-україністів, запровадженням навчальних українознавчих і міждисциплінарних програм та ін.), що суттєво збагачує історико-педагогічну науку. Зібраний фактологічний матеріал використано під час читання нормативних курсів “Педагогіка”, “Педагогіка вищої школи”, “Історія педагогіки”, “Порівняльна педагогіка”, “Педагогіка української діаспори”, проведення практично-семінарських занять, при написанні студентами тематичних курсових та дипломних робіт у Львівському національному університеті імені Івана Франка (довідка № 103-Р від 17.01.2004), Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (довідка від 20.01.2004), Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка (довідка від 16.02.2004). Одержані результати, сформульовані положення і висновки можуть бути використані для удосконалення системи вищої освіти в Україні, розробки навчальних програм з історії української освіти, нових курсів та спецкурсів із проблематики української діаспори, підготовки сучасних навчальних підручників і посібників історико-педагогічного спрямування.

Особистий внесок здобувача. Роботи [1-8, 10, 11] виконані автором одноосібно. У роботі [9], опублікованій у співавторстві, здобувачу належить ідея дослідження стану української мови в системі шкільного навчання Канади у повоєнний період, збір та аналіз фактологічного матеріалу. Розробки співавтора в роботі не використовувались.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження доповідалися й обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: “Викладач і студент: проблеми діалогу, співпраці і взаємодії” (Львів, 2003 р.), “Українознавство в розбудові національної освіти України ХХІ століття: проблеми та напрями розвитку” (Київ, 2002 р.), “Сучасні освітні технології у професійній підготовці майбутніх фахівців” (Львів, 2002 р.); на П’ятому Міжнародному конгресі україністів (Чернівці, 2002 р.); Всеукраїнських науково-практичному семінарі “Історія педагогіки у структурі професійної підготовки вчителя” (Київ, 2001 р.) та науково-практичній конференції “Історико-педагогічні та соціальні проблеми професійної підготовки кадрів для системи неперервної освіти і соціальних служб” (Чернівці, 2001 р.); звітних наукових конференціях кафедри педагогіки Львівського національного університету імені Івана Франка (2002, 2003 рр.).

Публікації. Результати дослідження опубліковано в одинадцяти наукових працях: дев’ять наукових статей (вісім одноосібних й одна у співавторстві) і дві тези доповідей наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаної літератури (298 найменувань), додатків. Повний обсяг роботи – 246 сторінок, з них основного тексту – 176 сторінок, 21 таблиця на 14 сторінках, 6 рисунків, 8 додатків.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, виділено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Передісторія виникнення вищих українознавчих інституцій Канади” розглянуто сучасний стан наукового дослідження української діаспори Канади та її освітньої діяльності, на основі чого сформульовано тему та завдання дисертаційного дослідження. Коротко проаналізовано передісторію виникнення вищих українознавчих інституцій, процес зародження у середовищі канадських українців ідеї необхідності вищої ланки української освіти в Канаді.

На підставі вивчення життя і діяльності українських переселенців до Канади у роботі виявлено передумови зародження вищої ланки української освіти в системі канадських університетів. Одна із них – український переселенський рух до цієї країни, який поділяють на три періоди (доби), започатковані трьома хвилями еміграції. Він став першопричиною формування у Канаді численної української діаспори, що сьогодні налічує понад один мільйон осіб.

Освітньо-виховна діяльність української діаспори впродовж першої, так званої піонерської (1891-1914), і другої, міжвоєнної (1920-1939), доби еміграції та її результати стали наступною передумовою зародження вищої ланки української освіти в Канаді. До таких результатів ми насамперед відносимо навчання дітей українських емігрантів у школах рідною мовою. Засобами до його реалізації стали фінансовані провінційними урядами державні двомовні українсько-англійські школи, правовою основою для діяльності яких був шкільний закон 1897 р. (Угода Грінвей-Лоріє), що давав дозвіл на двомовне навчання, та приватні рідні школи, які утримувалися коштами батьків та з допомогою церкви.

