запорізький державний університет

Бєлозьорова Юлія Сергіївна

УДК 811.112.2’42’372’06

КОГНІТИВНО-ДИСКУРСИВНА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЧАСУ

В СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.04 – германські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі германської філології Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор Приходько Анатолій Миколайович, завідувач кафедри германської філології Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор Кусько Катерина Яківна, професор кафедри іноземних мов для гуманітарних факультетів Львівського національного університету ім. Івана Франка

кандидат філологічних наук, доцент Донець Павло Миколайович, доцент кафедри німецької філології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна

Провідна установа: | Київський національний університет ім. Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України, кафедра германської філології

Захист відбудеться “16” квітня 2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 в Запорізькому державному університеті за адресою: 69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2, ауд. 230.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий “14” березня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук |

Л.І. Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА дисертації

На зламі тисячоліть чітко окреслилася орієнтація наукової думки на конвергентне вивчення когнітивних і комунікативних аспектів людської діяльності (А.Д. Бєлова, Н.Н. Болдирєв, Т. ван Дейк, П.М. Донець, О.С. Кубрякова, М.Л. Макаров, О.О. Селіванова, І.С. Шевченко, K-O. Apel, J.та ін.), згідно з якою мова визнається універсальною формою первинної концептуалізації довкілля та раціоналізації досвіду, виразником і скарбницею апріорного знання про світ.

Синтез двох головних функцій – когнітивної та комунікативної – з позицій лінгвофілософських поглядів на структуру й функції мови визначає в основних своїх рисах інтегральну когнітивно-дискурсивну (когнітивно-комунікативну) парадигму сучасної лінгвістики, яка розглядає мовленнєву діяльність на тлі внутрішніх ментальних процесів (Н.Д. Арутюнова, Ф.С. Бацевич, В.І. Карасик, К.Я. Кусько, М.В. Нікітін, О.Д. Огуй, М.М. Полюжин, Ю.С. Степанов, G. Brьnner, G. Graefen, H. KuЯe, M. Schwarz, W. Sucharowski та ін.). Становлення цього інтегративного напряму з акцентом на когнітивних і прагмасемантичних механізмах трансформації одиниць мови в одиниці мовлення зумовило той факт, що чільне місце в ньому посідає функціонально-комунікативний підхід, в якому основний науковий інтерес концентрується навколо проблем мовлення, когнітивних і комунікативних аспектів семантики.

Незважаючи на те, що в останні десятиріччя з’явилося чимало відповідних напрацювань у різних галузях мовознавства, їм ще бракує міждисциплінарного підходу до деяких провідних мовних категорій у цілому та категорії часу зокрема. Попри те, що остання неодноразово ставала предметом структурно-граматичних (М.Г. Сенів, Є.Й. Шендельс, W. Bull, B. Comrie, W. Flдmig, S.J.логіко-семантичних (Т.І. Дешерієва, Н.А. Потаєнко, О.А. Радченко, Г. Рейхенбах, Н.К. Рябцева, J.O.Н. Vater), функціонально-комунікативних (А.В. Бондарко, М.С. Веденькова, В.А. Жеребков, І.Я. Харитонова, H. Weinrich) і лінгвокогнітивних розвідок (А.П. Бабушкін, А.В. Кравченко, О.С. Яковлева, M. Canbulat, R. Wendorff) на матеріалі багатьох природних мов, об’єктом цілеспрямованого когнітивно-дискурсивного аналізу вона все ще не стала, а відтак заслуговує пильної дослідницької уваги.

Актуальність роботи визначається проблемним характером теми і полягає в потребі здійснення комплексного аналізу категорії часу в когнітивно-дискурсивній системі координат, зважаючи на її антропоцентричну природу. У зв’язку з цим виникає низка питань, вивчення яких має здійснюватися з урахуванням сучасного стану лінгвістичної думки. По-перше, хоча на антропоорієнтований характер “лінгвального часу” зверталося чимало уваги, його когнітивно-дискурсивні витоки ще не були предметом спеціального аналізу. По-друге, незважаючи на певні успіхи когнітивної лінгвістики в розробці теорії мовних і концептуальних картин світу, спеціальних праць, присвячених концептам часу та їх деталізації на матеріалі німецької мови все ще недостатньо. По-третє, особливий вузол проблематики складають шляхи і способи концептуалізації часових відношень у різних типах дискурсу, а питання про те, яким чином темпоральні маркери у процесі вербального спілкування виконують семіологічну роль, яких семантичних змін вони при цьому зазнають, які інтра- та екстралінгвальні чинники впливають на їх вибір тощо, продовжують залишатися відкритими.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертація виконана в рамках міжкафедральної наукової теми факультету іноземної філології Запорізького державного університету “Когнітивно-дискурсивні аспекти функціонування мовних одиниць”, затвердженої Міністерством науки і освіти України (код держреєстрації 0103U002181).

Мета роботи – комплексне дослідження основних шляхів і способів когнітивно-дискурсивної концептуалізації часу в сучасній німецькій мові.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких основних завдань: *

окреслення та обґрунтування понятійного апарату дослідження під кутом зору когнітивно-дискурсивної парадигми лінгвістики; *

теоретичне узагальнення основних напрямків міждисциплінарного та лінгвістичного вивчення категорії часу з її онтологізацією в мовній системі; *

опис національно-специфічних способів концептуалізації часу в німецькомовній картині світу; *

встановлення алгоритму метафоризації часу в сучасній німецькій мові та її основних когнітивних моделей; *

вивчення шляхів і способів функціонування категорії часу в розмовно-побутовому, офіційно-діловому і публіцистичному дискурсах з урахуванням механізму взаємодії різнорівневих засобів їх темпоральної організації.

