Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Бадрак Богдана Миколаївна

УДК 821.161.2.09

ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ВЕЛИЧКОВСЬКОГО.

ТЕМАТИКА, БАРОКОВА ОБРАЗНІСТЬ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української та зарубіжної літератури

Бердянського державного педагогічного університету,

Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Соболь Валентина Олександрівна, Бердянський національний

педагогічний університет, кафедра української та зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Задорожна Людмила Михайлівна, Інститут філології Київського

національного університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри української літератури та шевченкознавства;

кандидат філологічних наук, доцент

Матушек Олена Юріївна, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна,

кафедра історії української літератури.

Провідна установа – Львівський національний університет ім. Івана Франка,

кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Львів.

Захист відбудеться “_25_” _лютого___ 2005 року о “_11_” годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д .001.15 із захисту дисертацій на здобуття

наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “23_” ____січня____ 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук Л.М.Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасний літературний процес у спробах осмислити причини нестабільності, непевності ситуації в Україні все частіше й частіше звертається до перехідної епохи – періоду гострих соціальних зрушень, що знайшли своє відображення у всіх сферах суспільного життя. Саме ХVІІ століття, період ослабленого впливу на літературну творчість церковно-релігійної ідеології, що спровокував художність тематики, поступовий перехід від теоцентризму до антропоцентризму, інтерес митця до реальff до реаль2я, утвердило літературні роди та жанри, сформувало обличчя національної літератури, найбільш яскраво представленої бароковою добою. У різні часи в українському літературознавстві порушувалися деякі аспекти цієї багатогранної теми. Праці В.Перетца, М.Возняка, Д.Чижевського, Є.Пеленського, С.Маслова, А.Макарова, Л.Ушкалова, Б.Криси, В.Соболь стали надійним фундаментом для цілої низки теоретичних, історико-літературних розвідок, присвячених встановленню хронологічних меж, визначенню поетичної системи й особливостей стилю бароко, якому притаманні потяг до антиномічності сприйняття і відображення реалій життя, динамічність, посилена увага до емблематики, ускладнена метафоричність з її контрастністю й мальовничістю.

Серед художників слова, чия творчість – знакове явище у становленні українського поетичного мислення кінця XVII – початку XVIII століття, зокрема поезії духовної, філософської, історичної, панегіричної, дослідження якої є, на наш погляд, нагальною потребою загальнокультурного, суспільного й духовного значення, поважне місце посідає Іван Величковський, один з найяскравіших представників стилю бароко в українській поезії, священик, автор панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, перекладач, теоретик фігурного віршування. Прагненням дослідити писемну спадщину Івана Величковського: збірки “Зегар з полузегарком…”, “Млеко…”, обидва рукописні зшитки й панегірики на честь Лазаря Барановича і гетьмана Івана Самойловича – позначені роботи таких літературознавців ХІХ-ХХ ст., як М.Петров, В.Перетц, Д.Чижевський, Є.Пеленський, С.Маслов, В.Крекотень, В.Колосова та ін. Наукова перспективність теми пов’язана із тим, що опубліковані упродовж останніх років праці молодих медієвістів (О.Ткаченко, О.Матушек, К.Борисенко, Т.Сидоренко, Н.Загребельної, ін.), попри посилений інтерес до вітчизняної барокової писемної спадщини, присвячені лише деяким аспектам літературної діяльності Івана Величковського (жанрам курйозної поезії, символіці Богородиці, явищу синкретизму поезії та прози, співвідношенню категорій “стиль” та “автор”). Ці пошуки не дають цілісного уявлення про особливості творчої лабораторії давньоукраїнського майстра слова. З огляду на це актуальність даного дослідження визначається: 1) пильною увагою літературознавців до культурної доби Бароко; 2) відсутністю ґрунтовних робіт, які б висвітлювали всю творчість Івана Величковського; 3) неможливістю глибоко осягнути націо0'f2и націо°'b3тературний процес кінця XVII – початку XVIII ст., а значить і сьогодення, зокрема сучасну зорову поезію, живописну й логічно структуровану, оминувши доробок старожитнього поета-християнина.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота виконана відповідно до комплексної теми кафедри української та зарубіжної літератури Бердянського державного педагогічного університету “Дидактико-літературознавча підготовка студентів до роботи в національній школі”.

Метою роботи є осмислення місця і ролі Івана Величковського у формуванні української літератури доби Бароко. Досягнення сформульованої мети здійснюється шляхом вирішення таких завдань:

простежити історіографію творчості Івана Величковського;

виділити і проаналізувати багатоплановість образів Святого Письма й агіо- та апокрифічних сюжетів у площині письменницького доробку Івана Величковського;

кваліфікувати домінантну роль церковної догматики на формування поетики митця;

простежити розвиток загальнохристиянських ідей та їх актуалізацію у світських творах;

синтезувати християнські образи у філософській ліриці Івана Величковського в динамічну прагматичну систему, побудовану за законами природи і буття;

охарактеризувати витоки й простежити розмаїття образної системи творів Івана Величковського.

При цьому головним завданням є встановити відповідність основного змісту, художніх засобів творів Івана Величковського бароковій добі.

Об’єктом нашого дослідження є національна барокова поетична культура кінця XVII – початку XVIII ст. У межах об’єкта виділяється предмет – творчість Івана Величковського як явище літературного бароко. Також до аналізу тематики та образної системи бароко залучені поетичні зразки Димитрія Туптала, Лазаря Барановича, Климентія Зіновієва та ін.

