Міністерство освіти і науки України

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

БІЛЕНКО ТЕТЯНА ІВАНІВНА

УДК 130.3 + 81.42

ФЕНОМЕН СЛОВА В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ

УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Львів 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України

Науковий консультант – доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН

України, заслужений діяч науки і техніки України

Михальченко Микола Іванович,

Інститут вищої освіти АПН України,

завідувач відділу соціальних проблем вищої

освіти та виховання студентської молоді

Офіційні опоненти: – доктор філософських наук, професор, академік АПН України

Андрущенко Віктор Петрович,

ректор Київського національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова; –

доктор філософських наук, професор

Ярошовець Володимир Іванович,

завідувач кафедри історії філософії Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка;–

доктор філософських наук, професор

Горбач Назар Якович,

завідувач кафедри філософії і культури Львівської комерційної академії

П р о в і д н а у с т а н о в а: Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”.

Захист відбудеться 27 травня 2005 року о 15.30 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Львівському національному університеті імені Івана Франка

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Університетська, 1.

Автореферат розісланий 27 квітня 2005 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої Вченої ради,

Кандидат філософських наук, доцент Сінькевич О.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження феномена слова в духовному житті українського суспільства зумовлена тими матеріально-духовними процесами, які бурхливо виявляють свою неоднозначність у цивілізаційному поступі на всіх його етапах, але особливо загострюються в часи переломні. Для сучасної світової спільноти технологічний прогрес обертається катастрофічною загрозою, яка може завершитися знищенням не лише людства, але і взагалі життя на землі. Тому володіння словом і вміння (насамперед бажання) користуватися ним для гармонізації стосунків між соціальними структурами всередині країни і в усьому світі, домагатися консенсусу в усіх аспектах взаємодії на благо життя вільних людей у вільному світі набуває ознак першочерговості, тобто передовсім потребує соціально-філософського аналізу. Дослідження цієї проблеми має не лише науковий характер, але й конкретно практичний, оскільки за таких умов зміцнюються зусилля і чіткіше окреслюються перспективи позитивної стратегії людства у боротьбі проти міжнародного тероризму, організованої злочинності, бездуховності.

Філософське осягнення духовного життя суспільства загалом та кожної особистості зокрема у наш час стає особливо важливим з огляду на потреби зміцнення державного суверенітету та забезпечення оптимальних можливостей для гуманістичних перспектив цивілізаційного поступу. Утвердження і подальший розвиток суверенної України неможливі без активізації теоретичних досліджень та аналізу практичних досягнень як у царині етнонаціональних витоків українців, так і “вписаності” нашого народу у світовий контекст.

Духовне життя суспільства у своїй предметності невіддільне від мовного і мовленнєвого процесу, в якому фіксуються нові аспекти соціально-культурної буттєвості, доповнюючи одержану від попередніх поколінь спадщину здобутками нового знання аспектів картини світу. У мові зберігаються сліди всіх змін і новацій, що постають у складній життєдіяльності суспільства, але вони актуалізуються лише через екзистенційність особистості, яка своєю живою енергією вибудовує комунікативну всезагальну цілокупність.

Суспільна практика як єдність матеріальних і духовних чинників значною мірою базується на мові і мовленні – органічних компонентах історичного розвою людства. Мова – це не просто сума наявних слів, якими послуговується народ, не просто сукупність знаків та символів, котрі відображають рівень освоєння природи та висоти духовного зростання; мова – це єдиний цілісний живий організм. Водночас це практична свідомість. Людське існування неможливе без мови, мовлення, слова, адже специфічним атрибутом суспільства є спілкування за допомогою створених у процесі соціальної практики засобів. Одержана від природи і перероблена людиною інформація не буває безадресною, вона завжди на когось розрахована, комусь надсилається, хоча може бути і не затребувана, не одержана вчасно. Це залежить від багатьох чинників функціонування суспільства.

Мовленнєва практика неможлива без розуміння, тобто збігу уявлень і цінностей учасників комунікативного звязку. Загальний культурний рівень та спеціальна – фахова – ерудиція чи обізнаність дають можливість сприймати нову інформацію адекватно до її змісту. Розуміння можна визначити як складний процес мовленнєво-мислительної діяльності, що включає, по-перше, сприймання вербальної номінації (проникнення в семантику слова); по-друге, співвіднесення узуальної номінації з конотацією (обєктивний і субєктивний аспекти); по-третє, ціннісне “просіювання” компонентів мовленнєво-мислительної взаємодії учасниками цього процесу.

Проблемам мови і слова присвячено чималий обсяг теоретичного набутку світової та вітчизняної соціально-філософської думки, багато зроблено культурологами, етнологами, мовознавцями (зокрема фахівцями соціолінґвістики), але феномен слова в ідеолого-прагматичному наповненні вивчений недостатньо. Дослідження переважно стосуються генези мови, логіки та історичної зумовленості, об’єктивних чинників її функціонування; натомість поза увагою залишається суб’єктивно-екзистенційний аспект.

Глобальна цілісність культури в її горизонтальних і вертикальних параметрах виявляється і на рівні соціуму (з його складними зовнішніми та внутрішніми звязками), і на рівні особистості, свідомою діяльністю якої актуалізується причетність (включеність) її до надбань минулих і сучасних поколінь. Велика частина культурної спадщини, збережена у мові, сприймається як природна даність, вона активно споживається без усвідомлення, коли людина щойно починає процес соціалізації, але формування відповідального ставлення до власного життя і довкілля засвідчують вищий рівень раціонального осягнення буття індивіда.

