Дніпропетровський національний університет

Березинський Володимир Павлович

УДК 329.001 (Укр)

ТРАНЗИТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ

ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ПРОСТОРУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Спеціальність 23.00.02 Політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Дніпропетровськ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Токовенко Олександр Сергійович,

Дніпропетровський національний університет,

завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

ПРИМУШ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри політології

кандидат політичних наук, доцент

ДЕМЧЕНКО СЕРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ,

Дніпропетровський національний університет,

доцент кафедри журналістики

Провідна установа: Південноукраїнський державний педагогічний університет

ім. К.Д. Ушинського Міністерства освіти і науки України

(м. Одеса)

Захист відбудеться 10 червня 2005 р. о 13.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.08 у Палаці студентів Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1 (парк ім. Т.Г. Шевченка), к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “05” травня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент М.А. ШЕПЄЛЄВ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах системної соціально-політичної трансформації українського суспільства проблема визначення чинників структурування електорального простору набуває особливої гостроти. Це пояснюється, в першу чергу, тим, що в перехідних суспільствах, коли відбувається злам старих, народження та утвердження якісно нових політико-культурних цінностей та ідеологічних преференцій, соціальна та політична суспільна структура ще не стабілізована, має розмиті обриси, а в деяких випадках взагалі відсутні базові (фундаментальні) сегменти суспільного поділу. Тому політичні актори, переслідуючи в першу чергу технологічні цілі, вимушені імітувати ще не сформований, не структурований (соціально та політично) і отже не стабілізований суспільний поділ. Крім того, структуротворчі процеси ускладнюються невідповідністю природно створеного суспільного поділу й стихійно сформованого електорального простору.

Описуючи стійкі взаємовідносини виборців, які мають соціально-політичні позиції в електоральному процесі, електоральний простір являє собою постійно діючу, загальну умову протікання електорального процесу. Змістом електорального простору є різноманітні відносини між партіями (блоками партій) і соціальними групами, що пов’язані з виборами, тому в ньому відтворюються наслідки публічної боротьби партій, блоків партій та їхніх кандидатів за голоси виборців, постійної неформальної взаємодії партій з виборцями як під час виборів, так і у проміжках між ними, а також певний “дрейф” електоратів від виборів до виборів.

За часи існування незалежної України процес формування її електорального простору пройшов два завершених електоральні цикли – з 1 грудня 1991 по 26 червня 1994 рр. (період президентства Л.М. Кравчука, коли здійснено первинне структурування електорального простору) та з 27 червня 1994 по 27 грудня 2004 рр. (період президентства Л.Д. Кучми, коли здійснено Перше переструктурування електорального простору). З 28 грудня 2004 р., з обранням В.А. Ющенка Президентом України, розпочато новий електоральний цикл, пов’язаний з Другим переструктуруванням електорального простору, коли в ході так званої “помаранчевої революції” владні (пропрезидентські) сили поступилися місцем опозиційним силам. Такі кардинальні зміни не відбуваються одномоментно, а є наслідком довготривалих електоральних процесів. У науковому політологічному дискурсі для вивчення подібних змін зараз активно формується спеціальна галузь – електоральна політологія, основу якої становлять електорально-просторові дослідження, спрямовані на побудову моделі електорального простору. Для України формування (первинне структурування і подальше переструктурування) електорального простору ускладнюється трансформативними процесами, які обов’язково треба враховувати при побудові відповідної моделі. Проясненню саме цих питань і присвячене це дисертаційне дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему даного дисертаційного дослідження затверджено Вченою Радою Дніпропетровського національного університету. Обраний напрям дослідження пов’язаний з розробкою наукової теми “Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних та політичних трансформацій”, що її здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету.

Мета і задачі дослідження. Мета даного дисертаційного дослідження полягає у виявленні особливостей формування електорального простору сучасного українського суспільства в умовах системної соціально-політичної трансформації.

Для досягнення цієї мети в роботі намічаються та вирішуються такі задачі:

– визначити передумови ідеологічної сегментації електорального простору сучасної України;

– виокремити й описати основні параметри моделі електорального простору сучасної України за ідеологічним критерієм, проаналізувати особливості її застосування в перехідних умовах, коли соціальна та політична структура суспільства ще слабкорозвинена;

– розкрити сутність моделі електорального простору сучасної України за критерієм “влада-опозиція”, визначити недоліки та переваги її застосування для реалій перехідних суспільств;

– виявити регіональні особливості електорального простору сучасної України, враховуючи динаміку його формування (переструктурування) по лінії “влада – ліва/права опозиція”.

Об’єкт даного дослідження є процеси формування (переструктурування) електорального простору сучасної України.

Предмет дисертаційного дослідження є сутнісні та регіональні особливості структуротворчих процесів електорального простору сучасної України, спричинені соціальною та політичною трансформацією суспільних структур.

