Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Богля Степан Степанович

УДК 347.965.43.

СУДОВІ ВИТРАТИ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право та цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному університеті внутрішніх справ, МВС України

Науковий керівник : кандидат юридичних наук, доцент

Кройтор Володимир Андрійович

Національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри цивільно-правових дисциплін.

Офіційні опоненти : доктор юридичних наук, професор

Луць Володимир Васильович

Академія муніципального управління,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін;

кандидат юридичних наук, доцент

Коссак Степан Михайлович

Львівська обласна державна адміністрація,

начальник юридичного відділу.

Провідна установа : Одеська національна юридична академія, кафедра цивільного права,

Міністерство освіти та науки України, м. Одеса..

Захист відбудеться “25” червня 2005 р. о “1300” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “25” травня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Чалий Ю. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Відповідно до Конституції України права та свободи людини визначають зміст та спрямованість діяльності держави (ст. Конституції України). У контексті цього однією з головних і беззаперечних ознак правової держави є захист цивільних прав, що покладено законом на різні державні органи та громадські організації. Важлива роль в його здійсненні належить суду, розгляд та вирішення судами цивільних справ складає особливий вид державної діяльності — правосуддя по цивільних справах.

На здійснення вказаної діяльності держава витрачає грошові кошти, що виділяються з Державного бюджету України. Так, згідно з Законом України від 27 листопада 2003 року “Про Державний бюджет України на 2004 рік” передбачено наступні витрати, що пов’язані тільки зі здійсненням правосуддя місцевими судами — 264 ,1 тис. грн., Апеляційним судом України та апеляційними судами —159 ,5 тис. грн., Касаційним судом України — 5 ,2 тис. грн., Верховним Судом України — 43  тис. грн.  Див.: Відомості Верховної Ради України. — 2004. — №№ 17—18. — Ст. 250. При цьому є ще й інші витрати, котрі пов’язані, зокрема, з фінансовою підтримкою технічного забезпечення у сфері вдосконалення законодавства, підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату тощо. Незначна їхня частина, у передбачених законом випадках, покладається на осіб, які беруть участь у справі.

Вимоги підвищення ефективності повною мірою відносяться і до правових норм, що регулюють діяльність органів судової влади. Інститут судових витрат, зокрема, повинний служити виконанню загальних завдань економічної політики держави і сприяти досягненню власних “вузьких” цілей по запобіганню необґрунтованих звернень до суду, спонукання учасників спору виконувати обов’язки добровільно і до більш повної компенсації витрат держави.

Тим часом практика показує, що поки в нормативному регулюванні інституту судових витрат маються окремі недоліки, що не забезпечують досягнення поставлених цілей та виконання вказаних завдань. На практиці зустрічаються і помилки, які можна пояснити не тільки недостатнім законодавчим регулюванням окремих положень судових витрат у цивільному процесі, але й недостатньою теоретичною розробкою існуючих проблем даного інституту. У правовій науці проблема судових витрат в останні десятиріччя не піддавалася комплексній монографічній розробці, практично відсутні і спеціальні дослідження окремих його положень. Юридична література у цій сфері в більшості представлена у вигляді нечисленних статей, що стосуються окремих спірних положень, що виникають у ході правозастосовної діяльності, розділів і підрозділів навчальних посібників та підручників, а також коментарів до ЦПК України 1963 р. У різні часи питанню судових витрат у цивільному процесі приділяли увагу А. Т. Бонер, М. М. Бородін, М. Х. Вафин, Р. Є. Гукасян, В. А. Кройтор, В. К. Пучинський, та ін. Окремим аспектам цієї проблеми приділяли увагу і ряд дореволюційних авторів: Д. І. Азаревич, Є. В. Васьковський, К. І. Малишев, Є. А. Нефєдьєв, І. Є. Енгельман.

Комплексне дослідження інституту судових витрат є вельми актуальним і має велике значення як для теорії цивільного процесуального права України, так і для судової практики і фінансової діяльності держави. Вищевикладені положення і визначили вибір теми цього дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996—2000 роки, затверджених вченою радою 5.01.1996 р. (протокол № ); Головних напрямків наукових досліджень НУВС МВС України на 2001—2006 роки, затверджених вченою радою НУВС 23.03.2001 р. (протокол № ).

Мета і завдання дослідження. Метою цього наукового дослідження є вироблення на основі комплексного дослідження проблем судових витрат науково-практичних рекомендацій, зокрема, по удосконаленню цивільного процесуального законодавства і практики його застосування.

