НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

БОНДАР Олександр Григорович

УДК 349.41

ЗЕМЛЯ ЯК ОБ’ЄКТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ЗА

ЗЕМЕЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.06 – земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України.

Науковий керівник –

доктор юридичних наук, професор

Мунтян Василь Лук’янович,

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН

України, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України

Шульга Михайло Васильович,

Національна юридична академія України імені Ярослава

Мудрого, професор кафедри екологічного права;

кандидат юридичних наук, доцент

НОСІК Володимир Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри трудового, земельного та екологічного права.

Провідна установа –

Одеський юридичний інститут Національного університету внутрішніх справ, кафедра цивільного та трудового права, Міністерство внутрішніх справ України, м. Одеса.

Захист відбудеться 11.10.2005 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

3 дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 09.09. 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук І.М. Кучеренко

загальна характеристика Роботи

Актуальність теми дослідження. Важливість теоретичного вивчення проблем правового режиму землі як об’єкта права власності в Україні зумовлена потребами практики реформування земельного ладу у нашій державі та завданням подальшого розвитку законодавства у таких, зокрема, напрямах, як вдосконалення правових засад реалізації Українським народом та іншими суб’єктами права власності на землю своїх правомочностей, правове забезпечення оптимального балансу публічних та приватних інтересів при використанні земель, подолання колізійності норм земельного та цивільного права щодо регулювання земельних відносин, визначення меж можливого залучення цивільного законодавства до регламентації земельних відносин майнового характеру, розробка законопроектів, спрямованих на ліквідацію прогалин у правовому регулюванні відносин земельної власності.

Право власності на землю для українського суспільства у всі часи було і залишається одним з найбільш гострих та суперечливих питань його розвитку. Особливої ваги цей інститут набуває у світлі розбудови незалежної Української держави. Статтею 13 Конституції України встановлено, що земля в межах території України є об’єктом права власності Українського народу. Статтею 14 Основного Закону передбачено, що земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, право власності на землю гарантується державою, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Однак ці конституційні норми непослідовно втілені у Земельному кодексі України (далі – ЗК). Парламент України, приймаючи ЗК, мав імплементувати до тексту кодексу конституційні положення щодо об’єктів права власності Українського народу, а також стосовно визначених в Основному Законі суб’єктів, що здійснюють правомочності цього власника. Ігнорування у ЗК конституційних засад права власності Українського народу на землю призвело до вкрай небезпечного антиконституційного проголошення землі основним національним багатством невідомої особи або осіб (ст. 1 ЗК). Вбачається, що антиконституційним є і перелік суб’єктів земельних відносин, визначений у ч. 2 ст. 2 ЗК. Органи законодавчої та виконавчої влади дотепер не забезпечили реалізацію конституційного постулату, що земля є об’єктом права власності Українського народу, оскільки не визначили правовий режим вказаної земельної власності, а проголосили її державною власністю тощо. За таких обставин необхідно не вносити зміни до ЗК, а з метою скасування антиконституційних по суті положень Загальної частини кодексу прийняти нову редакцію ЗК.

За роки, що минули з часу прийняття чинного ЗК – це одне з перших комплексних досліджень питань правового режиму землі як об’єкта права власності за земельним законодавством України. Однак окремі вихідні положення, покладені в основу цієї дисертаційної роботи, розроблені такими відомими вітчизняними вченими, як В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, Г.М. Бе-женар, Є.С. Бердніков, А.І. Берлач, Ц.В. Бичкова, А.Г. Бобкова, Л.О. Бондар, І.С. Будзилович, О.А. Вівчаренко, О.М. Вовк, Н.С. Гавриш, А.П. Геть-ман, О.В. Глотова, С.В. Гринько, В.К. Гуревський, М.В. Домашенко, Л.П. Заставська, І.І. Каракаш, В.М. Корнієнко, О.В. Конишева, П.Ф. Кули-нич, В.І. Лебідь, А.В. Луняченко, Н.Р. Малишева, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, М.М. Павлишенко, О.О. Погрібний, С.О. Погрібний, О.А. Поліводський, В.К. Попов, С.В. Размєтаєв, В.Є. Рубаник, О.Д. Святоцький, В.І. Семчик, Н.І. Титова, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, А.Д. Юрченко, В.В. Янчук, В.З. Янчук та інші.

Серед теоретичних розробок зарубіжних науковців у галузі земельного права, перш за все, потрібно зазначити праці Г.О. Аксеньонка, Г.Ю. Бист-рова, Б.В. Єрофєєва, Ю.Г. Жарикова, І.О. Іконицької, М.Д. Казанцева, М.І. Козиря, О.С. Колбасова, М.І. Краснова, В.В. Петрова, М.О. Сиродоєва, Г.В. Чубукова та інших.

