ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БОБКО Тетяна Григорівна

УДК: 94(477):281.9 “1920/1930”

ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

УКРАЇНИ 20–30-х рр. ХХ ст.

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Ігнатуша Олександр Миколайович

Запорізький національний університет,

доцент кафедри історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Нестуля Олексій Олексійович

Полтавський університет споживчої

кооперації України, ректор

кандидат історичних наук, доцент

Тригуб Олександр Петрович

Миколаївський державний гуманітарний

університет ім. П. Могили,

доцент кафедри міжнародних відносин та історії

Провідна установа: Донецький національний університет,

кафедра історії України

Захист відбудеться “ 18 ” листопада 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, , корп. , ауд. .

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, , корп. .

Автореферат розісланий “ 18 жовтня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Г. Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасне духовне життя українського суспільства відзначається активізацією діяльності православних конфесій та духовенства. Неухильне збільшення кількості релігійних громад, поповнення їх представниками всіх соціальних верств зумовлені факторами різного характеру, головні з яких знаходяться в площинах державно-політичного і соціокультурного порядку. Їх визначили демократизація суспільного життя, міцна православна традиція, природна необхідність у заповненні світоглядного вакууму, що утворився після краху комуністичних ідей. Церква та духовенство виступають активною соціальною силою. Оцінки служителів суттєво впливають на формування загальної суспільної уяви про перебіг найважливіших подій.

Суспільна діяльність церкви та духовенства привертає дедалі більшу увагу істориків. Переосмислюється роль церкви та її служителів у вітчизняній історії.

Особливої ваги набуває церковна історія перших післяреволюційних десятиліть, яка за насиченістю й динамічністю споріднена із сучасним життям. Значення церкви та духовенства в сучасному суспільно-політичному процесі підсилює необхідність у з’ясуванні характеру змін суспільного статусу православного духовенства в Україні 20–30-х рр. ХХ ст. – у період утвердження нової політичної системи, трансформації традиційних духовних цінностей.

Дослідження цього статусу є суспільно важливим. Сучасна релігійна ситуація висуває проблему розв’язання міжконфесійних конфліктів, характер яких вкорінений у світоглядних настановах духовенства та державній політиці 20–30-х рр. ХХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів держбюджетної теми історичного факультету Запорізького національного університету “Модернізаційний процес в Україні в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст.” (номер держреєстрації – 0103У000731). Особистим внеском дисертантки в розробку теми є дослідження аспектів модернізації, пов’язаних зі змінами соціального стану православного духовенства в Україні 20–30-х рр. ХХ ст.

Об’єктом дослідження виступають православні конфесії в суспільному житті України 20–30-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є православне духовенство в системі суспільних зв’язків: зміни правового і матеріального становища духовенства, його соціально-демографічного складу та освітнього рівня, діяльність духовенства в релігійно-культурній сфері протягом
1920–30-х рр.

Мета дослідження – визначення соціального становища православного духовенства і ступеня участі священнослужителів у суспільному процесі протягом 20–30-х рр. ХХ ст.

Меті роботи підпорядковані наступні дослідницькі завдання:–  

простежити характер, тенденції та конкретні вияви трансформації соціально-демографічного складу православного духовенства протягом 20–30-х рр. ХХ ст.; –  

з’ясувати сутність і глибину змін матеріального та правового становища духовенства православних конфесій;–  

порівняти ставлення духовенства різних православних конфесій до політичного ладу; –  

визначити ступінь участі духовенства в парафіяльному управлінні, у повсякденному житті віруючих, у громадських акціях;–  

з’ясувати рівень національної самосвідомості духовних осіб;–  

показати залежність стану освіти священнослужителів різних конфесій від державної політики та тенденцій церковного життя;–  

визначити зміст культурно-просвітницької діяльності духовенства за умов деформації духовної сфери суспільства в добу утвердження тоталітаризму.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 20–30-ті рр. ХХ ст. Нижня межа відповідає початку уніфікованих у масштабах України суттєвих змін в суспільному становищі духовенства, що обумовлені розгортанням антицерковної політики влади. Верхня межа дослідження окреслена кінцем 1930-х рр., коли внаслідок тотального наступу на церкву влада зруйнувала православну ієрархію і унеможливила легальну діяльність духовенства.

Територіальні рамки визначаються кордонами радянської України в 20–30-ті рр. ХХ ст. за винятком території Молдавії.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що дисертація є спеціальним дослідженням у вітчизняній історіографії, яке присвячене комплексному вивченню проблеми суспільного становища різних категорій духовенства найбільших православних конфесій в Україні 20–30-х рр. ХХ ст. Вперше дослідницька увага зосереджена на духовенстві, як специфічному елементі соціальної структури, який став об’єктом політичних експериментів влади і соціокультурних трансформацій.

На основі аналізу значної кількості опублікованих і раніше недосліджених архівних документів доведено, що духовенство виступало активним учасником суспільного процесу. Суттєве скорочення громадських функцій духовенства відбулося тільки в 1930-х рр. з утвердженням тотального контролю влади над суспільством.

Визначено динаміку чисельності чорного та білого духовенства в різних регіонах України під впливом провідних суспільно-політичних процесів протягом 20–30-х рр. ХХ ст.

Простежено діапазон політичних поглядів служителів різних православних церков. Показано більшу політизацію поглядів духовенства обновленських конфесій, УАПЦ, у порівнянні із священнослужителями РПЦ, що стала наслідком загальної радикалізації суспільства.

