КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БЕРНАДСЬКА НІНА ІВАНІВНА

УДК 82-31

ТЕОРІЯ РОМАНУ ЯК ЖАНРУ В УКРАЇНСЬКОМУ

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

10.01.06 - теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та

компаративістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Наєнко Михайло Кузьмович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та

компаративістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Шляхова Нонна Михайлівна,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики;

доктор філологічних наук, професор

Гнатюк Михайло Іванович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, професор кафедри теорії

літератури і порівняльного літературознавства;

доктор філологічних наук, професор

Мельничук Богдан Іванович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, професор кафедри

української літератури

Провідна установа – Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка, кафедра

теорії літератури і порівняльного

літературознавства, Міністерство освіти і науки

України, м.Тернопіль

Захист відбудеться “22” червня 2005 року о 10 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.15 із захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01017, м.Київ, бульвар Т.Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (01017, м.Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “18” травня 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої

вченої ради Л.М.Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Роман – це універсальний жанр, який здатний відтворити найширше коло життєвих явищ, порушувати кардинальні проблеми духовного, морально-етичного, екзистенційного, соціального, суспільного, метафізичного планів, створювати цілісні картини життя, сповнені складних перипетій і суперечностей, глибоко й всебічно досліджувати людські характери в їх становленні й розвитку, в найрізноманітніших зв’язках зі світом. Його своєрідність визначається особливим, підкреслено специфічним змістовим аспектом. Роман, за влучним спостереженням М.Бахтіна, має справу лише з “неготовою, невизрілою, що перебуває у становленні, дійсністю, з її постійною переоцінкою і переосмисленням” Бахтин М. Эпос и роман (о методологии исследования романа) // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М.: Художественная литература, 1975. – С.447. Орієнтація на широке охоплення дійсності та поглиблене дослідження людських характерів зумовлюють необхідність розгалуженого сюжету, ускладненої композиції, оригінального моделювання просторово-часових параметрів. Роман не має твердо усталеного канону. Порівняно з іншими епічними жанрами це найбільш “вільна” форма, нескута внутрішніми нормативами, форма, яка дозволяє широкий спектр пошуків у доборі та розміщенні художньо осмислюваного матеріалу й у виборі оповідача, засобів втілення авторського задуму.

Вивчення роману як жанру починається майже одночасно з його появою. Незважаючи на те, що питання про епоху його виникнення залишається і сьогодні дискусійним, існування роману, як і його дослідження, вимірюється століттями. За цей тривалий період роман еволюціонує, трансформується, набуває найрізноманітніших модифікацій, але сутність його як найпрезентабельнішого виду епіки залишається незмінною – людська доля, людина в її найнесподіваніших і закономірних, випадкових і передбачуваних зв’язках зі світом.

У дослідженні жанру роману за його багатовікову історію помітно кілька магістральних ліній: вивчення його специфіки і пов’язана з нею проблема жанрового визначення у співвіднесеності з епосом як родом літератури Див., наприклад: Михайлов А. Французский рыцарский роман. – М.: Наука, 1976. – 350с.; Эсалнек А. Внутрижанровая типология и пути ее изучения. – М.: Изд-во Моск. ун-та,1985. – 183с.; Мелетинский Е. Введение в историческую поэтику эпоса и романа. – М.: Наука, 1986. – 319с.; Рымарь Н. Введение в теорию романа. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1989. – 268с.; Косиков Г. К теории романа // Проблема жанра в литературе Средневековья. – М.: Наследие, 1994. – С.45-87 , а також спроба класифікації романних різновидів, пошук її критеріїв11 Див., наприклад: Копыстянская Н. Жанровые модификации в чешской литературе. – Львов: Вища школа, 1978. – 258с.; Соколянский М.Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типологии. – К.-Одесса, 1983. – 1983с.. Проте підводити остаточні підсумки у вивченні роману ще рано, оскільки дослідження у цій галузі продовжуються досить плідно22 Див.: Тамарченко Н.Д. Теория литературных родов и жанров. Эпика. – Тверь: Твер. гос. ун-т, 2001. – 72с.; Тамарченко Н.Д. Методологические проблемы теории жанра и рода в поэтике ХХ века // Теория литературы. Роды и жанры. – М.:ИМЛИ РАН, 2003. – С.81-98 , коригуючись літературним процесом і його здобутками.

Спостерігається такий факт – що далі розвивається роман, то більше з’являється проблем його наукової інтерпретації, і це пояснюється відкритістю і неканонічністю цієї форми. Інколи навіть висловлюються думки про те, що “жанрова визначеність роману – в його невизначеності”33 Липатов А.В. Формирование польского романа и европейская литература. Средневековье, Возрождение, Барокко. – М.: Наука, 1977. – С.110, які лише підтверджують складність, неодновимірність, різнорідність феномену роману. Певною мірою ситуація ускладнюється тим, що в сучасному культурному просторі цей термін має кілька значень: як літературний жанр, як традиція європейської наративної прози останніх чотирьох-п’яти століть (хоча частина літературознавців витоки роману пов’язують з епохою античності), як синонім оповідної літератури взагалі. У східнослов’янській традиції до того ж часто ототожнюються терміни “роман” та “повість”, що зумовлюється закоріненням у національний ґрунт поняття “повість”.