Складні соціально-політичні процеси в Україні повною мірою відображені в мові (слові), яка чутливо реагувала на об’єктивну реальність і суб’єктивну специфіку учасників матеріальних і духовних баталій, хоч не завжди мала можливість долати переслідування та репресії. Залежно від сфери дії чи соціального статусу суб’єктів активізувалися різні словесні види і жанри; особливо драматичними були ситуації використання владними структурами мови для маніпулювання свідомістю широких верств населення. Аналіз тих процесів дає змогу пропонувати методи уникнення подібних ганебних явищ у майбутньому суверенної України.

Для суверенної України особливу актуальність становить осмислення духовного життя народу, його здатності розробляти стратегію подальшої прогресивної діяльності із залученням усіх позитивних сил і можливостей. У цьому виняткова роль належить феномену слова, його вияву в тотальності мови, його специфіці в екзистенційній буттєвості особистості, його місії в комунікаційній взаємодії складної соціально-культурної цілісності. Мовна особистість сучасника може бути повноцінно репрезентована лише в тому випадку, коли держава захищає проголошені Конституцією України інтереси громадян, зокрема, статтею 10.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження пов’язана з науково-дослідницькою програмою “Філософія освіти: світоглядно-гуманістичні аспекти” (затверджена Вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, протокол №5 від 25 січня 2001 року), що виконується кафедрою філософії цього університету, і з темою “Філософські засади трансформації вищої освіти на початку ХХІ століття” (затверджена Президією Академії педагогічних наук України від 06.03.2003 р. РК 0103 И 000960), що виконується в Інституті вищої освіти АПН України. Вона також враховує завдання “Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття) та інших програмних документів, які спрямовані на розвиток філософських досліджень, модернізацію освіти і науки в Україні.

Мета і завдання дисертації. Основна мета дисертаційного дослідження – з’ясувати природу, генезу, способи актуалізації соціальної задіяності слова в мовленні, пізнанні, науці та освіті в контексті проблематики філософії та методології суспільствознавства.

Для реалізації цієї мети необхідно:

Дослідити функціональну специфіку слова (і мови загалом) у забезпеченні духовного життя суспільства передовсім через суспільну свідомість – її рівні та форми, їхню взаємопов’язаність і взаємодоповнюваність;

З’ясувати взаємозалежність понять “слово”, “мова”, ”мовлення”, “діалог”, “дискурс” у теорії та практичному вжитку, з’ясувати ідеологічну наповненість слова в цивілізаційному процесі за конкретних часових обставин з огляду заангажованості щодо реалізації соціального замовлення;

Дослідити взаємозв’язок слова і символу як у різних компонентах суспільної свідомості (мораль, релігія, мистецтво – зокрема, красне письменство, психологічний рівень, ідеологія), так і в суб’єктивному вияві індивіда;

Показати задіяність сучасних лінґвістичних концепцій (зокрема, “Теорія мовленнєвих актів”, “мовні ігри”) у складний комплекс герменевтико-екзистенційного осмислення духовних процесів;

Виявити соціальну зумовленість актуалізації дослідження ґендерних аспектів у сучасному українському житті;

Розглянути особливості впливу вербального довкілля на студента (учня) в навчальному діалозі (діалог із викладачем; із матеріалом; із ровесниками; зі ЗМІ);

Дослідити специфіку герменевтичного процесу світського та релігійного тексту (на рівні ідеології та буденної свідомості), його розуміння і тлумачення;

Простежити діалектику сакрального і світського вживання слова, раціонального та ірраціонального наповнення комунікативного процесу (що виявляється, зокрема, у значному поширенні впливу розмаїтих знахарів на людей різних вікових категорій);

Показати складність функціонування слова в релігійному храмі, де його осмислення водночас невіддільне від містичного наповнення і занурене в земні обставини;

З’ясувати особливості функціонування біблійного слова в сучасному українському суспільстві: є воно пересічним елементом лексики чи сповнене сакрального змісту;

Розкрити ступінь відповідності художнього слова і репрезентованої ним об’єктивної дійсності, беручи до уваги екзистенційні засади творчого процесу (митець може усвідомлювати себе: пророком, що віщує; соціально заангажованою людиною; представником “чистого мистецтва”);

Проаналізувати унікальність екзистенційно-суб’єктивного процесу реалізації авторських інтенцій під час творення тексту, а також діалектику взаємодії автора твору та його реципієнта, читача.

Предметом дослідження є функціональність слова, мови і мовлення в конкретних реаліях заангажованості суб’єктів ідеологічними процесами, коли вони послуговуються численними писаними текстами, зокрема творами красного письменства, і в діалогічних контактах прагнуть (можливо, не прагнуть) консенсусу.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Методологічною основою дисертації є діалектика процесів пізнання особливостей онтології та функціонування духовної сфери суспільства, специфіки явленості ідеологічного протистояння, до якого активно залучені всі мовні та мовленнєві ресурси. У дисертації використані загальнонаукові принципи системності, світоглядного плюралізму, застосовано метод пояснення і метод розуміння, оскільки для розуміння треба мати попереднє пояснення ситуації чи факту. Компаративістичне зіставлення (порівняльно-історичний метод) дає значний позитивний ефект при аналізі гармонійності (суголосся) чи контроверзійності розуміння текстів (у тому числі художніх творів) різними поколіннями сучасників однієї країни та представниками різних культур, що осмислюють давні або чужі надбання. Тут з’ясовано, що освоєння багатої мовної і мовленнєвої спадщини рідної культури, а також запозичень культури інших народів у конкретному історичному часі передовсім позначене специфікою буттєвості реціпієнта. Для цього широко застосовано герменевтичний метод.