Теоретико-методологічною основою дисертації є теоретико-літературні та історико-літературні праці М.Довгалевського, М.Сумцова, П.Пекарського, М.Петрова, В.Перетца, І.Шляпкіна, Є.Пеленського, Д.Чижевського, О.Білецького, С.Маслова, В.Крекотня, В.Колосової, Г.Сивоконя, І.Іваня, М.Грицая, І.Смирнова, В.Маслюка, М.Сулими, Р.Радишевського, В.Соболь, І.Бетко, Д.Наливайка, Б.Криси, А.Макарова, Л.Ушкалова, О.Матушек, М.Сороки, А.Ткаченка, В.Копалінського та ін.

Досягнення поставленої в роботі мети при вирішенні конкретних завдань зумовило застосування генетичного, хронологічного, порівняльно-го, описового та герменевтичного методів дослідження історіографії творчості й аналізу поетичних зразків Івана Величковського.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві:

досліджується системно весь масив літературної спадщини Івана Величковського у контексті барокового мислення і світосприйняття;

зазнають новітньої атрибутики тематичні обрії релігійної, філософської та світської лірики митця;

встановлено витоки образної системи його творів;

окреслюються основні параметри в системі символів творів Івана Величковського і запропоновано пояснення деяких схожостей і відмінностей у їхньому декодуванні;

визначено зв’язок поетичного доробку Івана Величковського з богослужебною літературою;

об’єктом наукового дослідження стало укладання словника мови староукраїнського майстра слова.

Практичне значення одержаних результатів. Проаналізований матеріал, одержані результати і висновки можуть бути застосовані у подальшому дослідженні проблем українського літературознавства як джерела наукового та суспільного пізнання для аналізу художнього мислення в творах різних літературних епох, зокрема XVII ст., при написанні вузівських лекційних курсів історії української літератури, програм спецкурсів та спецсемінарів. Запропонований напрям дослідження також може виявити продуктивність під час викладання української літератури в середній школі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення реферованого дисертаційного дослідження реалізовано у формі доповідей на таких наукових конференціях і школах: Літературознавча школа (Ірпінь, 1999 р.), Літературознавча школа “Традиції Античності” (Варшава, 2000 р.), Міжнародна наукова конференція “Проблема межі епох: закономірності перехідних процесів у літературі та мові” (Донецьк, 2000 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція (Бердянськ, 2002 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція пам’яті В.Стуса (Донецьк, 2002 р.), філологічний семінар “Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства пам’яті В.Перетца” (Київ, 2004 р.). Матеріали дисертації відображено в п’яти публікаціях, серед яких 4 – в збірниках наукових праць, 1 – в матеріалах міжнародної наукової конференції.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (180 найменувань), додатків. Повний обсяг дисертації – 188 сторінок (основний текст – 166 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” розкривається сутність і стан наукової проблеми, обґрунтовується актуальність теми, а також окреслюються вихідні дані для її розробки, формулюється мета і головне завдання дослідження, його зв’язок із науковими програмами, практичне значення одержаних результатів та етапи апробації результатів наукового пошуку.

Перший розділ “Історіографія творчості Івана Величковського” містить огляд наукової літератури, класифікованої за п’ятьма етапами, що демонструє ряд тенденцій гуманітарної науки у висвітленні означеної теми. Перший період обіймає 30-ті рр. XVIII – кін. 50-их рр. XX ст. Акцентовано, що типовим моментом праць С.Величка, Л.Барановича, М.Петрова, П.Пекарського, М.Сумцова є здебільшого описовість, обмеження хіба що ідентифікацією авторства малих форм Івана Величковського. Проте розвідки першої половини ХХ ст., зокрема “Отчет об экспедиции” (1913), “Украинская антология 1670-1680-х годов” (1929) В.Перетца, “Український літературний барок” (1941), “Поза межами краси” (1952) Д.Чижевського, “Іван Величковський” (1943) Є.Пеленського набувають уже ознак критичного аналізу. В.Перетцем, Д.Чижевським, Є.Пеленським, а також С.Масловим видаються твори Івана Величковського, окреслюються їхні тематичні обрії, визначаються жанрові й версифікаційні особливості, дається оцінка поезії митця з позиції барокової естетики.

Другий період у вивченні літературної спадщини Івана Величковського припадає на часи “відлиги”. У медієвістичних працях Г.Сивоконя, Л.Махновця, О.Білецького, І.Іваня ґрунтовніше розглянуті поезії митця у контексті барокової культури на ідейному, тематичному й версифікаційному рівнях і, незважаючи на певний кон’юнктурний “наліт”, помітне прагнення об’єктивної оцінки творів майстра.

У третьому величковськознавчому періоді доби 70-х рр. ХХ ст. дослідниками в особі В.Крекотня, В.Колосової, М.Грицая, В.Микитася, Ф.Шолома, І.Смирнова, попри суперечливість, численні закиди у формалізмі, вперше запропоновано нові біо-бібліографічні відомості, повну поетичну спадщину митця, розглянуту крізь призму барокової естетики з обов’язковим урахуванням рівня авторської свідомості.

