ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БІЛАН Ганна Іванівна

УДК [94+281.96] (477) “1920/1939”

ОБНОВЛЕНСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

20 – 30-х рр. ХХ ст.

07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історії і теорії археографії та суміжних джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Мицик Юрій Андрійович,

Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, професор кафедри історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Тюрменко Ірина Іванівна,

Національний університет харчових технологій,

професор кафедри українознавства

кандидат історичних наук, доцент

Ігнатуша Олександр Миколайович,

Запорізький національний університет,

доцент кафедри історії України

Провідна установа: Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка, кафедра історії Росії

Захист відбудеться “4” березня 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.05 у Запорізькому національному університеті (69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 5, ауд.326)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету (69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2).

Автореферат розісланий “2” лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради ____________________________ О.В. Старух

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Процес адаптації Православної Церкви у світоглядному просторі радянської держави у період становлення останньої був безпосередньо пов’язаний з історією обновленського церковного руху. Ідеологічна політика радянської влади, демонструючи досить різнопланові форми атеїстичної боротьби, і політична переорієнтація певних кіл конфесійного співтовариства призвели до організаційного оформлення обновленського руху і появи обновленської Церкви, соціо-релігійна діяльність якої відчутно вплинула на загальний стан релігійного середовища України 20 – 30-х рр. ХХ ст. Актуальність теми церковного обновленства насамперед полягає у тому, що й сучасне Православ’я в Україні не є цілісним. Це стимулює пошуки аналогій у минулому, коли внаслідок соціальних зламів, спричинених зміною державного режиму, відбулося розмежування церковних угруповань, і зумовлює необхідність вивчення різноманіття аспектів феномену обновленства з метою з’ясування закономірностей формування і сутнісних ознак наявної поліконфесійної системи.

Історичний прецедент церковного розшарування набуває в сучасних умовах українського духовного відродження вельми важливого змісту, оскільки взаємини різних православних конфесій неодмінно відбиваються у релігійній свідомості мас. Ґрунтовне висвітлення ролі обновленського руху в історії Православ’я, розробка наукових принципів дослідження цього церковно-політичного явища, систематизація досвіду, накопиченого у сфері внутрішньоконфесійних, міжконфесійних та державно-церковних відносин, безперечно, важливі у науковому та суспільному значенні. Натомість робіт, спеціально присвячених історії українського обновленства, у вітчизняній історіографії немає.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у рамках науково-дослідної теми Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України “Джерела з новітньої історії України” (номер державної реєстрації 0103U006787). Особистим внеском дисертантки у розробку теми є дослідження комплексу аспектів обновленського церковного руху в Україні і його історична характеристика.

Метою дослідження є відтворення узагальнюючої картини історії обновленського церковного руху в Україні.

Досягнення мети передбачає розв’язання наступних завдань:

- проаналізувати загальний стан Православної Церкви дорадянської доби, дослідити генезу обновленського руху, вичленити фактори, які вплинули на формування ідеологічної платформи обновленства і визначили характер та спрямованість новаторських ідей.

- окреслити сутнісні властивості феномену обновленства; розкрити форми та наслідки співробітництва обновленців з представниками державного апарату, встановити ступінь ефективності використання владою обновленства з метою розколу і знищення Православ’я.

- розглянути напрямки та динаміку розвитку обновленського руху, а також регіональні особливості української обновленської Церкви.

- визначити специфіку вітчизняного обновленства у порівнянні з російським.

- з’ясувати місце обновленської Церкви в системі української поліконфесійності 20 – 30-х рр. ХХ ст. та простежити наслідки впровадження культових новацій.

- охарактеризувати ієрархію обновленської Церкви, з’ясувати біографічні дані лідерів українського обновленського руху.

- дослідити причини краху обновленства, розглянути події, пов’язані з його фіналом і оцінити роль обновленського руху в церковній історії.

Об’єктом дослідження є обновленський церковний рух в Україні.

Предметом дослідження стали передумови, соціальна база, загальносуспільна роль та еволюція форми обновленського руху, а також характерні особливості, організаційні засади, динаміка розвитку, принципи функціонування, визначальні події та особистісний склад обновленської Церкви, її місце в системі конфесійних та державно-церковних відносин.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 20 – 30-ті рр. ХХ ст., тобто той період в історії обновленства, який виявився найбільш насиченим подіями, що знаменували розквіт і занепад руху, добу, коли українська обновленська Церква сформувалася організаційно і розкрилася якісно.

Наукова новизна дисертації. Дисертація є першим у вітчизняній історіографії спеціальним дослідженням, в якому у самостійний об’єкт наукового розгляду виділено обновленський рух в Україні, впроваджено до наукового обігу значний масив джерел, простежено генезу та розвиток ліберального церковного руху, висвітлено процес його трансформації в бюрократичну, політично заангажовану обновленську Церкву, проаналізовані чинники фіктивного симбіозу більшовицького уряду з представниками новаторськи налаштованого кліру, упорядковані дані про головні організаційні заходи обновленства – Всеукраїнські Собори 1923 і 1925 рр., Перед-соборну нараду 1924 р. – і з’ясовано долі обновленських митрополитів Пімена (Пєгова), Йосипа (Кречетовича), Олександра (Чекановського) та деяких інших діячів руху.