Формування молодого покоління неможливе без глибокого розуміння специфіки мовної і мовленнєвої взаємодії, передовсім у діалозі, в тому числі з писаними текстами; тому в дисертації велику увагу приділено творам красного письменства і ролі митця в культурно-соціальному поступі, для чого було використано засади екзистенціалізму, феноменології та філософської антропології. Для з’ясування особливостей взаємодії сакрального і профанного у релігійній практиці було використано методи дослідження станів зміненої свідомості (зокрема практика психоаналізу, ісихазму та релігійних містиків).

Наукова новизна результатів дослідження полягає в розробці пізнавальної концепції соціально-філософського аналізу функціонування слова як одиниці мови у складних соціальних процесах та ідеологічних виявах прагнень і волі протилежних елементів соціальної структури, коли екзистенційна специфіка суб’єктів взаємодії постає визначальним чинником при виборі стратегії поведінки; особливу увагу приділено символу як стрижневому поняттю в аналізі суспільної структури, життєдіяльності особистості, функціонування слова. Автором запропонована класифікація структурних мовних пластів (шарів), визначених за генезою появи та за суб’єктами-користувачами цих різновидів мовного набутку; розглянуто взаємопов’язаність раціонального та ірраціонального в слові (і мові загалом); доведено, що різноманітні суб’єкти соціально-культурної взаємодії значною мірою реалізують себе у слові – мовленому чи написаному, часто без відповідності слова суспільним реаліям. Об’єктивні та суб’єктивні обставини змінюються залежно від того, як у суспільстві функціонує слово: об’єднує воно людей для поступу чи слугує для окремих структурних елементів засобом домагатися корисливої мети коштом суспільного загалу. Дослідивши специфіку функціонування слова в релігії та біблійної лексики в секуляризованому середовищі, автор пропонує шляхи утвердження взаємоповаги і взаєморозуміння на засадах громадянської консолідації. На основі аналізу творів красного письменства зроблено висновок, що закономірна неоднозначність їхнього впливу на підростаюче покоління зазнає негативного обтяження через конкуренцію ЗМІ, особливо телевізії, яка пропонує полегшений варіант “знайомства” з текстами, а без читання твору не буде долучення через слово до авторського задуму, до лабораторії духовного пошуку; лише через постійну наполегливу роботу зі словом через інтелектуальну напругу можливий духовний розвиток особистості.

У межах обраної концепції автор пропонує нові теоретичні положення, в яких відображено основні результати і висновки дисертаційного дослідження: –

доведено, що феномен слова на рівні соціуму та на рівні особистості характеризується по-різному. Для розуміння цього неприпустимий принцип кумулятивності. Індивід репрезентує слово як соціальний (суспільний) набуток через власну душу, де визначальними є екзистенційні засади за наявності відповідного рівня свободи в суспільстві; індивід здатний виокремити слово в його формі, надати йому нового змісту (або прийняти зміст, запропонований попередньою суспільною практикою). Але для цього потрібна спроможність і готовність суб’єкта робити вибір – вибір слова, вчинку, дії, тобто соціальна зрілість, яка не приходить сама, а може постати лише як наслідок цілеспрямованого конструювання суб’єктом себе самого. Усвідомлення цього набуло особливої актуальності в сучасних українських реаліях;–

показано, що духовне життя суспільства доцільно досліджувати за структурою його рівнів і форм, залучаючи філософію символічних форм Ернста Кассірера: політична ідеологія як теоретичний рівень; суспільна психологія – буденний рівень; мораль, релігія, мистецтво – форми суспільної свідомості. Ця структура не є формальним утворенням, механічною спорудою: вона реальна саме завдяки задіяності людини, життя якої перебуває під впливом архетипів і символів, давніх і новостворених;–

з’ясовано, що духовне життя суспільства, за всієї складності його структури, виявляється у життєдіяльності окремої людини – репрезентанта часопросторових характеристик соціуму та його культури. Будь-які структурні компоненти не можуть функціонувати без людини, яка також включена до цілісної системи, що свідчить про неможливість існування образу усередненої людини-сучасника. Оскільки суспільство структуроване, різні його верстви мають мовну специфіку, породжену їхнім офіційним або неформальним статусом;–

показано доцільність аналізу слова з огляду на його онтологію. Будучи духом народу, слово (мова) маніфестує ментальне підґрунтя під тиском темпорально-локальних обставин, які можуть деформувати духовну буттєвість. Водночас слово як елемент духовно-матеріального облаштування екології народу є фіксатором культурної генези і цивілізаційного поступу. Нові реалії (в тому числі вербальні) постають внаслідок зовнішньої детермінації та суб’єктивного вибору учасників соціальної взаємодії. Слово завжди пов’язане із символом, але це пов’язання відносне, неоднозначне, ситуативне, що залежить від його духовно-практичного статусу в конкретному тексті. Більша чи менша символізація зумовлена ступенем конкретизації чи абстракції;–

