КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Бевз Тетяна Анатоліївна
УДК 94(477):329.14“1903/1939”
УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ:
ОРГАНІЗАЦІЯ, ІДЕОЛОГІЯ, ПОЛІТИКА
Спеціальність: 07.00.01 – Історія України
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Київ – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана у відділі етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
Науковий консультант – доктор історичних наук, професор
Солдатенко Валерій Федорович,
завідувач відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент
Капелюшний Валерій Петрович,
декан юридичного факультету Академії праці і
соціальних відносин Федерації профспілок України
доктор історичних наук, професор
Миронець Надія Іванівна,
провідний науковий співробітник, в.о. завідуючої відділом джерел новітньої історії Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
доктор історичних наук
Стрілець Василь Васильович,
доцент кафедри політекономії Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка МОН України
Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ
Захист відбудеться “_16_” травня 2005 р. 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ. вул. Володимирська, 58.
Автореферат розісланий “7_” квітня 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент О.Г. Сокірко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали предметом даного дослідження, їх різноплановість зумовили загальну логіку та структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 546 с., список використаних джерел і літератури – (617 позицій) – 54 с., додатків – 90 с.
Вступ. Актуальність дослідження. Сучасна незалежна українська держава стала втіленням споконвічних прагнень нації до власної державності, незалежності та соборності, що було змістом і стрижнем боротьби українських політичних партій початку ХХ ст. Останні стали натхненниками й організаторами національного руху, визначальними чинниками української революції 1917-1920 рр., відіграли ключову роль у всебічному національному відродженні.
Вивчення історії політичних сил початку ХХ ст. має вагоме теоретико-прикладне значення і привертає зрозумілу увагу науковців. Досвід діяльності українських партій потребує серйозних подальших досліджень, зокрема зосередження додаткових зусиль на питаннях, висвітлених однобічно і не об’єктивно. Через призму формування сучасної багатопартійної системи надзвичайно цікаво й, головне, повчально поглянути на досвід перших десятиліть ХХ ст.
Українська партія соціалістів-революціонерів була найчисленнішою та дуже впливовою політичною силою української революції. Досліджувати українську революцію неможливо без звернення до діяльності УПСР. Проте, незважаючи на велику кількість наукових праць про добу Української революції, УПСР не стала об'єктом спеціального дослідження.
Актуальність запропонованого дослідження зумовлена необхідністю цілісного, комплексного вивчення історії виникнення та діяльності Української партії соціалістів-революціонерів і визначення її місця у політичній історії України ХХ ст. В історіографії немає комплексних наукових розроблень “повної” історії УПСР – від формування перших гуртків до остаточного припинення діяльності її осередків за кордоном.
Упродовж багатьох десятиліть історія українських політичних партій у вітчизняній історіографії була найменш дослідженою і надто фальсифікованою. Вона вивчалася під певним кутом зору: утвердження віри у безумовне торжество марксистської доктрини, стратегії і тактики й однозначне ставлення до інших партій як до “буржуазних”, “націоналістичних”, “контрреволюційних” (у кращому разі – непролетарських), акцентування на їх вузькокласовій природі, відірваності від мас, і як наслідок, зумовленість неминучого краху.
Без комплексного вивчення соціальної природи, програм, ідеології, стратегії і тактики партій, які діяли на політичній арені України на початку ХХ ст., відтворення історії України, її всебічне, ґрунтовне осмислення залишатиметься неповним, позбавленим сутнісних сторінок, з’ясування яких вкрай необхідне для розуміння логіки суспільного розвитку упродовж усього минулого століття і аж до сьогодення.
Актуальність обраного напряму дослідження обумовлена також подібними суспільно-політичними процесами, які відбувалися на початку та наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., її науково-практичною значимістю для пошуку оптимальних форм сучасного державного устрою.
Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено у межах науково-дослідної теми “Україна в політичних системах ХХ століття (Історико-порівняльний аналіз)” (№ держреєстрації 0101U000122), яка розроблялася відділом етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
Об'єктом наукового дослідження є Українська партія соціалістів-революціонерів (представлена в Україні, а згодом за кордоном системою функціонально взаємопов'язаних структурних одиниць), що розглядається у розвитку та взаємовідносинах як з іншими політичними партіями, так і з органами державної влади.
Предметом дослідження є передумови виникнення, організаційно-програмові засади функціонування, соціальна база, ідеологічна спрямованість, стратегія і тактика, суспільно-політична діяльність Української партії соціалістів-революціонерів.
Хронологічні рамки – від 1903 р., коли зявляються перші українські есерівські гуртки, до 1939 р. – останнього року функціонування осередків.
Географічні межі дослідження охоплюють територію Наддніпрянської України, тобто ту частину, яка входила до складу Російської імперії, та територію Чехословацької Республіки, на якій діяла Українська партія соціалістів-революціонерів в еміграції.
