КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БІЛОУС НАТАЛЯ ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 821.161.2/“18”/ “19”

СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ МОДЕЛЮВАННЯ ЖІНОЧИХ ХАРАКТЕРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

10.01.01 – українська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Семенюк Григорій Фокович

директор Інституту філології Київського

національного університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри новітньої української

літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кузьменко Володимир Іванович

Київський славістичний університет,

проректор з наукової роботи,

завідувач кафедри слов’янської філології

кандидат філологічних наук,

Калинчук Алла Миколаївна,

Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України,

науковий співробітник відділу шевченкознавства

Провідна установа: Національний педагогічний університет

ім.М.П.Драгоманова, кафедра української

літератури, Міністерство освіти і науки України,

м.Київ

Захист відбудеться “27” жовтня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “27” вересня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук, професор Л.М.Копаниця

Загальна характеристика роботи

На зламі культурних епох завжди змінюються традиційні погляди на роль жінки в культурі взагалі і в літературі зокрема. Важливою ознакою сучасності є процес переосмислення досвіду минулого, пошук нових цінностей та орієнтирів. Не можна не звернути уваги на формування нової концепції особистості у постмодерному світі, усвідомлення її ролі у суспільстві та історії, водночас іноді досить болісно встановлюється рівновага між минулим і сучасним, між традицією та новаторством. Сказане стосується сучасного літературознавства, його нові тенденції – звернення до феміністичного дискурсу, ґінокритика, ґендерні принципи аналізу тексту тощо – допомагають створити цілісну концепцію розвитку української літератури, для якої людська особистість завжди була й є в центрі уваги.

Свого часу Леся Українка писала у листі до Агатангела Кримського, що чоловіча “рація” в погляді на деякі справи є дуже однобокою, тому жінки доповнюють її своєю “рацією”, можливо, теж однобокою, “але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе”. Так само “цілий і справедливий” погляд на історико-теоретичний канон характеру в українській літературі можливий лише за умови всебічного аналізу і характеру жіночого.

Слід зазначити, що визначення місця характеру як термінологічного і теоретичного поняття у колі літературознавчих термінів залишається неясним, хоч у літературній критиці воно – одне з найуживаніших. Визначення цієї категорії, її виокремлення з ряду інших (образ, герой, персонаж, особистість) ускладнюється тим, що часто характер залишався “по той бік творчості або розглядався як дещо проміжне між дійсністю та літературою”(С.Бочаров). Труднощі викликає й те, що літературний характер має двоїсту природу – він є водночас результатом художнього пізнання й інструментом цього пізнання, виступає як єдність загального та індивідуального в образі людини.

Проте дослідження природи літературного характеру, який є “основоположним чинником художнього часопростору” (С.Пригодій), історія його формування цікавлять науковців уже протягом тривалого часу (Буало, Лессінг, Гегель). Сучасні фахівці (Т.Гундорова, С.Пригодій, В.Агеєва, Н.Шумило, О.Галич) при аналізі конкретних художніх характерів виявляють інтерес до того, що є загальним – соціально-історичним, архетипним, підсвідомим тощо. Цьому насамперед сприяє розмаїття думок та методів дослідження, які притаманні сучасному літературознавству.

Мистецькі епохи ХІХ – початку ХХ ст. – романтизм, реалізм, модернізм –пропонували свій оригінальний погляд на особистість, її багатовимірність у навколишньому і мистецькому світі. Відповідно це не могло не зумовити характерологічне розмаїття в новій українській літературі. Адже літературний характер, зокрема і жіночий, передусім втілює концепцію особистості. Жіночий характер водночас виявляє і певну сталість, і змінність. Тому, з одного боку, при створенні жіночого характеру наявна традиційна орієнтація на почуття, жінка зображується як носій певних сталих уявлень, а з іншого, вона особливо чутлива до різного роду змін – суспільних, мистецьких, культурних. У літературному творі (як і в історії) жінка може виступати як суб’єкт і об’єкт, як пасивна жертва несправедливого ладу або натхненниця (муза) і як творець, як активна дійова особа. У літературних жіночих характерах знайшла своє відображення, крім того, ментальність українського народу, адже, як зазначав Сергій Єфремов, у “жіночих постатях знаходять своє втілення найтиповіші вияви національного духу, найглибші його ознаки та разом ті ідеальні змагання, які хвилюють почуття, якихось глибоко-інтимних і надзвичайно принадних собі набираючи рис”. Існування багатьох яскравих жіночих характерів у творчій спадщині наших письменників, які належали до різних мистецьких епох, дає змогу зробити висновок, що на часі – комплексне дослідження стильових моделей жіночих характерів в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Актуальність дисертаційного дослідження визначається потребою з’ясувати особливості моделювання жіночого характеру в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. При цьому слід зауважити, що літературний характер та стиль належать до “вічних” тем літературознавчих дискусій, а також поважних історико-літературних та теоретико-літературних досліджень. Проблема жіночого характеру на часі ще й тому, що зараз відбувається процес активного засвоєння вітчизняною літературною критикою нових напрямів – феміністичного, ґендерного, постколоніального і т.д. Це дозволяє застосувати нові прийоми рецепції художнього тексту і жіночого характеру в рамках цього тексту в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., визначити концептуальні чинники творення характеру у межах різних стильових систем; запропонувати нові підходи й моделі дослідження жіночого характеру в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Зв’язок роботи з науковими темами. Тема узгоджена з науковими та навчальними планами кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського університету імені Тараса Шевченка, пов’язана з темою курсу “Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.” Тему дисертації затверджено Вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Науково-координаційною Радою НАНУ при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка.