Об’єктом дослідження є категорія часу, що становить собою “специфічне мовне відображення об’єктивного часу і служить для темпоральної локалізації події або стану, про які йдеться в реченні” (Ю.С. Маслов).

Предметом дослідження є когнітивно-семантичний і комунікативно-функціональний аспекти концептуалізації часу в німецькій мові, що визначають вибір і взаємодію різнорівневих засобів його аранжування в дискурсі.

Методика дослідження ґрунтується на системно-функціональному підході до об’єкта вивчення, що передбачає застосування усталених методів структурної, когнітивної та комунікативної лінгвістики в межах органічної єдності семасіологічного й ономасіологічного принципів інтерпретації мовних і мовленнєвих явищ. Конкретні завдання дисертації зумовили використання таких прийомів, як дискурсивний, концептуальний, дескриптивний і синтагматичний, а також елементів лексикографічного, дистрибутивного і компонентного аналізу з процедурами трансформації, субституції та зіставлення, а також проведення експерименту з інформантами. Широко використовуються в роботі й кількісні підрахунки.

Матеріалом дослідження є авторська картотека, створена за методом суцільної вибірки з окремих офіційно-ділових документів (понад 4500 стор.), із німецькомовної періодики, у т.ч. й електронні варіанти (понад 5000 стор.), із радіоп’єс та -інтерв’ю, телепередач, збірників аудіодіалогів (понад 550 хв. звучання), а також із художніх творів. Значну частину матеріалу отримано з лексикографічних джерел. Крім того, в дисертації використано матеріали анкетування інформантів, проведеного особисто автором.

Наукова новизна роботи зумовлюється деталізованим описом часових відношень у сучасній німецькій мові з позицій когнітивно-дискурсивної лінгвістики. Вперше здійснено когнітивно-семантичний аналіз шляхів і способів концептуалізації часу в німецькомовній картині світу, обґрунтовано й описано концептуальне поле часу, в якому виділено конституенти екзистенційного та метричного порядку, встановлено фреймові моделі його метафоризації. Інноваційним моментом роботи є також аналіз комунікативно-функціональних засад використання часових маркерів у розмовно-побутовому, офіційно-діловому і публіцистичному дискурсах. У роботі охарактеризовано механізм актуалізації синтагматичних значень окремих часових форм, з’ясовано причини і наслідки конкурування та домінування тих чи інших маркерів часу залежно від типу дискурсу й комунікативного регістру, а також окреслено схему взаємодії різнорівневих засобів аранжування темпоральної сітки дискурсу з урахуванням ергономічних і синергетичних чинників.

Положення, що виносяться на захист:

1. Феномен часу акумулює, з одного боку, певну суму апріорно-досвідних уявлень щодо об’єктивних параметрів матеріального світу, а з іншого, – він є прямим відображенням категоризуючої діяльності людини, закріпленою мовною свідомістю у вигляді наївних залишкових уявлень про синкретичну єдність простору й часу. Ці уявлення знаходять свій семіотичний відбиток у мовних одиницях, що реалізуються задля вираження віртуальної зміни перебування суб’єкта в ментальному топохронному континуумі, тоді як його становище в реальному просторі та часі не міняється. При цьому центральною ланкою просторово-часової реальності виступає мовленнєва особистість.

2. Категорія часу віддзеркалюється в мовній картині світу у вигляді концептуального поля, в якому темпоральна референція постає в системі “гіперконцепт – концепт – гіпоконцепт”. Гіперконцепти відображають нижчий від категорії, але вищий від концепту ступінь абстракції та становлять собою один із способів дискретного членування об’єктивного світу людиною відносно самої себе як відправної точки буття у вигляді двох різнонавантажених величин – “екзистенційний час” (якісний) і “метричний час” (кількісний). У свою чергу, власне концепти конституюються більш дрібними таксонами – гіпоконцептами, яким притаманна певна національно-культурна специфіка.

3. Гіперконцепт “екзистенційний час” відбиває асоціативне, чуттєво-образне сприйняття змін у життєвому світі людини на підставі емпіричного досвіду (“уявлення”) і конституюється за допомогою шести парно організованих концептів – ‘вічність’ / ‘позачасовість’, ‘віддаленість’ / ‘невіддаленість’, ‘циклічність’ / ‘лінійність’. Гіперконцепт “метричний час” має епістемічні, раціонально-логічні витоки (“знання”) і є узвичаєним у соціумі способом метричної фіксації змін у довкіллі. Він сприймається й використовується як одиниця ліку й конституюється трьома концептами – ‘короткочасність’, ‘тривалість’ і ‘конвенціональність’.

4. Темпоральне аранжування висловлення зумовлюється когнітивно-комунікативними чинниками й реалізується в різних типах дискурсу по-різному. В розмовно-побутовому дискурсі домінує ідея екзистенційного часу; в офіційно-діловому віддається перевага метричним його показникам як таким, що сприяють досягненню тієї фактуальної конкретики, яка іманентно властива діловому спілкуванню; в публіцистичному дискурсі екзистенційний і метричний час представлені приблизно в однакових пропорціях, що зумовлено прагманастановами цього дискурсу – досягненням об’єктивності в подачі часової інформації в поєднанні з риторикою емоцій і стилістикою образності.