Метою дисертаційного дослідження є комплексне дослідження історії становлення та діяльності Української партії соціалістів-революціонерів; визначення її місця у національно-визвольному русі як політичної організації, яка відстоювала інтереси селянства, робітництва та трудової інтелігенції, брала участь у формуванні Української Народної Республіки, а згодом – соборної, самостійної, незалежної Української Держави, намагаючись втілити у життя свої програмові орієнтири.
Для вирішення означеної мети в дисертації ставляться такі завдання:
проаналізувати стан розроблення проблеми в історіографії й охарактеризувати джерельну базу дослідження;
визначити вплив традиції народницького руху в Україні на створення УПСР;
виявити найтиповіші закономірності виникнення, діяльності та розвитку перших українських есерівських гуртків;
з’ясувати організаційне становлення УПСР: прийняття установчих документів, оформлення керівних структурних органів і первинних організацій;
визначити концептуальні засади національно-державного розвитку та здійснити аналіз підходів до аграрного питання у програмових документах і діяльності УПСР щодо їх реалізації;
висвітлити парламентську діяльність фракції УПСР: засади, проблемні позиції, результативність;
проаналізувати стратегію й тактику УПСР у виборчих кампаніях до муніципальних органів самоуправління, Всеросійських та Українських Установчих Зборів;
показати передумови формування течій, їх ідейні розходження, причини та чинники остаточного організаційного становлення самостійних партій: УПСР (боротьбистів), УПРС (центральної течії);
дати характеристику діяльності УПСР у період Гетьманату;
окреслити діяльність УПСР у період Директорії та розкрити зміст “трудового принципу” організації влади;
висвітлити основні аспекти діяльності українських есерів в еміграції;
проаналізувати міжпартійні взаємовідносини, а також з'ясувати місце і роль українських соціалістів-революціонерів у спектрі політичних сил України початку ХХ ст.
Методологічною основою дисертації є принципи об'єктивності, науковості, історизму. При висвітленні теми автор застосовувала методи загальнонаукові – типологізації, класифікації; спеціальноісторичні – проблемно-хронологічний, порівняльний, статистичний. Вони дали змогу синтезувати загальне й особливе у досліджуваному явищі, показати його сутність, динаміку кількісних і якісних змін, сприяли розкриттю конкретних завдань.
Наукову новизну й теоретичне значення одержаних результатів визначають мета, предмет і завдання дослідження, спроба критичного переосмислення і корекції низки суперечливих питань історіографії проблеми, історико-теоретичний аналіз подій, фактів, явищ. Керуючись новітніми теоретико-методологічними підходами, спираючись на історіографічні здобутки, базуючись на опублікованих документах, уперше з такою повнотою, вичерпністю комплексно досліджена історія Української партії соціалістів-революціонерів від зародження перших гуртків до повного припинення діяльності останніх осередків партії за межами України. Окреслено процес формування світоглядних засад та партійної ідеології, який здійснювався на основі синтезу доктрин марксизму, революційного російського народництва й української національно-політичної думки, в якій особливе місце належало драгоманівському соціалізму. Доведено, що діяльність парламентської фракції УПСР у добу Центральної Ради більше впливала на партійне життя, ніж ЦК УПСР, і виконувала роль останнього. Наведено нові факти, аргументи й висновки щодо процесу структурної диференціації та розколу у партії, які були закономірним і обєктивним явищем, зумовленим як ідейними розходженнями щодо основних програмових орієнтирів у національному та земельному питаннях, так і відмінністю реакції на суспільно-політичні події та розвиток Української революції. Подібні процеси були характерними для переважної більшості політичних сил революційної доби, стали однією із сутнісних її прикмет: поділ революційної демократії на дві частини – ліву радикальну і праву – помірковану. Додаткову аргументацію знайшло положення, згідно якого ідея трудової демократії домінувала у поглядах і програмових документах українських есерів упродовж Української революції, а у період Директорії сформувалась як вимога “трудового принципу”. Значно повніше, ніж до цього, відображена діяльність Української партії соціалістів-революціонерів за кордоном, насамперед закордонного Комітету УПСР на чолі з М. Шаповалом. Конкретизовано місце та роль УПСР в Українській революції та політичній історії України ХХ ст.
Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів при висвітленні історії українських політичних партій кінця ХІХ – початку ХХ ст. та підготовці збірників документів і матеріалів, науково-довідкової літератури, при підготовці навчально-методичної літератури з історії, політології та соціології, при розробленні лекцій та спецкурсів з означеної проблематики.
Наукова апробація результатів дослідження. Робота обговорювалася на засіданні відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Основні положення та результати дослідження апробовані автором у виступах на 19 наукових конференціях, семінарах, круглих столах, зокрема “Відродження української державності: проблеми історії та культури” (Одеса, 1996); “Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради)” (Київ, 1997); “Українсько-польські відносини в Галичині в ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 1997); “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (Київ, 1998); “Українська соборність: Ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 року)” (Київ, 1999); “22 січня 1918 – 22 січня 1919. Від незалежності до соборності” (Київ, 2003); “Економіка, людина, суспільство в сучасному інформаційному просторі третього тисячоліття” (Київ, 2003); “Україна: національна ідея” (Київ, 2003); “Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект” (Київ, 2004).