Як жанр епіки роман і сьогодні несе з собою “вантаж” дискусійних проблем, у яких більше питань, ніж відповідей, незважаючи на численні теоретичні та історико-літературні праці.

Дослідження теорії роману ускладнюється тим, що генологія в складі науки про літературу належить до однієї з найбільш дискусійних проблем, хоча її науковий набуток досить вагомий. Але справа не стільки в кількості праць, скільки в плюралістичності концепцій та аргументів, часто таких, які заперечують одна одну. Лише перелік понять на визначення терміну “жанр” досить великий: “вид”, “жанровий зміст”, “жанрова форма”, “жанрова норма”, “жанровий тип” тощо. Одні теоретики ототожнюють рід і жанр, вид і жанр (Л.Тимофєєв, І.Кузьмичов), інші розглядають опозицію рід – жанр (Г.Поспєлов), ще інші інтерпретують жанр як форму існування літературного роду (М.Утєхін). Традиційна тріада рід-вид-жанр сьогодні викликає не лише схвалення, а й критичні оцінки, наприклад, у Л.Чернець, автора монографії “Літературні жанри” (М.,1982).

Без розв’язання проблеми жанру неможливе створення теорії роману. У нашому розумінні жанр це художнє ціле, у якому взаємодіють домінантні (більш-менш постійний набір ознак, які охоплюють різні рівні твору від тематичного до сюжетно-композиційного та мовного) й змінні ознаки (система гнучких і рухливих варіативних елементів структури). Перші з них забезпечують кістяк будь-якого жанру, другі його модифікацію, залежну від мислення, світовідчуття, психології окремого письменника, а також своєрідних рис естетичних, історичних, національних літератури певного періоду. Такий підхід зумовлює трактування жанру як естетичного явища. Хоча в ХХ ст. спостерігається посилення особистісного начала, суб’єктивності художньої свідомості, які меншою мірою підкоряються диктату жанрових норм, однак повністю їх значення не зникає, оскільки жанр зберігає традицію, естетичний досвід попередніх епох і створює умови для художнього розвитку; водночас жанрові параметри твору зазнають переосмислення, здобувають значну свободу в моделюванні світу.

Не можна не помітити і потребу однозначного трактування літературознавчих термінів, особливо актуальну для українського літературного процесу. В зв’язку з цим Б.Клименко справедливо зазначає: “Дослідники не вважають за потрібне пояснити читачеві, в якому сенсі вони використовують той чи той термін, не дописують фразу до кінця, а абзаци в деяких розвідках можна переставляти у будь-якій послідовності. … Дисципліна у використанні термінів, особливо в умовах ревізії термінологічної системи, мала б стати одним із засадничих принципів наукових досліджень”11 Клименко Б. Криза термінологічної системи українського літературознавства чи криза наукової свідомості літературознавців // Слово і час. – 2001. – №4. – С.11-12.

Український роман як естетичний феномен характеризує шляхи розвитку вітчизняного письменства, його самобутність, інтегрованість у світову літературу. Самим фактом свого існування український роман заперечує псевдоверсії, що українська література другої половини ХІХ ст. не доросла до цього жанру чи й взагалі його не мала.

Проблемам розвитку українського роману присвячено значну як за обсягом, так і за змістом кількість наукових досліджень. Ґрунтовністю позначені історико-літературні праці, які торкаються питань типології роману, специфіки окремих його різновидів. Естетична рухомість цієї форми, нові аспекти романного мислення спонукають науковців ще й ще повертатися до історії становлення роману, з’ясовувати його сутність. Тематична спрямованість, жанрово-стильові та образно-мовні особливості значного масиву української романістики досліджуються у монографіях Л.Новиченка, Г.В’язовського, З.Голубєвої, С.Шаховського, М.Левченка, Б.Мельничука, В.Дончика, М.Наєнка, А.Погрібного, Л.Сеника. Цінні висновки про жанрові особливості роману містять праці М.Жулинського, В.Фащенка, І.Семенчука, Г.Сивоконя, Г.Штоня про розвиток української прози.

Вітчизняне літературознавство, звільнившись від засилля соціологічної методології, демонструє нові підходи до вивчення роману, що засвідчують змістовні монографії останніх років, скажімо, Т.Пастуха, В.Хархун, Г.Баран, Т.Литвиненко, М.Ткачука, Г.Сиваченко, В.Панченка. У них зібрано багатий матеріал історико-літературного та теоретичного планів, зокрема порушено питання про генологічний аспект прозових творів І.Франка, В.Винниченка, Б.Лепкого, У.Самчука, однак залишається ще чимало “білих плям”, пов’язаних з іменами відомих, забутих чи напівзабутих романістів, їх творами, які вимагають об’єктивної і неупередженої інтерпретації, а це дає змогу розглядати літературний процес як цілісність, і на основі систематизованих знань про нього ставати на шлях теоретичних узагальнень та висновків.