Методи дослідження: для побудови моделей електорального простору сучасної України активно використовується метод електорально-просторового моделювання, який ґрунтується на постулатах структурного підходу. Він є найбільш операціональною і зручною інтерпретаційною схемою для побудови електорального простору перехідних суспільств із слабкоструктурованими сегментами. Структурну модель електорального простору слід розглядати як понятійну конструкцію, у якій поєднані елементи соціальності і фізико-географічної протяжності дійсності. У найзагальнішому вигляді специфіка даної моделі полягає у відображенні цілком певного і якісно специфікованого стану (фрагменту) політичного процесу, який характеризує локалізовані в просторі змагальні взаємини елітарних і неелітарних груп у період легального формування органів влади. Тут розкриваються особливості функціонально взаємозалежних інтеракцій еліти й електорату з урахуванням їхньої топологічної протяжності, просторово-часової локалізації.

Регіональні особливості формування (переструктурування) електорального простору сучасної України досліджуються за допомогою методики на основі теоретико-методологічних принципів школи електорально-просторових досліджень посткомуністичних суспільств Кіміто Мацузато.

Емпірична база дослідження. Численні опитування громадської думки показують, що популярність українських партій є дуже замалою (1-3 % по масиву респондентів), тому виявляється практично неможливим отримати більш-менш репрезентативні результати по партійно-політичних преференціях. Виходячи з цього, емпіричною базою цього дослідження є виборча статистика, а оскільки по мажоритарних округах на парламентських виборах партійна прихильність дещо викривлена в силу того, що в багатьох випадках виборці віддавали перевагу безпартійним кандидатам, то використовується статистичні дані по єдиному багатомандатному виборчому округу на парламентських виборах 1998 та 2002 рр., а також по президентських виборах 1999 та 2004 рр.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в розроблені інтегрованої моделі електорального простору сучасної України, яка поєднує ідеологічний і владно-опозиційний вимір. Вона конкретизується такими положеннями:

- Уточнено, що в добу системної соціально-політичної трансформації сучасні українські політичні партії орієнтуються не стільки на соціальну базу, скільки на власний електорат. Тенденції партійного будівництва в Україні обумовлюються, в першу чергу, тим, що формуються партійні утворення з нестійкою соціальною базою, які не можуть розраховувати на підтримку електорату із усталеною партійною прихильністю. В цілому в сучасній Україні як суспільстві перехідного типу традиційні соціальні бази партій і відповідні електорати перебувають у стадії форматування, проте за підсумками Першого переструктурування електорального простору (1994-2004 рр.) намічаються тенденції щодо утворення основних електоральних груп, які в майбутньому можуть стати об’єктивною основою формування електорального простору.

- З’ясовано, що ідеологічна структура електорального простору сучасної України обумовлена процесами системної соціально-політичної трансформації та утворює шестичленну модель: (1) ліворадикальний (комуністичний) сегмент репрезентований КПУ, іншими комуністичними партіями (КПУ (оновлена), КПРС); (2) лівоцентристський сегмент репрезентований некомуністичними лівими партіями (СПУ, ПСПУ, низкою соціал-демократичних об’єднань, а також партіями, які активно опанували соціал-демократичною фразеологією); (3) центристський сегмент складається з партійно-політичних суб’єктів, у яких ідеологічна орієнтація чітко не проглядається або відрізняється відвертим еклектизмом, розрахованим на привертання на свій бік різнобарвної аудиторії, яка здебільшого не переймається тонкощами ідеологічної боротьби; (4) право-ліберальний сегмент є найменш розвиненим і слабким в силу того, що ліберальні ідеї в класичному вигляді поки ще практично не сприймаються виборцями, складається здебільшого з венчурних проектів; (5) правоцентристський (націонал-демократичний) сегмент складається з партій і блоків партій, що додержуються помірних правих позицій і є поєднанням ідей ліберальної демократії та націоналізму; (6) праворадикальний сегмент містить утворення, які активно експлуатують націоналістичну риторику.

- Встановлено, що форматування електорального простору сучасної України за ідеологічною моделлю відбувається здебільшого під впливом відцентрових тенденції структурування. За підсумками Першого переструктурування (1994-2004 рр.) намічаються та збільшують свій вплив доцентрові тенденції структурування електорального простору. Це пояснюється, в першу чергу, тим, що: (1) обсяги підтримки ліворадикального (комуністичного) та лівоцентристського сегментів поступово зменшуються; (2) центристський сегмент, виконуючи деякі технічні й технологічні функції провладних сил, виявляє тенденції перманентного переструктурування (в бік зміцнення чи зникнення) і потребують підтримки владних структур; (3) право-ліберальний сегмент знаходиться в стадії формування, вдаючись до ідеологічних експериментів; (4) обсяг підтримки правоцентристського (націонал-демократичного) сегменту виявляє тенденцію щодо збільшення; (5) праворадикальний сегмент виявляє тенденції до послаблення свого впливу.

- Показано, що доцентрові тенденції у формуванні ідеологічного електорального простору сучасної України під час Першого переструктурування електорального простору (1994-2004 рр.) актуалізували протиставлення по лінії “влада-опозиція” і тим самим стимулювали форматування владно-опозиційної моделі електорального простору.