Мета роботи – дослідити особливості моделювання жіночого характеру в різних типах художнього дискурсу – від романтичного до модерного у різних вимірах змістових, жанрових і формотворчих категорій. Мета дослідження передбачає розв’язання комплексу завдань:–

простежити генезу творення жіночого характеру в українській літературі; –

дослідити концепцію жіночого характеру в сентименталізмі;–

розглянути романтичний дискурс жіночого характеру в українській літературі;–

проаналізувати особливості моделювання жіночого характеру у реалістичному художньому каноні;–

виявити особливості характеротворення в естетичній концепції модернізму (імпресіонізм, неоромантизм);–

шляхом зіставлення і порівняння різних стильових моделей виділити основні типологічні риси, притаманні жіночим характерам в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.;

– проаналізувати моделі творення жіночого характеру в рамках жіночого та чоловічого текстів.

Об’єкт дослідження – текстові масиви української літератури другої половини ХІХ – початку ХХ ст., а саме твори І.Нечуя-Левицького, Олени Пчілки, Н.Кобринської, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, Лесі Українки, Л.Яновської, Грицька Григоренка.

Предмет дослідження – стильові моделі жіночих характерів в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Методологічна основа дисертації, на ґрунті якої розв’язуються поставлені у роботі завдання, полягає у використанні історико-порівняльного методу, який дає змогу простежити розвиток жіночого характеру в українській літературі, його формування – від давнини і до кінця ХІХ – початку ХХ ст., проблемно-тематичного аналізу. Також застосовуються культурно-історичний та описовий методи, залучено елементи феміністичної, психоаналітичної критики. Саме такий комплексний підхід уможливлює провести всебічний аналіз стильових особливостей моделювання жіночого характеру в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній уперше в українському літературознавстві реалізується комплексний підхід до проблеми жіночого характеру в літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., запропонований новий погляд на історико-теоретичний зріз проблеми на матеріалі не лише широковідомих, а й малодосліджених художніх текстів; доведені типологічні особливості моделювання жіночого характеру в генетичній ретроспективі – від фольклору до преромантичної традиції, а також у трьох діахронних художніх системах: романтизмі, реалізмі і модернізмі.

Практичне значення. Матеріали дисертації передбачають практичне застосування в лекційних курсах з історії української літератури першої половини ХІХ ст., другої половини ХІХ ст., кінця ХІХ – початку ХХ ст., спецкурсах та спецсемінарах, а також при написанні навчальних програм і посібників з історії української літератури, з мистецтвознавства, культурології та інших суміжних дисциплін; для глибшого теоретичного опрацювання проблем характерології і т.д. На ряд положень можна посилатися у наукових працях, які стосуються комплексних проблем вивчення жіночого характеру в рамках певної художньої системи, стилю, етапу літературного процесу.

Апробація дослідження. Матеріали наукових досліджень за темою дисертації доповідалися щорічно (1999–2002рр.) на засіданнях кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження становили зміст виступів автора: на науковій конференції “Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч” (Київ, 26 жовтня 2000 р.); на науковій конференції “Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Київ, 1 листопада 2001 р.), на науковій конференції “Творчість О.Кобилянської: контекст, інтертекст, метатекст” (Київ, 14 листопада 2003 р.); у виступах на щорічних науково-практичних конференціях і наукових семінарах, що проводились в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі аспекти дослідження апробовувалися під час проведення педагогічної практики (семінарських та лекційних занять) з курсу “Українська література 70–90-х рр. ХІХ ст.” для студентів ІІІ курсу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2001 р.), для студентів мистецтвознавчого факультету Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (2003–2005 рр.).

Публікації. Основні положення і результати дослідження відображені у п’ятьох статтях, опублікованих у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Обсяг і структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 191 сторінка друкованого тексту, з них – 175 сторінок основного тексту. Список використаних джерел нараховує 200 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується вибір теми, її актуальність і наукова новизна, визначаються мета і завдання дослідження, методи дослідження та фактичний матеріал, окреслюються можливості практичного застосування одержаних результатів, шляхи їх апробації.