5. У концептополі “час” діють активні процеси метафоризації, що базуються на історичних, етнокультурних, міфо-поетичних уявленнях про властивості часу, реалізуючись у рамках специфічної, притаманної лише певній лінгвокультурній свідомості структурно-сітьової моделі. Остання являє собою предметно-центричний фрейм – універсальну інформаційну структуру, що фіксує відношення між часом як референтом метафори та його концептуальними корелятами.

6. Типовими референтно-концептуальними сферами при метафоризації часу в німецькій мові є якісна, буттєва та акціональна, проте найбільш плідним і виразним його аналогом слід вважати метафору потоку. Інтенсивність процесів когнітивної метафоризації часу не в останню чергу залежить і від типу дискурсу: найактивніше вони відбуваються в розмовно-побутовому, послідовно – в публіцистичному, неактивно й непослідовно – в офіційно-діловому.

7. Шляхи і способи мовного аранжування темпоральної інформації в дискурсі є ергономічно та синергетично детермінованими. Вони спираються на два організаційні принципи – прагнення мовленнєвої особистості до усунення надлишкової інформації та уникнення когнітивної ентропії. Регулюючи гармонійну взаємодію лексичних, граматичних і лексико-граматичних засобів, синергетичні сили оптимізують їх вибір, упорядковують темпоральну карту дискурсу, втримують цілісність і врівноваженість системи.

Теоретична значущість дисертації полягає в загальних принципах і підходах до об’єкта дослідження, що сприяють поглибленню й розширенню епістемічних надбань когнітивної лінгвістики, дискурсознавства, лінгвокультурології, лінгвосеміотики. Для германістики певного значення набуває критичний аналіз поглядів зарубіжних і вітчизняних учених на онтологічну природу часу, що має певну релевантність як для лексикології, так і для теоретичної граматики німецької мови, а отримані результати можуть послужити основою для когнітивно-дискурсивних розвідок аналогічних чи споріднених явищ в інших германських мовах.

Практична цінність дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути використаними у курсах лекцій з основ мовознавства, теоретичної граматики, лексикології та стилістики, у спецкурсах лінгвістичної спрямованості, при підготовці випускних робіт студентів різних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Окремі результати можуть знайти застосування при створенні навчально-методичних розробок і посібників для студентів-германістів.

Апробація роботи. Основні положення, результати і висновки дисертації висвітлювалися в доповідях і повідомленнях на ІХ і ХІ міжнародних науково-практичних конференціях “Мова і культура” (К., 2000; К., 2002), Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми вербальної комунікації: мова і суспільство” (К., 2003), Всеукраїнській науковій конференції “Другі Каразінські читання: два століття Харківської лінгвістичної школи” (Харків, 2003), а також на щорічних підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу Запорізького державного університету (2000 – 2004 рр.).

Публікації. Результати дослідження висвітлено в 10 публікаціях, 9 з яких виконано одноосібно, 1 – у співавторстві. При цьому особистий внесок автора полягає у здійсненні семантико-функціонального аналізу специфіки відтворення концептів часу та у встановленні їх частотності в офіційно-діловому дискурсі.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, бібліографії (339 позицій), переліку джерел ілюстративного матеріалу (37 позицій), додатків (10). Загальний обсяг роботи – 229 сторінок, обсяг основного тексту – 180 сторінок. Дисертація містить 8 таблиць і 10 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми, формулюються мета і конкретні завдання дослідження, його наукова новизна, теоретичне значення і практична цінність, вказується матеріал, джерела і методи дослідження, визначаються положення, які виносяться на захист.

У першому розділі (“Категорія часу в когнітивно-дискурсивній парадигмі знання”) формується теоретико-методологічна база дисертації, проводиться системний аналіз понятійних категорій когнітивної та дискурсивної лінгвістики, розглядаються мультидисциплінарні засади часу. При цьому особливий акцент робиться на його лінгвістичних параметрах.

Теоретико-методологічною базою сучасної лінгвістики є когнітивно-дискурсивна парадигма, яка розглядає мову як поліфункціональну знакову систему і розуміє її як явище когнітивного порядку, що використовується в комунікативній діяльності людини та має для цього необхідні одиниці, категорії, механізми і структури. Останні становлять собою відображення процесів категоризації та концептуалізації дійсності певною лінгвокультурною спільнотою.

Категоризація часу пов’язана з виокремленням трьох основних планів – теперішнього, минулого й майбутнього та суб’єктивним усвідомленням зміни подій, станів і явищ. У межах цього процесу відбиваються різні його грані, точки відліку й відрізки на геометричній осі, що задаються інтелектуальною природою людини, а тому стають об’єктом мультидисциплінарних розвідок. Останні, як відомо, характеризуються адитивністю наук і базуються на вивченні одного й того ж об’єкта при виділенні в ньому різних предметів аналізу. Об’єднані об’єктом, ці науки, як правило, роз’єднані в методах і теорії.

Різностороння специфіка часу, його роль і місце в життєдіяльності людини дискутуються давно й наполегливо, адже філософ, фізик, історик і мовознавець можуть і мусять по-своєму вивчати і трактувати цю категорію. Говорячи про “поліфонію” часу, науковці виділяють філософський, фізичний, астрономічний, геологічний, кібернетичний, психологічний, соціально-історичний, художній, лінгвістичний та інші його різновиди.

Категорію часу як одну з фундаментальних властивостей світу було визнано ще Аристотелем, однак ні античні, ні сучасні філософські концепції не дають його однозначного витлумачення: у Платона “час” – рухливий образ вічності, у Августіна – властивість створеного Богом універсуму, у Канта – невід’ємна частина людського розуму, що “відповідає” за відображення світу речей, у Хайдеґґера – середовище, в якому відбуваються події, а сам по собі час ніщо. У механістичній (картезіанській) парадигмі ньютонівської науки явища, події та стани вважалися повністю детермінованими: все, що відбувається, має певну причину та призводить до певного наслідку, а тому і не робилося демаркації між минулим і майбутнім, оскільки і те й інше закладено в теперішньому стані речей, а сам час вважався “абсолютною величиною”, що тече сама собою без будь-якого зв’язку з реальним світом.

