ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Бичкова Тетяна Сергіївна

УДК 811.161.2’36-112

ФОНЕТИЧНІ І СЛОВОЗМІННІ ОСОБЛИВОСТІ РУКОПИСНИХ АПОКРИФІЧНИХ ЗБІРНИКІВ ХVІІ – ХVІІІ ст. У КОНТЕКСТІ СТАНОВЛЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Чернівці – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, професор Бабич Надія Денисівна, професор кафед-ри історії та культури української мови Чернівець-кого націо-нального університету імені Юрія Федьковича.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Бучко Дмитро Григорович, завідувач кафедри української мови і загального мовознавства Тернопільського національного педагогіч-ного університету імені Володимира Гнатюка;

кандидат філологічних наук, доцент Стрель-чук Галина Петрівна, доцент ка-федри іс-торії української мови Київсь-кого націо-нального університету імені Тараса Шевченка.

Провідна установа – Рівненський державний гуманітарний уні-верси-тет, Міністерство освіти і науки Укра-їни, м.Рівне.

Захист відбудеться 07.10.2005 р. о _14_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.07 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філоло-гічних наук у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м.Чернівці, вул. Коцюбин-ського, 2, корп. V, Червона зала.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівець-кого національного університету імені Юрія Федько-вича (58000, м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розіслано 06.09. 2005 року.

Учений секретар

cпеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук,доцент О.В.Кульбабська

Загальна характеристика роботи

Вивчення історії української мови було і залишається акту-альним завданням мовознавства, особливо зважаючи на те, що в останні два десятиліття вчені переглядають наукові погляди на походження й шляхи розвитку української мови. Одним з основ-них джерел, на яке спираються історики мови, аналізуючи істо-ричні мовні процеси, є пам’ятки письма минулих століть з різ-них територій України. Їх до-сліджували і продовжують аналі-зувати в працях як загальнотеоретич-ного, так і власне історико-мовознавчого характеру.

Важливою джерельною базою для вивчення історії станов-лення української мовної системи і народнорозмовної, і літера-турної мови є староукраїнські рукописні пам’ятки, зокрема XVII – XVIII ст.

Саме другу половину XVII – XVIII ст. більшість дослід-ників характеризує як найскладніший і поки що найменше вивчений період історії української мови.

Різноаспектне дослідження української мови XVII – XVIII ст. почали здійснювати мовознавці кінця ХІХ – початку ХХ ст., зо-крема П.Житецький (“Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.”, 1889; “Енеїда” Котляревського і найдавні-ший список її у зв’язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.”, 1900), І.Франко (“Етимологія і фонетика в южноруській літера-турі”, 1894), І.Свєнціць-кий (“Нариси з історії української мови”, 1920), А.Кримський (“Хрес-томатія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ – XVIII вв.”, 1922; “Українська мова, звід-кіля вона взялася і як розвивалася”, 1922), І.Огієнко (“Нариси з історії української мови. Система українського правопису”, 1927) та ін.

У ХХ – ХХІ ст. проблеми функціонування і розвитку укра-їнської мови XVII – XVIII ст. вивчали І.Білодід (“Історія укра-їнської літе-ратурної мови другої половини XVI, XVII, XVIII ст.”, 1957), П.Плющ (“Нариси з історії української літературної мо-ви”, 1958; “Історія укра-їнської літера-турної мови”, 1971), В.Пе-редрієнко (“Формування укра-їнської літературної мови XVIII ст. на народній основі”, 1979), О.Гор-бач (опублікував та описав ста-родруки XV – XVIII ст.), В.Нім-чук (один з авторів багатотомного видання “Історії української мови”; “Старо-українська лексико-графія у її зв’язках з ро-сійською та біло-руською”, 1980; “Мово-знавство на Україні в XIV – XVII ст.”, 1985), В.Руса-нівський (“Історія української літературної мови”, 2001) та інші.

Більшість досліджень ґрунтувалася на пам’ятках, створених на Лівобережній Україні. Використання ж фактичного матеріалу із захід-ноукраїнських пам’яток було спорадичним. Західна Україна є особли-вим реґіоном через історичне функціонування тут багатьох мов – укра-їнської, румунської, німецької, польсь-кої, угорської з першоосно-вою функціональної самодостатності мови руської ще з часів Галиць-ко-Волинського князівства. Цер-ковнослов’янська мова мала тут особливо міцні традиції у пер-шу чергу через те, що більшість в осві-чених верствах суспіль-ства становили священики. У цьому зв’язку писемне свідчення кожного періоду української мовної практики на цій тери-торії становить науковий інтерес.

У західноукраїнській писемній спадщині XVII – XVIII ст. значну частку складають рукописні збірники апокрифічних тво-рів (апокрифи – релігійні твори, не включені церквою до кано-нічного тексту Біблії), які були надзвичайно популярними серед народу про-тягом багатьох віків. Отож цілком закономірно, що ці твори зазна-вали численних літературних і народних обробок. До того ж апокрифи ста-ли джерелом таких творів, як “Акафісти” та “Четьї-Мінеї”. Відобра-ження цих творів є також в Учительних Євангеліях, пропо-відях тощо.

Апокрифічні твори цікавили учених передусім з літературо-знав-чого погляду, а також, – зважаючи на вагомий вплив цих пам’яток на усну народну творчість, – ще й як об’єкти фолькло-ристичних дослі-джень (праці Ф.Буслаєва, І.Срезневського, Г.Бу-лаше-ва, І.Франка, В.Гнатюка, Ю.Яворського, Я.Гординського, М.Грицая та ін.).