Комплекс проаналізованих чинників зумовлює відсутність у вітчизняній науці про літературу праці з питань теорії роману, що й визначає актуальність дисертаційного дослідження.

Наукова новизна дослідження визначається таким колом питань:

- уперше в українському літературознавстві запропоновано теоретичну модель жанру роману;

- здійснено спробу систематизації його різновидів за відомими критеріями класифікації, з’ясовано природу родо-видових та міжвидових поєднань;

- уперше простежено етапи розвитку теорії роману у вітчизняній науці про літературу паралельно з осмисленням шляхів становлення та жанрової еволюції українського роману;

- уперше в українському літературознавстві досліджено соцреалістичний канон роману та обґрунтовано штучність і неорганічність терміну “роман-епопея”.

Об’єктом дослідження є український роман від його витоків до постмодерністського дискурсу, а також рецепція цього жанру в літературно-критичних і наукових розвідках від середини ХІХ – до кінця ХХ ст. Матеріалом дослідження стали перші критичні рефлексії на роман П.Куліша “Чорна рада”, літературно-критична спадщина В.Горленка, І.Білика, викладачів університету св. Володимира, І.Франка, критиків і письменників, починаючи з 20-х років ХХ ст. до сьогодення в широкому контексті світової генологічної думки кінця ХІХ-ХХ ст.

Мета і завдання дослідження зумовлюються предметом вивчення – українським романом і його осмисленням у теоретико-літературній думці минулого й сучасного, що й диктує звернення до таких питань:

- виявлення генези й становлення українського роману ХІХ ст.;

- визначення літературних джерел українського роману в давньому письменстві;

- з’ясування ролі перших російських романів українських авторів в становленні жанру;

- характеристика перших спроб теоретичного осмислення роману в зв’язку з науковою рецепцією творів цього жанру ХІХ ст.;

- вивчення еволюції новітнього українського роману у взаємодії його художнього й теоретичного дискурсів;

- становлення жанрових номінацій в українській літературі та їх сучасне осмислення;

- визначення стратегії літературознавчої науки ХХ ст. в галузі жанрової теорії;

- дослідження роману в аспекті визначення його сутнісних жанрових параметрів;

- класифікація романних різновидів.

Методологічною основою дослідження є фундаментальні теоретичні положення літературознавства, естетики, філософії, культурології, генології, наратології, розроблені в працях відомих вітчизняних і зарубіжних учених. Основне завдання дисертації – осмислення жанрової природи роману – реалізується за допомогою цілісно-системного підходу до вивчення літературних явищ, потрактованих як естетичні об’єкти.

Інтерпретація художніх текстів здійснюється з використанням герменевтичної методології, а систематизація знань про роман, ширше – про проблеми жанру – засновується на методі типологічного аналізу з урахуванням історичного підходу.

Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються досягнення науковців як минулого, так і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її автору. Будь-які форми використання досліджень інших літературознавців обумовлені відповідними посиланнями.

Зв’язок з науковими програмами й темами. Тему дисертації узгоджено з планом наукових досліджень кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка “Актуальні проблеми філології” (№02БФ044-01) та “Сучасні проблеми філологічної освіти” (№02БФ13-03/1).

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у подальшому вивченні фундаментальних проблем теорії літератури, а також у викладанні нормативних (“Теорія літератури”, “Вступ до літературознавства”) та спеціальних курсів (“Інтерпретація художнього тексту”) у вищій школі, в написанні підручників і навчальних посібників для студентів гуманітарних спеціальностей.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка. Основні її положення відображені в монографії та публікаціях, а також у виступах на наукових конференціях: “Літературний процес і творча індивідуальність письменника (на матеріалі творчості Олеся Гончара)” (Дніпропетровськ, 1988); “Целостность художественного произведения и проблемы его интерпретации” (Донецк, 1992); “Шляхи і засоби підготовки вчителя української мови і літератури на сучасному етапі” (Херсон, 1992); “Київський університет як осередок національної духовності, науки, культури” (Київ, 1999); “Дискурс сучасної української романістики: поетика жанру” (Київ, 1989); “Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Київ, 2001); “Творчість Ольги Кобилянської в контексті літератури кінця ХІХ-початку ХХ століття: контекст, інтертекст, метатекст” (Київ, 2003); “Русский язык и литература: проблемы изучения и преподавания в Украине” (Київ, 2003); “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003); “Ґендерна влада: літературні та культурні стратегії” (Бердянськ, 2003); “Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов’янських літератур” (Луцьк, 2004); на філологічних семінарах “Літературознавчі методології: практика і теорія” (Київ, 2003), “Літературна форма” (Київ, 2004); щорічних наукових конференціях на філологічному факультеті Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка ( 1999, 2001, 2005).

Основні наукові результати дисертації відображено в монографії, а також в статтях (понад 20), опублікованих у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (424 позиції). Загальний обсяг дисертації – 425 сторінок, із яких 391 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт дослідження, окреслюється проблематика, мета і завдання роботи, основні теоретико-методологічні засади та практичне значення дисертації.