Четвертий період (80-ті рр. XX ст.) засвідчує новий, розширений спектр освоєння поетичної спадщини Івана Величковського. У студіях М.Сулими, Д.Наливайка, В.Маслюка, Л.Софронової, І.Бетко, В.Смілянської поет проголошується першим теоретиком давньоукраїнської літератури, встановлюється зв’язок практики його “трудолюбій” з теорією написання курйозної й фігурної поезії, піднімається проблема версифікації знахідок Іоана в загальнонаціональному контексті, розглядаються барокова універсальність, кончеттизм, потяг до антиномічності, афористичність творів митця.

Особливу увагу в дисертації надано огляду останнього, п’ятого періоду (від 90-их XX ст. до сьогодення), який продемонстрував інтенцію до пошуків загальних структуромоделюючих якостей барокової літератури XVII ст., що дозволяє представити її саме як цілісність, і визначається новими аспектами засвоєння спадщини видатного барокового автора. Глибоко вивчається механізм творчої лабораторії письменника, з’ясовується характер формального пошуку (Б.Криса), встановлюються генетичні зв’язки з Античністю (М.Сулима, О.Циганок), національною традицією і польськомовною поетичною спадщиною (Р.Радишевський, Г.Грабович, В.Мокрий). Літературознавцями 90-их рр. формулюються телеологічні засади Івана Величковського (Л.Ушкалов), встановлюється відповідність між розвитком вірша і характером відчуття світу поетом, підкреслюються невичерпні можливості слова (А.Ткаченко), пріоритетність поетичної гри (В.Шевчук, М.Сорока). Нових орієнтирів набуває розгляд системи топосів барокового автора (Л.Ушкалов) і жанрово-тематичних обріїв (В.Крекотень, О.Ткаченко). Принциповою засадою дисертації також є не лише фіксація або аналіз найголовніших аспектів вивчення творчості Івана Величковського літературно-критичною думкою, а запропоноване осмислення методології дослідження української літератури давніх епох.

У другому розділі – “Релігійна лірика Івана Величковського” – розглядається інтерпретація староукраїнським письменником Біблії як важливого елемента у національній культурі, а також агіо- й апокрифічних сюжетів. Активне функціонування третього в метафізиці українського літературного бароко – образу Святого Письма як особливої онтологічної сфери Ушкалов Л. Метафізика образу в літературі українського Барокко // Зб. Харк. історико-філол. тов-ва. – Т.2. – 1994. – Х.: Око. – С.54. на різних рівнях, починаючи з вербального й закінчуючи сюжетним, не тільки збагачує доробок митця, а й відсилає його у сферу “сакрального” Софронова Л.О. Український театр Бароко та християнські культурні традиції. – Українське літературне бароко: Зб. наук. праць. – К.: Наук. думка, 1987. – С.199.. Відповідно до цього твори Івана Величковського поділяються на власне біблійні та агіо- апокрифічні. Центральне місце першої підгрупи посідає тема Святої Трійці. Автором рукописних збірок він іменується Богом і наділений вищими духовними цінностями: незалежністю, усеприсутністю, усебаченням, усевладністю. Творець самобутній і самодостатній у виборі, обсяг знань його невичерпний. Доказом вищості Вседержителя, з погляду митця, є незбагненність його вчинків навіть мудрим. Іван Величковський відстоює найважливіший дар Святого Духа – любов – суть Божої природи й основи християнського віровчення.

Опрацювання образу Ісуса Христа часом призводить до перевантаженості художнього тексту фактами з життя і діяльності Бога – Сина. Послуговуючись культурним сюжетом, І.Величковський відзначає, що Ісусове лице приємне, гарне, як достиглий плід, невичерпний резерв святості. Особливої уваги бароковим автором приділено Галілейському служінню – періоду інтенсивної діяльностіностіпопулярності Христа.

Притча про сіяча, введена до поетичної канви, символізує слово про Царство Небесне і є пророцтвом про прийняття Євангелія. Письменник, глибоко вражений Ісусовою реакцією, послуговується антитезою, протиставляючи доброму самарянину священика й левіта, тим самим наголошуючи на Божій милосердності. Преображення Ісуса Христа як доказ божественності передається автором через зустріч Помазаника з пророками на горі Фавор. Важливо, що письменник, як і євангелісти, надзвичайно обережний у кольоровій палітрі, послуговуючись світлими тонами, що символізують чистоту, радість і святість. У реферованій роботі стверджується, що прагнення Івана Величковського відбити важливість в’їзду Ісуса до Єрусалиму досягається гіперболами, динамічність – численними предикативними формами, а бажання вразити читача – ознака барокового твору – вмілим диригуванням зоровими і слуховими образами. У змалюванні сцени мук Христа у Гетсиманському саду простежується відверте співчуття ліричного героя Сину Божому, усвідомлення вагань і страху Чудового Дорадника поряд із свідомою готовністю прийняти будь-які страждання заради спасіння людства. Опрацьовуючи біблійні сюжети, Іван Величковський скрупульозно зіставляє тексти Євангелій, передусім Матвія, Іоанна й Луки, щоб найдетальніше передати їхній зміст, вдаючись, однак, іноді до їхнього переосмислення. Підкреслюється у зв’язку з цим, що специфічність христологічної символіки творів Івана Величковського – речника православної церкви, образ Помазаника починає набувати рис метафоричності, неодмінно при цьому символізуючи традиційну для релігійної літератури XVII – початку XVIII ст. реальність містичного поєднання видимого та божественного світу в Боголюдській природі Сина Божого – досконалого Бога й досконалої людини. Втім, поетичний талант дозволив Івану Величковському-священику догматично-богословські, обрядові, морально-настановчі тексти збагатити художньою символікою. Твори Івана Величковського, по суті, являють собою клепсидру, в якій канонічна релігійна література поступово набуває образної продуктивності й стає оригінальною, про що свідчить посвята збірок “Зегар…” і “Млеко…”, а також передмова до них. Суголосні бароковій добі, біблійні сюжети в інтерпретації поета відповідають її морально-етичному ідеалу. Іван Величковський творить варіації навколо символів Сина Божого, наголошуючи на сакральності образу. Таким чином, уже ранні його твори через образ триєдиного Бога відстоюють велику віру ліричного героя і надію на прощення – особисте й загальнолюдське. Цей же підхід використовується при створенні галереї образів Івана Величковського.