Перший розділ – “Ґенеза творення жіночого характеру в українській літературі”– містить історію питання, окреслення напрямів досліджень, виклад загальних методичних підвалин дисертації; висвітлюється традиція зображення жінки в українській міфології, фольклорі та давньоукраїнській літературі.

У різні часи вчені звертали увагу на неповторні особливості жіночих типів в українській літературі. Так, уже М.Костомаров в “Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке” звернув увагу на різні типи української жінки, репрезентовані в творах Г.Квітки-Основ’яненка. На його думку, “Маруся”, “Козир-дівка”, “Щира любов” і “Сердешна Оксана” – “це зображення жіночого малоросійського серця, представленого у різних обставинах життя й у різних характерах”. І.Франко у статті “Жіноча неволя в руських піснях народних” відзначає особливості психології української жінки, відображені у народнопоетичній творчості, звертається до традиції зображення нелегкої жіночої долі у народних піснях. При цьому критик зауважує: “Коли се правда, що мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жінками, то й се безперечна правда, що русько-український народ після сеї міри покажеться висококультурним у відношенні до других сусідніх народів”. Письменник не лише порівнює українську народнопоетичну творчість із фольклором інших народів, а й сам звертається до народнопоетичних образів (прикладом може бути його драма “Украдене щастя”, праосновою якої є народна “Пісня про шандаря”).

Про жіночі типи у світовій та українській літературі неодноразово писала Леся Українка. Наприклад, у статті “Новые перспективы и старые тени. (Новая женщина западноевропейской беллетристики)” вона звернула увагу на появу нового типу в літературі з “жіночого питання”. У праці “Малороссийские писатели на Буковине” відзначила “тип интеллигентной женщины, борющейся за свою индивидуальность” у творах О.Кобилянської й віднесла письменницю до неоромантичної школи. Письменниця і громадська діячка Н.Кобринська у своїй публіцистиці теж неодноразово звертається до зображення різних жіночих типів – як життєвих, так і літературних (“Про “Нору” Ібсена”, “Жінка та свобода” та ін.). Своєрідний аналіз жіночих типів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка подає Сергій Єфремов у “Історії українського письменства”, наголошуючи, що їхні жіночі постаті “варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства”.

Аналіз жіночих типів, їхні характеристики, окремі зауваження зустрічаються у монографіях та статтях про творчість окремих письменників, див., зокрема, праці О.Білецького, О.Гончара, М.Міщука, Є.Нахліка, О.Бабишкіна, А.Гуляка, В.Агєєвої та ін.

В останні роки з’явилася низка досліджень з проблем літературного модернізму (С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, В.Агеєва, “Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму”, Т.Гундорова “ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” “Femina melancholica: стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської”, та ін.), яким притаманний новий погляд на традиційні в українській літературі теми та образи; відповідно увага зосереджується і на жіночих характерах, позначених рисами модернізму.

Потрібно зазначити, що останнім часом у вітчизняному літературознавстві з’явився новий інтерес до творчості О.Кобилянської та Лесі Українки. У колі наукових зацікавлень багатьох сучасних літературознавців виявилися раніше недосліджені аспекти, із застосуванням нових методів аналізу, наголошується та визначна роль, яку письменниці відіграли в історії українського літературного модернізму. (Див. праці С.Павличко, Т.Гундорової, В.Агеєвої, І.Демченко, С.Пригодія, О.Рисака та ін.). Більшість критиків, до речі, зосереджували свою увагу, в основному, або на аналізі характерів як самодостатніх літературознавчих категорій, або на проблемах стилю, проте цілісного, з позицій сьогодення, комплексного дослідження стильових моделей жіночого характеру в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., на жаль, немає. У даному досліджені автор зосередила свою увагу саме на цій проблемі.

З огляду на поставлену мету та завдання логічним було виділити такі напрями дослідження: дефініювання поняття характер та визначення його відмінності від інших суміжних понять, зокрема від образу. Якщо основоположною вважати думку, що характер пов'язаний з концепцією особистості й предметом художнього пізнання стає в добу романтизму, то відповідно можна дійти висновку, що характер завжди пов’язаний зі стилем, а отже, є сенс говорити про стильову специфіку жіночого характеру в різних типах художнього дискурсу (романтизм, реалізм, модернізм). З іншого боку, враховуючи відмінності жіночої та чоловічої літератури, слід з’ясувати специфіку жіночого характеру в чоловічій (“андроцентричній”, Е.Шовалтер) та ґіноцентричній традиції в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Проте за всіх відмінностей між жіночим та чоловічим письмом їх об’єднує саме літературна епоха, літературний канон, спільні рамки домінуючих стильових тенденцій (особливо це стосується романтизму та реалізму).