доведено, що функціонування мови і слова в ХХ столітті та його аналіз у філософській, лінґвістичній, психологічній, педагогічній та ін. літературі свідчить про неоднозначність його оцінок, строкатість точок зору, несуголосність прогнозів подальшої генези: “лінґвістичний поворот”, “теорія мовленнєвих актів”, “мовні ігри” тощо в контексті постмодернізму аналізуються непослідовно, неоднозначно, несуголосно. Це не можна вважати недоліком, адже триває процес осмислення нових явищ. У цьому зв’язку дисертант наголошує на складній взаємодії раціонального та ірраціонального у слові, на специфіці послуговування словом у стані зміненої свідомості, на взаємозумовленості свідомого і несвідомого, на виявах функціонування містики;–

встановлено, що складна структурованість суспільства породжує структурованість тезаурусу різних його верств. Слово може бути в дискурсі щонайменше на трьох рівнях: нижчому; середньому; вищому. Те саме слово, усім знайоме і розпізнаване за своїм звучанням, постає неоднаковим концептом для різних суспільних верств. Змістове наповнення слова залежить від соціального статусу верстви суспільства, від культурно-освітнього рівня, від світоглядово-моральних засад і сумлінності. Середній рівень не просто розташований над нижчим і під вищим: він їх немовби розшаровує, відокремлює, але водночас вбирає в себе дещо від них. Пересічна людина зазвичай оперує словами із середнього рівня (середньої, майже нейтральної наповненості), тут нема особливих рис. Але те саме слово може мати специфічну характеристику, яка надається професійними або структурно-функціональними факторами суб’єкта;–

з’ясовано, що жодне слово не постає (об’єктивується) без суб’єктивного чинника, і той же суб’єктивний чинник включає слово до суспільної взаємодії на тлі потужних об’єктивних факторів. Воля правлячих кіл може використовувати слово в своїх цілях, які часто не збігаються з потребами цивілізаційного процесу та бажанням громадян;–

показано, що панівна роль ідеології значною мірою досягається вербальними засобами, які влада успішно використовує в розмаїтих структурах – офіційних та неофіційних. Репресивна роль офіційного слова реалізується як бажання влади, витончено накинута нею воля, яку громадяни повинні виконувати, часто при цьому не розуміючи, чому вони це роблять і чи їхні дії історично виправдані. Саме тому, що долучення до ідеології як вищого рівня свідомості потребує напруженої роботи мислі, можливі маніпуляції зі свідомістю пересічної людини, яка на своєму емпіричному рівні послуговується буденними поняттями, задовольняючись комфортом невігластва;–

встановлено, що в умовах імперських репресій національна свідомість деформується, виробляється негативізм до носіїв мови гнобителя, а звідси – і до самої мови, з якою ототожнюються фізичні переслідування та духовна несвобода. За нових історичних обставин, коли іноземний тиск усунуто, потрібні спеціальні ідеологічні заходи для ліквідації тих деформацій, оскільки травми, завдані ментальності, занурені глибоко в підсвідомість і тривають довго, загоюються важко, болісно позначаючись на міжнаціональних стосунках;–

доведено, що розбіжності між буденною та теоретичною свідомістю, тобто між суспільною психологією та ідеологією, породжують вербальну обструкцію тих соціальних шарів, котрі вважають себе дискримінованими; поширюється ненормативна лексика та інші форми вербального епатажу, до яких часто долучаються маргінальні елементи асоціальної спрямованості. Ореол романтики притягує як форма протесту; часто трапляється так, що правдивий протест, на який зважується громадянин (скажімо, митець), маргінали паплюжать своєю фактичною долученістю. Тому потрібна особлива увага до аналізу вербалізованого виклику, протесту, зневаги, оскільки в буденній свідомості превалюють емоції. –

показано, що в українських реаліях явлене слово не лише українське, варіанти можна класифікувати так: 1) слово неукраїнської мови, яке має нейтральну характеристику, без агресії чи пієтету; 2) неукраїнське з дружніми інтенціями; 3) неукраїнське з ворожими прагненнями; 4) неукраїнське слово красного письменства, з яким може бути діалог, компаративістський дискурс чи конфронтація, що залежить не від мови, а від викладених тою мовою ідей та їх носіїв. Дисертантка робить висновок про визначальну роль суб’єктивної налаштованості учасників мовленнєвого процесу: не відкидаючи об’єктивної зумовленості міжмовних контактів і проникнення чужих слів до українського тезаурусу, щиро дбати про питому українську лексику, не дозволяючи її дискримінації;–

з’ясовано, що особлива місія покладається на слово у навчально-виховному процесі, який зорієнтований переважно на роботу інтелекту (звісно, не виключаючи з поля зору емоційну сферу). Освіта може бути ефективною в разі плідного використання діалогу. Із навчальної практики необхідно усунути метод репродукування гуманітарних знань, вивчення програмового матеріалу повинно бути процесом активної самостійної роботи студента (учня) під керуванням викладача, а не вербальним відтворенням почутого на лекції. Слово у навчальному діалозі має бути передовсім спонукою, заохоченням до інтелектуального напруженого пошуку, а нова інформація – цеглинкою у будові нового знання, яку зводить студент;–