Різнобічно вивчені питання правового та матеріального становища категорій духовенства найбільших православних конфесій у різних регіонах України. Встановлено, що правовий статус, матеріальний стан духовенства визначалися поважним ставленням віруючих до церкви та духовенства, а не тільки негативним правовим полем.

З’ясовано, що порівняно з духовенством УАПЦ більшість священнослужителів РПЦ та обновленських конфесій мали низький рівень національної самосвідомості.

Поглиблено уявлення, що політика влади мала однозначно руйнівний вплив на соціальне становище духовенства всіх православних конфесій. Адресна і нетривала підтримка державою обновленських церков суттєво не позначилася на правовому, матеріальному стані священнослужителів.

Практичне та наукове значення дисертації полягає в тому, що її матеріали допомагатимуть комплексному, конфесійно не заангажованому вивченню історії суспільних зв’язків православного духовенства. Практична цінність здобутих результатів визначається доцільністю використання їх для написання праць з історії України, історії церкви в Україні, у викладацькій роботі для читання курсів з історії України та релігієзнавства. Наукові положення сприятимуть виділенню релігійними та державними інституціями концептуальних підходів у справі формування міжконфесійної політики.

Апробація результатів дослідження здійснена під час їхнього обговорення на засіданнях кафедри історії України Запорізького національного університету. Основні положення дисертації знайшли відображення у доповідях і повідомленнях на конференціях і конгресах: Х всеукраїнській краєзнавчій конференції “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Донецьк, вересень 2001 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Православ’я – наука – суспільство: проблема взаємодії” (Черкаси, квітень 2003 р.); ІІ міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Кам’янець-Подільський, вересень 2003 р.); ХІV та ХV міжнародних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2004, 2005 рр.); ІІ міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, листопад 2004 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 10 наукових робіт, із них – 6 у фахових виданнях.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена поставленими метою і завданнями. Відповідно до цього робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (282 позиції), додатків (8 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 167 сторінок машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет, територіальні та хронологічні рамки, наукова новизна дослідження, теоретичне і практичне значення дисертації.

У першому параграфі розділу “Історіографія, джерела та методи дослідження”, який має назву “Історіографія проблеми”, з’ясовано ступінь наукової розробки питання суспільного становища православного духовенства в 20–30-х рр. ХХ ст.

У радянський період зміст досліджень щодо церкви та її служителів визначила антирелігійна політика влади. Починаючи з 1920-х рр., у численній літературі пропагандистського характеру домінувало питання контрреволюційної позиції духовенства. Українські видання повторювали ідеологічні настанови російських авторів. І все ж у публікаціях партійно-державних функціонерів 1920-х та першої половини 1930-х рр. під нашаруванням упереджених пояснень знаходимо факти про значний авторитет священнослужителів  Блакитний В. Українська Автокефальна церква та її попередники: Популярний історичний начерк. – Харків, 1922; Ігнатюк Д. Українська автокефальна церква і Союз визволення України. – Харків; К., 1930; Красиков П. На церковном фронте. – М., 1923; Ярославский Е. На антирелигиозном фронте. – М., 1924..

З кінця 1930-х рр. із формуванням тоталітарного режиму в країні духовенство характеризувалося виключно як верства населення, що проводила антирадянську діяльність і позбулася підтримки суспільства. Ця ідея стала концептуальною засадою праць 50–80-х рр. ХХ ст.  Дмитрук К. Кому служили й служать зрадники з так званої автокефалії. – К., 1977; Острянин Д. Релігія та її реакційна роль. – К., 1955; Плаксин Р. Крах церковной контрреволюции. 1917–1923 гг. – М., 1968; Танчер В. Религиозные пережитки и их преодоление. – К., 1979; Шишкин А. Сущность и критическая оценка “обновленческого” раскола Русской православной церкви. – Казань, 1970. Тільки в період “горбачовської перебудови” публікації почали позбавлятися цього спрощеного підходу. Дослідження М. Краснікова, Ф. Турченка, А. Чернія  Красников Н. Социально-этические воззрения русского православия в ХХ веке. – К., 1988; Турченко Ф., Ігнатуша О. Українська автокефальна // Вітчизна. – 1989. – № . – С. –175; Черній А. Комсомол і атеїстична культура молоді. – К., 1986. демонстрували зрушення у накопиченні фактологічного матеріалу.

Інші погляди на суспільний статус духовенства пропонували зарубіжні науковці. Зокрема, Б. Боцюрків, І. Власовський, Р. Конквест, Ф. Хоєр в працях з історії церкви та в контексті досліджень із соціально-політичної історії порушили питання податкового тиску на духовенство, підготовки священиків, українізації церкви, репресивних дій влади проти кліру  Bociurkiw. Ukrainian churches under Soviet rule: Two case studies. – Cambr., Mass., 1984; Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. – Нью-Йорк; Бавнд-Брук, 1961. – Т. 4. – Ч. 1; Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993; Heyer. Kirchengeschichte der Ukraine im 20. Jahrhundert. – Verlag Vandenhoeck&Ruprecht, 2003; Явдась М. Українська Автокефальна Православна Церква: Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви. – Мюнхен; Інгольштадт, 1956.. Незважаючи на розширення предмета дослідження, поза увагою вчених залишилися характеристики духовенства РПЦ та обновленських конфесій, а тим більше їхній порівняльний аналіз.