Розділ перший “Український роман ХІХ століття: генезис і становлення жанру”. 1.1. “Естетичні чинники й передумови виникнення українського роману ”. Для процесу літературного розвитку характерна тісна взаємодія розповідних жанрів усної народної творчості та літератури. Зокрема жанроутворювальний вплив казки на роман відбувається шляхом запозичення вимислу як необхідної умови становлення прози, найпростіших складових казкового сюжету, шляхом звернення уваги на самоцінність людської особистості, її внутрішнього світу. В результаті цього казка переростає в новелу, яка є, на думку, Є.Мелетинського, предтечею роману. Подібні процеси спостерігаються в російській повісті ХVІІІ ст. Що ж до українського роману, то казка, як і інші жанри народної прози, безпосереднього впливу на його становлення не справила. Ця дія відбувалася опосередковано, через жанрову систему давньої української літератури, на якій, в свою чергу, позначився розповідний фольклорний дискурс.

Витоки українського роману сягають літератури ХVІІ - ХVІІІ ст., яка органічно перейняла культурні та літературні здобутки попередніх епох. Письменство цього періоду потужно представлене епічним рядом, який зазнає змін згідно з новими естетичними запитами часу. В козацьких літописах помітні вкраплення оповідей (передновел), позначених такими рисами художності, як динамічний і захоплюючий новелістичний сюжет, пряма мова, авторські оцінки. Серед жанрів ораторської прози виділяються фацеції – твори новелістичного характеру на психологічні й моралістичні теми. У їх центрі – звичайна людина, кмітлива, дотепна, рішуча, здатна на ризик й авантюру. Джерелом сюжетних ситуацій служить повсякденний побут, життя простих, “неісторичних” людей, яке відтворювалося з гостротою і високою напругою конфліктів, раптовістю розв’язки. “Новелізація” фацецій виявляється в розвиненій фабулі, загостренні суперечок між персонажами. Передновели притаманні і для жанру ходінь. Вони ще не були дійовим чинником літературного процесу, їх творення не мало усвідомленого характеру, проте це вже був перший крок до створення українського роману.

Зазнає змін і такий канонічний жанр, як агіографія. Обмеженість та однотипність її сюжетного матеріалу зумовлює увагу до відтворення внутрішнього світу людини. Під обов’язковою агіографічною оболонкою зображуються сильні людські пристрасті, душевні переживання. Безперечно, подібне психологічне портретування здійснюється специфічними засобами, найперше – шляхом змалювання перипетій і колізій, у які потрапляють герої житій. Проте в них акцентується художня значущість морального обличчя персонажа (якщо герой житій завжди є носієм позитивних рис, що передбачалося канонічністю жанру, то його опоненти хибують на найрізноманітніші людські вади). У житії з’являється психологічна тема, викликана інтересом до приватного життя людини, її поведінки в побуті.

Важливим чинником національного літературного процесу стає перекладна література, сприяючи новій белетристичності в ній, а також знайомлячи українського читача з жанрами переважно західноєвропейського роману та новели, прищеплюючи йому смак до яскравих пригодницьких оповідань, любовних сюжетів.

Отже, епічний ряд української літератури ХVІІ-ХVІІІ ст. відіграє помітну роль у розвитку жанрової форми роману. Формування передумов її виникнення відбувається кількома взаємопов’язаними лініями: засвоєнням досягнень переважно європейського духовного, лицарського роману, адаптованого до естетичних вимог та суспільних реалій українства; появою передновели у складі казань, ходінь, у питомо національному жанрі літопису; спробами зображення психології приватної людини в житіях, а також в перекладних авантюрно-лицарських та “ідеологічних” повістях; першими суто романними сюжетами (у Києво-Печерському патерику, “Повісті про Варлаама та Йоасафа”).

Досвід давньої української літератури засвідчує перші підходи до вирішення проблеми вимислу – основного питання з точки зору освоєння письменником дійсності. Реальна подія переноситься у сферу художньої оповіді, а логіка зародження, розвитку і завершення цієї реальної події стає логікою побудови сюжету – його початкового пункту, руху, розв’язки. Проте лише в ХІХ ст. виникне та утвердиться такий художній вимисел, коли на основі подій і фактів дійсності письменник створює власну сюжетну конструкцію, не копію реальної, а таку, яка відтворює та ілюструє певні закономірності, характерні тенденції, типові явища життя. Така сюжетна побудова має свою власну внутрішню логіку і підпорядковується сама собі, а не логіці копіювання факту.

Українська проза ХVІІ-ХVІІІ ст. займає важливе місце в передісторії українського роману – у ній нагромаджується літературний досвід, який дасть про себе знати у розвитку оповідних жанрів ХІХ ст.