Автором обґрунтовано ряд теоретичних положень:

- системи міжконфесійних, внутрішньоконфесійних та державно-конфесійних взаємин, що склалися у контексті початкового періоду розвитку радянської держави, виникли внаслідок реформістських та політиканських тенденцій, прогресуючих у церковному середовищі дореволюційної доби. Разом з тим, вони були якісно новими системами, оскільки формувалися у несприятливих для Православ’я умовах ідеологічного превалювання атеїстичної доктрини, під брутальним тиском богоборчої влади.

- конфесійні відмінності обновленства були зумовлені скоріше політичними, ніж віросповідальними підвалинами, саме тому обновленці змогли поступитися культовими новаціями, але майже до останнього були непохитні у питаннях пробільшовицької політики; антиобновленські соціальні настрої стали наслідком неспівпадіння темпів розвитку свідомості консервативно-пасивних парафіян і реформістськи налаштованого, активного духівництва, яке інколи виходило за рамки своїх функціональних обов’язків.

- перетворення обновленства – прогресивно-церковного – на нежиттєздатне церковно-політичне явище відбулося внаслідок відриву від визначальних ідеологічних основ руху, згідно з якими вимагалося припинення небезкорисливого альянсу Церкви з державою і зміцнення духовного зв’язку ієрархії з мирянами. Обновленство спотворило зміст церковної реформації і повторило помилку старорежимної Церкви, для якої практика служіння інтересам уряду, а не народу була причиною глибокої кризи.

Практичне значення. Результати дослідження відкривають перспективу комплексного, ідеологічно або ж конфесійно незаангажованого вивчення історії Православ’я України. Робота покликана допомагати поглибленому розумінню специфіки взаємодії держави і Церкви, співвідношення віросповідальних та політичних факторів у процесі формування різних українських конфесій.

Положення та висновки дисертації сприятимуть формуванню наукового погляду керівників державних і релігійних інституцій на історичні передумови сучасних внутрішньоцерковних проблем, а також з’ясуванню, на підставі недавнішнього історичного досвіду, найкращого варіанту збалансування поліконфесійної системи та оптимізації державно-церковних відносин. Адміністративні установи зможуть врахувати окремі дані роботи під час розгляду суперечливих питань, які виникають між конфесіями.

Матеріали дисертації можуть бути використані при написанні праць і підручників з історії України, при розробці курсів і спецкурсів з церковної історії, релігієзнавства, а також у просвітницькій та історико-краєзнавчій роботі.

Апробація, публікації. Результати дослідження висвітлювалися у 6 статтях, опублікованих у фахових виданнях, і були оприлюднені на Міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Софійські читання” (Київ, 2003 р.) і “Дні науки НаУКМА” (Київ, 2004 р.).

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені змістом і логікою роботи над темою, поставленою метою і висунутими завданнями. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які, у свою чергу, поділяються на параграфи, висновків, додатків (31 одиниця) і списку використаних джерел та літератури (322 найменування). Обсяг дисертації складає 206 сторінок комп’ютерного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначається актуальність теми дослідження, його предмет, хронологічні межі та методологічна основа, формулюються мета і завдання, обґрунтовуються наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

Перший розділ “Джерела, історіографія і методи дослідження” складається з трьох параграфів, у першому з яких – “Джерельна база дослідження” – зроблено аналіз джерел з теорії обновленського руху в Україні.

Джерельна база дослідження охоплює масиви архівних і опублікованих джерел. Перший складають матеріали 18 фондів із 10 архівосховищ України та Криму. Ці матеріали належать до писемних джерел, які поділяються на документальні – світського і церковного походження – та наративні джерела. За видовою ознакою джерельну базу формують: статути, звіти, доповіді, протоколи, резолюції, постанови, укази, циркуляри, відозви, повідомлення, скарги, прохання, кошториси, анкети, списки, статистичні джерела тощо.

Інформацію про роль радянських державних структур у формуванні організаційних засад обновленської Церкви містять документи ЦК КП(б)У (ЦДАГО України. Ф.1). У фонді відклалися секретні матеріали про роботу ДПУ серед релігійних громад, кошториси витрат на цю роботу, докладні доповіді функціонерів Антирелігійної комісії (АК) і ДПУ про церковну ситуацію в Україні.

Справи фонду НКВС УРСР (ЦДАВО України. Ф.5) обіймають значну кількість статистичних джерел. У цьому фонді також збережені суто церковні документи обновленства, які в досліджуваний період надавалися для ухвалення НКВС: статути, списки членів комітету, протоколи з’їздів і передсоборні тези, які після затвердження в НКВС були покладені в основу програми та рішень наступних Соборів.

Матеріали фондів Дніпропетровського, Запорізького, Харківського обласних державних архівів дозволяють простежити процеси розшарування духівництва і розглянути еволюцію обновленського руху на єпархіальному рівні, дослідити географічні кордони його більш і менш активних осередків, з’ясувати фактори розподілу впливу між релігійними угрупованнями і краще зрозуміти мотиви, що призводили до вибору людиною певної конфесії, а також проаналізувати наслідки впровадження більшовицької антицерковної програми на місцях (ДАДО. Ф.Р-1396; ДАХО. Ф.Р-845; ДАЗО. Ф.316).