Так, образ Богородиці як один з провідних у культурі бароко посідає чільне місце в образній системі релігійної поетичної спадщини митця. Шляхом екзегези Святого Письма автором збірки “Млеко…” доводиться глибока символічність образу Діви Марії.

Перша іпостась Марії – мати Ісуса. Іван Величковський паралельно включає до її характеристики скупі біблійні відомості. Поет звертає увагу читача на Марію-годувальницю, наголошуючи на символічності образу молока як уособлення зачатків християнського вчення, з одного боку, й акафістичного символу благословення, з іншого.

Богородиця І.Величковського представлена в образі непорочної діви-нареченої, у змалюванні якого письменник послуговується цифровою символікою (сімка), тавтологією на кінці рядка (“дывов диво”).

Називаючи Приснодіву дочкою Царя Небесного, Іван Величковський доводить відповідність між триєдиним Богом і Маріам у моделях “Отець – дочка”, “Син – Мати”, “Дух Святий – Наречена”. Епітетами-інверсіями підкреслюється винятковість Богородиці. ЇЇ доброта порівняна з морем – символом нескінченності, скарбниці і, водночас, неодмінним атрибутом Приснодіви.

Як показано в роботі, прийом самохарактеристики з боку Пречистої надає їй тим самим роль активного мовця, зверненого до Всевишнього і до смертних. Небесна “владычица” зображена власницею вінця з дванадцяти зірок – символу панування, вічного дівства і досконалості Kopalinski W. Slownik symboli. – W- wa: Wiedza Powszechna, 1987. – S.78.. Діва Марія символізує Початок чудес Христових, Його проповідницької діяльності, життя, безкінечну надію Адама і Єви на прощення і помилування. Прообразами Великої Матері виступають “купина” Геллей Г. Біблійний довідник: Короткий біблійний коментар. – Т.: Всесвітня християнська місія, 1985. – С.75., “столп” Там само. – С.85.. Марія уособлюється з миром – християнським символом добра, мудрості, терпіння. Таким чином, символічність образу Діви Марії забезпечується екзегезою Святого Письма і християнською традицією. Основними засобами смислотворення поезій Івана Величковського є алегоризм у тлумаченні Біблії, риторичні фігури, зближення іконічного й конвенціонального знаків в образі Богородиці, широта стилістичних засобів оздоблення поетичного мовлення. Вагомою є також роль внутрішньоструктурних відношень художнього цілого (назва, передмова, післямова – основний текст, заголовок – передмова – текст), риторичних повторів, запитань, стверджень, бінарних поєднань та опозицій. Символічність образу досягається акафістним способом організації матеріалу. При цьому загальноцерковний образ Приснодіви наснажено національними рисами.

На пильну увагу з боку Івана Величковського заслуговують образи апостолів, що пояснюється засадничістю євангельського вчення для Церкви. Феномен учнів і послідовників Христа розкривається через їхню місійність, а їхні діяння розглядаються як акт донесення Христового вчення через слово і посередництвом чудес. Відданість Ісусові, любов до Нього дає право Івану Величковському залучити опосередковану характеристику. Іван Величковський підходить традиційно до змалювання образів апостолів, посилаючись на Новий Заповіт, перекази, щедро послуговуючись єванге-лістською символікою. Його цікавлять подробиці життя і подвигів апостолів, наділених любов’ю до Всевишнього, аскетизмом, надзвичайною відданістю у вірі, благочестям, гуманізмом. Найпоширенішими прийомами у зображенні учнів і послідовників Христа залишаються антитези, паралелізми, інверсії.

І, зрештою, одним з ключових образів, наближених до Святого Сімейства, є Іван Предтеча – проповідник, життя і діяльність якого дістали осмислення і творче втілення у чотирьох писемних зразках поета. Дванадцять молитв до Святого символізують зоряний вінець – символ офіри, Божого посвячення і перемоги над гріхом, смертю Kopalinski W. Slownik symboli. – W- wa: Wiedza Powszechna, 1987. – S.458-459.. Згідно з традицією, кожне з молінь, звернених до Хрестителя, являє бінарну опозицію: коротка характеристика пророка протиставляється образу ліричного героя. Іванові Величковському імпонує аскетичність Святого. Тяжкий життєвий шлях Іоана є взірцем для ліричного героя, що прагне наблизитись до Творця. Важливо, що саме через мотив хрещення Ісуса письменник, шляхом антитезувань, намагається з’ясувати сутність пророка, вищого за всіх в Ізраїлі і, водночас, нижчого у Царстві Божому. Ревно молитовний стан ліричного героя переданий непрямим називанням імені Хрестителя. Вінець – ознака Божого вибору на голові пророка – свідчить про найвищий вияв Божої милості. Омонімія слова надзвичайно збагачує грані розуміння тексту: вінець – корона, вінець – кінець (життя), вінець – поетичний цикл. Образ пророка в перекладній повісті з Цезаря Гестербахценського наснажений постійним епітетом “святий”. Предтеча – представник віруючих у нього перед Богом. Саме це, на думку автора реферованої роботи, ілюструє вивищення від імені Хрестителя сили Божого слова, наголошення Іваном Величковським на його невідворотності, вічності, нетлінності. Із надзвичайною пошаною відгукуючись про апостола Івана, пророк виявляє власну життєву позицію з чітко окресленими пріоритетами Божої покори, віри в Трійцю і любові.