Ґрунтовного мовознавчого дослідження цих пам’яток здій-снено не було, хоча в них яскраво відображено процес форму-вання україн-ської літературної мови XVII – XVIII ст.

Актуальність теми продиктована відсутністю в мовознав-стві праць, присвячених системному аналізові західноукраїнсь-ких апокри-фічних текстів XVII – XVIII ст. Не досліджені їх фо-нетична та грама-тична системи, недостатньо з’ясовано взаємо-дію у текстах книжних і народнорозмовних елементів.

Джерела роботи. Джерельною базою дослідження є апо-крифічні рукописні збірники XVII – XVIII ст., видані І.Франком, а також оригі-нали окремих рукописів, які зберігаються у відділі рукописів Інституту української літератури ім.Т.Шевченка НАН України. Загалом до дослідження залучено 30 рукописних збірників.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації відповідає науковій проблемі кафедри іс-торії та культури української мови Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича “Теорія і практика українсь-кого мовлення в історичному та сучасному освітленні” (номер державної реєстрації 0102U006598). Тема дисертації затверджена фаховою координаційною радою “Українська мова” Інституту української мови НАН України 6 липня 2004 р., протокол № 21.

Мета роботи – лінгвістичний аналіз рукописних апокрифіч-них збірни-ків XVII – XVIII ст. у контексті української мови цього періоду та відповідно до історичних процесів становлення норм літературної мови.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1. Схарактеризувати мовну ситуацію на Буковині, Галичині, За-карпатті у XVII – XVIII ст.

2. Висвітлити історію виникнення і обсяг апокрифічної літе-ра-тури в Україні та її вплив на розвиток української словесності.

3. Проаналізувати праці мовознавців на предмет встанов-лення об-сягу з’ясова-них у них проблем мови окремих рукопис-них апокри-фічних збірників, а також інших релігійних творів.

4. Охарактеризувати фонетичні особливості української мо-ви, ви-явлені в досліджуваних текстах, у контексті розвитку фо-нетичної системи української літературної мови.

5. Проаналізувати за морфологічними формами словозмін-них час-тин мови динаміку формування морфологічної системи української мови за взаємодією книжних та народнорозмовних елементів у мові пам’яток.

6. Виявити вузькодіалектні явища, властиві народнорозмов-ній мові на тих територіях, де виникли досліджувані тексти, та їх істо-ричну долю.

Об’єктом дослідження є рукописні апокрифічні збірники XVII – XVIII ст., створені на території Буковини, Галичини, Закарпаття.

Предмет дослідження – мова (фонетика і словозміна) західно-українських рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань за-сто-сову-ються описовий метод з елементами порівняльно-істо-ричного, метод зіставлення, подеколи – статистичний метод.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому проведено повний фонетичний і словозмінний лінгвістич-ний аналіз малодо-сліджених текстів рукописних апо-крифічних збірни-ків – специфіч-ного жанру конфесійного стилю української мови, яко-му належить важлива роль у процесах зближення книжної і народно-розмовної мови в передісторії но-вої літературної мови.

Теоретичне значення роботи. Результати проведеного до-слі-дження поглиблюють деякі теоретичні висновки історичної фонетики, історичної морфології, а також дають додаткові відо-мості про форму-вання української літературної мови у XVII – XVIII ст. Вивчен-ня руко-писних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст. з погляду їх фоне-тичних та морфологічних особливос-тей – це не лише системний опис маловідомих пам’яток історії мови, аналіз співвідношення традицій-них і новаторських рис, а й спроба уточнити наукові положення про час і тенденції фор-мування фонетичних та морфологічних норм сучасної українсь-кої літературної мови.

Практичне значення одержаних результатів. Основні по-ложен-ня і висновки дисертації можуть бути використані у прак-тиці вищих навчальних закладів при викладанні курсів істо-ричної граматики укра-їнської мови, історії української літера-турної мови, історичної діалек-тології, для створення спецкурсів з проблем цих дисциплін, а також для подальших наукових сту-дій подібного характеру.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертантка одер-жала самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджен-ня обго-ворені на засіданнях кафедри історії та культури укра-їнської мови, а також на спільному засіданні кафедри історії та культури української мови і кафедри сучасної української мови Чернівець-кого національ-ного університету ім. Юрія Федьковича. З те-матики дисертації виголо-шено доповіді на міжнародних і всеукраїн-ських конференціях і семі-нарах: “Історія і сучасні проблеми функціо-нальних стилів україн-ської літера-турної мо-ви” (Чернівці, 2001), “Ак-туальні проблеми україн-ської діалек-то-ло-гії” (Львів, 2004), “Христи-янство і література: Проблема взаємо-дії у загально-культурному кон-тексті” (Херсон, 2004), “Українська мова в часі і просторі” (Львів, 2004).

Публікації. Теоретичні положення та результати дослі-дження ви-світлені у 6 публікаціях, вміщених у виданнях, визна-них ВАК України.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і їх умовних скоро-чень та списку використаної літератури (203 позиції). За-гальний обсяг дисертації становить 206 сторінок, з них 184 сторінки основного тексту.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визна-чена мета роботи та основні напрями її дослідження, показана наукова но-визна та практичне значення отриманих результатів. Наведено відо-мості про публікації дисертанта та апробацію роботи.