Науковий пошук з питань репресій 30-х років минулого століття пов’язаний з опрацюванням припинених до суду карних справ по звинуваченню осіб духовного сану, що зберігаються в архівах СБУ, а також у фондах, утворених після передачі із ДА СБУ до інших державних архівів (ДАХО. Ф.Р-6452; ЦДАГО України. Ф.263). Рівень інформативного потенціалу цих джерел вельми високий, але процес виявлення ступеню їхньої репрезентативності досить складний, оскільки ті документи, які більшою мірою впливали на результати слідства, доволі часто фальсифікувалися.

Справи церковного походження містить фонд митрополита Йосипа Павловича Кречетовича (Державний архів в Автономній республіці Крим (ДА АРК). Ф.540). Найважливішими при вивченні історії конфесії є матеріали проведених у її рамках Соборів, що є вищими законодавчими церковними органами, нарад, якими здійснювалася попередня розробка питань для Собору, та з’їздів, де зазвичай розглядалися поточні справи. На жаль, повністю матеріали двох Всеукраїнських обновленських Соборів не збережені жодним фондом, їх порядок можна реконструювати лише частково за розрізненими фрагментами доповідей, дебатів, резолюцій, постанов і списків обраних в управління осіб. ДА АРК. – Ф.540. – Оп. 1. – Спр.21, 22, 77. Досить повно представлені матеріали Всеукраїнської передсоборної наради 1924 р. ДА АРК. – Ф.540. – Оп. 1. – Спр.19, 21, 31. Фонд включає також звіти, циркуляри урядових виконавчих органів, програмні і статутні документи обновленської Церкви, відозви, скарги, прохання тощо.

Особливістю актуалізованої джерельної бази є незначна кількість археографічних публікацій. Переважно – це державні нормативні документи, що впливали на розвиток церковної історії, котрі фігурують в загальних блоках законодавчих актів радянського уряду. КПРС і Радянська держава про релігію та атеїстичну пропаганду: Збірник документів та матеріалів. – К., 1962; КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: У 2 ч.; видання сьоме. – Ч.1. 1898 – 1924. – К., 1954; Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК: У 2 т. – Т.1. 1918 – 1941. – К., 1976. Сучасні ж документальні збірки відрізняються необмеженим цензурою, менш тенденційним і більш різнобічним підходом до добору джерел. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России. – М., 1994; Архивы Кремля. Политбюро и церковь (1922 – 1925): В 2-х кн. – М., 1997 – 1998; Николин А., свящ. Церковь и государство. – М., 1997. Нещодавно перевидано “Каталог русских архиереев – обновленцев” митр. Мануїла (Лемішевського), який має важливе значення при з’ясуванні персоніфікаційних питань обновленства. “Обновленческий” раскол: Материалы для церковно-исторической и канонической характеристики. – М., 2002. – С.607-981

Складовою джерельної бази є листування, ДА АРК. – Ф.540. – Оп. 1. – Спр.10, 12 мемуари безпосередніх учасників досліджуваних подій, Краснов-Левитин А.Э. Лихие годы 1925 – 1941. – Париж, 1977; Левитин А., Шавров В. Очерки по истории русской церковной смуты: В 3 т. – Кюснахт, 1978. а також матеріали періодичних видань. Залучення цих масивів джерел дозволяє зобразити психологічне тло еволюції обновленства і відтворити колорит минулої епохи.

Протягом 1922 р. радянська влада сприяла пропаганді обновленської Церкви, і офіційні органи друкували обновленські повідомлення, але вже у 1923 р. більшовики вивели конфесійну публіцистику за межі власної преси, де розпочалася кампанія по дискредитації Церкви в цілому.

Серед конфесійної періодики варто виокремити синодальний орган “Голос Православної України” (виходив з січня 1925 р.), згодом перейменований на “Український Православний благовісник”, який публікував проповіді та відозви, огляди поточних церковних справ, постанови Синоду, коментарі щодо богослужбових питань, міжконфесійних взаємин тощо. Протягом 1925 – 1929 рр. Синод видавав Православні календарі, які, крім стандартного для цього різновиду друкованої продукції перелічення церковних дат і святців, містили нариси з історії православних свят, фотографії, ілюстрації і навіть витяги з законодавчих документів уряду.

У другому параграфі – “Історіографія проблеми” – з’ясовано ступінь наукової розробки обновленської проблематики.

У 20-ті рр. ХХ ст. історіографію проблеми було започатковано публіцистичною літературою обновленських Введенский А.И. Церковь и государство: Очерк взаимоотношений церкви и государства в России в 1918 – 1922 гг. – М., 1923; Введенский А.И. Церковь патриарха Тихона. – М., 1923; Титлинов Б.В. Новая церковь. – М., 1923; Титлинов Б.В. Смысл обновленческого движения в истории.– Самара, 1926; Происхождение и сущность самосвятства липковцев /Сост.: Архиепископ Иосиф. – Харьков, 1925. і більшовицьких пропагандистів. Окунев Я. “Смена вех” в церкви. – Харьков, 1923; Рожицын В. Тихоновцы, обновленцы и контрреволюция. – М., 1926; Сарабьянов В. По поводу “Живой Церкви” // Спутник коммуниста – М., 1923. – № 19. – С.67-75 Роботи останніх відрізнялися гострим ідеологічним антагонізмом щодо релігії і Церкви, але, разом з тим, містили значний інформаційний матеріал, на підставі якого можна з’ясувати умови, в яких перебувало Православ’я в СРСР.