Для досягнення зазначеної мети поставлені наступні завдання наукового пошуку: показати судочинство по цивільних справах як діяльність, що вимагає для свого здійснення значних державних коштів; обґрунтувати незначність судових витрат для осіб, які беруть участь у справі; розглянути вплив розмірів судових витрат на доступність судового розгляду справ; дослідити значення впровадження в судочинство по цивільних справах режиму економії; визначити суб’єктів процесу, на яких можливе покладання обов’язку часткової компенсації витрат держави по здійсненню судової діяльності; визначити поняття судових витрат; визначити зміст інституту судових витрат; дослідити історію розвитку цього інституту; розкрити вплив розмірів судових витрат на досягнення цілей по запобіганню необґрунтованих звертань до суду і часткової компенсації витрат держави; розглянути можливість застосування до розподілу судових витрат між сторонами цивільно-правового принципу повного відшкодування заподіяних збитків; вивчити практику виконання судових постанов у частині судових витрат.

Об’єктом дослідження є конкретні цивільно-процесуальні відносини, що виникають при правовому регулюванні витрат осіб, які беруть участь у справі, при розгляді судами цивільних справ, а також витрати держави, що спрямовуються на здійснення правосуддя по цивільних справах.

Предметом дослідження є цивільне процесуальне законодавство, норми якого регулюють зазначені відносини, та судова практика застосування цих норм.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають використані автором методи: метод системного аналізу досліджуваних правовідносин у їх взаємозв’язку, що застосовувався при формуванні загального підходу щодо концептуального підходу до проблеми судових витрат у цивільному процесі; порівняльно-правовий, який застосовувався для вивчення позитивного правотворчого досвіду, зокрема Російської Федерації та Республіки Білорусь, у досліджуваній сфері правового регулювання; певне значення мав логічний метод при дослідженні питань поняття судових витрат, класифікації видів судових витрат тощо, інші загальнонаукові й спеціальні методи.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснене комплексне дослідження інституту судових витрат. На основі аналізу теоретичних джерел, правових актів, судової практики автором самостійно розроблені й обґрунтовані положення і висновки, що є новими чи характеризуються елементами новизни, мають певне теоретичне і практичне значення. У результаті проведеного дослідження на захист виносяться наступні основні висновки і пропозиції:

— у дисертації дістала подальшого розвитку позиція, що судові витрати мають розглядатися насамперед як витрати держави на правосуддя, що лише частково покриваються сторонами та іншими заінтересованими особами. На цій основі і з урахуванням цілей стягнення судових витрат у дохід держави автором запропоноване їхнє нове поняття;

— у праці додатково обґрунтовується висновок, що інститут судових витрат є комплексним міжгалузевим інститутом цивільного процесуального права;

— на основі вивчення історії інституту судових витрат показується розвиток цього інституту з урахуванням економічних і соціальних потреб держави. У дисертації доводиться, що його норми мають забезпечувати доступність, необтяжливість судового захисту прав і законних інтересів для широких прошарків населення, підприємств і організацій;

— у дослідженні дістала подальшого розвитку точка зору авторів, що визнають наявність у цивільному процесуальному праві принципу процесуальної економії;

— у дисертації дістала подальшого розвитку точка зору авторів, які вважають, що іншим важливим принципом, що знаходить реалізацію в інституті судових витрат, є принцип доступності судового захисту прав і інтересів;

— додатково обґрунтовується висновок про необхідність підвищення окремих ставок державного мита;

— додатково обґрунтовується позиція, що при відшкодуванні сторонам судових витрат, як і при їхньому розподілі, повинен застосовуватися цивільно-правовий принцип повного відшкодування заподіяних збитків;

— у роботі дістала подальшого розвитку позиція про теоретичну необґрунтованість положення згідно з яким витрати, покладені на осіб, які беруть участь у справі, у судових рішеннях не мотивуються і додатково обґрунтовується конкретна пропозиція по його усуненню;

— додатково обґрунтовується пропозиція про необхідність врегулювання обов’язкового виконання судових постанов у частині судових витрат, що стягуються у доход держави.

На основі цих основних та інших висновків у дослідженні приводяться конкретні пропозиції по удосконалюванню окремих норм діючого цивільного процесуального законодавства.

Теоретичне та практичне значення проведеного наукового дослідження визначається, по-перше, тим, що зроблені висновки можуть бути використані в подальшій науковій розробці відповідних проблем цивільного судочинства; по-друге, результати дослідження і пропозиції, що містяться в дисертації, сформульовані на основі всебічного аналізу й узагальнення наукових даних і матеріалів практики, можуть бути використані законодавцем у процесі удосконалення правового регулювання відносин по встановленню, стягненню і розподілу судових витрат; по-третє, отримані дані можуть бути використані при підготовці до проведення лекцій, семінарських та практичних занять для студентів у вузах і для практичних працівників. Реалізація результатів дослідження і висунутих пропозицій буде сприяти підвищенню ефективності й якості судового захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зниженню завантаженості судів справами і більш повному покриттю витрат держави, що направляються на правосуддя.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Результати дослідження обговорювались на засіданні кафедри цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ. Окремі положення обговорювались на конференції ад’юнктів і слухачів магістратури (Харків: НУВС, 13.04.2001 р.); міжвузівській науково-практичній конференції, присвяченій світлій пам’яті проф. О. А. Пушкіна “Проблеми цивільного права” (Харків: НУВС, 21.05.2001 р.); конференції ад’юнктів та магістрів, присвяченій Дню науки України (Харків, 17.05.2002 р.); конференції “Проблеми цивільного права України”, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна (Харків, 21.05.2002 р.); науково-практичній конференції “Проблеми цивільного права та процесу в правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ”, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна (Харків, 21.05. 2003 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, та тезах конференції.