“Жіноча” тема дослідження підказує обмежитися лише феміністичним і психоаналітичним методами дослідження. Складність теми і поставлені завдання, великий обсяг матеріалу (охоплено практично все ХІХ ст. і початок ХХ ст.), наявність значної кількості праць вітчизняних та зарубіжних дослідників вимагають відповідної методології. Надання переваги при цьому якомусь одному із методів обмежить можливості аналізу. Тому необхідним здається застосування й інших методів – порівняльно-історичного, описового, культурно-історичного, історико-біографічного, завдяки яким можна здійснити докладний аналіз жіночих характерів в українській літературі.

Переконливою видається думка, що носієм характеру у творі є персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб розкривати сутність внутрішнього світу людини, певних типів людської поведінки (О.Галич). При цьому персонаж постає, з одного боку, як характер, з другого – як художній образ, що втілює даний характер з більшою чи меншою мірою естетичної довершеності. Відповідно до їхнього статусу в структурі твору персонаж та характер передбачають різні критерії оцінки. На відміну від характерів, які викликають етично спрямоване до себе ставлення, персонажі оцінюються насамперед з естетичної точки зору, тобто в залежності від того, наскільки яскраво, повно і концентровано вони втілюють характери (Л.Чернець). При цьому характер є елементом змістової організації літературно-художнього твору, а образ (як і персонаж) – елементом внутрішньої форми художнього твору (О.Галич). Як цілком сформований і сталий тип характер простежується лише з епохи романтизму, з подальшим поглибленням на пізніших історичних етапах розвитку літератури.

У літературі будь-якого народу існує своя традиція зображення жінки. У фольклорних творах народний геній створює жіночі образи, які втілюють етичний та естетичний ідеали, різні рівні сприйняття – від побутових, щоденних уявлень до глибинних рівнів індивідуальної та колективної свідомості. У міфології, народних віруваннях та релігійних творах теж є певні “жіночі” образні кліше.

Писемна й усна традиції у зображенні жінки часто перепліталися, доповнювали одна одну. Твердження, що багато жіночих образів мають фольклорну основу є, по суті, аксіомою. Письменник, в залежності від того, в якому стильовому ключі написаний твір, акцентує увагу на різних аспектах: у сентименталізмі – “життя серця”, чутливість, притаманні загалом ліричній тональності народнопоетичних творів, у романтизмі – драматичні моменти, різного роду перетворення, трагедії, мотиви відчуження, фатальне кохання; у реалізмі – зосереджується на важкому соціальному становищі жінки-трудівниці, загальнолюдських і суспільних проблемах, намагається подати об’єктивний аналіз.

Говорячи про специфіку творення в літературі жіночого образу, характеру взагалі та особливості творчого процесу зокрема, слід торкнутися і такого аспекту, як стать автора. Ця “проблема авторства” стає дедалі актуальнішою, оскільки нині все більше набирає популярності феміністична критика, яка має на меті реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографіі. У цьому контексті слід звернути увагу на той факт, що все наше письменство від давнини і до Марка Вовчка є, по суті, чоловічим. “Жіночий досвід”, світосприйняття артикулюється лише у творах народнопоетичних (згадаймо легендарну авторку Марусю Чурай). На нашу думку, взаємодія усної за формою народнопоетичної творчості та писемної за формою давньої української літератури – це своєрідна взаємодія-опозиція жіночого та чоловічого творчих начал. Християнська писемність певною мірою структурувала і перетворила народнопоетичну стихію, часом асимілюючи її, часом пристосувавшись до язичницьких форм і вірувань. При цьому християнство – “найвитонченіший символічний конструкт, в якому жіночність, що просочується через нього, зосереджується на Материнстві” (Ю.Крістева). На думку цієї ж дослідниці, саме через культ матері відбувалася гуманізація всього християнства. Образ матері є одним з найголовніших і у народнопоетичній творчості, він – архетипний за своєю суттю.

Історію розвитку людського суспільства взагалі можна розглядати як наслідок певного протистояння чоловічого і жіночого начал. Опозиція чоловіче/жіноче існує і у міфологічному світогляді давніх українців, якому взагалі притаманне структурування світу за принципом бінарної опозиції (жіноче/чоловіче, парність/непарність, світло/темрява, правда/кривда, небо/земля, море/суша). Жіноче начало сприймається як більш наближене до язичницьких ритуалів, магії, до землі і як те, що може спричинити безпосередній вплив на навколишні явища. Ось чому на вищих щаблях ієрархії число жіночих персонажів різко зменшується.

У великих державних турботах автори староукраїнського письменства нечасто звертали свій погляд на дочок, жінок та матерів героїв історії Київської Русі, але у коротких і нечисленні рядках пишуть про жінок зі співчуттям та повагою. “Злая жена”, типова для аскетичної церковної літератури – рідкий гість у творах світської літератури...”(Д.Ліхачов).

Християнський ідеал знаходить своє відображення у житіях святих жінок. Саме під впливом християнської віри розкривається їхня справжня сутність, духовна досконалість. Часто жінки відмовляються від свого буденного способу життя, від своєї фізичної привабливості, власне жіночої суті, заперечуючи стать як таку.