1.2. “Становлення самобутнього вітчизняного роману. Перші спроби його теоретичного осмислення в українському літературознавстві”. У першій половині ХІХ ст. здобутки світової романістики засвоюються і трансформуються у російськомовних романах Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Куліша. Зокрема, це досвід історичної романістики В.Скотта, традиції сімейного роману-хроніки, авантюрного й сатиричного морально-описового роману. Водночас російськомовні романи українських авторів постають не лише як наслідування їх поетики, а й як зародок тенденцій, які мають розвинутися в українському романі ХІХ ст. Це концепція героя як представника свого часу і свого стану, психологізм, поліфункціональність образу оповідача. Ускладнення сюжетно-композиційної побудови твору, образу оповідача вияскравлює те, що моралізаторсько-дидактична просвітницька позиція авторів зникає, натомість з’являється психологічне та соціальне вмотивування, яке розвиватиметься в реалістичному романі ХІХ ст. Структурується така суто романна тема, як формування людської особистості та чинників, що зумовлюють цей процес. Усе це дозволяє вважати розглянуті романи етапним явищем в історії українського письменства.

Хронологічно першим в українській романістиці є твір П.Куліша “Чорна рада”. Своє розуміння жанру історичного роману сам письменник висловлює у рецензії на повість М.Сементовського “Кочубей, генеральний суддя” та післямові до російського видання “Чорної ради”. Зміст цих своєрідних теоретичних маніфестів полягає в розумінні важливості серйозного осмислення історичних фактів з їх художнім відтворенням. До історичного роману П.Куліш висуває три посутні вимоги: перша - “часткова, свіжа і захоплююча подія”, яка б інтригувала читача; друга – правдоподібність зображеного; третя – історична епоха, яка тільки з двома першими умовами (вимогами) “оживе і повернеться з лона минулого перед погляди читача”. Тут письменник пропонує основне правило історичного роману: історична правдивість, достовірність плюс “художня істина”, яка повинна слугувати створенню героїв – “натуральних індивідуальностей”. З часом автор “Чорної ради” дещо змінює такі погляди; він стверджує, що відтворення “історичної правди” не означає фактографії, ілюстрування наукових положень, скрупульозної точності в деталях. Для письменника різниця між історією та історичним романом полягає в тому, що історія вивчає рід, суспільство, колектив, а історичний роман – роль індивідуума в історії. У теоретичних міркуваннях П.Куліша яскраво проступає та закономірність у розвитку українського літературного процесу, коли він, ще закорінений у традиції літописання, не може відступити від них. Документалізм, історичний характер давнього письменства заявляють про себе в творчому задумі першого українського роману, створеного, як відомо, за основою літописної оповіді.

У перших рецензіях на твір П.Куліша продовжується обговорення різних підходів до вирішення, постановки і розуміння співвідношення правди історичної та правди художньої в історичному романі. Так, М.Костомаров і М.Максимович висловлюють думку, що в цьому жанрі повинні поєднуватися два аспекти – історичний та художній.

Оцінка М.Драгомановим “Чорної ради” виявляє негативне ставлення до історичної романтичної прози В.Скотта як своєрідного еталону. Український учений ототожнює епічну поему з історичним романом (якраз історичний роман виступає свого роду синтезом власне роману та епічної поеми минулого), і це, в свою чергу, зумовлює загальну оцінку твору. Критицизм у ставленні М.Драгоманова до П.Куліша випливає із світоглядних, естетичних засад ученого, який не вітав романтизм, зокрема вальтерскоттівський зразок історичного роману – своєрідну схему-парадигму, яку наслідують письменники-романісти першої половини ХІХ ст., а віддавав перевагу творчим здобуткам Еркмана-Шатріана.

Перші відгуки на роман П.Куліша “Чорна рада” відображають певні теоретичні проблеми жанрової сутності історичного роману, їх “входження” у загальноєвропейський контекст, адже творчі здобутки шотландського і французьких письменників у свій час викликали гарячі суперечки про співвідношення в них історії і вимислу.

Цікавою спробою осмислити жанр роману є літературно-критична спадщина І.Білика. Одна з важливих тез, обґрунтована ним, - це думка про утвердження в українській літературі великих прозових форм, естетична природа яких дозволяє відтворити складність і суперечливість народного життя. Концепція соціально-психологічного роману, найповніше виражена в зауваженнях до повісті “Чіпка”, складається з таких моментів: по-перше, І.Білик висуває вимогу змальовувати будь-яке суспільне явище з боку внутрішнього й зовнішнього, маючи на увазі соціальний і людський чинник; по-друге, типова особистість є соціально детермінована, тому необхідно зображувати її у найрізноманітніших зв’язках із середовищем: життя у сім’ї, діяльність, праця, ставлення до інших людей; по-третє, людська натура повинна розкриватися шляхом зображення її психічної діяльності, найнепомітніших мотивів і спонук. Саме Панасу Мирному й І.Білику належить честь створення роману з народного життя, якого на той час не було і в російській літературі.

До питань теорії роману звертався і В.Горленко, який перший з українських критиків дає розлоге, хоч і дещо описове, визначення роману. Критик визнає його як художній феномен, що завоював читацьку аудиторію, а це говорить і про теоретичне узаконення художнього вимислу – основи роману й творчості загалом. Він також констатує і те, що художній тип осягнення дійсності нарівні з історичною наукою може вивчати мораль, думки, характер людини.