Структура роботи обумовлена метою та завданням дослідження. Дисертація складається із вступу, двох розділів, що містять сім підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 181 сторінки, список використаних джерел нараховує 241 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, розглядається ступінь розробленості проблеми, її зв’язок із науковими програмами, планами і темами, визначається об’єкт та предмет, мета і завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, окреслюється наукова новизна, теоретичне і практичне значення, апробація і впровадження результатів дослідження.

Розділ 1. „Інститут судових витрат у цивільному процесуальному праві” складається з трьох підрозділів. Зокрема, підрозділ 1.1. „Поняття судових витрат і загальна характеристика цього інституту” присвячений дослідженню проблем визначення поняття судових витрат у цивільному судочинстві та загальної характеристики цього правового інституту.

У роботі зазначено, що захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій здійснюється головним чином шляхом розгляду і вирішення судами на своїх засіданнях різних цивільно-правових спорів. Необхідні для здійснення цієї діяльності кошти судам виділяються з державного бюджету шляхом їхнього фінансування. Виділені кошти, що складають прямі витрати держави на правосуддя, витрачаються на виплату заробітної плати суддям і персоналу судів, експертних установ, утримання та ремонт приміщень, придбання устаткування й інвентарю, задоволення потреб у канцелярських виробах, покриття поштових витрат і на інші цілі. Крім цих прямих витрат держава несе й інші витрати: невироблена продукція особами, що з’явилися в суд у зв’язку з розглядом цивільної справи, сума заробітної плати, що зберігається за свідками, та ін.

Як свідчить аналіз наукових праць (М.Й. Штефан, В.В. Комаров, В.А. Кройтор та ін.), під судовими витратами розуміються тільки ті, котрі законом покладаються на сторони, треті особи і заявників по справах окремого провадження. Таке розуміння судових витрат створює враження, що начебто всі витрати несуть тільки ці особи, що не відповідає дійсності. Тому при розгляді даного питання, як і при визначенні поняття судових витрат, у першу чергу варто мати на увазі витрати держави. Це дасть можливість показати не тільки незначність витрат для осіб, які беруть участь у справі, на тлі державних витрат, але і показати демократичність, дійсну доступність судової форми захисту прав та законних інтересів громадян та організацій.

У цивільному процесі судові витрати, покладені на сторони та інших заінтересованих осіб, характеризуються своєю незначністю, що є одним із проявів принципу доступності судового захисту, що властивий цивільному процесуальному праву. При цьому необхідно досить критично ставитись до положення, що зберігається й у наш час у деяких державах , тобто про те, що ніякі судові витрати по цивільних справах не можуть покриватися за рахунок державних коштів, за винятком тих випадків, коли справа велася посадовими особами та публічними організаціями. Дорожнеча судового процесу робить правосуддя малодоступним для малозабезпечених осіб.

В літературі відзначається, що норми, які регулюють відносини, пов’язані із судовими витратами, складають самостійний інститут цивільного процесуального права (Ю.К. Осипов, О.А. Добровольский та інш.). Однак таке твердження вимагає відповідних уточнень та пояснень із метою визначення подальших шляхів наукового дослідження цього інституту та перспектив його розвитку. У дисертації вказується, що інститут судових витрат є самостійним інститутом цивільного процесуального права і включає цілу низку норм, котрі регулюють усі основні питання судових витрат у цивільному процесі. Вони досить детально регламентують види судових витрат по цивільним справам, їх розподіл та стягнення тощо. Ця обставина підтверджує, що перед нами не просто сукупність процесуальних норм, котрі регламентують певні фрагменти цивільного процесу, а їх система, що забезпечує відносно завершене регулювання більшості сторін процесуальних відносин. І не випадково, що в наступних главах та розділах ЦПК ми майже не зустрічаємо правових норм, що регулюють судові витрати.