У першому розділі “Західноукраїнські апокрифічні руко-писні збірники XVII – XVIII ст. в загальноукраїнських і регіо-нальних істо-ричних процесах становлення української літера-турної мови” схарак-теризовано стан української мови на захід-ноукраїнських землях в XVII – XVIII ст., висвітлено історію виникнення й обсяг апокри-фічної літе-ратури в Україні, проана-лізовано мовознавчі дослідження цих пам’яток.

Літературно-писемною мовою в Галичині та Закарпатті у XVII –XVIII ст. була церковнослов’янська мова, “проста мова”, а також жива народна мова.

Більшість пам’яток Закарпаття цієї доби належить до цер-ков-но-релігійної літератури, мова їх переважно була близька до живої народ-ної мови (житія святих, церковні проповіді, Учительні євангелія, прит-чі, повчання тощо). З пам’яток документального письменства Закар-паття, писаних мовою, близькою до місцевої народ-ної мови (з доміш-ками мадяризмів і полонізмів), першорядне значення має “Ур-бар”, виданий австрійським урядом в 1771-1774 рр.

У Галичині, як і в Закарпатті, у другій половині XVII і протягом XVIII ст. не з’явилося видатних творів літератури і нових літературних жанрів. Це була література переважно церковно-релігійна, іноді пи-сана місцевою народною мовою (як, наприклад, рукописний переклад псал-тиря лемківською говіркою Івана Прислопського 1736 р. та рукопис-ний збірник апокрифічних легенд Теодора Поповича, 1751 р.), або “простою мовою” (як, наприклад, друкований збірник проповідей “На-уки парохіалнія” 1794 р.), частіше ж церковнослов’янською мовою з деякими впливами народної мови (“Богогласник”).

На Буковині у середині XVII ст. українська мова розвивалася в складних умовах. Вона почала витіснятися з держав-ного вжитку мо-вою молдавською. Писана продукція українською мовою значно змен-шилася, сфера її вживання звузилася.

Українські писемні пам’ятки на Буковині XVIII століття представ-лені Іспаським рукописом, рукописом Іллі Яремецького-Білахевича та документами із с. Розтоки.

Отже, писемна спадщина XVII – XVIIІ ст. з території Буковини, Гали-чини, Закарпаття представлена порівняно незначною кількістю пам’-яток. Тим більше зростає потреба дослідити апокрифічні рукописні збір-ники XVII – XVIII ст., створені на цих землях. Це дасть змогу уточ-нити й отримати додаткові відомості про формування української літе-ратурної мови XVII – XVIII ст.

Історія апокрифічної літератури в Україні досить давня. Вона роз-по-чалася із прийняттям християнства Київською Руссю, коли та увійшла в тісні дружні стосунки насамперед із Візантією.

Апокрифічні сказання – це релігійні легенди, що виникли в давни-ну на ґрунті релігійного вірування під впливом священних біб-лійних книг. Первісною основою апокрифічних сказань є давні іудей-ські ле-генди, які перейшли до християнських книг, зазнавши змін і набувши християнського колориту.

Найдавніший список заборонених церквою (“ложних”) книг містить-ся в Ізбор-нику Святослава 1073 р.; другий список датовано ХІІ – ХІІІ ст.

Апокрифічні твори мали значний вплив на народну свідомість, формуючи релігійні вірування й космогонічні уявлення.

Хоч апокрифи й були створені духовенством, проте з розвитком освіченості були сприйняті народом і збереглися в народних переказах і легендах, у яких відображено не лише християнські, а й язичницькі вірування.

Творчий характер більшості текстів і варіантів апокрифічних опо-відань пояснюється насамперед їх великою популярністю серед наро-ду. Переходячи з уст в уста, вони обростали різноманітними подро-бицями, взятими переважно зі сфери взаємин простих людей. Наси-чення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фоль-клором; а з часом окремі легендарні оповідання самі почали сприйма-тися як народнопоетичні за ознаками змісту, форми і мовних засобів.

Щодо значення апокрифів для української літератури, то разом з іншими найдавнішими пам’ятками писемності апокрифи мають знач-ну пізнавальну цінність для осмислення загальної історії україн-ської літератури. Уже в письменстві Київської Русі існували апокри-фічні опо-відання, органічно вплетені в канву тих чи інших історичних творів. Активно увійшли апокрифи в літературу XVII-XVIII ст., став-ши тим ґрунтом, на якому побудовано багато драматичних та автор-ських поетич-них творів.

На початку XVII ст. українські письменники свідомо опрацьо-вували тексти апокрифічних оповідань. У середині XVII ст. вони використовували апокрифи як ілюстративний матеріал.

Апокрифічні твори тематично поділяють на три великі групи: 1) старо-завітні, 2) новозавітні, 3) есхатологічні.

Найґрунтовніше історико-літературне дослідження апокрифічних творів здійснив І.Франко. Він розшукав, зібрав та опублікував значну кількість рукописних маловідомих або й зовсім не відомих пам’яток, увів їх до наукового обігу.

Робота І.Франка з упорядкування й аналізу західноукраїнських апокрифічних текстів XVII – XVIII ст. відображена в його листах до М.Драгоманова та А.Кримського.

Багатий матеріал допоміг ученому ґрунтовно висвітлити питання про походження апокрифів, їх поширення, значення, мовні особли-вості та ін. Публікації цих творів дослідник здійснив із дотриманням текстологічних особливостей оригіналу.