встановлено, що невіддільним компонентом духовно-практичного життя українського народу є біблійна символіка і лексика; глибоко занурена у свідомість, вона активно функціонує упродовж багатьох віків. Слово маніфестується як сакральне чи профанне залежно від того наповнення, якого прагнуть учасники комунікаційного процесу, бо воно є таким чи іншим не за формою, а за змістом і сенсом. Метою вживання біблійної лексики і символіки може бути пієтет чи профанація, тому нагальною потребою є докладний аналіз контексту вживання біблійного слова. Це позитивно позначиться на духовності різних верств суспільства;–

доведено, що твори красного письменства, своєю креативною сутністю споруджуючи ідеально-символічний світ духовної реальності, справляють значний вплив на суспільство загалом і на окремих громадян та різноманітні колективи зокрема. Той вплив неоднозначний: іноді позитивний, іноді негативний, що зумовлене кожного разу неповторним комплексом об’єктивних і суб’єктивних чинників. Особливо вагомим є правильно зорганізоване сімейне та дошкільне виховання у дитячих закладах, а також навчально-виховний процес у початковій школі: необхідно подолати тенденцію виховання у дітей споживацьких прагнень та орієнтації на “модні” зарубіжні цінності, багато з яких суперечать питомим національним традиціям, заснованим на гуманістичних креативних потенціях українця;–

з’ясовано, що художній твір як чинник духовного життя суспільства має виняткову феноменолого-герменевтичну функцію: з одного боку, він не лише подає сферу авторського бачення та осмислення фактичних чи віртуальних реалій, але й матеріалізує екзистенційні засади митця, який заклав у слові перспективу подальшого контакту з читачем, прагнучи долучити його до власних цінностей; з іншого боку, художній твір – це можливість, яка буде реалізована читачем при “відбиранні” написаного. Яким постане контакт автора і читача – це залежить від останнього, від його здатності (або нездатності) проникнути у задум автора;–

показано, що статус слова і його репрезентант змінюється у суспільстві залежно від його цивілізаційного рівня: це може бути носій влади, мудрець-ідеолог, церковний діяч, представник красного письменства тощо. Тому слово по-різному задіяне в соціально-культурних процесах – від гасла-заклику, доречного на мітингу, до поетичного рефрену чи ґрунтовного трактату. Це особливо важливо врахувати в сучасному державотворенні, коли доводиться долати спротив антидержавницьких настроїв, вміло замаскованих популістськими прагненнями та демагогією;–

з’ясовано, що слово не можна відривати від його денотату, тобто тих суспільних реалій чи речей, які воно відтворює, позначає, представляє. Слово водночас належить двом світам – фізичному та духовному, об’єктивному та суб’єктивному, оскільки задіяне в різних сферах буттєвості. Звідси виникає потреба не припустити деформації, пильнувати не лише за тим, чи адекватно представлені реалії в слові (тут ідеться не про художній твір), але і за адекватністю сприйняття тих реалій через слово. Наприклад, ґендерні проблеми через вельми недавню історію дослідження в Україні сприймаються іноді як чужа і недоречна екзотика, тоді як усі суспільні процеси несуть на собі знаки статевих та вікових відмінностей членів суспільства, адже взаємна зумовленість людей як чоловіків та жінок лежить в основі всього суспільного життя: у них природою визначений неоднаковий статус, але політичне, соціальне, культурне рівноправ’я повинне бути ґрунтовною засадою цивілізаційного процесу. Деформації у цій площині глибоко вкорінені у свідомості сучасників як наслідок давніх ідеологічних спотворень, ліквідація яких можлива за допомогою слова і через слово, але як фіксація кардинальних зрушень у суспільному житті.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження “Феномен слова в духовному житті українського суспільства: соціально-філософський аналіз” спрямоване на розв’язання методологічної і теоретичної проблеми функціонування мови (і слова) в цивілізаційних процесах сучасного суспільства, з’ясування специфіки функцій слова через суб’єктивну маніфестацію учасників культурної взаємодії, а також на глибоке осягнення особливостей герменевтичного тлумачення тексту і взаємодії автора-твору-читача. Досліджуються особливості функціонування слова в навчально-виховному процесі через діалог (у широкому розумінні слова). Зроблено висновки з аналізу функціонування слова в контексті сакрального і профанного. Результати дослідження можуть бути використані у практичній діяльності передовсім по вдосконаленню освітнього процесу та осягненню впливу творів красного письменства на сучасників.

Результати проведеного дослідження можуть бути використані в подальшій теоретичній розробці практично невичерпної теми філософського осмислення природи мови і слова у функціонуванні культурно-цивілізаційного процесу. Воно спрямоване на розв’язання методологічної і теоретичної проблеми взаємодії феноменолого-герменевтичних та екзистенційно-праксеологічних чинників соціально-культурної реальності, що має гуманістичну спрямованість. Слово як феномен у суспільній взаємодії наповнене тим значенням – смислом, – якого надає йому кожен суб’єкт. Оскільки правдивість слова визначається конкретною людською спільнотою залежно від реальної практики та її теоретичного осмислення, підсумки дослідження можуть слугувати методологічною основою розробки стратегії актуалізації діалогу у навчально-виховному процесі та при з’ясуванні перспектив компаративістичних сценаріїв різних культурних сфер. Ступінь релятивності тут залежить від статусу і впливу наукової парадигми, від її авторитету. Це все – продукти суб’єктивної екзистенції. Тому вони можуть бути використані для розробки методичних посібників з вивчення дисциплін гуманітарного циклу, де особливо важливою є роль суб’єктивного чинника, оскільки тут неприпустимі шаблони, застарілі стереотипи, віджилі кальки, змертвілі традиції.