Розглядаючи питання про місце інституту судових витрат у системі права, у дисертації зазначається, що це питання є правомірним у зв’язку з тим, що норми, які регулюють відносини, пов’язані із судовими витратами містяться також у Господарському процесуальному кодексі України та Кримінально-процесуальному кодексі України. Зазначається, що недостатньо обмежуватись тільки констатацією, що існують схожі норми в інших процесуальних галузях. При цьому в дисертації автор критично ставиться до висловленої думки про те, що державне мито, яке сплачують зазначені особи, є інститутом фіскальним і бажано, взагалі, щоб ці норми були закріплені не в ЦПК, нормативному акті, який регулює порядок розгляду цивільних справ у суді, а міститися в окремому законодавчому акті. Свідченням того, що є доречним зосередження основних норм, що регулюють судові витрати в ЦПК і віднесення цих норм до галузі цивільного процесуального права, є аналіз ЦПК країн СНД та Прибалтики.

У дисертації констатується, що інститут судових витрат складається з норм цивільного процесуального права, кримінально-процесуального права і господарсько-процесуального права, але включає у свій склад також норми і фінансового права. Нормами фінансового права регулюються порядок сплати державного мита, порядок звернення у фінансові органи та ін. Ціна позову, з’єднання і роз’єднання вимог, звільнення від сплати судових витрат, відстрочка, розстрочка їхньої сплати і багато інших відносин, що виникають між судом і іншими учасниками процесу, регулюються нормами цивільного процесуального права. У результаті дослідження автор робить висновок, що норми права, що регулюють судові витрати складають комплексний міжгалузевий правовий інститут. При цьому можливо виділити два різновиди функціональних зв’язків з іншими галузями права: 1) із господарським та кримінальним процесами; 2) із фінансовим правом. Виділення таких зв’язків дозволяє окреслити напрямки подальшого комплексного дослідження інституту судових витрат.

У підрозділі 1.2 „Розвиток інституту судових витрат у цивільному процесуальному праві” дисертант підтримує М.С. Шакарян, яка зазначила, що розгляд явищ, процесів у їхньому русі дозволяє виявити не тільки властиві їм риси, але й закономірності, і тенденції їхнього розвитку і на цій основі правильно вирішувати питання, пов’язані з удосконаленням законодавства.

У дореволюційній Росії порядок розгляду і вирішення цивільних справ у дореволюційних судах визначався Статусом цивільного судочинства 1864 р. Відповідно до Статуту в обов’язок приватних осіб, що звертаються за судовим захистом, входила сплата різних мит і збитків. Характерною рисою були їхня численність і великі розміри.

По судових витратах закон допускав одне виключення з загального правила, засноване на праві бідності, що встановлювалося судом. Умовою для визнання особою права бідності було недостатність коштів на ведення справи. Провадження про право бідності передувало розгляду власне самої справи. Особа, за якою визнавалося право бідності, тимчасово звільнялася від внеску судових витрат. Іншими словами, особа, що просила про визнання за нею права бідності, не звільнялася від сплати судових витрат, а одержувала тільки відстрочку по їхній сплаті.

Характеризуючи законодавство, що регулювало судові витрати в цивільному судочинстві в період із 1917 року до прийняття ЦПК 2004 р., слід зазначити, що разом із розвитком цивільного процесуального права подальшого розвитку набув і інститут судових витрат. Було створено досить прогресивне законодавство, що в певній мірі попереджало пред’явлення в суді свідомо необґрунтованих позовів та частково відшкодовувало витрати держави на здійснення судової діяльності. Низка позитивних положень законодавства того часу уявляється є актуальним і на теперішній час, зокрема, це стосується встановлення різних ставок державного мита при її пропорційному обчисленні, звільнення від сплати мита і витрат по провадженню по справі тощо.

Підрозділ 1.3 „Відображення в інституті судових витрат принципів процесуальної економії та доступності судового захисту” присвячений дослідженню дії принципів процесуальної економії та доступності судового захисту в аспекті функціонування інституту судових витрат. Зокрема, такий аспект дослідження пояснюється тим положенням, що в розвитку і функціонуванні права принципи мають направляюче значення (С.С. Алексєєв).

Так, на думку дисертанта, принцип процесуальної економії має найбільше відношення до теми цього дослідження і його зміст визначає відносини, пов’язані із судовими витратами. Режиму економії необхідно дотримуватися й у судовій діяльності при здійсненні правосуддя, а дія принципу повинна виражатися в прагненні до досягнення найкращих результатів із найменшими витратами сил, коштів і часу. Заперечення наявності в цивільному судочинстві принципу процесуальної економії автор вважає необґрунтованим. Автор у цілому погоджується з тим, що необхідно обережно відноситися до формування нових принципів цивільного процесу, але розглядати систему принципів як щось застигле, особливе в період корінного реформування судової влади та цивільного судочинства, є досить спірним. Принцип процесуальної економії, крім швидкості, оперативності процесу, охоплює також економію коштів держави й осіб, які беруть участь у справі, що витрачаються при розгляді справи. Швидкість, оперативність розуміються не тільки як своєчасний розгляд спору, але як інтенсивне здійснення визначених процесуальних дій в підвищення продуктивності праці при розгляді усієї справи і цілому. У такому розумінні й інтенсивність розгляду справ, і економія коштів досягаються шляхом вибору оптимального варіанта, раціонального використання процесуальних коштів.