Наступним важливим результатом освітньо-виховної діяльності стала, на нашу думку, підготовка двомовних українсько-англійських учителів. Для цього українські поселенці домоглися відкриття учительських семінарій в усіх трьох степових провінціях Канади, де діяло двомовне українсько-англійське шкільництво. За час свого функціонування, починаючи з 1905 р., вони підготували понад 300 вчителів. Випускники семінарій стали, зокрема, ініціаторами щорічних учительських конференцій, на яких обговорювалися різні проблеми українського канадського вчительства й української канадської спільноти загалом. Саме на одній із таких конференцій (1915), як встановлено, вперше було порушено питання про запровадження українських студій у систему вищої освіти Канади – створення кафедри української історії і літератури в Манітобському університеті.

Ще одним здобутком освітньої діяльності української канадської діаспори, підґрунтям майбутніх вищих українознавчих студій у канадських університетах стала організація українських освітньо-виховних бурс та інститутів. Їх необхідність була зумовлена, передусім, скасуванням у 1916 р. двомовної системи освіти в Канаді, ліквідацією двомовних українсько-англійських шкіл і учительських семінарій. Разом з тим, приватні рідні школи, які у міжвоєнну добу перетворилися на головні осередки навчання дітей рідної мови, не спроможні були вирішити всі освітні проблеми українців. Найвідомішою серед освітньо-виховних бурс була бурса (згодом – Український інститут) ім. П. Могили в Саскатуні. Цей заклад, зокрема, став організатором щорічних народних з’їздів канадських українців, на першому з яких (1916) була ухвалена резолюція, що вимагала від провінційного уряду Саскачевану відкриття кафедри української мови, літератури та історії у Саскачеванському університеті.

Учительські семінарії, освітньо-виховні бурси й інститути сприяли піднесенню культури і національної свідомості українських поселенців. Вони стали базою, на якій зростала українська канадська інтелігенція, що мала великий вплив на внутрішнє життя української канадської спільноти, усвідомлення нею необхідності вищої ланки української освіти в Канаді.

На реалізацію освітніх прагнень канадських українців значною мірою вплинула друга, міжвоєнна хвиля еміграції до Канади, яка вирізнялася від попередньої мотивами, складом, вищим рівнем освіченості. Вона посилила діяльність приватних шкіл, оскільки до Канади прибула значна кількість учителів. Крім того, значний її відсоток становила політична еміграція з числа учасників визвольних змагань українського народу, політичних і громадських діячів Української Народної Республіки тощо. Вони багато робили для створення громадсько-політичних організацій, товариств, клубів, гуртків, що об’єднували українську спільноту й відстоювали права українських поселенців. Завдяки вищезазначеним чинникам українська канадська спільнота на початку 30-х років ХХ ст. стала важливою організаційною силою в національному, церковному та культурно-освітньому відношеннях, відігравала помітну роль у суспільному житті країни.

Увага наших земляків до питань освіти і виховання, як засвідчив аналіз, сприяла швидшому, порівняно із середньоканадським, збільшенню кількості висококваліфікованих спеціалістів різних галузей. Формування прошарку власних висококваліфікованих професіоналів, української інтелігенції, вихованої вже в Канаді, розуміння необхідності вищої ланки української освіти, помножене на практичні зусилля свідомої частини українських поселенців першої та другої доби еміграції, дало свій результат – у 1943 р. Саскачеванський університет ухвалив рішення заснувати слов’янські, зокрема українські, студії. Так з’явилася перша на американському континенті можливість вивчати українську мову на університетському рівні.

На процес запровадження вищих українознавчих студій в Канаді значною мірою вплинула третя, повоєнна хвиля української еміграції, з якою тут опинилося багато відомих діячів української науки: д-р І. Огієнко, згодом Митрополит УГКЦ Канади; історик Д. Дорошенко та філолог Л. Білецький, які стояли біля витоків Української вільної академії наук у Канаді; археолог, член НТШ у Львові та Канаді Я. Пастернак; літературознавець і філософ Ю. Русов, публіцист і літературний критик Д. Донцов, які з часом викладали в Монреальському університеті, та ін. До молодшої генерації науковців третьої еміграції, які в подальшому зайняли чільні позиції у науковому житті Канади, належали д-ри Я. Рудницький, К. Біда, Ю. Луцький, Яр Славутич тощо. Як доведено у дослідженні, саме спільні зусилля української інтелігенції, вихованої в Канаді, та представників української науки і культури, які прибули до цієї країни з повоєнною хвилею еміграції, привели до поширення наприкінці 40-х – на початку 50-х років ХХ століття українознавчих студій в університетській системі Канади.