Різноманіття дефініцій часу в природничих науках не знімає питання про його онтологічний статус. Однак уже сам факт багатовікової епістемічної традиції щодо інтерпретації часу свідчить про існування його об’єктивної основи. Переосмислення природи часу є головною особливістю сучасних наукових теорій і полягає в подоланні картезіанського уявлення про абсолютність часу та у визнанні його відносності.

Вирішальне значення в цьому розумінні мали ідеї А. Ейнштейна, який, відмовившись від абсолюту, підкреслював нерозривний зв’язок простору й часу та заперечував існування будь-яких переважаючих систем відліку останнього, оскільки його вимір є завжди відносним з точки зору спостерігача. Поєднавши еволюційну динаміку матеріального світу з його статистичними параметрами, посткартезіанська наука взяла на озброєння ідею топохронного континууму як таку, що наголошує неперервність взаємотрансформацій простору й часу та забезпечує умови для самопородження (автопоезу), розвитку і змін в об’єктивному світі. І. Пригожин, змальовуючи картину “перевідкриття” часу й обґрунтування “стріли часу” як лінії, спрямованої з минулого в майбутнє, доводить, що саме часо-просторовий субстрат природних процесів є засадою синергетичної (само)організації елементів живої та неживої матерії як системи, що еволюціонує.

У відповідності до сучасних філософських і природничонаукових поглядів час визнається об’єктивно-реальною формою існування матерії, яка виражає тривалість буття і послідовність зміни станів усіх матеріальних об’єктів та їх систем. При цьому фізичний час визначається як об’єктивно заданий природний механізм, а філософський – як відносний і абстрактний. У психологічних і соціологічних студіях час постає як деяка послідовність квантифікованих моментів, що формуються в онто- й етногенезі та зазнають певних змін під упливом суспільного середовища. Час у літературознавстві (М.М. Бахтін, Л.А. Ноздріна, З.Я. Тураєва) – явище метафоричне, воно осмислюється лірично та освоюється ментально в ідіостильовій майстерні автора, який надає йому рис образності, емоційності та оцінності.

Мультидисциплінарний підхід дозволяє говорити про когнітивну природу часу, яка визначається не тільки набором окремих уявлень щодо форм і способів існування довкілля, але й духовними настановами людини, що синтезують колективний та індивідуальний досвід і передають різні системи над- і національних цінностей. Поєднуючи в собі певну суму чуттєво-досвідних уявлень про об’єктивні властивості світу, час є прямим відбитком категоризуючої діяльності людини, що її закарбовано в мовну свідомість через фіксацію на лінійній осі реального часу двох типів структур – тернарної та бінарної (В.С. Юрченко). Перша пов’язана з опосередкованим, транзитивним відношенням “минуле – теперішнє – майбутнє”, а друга – з асиметричним “раніше – пізніше”.

На відміну від простору з його статичністю та тримірністю, час із лінгвокогнітивної точки зору являє собою об’єктивно-суб’єктивну категорію, що є носієм ідеї динамічного, лінійного, одновекторного (незворотного) вимірювання світу, в яку включено позицію спостерігача – мовленнєву особистість (homo loquens), уявлення якої про час відносні, а тому й знакове відображення нею ідеї часу має відносний характер.

Усвідомлення такої двоплановості категорії часу лежить в основі європейської традиції її опису в граматиках природних мов, на тлі чого започатковуються подальші принципи опису темпоральної системи окремих мов з огляду на загальне та порівняльно-історичне мовознавство (W. Bull, K. Buhler, K.O. Jespersen), а згодом і на класичну логіку (R.P. McArthur, A. Prior, N. Rescher / A. Urquhart, H. Reichenbach). На стику логіки й лінгвістики виникає нова, лінгвофілософська концепція часу, представники якої (J. Ballweg, R. Bauerle, C.Hansen та ін.), відштовхуючись від ідей О. Єсперсена і Г. Рейхенбаха, в пошуках “універсальної системи часів” доходять висновку, що шляхи і способи вербальної реалізації темпоральних відношень мають охоплювати не лише власне граматичний час, але й вид, модус, таксис і дейксис, а також лексичні та синтаксичні засоби втілення часової семантики.

Постулатами лінгвофілософії обґрунтовуються й усталені погляди на темпоральну систему німецької мови. Усвідомлюючи відносність і невичерпність конструкту “час”, а також намагаючись дійти згоди щодо парадигматичного інваріанта й синтагматичних варіантів часових форм (В.Г. Адмоні, О.І. Москальська, Є.Й. Шендельс, P. Eisenberg, W. Flamig, K.Е. Heidolph, G. Helbig / J. Buscha, G. Zifonun), традиційна граматична думка нерідко шукає точку опори за межами граматики – у “психологічних настановах” homo loquens (H. Brinkmann, D. Wunderlich), у “предикативних перспективах” (В.А. Жеребков, Н.ter), у “комунікативних регістрах” (М.С. Веденькова, Е.H. Weinrich) тощо.