Іншим важливим принципом, що знаходить реалізацію в інституті судових витрат, є принцип доступності судового захисту прав і інтересів. Право передбачає різні способи захисту суб’єктивних прав і інтересів громадян, одним з яких є судовий захист. Закріплене Конституцією України (ст.55) і ст. 4 ЦПК 1963 р. право на судовий захист реально забезпечується наявністю широких політичних, економічних, соціальних і правових гарантій. Серед правових гарантій важливе місце займають і норми інституту судових витрат. Використовуючи ці гарантії, будь-яка зацікавлена в розгляді правового спору особа може безперешкодно звернутися до суду за захистом прав. Гарантією доступності судового захисту є низький розмір судових витрат і можливість надання законом різних пільг особам, зобов’язаним їх сплачувати.

Розділ 2. „Види судових витрат по цивільним справам, їх розподіл та стягнення” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. „Державне мито в цивільному судочинстві” зазначається, що шляхом стягнення державного мита частково відшкодовуються витрачені державою кошти на здійснення правосуддя по цивільних справах, у тому числі витрати на утримання апарату судових органів. Необхідність сплати державного мита, крім того, деякою мірою дисциплінує учасників цивільного обороту, стимулює їх до сумлінного і своєчасного виконання своїх обов’язків, попереджує подання необґрунтованих позовів.

Несплата державного мита є підставою для настання наслідків, передбачених ст. 139 ЦПК 1963 р. (ст. 121 ЦПК України 2004 р.). Необхідна за законом ухвала про залишення заяви без руху повинна бути винесена в усіх випадках, коли мито не сплачено до моменту подачі заяви. У цій ухвалі, як вже зазначалось, суддя призначає термін для сплати мита. Він повинний призначатися з таким розрахунком, щоб позивачі (заявники) мали достатньо часу для сплати і повідомлення про це суду.

За змістом закону кожна заява повинна бути оплачена державним митом у повному розмірі. У випадку її оплати державним митом не в повному розмірі, подана заява, на нашу думку, також повинна бути залишена без руху. У зв’язку з цим вважаємо, що потребує уточнення і частина перша ст. 121 ЦПК 2004 р. Так пропонується після слів „...або не оплачено судовий збір чи не оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення” доповнити словами „у встановленому розмірі”. Таке уточнення сприятиме більш чіткому регулюванню вказаних відносин.

Розглядаючи положення у випадку, коли при неможливості відновлення судового провадження цивільна справа має бути порушена на загальних підставах, тобто у такому випадку заявник вправі пред’явити позов у загальному порядку, тобто зі сплатою державного мита. Таким чином, заявники, що займають однакове положення в кінцевому рахунку, виявляються не в рівних умовах: одному відновлюється втрачене провадження, він не несе ніяких витрат, іншому - в цьому відмовляється, і він змушений знову звернутися до суду, нести судові витрати. На нашу думку, їх необхідно зрівняти у випадку пред’явлення позову в загальному порядку після того, як через недостатність зібраних матеріалів для відновлення втраченого провадження суд залишив заяву без розгляду, заявник повиннен бути звільнений від сплати державного мита на підставі довідки суду, що розглядав справу про відновлення втраченого провадження. У зв’язку з цим пропонується доповнити частину третю ст. 406 та частину третю ст. 408 ЦПК 2004 р. новим реченням: „У цьому випадку заява не оплачується судовим збором”.

При передачі справи, прийнятої судом до свого провадження, в інший суд, державне мито знову не сплачується і сплачене мито за місцем передачі справи не пересилається, тому що справа повинна бути розглянута незалежно від того, в яку кредитну установу надійшло державне мито. Однак при цьому у справі повинен бути документ про його сплату або про звільнення від сплати. Якщо державне мито не було сплачено, то на цій підставі суд, в який справа була передана, залишати заяву без руху чи повернути справу вже не може. У такому випадку державне мито стягується на підставі рішення суду. У зв’язку з викладеним уявляється доречним внести відповідні доповнення до Інструкції про порядок обчислення та стягнення державного мита.