Значна увага питанням права власності була приділена у працях таких українських вчених–цивілістів, як Ч.Н. Азімов, Д.В. Боброва, О.В. Дзера, М.В. Венецька, Ю.О. Заіка, Н.С. Кузнєцова, К.І. Кучерук, І.М. Кучеренко, Л.А. Музика, С.І. Пересунько, О.А. Підопригора, Г.В. Пронська, О.А. Пуш-кін, В.М. Співак, Я.М. Шевченко та інші.

Проведені наукові розробки не знімають актуальності проблеми, що досліджується, оскільки стан реформування земельних відносин в Україні у 1991–2005 роках свідчить про відсутність значних позитивних досягнень в цій галузі, чинний ЗК України потрібно приймати у новій редакції, реалізація основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001–2005 роки, схвалених Указом Президента України від 30 травня 2001 року № 372/2001, далека від завершення.

Значного ускладнення дослідження питань правового режиму землі як об’єкта права власності зазнає у зв’язку із багатоманітністю методологічних підходів щодо напрямів розвитку законодавства, що має регулювати правовідносини власності на землю, а також термінологічними розбіжностями, за якими досить часто перебувають розбіжності концептуальні.

У ході аналізу стану наукової розробки теми виявилося, що низка питань теоретичного і практичного характеру недостатньо досліджені у вітчизняній науці земельного права. Зокрема, у сучасній юридичній літературі системне та комплексне дослідження правового режиму землі як об’єкта права власності за земельним законодавством України поки що відсутнє. Вбачається, що названа прогалина хоча б частково може бути заповнена цим дослідженням.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в рамках науково-дослідної планової теми “Правові проблеми формування та розвитку аграрного і земельного ринків в Україні” (номер державної реєстрації PK 0102U07072), яка виконувалась в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є комплексна теоретична розробка питань правового режиму землі як об’єкта права власності за земельним законодавством України та формулювання на цій основі науково-теоретичних пропозицій щодо вдосконалення законодав-ства, що регулює правовідносини власності на землю.

З огляду на поставлену мету визначено наступні дослідницькі завдання:

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із становленням та реалізацією права власності на землю в Україні.

Предметом дослідження є теоретичні праці у галузі земельного, цивільного права, законодавство, що регулює відносини права власності на землю в Україні, а також судова практика застосування земельного і суміжних з ним галузей законодавства.

Методи дослідження. При проведенні дисертаційного дослідження використано систему загальних методів наукового пізнання (діалектичного, історичного, логічного тощо) та методів, що вживаються в юридичній науці (формально-юридичного, системно-структурного, порівняльно-правового, логіко-семантичного тощо).

Застосування діалектичного методу дозволило дослідити правовідносини власності на землю у їх єдності та взаємозв’язку, виявити об’єктивні закономірності їх розвитку. За допомогою історично-правового методу охарактеризовано окремі аспекти розвитку наукових розробок щодо правового режиму землі як об’єкта права власності та становлення правових засад правовідносин земельної власності в Україні. Дослідження змісту нормативно-правових актів, що визначають правовий режим окремих об’єктів права земельної власності, та їх співвідношення із нормами суміжних галузей права здійснювалось за допомогою формально-юридичного методу. Системно-структурний метод дав змогу розглядати досліджувані правові явища як складні системні утворення, що мають внутрішню структуру та існують у нерозривному зв’язку з іншими системами. Із використанням порівняльно-правового методу проаналізовано подібні правові інститути та норми у законодавстві України та Російської Федерації. Логіко-семантичний метод використовувався при дослідженні правових категорій, аналізі диспозицій окремих статей Цивільного кодексу України (далі – ЦК) і ЗК та при формулюванні відповідних дефініцій.

Зроблені в дисертації висновки і пропозиції спираються на вимоги формальної логіки щодо визначеності, несуперечності, послідовності та обґрунтованості суджень і здійснюються в рамках загальнотеоретичних та спеціальних конструкцій науки земельного, цивільного права і з використанням понятійного апарату цих наук.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дисертаційному дослідженні правового режиму землі як об’єкта права власності за земельним законодавством України, обґрунтуванні наукових положень та висновків, нових у теоретичному плані, формулюванні пропозицій щодо подальшого розвитку і вдосконалення земельного законодавства Ук-раїни.