В.Горленко розробляє концепцію соціально-психологічного роману, спираючись на досвід української літератури 80-90-х рр. ХІХ ст. Вона передбачає змалювання правдивого внутрішнього життя людини, знання реалій, мови рідного народу, зображення середовища в усіх його деталях і подробицях з точки зору народного світогляду, право романіста з маси типових явищ вибирати те, яке найбільше відповідає його авторському задумові.

Тогочасна наука також не оминає увагою питання теорії роману. Зокрема, теорія прози знаходить своє висвітлення на сторінках “Университетских известий”, друкованого органу університету святого Володимира (видається з вересня 1861 р.). У ньому публікуються наукові розвідки з теорії словесності у двох аспектах: дослідження західноєвропейського роману та російської прози, що в умовах великоімперської політики в Україні було закономірним явищем. Предметом вивчення стають давньоруські роман і повість (О.Соболевський, В.Розов), давньоримський сатирично-побутовий пригодницький (В.Клінгер), лицарський (М.Дашкевич), повчально-побутовий (І.Гливенко), реалістичний (М.Дашкевич, А.Лінніченко, П.Владимиров) різновиди романів.

Незважаючи на стійке ігнорування української прози, що зумовлювалося суспільними обставинами тогочасного життя, публікації викладачів університету святого Володимира засвідчують жвавий інтерес до проблем розвитку світової романістики і досить високий рівень її осмислення.

У 90-х рр. з’являється посібник П.Житецького з історії поезії, у якому аналізуються окремі романні зразки в широкому контексті літературних пам’яток – від “Іліади” Гомера до комедії Мольєра “Мізантроп”. Учений акцентує увагу на вимислі та змалюванні долі окремої людини, людини не громадської, а приватної, як визначальній характеристиці роману. Його жанрову природу (за уявленнями П.Житецького – родову або видову, оскільки дослідник паралельно використовує обидва терміни) він бачить у змалюванні “особистих пристрастей, особистої боротьби людини з самою собою, людини, яка прокладає нові шляхи до вирішення великих і складних завдань життя, до вияснення ідеальних його основ”11 Житецкий П. Очерки из истории поэзии (Пособие для изучения теории поэтических произведений). – К.: Типография Окружного штаба, 1998. – С.102. Отже, П.Житецький започатковує лінію вивчення роману як типу осмислення людської особистості в єдності її матеріальних та ідеальних запитів. Такий висновок йому підказує досвід роману зарубіжного. Соціальна спрямованість вітчизняного роману наштовхує українських критиків на формування завдань роману з народного життя, роману соціально-психологічного, покликаного стати книгою життя й боротьби національно й соціально пригнобленого народу.

У час виникнення і становлення українського роману його теорія робила перші кроки, проте загальний рівень генологічної свідомості був досить високим.

1.3. “Роман у теоретичних студіях І.Франка”. У дисертації стверджується, що І.Франко першим в українському літературознавсті розробляє цілісну теорію роману, спираючись на тогочасні досягнення естетичної думки, художній досвід світової літератури. Не оминає він і здобутків української романістики, яка тільки завойовувала свої позиції. Що ж до попередників, то І.Франко їх просто не мав в українському літературознавстві, оскільки перші теоретичні спроби осмислення сутності роману з’являлися принагідно, переважно в історико-літературних працях, рецензіях, і це були лише підходи до осягнення такого складного і неоднозначного на той час поняття, як “роман”.

У реферованій дисертації Франкова концепція роману, її значення у вітчизняній та світовій науці про літературу осмислюється в контексті теорії “експериментального роману” Е.Золя, “роману об’єктивного” та “роману чистого аналізу” Г.Мопассана, О.Бальзака, “реального роману” О.Бороздіна, М.Стороженка, праць О.Веселовського “З історії роману та повісті” й П.Боборикіна “Європейський роман у ХІХ столітті. Роман на заході за дві третини століття”. І.Франко вивчає історію становлення та розвитку роману в світовій літературі та визначає його посутні характеристики як витвору ХІХ ст. Запропонована ним типологічна схема еволюції жанру є однією із продуктивних і сьогодні. Як ніхто з критиків і літературознавців, І.Франко дуже чітко побачив й окреслив ті зміни, те оновлення, що відбулося в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Сутність їх – у поглибленому психологізмі. Нова якість психологізму зумовлює детальне змалювання оточення героя, скорочення описів, наповнення сюжету внутрішніми колізіями людської душі, зростання уваги до одного-двох напружених моментів.

Ґрунтовні знання світової та вітчизняної літератури та найновіших здобутків у галузі науки дозволяють І.Франкові створити досить цілісну систему поглядів на роман – в його історико-літературному та теоретичному аспектах.

В українського вченого немає чіткого розподілу жанрів роману, повісті, оповідання. Ці терміни часто використовуються ним як синоніми. Не обходиться тут без впливу польської жанрової системи, в якій роман не розмежовується з повістю. Та й досвід тогочасного російського літературознавства, у якому розрізняються терміни “роман” і “повість”, ігнорується українським ученим. Це ще раз підкреслює той факт, що хоч І.Франко не був байдужим до питань форми, але самоціллю вони для нього не були. На наш погляд, у цьому випадку має місце і загальна нерозробленість теорії роману в українському літературознавстві і літературознавстві загалом, оскільки термінологічно цей жанр ще не був окреслений.