У другому розділі “Еволюція українознавчих інституцій у системі вищих закладів освіти Канади” вивчено питання зародження та еволюції українознавчих інституцій у системі канадських університетів, вплив на ці процеси різних правових і суспільно-політичних чинників.

Базуючись на зібраних даних, у роботі показано, що всю історію вищих українських студій при канадських університетах можна поділити на три етапи, зважаючи на домінанти їхнього розвитку на різних часових проміжках.

Першим етапом ми вважаємо 40-ві–60-ті роки ХХ ст., а його визначальною рисою – зародження українознавчих інституцій у системі вищої освіти Канади. Протягом цього періоду десять канадських університетів запровадили кредитні українознавчі курси до своїх навчальних програм.

Поява українознавчих інституцій у системі вищих навчальних закладів Канади, як виявило дослідження, стала складовою процесу започаткування в канадських університетах слов’янських студій. Першим рішення про запровадження українознавчих дисциплін до університетської навчальної програми ухвалив Саскачеванський університет (1943), а його реалізація розпочалася у 1944/45 навчальному році з некредитного вечірнього курсу української мови. Регулярні кредитні українські мовні курси було започатковано у 1945 р. на новоствореному департаменті слов’янських студій, який очолив відомий український вчений, проф. К. Андрусишин. Згодом їх доповнили курси української граматики та літератури, а з 1958/59 навчального року і розроблений проф. В. Буйняком кореспондентський курс української мови, який давав такі ж кредити, як і курси денної форми навчання.

З історичних джерел вдалося з’ясувати, що в Манітобському університеті вивчення української мови розпочалося у 1949 р. на новоствореному департаменті слов’янських мов, який очолив відомий український мовознавець д-р Я. Рудницький. Цього ж року славістичні студії були започатковані також в університеті Оттави, з наступного – розпочалися кредитні курси української літератури. Найвагоміший внесок у розбудову україністики в столичному університеті Канади зробив д-р К. Біда, запрошений для викладання у 1952 р. Вже з 1954/55 навчального року департамент слов’янських студій на своєму українському відділенні не тільки пропонував кредитні курси української літератури, мови та історії України, а й запровадив програми спеціалізації з української мови та літератури на бакалаврському, магістерському і докторському рівнях підготовки фахівців. На той час це була найпотужніша програма україністики серед канадських університетів.

У найбільшому за кількістю студентів університеті Канади – Торонтському – викладання української мови започатковано у 1949/50 навчальному році вечірніми курсами, які вів визнаний фахівець славістики д-р Ю. Ґеник-Березовський. З 1952 р. викладання в університеті розпочав д-р Ю. Луцький – відомий літературознавець, славіст, перекладач. Як голова департаменту слов’янських мов, він увів у навчальну програму українську мову, а згодом і літературу, які визнавалися університетом як кредитні курси, багато зробив для підвищення їхнього наукового рівня. В Альбертському університеті українські студії розпочалися на початку 50-х років вечірніми некредитними курсами української мови. У рамках літніх курсів (1959) для вчителів української мови тут відбувся перший кредитний мовний курс, а восени університет остаточно запровадив кредитні курси української мови у відділі слов’янських мов. З 1960 р. викладати в університеті розпочав доктор славістики Яр Славутич, новатор методики викладання української як другої мови, який розробив і запровадив низку українських кредитних мовних курсів та вечірній некредитний курс української літератури. Його слухачами було чимало вчителів провінційних шкіл.

Серед університетів, які протягом 40–60-х років минулого століття запровадили українознавчі курси до своїх навчальних програм, були також Монреальський (1955), Ватерлоо (1964), Ріджайни (1965), Лейкгеда (1966) та Карлтонський (1969).

Другий етап – 70-ті роки ХХ ст. Його визначальною рисою стало найбільше поширення вищих українознавчих студій у канадських університетах. Значною мірою це було зумовлено політикою багатокультурності канадського уряду (з 1971 р.), що створювала сприятливе правове поле для розвитку рідномовної освіти національних меншин. В середині 70-х років українознавчі курси пропонувалися у 12, а наприкінці 70-х – у 14 університетах Канади.