- Визначено, що владно-опозиційний електоральний простір сучасної України набуває ознак багатополюсної моделі. В ході Першого переструктурування електорального простору (1994-2004 рр.) владно-опозиційна модель електорального простору була репрезентована декількома полюсами як у владному, так і в опозиційному сегментах, що є прямим наслідком трансформаційних процесів, які відбуваються в сучасній Україні.

- Розкрито, що владний сегмент має внутрішньої різнобарвну структуру, проте у виборчих перегонах завжди виступає як формально монолітна провладна структура, яка має офіційну надбудову – “партію влади” чи “блок влади”, а також резервну систему партій-сателітів (низка адміністративних, ідеологічно-орієнтованих проектів, які здебільшого технологічно обслуговують владний сегмент).

- Уточнено, що опозиційний сегмент складається з двох підсегментів: опозиції системної, яка містить поміркований і праворадикальний полюси, поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики, та опозиції позасистемної, яка містить ліворадикальний полюс, протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму.

- Доведено, що поєднання ідеологічного та владно-опозиційного вимірів створює передумови для форматування електорального простору сучасної України за інтегрованою моделлю “влада – ліва/права опозиція”, що відбиває особливості протікання соціально-політичної трансформації українського суспільства в період Першого переструктурування електорального простору (1994-2004 рр.). На сучасному етапі ці процеси ускладнюється ціннісною дихотомією геополітичного цивілізаційного розколу “Захід-Схід”: західна орієнтація пов’язана з цінностями ліберальної демократії, східна – цінностями Радянського Союзу.

- Встановлено, що зона підтримки позасистемної опозиції, яка уособлена КПУ, на початкових етапах форматування електорального простору рівномірно розподілялася по всій території України по висхідній лінії “Захід – Схід”, проте в ході Першого переструктурування електорального простору (1994-2004 рр.) вона так і не спромоглася створити власної локалізації, хоча і має величезний потенціал “вибухового” поясу, який дедалі виявляє тенденції щодо зникнення.

- З’ясовано, що зона підтримки помірної системної опозиції, яка за підсумками парламентських виборів 2002 р. уособлена партіями, що входять до блоків Віктора Ющенка “Наша Україна” та Юлії Тимошенко, а також СПУ, на початкових етапах форматування електорального простору рівномірно розподілялася по всій території України по висхідній лінії “Схід – Захід”, під час Першого переструктурування електорального простору, переживши у 1998-1999 рр. період переформатування, вона спромоглася сформувати власну локалізацію (Західний (крім Закарпатської області), Західно-Центральний (крім Запорізької області) регіони) і потужний “вибуховий” пояс (Центральний регіон (крім Дніпропетровської області), а також Закарпатська та Херсонська області).

- Показано, що праворадикальна системна опозиція в ході первинного структурування та Першого переструктурування електорального простору сучасної України виявила свою неспроможність самостійно сформувати власну чи “вибухову” локалізацію.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані висновки дозволяють комплексно підійти до аналізу сучасних виборчих процесів, які обумовлені соціальною та політичною трансформацією українського суспільства. Крім того, вони дадуть змогу розширити уявлення про специфіку організації і проведення виборів в цілому по країні і в окремих регіонах, розробляти практикуючим політикам адекватні електорально-просторовим характеристикам технологічні схеми політичної боротьби, виборюючи місця в представницьких органах влади не лише центрального, але і місцевого рівня.

Дослідницький матеріал має сприяти накопиченню фундаментального знання в політичній науці, підвищенню рівня політичної культури населення України, а також дозволяє збагатити науково-навчальний потенціал політичної освіти населення, стане в нагоді при розробці програм навчальних дисциплін фахової підготовки політологів, соціологів, істориків.

Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення всього комплексу завдань цієї дисертації здійснені самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 4 публікації у фахових наукових виданнях України (журнал “Борістен”, альманах “Грані”, збірник наукових праць “Вісник Дніпропетровського університету. Соціологія, філософія, політологія”), 1 теза доповіді.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення цього дисертаційного дослідження були апробовані автором в одноосібних доповідях на: всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні, соціально-економічні та етно-національні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 17-18 жовтня 2003 р.); регіональній науково-практичній конференції “Прагматичний вибір і справедливість” (Дніпропетровськ, 2 жовтня 2004 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта” (Дніпропетровськ-Белгород, 5-7 лютого 2005 р.).

Основні положення дисертації були обговорені на теоретичному семінарі кафедри політології Дніпропетровського національного університету.

Публікації. Автором одноосібно опубліковано 4 наукові статті у фахових наукових виданнях України.

Структура дисертації відповідає логіці вирішення поставлених мети і задач та складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 178 аркушів, з них 19 аркушів – список використаної літератури (222 позиції).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Формування електорального простору сучасної України як предмет наукового дослідження” дається загальна характеристика джерельної бази дослідження та описується його методологія.

У підрозділі 1.1 “Ступінь наукової розробленості проблеми дослідження” вказується, що проблема дослідження електорального простору України та інших перехідних суспільств привертає недостатньої уваги з боку науковців, бракує фундаментальних робіт з означеної проблематики. Значною мірою ця недостатність наукової розробленості теми пов’язана з міждисциплінарним статусом предметного поля цього дисертаційного дослідження: воно знаходиться на стику двох проблемних сфер – процеси переходу посткомуністичних (посттоталітарних) суспільств до демократії (т. зв. проблема демократичного транзиту) та процеси формування електорального простору в перехідних суспільствах, в т. ч. в сучасній Україні.