Проголошення незалежності України, демократизація активізували дослідження історії православної церкви новітньої доби. Б. Андрусишин, А. Зінченко, О. Ігнатуша, О. Нестуля, В. Пащенко, М. Рибачук, В. Силантьєв, В. Ульяновський  Андрусишин Б. Церква в Українській Державі. 1917–1920 рр. (Доба Директорії УНР). – К., 1997; Зінченко А. Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. – К., 1997; Ігнатуша О. Українська автокефальна православна церква (1917–1930 рр.): Дис… канд. іст. наук: 07.00.01. – Харків, 1993; Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. 1917–1941. – К., 1995. – Ч. –2; Пащенко В. Свобода совісті в Україні. Міфи і факти 20–30-х рр. ХХ ст. – К., 1994; Силантьев В. Большевики и православная церковь в Украине. – Харьков, 1998; Ульяновський В. Церква в Українській Державі. 1917–1920 рр. (Доба Української Центральної Ради). – К., 1997. з нових методологічних позицій переосмислювали сутність церковно-державних відносин, розширюючи уявлення про суспільну роль православної церкви в 20–30-х рр. ХХ ст.

Набували глибини джерелознавчі дослідження С. Білоконя, Л. Пилявця, І. Преловської  Білокінь С. Розгром Київського єпархіального управління 1923 р. // Київська старовина. – 1999. – № . – С. 90–97; Пилявець Л. Хрещениця ДПУ. З історії Діяльно-Христової церкви // Людина і світ. – 1992. – № 5–6. – С. 26–29; Преловська І. Організація навчальних закладів УАПЦ в Києві у 1920-х рр. // Український археографічний щорічник. – 2002. – Вип. 7. – С. –123.. Публікації Г. Лаврик присвячені вивченню законодавчої бази антицерковної політики; Л. Бабенко – діяльності спецслужб стосовно церкви та духовенства  Лаврик Г. Правова форма економічних відносин – вагомий чинник майнового становища церкви в Україні (1917–1921 роки) // Історична пам’ять. – 2004. – № . – С. –51; Бабенко Л. Більшовицька партія і спецслужби: пріоритети у боротьбі з релігією (20–30-ті роки ХХ століття) // Історія релігій в Україні. – Львів, 2004. – Кн. . – С. –83.; С. Жилюка, А. Киридон, О. Тригуба – історії обновленського руху  Жилюк С. Обновленська церква в Україні (1922–1928). – Рівне, 2002; Киридон А. Обновленство в Україні: причини виникнення та спроба періодизації // Історична пам’ять. – 2000. – № –2. – С. –160; Тригуб О. “Обновленський рух” у сучасній українській історіографії (1990–2002 рр.) // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Історичні науки. – Миколаїв, 2003. – Т. . – Вип. . – С. –143..

Значну увагу історики приділили регіональним аспектам розвитку православних церков  Зінченко А. Благовістя національного духу. Українська Церква на Поділлі в першій третині ХХ ст. – К., 1993; Держава і церква на Полтавщині за радянської доби. – Полтава, 2002. Форостюк О. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Україні в 1917–1941 роках (на матеріалі Донецького регіону): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01. – Луганськ, 2001., вивченню насамперед діяльності архієреїв та їхніх стосунків із владою в 20–30-х рр. ХХ ст.  Зінченко А. Ієрархи Української церкви: митрополит Микола Борецький, архієпископ Костянтин Кротевич, митрополит Іван Павловський. – К., 2003; Жилюк С. Справа архієпископа Орлика // Людина і світ. – 2002. – № . – С. –49; Пащенко В., Рибачук М. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський // Український історичний журнал. – 1993. – № –3. – С. –57.

У публікаціях сучасного духовенства  Ісіченко І. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків, 2003; Матвеенко М. История Харьковской епархии (1850–1988). Научный очерк. – Харьков, 1999; Скорик М. История Харьковской епархии (30-е – середина 60-х гг. ХХ ст. // Віра і розум. – 2001. – № . – С. –261., переважно детермінованих конфесійним ухилом, побіжно зверталася увага на аспекти суспільного становища духовенства в контексті інших тематичних досліджень.

Для російської, як світської, так і конфесійної історіографії, типовим є домінуючий інтерес до РПЦ в означений період та до політики державно-партійних структур стосовно церкви в рамках Росії та СРСР  Васильева О. РПЦ в 1922–1943 гг. // Вопросы истории. – 1994. – № . – С. 38; Поспеловский Д. Православная церковь в истории Руси, России, СССР. – М., 1996; Цыпин В. История Русской православной церкви. 1917–1990. – М., 1990..

Аналіз історіографії свідчить, що до сьогодні не проводилося комплексного дослідження становища православного духовенства в соціальній структурі та політико-правовій системі радянської України 20–30-х рр. ХХ ст. Поза об’єктом залишилася площина взаємостосунків різних категорій духовенства та віруючих. Не визначався ступінь участі священнослужителів у суспільному процесі. Не ставилося за мету з’ясування особливостей соціального становища духовенства найбільших православних конфесій.