Інтерпретація заключної Книги Біблії у циклі з умовною назвою “[Вірші на Апокаліпсис]” виявляє питомий інтерес Івана Величковського до небогослужебного, загадкового характеру Одкровення і тлумачення цифрової символіки – основи Об’явлення. Число “чотири” уособлює Божий Суд над світом, “шістка” передвіщує Армагеддонську битву, “сім” – символ повноти, завершеності; “двадцять чотири” – прославлена Церква з 12 старо- і новозаповітними апостолами. Градацією, з погляду автора дисертаційного дослідження, досягається впливовість і надзвичайна напруженість оповіді. У пізнанні Богословом розпечатаної книги – натяк на новий час. Психологічний стан ліричного героя, переданий епітетами “лют”, “злых”, “лже-”, відкриває шлях до розуміння чіткої життєвої позиції віруючого, демонструє прагнення аскета вплинути на грішних. З підкресленим оптимізмом автором апокаліптичного циклу оповідується про останній наступ сатани й перемогу над ним, описується Новий Єрусалим – наречену Агнця і притулок усіх вірних, перед красою якого схиляється ліричний герой. І хоча ця спроба є поетичним переспівом окремих розділів пророцької Книги, Іван Величковський зумів передати через канонізований текст індивідуальне начало у відтворенні апокаліптичних картин і їх лаконізації.

Результатом опрацювання апокрифічних зразків є цикл поезій Івана Величковського, присвячених Святій Варварі. За усталеним каноном, письменник звертається до великомучениці, оспівуючи її життєвий подвиг. За Біблією, терня символізує язичницьке походження Святої, знак страждань, спокути. Ліричний герой, високо оцінюючи життєву позицію християнки, висловлює свої глибокі сподівання на неї як хоронительку його власних релігійних переконань. Свята Варвара у Івана Величковського наділена зовнішніми рисами небожительки.

Віра великомучениці в єдиного Бога (три вікна в башті), її духовна чистота, сила думок і справ – ось що є джерелом душевних сил, пам’яті, розуму й волі ліричного героя.

Християнська стійкість Варвари протиставляється ідолопоклонництву Діоскура. Ув’язнення діви асоціюється з твердим покровом її молитви. Щиро співчуваючи великомучениці, Іван Величковський прагне вивищити її. Кров Святої порівнюється з чудотворним єлеєм, тіло – із світильником. Вічне життя діви як свідчення Божої любові імпонує ліричному герою. Свідомо обходячи світські подробиці, священнослужитель намагається відтворити головні риси вдачі Святої: непорочність, непохитність у вірі, глибоку відданість Христу, сподвижництво.

Агіографічна поезія Івана Величковського репрезентує житіє архієпископа Мірлікійського, великого християнського святого, що прославився чудотвореннями за життя й по смерті. Пресвітер Іван Свято-Успенської церкви у Полтаві намагається якнайповніше представити біографію Святого – його життя і чудеса – в хронологічній послідовності. Чудотворець зображується глибоко милосердним християнином, що з великою покорою до слів Спасителя [Матв.VI: 1] рятує від морального занепаду й жебрацтва родину, закликаючи тим самим до любові до ближнього. У приборканні Миколаєм шторму письменником вбачається вгамування людських пристрастей, у воскресінні моряка – воскресіння особисте. Прагнучи уподібнитися до Святого Угодника, ліричний герой ставить собі завдання побудувати в душі Божий храм, в якому не буде місця низькому.

Уникаючи однобічності в змалюванні пастиря, поет засвідчує також турботу Святителя і про задоволення тілесних потреб пастви. Бажання ж ліричного героя – хліб духовний. Переповідаючи церковнослов’янське казання в стінах Нікольського монастиря в переддень свята Миколая, Іван Величковський докладно описує найважливіші віхи життя Святителя, його чудеса й місця, пов’язані з пам’яттю пастора. Завдячуючи православній традиції, староукраїнський письменник подає характерний образ Миколая – улюбленця як церковної верхівки, так і простих українців.