Аналіз трансформаційних процесів фундаментально здійснений у працях західних (В. Банс, С. Бакер, Л. Раймонд, Р. Дарендорф, Г. О’Доннелл, Ж. Еванс, П. Кубічек, Г. Мангофф, Д. Нельсон, Дж. Павел, Т. Парсонс, Д. Растоу, Ф. Шміттер, К. Ясперс та ін.), російських (А. Мельвіль, О. Данилов, С. Кара-Мурза, О. Харитонова) та сучасних українських (Є. Головаха, В. Горбатенко, О. Данил’ян, В. Журавський, А. Колодій, Й. Рисіч, О. Рудік, Г. Щедрова та ін.) дослідників. Дисертант показав, що більшість вчених схильні визначати транзитивні суспільства як загальну ситуацію (і поняття) переходу від однієї епохи політичної організації суспільного життя до іншої, неомодерної доби в розумінні суспільства і його політичної практики. Сутність перехідного періоду полягає в трансформації від попередньої соціальної системи (у даному випадку її конкретний тип особливого значення не має) до соціальної системи, яка має всі характеристики громадянського суспільства.

Щодо другої проблемної сфери цього дисертаційного дослідження –вивчення електоральної поведінки з метою побудови політичного простору – у сучасній західній політичній науці сформовано три школи електорально-просторових досліджень: екологічна (Е. Енгель, О. Покарді, А. Зігфрид, Ф. Гогель, К. Мацузато, а також В. Колосов, С. Сіра), соціально-психологічна (Ч. Мерріам, Х. Госнелл, Г. Ласвелл, П. Лазарсфельд, Б. Берельсон, А. Кемпбелл, Р. Делтон, С. Ліпсет, С. Роксана, М. Кітчельт) і раціонально-інструментальна (Е. Даунс, У. Рікер, П. Ордешук, М. Фіоріна).

З огляду на значну роль просторових зв’язків у функціонуванні держави, дисертант пропонує розглядати політичну сферу держави як територіально-політичну систему, яка є особливим поєднанням державної території, територіальної організації влади та регіонального розподілу політичної активності населення.

Серед соціально-психологічних чинників електоральної поведінки визначальне місце займають різного роду ідентифікації. Найбільш стійкою є партійно-ідеологічна ідентифікація. Дисертант вказує, що в Україні проблемами партійно-ідеологічної ідентифікації переймаються М. Попович, А. Колодій, А. Білоус, О. Заздравнова, Л. Лясота, А. Пахарєв, А. Слюсаренко, М. Томенко, В. Таран, А. Толпиго та ін. Відсутність чіткої партійної ідентифікації підштовхує дослідників до використання інших підходів, зокрема, раціонально-інструментальної школи електорально-просторових досліджень. Її основу складає припущення про те, що виборцем рухають раціональні мотиви, які ґрунтуються на прагматичному розрахунку. В електоральних дослідженнях раціональною поведінкою вважається така, основу якої складає максимізація зисків і мінімізація зусиль на електоральний вибір. Одним з критеріїв такої раціональної ідентифікації є ставлення до чинної влади, тобто віднесення себе до прихильників влади чи опозиції. Ці питання розглядаються в роботах В. Бабкіна, Г. Демиденка, Д. Зєркіна, А. Колодій, Л. і А. Кормичів, Л. Маймескулова, С. Матвеєва, Т. Пархоменко, Ю. Розенфельда, Н. Осипової, О. Соскіна, В. Степико, В. Якушика та ін.

Поряд з ідентифікацією існують інші психологічні чинники електорального вибору: емоційне ставлення до кандидатів і суспільно значимих проблем. У ході численних досліджень встановлено, що електоральні переваги виникають задовго до того, як формулюються окремі “знакові проблеми”. Більш того, проблемами частіше переймаються громадяни зі стійкою партійною ідентифікацією.

Окремі аспекти застосування раціонально-інструментального підходу були розроблені в наукових доробках таких російських дослідників, як: М. Афанасьєв, В. Гельман, Г. Голосов, Ю. Шевченко, І. Клямкін, В. Колосов, О. Мєлєшкіна, Ю. Левада, В. Краснов, К. Холодковський, Н. Яргомська, а також С. Борисов, О. Буділова, А. Журавльов, А. Зудін, О. Петренко, М. Піщулін, В. і К. Сєргеєви, С. Сокольський, В. Старовєров, С. Чугров та ін. Значний внесок в розробку цього підходу зробили й українські вчені: І. Курас, О. Вишняк, С. Здіорук, В. Бичек, І. Кресіна, Є. Перегуда, С. Телешун, О. Петрунько, М. Примуш, а також Д. Арабаджиєв, В. Кампо, Л. Левченко, А. Литвин, О. Локаш, В. Малярчук, О. Михайловська, Д. Позняк, О. Полішкарова, І. Рожкова, М. Хініч та ін.