Після тривалого періоду, протягом якого обновленство залишалося поза увагою радянських науковців, на початку 70-х рр. розвиток післявоєнної тенденції налагодження державно-церковних відносин призвів якщо не до “потепління” їхніх поглядів щодо ролі релігії у суспільстві, то хоча б до спроб поглибленого вивчення церковних питань. Історіографія цього часу представлена працями В.М.Андреєва, П.К.Курочкіна і Н.С.Гордієнко. Андреев В.М. Обновленческая программа церковных реформ и ее социальный смысл // Герценовские чтения. – Вып.5. – Л., 1971. – С.20-21; Гордиенко Н.С. Эволюция русского православия. – М., 1984; Курочкин П.К. Эволюция современного русского православия. – М., 1971. Найбільш розгорнуте дослідження історії російського обновленства було проведено О.О.Шишкіним. Шишкин А.А. Сущность и критическая оценка “обновленческого” раскола русской православной церкви. – Казань, 1970. Значення цих робіт для сучасної української історичної науки полягає передусім у тому, що їх автори, опублікувавши значну кількість документів, заклали фактологічний фундамент для подальших фахових розробок.

До конфесійної історіографії проблематики українського обновленства належить робота арх. Феодосія (Процюка) Феодосий (Процюк), арх. Обособленческие движения в православной церкви на Украине с 1917 по 1943 гг. Магистер. дис. – Смоленск, 1978. – виразно епічної площини – заснована на бесідах автора з сучасниками обновленства і з особами із родин, представники яких брали участь в русі. Як арх. Феодосій, так і інші історики-богослови з лона Російської Православної Церкви (РПЦ), История Русской Церкви: В 9-ти кн. – Кн.9. Цыпин В., прот. История Русской Церкви 1917 – 1997 гг. – М., 1997 декларують світогляд, притаманний цій конфесії і не можуть бути неупередженими у питаннях церковного розколу.

Серед зарубіжних вчених більш цілеспрямовано і плідно дослідив радянський період історії РПЦ і зокрема – проблему тогочасних церковних розколів, канадський історик Д.В.Поспеловський. Поспеловский Д.В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. – М, 1995.

Проголошення державного суверенітету України уможливило появу деідеологізованих робіт, в яких науковці, залучуючи найцікавіші, за радянської доби – секретні архівні матеріали, виписують насичені драматизмом сторінки літопису Православ’я. Знайшли відображення і певні аспекти обновленської тематики. Ієрархічні питання розроблялися у статті С.І.Білоконя і в окремому розділі роботи Д.Блажейовського. Белоконь С.И. Православные епархии Украины: 1917 – 1941 гг.

// Історіко-географічні дослідження на Україні. – К., 1992. – С.100-120; Блажейовський Д. Ієрархія Київської церкви 861 – 1996 рр. – Львів, 1996. Ці автори систематизували дані про єпископів, встановили термін їх правління. Висвітленню акцій радянського уряду щодо релігійних угруповань, визначенню ролі державного чинника у процесі формування конфесійної політики і навіть темі “фашистської змови” духівництва присвячені праці В.О.Пащенка. Пащенко В.О. “Ніч минула, а день наблизився...” Держава і православ’я в Україні. 20-ті роки. – К., 1994; Пащенко В.О. Свобода совісті в Україні: Міфи і факти 20 – 30-х років. – К., 1994; Пащенко В.О. Церковна контрреволюція: вигадка ДПУ – НКВС // Київська старовина. – 1992. – № 6. – С.89-94

Достатньо серйозними є роботи, що торкаються історії обновленства в окремих українських регіонах. О.Д.Форостюком відтворена достеменна панорама розвитку Української Православної Церкви (УПЦ) Донецького регіону, географія дослідження О.М.Сотника охоплює Сумський регіон, а праця свящ. М.Матвієнка присвячена Харківській єпархії. Матвиенко М., свящ. История Харьковской епархии. – Харьков, 1999; Сотник О.М. Сумщина християнська: Нариси із історії релігійного життя. – Суми, 1999; Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин на Донбасі (1917 – 1941). – Луганськ, 2000 До найбільш всебічних, вичерпних і ґрунтовних досліджень української церковної ситуації 20 – 30-х рр. ХХ ст. слід віднести роботи О.М.Ігнатуши. Ігнатуша О.М. Конфесії Південної України в 20 – 30 рр. ХХ ст. // Міжконфесійні взаємини на Півдні України ХVIII – XX століття. – Запоріжжя, 1999. – С.106-133; Ігнатуша О.М. Критичний огляд розвитку синодальної церкви на Півдні України // Архів. Документ. Історія. Сучасність. – Одеса, 2001. – С.214-221; Ігнатуша О.М. Чому розкололось православ’я України? // Грані. – 2002. – № 1(21). – С.79-83

Вивчення історії церковного руху вимагало від дисертантки розуміння змісту віросповідальних положень, на підставі яких відбулося конфесійне розшарування. Для з’ясування канонічних аспектів обновленської Церкви було використано розробки у галузі церковного права і богослов’я. Правила Православной Церкви / С толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского. – М., 1966; Руководство по литургике или наука о православном богослужении / Сост.: Архимандрит Гавриил. – М., 1998; Суворов Н. Учебник церковного права. – М., 1912.