Наукові положення та висновки дисертаційного дослідження також використані при читанні автором загального курсу з “Політології” та курсу “Історія української політичної думки” у Національному університеті Києво-Могилянська академія.
Публікації. Теоретичні узагальнення та фактичний матеріал, які містяться у дисертації, відображено в опублікованих автором 57-ми наукових працях загальним обсягом 84 друк. арк., зокрема, 3-х індивідуальних монографіях обсягом 41,1 друк. арк., 53-х статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах ряду наукових конференцій і семінарів.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, мета, завдання, обєкт, предмет і методи дослідження, структура, хронологічні та географічні межі, наукова новизна, практичне значення результатів, їх апробація, основні публікації здобувача.
У першому розділі “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологічні засади дослідження” викладено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, джерельної бази проблеми та методологію дослідження.
Початок дослідження історії УПСР (1919 р.) пов’язаний з іменами безпосередніх учасників подій – членів партії М. Ковалевського, П. Христюка, М. Шаповала, Н. Григорієва, А. Животка, М. Грушевського та інших.
Фундатором історіографії УПСР був її лідер і автор першої програми – М. Ковалевський. У 1919 р. на сторінках “Літературно-наукового вісника” було опубліковано його статтю “Од романтики до реалізму (З історії однієї партії)”. М. Ковалевський висвітлив історію створення українських груп і організацій від формування перших осередків до установчого з'їзду УПСР, показав труднощі, пов’язані з підготовкою партійних програм і нарисів, зокрема програми Київської групи та взаємозв’язки з іншими соціалістичними організаціями.
Чотиритомна праця “Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917-1920 рр.” П. Христюка є, власне, об'ємним збірником документів з їх інтерпретацією та аналізом революційних подій. Залучивши великий арсенал партійних документів П. Христюк проаналізував діяльність УПСР упродовж періоду української революції. Інформація про історію УПСР у різні періоди подається нерівномірно. У цій праці вперше в історіографії здійснено порівняльний аналіз УПСР та УСДРП.
Діяльність УПСР висвітлена у працях В. ВинниченкаВинниченко В. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. – Ч.І. – 348 с.; Ч.ІІ. – 328 с.; Ч.ІІІ. – 535 с., М. ГрушевськогоГрушевский М. Илюстрированная история Украины. – К.: МПП “Левада”, 1997. – С.556-580., О. НазарукаНазарук О. Українські політичні партії та їх союзи // Воля. Відень, 1920. – Т.1. – №12. – С.571-574; Т.1. – №13. – С.611-616., В. КачинськогоКачинський В. Социализация сельского хазяйства на Украине. Украинская партия социалистов-революционеров. – К.: Борьба, 1919. – 29 с. та інших. У 1921 р. у Відні була опублікована праця діяча УПСР М. Шаповала “Революційний соціалізм на Україні”. Основна увага автора сконцентрована на теоретичних засадах революційного соціалізму, питаннях розвитку есерівського руху та діяльності УПСР. Тоді ж В. ДорошенкоДорошенко В. Революційна українська партія (1900-1905 рр.). Нарис з історії української соціал-демократичної партії. – Львів-Київ: Друкарня ЦК УСДРП, 1921. – С. 9-10, 12. у брошурі відобразив окремі аспекти есерівського руху, зокрема, наявність народницьких проявів у діяльності РУП та прихильників есерівських поглядів.
Відомий дослідник В. Капелюшний підсумовує: “саме аналіз перших публікацій, написаних очевидцями, дає змогу встановити безпосередні витоки проблеми, реальну картину подій без ідеологічних нашарувань, підтасовки фактів, фальсифікацій і перекручень, які мають місце у пізніших публікаціях”Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби визвольних змагань (1917-1921 рр.). – К.: Олан, 2003. – С. 99..
20-ті рр. ХХ ст. позначилися піднесенням у розробці питань історії українського соціалістичного руху. Певний внесок у історіографію історії УПСР зробили радянські вчені О.Гермайзе, М. Равіч-Черкаський, М. ЯворськийГермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т.1. Революційна Українська Партія (РУП). – К.: “Книгоспілка”, 1926. – 389 с. Равич-Черкаський М. История коммунистической партии (б-ов) Украины. – Харьков: Государственое издательство Украины, 1923. – 248 с.; Яворський М. Історія України в стислому нарисі. – Харків: Держ. вид-во України, 1929.– 348 с., які у 20-30-х рр. ХХ ст. у контексті дослідження історії КП(б) України частково розкривали і окремі питання діяльності українських есерів.