У межах здійсненого дослідження одержано наступні результати, які мають наукову новизну та виносяться на захист:

1. Запропоновано визначення категорії “правовий режим земель як об’єкта права власності” – це сукупність визначених у законодавстві умов реалізації права власності щодо земельної ділянки з установленими межами, певним місцем її розташування.

2. Дістало подальшого розвитку теоретичне обґрунтування спорідненості права державної і комунальної власності на землю, виходячи із положень Конституції України, згідно з якими земля є об’єктом права власності Українського народу і що від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З огляду на це пропонується ч. 3 ст. 78 ЗК викласти в наступній редакції: “Землі в Україні можуть перебувати у приватній і публічній (державній та комунальній) власності”.

3. Удосконалено теоретичне обґрунтування визначення суб’єктив-ного права власності на землю, виходячи із розуміння подвійної конструкції права публічної власності на землю в Україні, що базується на конституційному принципі права власності Українського народу на землю. Таким чином, необхідним елементом права власності держави, територіальних громад у земельних відносинах є правомочність управління у сфері використання та охорони земель. На цій підставі пропонується наступне визначення суб’єктивного права власності на землю – це закріплена нормами права сукупність повноважень щодо володіння, користування, розпорядження та, у визначених законом випадках, управління землями, земельними ділянками чи правами на земельні ділянки, що мають здійснюватись із врахуванням встановлених законодавством обмежень та забезпечення недопущення погіршення якості земель та навколишнього природного середовища в цілому.

4. Обґрунтовується висновок про обов’язковість імплементації до тексту чинного ЗК конституційних норм щодо права власності Українського народу на землю та про антиконституційність проголошення землі основним національним багатством щодо невизначеного кола осіб (ст. 1 ЗК). У зв’язку з цим з метою закріплення у ЗК законодавчих засад інституту права власності на землю народу України пропонується нова редакція окремих частин ст.ст. 1, 2, 78, 80 ЗК.

5. Обґрунтовується висновок, що будь-які спроби вичерпного розмежування об’єктів загальнонародної власності на землі від інших об’єктів права земельної власності призведуть до ревізії Конституції України. На сьогодні умовне розмежування цих об’єктів можна прослідкувати у площині здійснення органами держави і органами місцевого самоврядування владних функцій у сфері земельних відносин. Таким чином, функціональна ознака діяльності цих органів є єдиним критерієм умовного розмежування об’єктів права земельної власності Українського народу і держави, територіальних громад. Проте в певних випадках правовий режим окремих земель, особливо цінних або таких, які використовуються без закріплення за конкретним суб’єктом, дає підстави віднести їх до земель суспільного надбання, які перебувають у виключній власності Українського народу. У зв’язку з цією обставиною та неможливістю застосування норм ЦК до врегулювання зазначених відносин пропонується запровадити в ЗК інститут оборотоздатності землі в Україні.

6. Дістало подальшого розвитку теоретичне обґрунтування необхідності розмежування категорій “земельна нерухомість” та “нерухоме майно”. При цьому не заперечується майнова сутність правовідносин власності на землю, оскільки земельна нерухомість не має принципово важливих особливостей, що дозволяють відокремити її від речей, і може розглядатись як особливий різновид об’єктів нерухомого майна. Однак, виходячи із відмінності методів правового регулювання у цивільному та земельному праві, це категоріальне розмежування сприятиме додержанню пріоритету земельного законодавства над цивільним при регулюванні земельних правовідносин.

7. Запропоновано з метою усунення колізії між ст. 377 ЦК та ст. 120 ЗК щодо підстав набуття прав на земельну ділянку викласти ч. 1 ст. 120 ЗК у новій редакції: “Якщо земельна нерухомість та розташовані на ній будівлі, споруди утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати земельну нерухомість і нерухоме майно за цільовим призначенням та якщо власник цього об’єкта нерухомого майна, що складається з двох його видів, поєднується в одній особі, земельна нерухомість та розташовані на ній будівлі, споруди вважаються єдиним об’єктом права власності”. У зв’язку з цим частини 1–5 ст. 120 ЗК змінити на частини 2–6.