У другому параграфі “Джерельна база роботи” зроблено аналіз опублікованих і неопублікованих джерел. У роботі використані актові документи, опубліковані в законодавчих збірниках  Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – Харків, 1919–1937. та справочинні документи  Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.). – Вінниця, 1997; Червоний терор проти духовенства і віруючих на Східній Волині (Житомирщина) у 20–30-х роках ХХ ст. Архівні документи та матеріали / Упоряд. С.І. Жилюк. – Рівне, 2003., які допомагають з’ясувати правове становище служителів церкви та членів їхніх родин, вплив духовенства на повсякденне життя віруючих.

Опубліковані дані всесоюзного перепису населення 1926 р. дозволяють поглибити аналіз змін демографічного складу духовенства  Всесоюзная перепись населения 1926 г. УССР. Степной подрайон. Днепропетровский подрайон. Горнопромышленный подрайон. Занятия. – М., 1930. – Т. ХХХ..

Переважну частину опублікованих джерел особового походження становлять спогади свідків подій  Липківський В. Відродження церкви в Україні 1917–1930. – Торонто, 1959; Мемуари та щоденники. Ч. // Джерела з історії Південної України. – Запоріжжя, 2005. – Т. . – Кн. ; Мартирологія Українських церков: В 4 т. – Торонто; Балтимор, 1987. – Т. 1; Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р. – К.; Львів, 1999..

Основу джерельної бази роботи склали документи 39 фондів 10 архівосховищ України – Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), Центрального державного історичного архіву (м. Київ), Державного архіву Вінницької (далі – ДАВО), Дніпропетровської, Запорізької (далі – ДАЗО), Миколаївської, Черкаської, Чернігівської (далі – ДАЧО), Херсонської (далі – ДАХО) областей.

За походженням комплекс документів сформувався з матеріалів вищих, місцевих органів влади та церковних організацій. Серед матеріалів центральних органів найбільшу цінність мали справочинні та статистичні документи відділу культів НКВС (ЦДАВО України, Ф.5) та ЦК КП(б)У (ЦДАГО України, Ф.1).

Передусім широко використано документи різної видової ознаки місцевих органів влади, що відклалися в обласних архівах у фондах губернських та окружних виконавчих комітетів, їхніх адміністративних відділів (наприклад, ДАВО, Ф.Р.925. Подільський губернський виконавчий комітет, Ф.Р.197. Подільський адміністративний відділ губернського виконавчого комітету; ДАХО, Ф.Р.2. Херсонський окружний виконавчий комітет; ДАЧО, Ф.Р.67. Чернігівський адміністративний відділ окружного виконавчого комітету).

Розв’язання поставлених завдань стало можливим завдяки аналізу джерел церковного походження – масових документів релігійних громад, єпархіальних управлінь, рад УАПЦ, листування духовенства з церковними органами, збережених у вищезазначених фондах.

Справочинна документація окружних, обласних, міських, районних комітетів КП(б)У, відділів ДПУ надала цінну інформацію про ставлення священнослужителів до соціально-економічних кампаній, слугувала визначенню впливу священика на громадську думку, змін у чисельності духовенства у різних регіонах (наприклад, ДАЧО, Ф.П.342. Прилуцький окружний комітет КП(б)У, Ф.П.616. Чернігівський міський комітет КП(б)У; ДАВО, Ф.П.136. Вінницький обласний комітет КП(б)У; ДАЗО, Ф.П.206. Андріївський районний комітет КП(б)У).

Джерельну базу дослідження розширило використання справ репресованих священнослужителів з архівного фонду управління СБУ Чернігівської області (ДАЧО, Ф.П.8840).

Цінним джерелом стала церковна періодика 1920-х рр. – друкований орган УАПЦ “Церква й життя” та видання Синодальної церкви – “Український Православний Благовісник”. Вміщена в них інформація щодо поточного церковного життя допомагала визначенню ступеня впливу духовенства в парафіях, змісту культурницької діяльності, рівня національної самосвідомості священнослужителів.

У дисертації використано матеріали всеукраїнської та регіональної партійно-державної періодики 1920–30-х рр., що надають відомості про участь духовенства в земельних громадах, кооперативних спілках, ставлення суспільства до духовенства  Вісті ВУЦВК. – 1923–1929 рр.; Коммунист. Орган ЦК КП(б)У. – 1924–1926 гг.; Красное Запорожье. Орган Запорожского окрисполкома, окружного комитета КП(б)У. – 1923–1929 гг.; Радянська Думка. Орган Шевченківського окрвиконкому, окружного комітету КП(б)У. – 1927 р.; Більшовик Полтавщини. Орган Полтавського губвиконкому, губернського комітету КП(б)У. – 1924–1925 рр.; Безбожник. Орган ЦР СВБ. – 1937–1938 рр..

Таким чином, усебічний аналіз джерел різного походження та видової ознаки дозволяє з достатньою мірою достовірності дослідити сутність і зміни суспільного становища православного духовенства в 20–30-х рр. ХХ ст.

У третьому параграфі “Методи дослідження” охарактеризовано теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження, засновану на принципах об’єктивності та історизму. Принцип об’єктивності орієнтував на виявлення різнобічних факторів, які обумовили зміни у суспільному становищі православного духовенства. Відповідно до принципу історизму правовий, матеріальний стан духовенства, участь священнослужителів у суспільному процесі розглядалися в динаміці, з урахуванням змін загальної політичної ситуації в країні. Зазначені принципи було реалізовано за допомогою загальнонаукового логічного методу та спеціально-історичних – порівняльно-історичного, ретроспективного, діахронічного, синхроністичного методів. Зокрема, порівняльно-історичний метод застосований для виділення особливостей матеріального стану духовенства РПЦ, УАПЦ і обновленських церков; для з’ясування відмінностей у ставленні духовенства до українізації богослужіння, політичного ладу.