Розглядаючи положення, згідно з яким державне мито стягується з апеляційних скарг і скарг на рішення, що набрали законної сили (ст. 3 Декрету „Про державне мито”), звертається увага на не зовсім вдалу редакцію цієї норми. Враховуючи переваги в цивільних справах майнових спорів, а також з метою ясності і простоти розуміння, підпункт “з” пункту ст. Декрету “Про державне мито” можна викласти в наступній редакції: “Апеляційні скарги на рішення судів і скарги на рішення, що набрали законної сили, по майнових спорах оплачуються державним митом у розмірі 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи із суми, що оспорюється. По позовах немайнового характеру (чи не підлягаючих оцінці), по справах окремого провадження і по тим категоріям майнових справ, для яких установлені спеціальні ставки державного мита, — 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при подачі скарги”.

На підставі ст. ЦПК 1963 р. рішення можуть бути оскаржені в апеляційному порядку сторонами й іншими особами, які брали участь у справі. Без сумніву, до осіб, які беруть участь у справі, відносяться як треті особи, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, так і ті що не заявляють таких. Виходить, і треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть оскаржити рішення в апеляційному порядку. Сплата мита сторонами при апеляційному оскарженні рішення суду є внеском за порушення діяльності і провадження справи у суді другої інстанції. Якщо апеляційна скарга сторонами не подана, а подана третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог, то за провадження справи в суді другої інстанції державне мито повинне сплачуватися ними на загальних підставах. Воно повинне сплачуватися ними й у випадку нетотожності вимог, зазначених у апеляційній скарзі й у заяві про приєднання до неї.

Згідно з діючим законодавством рішення суду може бути оскаржено не тільки з власне розглянутих спірних правовідносин, але й у частині стягнення державного мита, розподілу судових витрат і т. ін. У судовій практиці виникає чимало питань, пов’язаних зі стягненням мита з таких апеляційних скарг. У законодавчому порядку це питання не урегульоване. Суди, що не стягують мито з апеляційних скарг, оскаржених тільки в частині судових витрат, обґрунтовують це тим, що на підставі ст. ЦПК 1963 р. на ухвали з питань, пов’язаних із судовими витратами, може бути подана скарга або внесено окреме подання, і вони, як і всі скарги на ухвали суду, митом не оплачуються (ст. Декрету “Про державне мито”). Але в даному випадку мова йде про апеляційні скарги. У цьому випадку мито, на нашу думку, повинне стягуватися із суми судових витрат, що заперечується, на загальних підставах.

Як вже було зазначено, метою стягнення державного мита, як і взагалі всіх судових витрат, є часткове відшкодування витрат держави, що направляються на здійснення правосуддя. Установлений законом обов’язок сплати судових витрат покликаний також зробити і попереджувальний вплив на сторони для того, щоб спонукати їх виконувати обов’язки один перед одним добровільно, не доводячи справи до суду і відгородити суди від пред’явлення свідомо необґрунтованих позовів. Однак деякі з діючих ставок державного мита не сприяють досягненню цих цілей. У роботі зроблено висновок, що для досягнення зазначених цілей розмір стягуваного державного мита необхідно підвищити. Зокрема, це відноситься і до розміру ставок державного мита, що виражені у відсотках до ціни позову, котрі мають потребу в перегляді й уточненні. Вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до законодавства і усередині них передбачити послідовні, більш плавні переходи від однієї ставки до іншої.

У підрозділі 2.2 „Витрати, пов’язані із розглядом справи у цивільному судочинстві” зазначається, що перелік витрат, пов’язаних із розглядом справи, є вичерпним і поширювальному тлумаченню не підлягає. Це означає, що будь-які інші витрати, що несуть особи, які беруть участь у справі, як-то: витрати, пов’язані із проїздом; проживанням в іншій місцевості, поштові витрати відшкодуванню не підлягають, за винятком випадків, прямо передбачених законом (відшкодування допомоги адвоката та фактичної втрати робочого часу). Витрати, пов’язані з розглядом справи, це тільки частина витрат держави по провадженню справи в суді, що покладаються на заінтересованих у результаті справи осіб.

При чому уявляється, що стягнення з заінтересованих осіб сум, що підлягають виплаті свідкам, експертам, а також витрат, що пов’язані з проведенням огляду на місці, пов’язано з обов’язком по доказуванню і представленню доказів у цивільному процесі. Покладення витрат по розшуку на заінтересованих осіб пояснюється тим, що вони заподіяли своїми неправомірними діями збиток державі і несуть обов’язок по його відшкодуванню.

Розглядаючи висловлену в науці пропозицію (С.С.Бичкова) та положення ст. 86 ЦПК 2004 р. згідно з якою у разі несплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи. І на перший погляд, все правильно, але треба вносити в цивільне судочинство певні зміни комплексно. Для цього необхідним є вирішення цілого комплексу питань з тим, щоб забезпечити фактичну змагальність в умовах рівності правових можливостей сторін по захисту своїх прав та інтересів. Необхідно щоб держава в певних випадках відшкодовувала експерту (експертній установі) за рахунок Державного бюджету витрати, зокрема, за проведення експертизи.