8. З метою удосконалення механізму реєстрації речових прав на нерухоме майно в Україні внесено пропозицію абз. 3 ч. 2 ст. 2 Закону України від 1 липня 2004 р. “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” викласти у такій редакції: “об’єкт нерухомого майна складається з одного або двох видів майна – 1) земельна нерухомість (земельна ділянка); 2) об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення;”. Одночасно запропоновано ч. 3 ст. 4 цього закону доповнити наступним реченням: “Якщо власник об’єкта нерухомого майна, що складається з двох його видів, поєднується в одній особі, право власності на цей об’єкт реєструється за одним кадастровим номером об’єкта нерухомого майна і видається одне свідоцтво про державну реєстрацію речових прав”.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у можливості використання його результатів у законопроектній роботі, оскільки матеріали дисертації певною мірою базуються на аналізі теорії і практики реалізації правомочностей суб’єктів права власності на землю в Україні. Висновки і рекомендації дисертації можуть бути використані при підготовці нової редакції ЗК, проектів законів відповідно до Прикінцевих положень чинного ЗК. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у науковій роботі, в навчальному процесі, при розробці відповідних програм правового регулювання земельних відносин у навчальних, наукових закладах тощо. Ступінь готовності до використання пропозицій здобувача у законопроектній роботі характеризується повними і логічними текстами проектів змін і доповнень до чинного ЗК або до нової редакції ЗК.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були оприлюднені на ІІІ та IV міжрегіональних науково-прак-тичних конференціях “Концепція формування законодавства України” (Запорізький державний університет, м. Запоріжжя, 11 листопада 1998 р. та 12 листопада 1999 р.); на міжнародному “круглому столі”, присвяченому пам’яті проф. К.Г. Федорова (Запорізький державний університет, 12 травня 2000 р.); на науково-практичній конференції молодих вчених і аспірантів України “Проблеми і перспективи розвитку та реалізації законодавства України” (Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, м. Київ, 19 квітня 2001 р.); на міжнародній науковій конференції “Методологічні проблеми правової науки” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 13-14 грудня 2002 р.); на міжвузівській науково-практичній конференції молодих науковців “Забезпечення законності у сфері земельних правовідносин” (Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, м. Львів, 26 вересня 2003 р.). Також окремі положення дисертації були апробовані у навчальному процесі на юридичному факультеті Запорізького національного університету.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у дванадцяти наукових публікаціях, з яких сім наукових статей, у тому числі п’ять у фахових юридичних виданнях, та п’ять тез доповідей на науково-практичних конференціях.

Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 222 сторінки, з них список використаних джерел – 26 сторінок (294 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь наукової розробки проблеми, мета і завдання дисертаційного дослідження, його методологічні та теоретичні засади, відображається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, що виносяться на захист, список публікацій та апробація результатів дослідження.

Розділ І “Загальна характеристика землі як об’єкта права власності за земельним законодавством України” складається із двох підрозділів та висновків до розділу, присвячених загальнотеоретичним проблемам правовідносин власності на землю в Україні та правового режиму землі як об’єкта права власності.

У підрозділі 1.1 “Розвиток наукових досліджень правового режиму землі як об’єкта права власності за земельним законодавством України” зазначається, що як у теорії права, так і у земельно-правовій науці спостерігається розмаїття підходів щодо розуміння поняття “правовий режим”.

Визначення правового режиму через залучення категорії “порядок” є, в певній мірі, недотриманням правил логічної семантики, оскільки у разі розуміння режиму як функціонуючої системи “певного порядку“ сутність дефініції “правовий режим” у кінцевому випадку буде зведено до загальновідомої у теорії права категорії “правопорядок”. Однак, на думку дисертанта, зміст правового режиму земель має розкриватись не через поняття правопорядку, а через характеристику сукупності юридично значущих умов, в яких перебуває об’єкт права земельної власності.

Включення землі до законодавчо визначеного кола об’єктів права власності не позбавляє, однак, цей природний ресурс суттєвої специфіки порівняно з майном, створеним працею людини. Це вимагає чіткого пріоритету як у доктрині, так і у законодавстві земельно-правової концепції відносин земельної власності.

Для більш повного дослідження правового режиму землі як об’єкта права власності проведено аналіз теоретичних розробок щодо суб’єктного складу відповідних правовідносин із зосередженням особливої уваги на питанні щодо права власності на землю Українського народу, оскільки воно висвітлено у науковій літературі вкрай суперечливо. У багатьох випадках сутність проблеми зводиться до ототожнювання загальнонародної і державної власності через несприйняття народу України як суб’єкта земельних правовідносин.

На думку дисертанта, необхідним є нормативне визначення правового режиму землі як об’єкта права власності Українського народу, що має стати первісною умовою перерозподілу цієї землі на користь інших суб’єктів права власності, зазначених у Конституції України, і, взагалі, головною умовою створення і функціонування нового земельного ладу в нашій державі.

У підрозділі 1.2 “Поняття та зміст правовідносин власності на землі в Україні” проводиться дослідження правової природи і змісту цих правовідносин.