Методологічну основу дослідження складають універсальні принципи об’єктивності та історизму, світоглядного плюралізму. Їх реалізація ґрунтується на конфесійній неупередженості, дослідженні церковних і загальносуспільних явищ у їхньому стадіальному розвитку та взаємозв’язку аспектів. В основі дослідження лежать теоретичні положення про закономірність виникнення реформістських церковних рухів в умовах кризи державної системи, а також про неможливість пояснення феномену обновленства без розгляду взаємодії психологічних факторів, тобто – без урахування фахового досвіду історичної та соціальної психології.

Дисертанткою були використані методи аналізу та синтезу і різновиди цих методів, зокрема, джерелознавчий, історіографічний та психоаналітичний, а також статистичний, структурно-функціональний і порівняльно-історичний методи, методи систематизації, узагальнення та індивідуалізації, а також метод наративу, завдяки якому описано упорядковані у часі події з історії українського обновленства.

У другому розділі “Генеза і початковий розвиток обновленського руху в Православній Церкві України” відзначено фактори формування світоглядної системи обновленства у дорадянський період.

У першому параграфі розділу – “Історичні передумови та теоретичні витоки обновленського церковного руху. Формування організаційних засад обновленства під час революції 1905 – 1907 рр.” – розкрито ті негативні складові державно-церковної системи періоду самодержавства, які призвели до церковної кризи і до появи антиклерикальних настроїв, внаслідок чого реформація стала нагальною потребою. З метою “порятунку” Православ'я представники реформістськи налаштованих громадських кіл наполягали на тому, що Церква повинна усунути подібні недоліки, а саме – припинити помилкову практику служіння інтересам уряду, з огляду на одвічні ідеали християнства відновити духовний зв’язок з народом, відродити собороправність і виборність ієрархії, а також зробити богослужіння більш сприятливим для народного розуміння. Особлива увага приділялася проблемам чернецтва.

Хвиля соціальної і політичної активності, що піднялася під час революції 1905 – 1907 рр., захопила і нижчі церковні прошарки – біле духівництво, яке зажадало перегляду принципів системи церковного управління, котрою було приречене на безправ'я на підставі канонів, окремі з яких давно не відповідали історичним реаліям. Ідейним центром обновленства в Україні став Харків, де діяла група ліберального духівництва на чолі зі свящ. Іваном Філевським.

Активізація кліру спричинила формування якісно нового конфесійного середовища, у якому новітні ідейні концепції і новоутворені політичні фракції діставали схвалення вже тільки тому, що були новими, приходили на зміну старому, реакційному, що давало надію на занепад консерватизму і розквіт духовних сил народу. Втім, спостерігалося, що проблеми перерозподілу матеріальних благ і ієрархічної влади хвилювали цю спільноту все ж таки більш, ніж робота у напрямку інших церковних перетворень.

У другому параграфі – “Лютнева революція 1917 р. і активізація українського обновленства” – дано огляд наступної фази обновленського руху, пов’язаної з пошуками способів подолання соціального невдоволення Церквою у період становлення демократичної державності.

У цей час реформаторські ідеї продовжували теоретично розроблятися завдяки діяльності професури вищих духовних закладів, зокрема, професора КДА В.Екземплярського. Деякі положення, приміром, ті, що стосувалися виборності духівництва і реформування духовних шкіл, здобули ухвали на єпархіальних з’їздах. Особливістю зазначеного періоду стало поповнення програмної бази руху вимогами відродження національної самобутності УПЦ і перехід єпархіальної громадськості до більш дійових заходів щодо полегшення умов життя знедолених людей. У цей же час певна частина білого духівництва наважилася на перші виступи проти вищої ієрархії і розпочала співдіяльність з Радами робочих і солдатських депутатів. Недоліком цього руху була схильність його учасників до політиканства і підпорядкованості державним інституціям.

У першому параграфі третього розділу “Утворення і стабілізація обновленської Церкви” – “Стан Православної Церкви після Жовтневої революції і московський церковний заколот 1922 р.” проаналізовано ситуацію, що склалася у конфесійному світі України після листопада 1917 р. – внаслідок державотворчих процесів, розшарування і конфронтації соціальних верств, зростання антиклерикального руху, а також трансформації суспільної свідомості, що набувала зневаги до традиційних, зокрема, релігійних засад.

Ця ситуація значно загострилася у період голодомору 1921 р. Саме в цей час політично орієнтовані і кар'єристськи налаштовані клірики, відчуваючи можливість отримання вищих ієрархічних посад, підтримали спрямовану на підрив позицій РПЦ урядову кампанію по вилученню церковних цінностей і, заручившись сприянням держави, розпочали побудову конфесії, яку найменували обновленською Живою Церквою (ЖЦ). Головним своїм завданням обновленці визначили створення узгодженої федерації Церкви і більшовицької влади. Визнання справедливості соціалістичної революції було зведене на вершину новообновленської догматики.