В останні часи в Україні з’явилася низка регіональних досліджень електоральної поведінки. Подібного роду дослідження зосереджені на конкретних локалітетах, вони базуються на певній схемі або певному алгоритмі, що дозволяє враховувати довгострокові і системоформуючі фактори, які чинять вплив на поведінку виборців. Серед робіт з електоральної регіоналістики можна виокремити узагальнюючі праці Т. Кучеренко, Т. Татаренко, Ю. Тищенко, а також наукові студії з окремих локалітетів – Західний регіон (В. Бусленко, І. Доцяк, Ю. Остапець), Південно-Східний регіон (С. Білоусов), Східний регіон (Є. Калашников, С. Сіра, К. Мацузато, В. Якушик), Дніпропетровська область (Ю. Сурмін, Д. Наріжний, А. Решетниченко, Є. Бородін).

У підрозділі 1.2 “Теоретико-методологічні засади дослідження” обґрунтовується методологія цього дисертаційного дослідження.

Дисертант зазначає, що електоральний простір є інституційованою частиною комунікативного простору публічності – він виникає та існує як сукупність випадкових актів комунікації, не пов’язаних будь-якими нормами й обмеженнями. У просторово-часовому континуумі соціуму такі одиничні комунікативні імпульси складаються у певну, здатну до самоорганізації сукупність суб’єктів, яка містить в собі синергетичне начало, закладене в соціумі. Це начало, власне, і забезпечує самоорганізацію деструктурованого перехідного соціуму. Переходячи в постмодерне буття, такий соціум перетворюється на гігантську сукупність угруповань, яка і є соціальною основою перехідних систем. Термін “електоральний простір” описує стійкі взаємовідносини виборців, які мають соціально-політичні позиції в електоральному процесі і в силу цього являє собою постійно діючу, загальну умову протікання електорального процесу. Змістом електорального простору є різноманітні відносини між партіями (блоками партій) і соціальними групами, що пов’язані з виборами.

Електоральний простір конституюється трьохмірною структурою:

1.

2.

3. “

Зміст кожного з виокремлених рівнів електорального простору визначається трьома показниками: електоральна мобілізація – рівень готовності електорату брати участь у виборах; поляризація електорату – розмежування політичних преференцій; персоніфікація – орієнтація виборців на особистості політичних лідерів. Серед наявних на сьогодні в достатній мірі розроблених моделей електорального простору можна виділити три:

- ринкова (О. Морозова, О. Мєлєшкіна, С. Пшизова, В. Бебик, А. Купцов та ін.), де електоральні змагання розглядаються як концентроване вираження політичного ринку (за своєю природою циклічного, дискретного, з обмеженою конкуренцією). Електоральний простір тут можна представити як місце зустрічі попиту та пропозиції на політичному ринку, а його структуру як упорядковану сукупність політичних позицій і ідентичностей акторів електорального змагання;

- комунікаційна (Е. Баталов, Г. Ділігенський, В. Лапкін, Д. Нєжданов, М. Піщулін, В. Полторак, В. Цвєтков та ін.), яка передбачає, що електоральні взаємини еліт і громадськості полягає у створенні таких об’єднавчих комунікативних спільнот, які здатні в даний момент і в даному місці (центрі, регіоні) змінити в потрібному напрямку (зокрема, на користь союзу конкретних елітарних угруповань і відповідної частини електорату) політичний баланс і зміст владних відносин. Тут електоральний простір припускає наявність повноцінної інформаційної взаємодії між політичною елітою і суспільством;

- структурна (О. Соловйов та ін.), де в електоральному просторі поєднані елементи соціальності і фізико-географічної протяжності дійсності. У найзагальнішому вигляді специфіка даної моделі полягає у відображенні цілком певного і якісно специфікованого стану (фрагменту) політичного процесу, який характеризує локалізовані в просторі змагальні взаємини елітарних і неелітарних груп у період легального формування органів влади. Тут розкриваються особливості функціонально взаємозалежних інтеракцій еліти й електорату з урахуванням їхньої топологічної протяжності, просторово-часової локалізації.

На думку дисертанта, структурна модель електорального простору є найбільш операціональною для перехідних суспільств, оскільки з’являється можливість аналізу специфічного розподілу владних ресурсів, виявлення характеру й інтенсивності взаємин “верхів” і “низів”, відображення різноспрямованості векторів і зіткнення різних траєкторій, які походять із стратегій чинних акторів електоральних змагань у тих чи інших локусах політичного простору в цілому. Ця понятійна конструкція дає можливість відобразити той специфічний зміст функціонально окреслених (і одночасно просторово обмежених) електоральних процесів, у яких складаються якісно нові рольові навантаження політичних акторів, видозмінюються норми і стандарти взаємин, виникає нова ритміка функціонування влади тощо.