Від початку 30-х і до кінця 50-х рр. в Україні не з’явилося жодної публікації про українські політичні партії. Натомість українська еміграція, зокрема, Н. Григоріїв, Д. Дорошенко, А. Животко, І. Мазепа, М. ШаповалГригоріїв Н. Українська боротьба за державу в роках 1917-20. ІІ. Чому українці не вдержали своєї держави. – Скрентон, 1934. – 47 с.; Його ж. Українські соціалісти в боротьбі за національну державу в роках 1917-1920 // Приятель народу: (Календар на 1937 рік).– Львів, (б.р.). – С. 78-81; Животко А. П’ятдесят років (До історії Українська партія соціялістів-революціонерів). – Прага, 1936. – 19 с.;. Його ж. Українська партія соціалістів-революціонерів і преса (З нагоди 50-річчя праці УПСР) // Трудова Україна. – 1934. – Ч.11. – С. 16-20; 1934. – Ч.12. – С. 15-22; Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923. В 2-х т. – Ужгород, 1932. – Т.1. – Доба Центральної Ради. – 452 с.; Ужгород, 1930. – Т.2.Українська Гетьманська Держава 1918 року. – 510 с., Мазепа І. В огні й бурі революції 1917-1921. Т.1. Центральна Рада-Гетьманщина-Директорія – Прага, 1942. – 212 с. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма (Виклади в Америці). – Прага: Вільна Спілка, 1927. – 324 с.; Шаповал М. Занепад УНР. – Прага: Вільна Спілка, 1928. – 42 с. та інші активно досліджували український соціалістичний рух.
На рубежі 50-60-их рр. розпочався новий етап у вивченні УПСР. Особливу роль відіграла праця російського історика К. Гусєва “Крах партии левых эсеров”(1963 р.), яка вказувала на “можливість звернення” до небезпечної теми. Після тривалої перерви автор звернувся до поняття “лівого крила буржуазної демократії”, дав оцінку програмових засад партії, що зумовило переоцінку ставлення до неї як до зрадниці інтересів народу. Із середини 60-их років більшість авторів відносила есерів до революційно-демократичного блоку. Певний внесок у дослідження історії УПСР у цей період зробили дослідники еміграції – І. МайстренкоМайстренко І. Боротьбизм. Історія однієї течії українського комунізму. – Мюнхен, 1954. – 341 с., М. СтахівСтахів М. Українські політичні партії у соціологічнім насвітленні. – Нью-Йорк-Детройт-Скрентон, 1954. – 189 с.; Його ж. Україна в добі Директорії УНР: В 7 томах. – Скрентон: Українська Наукова історична бібліотека, 1962-1966. – Т.1. – С.272; Т.1. – С.248; Т.3. – С.276; Т.4. – С.352; Т.5. – С.248; Т.6. – С.247; Т.7. – С.432., П. ФеденкоФеденко П. Соціалізм давній і новочасний. – Лондон; Париж; Мюнхен: Наше слово, 1968. – 229 с.; Феденко П. Український рух у 20 столітті. – Лондон: Вид-во “Наше слово”, 1959. – 267 с.
. Зокрема, І. Майстренко розкрив національний дуалізм політичного життя в Україні до революції 1917 р., показав захоплення української молоді революційним рухом, визначив селянство соціальною основою українських політичних течій, відтворив процес зародження українських есерів як політичної організації, проаналізував програми. І. Майстренко виділив окремі розділи, присвячені діяльності УПСР: “УПСР – попередниця боротьбизму”, “УПСР в 1917 році”, “УПСР в добу Гетьманщини”, “Боротьбисти в повстанні проти гетьмана й Директорії” (останній етап діяльності УПСР як єдиної організації). Проте, основна його увага була сконцентрована на розкритті історії боротьбизму а діяльність УПСР висвітлена лише як передісторія.
З початку 70-их рр. дослідницький інтерес до вивчення історії політичних партій, зокрема есерів, зростає. Предметом наукових пошуків були питання класової природи партій, їх ідеологій, стратегії й тактики, засобів політичного впливу на маси. І. Курас у монографії “Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине” (1978 р.) детальніше, із залученням значного фактичного матеріалу, першоджерел, висвітлив діяльність основних українських політичних партій – УСДРП, УПСФ та УПСР.
Наприкінці 70-х – початку 80-их рр. з'являються узагальнювальні дослідження, присвячені тактиці більшовиків та українських політичних партій під час виборчих кампаній 1917-1918 рр. Серед них монографія Ю. Терещенка “Політична боротьба на виборах до міських дум України в період підготовки Жовтневої революції” (1974), а також монографія В. Крижанівського і В. Гусєва “В борьбе за осуществление ленинской тактики. Большевики Украины в массовых избирательных кампаніях 1917 г.” (1987 р.). Ці праці несли ідеологічний відбиток часу, що позначився на висвітленні фактичного матеріалу. Зокрема, згідно з домінуючими уявами українські політичні партії незмінно іменувалися “дрібнобуржуазні” і “націоналістичні”. У 80-их рр. кількість досліджень, які базувалися на вивченні широких масивів архівних і опублікованих джерел, значно зросла.