І.Франкові належить огляд найважливіших праць з дослідження апокрифів, починаючи з XVI ст., як у Західній Європі, так і у слов’ян. Сам дослідник розглядав апокрифічні збірники як частину великої карпаторуської літератури, вважаючи Карпатську Русь невідомою для вчених територією. Складання списку апокрифів учений розпочав із буковинського рукописного збірника священика Іллі Яремецького-Білахевича.

І.Франко зробив не лише літературознавче дослідження апокри-фічних творів, але й започаткував лінгвістичну оцінку цих пам’яток, хоча спеціальних праць, присвячених мовним особливостям аналізо-ваних рукописних збірників, у вченого немає. Проте важливими з цьо-го погляду є коментарі І.Франка до текстів окремих апокрифічних тво-рів у п’ятитомному їх виданні, а також принагідні зауваги в літера-ту-рознавчих статтях. Зокрема, дослідник вказував на помітний народ-но-розмовний вплив на мову апокрифів.

Отже, І.Франко зробив вагомий внесок не лише в літературознавчі дослідження західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст., а й визначив загальномовні особливості більшості цих пам’яток. Це мало б започаткувати низку ґрунтовних лінгвістич-них досліджень апокрифічних збірників. Проте у наступні десяти-ліття мова цих важливих пам’яток писемності не привернула належної уваги мовознавців, хоча науковці активно досліджували інші пам’ятки (переважно різноманітні євангелія).

Монографічних праць про мову апокрифічних рукописних збір-ників XVII – XVIII ст. поки що немає, але є низка ґрунтовних статей. Так, наприклад, М.Станівський у публікації “Спостереження над мовою буковинсько-молдавських пам’яток XIV – XVIII ст.” (1958) започаткував характеристику мови двох буковинських апокрифіч-них збірників – Іспаського рукопису й рукопису Іллі Яремецького-Білахе-вича (обидва датовані серединою XVIII ст.). Дослідник прагнув з’ясу-вати, впливу якої традиції зазнала мова збірників. Найбільшу увагу М.Станівський звернув на фонетичні та морфо-логічні особли-вості бу-ковинських збірників XVIII ст.

Детальніше мову Іспаського рукопису розглянув С.Перепелиця (“Мова апокрифічного збірника XVIII століття з буковинського села Іспас” (2001)), дослідивши лексичну, фонетичну, морфологічну, син-таксичну систему пам’ятки і визначивши їх церковнослов’янсько-книжні та загальноукраїнські риси.

У своїх працях і М.Станівський, і С.Перепелиця описували з-поміж живомовних насамперед ті риси, які стали нормою літературної мови. Найменше ж було звернуто увагу на діалектну основу збірників. Проте цей аспект дослідження є досить важливим (особливо якщо аналізувати окремі рукописи), оскільки, зважаючи на те, що більшість апокрифічних рукописних збірників є компіляціями, деякі вчені роб-лять висновок про неоригінальність мови, якою написані пам’ятки.

З досліджень мови інших апокрифічних творів можна відзначити статтю Д.Гринчишина “Українська рукописна пам’ятка XVI ст. “Страждання Христові” (мовні особливості пам’ятки)” (2000), присвя-чену легендарно-апокрифічному оповіданню, яке ще І.Франко 1895 року зарахував до пам’яток українсько-руської мови і літератури. Д.Гринчишин уперше здійснив ґрунтовний аналіз мови пам’ятки.

Про апокрифи з території Закарпаття згадав Ф.Тіхий у праці “Роз-виток сучасної літературної мови на Підкарпатській Русі” (1938).

С.Бевзенко схарактеризував мову апокрифічного збірника “Ключ”, зазначивши, що оповідання збірника писані українською книжною мо-вою XVII ст. Порівняння мовних явищ досліджуваного тексту з су-часними закарпатськими говорами дало мовознавцеві підстави твер-дити, що пам’ятка писана на території сучасної Закарпатської області.

Отже, аналіз наукових студій про мову апокрифічних руко-писних збірників показав, що досліджувалися, як правило, поодинокі пам’-ятки, а це не дозволяло зробити остаточний висновок про їх зна-чення в історії української літературної мови. Ґрунтовне ж системне ви-вчення групи апокрифічних ру-ко-писів західноукраїнського реґіону дасть змо-гу об’єктивно висвітлити роль цих пам’яток у процесах становлення літературної мови на народній основі.

У другому розділі “Динаміка становлення фонетичної системи української мови (за рукописними апокрифічними збірниками ХVІІ – ХVІІІ ст.)” з’ясовані особливості фонетичної системи західноукраїн-ських руко-писних апокрифічних збірників ХVІІ – ХVІІІ ст., схаракте-ризовано основні риси вокалізму та консонантизму. При цьому лише частково можемо говорити про фонологічну систему української мови XVII – XVIII ст., оскільки безпосередні вияви фонем переважно при-ховані кириличною графікою й церковнослов’янсько-книжною право-писною традицією.

З-поміж загальноукраїнських фонетичних рис найхарактернішими у системі вокалізму є:

1. Повноголосся: голос, хворост, ворогам, але: брашно, злата, клад#зь.

2. Наявність префікса роз-: розuмhлъ, розгнhвалс#, розогнало.