Структурна модель електорального простору відтворює систему соціально-політичних диспозицій виборця, перетворюючи її в систему специфічних електоральних диспозицій. У рамках структурної моделі електорального простору еліти істотно посилюють свою статусну залежність від підтримки неелітарних прошарків; пересічні громадяни (публіка, широка громадськість) в цей період набувають характеру контролюючої інстанції. Звичайний дисбаланс влади й опозиції змінюється на вкрай неврівноважений і хитливий процес конкуренції сил, що претендують не тільки на ті чи інші політичні позиції, але і прагнуть по-новому структурувати (ієрархізувати) весь політичний простір.

Структурний підхід дозволяє створити інтегровану модель електорального простору, яка поєднує ідеологічний і владно-опозиційний аспекти в регіональному вимірі. Використовуючи методику електорально-просторового моделювання, запропоновану школою Кіміто Мацузато, створюється теоретична конструкція, де регіони можуть бути розподілені на чотири групи у відповідності до балансу сил, що склався між регіональними адміністративними партіями та регіональною опозицією. Баланс сил визначається різницею голосів, що отримали регіональні адміністративні партії (на парламентських виборах) чи представники, яких вони відкрито підтримують (на президентських виборах), та голосів, що отримали регіональні опозиційні партії (на парламентських виборах) чи представники, яких вони відкрито підтримують (на президентських виборах). Вплив сил визначається як сильний, якщо відповідні партії та їх представники набрали в сукупності 20 і більше відсотків голосів виборців. У протилежному випадку вплив визначається як слабкий.

У просторовому відношенні виокремлені групи регіонів складають чотири пояси – білий, сірий, вибуховий та опозиційний (див. табл. 1).

Система транзитивних чинників формування електорального простору сучасної України складається із трьох груп чинників: ідеологічна, обумовлена протистоянням “комунізм-антикомунізм”, раціонально-інструментальна, обумовлена протистоянням “влада-опозиція”, а також регіональна, обумовлена геополітичним протистоянням “Схід-Захід”.

Таблиця 1

Баланс сил між регіональними

адміністративними партіями та регіональною опозицією

Адміністративні партії

Опозиція | сильні (> 20 %) | слабкі (< 20 %)

сильна (> 20 %) | Вибуховий пояс |

Опозиційний пояс

слабка (< 20 %) | Білий пояс | Сірий пояс

У другому розділі “Ідеологічна сегментація електорального простору сучасної України” розкриваються базові елементи ідеологічної моделі електорального простору й простежується динаміка її змін під час Першого переструктурування (1994-2004 рр.).

У підрозділі 2.1 “Передумови ідеологічної сегментації електорального простору України” зазначається, що виникнення політичних партій у країнах Західної Європи безпосередньо пов’язується з процесом модернізації, становлення єдиних держав-націй, виокремлення й розвитку громадянського суспільства як деякої антитези держави. Поява політичних партій частіше всього пов’язується з виникненням нових соціальних класів, притаманних індустріальному суспільству, а також з розвитком інститутів представницького правління й уведенням загального виборчого права. За цих умов сформувався інституційний дизайн кадрових і масових партій. Як важлива ознака сучасних партій постулюється наявність власної соціальної бази, яку складають соціальні групи (класи, верстви, прошарки, стани та ін.), що активно поділяють програму (ідеологію) партії.

В останні роки у західних країнах спостерігається значне падіння впливу традиційних інститутів політичного представництва, в першу чергу політичних партій. На рівні політичної свідомості це проявляється в падінні довіри політичним партіям і в послабленні ідентифікації з ними. На рівні політичної поведінки спостерігається підвищення нестійкості партійно-політичних преференцій на виборах і скорочення чисельності партій. У наслідок цього послабив традиційний зв’язок партій з колись чітко орієнтованими на них соціальними групами, що зробило соціальну базу партій більш рухливою; технологічні досягнення сучасного інформаційного суспільства створюють принципово іншу ситуацію в політичному спілкуванні, партії вже не можуть успішно конкурувати з пресою, телебаченням, громадянськими ініціативами; причиною падіння довіри до партій є також логіка їх розвитку в першу чергу в бік прагматизації їхньої політичної позиції. У цих умовах партії з метою підтримання своєї позиції вимушені пристосовуватися до умов, що змінюються. Зміни стосуються кадрової політики, ідеології і програми, стиля діяльності, відносин із соціальною базою, партнерами та супротивниками. Сьогодні еволюція партій здійснюється в двох основних напрямках – формування універсальних партій і партій “нової хвилі”. Вони орієнтуються вже не на соціальну базу, а на електорат – коло виборців – громадян, яким надане право брати участь у виборах, – які голосують на виборах за певну партію та її представників. На відміну від соціальної бази електорат характеризує сукупність реальних прихильників партії, а не потенційних, це не є деякою суворо окресленою соціальною групою прихильників тієї чи іншої партії – від виборів до виборів електорат тієї чи іншої партії змінюється, причому як у кількісному, так і в якісному відношенні.