На початку 90-х розпочинається якісно новий етап в історіографічному освоєнні УПСР. Кардинально переглянуто методологічні основи історичного дослідження, незрівнянно зросли можливості вивчення фактичного матеріалу за рахунок доступу до закритих раніше фондів.
Частково роль УПСР у партійно-політичній боротьбі розглянуто у працях А. ГриценкоГриценко А. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 р. – початок 1919 р.). – К.: Ін-т історії України НАН України, 1993. – 101 с.; Її ж. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1919-й. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1996.– 81 с.; Її ж. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні: рік 1920-й. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1997. – 96 с.. Підходи до вирішення національного питання проаналізовано у дослідженнях С. Телешуна, О. Голобуцького, В. КуликаТелешун С. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. – К., 1996. –179 с.; Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух Наддніпрянщини кінця ХІХ – початку ХХ століть. – К.: “Смолоскип”, 1996.-124 с.. Окремі аспекти діяльності УПСР висвітлено у статтях О. Висоцького, О. Єфименко, В. Кучера, О. Любовець, П. Овдієнко, В. Стрільця й іншихВисоцький О.Ю. Ідеологічні та організаційні особливості УСДРП та УПСР у контексті їх поразки у революції 1917-1920 років // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – Дніпропетровськ, 1998. – Листопад. – С.105-117; Його ж. Українські есери і соціал-демократи в українській революції // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: (Зб. ст.). – К., 1999. – Вип. № 5. – С. 254-256; Його ж. УСДРП І УПСР у добу Української Центральної Ради: чисельність та вплив // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – 1999. – Березень-Квітень. – Дніпропетровськ. – С.43-48; Кучер В.І. Соціалісти-революціонери і питання державності: погляд з еміграції // Наукові записки Національного Пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова. – К., 1999. – Т.35. – Ч.4. – С.241-250; Любовець О.М. Українське селянство та його партія: ідейно-політичні орієнтації революційної доби // Україна: минуле, сьогодення, майбутнє. Зб. наукових праць. – К., 1999. – С.160-168; Овдієнко П. Генезис українського націонал-комунізму: “лівобережна фракція” українських есерів // Сіверянський літопис. – 2003. – №1. – С.93-95; Його ж. Ідейно-політична диференціація в середовищі українських есерів у ході встановлення Радянської влади на Україні // УІЖ. – 1987. – №6; Стрілець В. Державотворча діяльність українських есерів (квітень 1917 – січень 1918 рр.) // Віче. – 1998. – №8. – С.138-146. .
Питання участі УПСР в урядах українських державних утворень розглянуто у праці “Уряди України у ХХ ст.”Уряди України у ХХ ст. – К.: Наукова думка, 2001. – 608 с.. Біографічні дані про членів УПСР зібрані у працях В. Верстюка і Т. ОсташкоВерстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. – К.: “Універсал”, 1998. – 254 с. та Г. Стрельського і А. ТрубайчукаСтрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 192 с.. Діяльність видатного українського есера М. Шаповала вперше розглянута Н. МиронецьМиронець Н. М.Ю. Шаповал про національне відродження та державність // Політологічні читання. – 1993. – №2. – С.149-172.; Ії ж . Проблеми Карпатської України в науковій спадщині Микити Шаповала // Етнічна історія України. Збірник наукових праць. – К., 2001. – Вип. 11. – С.19-23.. Ґрунтовні біографії лідерів УПСР: П. Христюка, М. Шаповала містить монографія В. СолдатенкаСолдатенко В. Українська революція: концепція і історіографія. – К.: Пошуково-видавниче агентство “Книга памяті України”, 1997. – С.63-72; 94-106.. Починають зявлятися монографічні дослідження, присвячені окремим діячам УПСРБевз Т. Н. Григоріїв – політик і вчений. – К.: ІПіЕНД, 2002. – 284 с.; Її ж. Українська державність: ідеологія політика, практика (Система народоправства у теоретичних концепціях Н. Григорієва). – К.: ІПіЕНД, 2004. – 248 с. .
Для сучасних дисертаційних досліджень актуальними є проблеми функціонування українських партіїЄфименко О.Г. Українські політичні партії та їх роль у розвитку державотворчих процесів в Україні (1917-1920 рр.) Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Харків, 1998. – 18 с.; Іващенко К.В. Українські емігрантські політичні партії в Чехословацькій республіці (1918-1938 рр.): Автореф. дис. .. канд. іст. наук. – Донецьк, 1999. – 19 с.; Корольов В.І. Діяльність політичних партій у Криму і Північній Таврії. 1899-1918 рр.: Автореф. дис. ... д-ра іст. наук. – К., 1996. – 44 с.; Музика І.В. Ідея багатопартійності в Українській політико-правовій думці та державотворчій практиці останньої чверті ХІХ ст. – першої чверті ХХ ст.: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1996. – 23 с.; Терлецька І.В. Брестський мир. Боротьба партій: Історіографія проблеми: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1994 – 18 с. . За проблематикою найбільш дотичними до нашої теми є дисертація О. Висоцького “Діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів у 1900-1920 роках” та О. Любовець “Партія боротьбистів в українській революції 1917-1920 рр”.