3. Фонема /и/ – переднього (близького до передньо-середнього) ряду високо-середнього підняття, що з’явилася внаслідок злиття ети-мологічних звуків [і] та [ы] (про наявність цього процесу в пам’ят-ках свідчить сплутування літер ы – і: плинула, ^ стида і птыц, сыли.

4. Перехід [е] в [о] після шиплячих: жона, нhчого, хоч поряд з цим: человhчестhи, пчела.

5. Перехід етимологічних [о], [е] в [і], [у] в нових закритих скла-дах: сhмъ, шhсть, на тим мисту; утюкъ, покuй, але: свой, плодъ.

6. Втрата початкового [і]: маемо, маю, грали, граючи.

7. Артикуляція h як українського [і] на місці етимологічного [e] – його змі-шування з и (ї) свідчить про живомовні процеси, що відбу-валися в XVII – XVIII ст.: спhвала, заквhтнuлъ; висти, гриховъ.

У системі консонантизму засвідчено:

1. Ствердіння шиплячих: чого, жовч, нg налgжыт.

2. Зміна приголосного [л] на [ў], що відбулася у двох фонетичних позиціях: а) у граматичному суфіксі -лъ колишніх дієприкметників минулого часу, а згодом – дієслів минулого часу чоловічого роду (забув, вызволивъ, видhвъ, але: послалъ, погла-дилъ, плакалъ); б) у давніх сполуках типу *tъlt із *tъlt, *tьlt (вовками, товстые, човнок, жовчъ).

3. Асимілятивно-дисимілятивні явища: хто, вишший; зготовано.

4. Спрощення в групах приголосних. В аналізованих пам’ятках представлено, хоча й нерегулярно, шість основних звукосполучень, у яких найчастіше відбувається спрощення: [стн] > [сн] (чgсно, жа-лосную, радоснїи), [стл] > [сл] (слати, злосливаго), [зкн] > [зн] (бр#знg), [рдц] > [рц] (в сgрци), [стц] > [сц] (мhсцh), [здн] > [зн] (оу бgзну, празникъ). Не зафіксовано спрощення у групі [лнц] > [нц]. Так, слово сонце у пам’ятках майже послідовно за-мінюється польсь-ким відповідником: слонц@, под слонцgмъ (пол. sіoсce).

6. Чергування приголосних: вимовити – мовлю, ловити – ловлю; оучитель (< наоука), тужи (< тоуга).

Доволі широко засвідчені окремі риси, характерні для південно-західних говорів української мови:

1. Рефлексація звука [а] – [і], [е]: лиший еh, проклину, прgсти.

2. Вживання [а] замість [е] або [о]: пgчару, дакто, даколи.

3. Явище “укання”: посадив еh оуднu, ^к@доу.

4. Вживання [о] замість [у]: снgсли погача, на соботu.

5. Рефлекси звукосполучень [lъ], [rъ] – [ли], [ло], [ри], [ре], [ир]: "блико, "блока;дрыжыт, крgвним, кирница.

6. Діалектна депалаталізація приголосних: вдовицою, старца, згорит.

7. Усічення слова – афереза і синкопа: Аким, с#том, хтhли, висхнgт, захорhла.

8. Оглушення дзвінких приголосних перед глухими звуками: солоткого, т#шко.

9. Взаємозаміна шиплячих і свистячих приголосних: Кашпgръ (<Каcпgръ), нg uгашаючи (< нg uгаcаючи); сgр’стю (< шgр’стю).

У третьому розділі “Словозмінні тенденції в рукописних апокрифічних збірниках XVII – XVIII ст.” проаналізовані особливості словозміни різних частин мови у текстах досліджуваних пам’яток.

Морфологічна структура української мови у XVII – XVIII ст. вже була в основному сформована й набула тих визначальних рис, які пізніше перейшли в нову українську літературну мову і стали її нор-мою. Церковнослов’янсько-книжні риси в пам’ятках залишалися як данина книжній правописній традиції.

У підрозділі 3.1. “Словозміна іменників” здійснено аналіз функціо-нування іменників чоловічого, жіночого й середнього родів у мові за-хідноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст. Пам’ятки засвідчують майже всі відмінкові форми, що згодом стали нормою сучасної української літературної мови, поде-коли з певними фонетичними чи графічними відмінностями. Це, зо-крема, такі закін-чення: -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду на позначення абстрактних понять (початку, закону); закінчення -у (-ю), -ови (-еви) давального відмінка однини іменників ч. і с. р. (uчитgл@, маистр@; дит"тку, слонц@; вигнанцgви, му-жgви); закінчення -ом (-ем) орудного відмінка однини іменників ч. р. (вgртgпом, жалgм); широке використання кличного відмінка (Пgтрg, Іродg, кролю, учитgлю; жgно, Анно, главо); флексія -и родового відмінка іменників ж. р. (кривди, до ниви, из голови); закінчення -ою орудного відмінка іменників ж. р. (зgмлею, волgю); флексія -о (-е) на-зивного та знахід-ного відмінків однини іменників с. р. (бgрвgно, ли-це); -а (-я) родового однини іменників с. р. (колhна, слtнц", до мhсц").