Поступово до фокусу уваги лінгвістів потрапляє широке коло питань структурно-граматичного і функціонально-семантичного порядку, пов’язаних із реалізацією категорії часу в мовленні: схеми експлікації одно- й різночасовості, гомо- й гетерогенне вживання часових форм, їх комплементування з боку темпоральної лексики задля уточнення часової дистанції чи інтервалу. Все це дозволило розширити уявлення лінгвістичної науки про категорію часу в термінах “дейктичної темпоральної референції” (J. Lyons, В.А. Плунгян), “надтемпоральних системогенних конструктів” (M. Canbulat), “функціонально-семантичного поля темпоральності” (А.В. Бондарко), “топохроносу” (М.В. Нікітін) та ін., що зрештою сприяло усвідомленню когнітивної основи кореляції “фізичний час – лінгвістичний час”.

Зазначені інтерпретації темпоральної організації мовлення цілком вписуються в ті теоретичні – логічні та сублогічні – версії структури й сутності об’єкта пізнання, які панували в мовознавстві ХІХ-ХХ ст., однак вони не дали вичерпної відповіді на питання про те, яким чином час концептуалізується мовною свідомістю і як він відбивається чи видозмінюється в різних режимах мовленнєвої діяльності.

Інтелектуальною домінантою сучасної лінгвістичної науки є когнітивно-дискурсивна парадигма, яка передбачає визнанням того, що основне призначення семіотичних одиниць полягає у здійсненні мисленнєво-мовленнєвих операцій: з одного боку, мовна одиниця виступає засобом гносеологічної активності в логосфері (когнітивна функція), а з іншого, – служить цілям інтерактивної взаємодії (комунікативна функція). У такий спосіб когнітивна складова гармонійно сполучається з комунікативною, а комунікативна – з когнітивною, бо когнітивний процес є процесом пізнання, а комунікативний – трансферу знання.

Не є винятком із цього процесу й категорія часу, оскільки вона поєднує в собі епістемічні, об’єктивно-реальні (“знання”) та асоціативні, чуттєво-образні (“уявлення”) начала (рис. 2) і виступає своєрідним інструментом пізнання й відображення дійсності.

У другому розділі (“Когнітивно-семантична концептуалізація часу в німецькомовній картині світу”) досліджуються темпоральні відношення в ракурсі когнітивної семантики, розглядається структура концептуального поля “час” у німецькому лінгвокультурному середовищі, аналізуються мовні засоби його втілення, описуються алгоритм його когнітивної метафоризації.

У концептосфері німецькомовної етнічної спільноти феномен “час” займає певну понятійну нішу, що має вигляд концептуального поля, елементи якого організуються в єдине ціле за принципом включеності один до одного як таксони вищого й нижчого порядків: гіперконцепт – концепт – гіпоконцепт. Стрижнем цього концептополя є однойменний базовий (макро)концепт “час”, тоді як його конституенти – гіперконцепти “метричний” і “екзистенційний час” – виступають родовими поняттями стосовно понять видових – власне концептів, реалізація яких дозволяє вирізняти найдрібніші конституенти – гіпоконцепти, що найбільш виразно підкреслюють етнокультурну специфіку часу.

Гіперконцепт “екзистенційний час“, при виділенні якого головним фактором є відчуття, переживання й оцінка часових властивостей процесів, подій і станів, представлено в німецькомовній свідомості системою бінарно упорядкованих концептів – ‘вічність’ і ‘позачасовість’, ‘циклічність’ і ‘лінійність’, ‘віддаленість’ і ‘невіддаленість’.

Концепти ‘позачасовість’ і ‘вічність’ співвідносяться з царством Бога, потойбічним буттям, нескінченністю світу природи або дуже довгим часом, позбавленим дистанції чи інтервалу. Асоціюючись зі сталістю, тривалістю й перманентністю буття, вони набувають особливої духовної та культурної цінності для німецькомовної спільноти. ‘Позачасовість’ і ‘вічність’ актуалізуються за допомогою широкого спектру лексичних засобів (immer, stets, standig, ewig, allzeit; (so)lange; endlos, pausenlos, konstant etc.) і панхронного презенса.

Концепт ‘циклічність’ співвідноситься в лінгвокультурній свідомості з космологічною, а концепт ‘лінійність’ – з історичною свідомістю, необхідними атрибутами якої є ідеї початку й кінця. Циклічність відображає послідовність однотипних подій, повторюваність природних і життєвих кіл. Вона експлікується переважно за допомогою лексичних індексів, що маркують гіпоконцепти ‘повторюваність’ (immerwieder, wieder, noch und noch, wieder und wieder, immer wenn, sooft), ‘багаторазовість’ (mehrmals, manchmal, verschiedene Male), ‘регулярність’ (nachts, mittwochs, taglich, monatlich, jedes Jahr, regelmдЯig) і ‘нерегулярність’(von Zeit zu Zeit, ab und zu). Концепт ‘лінійність’, виражаючи односпрямованість поступального руху, знаходить своє втілення як граматичними засобами (презенс, претеритум, перфект, футурум-1), так і цілою низкою лексичних індексів, що експлікують гіпоконцепти ‘лінійне теперішнє’ (jetzt, heute / heutig, heutzutage, diesjдhrig / heurig, nun, derzeit, zur Zeit etc.), ‘лінійне минуле’ (fruher, vorher, vorig, gestrig, bereits, lдngst, schon, bisher, bislang, als, nachdem etc.) і ‘лінійне майбутнє’ (in der Zukunft, kunftig, spдter, morgen, nachher etc.).

Сучасній німецькомовній картині світу притаманний симбіоз циклічного й лінійного сприйняття часу з домінантою останнього як прогресивного та відкритого назустріч майбутньому, що цілком вписується у психологію людини, якій властиво більшою мірою перейматися майбутнім, аніж минулим чи теперішнім.