Сьогодні тенденції партійного будівництва в Україні обумовлюються в першу чергу тим, що формуються партійні утворення з нестійкою соціальною базою, партії вимушені звертатися до виборців, оскільки не можуть розраховувати на підтримку електорату із усталеною партійною прихильністю. У цілому в Україні традиційні соціальні бази партій і відповідні електорати перебувають у стадії формування і постійного переструктурування. Дана нестійкість пов’язана здебільшого із трансформаціями відносин власності і виробництва. Сьогодні ще вкрай важко говорити про будь-який сталий електорат більшості політичних сил. Лише КПУ і НРУ мають більш-менш стабільне ядро електорату. Проте намічаються певні тенденції формування основних електоральних груп, які в майбутньому можуть стати об’єктивною основою формування електорального простору.

У підрозділі 2.2 “Основні параметри ідеологічної моделі електорального простору України” зазначається, що ідеологічний критерій є важливим чинником структуризації електорального простору сучасної України. Найбільш точними індикаторами приналежності до лівого чи правого табору є такі показники, як ставлення до Росії та російської мови, ступінь підтримки державного регулювання економіки. Виокремлені ліворадикальний (комуністичний) сегмент, який репрезентований Комуністичною партією України, іншими комуністичними партіями (КПУ (оновлена), КПРС); лівоцентристський сегмент, який репрезентований некомуністичними лівими партіями, зокрема Соціалістичною партією України, ПСПУ, низкою соціал-демократичних об’єднань, а також партіями, які активно опанували соціал-демократичною фразеологією (ВПТ, ВО “Громада” та ін.); центристський сегмент, який складається з партійно-політичних суб’єктів, у яких ідеологічна орієнтація чітко не проглядається або відрізняється відвертим еклектизмом, розрахованим на привертання на свій бік різнобарвної аудиторії, яка здебільшого не переймається тонкощами ідеологічної боротьби (йдеться про різного роду електоральні партії (т. зв. “партії влади”, адміністративні партії, які створюються колишніми чи чинними державними діячами, бізнес-проекти, які обслуговують інтереси потужних фінансово-промислових груп, а також партії окремих інтересів); право-ліберальний сегмент найменш розвинений і слабкий в силу того, що ліберальні ідеї в класичному вигляді поки ще практично не сприймаються виборцями, складається здебільшого з венчурних проектів; правоцентристський (націонал-демократичний) сегмент, який складається з партій і блоків партій, що додержуються помірних правих позицій і є поєднанням ідей ліберальної демократії та націоналізму; праворадикальний сегмент містить утворення, які активно експлуатують націоналістичну риторику.

Дисертант окремо зазначає, що, незважаючи на процеси диверсифікації, обсяг комуністичного сегменту поступово зменшується і виявляє тенденції до деградації.

Лівоцентристський сегмент є найбільш строкатим, оскільки саме опанування соціал-демократичними гаслами вважається надійним інструментом отримання реальних політичних дивідендів, зокрема політичної гарантії для діяльності фінансово-економічних структур, а також оволодіння інструментом просування партійних кадрів на посади у владних структурах. Сегмент також виявляє тенденції до зменшення свого обсягу, проте розстановка сил всередині даного сегменту остаточно закріпила панівне становище СПУ та СДПУ (о), а також збереження значного потенціалу за ПСПУ.

Центристський сегмент містить провладні партійно-політичні утворення і об’єднання, які виконують деякі технічні й технологічні функції. Обсяг практично не змінюється і становить близько 20 %. Із переструктуруванням владної вертикалі їх роль може змінюватися (в бік зміцнення чи зникнення), але вони завжди прагнитемуть підтримки владних структур.

Партії та блоки партій правоцентристського (націонал-демократичного) сегменту традиційно протистоять ліворадикальним партіям, їхній електорат виявляє тенденцію щодо збільшення.

Праворадикальний сегмент асоціюється з діяльністю незмінного аутсайдера виборчих перегонів – Української національної асамблеї. В останній час праворадикальні ідеї поширюють свій вплив, здебільшого за рахунок опозиційної риторики Блоку Юлії Тимошенко. Проте подібні тенденції виявляють тенденцію до затухання (про що свідчать результати виборів Президента України 2004 р.).

У третьому розділі “Сегментація електорального простору сучасної України за критерієм “влада-опозиція”” розкриваються базові елементи владно-опозиційної моделі електорального простору й простежується динаміка її змін під час Першого переструктурування (1994-2004 рр.).

У підрозділі 3.1 “Основні параметри моделі електорального простору України за критерієм “влада-опозиція”” дисертант зазначає, що ідеологічний критерій при побудові моделі електорального простору сучасної України має бути доповнений критерієм “влада-опозиція”. Це пояснюється тим, що більшість партій, починаючи з парламентських виборів 1998 року, активно переміщуються убік центру. У зв’язку з цими процесами у програми багатьох партій були інкорпоровані положення, які практично нівелюють розмежування партій між двома основними полюсами “лівий-правий”, ідеології стали поєднувати в собі елементи обох напрямків. Перед парламентськими виборами 2002 року загальна амбівалентність зумовила зворотну тенденцію на знаходження яскравих іміджів, легких для сприйняття. Це спричинило актуалізацію протиставлення себе існуючому режимові, що знайшло свого втілення в побудові координатної сітки “влада-опозиція”. В сучасній Україні сформувалася багатополюсна модель електорального простору, причому декілька полюсів має як владний, так й опозиційний сегменти (станом на жовтень 2004 р. – голосування в першому турі виборів Президента України). Проте ці сегменти мають певні структурні особливості.