Арешт Патріарха Тихона у травні 1922 р. лідери ЖЦ О.І.Введенський, В.Д.Красницький і С.В.Калиновський сприйняли як сигнал до церковного заколоту. Отримавши патріарший дозвіл на тимчасове ведення церковних справ, вони доклали певних зусиль, щоб переконати віруючих у законності верховних повноважень ЖЦ, замовчуючи той факт, що їхня влада була саме тимчасовою – до прибуття патріаршого місцеблюстителя.

Після усунення Патріарха Тихона обновленці створили у Москві Вище церковне управління (ВЦУ). Вірогідно, вони вважали себе революціонерами, але при цьому захоплення церковної влади відбулося шляхом обману Патріарха Тихона і усього конфесійного світу, у чому не вбачалося відкритої боротьби. Відтоді, як переворот було здійснено у найтяжчий для Православ’я період, в несприятливих умовах атеїстично налаштованої держави, обновленство вже не може розцінюватися як прогресивне церковне явище.

Тільки-но утворившись, російська ЖЦ продемонструвала досить негативні для церковної інституції якості: перевагу станових інтересів над ідейними, нетерпимість до інакомислячих, невідповідність між тим, що проповідувалося, і реальним вчинками та порушення основ християнської етики і моралі. Це призвело до того, що ЖЦ викликала нарікання громадськості, а згодом – і втратила цілісність. Розмежувавшись, обновленські групи заплутались у взаємодискредитації.

Сумний досвід московського ДПУ, яке, лише доклавши чималих зусиль, змогло подолати протиборство обновленців, українські спецслужби врахували з максимальною для себе користю. Внутрішнього розшарування обновленства в Україні не відбулося, влада підтримала групу ЖЦ, розраховуючи спрямувати її потенціал на боротьбу з РПЦ.

У другому параграфі – “Обновленство в антицерковній програмі радянської влади” показано, як вже на початковому етапі розвитку радянського ладу більшовики, спростувавши можливість світоглядного плюралізму, розпочали роботу по знищенню Церкви і по впровадженню догматичного атеїзму. Зовнішнім боком цієї роботи було принципове засудження релігії і викриття “контрреволюційності” Церкви, але наряду з цим мали місце також приховані акції по дискредитації Православ’я.

Демонстрація непривабливості міжконфесійних конфліктів та знесилення Церкви внаслідок внутрішнього розбрату розглядалися як засіб для перемоги атеїстичної ідеології. Головною силою, що мала руйнувати Церкву зсередини, було визначено обновленство. Співробітництво з духівництвом вважалося тимчасовою мірою, але у досліджуваний період влада докладала чимало зусиль, щоб надати силам церковних дисидентів організаційних форм.

Практичне здійснення антицерковної політики було зосереджено в юрисдикції ДПУ, яке намічало напрямки розвитку ЖЦ, здійснювало загальне керівництво діяльністю ВЦУ, планувало маршрути відряджень конфесійних агітаторів, фінансувало найнагальніші потреби обновленства, зокрема – підготовку і проведення виборчих кампаній, відправку делегатів на Собор, а також видання “Української Церковної газети”.

Обновленським громадам належало право першочергової реєстрації, у їхнє користування уряд передавав найдавніші сакральні споруди України. Влада підтримала відкриття обновленцями закладів духовної освіти, знижувала їм податки, допомогла у відшукуванні приміщень тощо. По лінії виконкомів розсилалися повідомлення про з'їзди та збори ЖЦ.

ДПУ підтримувало ЖЦ, утискуючи інші конфесії. Дезорганізація РПЦ і УАПЦ відбувалася також шляхом утворення із їхнього середовища нових опозиційних угруповань (Діяльно-Христової Церкви і Собору Єпископів України). Але при цьому ДПУ не ставило за мету остаточне знищення супротивників ЖЦ, інтересам більшовиків більше відповідало подальше роздмухування полум’я внутрішньоцерковної війни.

Зі свого боку, обновленці, офіційно повідомивши про лояльність до радянської влади, вважали підтримку держави цілком виправданою і зверталися до уряду з приводу врегулювання своїх проблем. Стосовно кліриків, які не визнали влади ВЦУ, вони порушували клопотання про виселення таких за межі України, що активізувало роботу державного репресивного апарату. Дехто з обновленців, приміром, катеринославський свящ. Письменний, навіть вихвалялися співробітництвом з каральними органами.

Своєкорислива підтримка радянської влади стала нездоланним Рубіконом обновленства, оскільки було анульовано базову тезу обновленської ідеології – незалежності Церкви від державної опіки й обов'язків, які не завжди відповідають моральним нормам християнського віровчення.

Третій параграф – “Фактори становлення обновленської Церкви в Україні у 1922 – 1923 рр.” присвячено висвітленню вітчизняної церковної історії з того моменту, як обновленський актив, що складався з представників білого духівництва, у 1922 р. захопив церковну владу.