Ідеї, викладені та обґрунтовані в дисертаційному дослідженні, відкривають нові напрямки в розробці проблематики філософської інтерпретації статусу слова в культурній взаємодії, його використання у практиці вдосконалення процедури розуміння і тлумачення, осмислення символізму загалом і символіки слова зокрема, що є дуже важливим для осягнення евристичного потенціалу творів красного письменства.

Положення, що відзначаються новизною і є особистим внеском автора в науку, можуть бути застосовані при підготовці підручників для студентів ВНЗ, методичних розробок і безпосередньо у лекційних курсах та спецкурсах. Їх експериментальна перевірка упродовж багатьох років здійснювалась у лекційних курсах, спецкурсах, на семінарських заняттях з філософії у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка та на методологічних семінарах для викладачів і вчителів загальноосвітніх шкіл.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації неодноразово обговорювалися на кафедрі філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, а також на засіданні відділів Інституту вищої освіти АПН України. Головні теоретичні ідеї і принципові положення були представлені на конференціях, конгресах (зокрема, на п’яти конгресах україністів, на конгресі філософів), симпозіумах в Україні та за кордоном.

Результати дослідження відображені в двох монографіях – “Біленко Тетяна. Феномен слова в українських реаліях (філософський аспект). – К.: Знання України, 2003. – 432 с.” та “Біленко Тетяна. Феномен слова в християнському культі України. – Дрогобич, 1993. – 96 с.”, у 39 статтях у фахових та зарубіжних виданнях, у розділах колективних монографій, у тезах і виступах на теоретичних та науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (298 найменувань на 21 сторінці). Обсяг дисертації 389 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв’язок із напрямками наукових розробок кафедри філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Інституту вищої освіти АПН України, визначено об’єкт, предмет і методологічні принципи аналізу, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, викладено наукову новизну одержаних результатів, їхнє практичне значення, подано відомості про апробацію.

У першому розділі – “Огляд літератури за темою і вибір напрямків дослідження” висвітлюється місце, значення і роль проблеми феномену слова в духовному житті українського суспільства, з’ясовуються теоретичні засади, джерельна база, методологічні принципи та методи дослідження.

У підрозділі 1.1. “Специфіка проблеми та стан її опрацювання” показано унікальність проблеми і на основі аналізу літератури зроблено висновок, що дослідження обраної теми можливе лише з урахуванням її розташування на перетині багатьох наук, які відображують реалії соціально-культурного буття. Специфіка полягає передовсім у тому, що треба досліджувати не просто слово в його буттєвості, з одного боку, і не лише духовне життя суспільства – з іншого, а саме їхній комплексний вияв, сукупність, цілісність.

Наша філософська спадщина багата славними іменами, що гідно представлені у світовому науковому товаристві. Це школи академіка П.В.Копніна, академіка В.І.Шинкарука, учнів і соратників останнього – академіка НАН України М.В.Поповича, професора В.Г.Табачковського, Заслуженого професора КНУ імені Т.Г.Шевченка І.В.Бичка, академіка АПН України В.П.Андрущенка, Члена-кореспондента НАН України, Заслуженого діяча науки і техніки України М.І.Михальченка, професора В.С.Горського та ін.

Світова філософська думка багато зробила для вивчення процесу суспільного розвитку, для з’ясування виникнення держави та її генези – від Платона і Аристотеля через Г.Гроція, Т.Гоббса, Руссо,О.Конта, Ґ.Спенсера, Маркса, Фрейзера, Тарда, М.Вебера, Сорокіна до новітніх концепцій інституційної і позаінституційної свідомості та діяльності тощо. У функціонуванні держави та її структури значна роль належить символам, природа яких неоднозначна, іноді навіть тлумачиться суперечливо. Як данина духовно-практичній традиції символ зберігає свою значущість, але в даному дослідженні нас цікавлять не символічні абстракції, а матеріалізовані уявлення символічних взаємопов’язань. Проблеми символу досліджували Е.Кассірер, Л.Вітґенштайн, К.А.Свасьян, М.К.Мамардашвілі, О.М.П’ятигорський, К.Ґ.Юнґ. О.Шпенґлер, М.Еліаде, З.Фройд, П.О.Флоренський, С.Булгаков, А.Бєлий, Ю.М.Лотман, О.Ф.Лосєв, І.П.Лисий, Л.П.Карсавін, С.Балей, І.Франко, М.В.Попович, С.Б.Кримський, В.С.Горський, А.К.Бичко, В.Л.Храмова, В.І.Шинкарук та ін.

Необхідно з’ясувати деякі символічні форми (“перетворені форми”), в яких маніфестується актуалізоване осягнення духовного життя суспільства (передовсім ідеологія та психологія, мораль, релігія, мистецтво – на прикладі творів красного письменства), і символ як такий; специфіку феноменолого-герменевтичної явленості слова у його теоретичній та праксеологічній сферах, коли воно функціонує водночас як складник огрому мовної тотальності та унікальний вияв суб’єктивної представленості індивіда. Тут у складній взаємодії постають загальне та одиничне, частина і ціле, об’єктивне і суб’єктивне.