Постать І.Франка знакова – і в контексті розвитку західноєвропейської науки про роман, і в еволюції українського роману як цілісної художньої системи. Відштовхуючись від досвіду своїх попередників-прозаїків, письменник по-новому осмислює людину, її внутрішні потенції – під кутом зору психологічного реалізму. На першому плані в нього – психологічний статус людини, котра перебуває не лише в найрізноманітніших і неоднозначних взаєминах із навколишнім світом, а й веде “діалог” з власним “я”, ретельно аналізуючи його суперечності, вагання, комплекси. Цей художній феномен досягається тим, що письменник зображує не історію життя, а випадок, епізод, низку епізодів, вихоплених з біографії героя як особливих за своєю роллю у його долі. Епічна широта досягається тут ущільненням подієвого ланцюга, асоціативними рядами, дискретним способом відтворення художнього часу, численними екскурсами в минуле, з яких легко “прочитується” життя героя.

Тип Франкового роману пов’язаний з гострим відчуттям плинності буття, пошуку в ньому етичних констант, усвідомленням відповідальності людини перед світом. Письменник одним із перших порушує принцип протяжного епічного романного часу і художньо відтворює його спресовано, інколи фрагментарно, користуючись поетикою новели, відтак відмовляючись від біографічного типу оповіді.

Художній час визначає структуру Франкового роману. Пошуки нових форм, звернення до колізій гостро соціальних, але спроектованих і підпорядкованих незмірності внутрішнього світу людини, приводять українського письменника до новелістичного типу роману. Це відкриття робить його попередником новітнього європейського роману з характерною для нього свободою хронотопу й мікроскопічно-детальним художнім дослідженням людської душі.

Розділ другий “Жанрова еволюція новітнього українського роману”.

2.1. “Трансформація і розширення жанрових форм українського роману 20-х років ХХ ст.” Першим кроком від роману класичного до роману новітнього стає романістика І.Франка, яка є підтвердженням того, що цей жанр в українській літературі подолав ті етапи розвитку та еволюції, котрі тривали не одне століття в західноєвропейській літературі, досить швидко й продуктивно.

Новий етап у розвитку української прози знаменують і твори О.Кобилянської, В.Винниченка, А.Кримського. Модерністський український роман створює найсприятливіші умови для справжнього експериментаторства та жанрових пошуків у романістиці 20-х років ХХ ст., яка інтенсивно розвивається двома шляхами – відштовхуючись від традиції і заперечуючи та пародіюючи її.

Якщо романісти-експериментатори сміливо порушують жанрові канони, здебільшого в аспекті форми, то певна частина прозаїків – М.Івченко, В.Підмогильний, Є.Плужник, О.Слісаренко, частково Гео Шкурупій – ефективно використовують художні надбання минулого і водночас оновлюють жанр роману. Так, авантюрно-детективний роман О.Слісаренка “Чорний Ангел” зазнає трансформації шляхом поглибленого психологічного обґрунтування характерів Артема Гайдученка, Томи Карлюги, Марти за допомогою ще мало апробованих в українській романістиці того часу сновидінь, марень, часто хворобливих, ірреальних, які по-новому розкривають внутрішній світ героя. Окремі сторінки твору нагадують “чорний роман”. Відчутний у творі і ліричний струмінь – цим він помітно відрізняється від роману “конан-дойлівського типу”.

Роман Гео Шкурупія “Жанна-батальйонерка” також позначений сильним струменем авантюрності. У ньому своєрідно використано прийом гри для змалювання персонажа та його оточення. В першу чергу це стосується образу Жанни, яка живе в театралізованому світі, вигаданому нею самою. І роль Жанни д’Арк – це теж вигадка, маскарад, який розбиває жорстока дійсність війни. Проте психологічної випуклості образів письменник не досягає, оскільки це не входить у його творче завдання.

Натомість інші його сучасники – М.Івченко, Є.Плужник, В.Підмогильний – створюють зразки інтелектуального (або проблемного) роману, в якому цікаві сюжетні колізії підпорядковуються найдетальнішому художньому аналізу внутрішнього світу людини.

Від жанрових ознак класичного роману М.Івченко запозичує хронологічний розвиток подій, подекуди порушений ретроспекціями, у яких кількома штрихами накреслюються передісторії героїв, об’єктивовану манеру оповіді, відповідність пейзажного малюнку внутрішньому стану героїв. Водночас письменник порушує у “Робітніх силах” нові для української прози теми і проблеми, які дещо перегукуються із романістикою В.Підмогильного. Найперше – це проблеми інтелектуальної особистості, нації, спадкоємності культурних традицій, гармонійності світу. М.Івченко застерігає від однобічного, лише пафосного, прямолінійного трактування людини, як і проблем національних, використовуючи для цього інтригу виробничу та любовно-психологічну.