Ретроспективний розгляд політичних поглядів священнослужителів на початку ХХ ст. допоміг встановити фактори, що визначали ставлення духовенства до політичного ладу в 20-х рр. ХХ ст.

Синхроністичний метод особливо став у нагоді при аналізі репресивної політики влади, матеріального становища духовенства, визначення рівня національної самосвідомості кліру в різних регіонах України.

Використання діахронічного методу допомогло виділити істотні зміни у соціально-демографічному складі духовенства, матеріальному стані, правовому становищі кліру протягом 20–30-х рр. ХХ ст.

Перший параграф другого розділу “Православне духовенство в соціальній структурі радянського суспільства”, який має назву “Соціально-демографічний склад духовенства”, присвячений з’ясуванню змін у демографічному складі духовенства РПЦ, УАПЦ, Синодальної та Соборно-єпископської церков. Наприкінці 1926 р. православне духовенство становило 91,3 % (15,4 тис. осіб) від загальної чисельності духовенства в Україні. Штат православних священнослужителів у порівнянні з 1914 р. збільшився не суттєво – з 10,7 тис. до 11 тис.

Територіальна реформа РПЦ у 1920 р. викликала збільшення єпископів на 1923 р. до 58 архієреїв. Протягом 1920-х рр. репресії та перехід до інших церков зумовили скорочення чисельності єпископату РПЦ, у порівняні з обновленськими церквами й УАПЦ. Єпископат останніх зростав. На 1928 р. в Україні нараховувалося 37 архієреїв Синодальної, 31 – УАПЦ, 4 – Соборно-єпископської церков.

На противагу іншим конфесіям, УАПЦ у середині 1920-х рр. не відчувала гострого браку священиків, оскільки її ідеологічні принципи були притягальними для потенційних кандидатів у священнослужителі. Практика обрання самими віруючими собі священика полегшувала процедуру висвячення.

На 1927 р. репресії, висвячення дияконів у священики викликали зменшення дияконів на 32(до 1,6 тис. осіб). На одного диякона РПЦ припадало 5 священиків. Це співвідношення в інших церквах було ще більшим контрастним.

В умовах переслідування духовенства ускладнилося питання пошуку псаломщиків в усіх православних церквах. На 1927 р. їх нараховувалося 2,9 тис. осіб. Встановлено, що псаломщиками ставали віруючі, які, виконуючи обов’язки служителя, зберігали належність до соціального стану за основним професійним фахом.

З кінця 1920-х рр. посилення владою курсу на ліквідацію конфесійної мережі руйнувало ієрархію. На 1931 р. залишилося 22 архієрея РПЦ, 13 – Синодальної, 11 – УАПЦ, 3 – Соборно-єпископської церкви. На середину 1932 р. чисельність всього духовенства у порівнянні з 1926 р. зменшилася на 45

Простежено, що з 1925 р. по 1937 р. духовенство на Поділлі, Київщині скоротилося на 81Разом із тим в окремих районах Житомирщини, Донбасу в другій половині 1930-х рр. відбулося його збільшення внаслідок адміністративного переселення з прикордонних територій і міграції в пошуках роботи.

Масові репресії в 1937–1938 рр. різко зменшили чисельність духовенства в усіх регіонах в Україні. На 1939 р. не залишилося жодного діючого єпископа.

Демографічні параметри структури чорного духовенства зазнали суттєвих змін. Темпи зменшення чисельності чернецтва виявилися повільнішими, ніж скорочення мережі монастирів. Якщо в 1928 р. кількість монастирів у порівняні з 1914 р. скоротилася з 105 до 10 (на то чисельність чернецтва зменшилася до 4,4 тис. осіб (на 58Найбільше нараховувалося чорного духовенства в Київській і Шевченківській округах, найменше – у Мелітопольській. Ченці поповнювали лави парафіяльного духовенства РПЦ, Істинно-православної церкви. Поступки влади обновленським конфесіям, визнання Синодальної церкви Константинопольським патріархом обумовили вступ чернецтва на службу до парафій цих церков. Канонічні нововведення УАПЦ викликали негативне ставлення ченців до церкви.

У другому параграфі “Матеріальне становище кліру і чернецтва” визначено, що позбавлення духовенства джерел до існування залежало від динаміки зміцнення державно-партійного апарату. Разом із тим встановлено, що поважне ставлення віруючих, членів земельних товариств до служителів церкви зумовило користування ними землею в окремих регіонах навіть до 1930 р.

Підкреслюється, що потужний соціальний потенціал РПЦ забезпечив вищий рівень матеріального стану її духовенства в порівнянні з обновленськими конфесіями. Усі категорії духовенства УАПЦ, навіть архієреї, перебували у скрутному матеріальному стані.

Серед дияконів та псаломщиків був більший відсоток осіб, які мали побічні заняття. Це облегшувало їхній матеріальний стан.

Аналіз норм оподаткування показав його негативний вплив на становище всієї ієрархії. Визначено, що на середину 1920-х рр. масові скарги кліру на непосильність податків змусили НКВС корегувати податкову політику. У 1928 р. влада знову використала податковий пресинг як перевірений засіб тиску на служителів усіх церков.