На підставі ретроспективного аналізу виявлено, що першим серед університетів, які у 70-х роках запровадили україністику до своїх навчальних програм, був Макмастерський (м. Гамільтон). З 1971 р. він пропонував курси української мови початкового, згодом – середнього та підвищеного рівня, які викладав проф. В. Смирнів. Протягом 1972–1974 років українські курси започаткували також університети Британської Колумбії, Калгарі, Віндзора, Йорка, Макгілла та Західного Онтаріо. У восьми із чотирнадцяти університетів, де викладалися українознавчі курси, українська мова і література могли вивчатися як основна галузь спеціалізації на бакалаврському рівні. Університети Саскачевану, Манітоби, Альберти, Торонто й Оттави пропонували магістерські ступеневі програми спеціалізації з україністики. Ступеневі українознавчі програми на докторському рівні мали університети Альберти, Торонто й Оттави.

Розширення сітки університетів, що запроваджували українські студії, спричиняло, як показали дослідження, збільшення кількості українознавчих курсів, які могли вивчати студенти. У 1976/77 навчальному році, коли цей показник сягнув найвищої позначки, канадські університети пропонували 159 таких курсів на бакалаврському і магістерському рівнях підготовки фахівців. Серед українознавчих курсів домінували українська мова та література. На бакалаврському рівні пропонувалися, крім того, курси з української цивілізації, історії, географії України, політології й українсько-канадських студій. Наприкінці другого періоду виникли нові напрями у вивченні україністики – український фольклор, мистецтво, а також методика викладання української як другої мови. Викладання методики було дуже важливим у забезпеченні висококваліфікованими учительськими кадрами двомовних українсько-англійських шкіл степових провінцій Канади.

Третій, нинішній, етап розвитку українознавчих інституцій у канадських університетах, на нашу думку, започаткували 80-ті роки ХХ ст. Аналіз зібраних і систематизованих статистичних даних виявив, що саме у цей час в їх еволюції проявилися дві нові, принципово різні тенденції.

Перша – це тенденція до зменшення кількості студентів, які записувалися вивчати українознавчі програми і курси, та до фактичного зосередження українознавчих студій у кількох вищих навчальних закладах Канади. Значною мірою її зумовили суспільно-політичні чинники як глобального (закінчення холодної війни, розпад Радянського Союзу, утворення незалежної України), так і внутрішньоканадського масштабу (реорганізація університетів, яка спричинила зменшення фінансування освіти, підвищення плати за навчання, зниження інтересу до гуманітарних наук, демографічні, асиміляційні процеси, зміни у канадській політиці багатокультурності тощо). Цій негативній тенденції, як з’ясовано дослідженням, намагалися протидіяти українська канадська спільнота, що збирала спонсорські пожертви на організацію нових українських університетських кафедр, заснування вічних і меморіальних фондів на підтримку навчальної та наукової діяльності українознавчих інституцій при канадських університетах, а також університетські департаменти, що пропонували українознавчі курси, які реорганізовували й оновлювали відповідно до вимог часу українознавчі навчальні програми, осучаснювали методику викладання. Зокрема, університет Ватерлоо, реорганізуючи свою програму, запровадив кореспондентські курси української мови – нову нетрадиційну для україністики в канадських університетах форму навчального процесу. Розроблені проф. Р. Карп’яком, впроваджені у 1980/81 навчальному році, ці курси дали змогу одразу майже вдвічі збільшити кількість студентів, що вивчали українські мовні курси. В роботі доведено, що передусім організаційними ініціативами можна пояснити й успішний розвиток українознавчої програми Альбертського університету, який на даний час має найстабільнішу в Канаді ситуацію щодо україністики, з кінця 80-х – найбільшу кількість студентів, що вивчають українознавчі курси, а за останні чотири роки – й її зростання.