Авангардистські гасла обновленців, співзвучні переломному історичному моменту, планомірна підтримка уряду, енергійна діяльність реформістськи налаштованого кліру, визнання ВЦУ Східними Патріархами і частиною єпископату РПЦ (отримане не без допомоги ДПУ), каральні акції ДПУ, страх бути звинуваченим у причетності до “контрреволюції”, якою була оголошена РПЦ, звичка до покори велінням церковної верхівки тощо – ці фактори сприяли тому, що ЖЦ досить швидко опанувала більшістю парафій, особливо в Харківській, Катеринославській, Одеській і частково – в Донецькій губерніях. Поширювалося обновленство у Київському, Чернігівському, Херсонському, Запорізькому, Полтавському, Миколаївському регіонах, на Поділлі та Волині.

Встановлено, що одночасно формувалися організаційні установи вітчизняного обновленства, на I-ому Всеукраїнському з'їзді ЖЦ у лютому 1923 р. було організовано Всеукраїнське вище церковне управління (ВУВЦУ). Однак вищий орган обновленської влади виявився відірваним від народу, обновленці не змогли втілити у життя закладене в ідейному фундаменті руху гасло демократизації церковних засад.

Зміст обновленської реформації відображено у рішеннях Всеросійського Помісного Собору 1923 р. В основу програми перетворень було покладено визнання радянської влади і вимогу адаптації Церкви відповідно до нових соціально-політичних умов. Стрижневими завданнями обновленської Церкви стали перерозподіл церковної влади з огляду на інтереси ієрархічних “низів”. Собор скасував патріаршество і проголосив собороправність Церкви, ухвалив принципи білого шлюбного єпископату і повторного шлюбу духівництва, дав право священикам брати шлюб із вдовами і розлученими, провів літургійну та окремі богослужебні реформи, перевів Церкву на новий календарний стиль і дозволив здійснювати богослужіння російською мовою.

Українська ЖЦ, перебуваючи в юрисдикції Всеросійського ВЦУ, дублювала програмні завдання загальносоюзного руху і виконувала рішення Всеросійського Собору. Але, крім спільних з російським обновленством рис, вона виявила низку особливостей, до яких можна віднести злагодженість дій і дисциплінованість її активу, відсутність надмірного радикалізму при нововведеннях і зародження автокефальної тенденції.

Численні організаційні заходи, і особливо – проведення Собору, сприяли зміцненню обновленської Церкви, навесні 1923 р. в СРСР вона чисельністю парафій переважала над РПЦ. Але після того, як 15 липня 1923 р. Патріарх Тихон повернувся до управління РПЦ і повідомив, що повноважень і рішень обновленського Собору він не визнає, звістка про неканонічність ЖЦ спричинила антиобновленську активність прихильників традиційного Православ’я, що зумовило розпад обновленства майже по всіх єпархіях України. Втрата парафій погіршила і без того скрутне матеріальне становище ЖЦ, що негативно відбилося на умовах життя рядового духівництва і стані єпархіальних управлінь.

8 серпня 1923 р. на Московському обновленському з'їзді було обрано новий вищий виконавчий церковний орган – Священний Синод. З метою відновлення втраченого, у тому числі – і через незважене реформаторство – авторитету, з'їзд скасував майже всі культові новації, ухвалені Собором лише три місяці тому. Українські обновленці продублювали ці рішення, на І-ому Всеукраїнському Соборі, що відбувся 25 – 27 жовтня 1923 р., ВУВЦУ було замінено Всеукраїнським Священним Синодом (ВСС), що знаменувало трансформацію ЖЦ в Українську Синодальну Церкву (УСЦ). Це посилило позиції обновленства, однак ратифікація синодальної форми управління опротестовувала тезу собороправності Церкви, що стало вагомою причиною подальшої деструкції обновленської ідеології.

Главою ВСС став арх. Пімен (Пєгов), згодом зведений у сан митрополита. Багато хто з членів Синоду був пов’язаний з ДПУ, завдяки чому влада могла контролювати обновленців.

У першому параграфі четвертого розділу – “Заключний період обновленського церковного руху” розглянуто “Організаційний розвиток Української Синодальної Церкви протягом 1924 – 1926 рр.”

Наприкінці 1923 р. УСЦ пережила тяжку кризу, але не припинила існування, утримавши позиції в Харківській, Катеринославській, Чернігівській і Одеській губерніях, на Черкащині, Донеччині та Вінниччині. Показано, що 1924 р., не без допомоги уряду, став роком тимчасової стабілізації обновленства. Разом з тим, у тогочасній внутрішній урядовій документації відзначалося, що хоча процес занепаду УСЦ і уповільнився, будь-коли він може поновитися.

Джерела свідчать, що зміцнення позицій УСЦ було зумовлене проведенням серйозних організаційних заходів за участю духівництва і мирян. У травні 1924 р. у м. Харкові, а у грудні того ж року – у Києві пройшли єпархіальні з'їзди, 11 – 15 листопада 1924 р. у м. Харкові відбулася Всеукраїнська передсоборна нарада під головуванням митр. Пімена (Пєгова). На нараді пролунали доповіді: “Про автокефалію Української Церкви”, “Про тихонівщину” і “Про липківщину та українізацію богослужіння”, з якими виступив провідний трибун українського обновленства арх. Йосип (Кречетович). Оскільки українізація могла б стати вагомим аргументом на користь обновленства, нарада визнала автокефалію УСЦ необхідною, а українізацію богослужіння – природною, законною і своєчасною.