На підставі аналізу наявних у теорії земельного та екологічного права визначень поняття права власності на землю та його законодавчого закріплення обґрунтовується висновок про необхідність вдосконалення цієї категорії шляхом відходу від прямого копіювання цивілістичних положень та включення до дефініційної конструкції права власності на землю його ключових особливостей, зумовлених еколого-правовим характером цього права.

Основу правового режиму земельної ділянки як об’єкта права власності становлять правомочності володіння, користування та розпорядження цією ділянкою, які у своїй сукупності складають зміст суб’єктивного права власності. Наявні прогалини у земельному та екологічному законодавстві щодо нормативного визначення цих правомочностей зумовлюють залучення категоріального апарату цивілістики. Однак, оскільки у відносинах власності на землю задіяні не лише приватно-правові, а й публічно-правові інтереси у зв’язку із універсальним призначенням землі та її винятковою цінністю, зміст кожного з елементів права власності на землю корегується згідно із встановленими законодавством вимогами та обмеженнями.

Виходячи із розуміння подвійної конструкції права державної власності на землю, що базується на конституційному принципі права власності Українського народу на землю в межах території України, необхідним елементом права власності держави, територіальних громад у земельних відносинах є правомочність управління у сфері використання та охорони земель. Зазначена правомочність притаманна виключно вказаним суб’єктам права власності на землі, і вона в значній мірі врегульована земельним законодавством.

Розділ ІІ “Види об’єктів права земельної власності в Україні” складається із чотирьох підрозділів та висновків до розділу і присвячений дослідженню особливостей правового режиму різних об’єктів права власності на землю.

У підрозділі 2.1 “Земельний фонд України як об’єкт права власності Українського народу” розробляються проблеми визначення об’єктного складу права загальнонародної власності на землю та його співвідношення із об’єктами права земельної власності інших суб’єктів.

Уявляється, що категорія “земельний фонд України як об’єкт права власності” у чинному законодавстві є умовною, оскільки, по-перше, вона не має легального визначення у ЗК у зв’язку із використанням поняття “землі України”, і, по-друге, ЗК не відносить Український народ до кола землевласників. Тому аналіз поняття та змісту цієї категорії базується безпосередньо на залученні відповідних конституційних положень.

На думку дисертанта, невизначеність у законодавстві правового режиму землі як об’єкта права власності народу України зумовлена, окрім вищенаведених, зокрема, такими обставинами, як відсутність нормативного визначення поняття “земля” (попри наявність цілої низки категоріальних пропозицій у теорії земельного права) та чіткого механізму реалізації Українським народом своїх правомочностей власника.

Аналіз цих питань у контексті нормативного визначення Конституцією повноважень усіх гілок державної влади дає підстави зробити висновок, що жодна з них, окрім законодавчої, не наділена конституційними повноваженнями щодо представництва Українського народу у земельно-правових відносинах. Проте зазначене представництво реалізується лише через законодавчу функцію парламенту. На основі правових позицій Конституційного Суду України, зокрема, у справі про Рахункову палату України, обґрунтовується висновок, що Верховна Рада України під час реалізації законодавчої функції має враховувати прямі конституційні приписи, а не корегувати їх у відповідних законах, або діяти в інший спосіб – вносити відповідні зміни до Конституції України. Отже, парламент, приймаючи ЗК, мав імплементувати до тексту ЗК конституційні положення щодо права власності Українського народу на землю.

За умов множинності суб’єктів права власності на землю дослідження правового режиму земельного фонду України видається можливим лише через призму аналізу механізму перерозподілу об’єктів земельної власності між окремими власниками.

Обґрунтовується висновок, що будь-які спроби вичерпного розмежування об’єктів загальнонародної власності на землі від інших об’єктів права земельної власності призведуть до ревізії Конституції України. На сьогодні умовне розмежування цих об’єктів можна прослідкувати у площині здійснення органами держави і органами місцевого самоврядування владних функцій у сфері земельних відносин. Таким чином, функціональна, цивілістична або нецивілістична, ознака діяльності цих органів є єдиним критерієм умовного розмежування об’єктів права земельної власності Українського народу і держави, територіальних громад. Проте в певних випадках правовий режим окремих земель, особливо цінних або таких, які використовуються без закріплення за конкретним суб’єктом, дає підстави віднести їх до земель суспільного надбання, які перебувають у виключній власності Українського народу. У зв’язку з цією обставиною та неможливістю застосування норм ЦК до врегулювання зазначених відносин у новій редакції ЗК пропонується запровадити інститут оборотоздатності землі в Україні та доповнити ЗК статтею такого змісту:

“Оборотоздатність земельних ділянок

1. Всі земельні ділянки в межах території України обмежено оборотоздатні і можуть бути надані в користування, відчужуватись або переходити у власність іншим чином лише до суб’єктів права власності на землю, визначених в цьому Кодексі, із зазначенням обмежень і обтяжень та за умов, якщо ці земельні ділянки не вилучені з обороту.