Основою джерельної бази дослідження є документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) та Центрального державного історичного архіву в м. Києві, а також Інституту рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України.
Особливо важлива інформація міститься в документах фондів ЦДАВО України: 4658 – “Центральний Комітет УПСР 1918-1922 рр.”; 4665 – “Центральний Комітет УКП (боротьбистів) 1918 р.”; 3911 – “Празька група УПСР за кордоном. 1921-1936 рр.”; 4465 – “Колекція окремих документів українських емігрантських установ, організацій, осіб. 1901-1948 рр.”; особисті фонди – 3560 – А. Животка, 3562 – Н. Григорієва, 3563 – М. Шаповала, 3998 – Д. Ісаєвича, а також фонди, які відображують діяльність Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та їхніх урядів: 1115 – “Українська Центральна Рада”, 1063 – “Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917-1918 рр. Рада Народних Міністрів”; 1065 – “Рада народних міністрів УНР”, а також фонди міністерств та фонду 43 ЦДАГО України – “Українська партія соціалістів-революціонерів”.
У джерельній базі можна умовно виділити основні групи: 1) програмові та статутні документи УПСР; 2) матеріали партійних з'їздів, конференцій, зборів і нарад УПСР; 3) документи центральних установ УПСР; 4) документи місцевих партійних організацій. Природно, в кожній групі джерел поєднанні різні їх види. Так ідейно-теоретичні, агітаційно-пропагандистські матеріали, що публікувалися у вигляді листівок і газетних статей, брошур. Тематично в друкованій продукції особливе місце посідають брошури, статті та листівки, які висвітлювали національне та земельне питання, документи УПСР щодо участі у виборчих кампаніях.
Багатий фактичний матеріал містять періодичні видання 1900-1938 рр., зокрема, “Боротьба”, “Народна Воля”, “Соціал-революціонер”, “Конфедераліст”, “Трудова громада”, “Земля і воля”, “Робітнича газета”, “Трудова Республіка”, “Громада”, журнали “Боротьба”, “Борітеся-Поборете”, “Нова Україна”, “Трудова республіка”, “Трудова Україна” та інші.
Важливим джерелом дослідження історії політичної партії є мемуарна література, у першу чергу, спогади М. Бернштам-Кістяковської, М. Васильїва, М. Галина, Ю. Колларда М. Грушевського, Н. Григорієва, О. Мицюка, М. Ковалевського, М. ШаповалаБернштам-Кістяковська М. Українські гуртки в Київі другої половини 1880-х на початку 1890-х років // За сто літ. – 1928. – Кн. ІІІ – С. 206-225; Васильїв М. Причини до історії українського руху в Росії // Записки НТШ. – 1912. – Т.108. – Кн. 2. – Львів, 1912. – С.147-157; Галин М. Спогади. – Варшава, 1932; Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – №8. – С. 103-154; №9. – С.108-149; №10. – С.122-158; №11. – С.113-155; Григоріїв Н. Спогади Руїнника. Як ми руйнували тюрму народів, а будували свою хату. – Львів, 1937. – 264 с.; Ковалевський М. При джерелах боротьби (Спогади, враження, рефлексії). – Інсбрук, 1960. – 547 с. та інших.
Керуючись загальнометодологічними принципами об'єктивності й історизму, в дисертації застосовані конкретні методи дослідження, зокрема: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, адаптовані до специфіки предмету вивчення. Розгляд історії діяльності партії українських есерів здійснено у контексті змін загальної політичної ситуації, комплексно й системно. Результативним стало використання порівняльних методів у межах однорідних політичних структур – різних політичних партій. Внесок окремих членів УПСР, партійних функціонерів аналізувалася, враховуючи їх соціальний статус, політичні погляди та діяльність.
У другому розділі “Організаційні й ідейно-теоретичні засади становлення Української партії соціалістів-революціонерів” висвітлюється ідейний вплив традицій народницького руху в Україні та їх роль у створенні Української партії соціалістів-революціонерів; передумови виникнення та початки діяльності українських есерівських гуртків; етап організаційно-програмового становлення УПСР як масової політичної партії.
Відзначається, що характерною рисою цієї доби була відносна ідеологічна слабкість українського народництва, яке слідувало загальним курсом орієнтацій російського народництва. У мотивації українського відродження та політики домінуючими виявилися драгоманівські погляди. Як наслідок, власне паліативна суспільно-політична течія не мала своєї виразної програми з глибоким, послідовним врахуванням українській дійсності, шляхів розв’язання нагальних соціальних і національних проблем.