Діалектні словозмінні особливості виявляються: у вживанні закін-чення -ови (-еви) в давальному однини іменників ч. р. для категорії неістот (wгнg-ви, днgви, мирови-); у дії аналогії м’якого різновиду до твер-дого, зокрема в орудному відмінку однини іменників ч. р. (uжом, то-варишомъ); у вживанні флексії -ове (-еве) в називному відмінку множини іменників ч. р. (гостgвg, вhтровg); у вживанні флексії -ов (жgновъ), -ом (из моимъ... ґаздом, силомъ дати) в іменниках ж. р. орудного відмінка однини; у вживанні закінчення -е в іменниках с. р. (казане, скрgготанg, корhне). Цим досліджувані збірники відрізня-ються від інших пам’яток попереднього періоду і вказують на руйну-вання орфографічних традицій.

З-поміж основних церковнослов’янсько-книжних морфологічних рис відзна-чаємо: флексію -а в родовому відмінку однини іменників ч. р. на позначення абстрактних понять (суда, разума, часа); закінчення -е родового однини (до суднаго днg), -ом (-ем) да-вального множини (ко-ролgм оуказала); -ех місцевого відмінка множи-ни (въ прgдhлgх) імен-ників ч. р.; флексію -# у родовому відмінку однини іменників ж. р. (всg# зgмл#); закінчення -їю в орудному відмінку однини іменників ж. р. колишніх *-i, *-u-основ (жалостїю, кровїю); архаїчні форми імен-ни-ків с. р. колишніх основ на приголосний (нgбgсg, словgсg).

Отже, у системі словозміни іменників досліджуваних рукописних збірників досить яскраво виявилася взаємодія загальноукраїнських і церковнослов’янських елементів. Відчутною є перевага саме загально-українських рис, що як спільні для всієї української мовної території стали нормою української літературної мови, і діалектних форм, що вказують на південно-західне походження пам’яток. Збере-ження дав-ніх українських і церковнослов’янських форм свідчить про те, що система словозміни іменників західноукраїнських апокри-фічних збір-ників XVII – XVIII ст. є перехідним етапом від системи слово-зміни староукраїнської доби до системи словозміни нової української літе-ратурної мови.

У системі прикметникової словозміни (підрозділ 3.2) західноукра-їнські рукописні апокрифічні збірники засвідчили: закінчення -ого родового відмінка прикметників чоловічого і середнього родів (wгн" нgвгасимого, с правого плgча); флексію -ым (-им) давального множи-ни (зgмным, ко всhм оубогымъ); закінчення -ою орудного відмінка однини прикметників жіночого роду (варgною смолою, лютою смtр-тїю); стягнені форми прикметників (ширша... оутроба, вgликu славu).

Вживання нестягнених форм в окремих випадках можна розгля-дати як одну з діалектних рис південно-західних говорів (агн# нg-злобливоg, мhсто бgзъводноg, дорогоцhнное), адже зокрема в карпат-ських говорах прикметники середнього роду в називному – знахід-ному відмінках однини виступають у членній нестягненій формі. Діа-лектні особливості виявилися й у впливі твердої групи прикметників на м’яку групу (з давных віков) тощо.

Церковнослов’янсько-книжні словозмінні особливості виявляються у вживанні: флексії -ы# (-ї#) для форм множини (сос@ди црковны#, чюдны# книгы); закінчення -аго (-#го) для родового відмінка однини прикметників чоловічого й середнього родів (шл"хgцкаго, до... мgн-шаго); флексії -ей для давального – місцевого відмінків однини прикметників жіночого роду (на рhцh вавилонстgй, в странh вар-варстgй).

Аналіз прикметникової словозміни дозволяє зробити висновок, що в західноукраїнських апокрифічних збірниках XVII – XVIII ст. домінували членні форми прикметників. Нечленні прикметники вико-нували здебільшого функцію іменної частини складеного присудка (был’... барзо богат, вgлик’ мои Бtгъ) і лише зрідка – означення, пере-буваючи в постпозиції до іменника (созда... полат@ м@ж@ богат@, сотвори... пиръ вgликъ). Частіше це були присвійні прикметники (дочкu Матdановu, кuбокъ цtрgвъ, ^ плgмgнg Рuви-мова, во дом Авраамовъ). Членні форми прикметників (як живо-мовні, так і цер-ковнослов’янсько-книжні) були поширені в укра-їнських пам’ятках XVII – XVIII ст. з різних територій.

Системі словозміни займенників (підрозділ 3.3) властиві такі за-гальноукраїнські словозмінні явища: форми родового – знахідного від-мінків особових й особово-вказівних займенників першої і другої осо-би однини мgнg, тgбg; родовий відмінок особово-вказівного займен-ника жіночого роду до нgи; давальний відмінок другої особи однини тобh; орудний відмінок однини тобою, нgю, ним; форма давального відмінка зворотного займенника собh.

Діалектними рисами вважаємо: широке вживання енклітичних форм особових й особово-вказівних займенників (м#, т#, го, ю, ми, ти); використання авторами збірників редуплікованих форм вказівних займенників (тот, тота, тотg, сgсh, сgсю); вживання флексії орудно-го відмінка -ев у присвійному займеннику своя – своев; давню фор-му означального займенника жадныи, частку да- в неозначеному займен-нику дакто.

З-поміж церковнослов’янсько-книжних морфологічних рис відзна-чаємо: традиційне написання займенника онъ; відсутність переходу его > його, него > нього; наявність форм g# (нg#); залишки двоїни; нестягнені форми моgго, твоgго; форми знахідного відмінка при-свій-них займенників мо#, тво#; вживання форм особового й зво-ротного займенників тgбh, сgбh тощо.