Інтелектуальний роман Є.Плужника “Недуга” – яскравий зразок урбаністичної прози, оповідь про будні київської інтелігенції 20-х років, звички богеми – артистів театру, критиків, шанувальників мистецтва. Ця тема стрімко увіходить в українську літературу, а разом з нею – і екзистенційна тематика, розгорнута в інтелектуально-психологічних вимірах.

В.Підмогильний продовжує традиції інтелектуального роману, започаткованого в українській літературі В.Винниченком та А.Кримським, а також робить вдалу спробу засвоїти французьку романну традицію на українському ґрунті. Однак у багатьох структурних складових жанру роман “Місто” є явищем новим, оригінальним. Найперше це стосується типу оповіді, манери викладу. Мова йде про авторське бачення характерів, подій, зображених у творі. Письменник виступає як нейтральна особа, але ця нейтральність часто-густо оманлива, оскільки оповідач не боїться висловити своє ставлення, здебільшого іронічне, до окремих фактів. Суспільний чинник, його вплив на становлення героя не є визначальним, бо загалом В.Підмогильного цікавлять процеси внутрішнього життя людини, а з них “виростають” вічні філософські проблеми: сенс людського життя, свобода вибору, раціонального та підсвідомого, інтуїтивного, співвідношення почуття й інтелекту, роль мистецтва. Письменник акцентує увагу насамперед на особистості з її екзистенційними пошуками. Відтак герої “Міста”, як і “Невеличкої драми”, неоднозначні, далекі від одновимірних характерів, які побутували в тогочасній прозі. В основі сюжету “Невеличкої драми” – нещаслива любовна історія, проте вона далека від відомих у світовій та українській літературах історій про любовний трикутник, хоч і його не оминає автор. Задум письменника – написати про міщанство – трансформується у психологічний, інтелектуальний роман новітнього зразка з відчутним струменем іронії, урбаністичним мотивом, авторським підтекстом.

Своєрідний різновид інтелектуального роману творить В.Домонтович – романізовану біографію, проблеми якої досить активно обговорюються у періодиці 20-х років. Cамобутність романізованих біографій В.Домонтовича полягає в новизні тематики, адже в українській літературі письменство було не просто професією, покликанням, а певним моральним статусом, і кожен художник слова (хотів він того чи ні) ставав зразком для сотень і тисяч людей. В.Домонтович порушує це табу. Герої його романізованих біографій – М.Костомаров і П.Куліш – зображуються не як ідеалізовані герої українського суспільно-політичного руху ХІХ ст., а як живі постаті, яким притаманний широкий спектр людських почуттів.

2.2.” Жанрові пошуки романістів-експериментаторів”. У реферованій дисертаціїї досліджується “роман у діалогах” В.Мови (Лиманського) “Старе гніздо й молоді птахи” як перший в українській літературі крок до трансформації та оновлення жанру в аспекті наповнення драматичного твору романними елементами. Однак саме в романістиці 20-х років ХХ ст. стають провідними нові принципи побудови сюжету, фабули, оповіді й композиції, відбувається перегляд традиційних уявлень про літературний характер. Ці процеси, зумовлені естетичною платформою модернізму, цілковито не руйнують класичну форму роману, хоча в творах, скажімо, футуристів вона зазнає найбільшої деконструкції. Показовим для аналізованого періоду є створення пародійного роману, який заперечує будь-які спроби досягнення завершеної форми, можливість зіпертися на готову традицію і стверджує “зрілість” романного жанру в українському літературному процесі.

Так, у творі М.Йогансена “Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію” визначальною жанровою домінантою виступає гра, що виявляється у пародіюванні неканонічного жанру, його численних різновидів: роману-подорожі, любовного, психологічного, авантюрного. Та найвищого ступеня пародіювання, а відтак і деконструкції зазнає матриця реалістичного психологічного роману. Тут гра з читачем, епатаж, містифікація досягають свого апогею.

Гра з читачем виявляється і в тому, що в рамках повісті М.Йогансен створює роман-пародію. Сама структура “Подорожі ученого доктора Леонардо…” – це дотепне пародіювання багатосторінкових романів. Архітектоніка твору - три частини: перша становить собою 16 невеликих розділів, своєрідний пролог, плюс ще два розділи, теж невеликі, але з претензійною назвою “Книга перша” і “Книга друга”, а також з епілогом і навіть післямовою. Отже, перед нами спародійована схема класичного роману.

Цілісність твору М.Йогансена, як і роману Д.Бузька “Голяндія”, забезпечує оповідач, його прихована й неприхована гра з читачем, його погляди на літературу, прозу як вигадку.

У сюжеті “Золотих лисенят” Ю.Шпола досить примхливо поєднуються елементи політичного, авантюрного, кримінального та любовного романів. Проте авторське осмислення колізій твору настільки іронічне, що наштовхує на думку про пародіювання цих елементів, більше того – свідоме зниження, заземлення понять, які у той час набували, а, може, вже й набули статус священно-недоторканих. Це стосується змістового