Друга, не притаманна попереднім рокам, тенденція – це заснування українознавчих науково-дослідних інституцій. Вони були покликані, з одного боку, підтримувати успішну освітню діяльність навчальних українських канадських студій, яка неможлива без вагомого наукового забезпечення, а з іншого – зберігати, примножувати та поширювати наукові знання про Україну й українців у Канаді й світі. Всебічний і детальний аналіз процесу їх становлення і розвитку виявив провідну роль серед цих інституцій Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті. Це один з найважливіших науково-дослідних центрів українознавства в Канаді, що вже понад чверть століття підтримує українські й українсько-канадські студії. Канадський інститут українських студій є джерельною базою двомовної українсько-англійської освіти, він надає інтелектуальну підтримку українській спільноті в Канаді та за її межами. Висвітлено пріоритетні напрями діяльності також інших науково-дослідних українських канадських інституцій: кафедри українських студій при Торонтському університеті (створена 1980 р.); Центру українських канадських студій при Манітобському університеті (заснований 1981 р.); кафедри української культури та етнографії імені Гуцуляків при Альбертському університеті (організована 1989 р.); кафедри українознавства при університеті Оттави (заснована 1993 р.); Центру дослідження української спадщини при Саскачеванському університеті (започаткований 1999 р.) та найновішого науково-дослідного українознавчого проекту – Програми вивчення України імені Петра Яцика (започаткована 2001 р. в рамках Центру російських і східноєвропейських студій Торонтського університету). Створення таких інституцій та їхня науково-дослідна, навчальна, дотаційна, видавнича, організаційна діяльність сприяє вирішенню проблем науки і рідномовної освіти українських канадців, збереженню для майбутніх поколінь української канадської спадщини.

У третьому розділі “Педагогічна та науково-методична діяльність вищих українознавчих інституцій Канади” всебічно досліджено питання педагогічної та науково-методичної діяльності вищих українознавчих інституцій Канади.

На підставі аналізу даних першоджерел і науково-педагогічної літератури виявлено, що сьогодні в Канаді прийнята багатоступенева система підготовки фахівців з вищою освітою за схемою “бакалавр – магістр – доктор”. У цій системі свою нішу займають і українознавчі програми та курси. В рамках вищих українських студій вивчення українознавчих дисциплін реалізується трьома шляхами: через українознавчі та міждисциплінарні програми спеціалізації, а також через елективні українознавчі курси. Виконавши українознавчу чи міждисциплінарну з українським компонентом програму спеціалізації, студент має змогу здобути ступінь бакалавра, магістра гуманітарних наук з основною або додатковою спеціалізацію з української мови, літератури, фольклору, слов’янської лінгвістики, а також ступінь доктора філософії. Як елективні українознавчі курси слухають студенти різних спеціальностей, щоб виконати кредитні вимоги гуманітарних і мовних складових своїх навчальних програм, та/або для підвищення середньої оцінки за навчання.

Досліджуючи навчальні плани і програми вищих українознавчих студій при канадських університетах, встановили, що система підготовки фахівців є дуже гнучкою: крім обов’язкових, студентам пропонується велика кількість курсів на вибір, які відповідно до програми спеціалізації кожен із них може обирати за власним бажанням чи з огляду на практичні потреби майбутнього працевлаштування. У розділі на конкретних прикладах детально проаналізовано зміст, мету, завдання, дидактичні пріоритети різних українських мовних, літературних, історичних курсів, що пропонуються в канадських університетах, показана їх специфіка, зумовлена реаліями канадського суспільства.

Значну увагу в роботі зосереджено на вивченні та аналізі інноваційних підходів до організації навчання у вищих українознавчих інституціях Канади – різних форм дистанційної освіти, їхнього розвитку в історичному контексті, новітніх форм організації навчання з використанням можливостей мультимедійних технологій. У контексті сучасних мультимедійних розробок акцентується на: використанні у навчальних цілях ресурсів мережі Інтернет і локальних університетських мереж – вільного короткого on-line курсу “Українська Канада”, який розробляє і впроваджує проф. Д. Глинка в Центрі українських канадських студій при Манітобському університеті, on-line програм “Український алфавіт” та “Українські флеш-картки” для допомоги у вивченні стаціонарних університетських курсів української мови, “Український Інтернет-опитувальник” і “Українські інтерактивні вправи” для тестування з української граматики, які розробляє й впроваджує проф. О. Ільницький в Українському центрі мультимедійного інтерактивного навчання та електронних публікацій Альбертського університету; застосуванні Інтернету як “бібліотеки” сучасного текстового, візуального і звукового матеріалу для викладачів і студентів тощо.