Простежено динаміку зняття сану духовними особами. Виявлено залежність темпів зняття сану від впровадженого у 1924 р. обліку духовенства, змін у податковій політиці, у загальній політичній ситуації.

Обезкровлення села колективізацією в 1930-х рр., закриття церков позбавили духовенство засобів до існування. Служителі поєднували виконання невластивої для них чорнової роботи із духовним служінням.

На матеріальне становище чернецтва впливали темпи закриття монастирів та особливості організації господарських відносин на монастирських землях. Для отримання прибутку з монастирських земель та обмеження впливу “блукаючих” ченців на віруючих влада все ж таки дозволила у 1922 р. членство чернецтва в сільськогосподарських і ремісничих монастирських артілях. Це дало змогу чорному духовенству користуватися землею та майном. Із прийняттям курсу на ліквідацію монастирів чернецтво було позбавлено цього права. Однак ченці продовжували артільну працю до виселення їх з монастирів.

У першому параграфі третього розділу “Духовенство в політико-правовій системі часів формування тоталітарного суспільства”, який має назву “Правовий статус”, показано, наскільки кардинально радянська політична система змінила правове становище священнослужителів. Законодавчі новації щодо порядку позбавлення духовенства та його родини виборчого права створили ґрунт для посилення адміністративних дій місцевої влади. Позбавлення виборчого права членів родини духовних осіб створювало труднощі при влаштуванні на роботу, здобутті посад.

Визначено динаміку загострення житлової проблеми для всіх категорій кліру з 1923–1924 рр. Наприкінці 1920-х рр. виселення священиків з їх помешкань набуло масового характеру. Показано, як житлові проблеми дестабілізували життя громади, зокрема у випадку, коли питання житла священика вирішувалося шляхом відібрання будинку у псаломщика.

Підтримка державою обновленського руху не позначилася на правовому становищі кліру Синодальної, Соборно-єпископської церков. Завищена квартирна плата, виселення з будинків, відмова дітям священнослужителів в отриманні освіти були складовою життя духовенства цих церков.

Слабкість державно-партійного апарату в першій половині 1920-х рр. створила правові умови для залучення нижчої ланки духовенства до роботи в державних органах. Встановлено факти членства священиків, дияконів, псаломщиків у споживчих кооперативних товариствах, комітетах незаможних селян за ініціативою парафіян. Після 1928 р. з новим розгортанням кампанії правового тиску такі випадки ставали неможливими.

Репресивні санкції змушували віруючих захищати духовенство. Зі зміцненням тоталітарної системи віруючі, деморалізовані колективізацією, голодомором, вже не могли протистояти владі.

У другому параграфі “Місце духовенства в суспільно-політичному процесі” визначено, що духовенство через дію традиції вікового підпорядкування церкви державі прийняло у більшості встановлення радянської політичної системи. Невдоволення антицерковною політикою духовенства РПЦ не переросло в опір.

У середовищі священнослужителів обновленських конфесій, УАПЦ звучали заяви, обумовлені радикалізацією поглядів на спорідненість християнства та соціалізму, спільність задумів щодо українізації. Проте духовенство, яке у такий спосіб декларувало підтримку владі, становило малий прошарок. Із посиленням адміністративного тиску держави ці священнослужителі зрозуміли марність сподівань.

Віддзеркаленням ролі духовенства у суспільстві став ступінь участі служителів у парафіяльному житті. РПЦ розширила адміністративно-господарську ініціативу мирян, але вирішальне слово в керуванні громади залишила за священиком. Політика світської влади, спрямована проти цієї ролі священика, не змогла зламати традиційної системи взаємовідносин кліру та мирян. У більшості громад УАПЦ, обновленських конфесій, незважаючи на втілення в життя ідей про розширення функцій мирян, повноваження священика так само залишалися традиційними.

Простежено, як поступове встановлення владою тотального контролю над суспільством змінювало ступінь участі духовенства в громадському житті. У першій половині 1920-х рр. селяни запрошували священика на збори. Сільська рада залучала його до вирішення громадських питань. Формування місцевих органів з партійного активу унеможливило таку діяльність.

Духовенство УАПЦ, обновленських конфесій більш мобільно реагувало на зміну соціально-побутових реалій, влаштовувало молебні на святкування Дня праці. Священнослужителі усіх церков, незважаючи на заборони влади, ініціювали збір пожертв для голодуючих, допомагали безпритульним.

Форсована колективізація зумовила масове звернення селянства до духовних осіб. Священики порушували у проповідях проблеми руйнації традиційного устрою селянського життя, і врешті поділяли долю віруючих. Усвідомлюючи вплив священнослужителів на мирян, влада прагнула фізично знищити духовних осіб. Лише у такий спосіб їй вдалося позбавити духовенство впливу в селі 1930-х рр.

У першому параграфі четвертого розділу “Священнослужителі в добу "культурної революції"”, який має назву “Рівень національної самосвідомості та освіти духовенства”, встановлено відмінність у рівні національної самосвідомості духовенства різних конфесій, що передусім проявилася у його ставленні до українізації церковного життя. Архієреї РПЦ, виховані в дусі великодержавницької ідеології, не бажали впроваджувати українську мову в церковний вжиток і в позабогослужбове спілкування з віруючими. Національні запити мирян змушували насамперед парафіяльне духовенство реагувати на новітні тенденції суспільного життя. На Київщині, Черкащині, Полтавщині священики правили українською мовою. У цілому такі служителі становили незначний відсоток, особливо в регіонах з більш строкатою етнонаціональною структурою.