В огляді передумов виникнення та початків діяльності українських есерівських гуртків зазначається, що уже на початку ХХ ст. (1902-1904 рр.) з’являються ознаки організованого українського революційно-соціалістичного руху, що призвело до появи перших осередків українських соціалістів-революціонерів. Основною соціальною базою соціалістів-революціонерів було селянство. Есери намагалися залучати до своєї діяльності і робітників.
Значним впливом користувалися організації російських есерів. У травні 1905 р. було створено Українську обласну організацію ПСР, яка координувала роботу у центральних і північних губерніях України. Діяльність цієї організації, в умовах коли український народ як самостійний етнос не визнавався, мала надзвичайно важливе значення та сприяла процесу самоусвідомлення, самоідентифікації, підвищенню політичної активності.
У 1906-1907 рр. активізується процес створення українських гуртків соціал-революційного спрямування. Саме цим періодом М. Ковалевський – один з лідерів партії і автор першої її програми – датував спроби утворення української партії соціалістів-революціонерів. 1907 р. було скликано організаційний з’їзд українських есерів. В роботі з’їзду взяли участь представники Таврії, Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля, Київщини. На зібрані затвердили основні положення програми; обговорювалося питання про створення власної, окремої від російської, партії українських соціалістів-революціонерів. Після тривалої дискусії члени російської партії залишили засідання. Зібрання проголосили установчими зборами Української партії соціалістів-революціонерів, обрали Центральний Комітет партії. Однак, політичні репресії після революції 1905-1907 рр. зумовили припинення діяльності українських есерівських організацій у Наддніпрянській Україні та утворення в Галичині закордонного центрального комітету УПСР. У період реакції у 1907 р. українські есери набули перший досвід парламентської діяльності у ІІ Державній Думі.
Більшість членів українських есерівських гуртків мали досвід партійної роботи в російських і єврейських партійних організаціях. В атмосфері ідейної боротьби з вчорашніми колегами по партії, українські есери не змогли чітко визначити програмові засади своєї діяльності. Саме в той час з’явилися “нариси” та “проекти” програм. Підходи до соціально-економічних проблем у різних документах здебільшого були подібними. Що ж до національного питання, особливо перспектив українського державного будівництва, то вони визначалися по-різному. Поступово, більш-менш виразно, виділилося дві течії. Першу течію представляла Київська група і більшість місцевих організацій і гуртків. Вони відстоювали принцип всесвітньої федерації та національно-територіальної автономії, обмежуючи національно-політичні ідеали федеративним зв’язком України з іншими суб’єктами федерації.
До іншої течії належали петербурзькі гуртки українських соціалістів-революціонерів, які спочатку називалися “українські народники” або “українські соціалісти”. У своїх програмах вони не відмовлялися від принципу світової федерації, як ідеальної мети, проте, вважали можливим повне задоволення національних потреб українського народу лише у самостійній, незалежній українській республіці.
Наявність двох підходів до національного питання, власне уособила більш ширшу боротьбу у середовищі української еліти прихильників ідей федералізму й ідей самостійності. Позначилася й відсутність постійного контакту та зв’язку між організаціями, неможливо було скликати партійні з’їзди та конференції, щоб виробити єдину програму у національному питанні.
Не достатньо чітко визначеним залишалося, власне, стрижневе питання есерівських програм – земельне. Обмежуючись більше абстрактними лозунгами, не зовсім конкретними гаслами, більшість тогочасних програм схилялися до визнання принципу соціалізації землі. Однак, цього принципу не поділяла Київська група, вимагаючи націоналізації землі. Саме цій групі належить спроба створити програму УПСР у 1915 р. Розробляючи основні програмові положення, есери не копіювали програму російських есерів.
Лютнева революція відкрила можливість для легальної діяльності українських політичних партій. Першочерговим завданням для українських есерів стало офіційне створення партії та її організаційно-правове оформлення в Українську партію соціалістів-революціонерів, яке і відбулося 4-5 квітня 1917 р. Установчий зїзд заклав основи подальшого формування програмових засад партії, прийняв статут. УПСР почала існувати юридично як самостійна масова політична партія України.
До кінця 1917 р. УПСР здійснювала формування організаційної структури партії на основі статуту, масово створювалися місцеві та військові організації українських есерів, зростала чисельність партії. Керівниками партії були молоді люди, яким часто бракувало досвіду партійної й організаційної роботи. Ще до прийняття партійної програми у новоствореній партії виявлялися розбіжності та зароджувалися течії.
Розділ третій “Концептуальні засади національно-державного розвитку у програмних документах УПСР” розкриває підходи есерів до українського питання та еволюцію ідей національної державності у програмових документах партії, теоретичне обґрунтування та практичну реалізацію аграрного питання.
Усвідомлення нерозривності національної проблеми й завдань визвольної революції відбувалося у процесі розгортання революції. Голова Центральної Ради М. Грушевський, прихильник, а згодом і член УПСР, сформував доктрину національно-територіальної автономії та обґрунтував концепцію української держави й української революції.