Своєрідним довершенням комплексу духовних творів є молитовна лірика митця. Відповідаючи жанру, молитовні вірші Івана Величковського зосереджують увагу на особі святого, його всемогутності, безкінечній милосердності й любові. У роботі показано, що, майстерно використовуючи широковідому барокову формулу самоприниження, поет виявляє готовність прийняти смерть, очиститись від гріхів, сповнити душу й серце любові і тим самим врятувати суспільство. Часте звернення Івана Величковського до сцени розп’яття Бога-Сина – це свідчення глибокої релігійності митця, щира молитва ліричного героя-священнослужителя, що стоїть перед іконостасом. В авторському тексті зафіксована жахлива картина страти, зовнішній вигляд зраненого Агнця і, безперечно, страждання самого молящого благодаті і захисту від гріхопадіння. З моралізаторською настановою Іван Величковський спонукає паству частіше прислухатися до голосу власного сумління. Порівнюючи совість із світильником у пітьмі, що “начинаєт показовати… темніє вещы” Величковський І. Твори. – К.: Наук. думка, 1972. – С.139. Далі у дужках (Величк., с. ...)., письменник висловлює глибоке переконання: наскільки фізично не можна розгледіти власне обличчя у скаламученій воді, настільки грішна душа не хоче звертати увагу на докори сумління.

Предметом уваги третього розділу – “Світська лірика Івана Величковського” – є твори, в яких демонструється інтерес, цікавість автора суспільними станами і внутрішнім світом, духовним зростанням, чеснотами і слабкостями простої людини. Показово, що провідним мотивом даної тематичної групи є роздуми письменника про соціальну нерівність. Не виявляючи особистої причетності до жодного зі станів, пресвітер Свято-Успенської церкви стає на захист жебрака, здатного віддячити Творцю за Його милосердя безкінечною вірністю. Іваном Величковським піддано критиці спосіб життя заможної верхівки, в основі якого лежить нестримний потяг до стяжательства. Саме в матеріальних статках посіяно зерня беззаконня (“богатство всякого гриха родитель”), морального розбещення, духовного занепаду й непокори (“воздержанію супостат”). Багатству надаються риси поборника непорочності, зрадливого недоброзичливця, підступного злодія (“тающийся тать” (Величк., с.163)). Вдається бароковий автор і до ускладненої персоніфікації, де розкоші називає в’язнем сновидінь, а значить спокою їхніх власників (“пернатий южник… снов легчайший”). Образність вислову посилюють іронічна інвокація персоніфікованого багатства до заможників у формі риторичних запитань, антитетичні порівняння (“друг” – “злодій”). Не оминає Іван Величковський і проблем духовенства. У єдиному творі, присвяченому священицькому стану, поет не приховує власного болю й стривоженості за тяжку долю церковників, що добровільно відмовились від численних спокус життя заради великої місії керування Божим словом і благословенням громадою невдячних віруючих. Уже той факт, що дана епіграма – переклад гострого латинського поетичного зразка англійського гуманіста Джона Овена, засвідчує, наскільки злободенною, широкомасштабною була, є і буде ця тема. Надзвичайний лаконізм (втілення основного змісту твору в кількох словах), гра на фонетичному, лексичному й синтаксичному рівнях додають поезії вишуканості й дотепності:

Поп за люди молит, Люд за попа мелет.

(Величк., с.149)

Письменник керується принципом раціоналізму – метою виховати читача. Цьому сприяє не тільки поетика творів даного циклу – доступна, відкрита, а й відвертість самого поета-патріота.

Значний інтерес Івана Величковського до проблем сімейного устрою відображає родинно-побутова лірика. На його думку, запорукою міцності роду є порядність, рівний характер господаря, його працьовитість, любов до мудрого хазяїна, що “вперед умhєт дом свой роспорядити, анhжели реч посполитую” (Величк., с.141), відсутність марнотратства. Так бароковий автор виявляє свою стурбованість не лише за паству, а й за весь народ український, адже проповідь написано у молитовному ключі, про що свідчить слово “амінь” – одне з найменувань Господа [Об. 111:14], яке завершує текст. Виступаючи за гармонію у подружньому житті, митець засуджує невірність у шлюбі, відсутність спільної для чоловіка і жінки мети, яка б їх об’єднувала.

Особливої уваги І.Величковський надає жіночій темі, щоправда, не без традиційної церковної упередженості. Роль жінки, за визначенням пресвітера, служити опорою своєму чоловіку. Цікава й авторська етимологія слова “наречена”, або “невіста”. Саме за необізнаність у господарських справах чоловіка, у широті його подружніх обов’язків “ся невhстою жена именуєт” (Величк., с.151). Іноді письменник виявляє здоровий чоловічий егоїзм, засуджуючи вимогливих жінок. Ставлення до жінки як до нижчої істоти, прищеплюване церквою, простежується і в поглядах поета до чоловічої половини. Він переконаний у її зрадливості, пліткарстві, пустомовстві. Низьку оцінку І.Величковський дає й інтелектуальним здібностям, мотивуючи походженням жінки.

Попри таку категоричність, можна з упевненістю стверджувати: навіть скромний доробок Івана Величковського, присвячений соціально-побутовій проблематиці, унікальний тим, що пресвітером Свято-Успенської церкви одним з перших в історії української літератури звернено увагу на звичайну людину – не просто прихожанина, а особу, невіддільну від суспільства – родини, громади.

В основу морально-етичної лірики Івана Величковського покладено як загальнохристиянські, так і загальнолюдські цінності, сповідувані письменником.