Загалом слід відзначити, що в давньоукраїнських літературних творах жіночий характер як такий відсутній (або про нього можна говорити з великим перебільшенням). Оскільки релігійна література має моралізаторське спрямування, то жіночі постаті у ній – досить схематичні. Це або сварливі, нерозумні жінки, які незабаром попадуть прямісінько у пекло, або богобоязливі, милосердні подвижниці віри. У зображенні жінок є певна однобічність, відсутній глибокий аналіз. І це не випадково, а закономірно. Адже автор (точніше, автори, оскільки житія переписувалися протягом століть різними авторами) ставить перед собою завдання створити взірець для наслідування, повчання, а не аналіз особистості. Крім того, у релігійній літературі (як і у живописі та архітектурі) засадничим принципом є дотримання канону – певних правил зображення, яким творець має слідувати. Безперечно, ці твори були тим фундаментом, на якому створювалася майбутня українська література. Та ідеалізація, яка на перший погляд притаманна цим творам, потяг до створення ідеального характеру, ідеальної жінки, наділеної рисами жертовності та милосердя (у класичній українській літературі) сягає корінням саме в давньоукраїнську релігійну літературу. Важливим є й інтерес до внутрішнього світу, до емоційного досвіду, набутого через переживання, роздуми, спостереження. Зрештою, саме з тих пір у писемній та усній традиції з’являється поняття “жіноча душа”.

У другому розділі – “Романтична та сентиментальна концепції жіночого характеру в українській літературі” – з’ясовуються особливості сентиментального і романтичного жіночого характеру.

У добу романтизму у мистецтві та культурі поступово формується нова концепція особистості, характер стає предметом художнього пізнання, а особистісне начало висувається на передній план зображення. Характери романтиків переважно ідеалізовані, відірвані від реальної дійсності, точніше від того соціального середовища, яке їх породжувало. Крім того, письменників насамперед цікавлять яскраво індивідуальні, особистісні риси. Закономірно, що романтизму притаманна увага до індивідуальної психології особистості. Намагаючись охопити внутрішнє життя людини в усій повноті, романтики враховували порухи як серця, так і розуму. Успадкувавши від сентименталістів інтерес до внутрішнього світу, до “життя серця”, романтики, однак, зображують “почуттєву” сторону людського буття не так однобічно, як їхні попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей.

Романтична поетика вимагає, щоб характери героїв подавалися вже як завершені, сформовані. У характерах виявляються й основні риси поетики романтизму – інтерес до небуденного, незвичайного, яскравого, підкреслена увага до незвичайних героїв і обставин, виняткова особистість. Тому героїні романтичних творів, як правило, надзвичайні красуні, часто їх винятковість підкреслюється не лише зовнішніми рисами, а й внутрішніми. Саме романтичному типу художнього мислення притаманний дух неспокою особистості, її прагнення до свободи, до максимального самовираження. Це зумовило появу відповідних характерів – гордих та сильних духом (особливо це стосується творів на історичну тематику).

Романтики відкрили суб’єктивну людину в діалектичній суперечності її численних зв’язків з природою, суспільством, побутовим оточенням. Художній психологізм ґрунтується на розкритті незвичності дій і вчинків героїв, акцентуванні їхніх бурхливих, всепоглинаючих пристрастей, джерелом яких виступає ірраціональне, підсвідоме. Часто в центрі твору – любовна колізія, фатальне кохання, через яке автор розкриває характер героїні, її внутрішній світ; заради кохання вона здатна на будь-які вчинки. Іноді глибокі почуття, нерозділене кохання призводять навіть до божевілля та загибелі. Відповідно до романтичної концепції особистості героїня усвідомлює свою самоцінність, право на щастя, зокрема право кохати і бути коханою попри всі перепони. Досить часто у романтиків конфлікт будується на основі суперечностей любовного трикутника – це або “внутрішній” конфлікт, пов’язаний з нерозділеними коханням, або “зовнішній” – хлопець і дівчина кохають одне одного, проте не можуть побратися через соціальні обставини.

Говорячи про концепцію особистості у романтичній літературі, не можна не згадати про те, що розвиток романтичного типу творчості почався ще у преромантизмі. Критики вважають, що європейський преромантизм – це ще остаточно не сформована художня система, ідейно-естетичний рух пізнього Просвітництва, в якому знайшли своє місце руссоїзм, сентименталізм, штюрмерство, відбувається зародження і розвиток фольклористики та інші явища, котрі типологічно і, як правило, хронологічно передували романтизмові (Д.Наливайко). У руслі преромантичної естетики творили Г.Квітка-Основ’яненко, І.Котляревський, Марко Вовчок. Характери їхніх героїнь позначені рисами сентименталізму, просвітительського реалізму та романтизму. Героїні сентименталізму – здебільшого пересічні жінки, чутливі, скромні, яким властиві глибокі почуття. Саме завдяки психологічному аналізу, інтересу до життя простої людини, почуттєвій стороні людського існування (рисам, притаманним сентименталізму) було створено передумови для тих літературних напрямів, які прийшли йому на зміну – романтизму та реалізму.