Показано, що низька національна самосвідомість духовенства була головною причиною неспроможності обновленських церков здійснити проект українізації. Байдужість парафіяльного духовенства не стимулювала роботу перекладацьких комісій.

УАПЦ об’єднала духовних осіб, які усвідомлювали потребу українського народу в національній церкві з рідною мовою. Прояви національної самосвідомості відчувалися і в проповідях, перейнятих національним духом. Проповіді, виголошені духовенством обновленських церков, меншою мірою відзначалися подібним характером.

Духовенство не мало можливості підтримувати належний рівень освіти. Зростало невдоволення віруючих механічністю обрядового дійства. Подолати ці негативні явища шляхом запровадження освіти з урахуванням вимог часу РПЦ не могла через відсутність спеціальних навчальних закладів. Це звужувало соціальну базу конфесії.

У другій половині 1920-х рр. внаслідок репресій і зречень сану посилилася необхідність у спеціально підготовлених служителях РПЦ.

Українським конфесіям необхідні були власні кадри духовенства, служба яких відповідала б ідеологічним засадам церкви та релігійним шуканням віруючих. Намагаючись дістати дозвіл на відкриття богословських шкіл і курсів, органи УАПЦ протягом 1920-х рр. були втягнуті в бюрократичну тяганину з вищими партійно-державними інстанціями, що суттєво обезкровлювало інтелектуальний потенціал духовенства цієї конфесії.

На засіданнях єпархіальних управлінь Синодальної, Соборно-єпископської церков принципово ставилися питання нестачі священнослужителів з богословською освітою. У 1926 р. влада ненадовго дозволила Синодальній церкві відкрити постійно діючий навчальний заклад. Проте через фінансові труднощі, встановлені владою квоти, школа не могла прийняти усіх бажаючих. Нетривалі курси в окремих містах, влаштовані за сприяння влади, не могли дати повноцінної церковної освіти.

У другому параграфі “Культурницька місія духовенства в умовах більшовицької модернізації суспільства” розкрито зміст культурницької діяльності православного духовенства.

В умовах девальвації владою християнських і насадження класових ідеалів важливе значення мали служби, проповіді духовенства, в яких пропагувалися загальнолюдські цінності.

Для виховання моральних чеснот духовенство Синодальної церкви в “Українському православному благовіснику” публікувало проповіді відповідного характеру.

Встановлено, що на початку 20-х рр. гостра необхідність у вчительських кадрах зумовила залучення духовенства до освітньої справи, що свідчило про його авторитет, вищий культурно-освітній рівень. Із зміцненням більшовицької державно-політичної системи церковні служителі, як і інші представники дореволюційної інтелігенції, витіснялися зі шкіл.

Традиція участі духовенства у краєзнавчому русі не обірвалася із встановленням нової влади. Окремі представники духовенства продовжували працювати у музейній сфері. Статті духовенства в журналі УАПЦ “Церква й життя” сприяли поширенню знань про самобутність української духовності. Вивчення української минувшини ставили собі за мету автори публікацій в “Українському православному благовіснику”.

Організований духовенством УАПЦ збір українських духовних пісень, богослужіння українською мовою сприяли дерусифікації українського суспільства.

Духовенство УАПЦ зробило вагомий внесок в справу популяризації надбань української культури, відзначаючи роковини українських митців, вшановуючи відомих діячів церкви, національних героїв.

Особливо важливими для духовного світу були спроби духовенства оновити православне життя. Якщо служителі РПЦ більше піклувалися про зовнішні прояви, урочистість богослужіння, то духовенство УАПЦ та обновленських церков читало проповіді на злободенні соціальні теми, організовувало бесіди апологетичного характеру, залучало до церковної служби та проповідей більше віруючих.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Дисертація розв’язує важливу та актуальну проблему визначення суспільного становища православного духовенства в 20–30-х рр. ХХ ст. На основі комплексного опрацювання широкого кола джерел встановлено, що антицерковна політика влади, інституційне оформлення кількох православних конфесій викликали суттєві зміни соціально-демографічного складу духовенства. До 1926–1927 рр. ієрархія УАПЦ, обновленських церков збільшувалася. Парафії УАПЦ були краще забезпечені священиками у порівнянні з іншими церквами. З кінця 1920-х рр. розгортання масштабного тиску влади на православні конфесії призвело до зменшення чисельності священнослужителів усіх православних церков.

Вже в другій половині 1920-х рр. нестача дияконів, яка була характерна для демографічного складу духовенства початку ХХ ст., значно посилилася.

Сукупність факторів у площині антицерковної політики зумовили той факт, що псаломщики вже чітко не виділялися в соціальній структурі.

Репресії 1937–1938 рр. остаточно зруйнували ієрархію, позбавивши всі православні конфесії єпископату.

Втручання держави у справи чорного духовенства зламало організаційні основи інституту чернецтва, порушило його канони і традиції.

На матеріальне становище духовенства впливали як антицерковна політика влади, так і ставлення віруючих до священнослужителів, зумовлене тривалою історичною традицією. Останнє спричиняло включення духовенства до земельних громад, кооперативних організацій і навіть комітетів незаможних селян, що полегшувало матеріальний стан.