У досліджуваних рукописних збірниках XVII – XVIIІ ст. пред-ставлені всі семантичні розряди займенників. Словозміна цієї частини мови відзначається пере-вагою форм, успадкованих з попередніх століть і, незважаючи на данину книжній традиції, унормованих україн-ською літературною мовою або відомих у південно-західних говорах.

Морфологічна система числівника (підрозділ 3.4) в рукопис-них апокрифічних збірниках загалом представлена за-гальноукраїнськими утвореннями. Проте кількісно обмежене вживання числів-ників у досліджуваних текстах дає змогу скласти лише часткове враження про їх словозміну. Числівники два, три, чотири засвідчені новими відмін-ковими флек-сіями: двох, трох, чотирох. Проте ці уодноманітнені форми вжива-ються паралельно з давніми: двhма, триgх, чgтирgхъ. В аналізованих пам’ятках зафіксовано діалектні форми числівників один і чотири: едgн, чтири, штири. Числівники п’ять – десять вжиті переважно у формі називного – знахідного відмінків, що не дозволяє скласти пов-ного уявлення про їхню парадигму. Можемо зауважувати лише про гра-фічне оформлення цих числівників в окремих руко-писних збірни-ках. Так, наприклад, варіативністю написання відзнача-ється чис-лів-ник сім. Паралельно вживаються форми, у яких відбува-ється пере-хід [е] > [і] (графічно h) у закритому складі, й форми, у яких збері-гається і голосний [е], і кореневий приголосний [д], порівн.: сhмъ... мgчов, сhм’ голов, а також: по сgмь лhты, сgдмъ мgчовъ і под. Числівник вісім зафіксований у формі місцевого відмінка без проте-тичного губного [в]: по осми днgх, осgми лhтgх.

Складні кількісні числівники відзначаються варіативністю у дру-гій складовій частині: -дgс#тъ і -дц#т (дванадgс#тъ, п#тьна-дg-с#тъ і дванадц"том, тринац"ти, килконац"т). Помічено по-двійне позначення числа 40 (сорок дhвокъ і чgтиридgс#тоднgвноg поmgнїg).

Паралельні форми – народнорозмовні й книжні – мають порядкові числівники: пgрший, другий – пgрвыи, вторыи. Усі зафіксовані складні порядкові числівники утворені додаванням до кількісного чис-лівника компонента -дgс#тый: п#тнадgс#тим, дgв#тнадgс#томu.

Система дієслівної словозміни (підрозділ 3.5) характеризується вжи-ванням: форми інфінітива на -ти (питати, просити); закінченням -мо для дієслів І особи множини теперішнього часу (можgмо, идgмо, рида-емо); безфлексійними формами теперішнього часу (хоmg, выдае); діє-сло-вами минулого часу на -въ (питавъ ворожбитовъ, мав’ жgнu); вживанням давноминулого часу (давъ быв знак, прышла была... жgна); флексією -hмо, -мо для дієслів І особи множини і часткою не-хай у наказовому способі (кропhмо, оумhймо; нgхай нhхто нg розuмhgтъ). Ці риси згодом закріпилися як норма сучасної укра-їнської літературної мови.

З-поміж діалектних словозмінних особливостей дієслів відзнача-ємо: спе-цифічне вира-ження давніх форм інфінітива з основами на задньоязикові приголосні (раи стgрgчи); нефіксованість позиції частки ся у зворотних дієсловах (которие с" оу нgго оучили, хто с# тою водою uмиgтъ) або відсутність цієї частки взагалі (сонъ приснивъ, тылко... прислухай, нhґды нg родив); широке вживання особових енклітиків у формах минулого часу (алg то емъ тgпgр нg готов, нg просилам т#, жадного смо нg видhли); форми з флексіями -м, -ме для вираження теперішнього часу (слuшамъ... твои рgчи, просимg т#); дієслова ІІ дієвідміни 2 ос. одн. без флективного -т (совистъ м# мuчи) тощо.

Церковнослов’янсько-книжні риси дієслів виявляються у вживанні: давніх простих форм минулого часу – аориста (принgсоша дрgво, посла м#) й імперфекта (на Захарїю роптах@, оу рuкахъ... дgржахu); дієслівних форм на -мъ (нg знаем, вас питаeм); давніх форм майбутнього часу (Гсди, потомъ что хоmgтъ быти?); частки да в наказовому способі (вс"ко диханиg да хвалит Гtсда, да вивчимъ грамотh) та ін.

Проведений аналіз дієслівної словозміни показав, що пам’яткам західноукраїнської апокрифічної літератури XVII – XVIII ст. властиві переважно ті загальноукраїнські дієслівні форми, які пізніше закрі-пилися і стали нормативними в дієслівній парадигмі української літе-ратурної мови. Діалектні і книжні особливості виступають, як пра-вило, паралельно із загальноукраїнськими формами, але явно перева-жають останні.

висновки

У писемній спадщині XVII – XVIII ст. з території Буко-вини, Га-личини, Закарпаття важливе місце займають рукописні апо-крифічні збірники, укладені переважно свяще-никами.

Апокрифічні твори протягом століть мали значний вплив на на-родну свідомість, формуючи релігійні вірування й уявлення про похо-дження світу. На-сичення реалістичними деталями сприяло зближенню апокрифів з фольклором. В українській народнопоетичній творчості з’явилося чи-мало переказів, створених на зразках апокрифічних тек-стів. Такі пере-кази, а також народні легенди, казки, вірування тощо досить часто сприймаються як витвір народної фантазії.