Творчий доробок видатних філософів, лінґвістів (загалом філологів), психологів, культурологів, релігієзнавців у світовій та національній спадщині становить невичерпну скарбницю для аналізу теми дослідження. Серед вітчизняних імен це передовсім П.Могила, Г.Сковорода, П.Куліш, М.Костомаров, М.Драгоманов, І.Франко, В.Липинський, М.Максимович, С.Смаль-Стоцький, І.Огієнко, О.Кульчицький, Є.Онацький, І.Мірчук, М.Шлемкевич, Д.Чижевський, Я.Ярема. Багатоголосся світоглядних рефлексій минулого у сучасному освоєнні, можливе через зацікавлене всебічне проникнення до творчої лабораторії попередників, породжує великий спектр неординарних концепцій, гіпотез, теоретичних систем. Їхнім підмурівком постають як давні традиції, так і новації, породжені не лише історичними обставинами, але й актуальністю сьогодення. Для України як європейської держави перспектива розвитку пролягає, зокрема, через утвердження її світової самоцінності як цивілізації з давніми гуманістичними традиціями та значним теоретико-матеріальним спадком.

Досліджуючи проблеми суспільно-історичного процесу, звертаємось до праць соціально-філософських (А.Тофлер, П.Сорокін, М.Михальченко, М.Мокляк, Б.Попов, Р.Арон, Г.Батіщев, К.Ясперс, Мерло-Понті, Ж.П.Сартр), історико-філософських (М.Бахтін, Н.Горбач, І.Захара, М.Кашуба, С.Кримський, В.Лисий, В.Лях, М.Мамардашвілі, В.Мельник, В.Нічик, В.Пазенко, А.Пашук, Н.Поліщук, Я.Стратій, В.Табачковський, І.Чорний, В.Шевченко), а також присвячених з’ясуванню сутності та характерних рис духовної культури перехідного суспільства (С.Кримський, В.Бех, В.Вандишев, Я.Любивий, М.Марчук, В.Мельник, Б.Попов, Б.Парахонський, М.Попович, В.Ратніков, О.Сінькевич, М.Степико, В.Табачковський, В.Шинкарук, Л.Шкляр) та його соціально-політичних вимірів (В.Андрущенко, І.Бойченко, Є.Бистрицький, С.Кримський, А.Лой, В.Лях, Я.Любивий, В.Малахов, М.Мокляк, В.Пазенко, В.Табачковський, Т.Хорольська, В.Шинкарук). Взаємодію етичного та естетичного докладно з’ясовували Л.Левчук, В.Личковах, І.Лисий, В.Мазепа, В.Мовчан, О.Фортова, В.Панченко, О.Сінькевич, Н.Хамітов, А.Яртись та ін.

Дослідження явленості слова (написаного чи промовленого), розпочате ще в античності, триває (прямо чи опосередковано) у працях Платона та Аристотеля, Демосфена і Цицерона, Отців Церкви (Східної та Західної), Києво-русичів Іларіона, Смолятича, Туровського, Петра Могили та діячів Києво-Могилянської академії, Августина Блаженного, Григорія Палами, Івана Ліствичника, М.Екхарта, Беме, Ломоносова, Сковороди, Ляйбніца, В. фон Гумбольдта, Бодуена де Куртене, О.О.Потебні, Ф. де Соссюра, женевської, казанської, празької лінґвістичних шкіл, представників лінґвістичної філософії і так далі до С.Смаль-Стоцького, І.Огієнка, М.Еліаде, А.Шептицького, Й.Сліпого, А.Великого, Філарета (Денисенка), А.Колодного, М.Заковича, Г.Шпета, Г.Ґадамера, М.Гайдеґґера, К.Ясперса, Р.Якобсона, М.Бахтіна, Л.Карсавіна, О.Лосєва, Т.Касавіна, Ю.Лотмана, Ж.Дерріда, Р.Барта, Ж.Ліотара, Ж.Дельоза, К.-О.Апеля, В.Шинкарука, М.Поповича, С.Кримського, В.Горського, А.Бичко, І.Бичка, В.Андрущенка, М.Михальченка, М.Кашуби, І.Захари, М.Альчук, О.Мельничука, Ю.Шевельова, Т.Космеди, Ю.Степанова, Д.Руденка, А.Пашука, А.Карася, Л.Масенко, Л.Ставицької, Г.Яворської, Ф.Бацевича, Р.Кіся, О.Шпенглера, С.Хоружого та інших філософів, богословів, містиків, культурологів, лінґвістів.

Сучасна людська спільнота має величезний скарб, одержаний від попередніх поколінь, у якому досліджено історичну генезу та онтолого-гносеологічну явленість слова зокрема і мови загалом. З аналізу того спадку випливає, що саме мові належить неоціненна роль у формуванні людського суспільства та його цивілізаційному поступі. Але тотальність мови реалізується через вербальну залученість

У підрозділі 1.2. “Характеристика джерельної бази” проведено аналіз теоретичних основ дисертації, що дало можливість визначити ті персоналії, які започаткували і розвивали наукові традиції дослідження духу та мови у їхній взаємозумовленості та сприяли глибокому інтелектуальному осягненню і практичному застосуванню тих надбань. До них належить як теоретичні твори фахових філософів, соціологів, психологів, педагогів, богословів, культурологів, так і спадщина представників суміжних духовних сфер, чия діяльність справила значний вплив на менталітет народу і доби в різних часових відтинках, зокрема скарби красного письменства.