Романтики надавали великого значення такому важливому елементу народного життя, як звичаї, побут, народні вірування. В етнографічному матеріалі письменники вбачали глибоке єство українського народу – шлях, яким можна пізнати його характер. Таким чином, створюючи жіночі характери, письменники наближалися до розуміння народу і, навпаки, пишучи про народні вірування, побут, народний світогляд, загалом про народний характер, водночас пізнавали український жіночий характер.

Не можна не наголосити і на такому важливому моменті: містичні уявлення про влаштування світу, притаманні романтизму (які часом перегукувалися з народними віруваннями – віра в надприродні сили, видіння, сни, магія ночі, увага до “темної сторони світу”) сприяли кращому проникненню у жіночий світ – світ почуттів і передчуттів, що не завжди можна пояснити логічно. Це знаходить втілення в образі красуні Молани з “Месті верховинця” М.Устиновича, або Галі з повісті М.Старицького “Червоний диявол”.

Для романтизму характерна увага до історичних параметрів буття, звернення до історичного минулого. Підкреслюється та роль, яку відігравала жінка в складні для України часи, осмислюється українська жінка в її історико-культурному бутті. Особливо це стосується історико-романтичних творів, у яких зображені виразні жіночі постаті, яскраві характери, що втілюють ідеали героїзму та патріотизму (героїні М. Старицького, І.Карпенка-Карого). Таким чином, важливою рисою романтичного жіночого характеру є його історична детермінованість (індивідуальна особистість у контексті історичного процесу).

Про романтичну концепцію жіночого характеру можемо говорити насамперед у зв’язку з романтичним напрямом в українській прозі 50-60-х років, що виявився як у фольклорно-етнографічній прозі П.Куліша (“Орися”, “Гордовита пара”), Ганни Барвінок (“Русалка”, “Вірна пара”), так і в соціально-побутових творах Марка Вовчка, Ю.Федьковича, творчість яких розвивалася під естетичним та ідеологічним впливом Т.Шевченка. Всі вони певною мірою формували романтичний канон в українській літературі, під сильним впливом якого творитимуть письменники, що прийдуть у нашу літературу пізніше – насамперед М.Старицький, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий (історико-романтичні драми), Л.Старицька-Черняхівська.

Романтична література сприяла утвердженню і розвитку в українській літературі самоцінної особистості, розкриваючи риси національного характеру, індивідуальної психології. Це стосується і романтичної концепції жіночого характеру, концепції особистості, як правило, волелюбної, вольової, внутрішньо суперечливої, яка прагне до вільного вияву почуттів. Романтична героїня має багатий емоційний світ, їй притаманні цілісність характеру, благородний максималізм і безкомпромісність. Часто це сильна і горда натура, яка вступає іноді навіть у драматичний конфлікт із реальними життєвими обставинами, здатна до героїчних вчинків (особливо це властиве героїням історико-романтичних творів М.Старицького та І.Карпенка-Карого).

Трагічна самотність – ось доля романтичної героїні. ЇЇ характер, як правило, розкривається через почуття, про що влучно висловився Б.Грінченко, маючи на увазі героїнь Ганни Барвінок: “Героїні віддають коханню всі сили своєї істоти, закрашають його всіма квітками своєї поетичної душі, і поки живуть, поти всім своїм життєм співають хвальний гімн могучому болісно-солодкому почуванню”. Часто ці сильні почуття призводять романтичних героїнь до відчуження і, як наслідок, божевілля або загибелі (“Русалка” Ганни Барвінок, “Гордовита пара” П. Куліша, “Три долі” Марка Вовчка, “Тополя”, “Причинна” Т.Шевченка і т.д.)

Внутрішній світ романтичної особистості, її переживання допомагає розкрити портрет, який відіграє у романтичній літературі важливу роль.

Саме з романтизмом і сентименталізмом пов’язана поява на літературному небосхилі перших жіночих постатей – Марка Вовчка та Ганни Барвінок, творчість яких заклала традицію “жіночої прози”. На відміну від колег-чоловіків письменниці зверталися до тих тем і проблем, які ті залишали поза увагою. Особливо це стосується “історій кохання”. Їм краще за чоловіків вдавалося розкрити своєрідний внутрішній світ своїх героїнь, психологічні нюанси, мотивації їхньої поведінки. Зіставлення творів Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок, яка перебувала під ідейним та літературним впливом свого чоловіка, свідчить, що в царині створення жіночих характерів вона змогла піти далі свого коханого кумира. Куліш, створюючи своїх героїнь, ніби керувався своєрідною схемою, Ганна Барвінок відшукувала серед простолюду найцікавіші типи, захоплюючись їхньою силою духу, намагалася творити різні характери. При чому це стосується і романтичних, і реалістичних оповідань письменниці.