Так, Іваном Величковським порушується тема істинної віри – однієї з трьох головних християнських доброчинностей, без якої “неможливо вгодити Богові” (Євр. XI: 1-6), тема справжньої відданості Всевишньому, що, разом із добрими справами, ладна врятувати грішну людську душу. Ліричний герой глибоко переконаний: любов до Всемогутнього не вимірюється лише відвідинами церкви; серед багатомільйонної пастви “не кождій свят и святоша” (Величк., с.145). Лише добрі справи, на думку автора проповіді “О шляхетствh…”, є дорогою до Бога. Святий Творець (“єдина у бога свобода єст не работати грhхам” (Величк., с.153)) уславлює благородство праведної душі: “За найболшоє у бога почитаєтся благородіє славну бити добродhтелми” (Величк., с.153). Цікаво, що для письменника поняття “шляхетна душа”, “шляхетні вчинки” і “шляхетне серце” невіддільні. І арґументи досить переконливі: навіть місце знаходження серця – джерела багатої образності в українській літературі – символізує істинне благородство:

Чем сердце в лhвом боку, не рачей на правом?

Бо до лhвих єсть склонно прирожоним правом.

(Величк., с.153)

Переповідаючи старозавітну притчу про Ноєвих синів, письменник акцентує на потребі шанувати батьків – виконанні четвертої Господньої заповіді. На переконання поета, повага до батьків – одна з найвищих духовних цінностей, сповідуваних Господом, якої слід дотримуватись.

Шукаючи раціональне зерно у внутрішній довершеності людини, Іван Величковський застерігає від доброї глупоти і злого розуму. На його думку, щиросердність і мудрість мають органічно доповнюватись одне одним. Письменник орієнтується лише на розумного, допитливого читача, здатного об’єктивно, без упередження оцінити його творчі здобутки.

Засуджуючи у такий спосіб людську нетямущість, Іван Величковський виступає і проти нещирості, лицемірства, гордощів, пихатості. З погляду філософів і на його стійке переконання, лише відкрита душа, прості і відверті слова милі Богові: “Спытано раз єдного филіозофа: “Що бог чинит?” Отповидhл: “Високіє рhчи понижаєт, а низкіє вивишаєт” (Величк., с.152).

Цикл філософської лірики Івана Величковського представлений традиційними для духовного поета варіаціями на теми смерті, плинності людського життя, нестримності часу. Письменника цікавить сутність людської природи, будова мікро- і макрокосму, а також характер їхнього тісного взаємозв’язку. Більшість зразків даного циклу вміщена у другому зшитку і, безсумнівно, є свідченням зрілості таланту Івана Величковського. На думку ліричного героя поезії “Рыдал би єси…”, час – категорія, що панує над свідомістю людини, він незбагненний. Та в його невідомості і належній непоцінованості закладено основи невичерпного оптимізму. Сумуючи з приводу короткого людського життя, поет, від імені літньої особи, закликає молодого співбесідника цінувати час. Він заявляє: все відносне, у тому числі і тривалість життя, і розумові здібності людини. В алегоричному дусі письменник доводить цю сентенцію, порівнюючи інтелект з настройкою музичних інструментів: “Єст розум над розум, гды ж музичную лиру албо рачей скрыпицу, которая здаєтся стройна, ученый музыка єще удатнhй настроит” (Величк., с.162). Отже, можна говорити, що поет Іван Величковський зайвий раз нас переконує в тому, що межі досконалості нема ні в чому, на одного розумного знайдеться розумніший, а значить можливості для поступу невичерпні. Автор рукописних зшитків вітає незаангажований політ людської думки, право на власні переконання, вільні, часом суперечливі погляди на одні і ті ж реалії життя: (“Иначей на свhтлость смотрит орел, а иначей сова” (Величк., с.162)). За законом Мойсеєвим, ці хижі птахи нечисті, вони – мешканці відлюднених місць, але на світло їхні погляди різні: орел полює вдень, а сова – вночі.

Наявність прислів’їв і приказок у творчому доробку письменника засвідчує непідробний інтерес митця барокової доби до народної мудрості, дотепності, в якій відбилися і специфіка мислення українців, і їхні погляди на світ, на буття у всіх його незліченних проявах.

Одним з провідних мотивів, надзвичайно продуктивним у творчості багатьох авторів духовної лірики, серед яких Климентій Зіновіїв, Касіян Сакович, Кирило Транквіліон-Ставровецький, є мотив смерті. Іваном Величковським неодноразово підкреслюється: смерть – всевладна. У її волі прийти “прежде часа” (Величк., с.135) і за нею вибір. Прагнучи позбутися бодай психологічної залежності, ліричний герой відкрито звинувачує передчасну смерть у порушенні законів природи. Пресвітер Свято-Успенської церкви глибоко переконаний: від смерті немає нікому порятунку, її коса здійметься над головою кожного з нас, але і йому вона залишається невідомою до кінця – ні час, ані місце, ані обставини (“Не вhсть человhк, когда, или где, или коим образом умрет, обаче известно єст, яко належит єму умрhти” (Величк., с.153)). Смерть не піддається розумінню. Усвідомити її можна лише в страшну мить, і в цьому трагедія грішного людства. Цілісність світу, втрачена гармонія, до якої, вслід за Джоном Овеном, закликає Іван Величковський, відображено в образі книги. Це резюме корелює з пошуками Іваном Величковським причин недосконалості буття, що криються у суперечливому характері людської природи. Визнаючи першість створення матерії (тілесної оболонки), бароковий майстер слова, однак, не ставить собі на меті розв’язати одвічну філософську проблему її первинності або вторинності над душею, а в такий спосіб обґрунтовує бунтівність людської натури.