Відповідно до ст. ЦПК 1963 р., суми, належні свідкам, експертам і перекладачам, виплачуються судом після виконання ними своїх обов’язків незалежно від стягнення зі сторін сум для оплати витрат, пов’язаних з участю у справі свідків та експертів. Указівка, що міститься в ст. ЦПК 1963 р., про виплату сум, належних свідкам, експертам і перекладачам, виконується на практиці дуже повільно. Вимога про неповільність може виконуватися тільки в тому випадку, коли всі ці виплати будуть провадитися самими судами, що розглянули справа. І нам здається, що не випадково в Інструкції про відшкодування цих витрат відсутня вказівка на необхідність надання виправдувальних документів.

Стаття 3 ЦПК 1963 р. регулює порядок стягнення сум, що підлягають виплаті свідкам чи експертам, та необхідних для оплати витрат по проведенню огляду на місці, зі сторін. Про порядок стягнення цих сум з інших суб’єктів процесу в ній не говориться. Але за змістом ст. ЦПК 1963 р. аналогічний порядок стягнення сум повинний поширюватися на всіх осіб, які беруть участь у справі. До речі, це питання не вирішено і в ст. 86 ЦПК 2004 р. У ній, як і в ст. 73 ЦПК 1963 р., говориться тільки про сторони, а про порядок стягнення цих сум з інших суб’єктів процесу в ній нічого не вказано. Тому пропонуємо вказати на обов’язок сплати відповідних сум не тільки сторін, а й третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

До витрат, пов’язаних із розглядом справи, законом віднесені і витрати на розшук відповідача. Законом конкретно не встановлені порядок і форма звернення до суду з вимогою про стягнення витрат по розшуку відповідача. Дисертант підтримує висловлену в науці позицію (Л.А.Грось), що позовна заява не може служити формою звернення до суду з вимогою про стягнення витрат по проведенню розшуку відповідачів і боржників, тому що позов служить формою звернення до суду за захистом порушеного чи оскарженого суб’єктивного права, а орган внутрішніх справ не має такого права стосовно зобов’язаних осіб. Останні знаходяться в цивільному процесуальному правовідношенні з судом. Обов’язок боржника чи відповідача відшкодувати витрати, пов’язані з його розшуком, відповідає праву суду покласти на нього ці витрати, тому автор пропонує стягувати ці суми за ухвалою суду. До речі, ця проблема є актуальною і виходячи з аналізу ст. 78 ЦПК 2004 р., в якій зазначається, що „розшук проводиться органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду”. У зв’язку з вищезазначеним пропонуємо слова „за рішенням суду” змінити на слова „за ухвалою суду”.

До витрат у справі, що підлягає розподілу між сторонами, відносяться суми по оплаті допомоги адвоката, що брав участь у процесі. Розмір цих сум обмежений у відповідності до положень ст. 76 ЦПК 1963 р., дисертант підтримує позицію тих вчених, що вважають, щоце положення не відповідає інтересам позивача. Адже, як правило, громадянину, для того щоб захистити свої права, необхідно звернутися до адвоката, який має спеціальні знання в області юриспруденції. Схвально треба віднестись до положення ст. 79 ЦПК 2004 р., де витрати на правову допомогу відносяться до витрат, пов’язаних із розглядом судової справи. Разом із тим, доречним буде одночасне набрання чинності як ЦПК 2004 р., так і закону, яким передбачаються встановити граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу.

Розглядаючи питання про стягнення винагороди за втрату робочого часу, дисертант відмічає невдалу редакцію як ст. 77 ЦПК 1963 р., так і ст.. 85 ЦПК 2004 р.; пропонується наступна редакція частини другої та третьої ст. 85 ЦПК 2004 р.: „На сторону, що несумлінно заявила безпідставний позов або спір проти позову чи систематично протидіяла правильному і швидкому розгляду і вирішенню справи, суд може покласти сплату на користь іншої сторони компенсацію за фактичну втрату робочого часу. Розмір компенсації визначається судом у розумних межах і з урахуванням конкретних обставин”. Така редакція перераховує конкрентні підстави, коли вона має застосовуватись та дозволяє стягувати з винної сторони дійсної компенсації за втрату часу, пов’язаного з явкою до суду.

Дисертант також пропонує визначити процесуальне положення такого учасника цивільного процесу як понятий (ст. 47 ЦПК 2004 р.), та вирішити питання щодо виплачених їм сум, які повинні відноситись до судових витрат і стягуватись зі сторін на користь держави. До речі, у ст. 104 ЦПК Республіки Білорусь визначається процесуальне положення такого учасника цивільного процесу як понятий.