Дослідження виявило, що із здобуттям Україною незалежності стала можливою нова форма організації навчального процесу вищих українознавчих інституцій Канади – Літні українознавчі курси в Україні. Їх дедалі частіше застосовують Манітобський, Альбертський та Саскачеванський університети. Проаналізовано й оцінено особливості такої форми організації навчання, детально викладено й узагальнено результати спостережень автора за практичною організацією навчального процесу на таких курсах, що відбувалися влітку 2002 та 2003 рр. у Львові, а також матеріали анкетування слухачів курсів.

Чільне місце у дисертаційному дослідженні займає питання забезпечення процесу навчання навчальними посібниками та підручниками. На підставі історичного аналізу з’ясовано, що особлива роль у його вирішенні належить визнаному новаторові методики викладання української як другої мови проф. Яру Славутичу. Його “Conversational Ukrainian” (Розмовна українська мова), “Ukrainian for Beginners” (Українська мова для початківців), “An Introduction to Ukrainian” (Вступ до української мови) відіграли значну роль у впровадженні зорово-слухової методики викладання української як другої мови. Їх використовували українці діаспори не тільки в Канаді, але й за її межами. Для викладання української мови в канадських університетах були написані також “Ukrainian Conversational and Grammatical” (Розмовна українська мова і граматика) Дж. Джуравця, “Modern Ukrainian” (Сучасна українська мова) А. Гумецької, “Ukrainian for Undergraduates” (Українська мова для студентів) Д. Струка та ін. Основними підручниками, які використовуються для вивчення українських історичних курсів, є англомовні “Історія України” проф. П. Маґочого та “Україна: історія” проф. О. Субтельного, відомих фахівців з української історії. Щоб полегшити доступ до українських літературних джерел, проф. М. Тарнавський з департаменту слов’янських мов та літератур університету Торонто розпочав масштабну роботу над створенням електронної бібліотеки української літератури, яка уможливить усім бажаючим вільний доступ до електронних текстів українських літературних творів.

Як засвідчив проведений аналіз, цікавою і вартою уваги для потреб сьогодення є система оцінювання знань студента, що застосовується українознавчими інституціями канадських університетів, а також офіційне, регламентоване університетом, оцінювання роботи викладача студентами. Вивчення планів навчальних курсів виявило, що загальна оцінка студента за курс обов’язково виставляється відповідно до оцінок за всі види робіт, які він виконує протягом семестру. Внесок кожного із видів поточної семестрової роботи – аудиторної активності, домашніх завдань, тестів у середині і наприкінці семестру, письмових семестрових есе, усних доповідей тощо – в кінцевий результат визначається у заздалегідь визначених і доведених до студента відсотках. На підсумковому іспиті можна, як правило, одержати не більше 30 % від загальної оцінки за курс. Дольову вагу тих чи інших видів навчальної роботи студента у сумарній оцінці визначає сам викладач. Така система оцінювання стимулює, на нашу думку, постійну роботу студента, сприяє ґрунтовнішому і глибшому опануванню навчальним матеріалом і, як наслідок, вищій якості знань та умінь.

Щоб оцінити роботу викладача, студентам по завершенні кожного курсу пропонують заповнити анкету, яка містить низку запитань, що охоплюють всі аспекти навчального курсу і викладацької діяльності. Відповіді на більшість із питань анкети є стандартизованими типу: згідний, не згідний, категорично не згідний тощо. Існування офіційно відомого оцінювання роботи викладача студентами дає змогу об’єктивно, насамперед самому викладачеві, визначати плюси і мінуси свого курсу. Водночас це стимулює постійне вдосконалення методики викладання та змісту дисципліни відповідно до реалій життя й запитів студента.