Іван Величковський викриває вади, що гальмують духовний поступ. Ліричного героя епіграми “Трохи, нhчого, назбит, досить” гнітить і невміння задовольнятися тим, що є (“досит не маш нh у кого” (Величк., с.148)), і культ споживацьких інтересів, що супроводжують людину від колиски й до могили.

Письменником порушується проблема чистих, відвертих стосунків (“О оку”), що, подібно до простих слів, милі Богові. В центрі його уваги – особистість, не позбавлена інтелектуальних здібностей (“До чителника”, “О жоноцком розумh”), сповнена благородства (“Сердце”), співчуття й милосердя до ближнього (“Уж, Євва”). Його турбує одвічне питання людської залежності від гріха.

Отже, на думку автора реферованої роботи, філософська лірика Івана Величковського виглядає цілком органічно в літературному контексті кінця XVII ст., неодмінними ознаками якого є мотиви нестримності часу, невідворотності смерті, гріховності людства. Проте письменник, на відміну від колег по перу, намагається збагатити християнську тематику творами, присвяченими людині: її внутрішньому світу, безкінечним можливостям, місцю у суспільстві. Іван Величковський прагне з’ясувати межі людської свободи, дати своє тлумачення щастю, накреслити орієнтири духовного вдосконалення. Силкуючись розгадати таємниці буття, письменник для власних суджень обирає форму настанови, він не відходить від церковного канону, і в цьому виявляється оригінальність Івана Величковського.

У “Висновках” узагальнені результати дисертаційного дослідження. За допомогою хронологічного та біографічного методів здійснено перший ґрунтовний огляд величковськознавчої спадщини, який дозволив визначити п’ять етапів у вивченні літературної діяльності письменника, з’ясувати життєпис пресвітера Свято-Успенської церкви й констатувати пошуки нових орієнтирів у дослідженні його творчості. У ході нашої роботи було вперше проаналізовано весь письменницький доробок Івана Величковського, репрезентований творами релігійними та світськими. Тематику духовної групи поезій визначили образи Святого Письма й популярних агіо- та апокрифічних сюжетів.

Аналіз жанрової палітри й поетики релігійної спадщини Івана Величковського довів безперечний вплив на їх формування літературних тенденцій барокової доби. Переконливим свідченням цього є символічність образів, що досягається концентричним, або акафістним, способом організації образного матеріалу, риторизм, динамічність, експресивність викладу, майстерне антитезування. Тісний зв’язок релігійної лірики барокового майстра із Книгою Книг потверджує цифрова символіка, а з агіографічною літературою – перекладна повість. У зображенні образів духовної лірики Іван Величковський прагне збагатити на формальному рівні канонізований текст оригінальними рисами.

Увага барокового автора до суспільного життя, побуту українців у загальнолюдському контексті позначена низкою світських творів, у яких піднято проблеми міцності роду, ролі й місця жінки в подружньому житті. За допомогою порівняльного методу нами встановлено, що, перебуваючи під впливом традиційної церковної упередженості у ставленні до жінки, Іван Величковський, як і Лазар Баранович, Климентій Зіновіїв, виступає за сімейну гармонію, вірність у шлюбі, наявність спільної, об’єднуючої для подружжя мети.

У спектрі морально-етичної лірики Івана Величковського, в основу якої покладено як загальнохристиянські, так і загальнолюдські цінності, найпродуктивнішими є теми істинної відданості Всевишньому, відповідальності за власні вчинки, дотримання Божих заповідей, внутрішньої довершеності людини. Збагаченню поетичного тексту сприяють біблійна символіка, антитези, тавтологічні звороти, мовні експерименти на фонетичному рівні, що, посилюючи експресію, додають дотепності вислову.

Філософська лірика Івана Величковського, виглядаючи цілком органічно в контексті барокової лірики ХVII ст., опрацьовує мотиви гріховності людства, плинності часу, невідворотності смерті. Давньоукраїнським автором новаторськи збагачується християнська тематика зразками, присвяченими людині. Поступово відмовляючись від традиційного моралізаторства, Іван Величковський прагне пізнати внутрішній світ людини, її безкінечні можливості, з’ясувати її місце в суспільстві та межі свободи. Іван Величковський дає своє тлумачення щастю й духовному вдосконаленню людства. Окреслено тематичні обрії релігійної, філософської та світської лірики митця. Визнано тісний зв’язок творів Івана Величковського з богослужебною літературою, зокрема акафістами і молитовниками. Охарактеризовано витоки образної системи його творів, що, беручи начало з Античності й збагатившись християнською традицією, становить суто барокове утворення. Укладено словник мови староукраїнського майстра, що, безсумнівно, стане суттєвою допомогою дослідникам давньоукраїнських текстів.

Основні положення дисертації висвітлені у публікаціях:

Жовніренко Б. Традиції античності у збірці Івана Величковського “Млеко…” // Литературоведческий сборник. – Вып.3. – Донецк: ДонНУ, 2000. – С.47-54.

Жовніренко Б. Видання спадщини Івана Величковського 1943 і 1972 років: спроба порівняльної характеристики // Литературоведческий сборник. – Вып. . – Донецк: ДонНУ, 2000. – С.83-87.

Жовніренко Б. Образ Бога в ранній творчості Івана Величковського // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. – Вип. 7: Лінгвістика і літе_eaа і літеавство. – К.: Знання України, 2002. – С.225-228.

Жовніренко Б. Оцінка творчості І.Величковського в діапазоні двох століть // Античність- Сучасність (питання філології). – Вип. .