Концепти ‘віддаленість’ і ‘невіддаленість’ втілюють ідею дистанції, що втягує в орбіту опису два часових плани – минулого та майбутнього, повністю виключаючи теперішнє. Ступінь віддаленості від моменту мовлення може фіксуватися на часовій осі як в узагальнений, так і в деталізований способи. Узагальнена оцінка часової дистанції здійснюється за допомогою часових форм “перфект”, “плюсквамперфект”, “футурум-2”, а деталізована – лексичним шляхом, за допомогою маркерів близького минулого (gestern, kurzlich, letzhin, neulich, soeben, umlдngst, zuletzt, in der letzten Zeit etc.), далекого минулого (einst, einstmals, vor einem Tag/ Monat/ Jahr, vor Zeiten, langst, seit langem, schon lange, irgendwann), близького майбутнього (bald, demnachst, gleich, morgen, ьbermorgen, nдchstens) та віддаленого майбутнього (einmal, irgendwann etc.). Віддаленість вирізняється в німецькомовному картинуванні світу кількісною перевагою вербальних засобів маркування минулого, в той час як у плані майбутнього домінують засоби маркування близькості до моменту мовлення.

Гіперконцепт “метричний час” відображає ідею кількості та сприймається мовленнєвою особистістю як одиниця виміру. Його когнітивно-семантична структура представлена в німецькій лінгвокультурній свідомості концептами ‘короткочасність’, ‘тривалість’ і ‘конвенціонально-суспільний час’.

Темпоральна лексика, що експлікує короткочасність (die Minute, die Sekunde, der Moment, der Augenblick) та тривалість (die Stunde, die Woche, die Dekade, der Monat, das Jahr, das Jahrhundert, das Millennium etc.) не завжди має прямі кореляції з метричними параметрами часу. Цим концептам можуть відповідати й цілі фрагменти життєвого світу людини (ein entscheidender Augenblick des Lebens, die glьcklichen Tage der Jugend, die groЯe Stunde). Темпоральні індекси die Minute і die Sekunde частіше використовуються для передачі вирування подій і/або швидкоплинності повсякденного буття (Ich bin in einer Sekunde zuruck; Das hielt nur drei Minuten an; Er hatte dafьr keine Minute), а der Moment та der Augenblick – для характеристики зовнішнього світу подій, глобальних ситуацій, що впливають на емоційний стан людини (ein kritischer / lichter Moment, ein gro?er / unvergeЯlicher Augenblick). Хронолексеми тривалості die Stunde, der Tag i das Jahr відрізняються в цілому високим ступенем метафоричності. Вони можуть характеризувати різні аспекти як зовнішнього (goldene Tage, fette Jahre), так і внутрішнього світу людини, співвідносячись із часовими відрізками, наповненими яскравими емоційними імпульсами (schwere Stunde, bose Tage).

У конвенціонально-суспільному часі відображається умовно-метрична періодизація явищ природи і життєвого світу людини, квантифікована у вигляді точних календарних термінів і конкретних дат літочислення. Серед лексичних одиниць, що позначають цей час у німецькій мові, вимальовуються такі основні групи: назви певних відрізків часу за різними календарними системами (der Januar, der Marz; der Montag, der Mittwoch; Weihnachten, Ostern; das Viertel, das Semester, das Trimester), позначення конкретної дати (im 10. Jh., 2003, am 5. Mai), найменування біовікового статусу людини (das Baby, das Kind, der Knabe, das Madchen, die Frau, der Mann, der/die Alte) та її вітальних віх (die Kindheit, die Jugend, das Alter). Закріплення в календарі універсальних закономірностей об’єктивного світу пов’язано (крім зручності часової орієнтації в довкіллі) з усвідомленням важливості чи значущості природних, культурно-історичних, релігійних та інших явищ для життєдіяльності людини, а також з її прагненням до узгодження своєї поведінки з прийнятими в соціумі нормами.

Притаманне образному мисленню сприйняття часу не тільки як вимірюваної величини, але й як суб’єкта, об’єкта чи інструмента діяльності стає тією когнітивною базою, на тлі якої відбуваються процеси його метафоризації. У когнітивному розумінні метафора є не стилістичною фігурою і відхиленням від норми, а “буденною варіацією мовлення” (М. Schwarz-Friese), як ментальна форма освоєння людиною довкілля, як властивість мислення, що активізує її емпіричний досвід і культурну компетенцію, дозволяє відобразити у вербальній формі чуттєво несприймані об’єкти та явища.

Вбираючи в себе національно зумовлені міфопоетичні, релігійні, культурні уявлення про часові характеристики довкілля, когнітивні метафори часу виконують роль своєрідних маркерів мовної картини світу. Вони мають свою особливу, властиву певній мовній свідомості структурно-сітьову модель, яка спирається на “предметно-центричний фрейм” (С.О. Жаботинська) – універсальну інформаційну структуру, що унаочнює відношення подібності між часом як концептуальним референтом метафори та його значеннєвими корелятами.