Розділ третій “Жіночий характер у реалістичному художньому каноні”. Література другої половини ХІХ століття – новий етап в історії українського письменства. Завершувався процес формування реалізму і всупереч несприятливим суспільно-політичним умовам було досягнуто значних успіхів у показі життя українського суспільства, у здійсненні всебічного аналізу тих процесів, які мали місце. Саме в реалістичній літературі характер став основним предметом пізнання письменників. з’явилися жіночі характери, які повною мірою репрезентують національний характер, увесь той спектр суспільних, психологічних, соціальних явищ, що мали місце у пореформеній дійсності. Героїні творів І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, Панаса Мирного, Олени Пчілки та інших письменників є яскравими представниками свого середовища і відповідно втілюють ті проблеми та суперечності, які в ньому були. При цьому письменники намагаються охопити всі соціальні прошарки тогочасного суспільства. В літературі 70-90-х років зустрічаються і тип жінки-селянки (їх найбільше, у цьому письменники продовжили традиції Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Т.Шевченка), і жінки з родини священика (твори І.Нечуя-Левицького, Наталі Кобринської), і міської бідноти (твори І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного), і тип інтелігентної, освіченої жінки (“Товаришки” Олени Пчілки, “Над Чорним морем” І.Нечуя-Левицького) останній, фактично, новостворений тип, який розвиватиметься у літературі рубежу століть.

Представники реалістичного напряму намагаються якомога правдивіше відтворити події та характери, обставини й деталі, наголошують суттєве, “земне”, типове у глибокому розумінні (Б.Брехт). Типовість реалістичного характеру полягає в тому, що письменник, з одного боку, вдається до широкого узагальнення, а з іншого – до зображення конкретного, індивідуального. Таким чином, тип є своєрідним гармонійним поєднанням абстрактного, загального з конкретним, індивідуальним. Так, в образі Надії Мурашкової з повісті І.Нечуя-Левицького “Над Чорним морем” знайшли своє відображення ті суспільні явища, що мали місце у 70–90-х роках ХІХ ст. – “жіночий рух”, народництво, формування національно свідомої інтелігенції. Водночас втілюються загальні риси, притаманні сотням молодих людей, які “пішли в народ”, щоб просвітити його знаннями – наполегливість, відданість справі, ідеалістичні погляди. І разом з тим Надія Мурашкова – цікавий реалістичний характер, наділений яскравими індивідуальними рисами.

Саме у реалістичній літературі небувалого розвитку й значення набувають індивідуальні стилі, “стильове багатство стає однією з характерних типологічних особливостей реалістичних напрямів ХІХ – ХХ ст.” (Д.Наливайко). Кожен письменник, створивши яскраві поодинокі характери або галереї жіночих образів, позначив їх лише йому притаманними, індивідуальними рисами, адже засоби образотворення та характеротворення є складниками стилю кожного письменника.

Письменники-реалісти для створення та розкриття характеру широко використовують можливості психологічного аналізу. Це прагнення авторів підтримувалося критиками, які звертали увагу на необхідність глибоко проникати у внутрішній світ героїв. Психологія характеру розкривається за допомогою різних засобів – через внутрішні монологи, сни, підсвідомі видіння, що часом переростають у символи (це особливо притаманне стилю І.Нечуя-Левицького). Становлення характерів героїнь відбувається у зіткненні з дійсністю. По суті, більшість творів 70–90-х років ХІХ ст. є історією характерів, при цьому більшість їх розкривається у колі родини. Але в зв’язку з кризою патріархальної родини та розвитком капіталістичних відносин відбувається поступовий розрив героїнь з родиною, сільською громадою. Письменники зверталися до цієї теми неодноразово, оцінюючи процес або негативно (“Бурлачка” І.Нечуя-Левицького, “Повія”, “Лихий попутав” Панаса Мирного тощо), або позитивно, зокрема Наталя Кобринська, Олена Пчілка. Згодом тему пошуку жінкою свого власного шляху продовжить Ольга Кобилянська та інші автори зламу століть. Історичні, суспільні обставини, в яких живуть і діють героїні, впливають на них, мотивують їхні вчинки. Письменники досліджують найцікавіші соціальні типи епохи, зокрема “нових жінок”, які вчаться і працюють, шукають власну дорогу в житті.

Не поривають письменники і з народнопоетичними традиціями у зображенні жінки, звертаючись до показу тих душевних якостей, які здавна притаманні українкам, і використовуючи різні засоби при створенні жіночих характерів.