Ці джерела було класифіковано за походженням, природною генезою і статусом, що дало такі п’ять груп. Перша – твори вітчизняних та зарубіжних мислителів різних часів, доступні нам в оригіналах (Митрополит Іларіон Київський, П.Могила, І.Ґалятовський) або в перекладах (від Платона до сучасних континентальних і заокеанських дослідників). Друга – фундаментальні дослідження різних аспектів проблеми, що зумовлено її багатовекторністю: духовне життя, суспільна свідомість, мовлення, слово, тлумачення, розуміння. Третя –ґрунтовні наукові праці з досліджуваної царини, створені як одноосібно, так і колективно. Четверта – окремі теоретичні розвідки різних аспектів, у яких актуалізується проблема слова в духовному житті суспільства, довідкова література, дискусійні матеріали конференцій, конґресів, симпозіумів. П’ята – твори красного письменства: вони не лише зберігають зафіксований у слові дух часу, але й постають елементами того стрижня, який тримає на собі історико-культурну пам’ять людства.

У підрозділі 1.3. “Методологічні засади і принципи дослідження” дисертант виходить із визнання необхідності застосувати великий спектр методологій та методологічних підходів, оскільки в нинішньому стані функціонування духовного життя і мовних та мовленнєвих процесів треба брати до уваги весь той огром, що явлений сучасним науково-теоретичним світом. Останнім часом у літературі трапляються різкі оцінки деяких методів як застарілих, віджилих, які давним-давно треба усунути з дослідницького обігу. Дисертант відкидає таку тезу, вважаючи, що старі – тобто давно відомі – методи можуть бути шкідливими лише в тому випадку, коли їх застосовують шаблоново, механічно, бездумно. Позитивний ефект дає творче використання різних методів, особливо тоді, коли треба дослідити якийсь феномен у різноманітних його залученнях до предметного чи духовного процесу, як це маємо на прикладі слова, мови у контексті духовного життя.

Застосовано метод пояснення і метод розуміння, оскільки для розуміння треба мати попереднє пояснення ситуації чи факту.

Порівняльно-історичний метод (компаративістичне зіставлення) дає значний позитивний ефект при аналізі гармонійності (суголосся) чи контроверзійності розуміння текстів (у тому числі художніх творів) різними поколіннями сучасників однієї країни та представниками різних культур, що осмислюють давні або чужі надбання. Тут з’ясовано, що освоєння багатої мовної і мовленнєвої спадщини рідної культури, а також запозичень культури інших народів у конкретному історичному часі передовсім позначене специфікою буттєвості реціпієнта. Ідеться не про переваги чи недоліки тої чи іншої ідеологічної системи, а лише про ступінь досконалості (радше, потужності) інформаційної технології, задіяної в комунікативному процесі. Первинне значення слова дуже часто губиться під тиском незліченних конотацій, які можуть бути актуалізовані для вузького кола фахівців (саме тут воно набуває ознак сленгу) або поширені на більш значний суспільний загал. Коли виникає стійке словосполучення, окреме слово з нього часто втрачає своє первинне значення, неначе перейнявши на себе ознаки інших із того словосполучення. Тому можливий дивний контамінаційний ефект: поєднання цілком суперечливих аспектів матеріальної чи духовної природи породжує таку якість, котра була неприпустима (немислима) в іншій парадигмі.

Дослідження теоретичної сутності і практичної явленості феномена слова як невіддільної структурної компоненти мови характеризується комплексністю і потребує аналізу та розв’язання проблем не лише філософських, але й соціальних, культурологічних, історичних, етико-естетичних, релігійних, педагогічних. Воно базується переважно на загальновизнаних у науці методологічних принципах, причому методологічний принцип тлумачиться як основна ідея, що визначає сутність теорії, в якій відбивається системна, сукупна дія об’єктивних законів розвитку природи, суспільства, мислення. Для реалізації поставленої мети необхідна інтеграція різноманітних форм і напрямків філософського та інших галузей знання, в тому числі позанаукового (зокрема, значної теоретичної спадщини містиків); на особливу увагу заслуговують раціоналізм та ірраціоналізм, неоплатонізм та ісихазм, сцієнтизм та синергетика, феноменологія та герменевтика, символізм, інтенційність, компаративістика, постмодернізм.

У центрі уваги дисертаційного дослідження є культурологічний доробок багатьох поколінь із найдавніших часів, адже про сутність і явленість слова, мови, спілкування люди сперечалися і доводили власну правоту значно раніше, аніж виникли теоретичні трактати з будь-якої філософської проблеми. Його корені сягають глибин міфології, фольклору, які живлять подальші розмаїті рефлексії, у тому числі філософську.

Отже, у першому розділі з’ясовано коло вже досліджених питань із обраної дисертанткою наукової царини, у яких зауважено відсутність аналізу важливих аспектів або його неповноту; тут охарактеризовано рівень і якість джерельного забезпечення теми, визначено методологію наукового пошуку.

У другому розділі “Прагматика мови (слова) в соціальному контексті” з’ясовуються особливості складної взаємодії структурних компонентів духовного життя суспільства із залученням функціонування слова (і мови загалом) до соціокультурних процесів.

У першому підрозділі 2.1. “Філософське осмислення мови і слова” аналізується природна мова як специфічно людська здатність спілкування, відображення і пізнання довкілля, унікальний та універсальний засіб об’єктивації водночас індивідуальної