Як випливає із рис. 1, при метафоризації абстрактний конструкт “час” найчастіше ототожнюється з конкретно-предметними сутностями – істотами, фізичними тілами, речовинами тощо, проте найбільш продуктивними об’єктами зіставлення є “істоти” в цілому та “людина” зокрема (Zeit fri?t / flieht / zieht / lehrt; alte Tage, magere Jahre). У ракурсі цих вимірів час може сприйматися: а) агентивно – як активно діюча сила (Zeit kommt, geht, rennt, fliegt, verstreicht etc.), б) пацієнтивно – як пасивна річ, піддана зовнішньому впливу (Jemand erwischt, verpasst, vergeudet, versaumt, verliеrt, durchlebt, spart, gewinnt, nutzt, ergreift Zeit). Типовими референтно-концептуальними сферами при метафоризації часу виступають якісна (gute, schlechte, bose Zeiten), буттєва (Zeit vergeht / verlauft) і акціональна (Zeit arbeitet fur uns; Zeit heilt alle Wunden). Проте найбільш виразно особливості часових рефлексій передає в німецькій мові метафора потоку (Zeit flie?t, verrinnt; Flut der Zeit etc.).

ч а с

конкретні поняття | абстрактні поняття

Істоти | Неістоти | Гроші | Дозвілля

Людина |

Фізичні тіла |

Речовини |

Простір |

Спорт

Рослини |

Речі

Рідина | Гази

Потік, вода |

Ліки |

Потік повітря, вітер

Рис. 1. Способи метафоризації часу в сучасній німецькій мові

Прямо (подібно до потоку) чи опосередковано когнітивна метафора часу досить часто виявляється пов’язаною семантичним паралелізмом із просторовими номінаціями (Zeitebene, Zeitpunkt, Zeitraum, Zeitzone, kurze Jahre, lange Minuten etc.) і тим самим підтверджує тезу Дж. Лайонза про те, що конституювання темпоральної референції на кшталт просторової є частиною більш загального процесу моделювання абстрактних сутностей за зразком конкретних. Будучи результатом переосмислення абстрактної сутності “час” шляхом її перепрофілювання в конкретно-предметну, концептуальна модель метафори постає у вигляді гіпо-гіперонімічної сіті, вузли якої утворюють предметноцентричний фрейм.

У третьому розділі (“Функціонування лексичних і граматичних засобів реалізації часу в дискурсі”) досліджуються когнітивні властивості та комунікативно зумовлені особливості вираження ідеї часу в трьох видах дискурсивної діяльності (розмовно-побутовій, офіційно-діловій, публіцистичній), вивчаються функціонально-комунікативні фактори впливу на вибір часових маркерів, висвітлюються ергономічні та синергетичні засади взаємодії різнорівневих засобів темпорального аранжування дискурсу. На основі даних, отриманих шляхом анкетування інформантів, уточнюються преференції у вживанні ними граматичних і лексичних маркерів часу в умовах повсякденного спілкування.

Аналіз показав, що у всіх трьох типах дискурсу спостерігається прагнення мовленнєвої особистості до когнітивно спрощеного й перлокутивно дієвого оформлення часової перспективи повідомлюваного, що має своїм наслідком домінування презенса як поліфункціональної часової форми та певну конкурентоспроможність претеритума порівняно з перфектом у сфері минулого. В сучасній німецькій мові презенс, претеритум і перфект тяжіють до ролі провідних темпоральних маркерів дискурсу, оскільки вони здатні ефективно заміщувати когнітивно та структурно ускладнені футурум-1 та плюсквамперфект, а претеритум у деяких випадках – і перфект.

Таблиця 1.

Продуктивність вживання часових форм у різних типах дискурсу

Часові форми | РПД | ОДД | ПД

Презенс | 79% | 75,1% | 63,1%

Футурум 1 | 1,6% | 6% | 3,6%

Футурум-2–– | 0,02%

Претеритум | 7,7% | 9,1% | 23,8%

Перфект | 10,4% | 9,6% | 7,7%

Плюсквамперфект | 1,3% | 0,2% | 1,78%

У розмовно-побутовому дискурсі (РПД) з його спонтанністю та непідготовленістю спостерігається преференційне використання презенса (79%) у всій його синтагматичній палітрі (історичний, актуальний, футуральний тощо), певна активізація претеритума (7,7%) поряд із перфектом (10,4%), який зазвичай вважався домінуючою часовою формою сфери минулого у спрямованому регістрі (М.С. Веденькова, H. Weinrich), низька участь футурума-1 у плані маркування майбутнього та повне вилучення з мовленнєвого обігу футурума-2 (табл. 1). Така специфіка вживання часових форм зумовлюється прагненням мовця до максимально компактної подачі темпоральної інформації, що в умовах емоційно-напруженого спілкування дозволяє застосовувати тактику ментально, структурно й артикуляційно сприятливого аранжування висловлень задля оптимізації інтерактивної взаємодії, заощадження мовленнєвих зусиль і подачі часової інформації у простій та зрозумілій адресату формі.

В офіційно-діловому дискурсі (ОДД) має місце інтенсивне застосування презенса у всьому його значеннєвому розмаїтті, майже рівночинна активність перфекта (9,6%) і претеритума (9,1%), слабка задіяність футурума-1 і невживаність футурума-2 для експлікації майбутніх подій (табл. 1). Це пов’язано, з одного боку, з прагматичними настановами адресанта на чітке й когнітивно спрощене подання часової інформації, що уможливлює уникнення небажаних у діловому спілкуванні неточностей чи двозначностей, сприятливо впливаючи на процес її декодування адресатом, а з іншого, – налаштовує його на сприйняття описуваних подій як близьких чи наближених до моменту мовлення. В діловому листуванні таке використання часових форм є важливим тактико-мовленнєвим кроком, оскільки створює атмосферу діалогового спілкування, причетності адресата до творення тексту.