Чи не найкраще реалістична концепція жіночого характеру втілилася у творах І.Нечуя-Левицького, Н.Кобринської, Олени Пчілки та Ганни Барвінок. Письменник-реаліст І.Нечуй-Левицький звертається до різних жіночих типів, створює яскраві, самобутні характери. Значне місце в зображенні реалістичного жіночого характеру посідає реалістична жіноча проза. Свого часу Борис Грінченко сказав про Ганну Барвінок: “Яко жінка, вона може ліпше сягати в глибину жіночої душі”. Українські письменниці продовжили традицію, яку започаткувала Марко Вовчок (хоча Ганна Барвінок стверджувала, що вона почала свою літературну діяльність раніше, ніж Марко Вовчок). Творчо використовуючи реалістичну манеру письма, вони створили свою концепцію жіночого характеру, яка має відмінності від чоловічої, зверталися до тих тем і проблем, що часом залишалися поза увагою чоловіків-письменників

Реалістичні жіночі характери в творах І.Нечуя-Левицького, не зважаючи на розмаїття, в принципі представлені двома типами: активним та пасивним. Кайдашиха, Мотря “Кайдашева сім’я”, Марина з “Бурлачки”, Олеся і Онися з повісті “Старосвітські батюшки і матушки”, Степанида і Марта з “Хмар” – це жінки з активною життєвою позицією. Справедливим є зауваження, що “помітним фактом в українському селянському світі І.Нечуя-Левицького є мужність саме в жіночому характері” (Н.Зборовська). На противагу їм Нимидора, Мелашка, Ганна наділені рисами пасивності. Вони здатні лише на переживання та споглядання, смиренність перед несправедливістю навколишнього світу. Але всі жіночі характери у творах І.Нечуя-Левицького – яскраві, відзначаються багатогранністю рис і властивостей. Сімейні стосунки, уподобання, звички героїнь, їхні портретні характеристики – усе це допомагає І.Нечую-Левицькому скласти цілісне враження про них.

Основний принцип у характерології І.Нечуя-Левицького – контраст, прийом паралельного зіставлення чи протиставлення героїнь. Для його стилю є досить характерним закріплення певного типу поведінки за тим чи іншим героєм цілком конкретного темпераменту. У своїх епічних творах письменникові вдалося створити ряд різних побутових типів (критика традиційно розглядала І.Нечуя-Левицького як представника соціально-побутової течії в українській літературі середини і другої половини ХІХ ст.), які повною мірою втілювали національний характер, національний менталітет.

Поява в літературному процесі цієї доби цілої когорти жінок-письменниць стала знаменною для української літератури. Їхні твори внесли струмінь “жіночності” – посиленої уваги до деталей, яскраве особистісне начало. Олена Пчілка, Наталя Кобринська та інші авторки “Першого вінка”, перейнявши досвід своїх попередниць – Марка Вовчка та Ганни Барвінок, заклали основи нової традиції, “в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-тих роках в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністична ідея”(С.Павличко). Кожна з письменниць зробила свій великий внесок у розвиток жіночого характеру в українській літературі. У реалістичних за методами моделювання характерів творах Олени Пчілки вже зустрічаємо новітній тип жінки-інтелігентки. Крім того, розкриваючи характери героїнь, вона торкається ряду важливих проблем, які автори-чоловіки практично не помічали, зокрема це стосується інтелектуальної, духовної нерівності у шлюбі (“Біла кицька”, “Артишоки”, “Товаришки”).

Ганна Барвінок, Грицько Григоренко, Наталя Кобринська, створюючи в основі своїй реалістичні характери, багато уваги приділяють психологічній мотивації поведінки своїх героїнь. Вони збагатили українську прозу новими темами та сюжетами (нелегке життя жінки з фізичними вадами (Г.Барвінок “Квіти з сльозами...”, Грицько Григоренко “Ось така “сторія”), дружба між пані та селянкою (“Ядзя та Катруся” Н.Кобринської, оповідання Ганни Барвінок) та ряд інших. У новелістиці останніх десятиліть ХІХ ст. письменниці звертаються до сюжетів з учительського побуту. Отже, творчість авторів-жінок збагатила українську реалістичну прозу появою нових тем та цікавих реалістичних характерів.

Розділ четвертий – “Стильова поліфонія жіночого характеру в естетичній концепції модернізму”. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. українська література, як і вся культура, переживає період розквіту. Вражає інтенсивність пошуків митцями нових зображально-виражальних засобів, психологізм, панестетизм, широта проблематики тощо. Важливою рисою художнього життя зламу століть є поява нових стильових напрямів – імпресіонізму, символізму, експресіонізму, неоромантизму, які виникли в Європі, але були творчо засвоєні талановитими українськими письменниками – представниками молодшого покоління – М.Коцюбинським, О.Кобилянською, Лесею Українкою, В.Стефаником, Л.Яновською.

Ці фактори не могли не зумовити появу нових літературних характерів, які втілювали не лише творчі пошуки митців, а й концепцію особистості у контексті fin de siecle. Літературу