2. Окремі категорії земель або їх частина, які прямо зазначені в цьому Кодексі, перебувають під особливою охороною держави та належать до виключної власності Українського народу (суспільне надбання) і не можуть бути відчужені на користь будь-кого.

3. Не можуть бути надані в користування, відчужені або переходити у власність іншим чином до фізичних і юридичних осіб земельні ділянки публічної власності за переліком, прямо зазначеним в цьому Кодексі”.

Підрозділ 2.2. “Об’єкти права державної власності на землю” містить розгорнуту характеристику правового режиму земель, власником яких є Українська держава.

Вбачається, що проголошена в ч. 1 ст. 84 ЗК презумпція перебування земель у державній власності не дає відповіді на питання про момент виникнення цього права власності, співвідношення права власності на землю Українського народу і держави, а сам об’єкт права власності як залишок відрахування із земельного фонду України земель комунальної та приватної власності не можна формально-юридично розглядати як об’єкт права власності держави, оскільки це суперечило б змісту права власності на землю та визначенню земельної ділянки як єдиної за ЗК юридичної категорії, що є об’єктом права власності.

У науковій літературі висловлені різні підходи щодо набуття Україною як суверенною державою права власності на землю. На думку дисертанта, первинне виникнення державної власності на землю носило виключно нецивілістичний характер та пов’язано із політико-правовими особливостями формування держави. Проте з моменту скасування монополії права власності держави на землю вона в особі своїх органів не позбавлена права набувати земельні ділянки у спосіб, який встановлений законом. Однак без визначення правового титулу належності землі державі та без визначення її меж це право перетворюється у фікцію. Отже, констатація в ЗК факту перебування у державній власності усіх земель України, крім земель комунальної та приватної власності, через призму конституційного правила, що усі суб’єкти права власності рівні перед законом, не відповідає припису Основного Закону про набуття державою права власності на землю відповідно до закону.

Обґрунтовується висновок про доцільність уточнення переліку земель, які знаходяться у виключній власності держави, шляхом узгодження та ліквідації дублювання положень ч.3 та ч. 4 ст. 84 ЗК.

У підрозділі 2.3 “Земля як об’єкт права комунальної власності” зазначається, що навіть з урахуванням закріплення у Конституції України комунальної власності як самостійної форми власності доцільним є віднесення її, поряд із державною, до публічної власності на землю.

Перелік земель, що перебувають у комунальній власності, встановлений у ч. 2 ст. 83 ЗК. Однак, на думку дисертанта, самого по собі вищенаведеного нормативного положення недостатньо для формування комунальної власності на землю, для цього необхідна наявність певних юридичних фактів та дій. Цей висновок базується, зокрема, на аналізі становлення нормативного регулювання комунальної власності та питання щодо можливого правонаступництва власності адміністративно-територіальних утворень сучасними територіальними громадами.

У ч. 4 ст. 83 ЗК та главах 19-20 ЗК встановлені загальні підстави набуття територіальними громадами права власності на землю. У цій площині центральне місце посідає ст. 117 ЗК, яка чітко фіксує похідний характер комунальної земельної власності від державної. За таких обставин розмежування земель державної та комунальної власності на підставі однойменного Закону України від 5 лютого 2004 р. є основним джерелом формування об’єктного складу права комунальної власності на землю. Однак складність реалізації положень цього закону, а також суперечливість норм Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 1 липня 2004 р. та їх часткова неузгодженість із положеннями ЗК призводить до того, що на сьогодні у більшості випадків право комунальної власності на землю не визначене.

У підрозділі 2.4 “Земля як об’єкт права приватної власності в Україні” характеризується правовий режим земельних ділянок, власниками яких є фізичні особи та юридичні особи приватного права.

Через призму аналізу наукових поглядів щодо причин і об’єктивних підстав відновлення у законодавстві України інституту права приватної власності на землю та обґрунтування пріоритетності його розвитку зроблено висновок про відсутність чіткої концепції формування об’єктного складу цього права, особливо на початковому етапі новітньої земельної реформи в Україні.