У підрозділі 2.3 „Звільнення від сплати судових витрат та їх розподіл у цивільному судочинстві” дисертант зазначає, що Декрет „Про державне мито” занадто перевантажений пільгами. Перелік звільнень від сплати державного мита має встановлюватись виключно законом, бо при цьому зачіплюється одне з найважливіших прав людини — право на судовий захист. Але цей перелік має бути обов’язково переглянутий. Доречно це було б зробити зараз і пов’язати вступ у дію цього закону з моментом вступу в дію ЦПК 2004 р., бо згідно з частиною другою ст. 79 ЦПК 2004 р. розмір судового збору, порядок звільнення від сплати має встановлюватись законом.

У дисертації при розгляді питань про відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх сплати, зазначається, що суд може це зробити, як правило, до ухвалення судового рішення. Це пов’язано з тим, що висновки суду про стягнення судових витрат на користь держави відображаються в резолютивній частині рішення і відносяться до його змісту (ст. 203 ЦПК 1963 р.). За загальним правилом, після оголошення рішення по справі суд, який виніс рішення, не вправі змінити його сам. Звільнення від судових витрат, які стягуються на користь держави, чи зменшення їхнього розміру після винесення рішення будуть означати таку зміну. Але зрозуміло, що питання щодо судових витрат можуть виникнути і потім, наприклад, при подачі апеляційної скарги.

Розглядаючи положення, що закріплені в частині першій ст. 75 ЦПК 1963 р. та частині першій ст. 80 ЦПК 1963 р., дисертант зазначає, що ці правила поширюються і на ті випадки, коли на одній чи на обох сторонах є співучасники, тому що кожний із них користується тими ж процесуальними правами і несе ті ж процесуальні обов’язки, що і будь-який позивач чи відповідач. Вони рівні не тільки по відношенню один до одного, але й стосовно учасників іншої. Через порушення рівності не відповідному закону є правило, закріплене в абзаці третьому пункту Інструкції, що встановлює, що при повному чи частковому задоволенні позову, пред’явленого до декількох відповідачів одним чи декількома позивачами, звільненими від сплати державного мита, стягнення державного мита проводиться за рішенням суду окремо з кожного відповідача, виходячи з присудженої з його суми боргу. Тут закону не відповідає вказівка на порядок обчислення мита з присудженої з кожного відповідача суми. Закон вимагає обчислення пропорційно розміру присуджених із них сум (ст. ЦПК 1963 р.). Підставою для встановлення такого порядку обчислення державного мита слугує звільнення від сплати державного мита на користь держави чи позивача чи всіх позивачів при їхній співучасті. Однак надання пільг одній стороні не тягне їхнього надання іншій. А в даному випадку, так і відбувається.

Не відповідно до закону сформульована і друга частина абзацу третього пункту 28 Інструкції, де мова йде про множинність осіб, звільнених від сплати державного мита, на позовній стороні й при одному відповідачі. У цьому випадку державне мито з відповідача також повинно стягуватися пропорційно задоволеним частинам позовних вимог. Інакше в бюджет держави, як і в першому випадку, не надійдуть передбачена законом сума державного мита.

Розглядаючи питання участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору та в процесі беруть участь на стороні відповідача, автор зазначає, що при задоволенні позову витрати третій особі, яка не заявляє


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

АВТОМАТИЧНЕ КЕРУВАННЯ РУХОМ САМОХІДНИХ ПІДВОДНИХ АПАРАТІВ В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ - Автореферат - 30 Стр.
Управління ціновою політикою підприємства - Автореферат - 24 Стр.
ІСТОРІОСОФІЯ І.ЛИСЯКА-РУДНИЦЬКОГО В КОНТЕКСТІ НАЦІОТВОРЧИХ ТА ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ - Автореферат - 26 Стр.
ТЕХНОЛОГІЯ ОДЕРЖАННЯ ТА ФІЗИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ТОНКИХ ПЛІВОК ХАЛЬКОПІРИТНИХ НАПІВПРОВІДНИКІВ І ПРОЗОРИХ ОКСИДІВ МЕТАЛІВ ДЛЯ ФОТОПЕРЕТВОРЮВАЧІВ - Автореферат - 27 Стр.
УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ КОВШОВОГО ВАКУУМУВАННЯ НА ОСНОВІ МАТЕМАТИЧНОГО МОДЕЛЮВАННЯ - Автореферат - 30 Стр.
ДВОПЛОЩИННИЙ НАКІСТКОВИЙ ОСТЕОСИНТЕЗ ПРИ ПЕРЕЛОМАХ КІСТОК ПОДВІЙНОЮ ДЕРОТАЦІЙНОЮ ПЛАСТИНОЮ З ОБМЕЖЕНИМ КОНТАКТОМ - Автореферат - 29 Стр.
ОБЛІК І КАЛЬКУЛЮВАННЯ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ: ОРГАНІЗАЦІЯ І МЕТОДИКА - Автореферат - 27 Стр.