Дослідження апокрифічних збірників показало, що автори текстів (священики – переважно вихідці з народу) аналізованих пам’яток на-магалися надати їм живомовних рис, зрозумілих для простого народу. З огляду на це рукописні збірники дають досить повне уявлення про стан української мови на Буковині, Галичині, Закарпатті у XVII – XVIII ст., зокрема про фонетичну й морфологічну структури того-часної мови.

Здійснений аналіз апокрифічних рукописних збірників XVII – XVIII ст. засвідчив, що їх фонетична система загалом була уже сфор-мованою. Її основу склали типові риси живого на-родного мов-лення. Визначальними були, як правило, риси, вироблені в процесі історич-ного розвитку мови і вже закріплені в літературній мові попередніх періодів. Важливо, що більшість цих рис були властиві всій укра-їнській мовній території.

Водночас доволі широко засвідчуються явища, які стали нормою української літературної мови пізніше, а також окремі риси, харак-терні для південно-західних говорів української мови.

Проте специфіка орфографії досліджуваних рукописних пам’яток, зокрема сильна церковнослов’янська правописна традиція, утруднює висновки щодо фонетичних ознак української розмовної мови, які в ана-лізованих текстах переважають над особливостями церковнослов’-янської мови.

Отже, апокрифічні збірники відбивають основну тенденцію роз-витку фонетичної системи літературної мови XVII – XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної та народнорозмовної основ.

В аналізованих текстах відображений розвиток нових явищ у системі сло-возміни різних частин мови та процеси уніфікації морфо-логічних форм. Ці зміни пов’язані із загальноукраїнськими процесами станов-лення морфологічної системи в умовах синтезу форм старо-укра-їнської і нової української літературної мови в напрямку їх збли-ження. Почали домінувати живомовні елементи, що стали нормою сучасної укра-їнської літературної мови. У цих тенденціях знайшли відображен-ня не лише загальноукраїнські граматичні явища, а й особ-ливості південно-західних говорів. Аналіз системи словозміни частин мови показав, що в пам’ятках живі народнорозмовні форми співіснували з архаїчними, які значною мірою підтримувалися книжною традицією, проте, на нашу думку, були цілком закономірними – таке використан-ня паралельних форм свідчить про неусталеність морфологічної систе-ми. Таким чином, можна констатувати активний поступ морфологічної системи західноукраїнських рукописних пам’яток XVII – XVIII ст. у галузі слово-зміни до морфологічних стандартів сучасної української літературної мови.

Більшість зафіксованих нами в західноукраїнських апокрифічних рукописних збірниках явищ промовисто засвідчує загальноукраїнські тенденції у фонетиці й морфології мови пам’яток, хоч результати цих змін виступають у пам’ятках непослідовно, однією з причин чого був традиційний правопис.

Проведене дослідження дозволяє зробити певні узагальнення що-до мови XVII – XVIII ст. на західноукраїнських землях. Фонетична й морфологічна системи цього періоду виступають уже сформова-ними. Визначальними були, як правило, риси загальноукраїнські, істо-рично перспективні, що доводить сучасна українська літературна мо-ва. Ха-рактер діалектних ознак та їх співвідношення із загальноукра-їнськими явищами переконує, що вони найчастіше виступали паралельно з ана-логіч-ними рисами тогочасної літера-турної мови. Засвідчені діалектні риси в сукупності становлять харак-терні ознаки південно-західних го-ворів української мови, а виявлення їх у творах, як правило, релігійного зміс-ту свідчить про потужний вплив живомовної практики на книжну українську мову.

Отже, більшість західноукраїнських апокрифічних рукописних збірників XVII – XVIII ст. написана книжною мовою з широким залу-ченням живомовних елементів. У зв’язку з цим проаналізовані пам’-ятки – важливий чинник неухильного й закономірного розвитку й становлення української літературної мови на народній основі, а їх мовні особливості є відображенням загальних тенденцій цього про-цесу. Рукописні апокрифічні збірники відбивають одну з основних тенденцій розвитку літературної мови XVII – XVIII ст., яка полягає у зближенні книжної і народнорозмовної основ.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Анотація

Бичкова Т.С. Фонетичні і словозмінні особливості рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст. у контексті становлення української літературної мови. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологіч-них наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2005.

У дисертації досліджені мовні особливості західноукраїнських рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст. З’ясована роль цих пам’яток в історичних процесах становлення української літера-турної мови.

У роботі схарактеризовані питомо українські риси вокалізму та консонантизму, засвідчені в апокрифічних збірниках, проаналізовані словозмінні тенденції. Внаслідок проведеного дослідження з’ясо-вано, що західноукраїнські рукописні апокрифічні збірники XVII – XVIII ст. повною мірою засвідчують характерні особливості українсь-кої мови. Виявлено діалектні риси, які знайшли відображення в тек-стах досліджених пам’яток і які властиві сучасним південно-західним говорам. З’ясовано їх співвідношення із загальномовними явищами.

Ключові слова: рукописні апокрифічні збірники, фонетика, вока-лізм, консонантизм, словозміна, південно-західні говори, церковно-слов’янсько-книжні особливості.

АННОТАЦИЯ

Бычкова Т.С. Фонетические и словоизменительные особен-ности рукописных апокрифических сборников XVII – XVIII вв. в контексте становления украинского