У 1925 р. в деяких регіонах України обновленцям вдалося збільшити число громад: у Подільській губернії – на 248, у Волинській – на 36, у Донецькій – на 30 громад. Були виділені нові єпархії. Але 1925 р. відзначився і черговою кризою УСЦ, що стало наслідком відходу від неї значної кількості віруючих і кліру. Досить багато українських громад, відчуваючи більш прихильне ставлення уряду і під тиском активних обновленців ще перебувало в УСЦ, але врешті-решт перевагу одержувала найбільш ідейно згуртована конфесія, а більшість рядового обновленського священства доволі пасивно ставилася до ідеологічних підвалин руху. Негативно позначалася і фінансова нестабільність обновленської Церкви. За даними АК у 1925 р. лише Одеська губернія зберегла стійке превалювання УСЦ. Навіть у Харківській губернії – цитаделі обновленства – вона втратила панівні позиції, а на Катеринославщині була остаточно відсунута на другий план.

Дедалі втрачаючи впливовість у середовищі віруючих, конфесійний актив був змушений відкоригувати програмні вимоги руху, наблизивши їх до традиційного Православ'я, і зумовити обов’язкове врахування національних факторів при побудові церковного життя. II-й Всеукраїнський обновленський Собор, який відбувся у травні 1925 р., проголосив УСЦ автокефальною і підтвердив непорушність церковних канонів. Було знято з порядку денного питання шлюбного єпископату і повторного шлюбу духівництва, спостерігалося потеплення політики щодо чернецтва, відкладалося введення нового календарного стилю.

Однак, скасувавши колишні реформи, координатори УСЦ не запропонували інших, не наповнили конфесію новим ідейним змістом. Їх дії переважно мотивувалися бажанням ліквідувати сутнісні відмінності УСЦ від РПЦ. Вигадана з політичною метою, не без участі світської влади, українізація УСЦ була рекламною, штучною, не торкалася суті церковного організму.

Доведено, що у 1926 р. УСЦ, хоча і втративши провідну роль, зберегла вплив у релігійному світі. ВСС, як і раніше, володів кращими храмами, у підпорядкуванні Синоду було 5 монастирів, серед них – Києво-Печерська лавра. Тривала організаційна, богослужбова, публіцистична і місіонерська робота, відкривалися навчальні заклади. 22 березня 1926 р. у Києві було відкрито Вищу українську богословську школу (ВУБШ). Студентів першого курсу налічувалося 20 осіб, вільних слухачів, серед яких була одна жінка – 37 осіб. Курс лекцій був розрахований на три роки навчання. Ректором став митр. Інокентій (Пустинський). Розташовувалася ВУБШ у Києво-Печерській Св. Успенській лаврі.

З'їзди, збори і наради, видання часописів тощо – відігравали позитивну для УСЦ роль, але не були здатні запобігти поступовому припиненню обновленського руху у зв'язку з його непопулярністю у середовищі простого віруючого народу. З весни 1926 р. по єпархіях України прокотилася нова хвиля з'їздів, де лунали численні доповіді, продовжувався пошук шляхів “порятунку” УСЦ. Мобілізувавши сили, обновленці втрималися у Харківському, Бердичівському, Черкаському, Ізюмському, Артемівському, Павлоградському, Сумському і деяких інших округах. Майже повністю завмер обновленський рух в Катеринославському, Одеському, Запорізькому, Білоцерківському округах – там, де раніше був міцним, ідейно організованим. У Києві в 1926 р. обновленці були вже практично непомітними.

У другому параграфі – “Обновленці в системі міжконфесійних взаємин. Неприйняття віруючими обновленства як основний фактор його краху” – висвітлено зміст розбіжностей, які призвели до розшарування Православ’я в Україні. Слід зауважити, що всі протиборчі релігійні угруповання, які організаційно сформувалися на початку 20-х рр. ХХ ст., відрізнялися крайньою непримиренністю, безкомпромісністю і, певною мірою, необ'єктивністю. Протиріччя між конфесіями виникали у сфері канонів і богослужбових обрядів, у політичних та національних питаннях, але здебільшого були зумовлені специфікою ідеологічного тла СРСР.

За переконаннями прихильників РПЦ, які найбільш послідовно дотримувалися канонічних норм, порушення церковних законів духівництвом ЖЦ-УСЦ і Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що проявилося у заколоті проти обраного Собором Патріарха Тихона, виводило їх за рамки Православ’я. У свою чергу прибічники УАПЦ звинувачували РПЦ у тому, що в її практиці недостатньо уваги приділялося національним питанням, а відмова патріарших архієреїв брати участь у висвяті української ієрархії на Соборі 1921 р. свідчила про зневагу до українського народу. Обновленську ж Церкву через її співробітництво з урядом та неактивність у справі українізації конфесійного життя ідеологи УАПЦ проголосили нецерковною організацією.

Зі свого боку координатори обновленства наполягали на необхідності проведення реформ з метою пристосування Церкви