Правовий режим земельної ділянки як об’єкта права приватної власності, окрім інших елементів, включає цільове призначення цієї ділянки та інші обмеження правомочностей власника. Проте генезис цих обмежень у наукових розробках у багатьох випадках залишається поза увагою. На думку дисертанта, обмеження права приватної власності на землі потрібно розрізняти за правосуб’єктністю власника і за правовим режимом земель. Обмеження права приватної власності за правосуб’єктністю у ЗК в цілому врегульовані, проте за об’єктами права приватної власності ці обмеження розпорошені в різних главах ЗК. Вбачається, що чинне земельне законодавство не в повній мірі враховує екологічний фактор у відносинах приватного власника і суспільства, необхідність забезпечення оптимального балансу економічних інтересів першого та екологічних інтересів соціуму в цілому.

На підставі аналізу висловлених у науковій літературі точок зору щодо граничних розмірів земельних ділянок права приватної власності та відповідних приписів ЗК обґрунтовується необхідність унормування відносин щодо максимальної концентрації земель у окремих суб’єктів, а також афільованих до них осіб.

Розділ ІІІ “Правове регулювання земельних відносин майнового характеру” містить два підрозділи і висновки до розділу, в яких на основі аналізу правової природи земельної нерухомості та земельних майнових правовідносин сформульовано підходи щодо вирішення питань колізійності норм земельного та цивільного законодавства при регламентації цих відносин.

У підрозділі 3.1 “Земельна нерухомість як об’єкт правового регулювання: поняття та співвідношення із нерухомим майном” аналізуються теоретичні погляди щодо можливості визнання землі, земельної ділянки річчю та майном, а також положення земельного, цивільного та господарського законодавства з цього питання.

Вбачається, що у сучасній науковій літературі не висловлені більш-менш вагомі аргументи, що заперечують визнання об’єкта права власності у земельних відносинах як речі та як нерухомості. Проте значна частина вчених-земельників не знаходить спільної мови щодо визначення земель як майна (нерухомого майна). Умовно розмаїття думок з цієї проблеми можна поділити на три групи: 1) визнання землі нерухомим майном; 2) обґрунтування необхідності розмежування категорій “нерухоме майно” та “земельна нерухомість”; 3) розуміння земельної ділянки та розташованих на них будівель і споруд як єдиного об’єкта права власності.

На думку дисертанта, щодо земельних ділянок категорія “нерухомість” видається більш раціональною, ніж словосполучення “нерухоме майно”. При цьому не заперечується майнова сутність відносин власності на землю, оскільки земельна нерухомість не має принципово важливих особливостей, що дозволяють відокремити її від речей, і може розглядатись як особливий різновид об’єктів нерухомого майна. Однак, виходячи із відмінності методів правового регулювання у цивільному та земельному праві, це категоріальне розмежування сприятиме додержанню пріоритету земельного законодавства над цивільним при регулюванні земельних відносин.

У підрозділі 3.2 “Співвідношення земельного та цивільного права при регулюванні земельних відносин майнового характеру” зазначається, що закріплення на законодавчому рівні багатоманітності суб’єктів права власності на землю та поступове формування земельного обігу призвело до появи значної групи суттєво нових земельних відносин майнового характеру (правовідносин власності на землю та у сфері земельних правочинів), які, однак, не втратили земельно-правової природи.

Ґрунтуючись на аналізі висловлених у теорії точок зору (в окремих випадках діаметрально протилежних) щодо вирішення існуючого паралелізму нормативного регулювання цих відносин за земельним та цивільним законодавством, обґрунтовується висновок про необхідність забезпечення примату норм земельного права над цивільно-правовими. Пріоритетність застосування земельного законодавства як законодавства спеціального у регулюванні земельно-майнових правовідносин зумовлюється необхідністю забезпечення реалізації соціальної функції землі та охорони цього природного ресурсу (особливо у світлі різкого підвищення інтенсивності його використання та, як наслідок, шкідливого антропогенного впливу на землі), соціальною та господарською значущістю землі, її об’єктивно існуючою обмеженістю та незамінністю.

Однак це не виключає застосування до регулювання земельних правовідносин положень цивільного законодавства у субсидіарному порядку. Крім того, видається недоцільним включення до ЗК якомога більшої кількості цивілістичних інститутів з метою досягнення відокремлення земельних відносин від цивільно-правових.

На думку дисертанта, земельні майнові відносини різні за своєю правовою природою. Умовно їх можна класифікувати за критерієм ступеня можливого регулювання нормами ЗК і ЦК на три групи: 1) врегульовані виключно нормами земельного законодавства; 2) регламентовані змішано нормами земельного і цивільного законодавства; 3) земельно-правові, що регулюються безпосередньо нормами цивільного законодавства в силу тотожності цих правовідносин з цивільними. З урахуванням тенденцій розвитку земельного законодавства можна прогнозувати зміну пропорцій першої і другої груп на користь першої.