У процесі діяльності УПСР виробила власне бачення української революції як органічно пов’язаної з загальноросійською та специфічною з огляду на те, що: українська революція проходила під прапором національного визволення; мала порівняно слабшу класову диференціацію та внутрішню боротьбу суспільних класів.
Із програмових документів УПСР, резолюцій фракції УПСР у Центральній Раді, відозв та інших документів Україна постає як національно-територіальна автономія у складі федеративної Росії. У прийнятій ІІ зїздом УПСР (15-19 липня 1917 р.) програмі партії, кінцевим завданням висувалася перебудова капіталістичного ладу на соціалістичний, основою якого мало бути: визволення всіх громадських і політичних установ з під влади буржуазних класів, скасування приватної власності; знищення класових відмінностей і класового примусово-бюрократичного характеру громадських установ, розвиток їх культурних функцій; знищення економічного визиску, політичного, національного та релігійного гніту. Для вирішення цієї мети партія мала організувати українську демократію – робітництво та трудове селянства. Українські соціалісти-революціонери задекларували, що суспільний переворот має проходити під гаслом: диктатура трудової демократії.
Найраціональнішою для України визначалася республікансько-демократична форма правління без президента. Законодавчу владу мала представляти однопалатна Рада народних представників (український Сейм), а виконавчу – Рада Міністрів, обрана українським Сеймом і відповідальна перед усім народом. Передбачалося пряме народне законодавство. Проголошувалася рівноправність усіх громадян України незалежно від походження, стану, народності та релігії, повна свобода думки, усного та друкованого слова (преси), зібрань, товариств, спілок і страйків, недоторканість особи, помешкань і листування, а також повне забезпечення прав національним меншинам в Україні.
Враховуючи особливості української революції, Українська партія соціалістів-революціонерів запропонувала схему організації влади, яка полягала в поєднанні органів двох типів – демократичних і класових. Подібного варіанту державної організації, з її запрограмованістю на еволюцію, який міг би, гіпотетично, зняти суперечності, що виникли між більшовиками та лідерами Української революції, не мала жодна інша політична сила.
Як селянська партія, УПСР головне своє завдання вбачала у розв’язанні земельного питання. Прагнення до своєрідного компромісу принципів “націоналізації” та “соціалізації” були характерними для українських есерів. Щодо основного принципу “соціалізації”, то навіть у працях, виступах провідних діячів партії не було єдиного тлумачення терміну та чіткого теоретичного обґрунтування шляхів практичної реалізації. Одні – під “соціалізацією” розуміли передавання землі у розпорядження земельних комітетів, скасування приватної власності. Для інших – суть “соціалізації” полягала у “вирівняльно-передільному принципі”. Треті – вважали, що ідея “вирівняльних переділів” є не соціалістичною, оскільки переділити землю означало іти в напрямі, протилежному соціалізації, яка вимагає об'єднання землі у вищі господарчі одиниці, засновані на колективній власності.
З урахуванням дореволюційного досвіду, певних теоретичних розроблень земельного питання, а також того, що в Україні майже не було общинного землеволодіння й українське селянство відзначалося більш індивідуалістичними нахилами, ніж російське, учасники установчого з’їзду УПСР (4-5 квітня 1917 р.) дійшли висновку, що на той момент, важко здійснити соціалізацію землі у повному обсязі, а тому вирішили обмежитися частковою соціалізацією. Останньою передбачалося, насамперед, передавання всіх державних, кабінетних і приватних земель України в Український Земельний Фонд, з якого земля мала розподілятися для користування через громадські організації між селянами. Керівництво Земельним Фондом мав здійснювати сейм автономної України. Проведення земельної реформи відкладалося до скликання Українського сейму. Для втілення основних програмових вимог у земельному питанні партія вважала за необхідне створити селянські організації, об’єднати селян у спілки.
Делегати партійних форумів були одностайні у тому, щоб стати на захист народних прав і зміцнення здобутої революцією волі, боротися за втілення земельної реформи законним шляхом, відповідно до вимог трудового народу. Для виконання поставлених завдань есери вважали за необхідне створити власну селянську організацію. Такою організацією стала Селянська Спілка, яка створила сільські, волосні, повітові та губернські комітети.
Програма земельної реформи українських соціалістів-революціонерів була спрямована на збереження аграрного характеру економіки. Матеріали сесій Центральної та Малої Ради, а також протоколи засідань Генерального Секретаріату, а згодом і Ради Народних Міністрів свідчать про активність українських есерів у розгляді справ, пов'язаних із земельним питанням. Проте, українським есерам бракувало досвіду, наполегливості та вміння доводити справу до кінця. Найважливіше програмове завдання партії – соціалізація землі – не було втілене в життя через ряд об’єктивний чинників а також, значною мірою, через недосвідченість членів партії.
Прийнятий Центральною Радою “Тимчасовий Земельний закон”,