Наприкінці 1920-х рр. податковий тиск, що був складовою ланкою розорення села і “соціалістичної індустріалізації”, перетворив духовенство всіх конфесій на матеріально незахищену верству.

Обмеження прав духовенства посилювалося протягом 1920–30-х рр. відповідно до темпів формування тоталітарного режиму в країні. Роль фактору, що стримував здійснення адміністративно-політичного тиску, відіграли віруючі, які постійно виступали на захист прав духовенства.

Серед духовенства всіх церков корпоративного опору владі не спостерігалося. Радикалізація поглядів духовенства, що стала наслідком втягнення служителів у політичні процеси початку ХХ ст. та доби революції, спричинила визнання духовенством обновленських церков радянської влади. Під впливом реалій життя політичні оцінки духовенства зазнали еволюції та на кінець 1920-х рр. були позбавлені ілюзій. За умов формування тоталітарного режиму світоглядне інакодумство духовенства було розцінено як політичне, що потягнуло за собою репресії і нищення духовного проводу всіх конфесій.

Вплив духовенства поширювався передусім на найбільшу соціальну верству – селянство, в меншій мірі – на робітників та інтелігенцію. Роль священнослужителів, як духовних наставників, посилювалася в період ускладнення соціально-економічних проблем. Це не дозволило спецслужбам кардинально зменшити репресії проти духовенства навіть в 1933–1934 рр., які були періодом ослаблення дій репресивного апарату.

Ступінь участі духовенства у парафіяльному житті залежав як від сили дії традиції, так і професійних, моральних якостей служителів церкви. Незважаючи на розширення участі мирян у церковному житті, у більшості випадків духовенство у всіх церквах залишилося керівником громади.

У порівнянні з духовенством УАПЦ, клір інших православних церков відзначався нижчим рівнем національної самосвідомості або ж був носієм російської національної ідентичності. Тільки активність мирян у регіонах із більш однорідним національним складом населення підштовхувала священиків РПЦ, обновленських конфесій до розуміння українських національних інтересів.

Потреба в якісно підготовлених духовних особах загострилася у зв’язку з розколом православної церкви та антирелігійною пропагандою. Відсутність постійно діючих духовних навчальних закладів викликала неможливість забезпечення всіх парафій УАПЦ кваліфікованими служителями та не сприяла розгортанню конфесійної мережі.

Ієрархія РПЦ складалася переважно із служителів з освітою, яка була достатньою для відправлення служб, однак не відповідала релігійним шуканням частини мирян.

Нетривале сприяння влади обновленським конфесіям суттєво не допомогло вирішенню проблеми підвищення освітнього стану духовенства.

Вищий за суспільний освітній рівень священнослужителів, їх авторитет обумовили залучення духовенства до праці на ниві освіти, у краєзнавчо-музейній сфері.

Проведена національно свідомим духовенством українізація церковного життя стала складовою загального процесу українізації.

Таким чином, комплексне дослідження проблеми суспільного становища православного духовенства дозволило з’ясувати, що більшовицькі соціально-політичні експерименти не змогли зламати традиційну систему суспільних зв’язків, у якій духовенство було невід’ємною складовою. Лише у 1930-х рр. встановлення тотального контролю влади обмежило громадські функції духовенства до рівня вузької приватної справи, надання віруючим моральної підтримки. Віруючі протидіяли адміністративному тиску влади на священнослужителів. Завдяки взаємодії з віруючими, духовенство, структурно деформоване та поставлене за межі правового поля, зберегло своє соціальне призначення і не дозволило дискредитувати ідеали християнства.

Ряд важливих аспектів роботи заслуговують на перспективне спеціальне вивчення, зокрема форми боротьби віруючих за збереження церкви як соціального інституту, ступінь релігійності різних прошарків населення, соціально-побутові відносини в селі 20–30-х рр. ХХ ст.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях

1. Бобко Т.Г. Матеріальне становище православного духовенства на півдні України в 1920-х рр. // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. – Херсон: Вид-во ХДУ, 2003. – Вип. ХІ. – С. –129.

2. Бобко Т.Г. Ставлення православного духовенства до українізації церковного життя в 20-х рр. ХХ ст. // Сумська старовина. – Суми: Вид-во СДУ, 2003. – Вип. ХІ-ХІІ. – С. –79.

3. Бобко Т.Г. Руйнування інституту чорного духовенства в 20–30-х рр. ХХ ст. // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Просвіта, 2004. – Вип. ХІІ. – С. –53.

4. Бобко Т.Г. Духовенство в громадсько-державних організаціях у 20-х рр. ХХ ст. // Література та культура Полісся. – Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – Вип. : Сторінки історії і культури Полісся та України в сучасному висвітленні. – С. –166.

5. Бобко Т.Г. Сільські парафіяльні священики на переломі 20–30-х рр. ХХ ст.: спроба створення соціального портрету // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. – Херсон: Вид-во ХДУ, 2005. – Вип. ХIX. – С. –85.

6. Бобко Т.Г. Диякони та псаломщики в структурі церковної ієрархії в 20-х рр. ХХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – Вип. ХІХ. – С. –223.

Публікації доповідей на наукових конференціях

7. Бобко Т.Г. До проблеми релігійності молоді в 20-х рр. ХХ ст. // Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”