Високу продуктивність виявляє презенс і в публіцистичному дискурсі (ПД), однаково активно використовуючись у сфері як минулого, так і майбутнього (табл. 1). Сигналізуючи про безпосередню близькість описуваного до моменту мовлення, презенс дозволяє авторові-мовцю наблизити здійснені та заплановані (по)дії до перцептивного простору адресата і тим самим емоційно на нього впливати. На відміну від РПД і ОДД, у публіцистичному дискурсі у плані минулого домінує претеритум (23,8%), тоді як частка перфекта помітно зменшується (7,7%), проте залишається сталою в коментарях, передових і аналітичних статтях, де має місце переключення комунікативних регістрів – з неспрямованого на спрямований. Таке переключення не тільки відкриває широкий простір для найрізноманітніших оцінних імпульсів, але й наділяє текст інтерактивними рисами. Не в останню чергу ці риси актуалізуються за рахунок віддачі моменту мовлення “на відкуп” адресата, що сприяє емоційності та образності публіцистичного мовлення, а подекуди й створює ефект драматизації повідомлюваного.

У цілому використання часових форм у різних типах дискурсу скеровується загальною тенденцією до заощадження мовних ресурсів і мовленнєвих зусиль, що сприяє аранжуванню часової інформації в матеріально спрощеній, а тому й у оптимально сприятливій для декодування формі, що значною мірою зумовлюється тактиками і стратегіями мовленнєвого спілкування.

Узгоджуючи використання різнорівневих засобів, тактико-стратегічні принципи спілкування призводять до рівноваги й гармонізації темпоральної карти дискурсу. Особливо помітним це стає у плані реалізації екзистенційного та метричного часу, а також механізмів їх когнітивної метафоризації в дискурсі. Так, розмовно-побутовий дискурс з перевагою хронолексем екзистенційності тяжіє до асоціативно-образного, а офіційно-діловий з домінуванням показників метричного часу – до раціонально-логічного представлення часової інформації (рис. 2), тоді як у публіцистичному дискурсі використання індексів екзистенційного і метричного часу виявляється пропорційно збалансованим.

Об’єктивність Суб’єктивність

(знання) (уявлення)

Офіційно-діловий дискурс | Публіцистичний дискурс | Розмовно-побутовий дискурс

Рис. 2. Дискурсивна концептуалізація часу

Як підтверджує опитування інформантів, у РПД вибір лексико-темпоральних засобів зумовлюється міркуваннями економності, стислості та прозорості, що відбиває тенденцію до структурної компактності та прагматичної ефективності в організації темпоральної карти дискурсу. Однак основний акцент тут робиться на емоційно-суб’єктивній оцінці подій і станів у плані їх часової локалізації, а тому в буденному спілкуванні переважають якісні моменти репрезентації часу. При цьому ‘лінійність’, ‘віддаленість’ і ‘циклічність’ стають провідними концептами часової перспективи цього дискурсу (табл. 2).

У діловій комунікації кількісний аспект концептуалізації часу переважає над якісним, бо саме кількісні лексичні його показники найбільшою мірою підтримують ту максимальну формалізованість і фактуальну конкретику, які є іманентною властивістю будь-якого ділового документа. Тут особливої чинності набувають концепти ‘тривалість’ і ‘конвенціональність’ як такі, що є об’єктивованими показниками реального часу. Вони дозволяють уникнути тих неясностей і/або двозначностей, що категорично протипоказані діловому спілкуванню.

Лексичним маркерам часу в публіцистиці притаманна документальна точність, значеннєва прозорість і лаконічність, до яких додаються емоційність, образність та авторська оцінка. У такий спосіб тут набувають рівновагомої чинності лексичні індекси як екзистенційного, так і метричного часу. У ракурсі першого домінують концепти ‘лінійність’, ‘віддаленість’, у ракурсі другого – ‘тривалість’ і ‘конвенціональність’ (табл. 2). Таке врівноважене співвідношення двох часових сфер диктується когнітивно-комунікативною специфікою публіцистичного дискурсу, яка вимагає, з одного боку, об’єктивності в поданні часової інформації, а з іншого, – наявності емотивних імпульсів щодо суб’єктивного репрезентування подій, у т.ч. й метафоричного порядку.

Таблиця 2.

Продуктивність вживання лексичних показників часу в дискурсі

Концепти | Гіпоконцепти | РПД | ОДД | ПД

Екзистенційний час

Вічність / Позачасовість | 12,9% | 7% | 4,5%

Циклічність | повторюваність | 41% | 26,7% | 86% | 7% | 76,8% | 14,9%

регулярність | 25,8% | 14% | 19%

нерегулярність | 18,1%––

багаторазовість | 15,1%– | 4,2%

Лінійність | лінійне майбутнє | 44,3% | 32% | 11,4% | 44,5% | 14,6% | 38,9%

лінійне теперішнє | 40,5% |

54,5% | 50%

лінійне минуле | 15,2% | 34,1% | 35,4%

Часова віддаленість | близьке / віддалене майбутнє | 40% | 28,4% | 61% | 41,5% | 28,8% | 41,7%

близьке / далеке минуле | 60% | 39% | 71,2%

Метричний час

Короткочасність | 23,2% | 1,7% | 0,8%

Тривалість | 54,7% | 34,8% | 32,8%

Конвенціонально-суспільний час | 22,1% | 63,5% | 66,4%

Активний процес метафоризації часових відношень спостерігається в розмовно-побутовому дискурсі, який вирізняється підвищеною експресивністю. Менш активно, але послідовно використовується когнітивна метафора в публіцистичному дискурсі, особливо в авторському мовленні, якому притаманні емоційно-оцінні конотації. Асоціативно-образне вираження часу як суб’єкта (die Zeit triumphiert) чи об’єкта дії (Zeit