Владний сегмент, має внутрішньої різнобарвну структуру, проте у виборчих перегонах завжди виступає як формально монолітна провладна структура, яка має офіційну надбудову – “партію влади” (НДП на виборах 1998 р.) чи “блок влади” (блок партій “За Єдину Україну!” на виборах 2002 р.), а також резервну систему партій-сателітів (низка адміністративних, ідеологічно-орієнтованих проектів).

Опозиційний сегмент містить сукупність суб’єктів політичного процесу, які виступають проти змісту політики, що реалізується діючою владою, та/або методів реалізації цієї політики, ведуть активну діяльність, спрямовану на те, щоб самим зайняти центральне місце у владній системі. За визначенням координати “влада-опозиція” набувають рухливого характеру: сьогодні певні партійно-політичні сили знаходяться в опозиції, незабаром – вони вже формують владні структури.

Опозиційний сегмент електорального простору України під час Першого переструктурування (1994-2004 рр.) складається з двох підсегментів: системна та позасистемна опозиція, де системна опозиція поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики, а позасистемна – протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму. В середині опозиції можна виокремити поміркований сегмент, який застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до “політичних торгів” з принципових питань, та радикальний сегмент, який застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з діючою владою. Крім того, в Україні дихотомія “влада-опозиція” ускладнюється також ціннісною дихотомією геополітичного цивілізаційного розколу “Захід-Схід” (що яскраво проявилося на президентських виборах 2004 р.): західна орієнтація пов’язана з цінностями ліберальної демократії, східна – цінностями Радянського Союзу.

У підрозділі 3.2 “Регіональні особливості електорального простору України за критерієм “влада-опозиція”” розкриваються регіональні особливості розподілу партійно-політичних сил. У цьому дослідженні взято за основу районування за національно-політичними орієнтаціями на такі великі регіони – Західний (Волинська, Закарпатська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська, Чернівецька області), Західно-Центральний (Вінницька, Запорізька, Житомирська, Черкаська, Хмельницька, Київська, Кіровоградська області), Центральний (Дніпропетровська, Сумська, Полтавська, Чернігівська області), Південний (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області), Східний (Донецька, Луганська, Харківська області).

Дисертант доводить, що на парламентських виборах 1998 р. чітко сформовані два опозиційних сегменти, проте жодний з них не мав власної регіональної локалізації. Позасистемна опозиція, уособлена КРУ, мала потужний “вибуховий” пояс з різним ступенем “вибуховості”. Системна опозиція, уособлена НРУ, в 1998 р. знаходилася в стадії початкового форматування. “Вибуховий” пояс системної опозиції був значно менш потужний і локалізований у певній частині Західного регіону.

На президентських виборах 1999 р. боротьба точилася між провладним кандидатом, чинним на той час Президентом і представником позасистемної опозиції. Системна опозиція була вкрай розпорошена і не могла скласти гідної конкуренції владі та позасистемної опозиції. Проте вибори 1999 р. засвідчили кризовий характер протистояння “влада-позасистемна опозиція”: починає формуватися “сірий пояс” (як наслідок прояву тенденцій слабкості влади і опозиції) у певній частині Західно-Центрального регіону (Вінницька, Черкаська області). Також залишається значна локалізація “вибухового” поясу.

На парламентських виборах 2002 р. відбулося якісне переструктурування системної опозиції при одночасному занепаду позасистемної опозиції. У КПУ починає стрімко збільшуватися локалізація “сірого” поясу, проте значним залишається “вибуховий” пояс, який охопив Центральний, Південний та Східний регіони, а також Дніпропетровську область. Особливість локалізації системної опозиції полягає в тому, що вона починає формувати власний регіональний пояс: СПУ – поширює свій вплив на електорат Вінницької і потенційно Черкаської і Полтавської областей; блок Віктора Ющенка “Наша Україна” – на електорат Західного регіону (крім Закарпатської області), а також Вінницької області. Блок Юлії Тимошенко не спромігся сформувати ані “власного”, ані “вибухового” поясу.

На президентських виборах 2004 р. зазначені тенденції лише закріпилися. Позасистемна опозиція зазнала нищівної поразки, а системна опозиція (об’єднав свої потенціали) перемогла й виборола владу. КПУ настільки послабила свій вплив, що позбулася навіть “вибухового” поясу. Системна опозиція максимально структурувала власне поле підтримки, знівелювавши “сірий” пояс, локалізувавши “білий” пояс (Південний та Східний регіони, а також Запорізька та Дніпропетровська області) і чітко оконтурив власний пояс (Західний (крім Закарпатської області), Західно-Центральний (крім Запорізької області) регіони), зберігши потужний “вибуховий” пояс (Центральний регіон (крім Дніпропетровської області), а також в Закарпатська та Херсонська області).

У висновках дисертант зазначив, що розроблена в цьому дослідженні методика електорально-просторового моделювання на основі структурного підходу дозволила реалізувати мету і задачі дослідження та сформулювати такі практичні рекомендації:

1.