У висновках викладені теоретичні підсумки дослідження, які мають наукове і практичне значення, та висловлені відповідні рекомендації щодо вдосконалення земельного законодавства, що регламентує правовідносини власності на землю.

Основні результати дослідження, в яких певною мірою відображається наукова новизна та актуальність обраної теми, наводились наприкінці кожного розділу, однак видається необхідним викладення найбільш вагомих та суттєвих висновків.

Пропонується визначити категорію “правовий режим землі як об’єкта права власності” наступним чином – це сукупність визначених у законодавстві умов реалізації права власності щодо земельної ділянки з установленими межами, певним місцем її розташування.

Обґрунтовується висновок про суттєву відмінність права власності на землю від права власності на майно, створене працею людини. Це пов’язано із еколого-правовим змістом цього інституту та наявністю у ньому публічно-правових елементів.

Виходячи із розуміння подвійної конструкції права публічної (державної та комунальної) власності на землю, що базується на конституційному принципі права власності Українського народу на землю в межах території України, вбачається доцільним розглядати у якості необхідного елемента права власності держави, територіальних громад у земельних відносинах правомочність управління у сфері використання та охорони земель. Зазначена правомочність притаманна виключно вказаним суб’єктам права власності на землі, і вона в значній мірі врегульована земельним законодавством.

Зроблено висновок, що суб’єктивне право власності на землі можна визначити як закріплену нормами права сукупність повноважень щодо володіння, користування, розпорядження та, у визначених законом випадках, управління землями, земельними ділянками чи правами на земельні ділянки, що мають здійснюватись із врахуванням встановлених законодавством обмежень та забезпеченням недопущення погіршення якості земель та навколишнього природного середовища в цілому.

Обґрунтовано доцільність у новій редакції ст. 111 ЗК встановити окремо обмеження прав на земельну ділянку за змістом правовідносин, за суб’єктами права власності та за об’єктом. У зв’язку з викладеним дисертант пропонує ст. 111 ЗК доповнити ч. 3 такого змісту: “Право на земельну ділянку може бути обмежено шляхом встановлення в ЗК її граничних розмірів ”.

Конституція України визначила землі об’єктом права власності Українського народу, що ж до інших суб’єктів Основний Закон гарантує набуття і реалізацію такого права виключно відповідно до закону. Отже, набуття права власності на землю іншими суб’єктами в межах території України можливо лише через перерозподіл земельної власності Українського народу, і зазначена обставина має бути визначена в ЗК на рівні одного з головних принципів земельного законодавства. З огляду на це дисертантом запропонований авторський підхід щодо критеріїв розмежування об’єктів права власності на землю народу України та держави, територіальних громад.

Обґрунтовується висновок, що парламент України під час реалізації законодавчої функції, приймаючи ЗК, мав враховувати конституційні норми щодо права власності Українського народу. Дисертантом вноситься пропозиція щодо доцільності прийняття нової редакції ЗК, визначивши в ст. 1 ЗК, що земля є основним національним багатством Українського народу. У ст. 2 ЗК пропонується встановити, що суб’єктами земельних відносин є Український народ, фізичні і юридичні особи, держава та її органи влади, територіальні громади та її органи самоврядування. Робиться висновок про необхідність доповнити ст. 80 ЗК пунктом наступного змісту: “г) Український народ, який реалізує це право безпосередньо відповідно до розділу ІІІ Конституції України або через органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України”.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Бондар О.Г. Формування інституту права комунальної власності на землю в Україні: актуальні проблеми // Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України: Зб. наук. пр. – Запоріжжя: Юридичний інститут МВС України. – 1999. – № 4 (9). – С. 77 – 84.

2. Бондар О.Г. Правове регулювання земельних відносин майнового характеру: актуальні проблеми // Право України. – 2000. – № 6. – С. 53 – 55.

3. Бондар О.Г. Об’єкти права державної власності на землю в умовах земельної реформи в Україні: проблеми визначення // Вісник Університету внутрішніх справ МВС України: Зб. наук. пр. – Х.: Ун-т внутрішніх справ МВС України. – 2000. – Вип. 10. – С. 256 – 259.

4. Бондар О.Г. Земельна нерухомість як об’єкт правового регулювання: проблеми термінології // Вісник Університету внутрішніх справ МВС України: Зб. наук. пр. – Х.: Ун-т внутрішніх справ МВС України. – 2000. – Вип. 11. – С. 317 – 321.

5. Бондар О.Г. Правове регулювання угод із земельною нерухомістю: актуальні проблеми // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2001. – Вип. 11. – С.