Важливу роль, як виявило проведене дослідження, діяльність вищих українознавчих інституцій відігравала і відіграє у методичному забезпеченні україномовної освіти в Канаді. Найбільш вагомими новаторськими свого часу розробками канадських науковців-україністів стали, на нашу думку, розробки в галузі методичного забезпечення викладання української як другої мови: зорово-слухова методика професора Альбертського університету Яра Славутича та україномовна серія навчальних матеріалів для вчителів і учнів “Нова”, яку протягом останніх років розробляє Методичний кабінет української мови Канадського інституту українських студій під керівництвом професора Оленки Білаш. В роботі проведено короткий, але всебічний аналіз цих методик, з’ясовано, що вони максимально адаптовані до вивчення української мови переважно англомовним учнем чи студентом, але можуть також ефективно використовуватися й для вивчення інших мов.

У розділі проаналізовано питання використання науково-педагогічних розробок і потенціалу вищих українознавчих інституцій Канади для задоволення культурно-освітніх потреб українців у зарубіжжі, оцінено можливості й запропоновано конкретні шляхи використання набутого вищими канадськими українознавчими інституціями досвіду для розбудови системи національної освіти в Україні на сучасному етапі.

У додатках подано хронологію найважливіших подій, з якими пов’язане зародження, еволюція та діяльність вищих українознавчих інституцій Канади; статистичні дані, що стосуються української еміграції до Канади; програми деяких курсів, які пропонують українознавчі інституції при канадських університетах; зразки навчально-методичних матеріалів; анкету Саскачеванського університету оцінювання студентами роботи викладача та навчального курсу; розроблену автором анкету, яка пропонувалася студентам Альбертського і Саскачеванського університетів, слухачам Літніх українознавчих курсів в Україні.

За результатами дисертаційного дослідження зроблено такі висновки:

1. Головними передумовами зародження вищої ланки української освіти в системі канадських університетів стали освітньо-виховна діяльність української діаспори протягом першої і другої доби еміграції та її здобутки: налагодження системи навчання дітей рідною мовою у державних двомовних українсько-англійських і приватних українських рідних школах; підготовка двомовних українсько-англійських учителів; організація освітньо-виховних бурс та інститутів, самоорганізація українського канадського вчительства і української канадської спільноти в цілому. Вони сприяли формуванню прошарку власної інтелігенції, яка мала вирішальний вплив на усвідомлення українськими канадцями необхідності вищої ланки української освіти у Канаді як засобу збереження своєї національної ідентичності в умовах чужомовного етнокультурного середовища. В сукупності з практичними організаційними зусиллями це призвело до заснування 1943 р. першої на північноамериканському континенті вищої українознавчої інституції у Саскачеванскому університеті.

2. У своїй еволюції українознавчі інституції в системі вищої освіти Канади пройшли три періоди:

перший (1940-ві–60-ті роки ХХ ст.) – період зародження та становлення українознавчих курсів і програм у канадських університетах зі стійкою тенденцією до збільшення кількості бажаючих вивчати україністику (на цьому етапі українську мову, граматику та літературу). Українознавчі курси до своїх навчальних програм запровадили 10 університетів Канади;

другий (70-ті роки ХХ ст.) – період найбільшого поширення вищих навчальних українознавчих студій у канадських університетах (цьому значною мірою сприяла започаткована в 1971 р. політика багатокультурності уряду Канади, що створювала сприятливе правове поле для розвитку рідномовної освіти національних меншин), коли кількість українознавчих курсів, які викладалися, сягнула максимальної позначки, а кількість університетів, що пропонували такі курси, збільшилася до 14;

третій (80–90-ті роки ХХ ст.) – період зменшення кількості студентів, які записувалися на українознавчі програми і курси; зосередження українознавчих студій у декількох університетах Канади; організаційних зусиль української канадської спільноти та університетських департаментів, спрямованих на пошук перспектив розвитку вищої ланки української освіти; виникнення й активного розвитку українознавчих науково-дослідних інституцій.

3. Змістовий компонент освітньої діяльності українознавчих інституцій при канадських університетах формували, головним чином, курси української мови і літератури. Серед інших напрямів україністики, які утвердилися у системі вищої освіти в Канаді, були курси з української цивілізації, історії та географії України, політології й українсько-канадських студій, українського фольклору, українського мистецтва в Канаді, а також методики викладання української як другої мови.

4. Українські студії при канадських університетах забезпечують вивчення