КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЦИХОВСЬКА Елліна Дмитрівна

УДК 82.091: 82-1=161.2/=162.1

ПОЕЗІЯ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА В КОНТЕКСТІ

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ЗВ’ЯЗКІВ

10.01.05 – порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики

Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор

Астаф'єв Олександр Григорович,

Інститут філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Веретюк Оксана Михайлівна,

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,

професор кафедри теорії літератури і порівняльного

літературознавства;

кандидат філологічних наук

Михальчук Ніна Іванівна,

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя,

доцент кафедри української літератури

Провідна установа:

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

кафедра cлов’янської філології та порівняльного літературознавства,

Міністерство освіти і науки України, м.Чернівці

Захист відбудеться „20” січня 2006 року о 1400 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття

наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, м.Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка

за адресою: 01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58

Автореферат розісланий „12” грудня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Л.М.Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У процесі нехудожньої комунікації слухач, одержуючи нове повідомлення, розшифровує його відповідно до природних законів мови (лінгвістичний рівень), а під час художньої відривається від референтності, „перебудовує” текст і створений у його межах світ, змушує їх видавати непідвладну інформацію (надлінгвістичний рівень). Ця проблема має два важливих аспекти: 1) яку систему знаків використано в тексті і за якими правилами збудувано повідомлення (план вираження); 2) який зміст вкладено в повідомлення (план змісту). Звісно, план змісту має відповідати планові вираження. Видатні літературознавці й лінгвісти О.Потебня, Р.Якобсон, М.Бахтін, Ю.Лотман та ін. багато уваги приділяли реляції „зміст-текст”, прирівнювали текст як впорядкований за правилами мови набір знаків до конструкції. Ю.Лотман, напр., називає її „змістопороджувальним механізмом, що виконує три основні функції: комунікативну („текст виступає… як „технічна упаковка повідомлення, в якому зацікавлений одержувач”), креативну („всяка система із її набором семіотичних можливостей не лише передає готові повідомлення, а й служить генератором нових”) і функцію пам’яті („текст – не тільки генератор нових змістів, але й конденсатор культурної пам’яті” Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. – М., 1996. – С.15.. На вибір теми дисертації вплинули згадані чинники.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що текст Є.Маланюка виступає посередником між двома комунікантами – українською й польською літературами (Я й Іншим). Використовуючи засоби української мови як певної знакової системи, автор кодує повідомлення, і ці коди віддзеркалюють його уявлення про явища й події; текст відображає ментальну модель „Я”. Другий комунікант (Інший), персоніфікований у збірному образі представників польської культури, одержавши повідомлення, декодує його (відповідно до правил мови) й осмислює результат, пропонуючи свою ментальну модель сприйнятого явища. Для повного взаєморозуміння потрібний ідентичний мовний код, щоб Інший постав, по суті, удвоєним феноменом „Я”, чого, звісно, бути не може. Проблему ускладнюють й просочені в текст елементи „чужої мови” (цитати, алюзії, ремінісценції, стилізації).

Мають значення і процеси в свідомості автора, пов’язані з трансформацією реальності в умовність (коли йдеться про відправника повідомлення), і процеси переходу від тексту до знака й образу (коли йдеться про одержувача, Іншого). Вивчення комунікативної версії українсько-польських взаємин – це повернення до ідей діалогізму, задекларованих представниками екзистенціалізму, психоаналізу, антропології, теорії мовних ігор тощо.

Термін „міжкультурна художня комунікація”, яким позначають діалог різних літератур, міжнародний „контекст”, форми міжлітературних зв’язків, – надто розмитий, він охоплює далекі сфери й широке коло питань. Ним фіксують тематологічний аспект. Тематика й тематологія, оперті на тематичний метод, – невід’ємна частина художньої комунікації. Вивчення тематизму творчості Є.Маланюка і його польських побратимів, зокрема скамандритів, важливе для компаративістики. Цій проблемі присвячені праці В.Державина, Юрія Клена, М.Неврлого, М.Ільницького, І.Фізера, Б.Рубчака, Б.Бойчука, Ю.Лободовського, Н.Лисенко, В.Пахаренка та ін. Проблематика багатьох тематологічних праць здебільшого стосується міграції мотивів із української літератури в польську або навпаки. В останній час учені (І.Качуровський, В.Моренець, Ю.Ковалів, М.Ткачук та ін.) більшу увагу приділяють системно-цілісному аналізові прийомів і форм художнього мислення, трансформації жанрів, створюючи передумови, щоб включити тематологічні дослідження у сферу „міжлітературної художньої комунікації”.

Під впливом французької школи компаративістів чимало дослідників вивчають питання письменницької репутації Є.Маланюка та його сучасників (Д.Донцова, Ю.Липи, Н.Лівицької-Холодної та ін.) у Польщі, їх авторитетність, контакти (дослідження Є.Стемповського, Ю.Войчишин, С.Гординського, Ю.Лавріненка, І.Дзюби, Г.Клочека, Л.Куценка, О.Веретюк та ін.). Запропоновано методологію інтерпретації самого уявлення про того чи іншого письменника, потребу по крупинці виявляти його „образ” на сторінках журналів, студіювати переклади, аналізувати діяльність видавництв, літературних груп та асоціацій („Танк”, „Skamander”), свідчення сучасників, тобто „ґрунт засвоєння”, – специфічну атмосферу й літературну ситуацію доби міжвоєння. Таке розуміння діалогу Є.Маланюка з польською культурою не подає завершеної системи аналізу, бо мова йде, по суті, про методологічні стереотипи, за якими вивчають „образ Байрона” в Росії, „ставлення до Шекспіра” в Україні, „вплив Гете” на польську літературу тощо.

Ще один аспект українсько-польських літературних зв’язків – це заклики трактувати поезію Є.Маланюка в контексті „світової літератури”, „всезагальної”, „вселенської” (Я.Савицька, Р.Лужний, Ю.Барабаш, Я.Поліщук, Р.Мних та ін.). Підставою для цього є дискусія „Європа і ми”, розпочата однойменною статтею М.Рудницького у квартальнику „Ми” (1933, кн.1, осінь). Однак термін „світова література”, калька гетевського „Weltliteratur”, надто широкий. Й.-В.Гете мріяв про епоху, коли всі літератури зіллються в ідеальний синтез, кожен народ внесе в нього свої скарби. У наш час поняття „світова література” („Бібліотека”, за Х.Л.Борхесом), синонім „бібліотеки шедеврів”, може бути виправданий хіба що з педагогічного або ж літературно-критичного погляду.

Концепція „міжлітературної художньої комунікації” мотивована потребою інтерпретувати літературу в її цілісності, простежити процеси її становлення й розвитку, не зважати на мовні бар’єри. Праці Е.Курціуса, Д.Чижевського, Р.Інгардена, В.Татаркевича, В.Бичкова, С.Аверінцева, М.Ігнатенка, ревізуючи усталену ієрархію національних цінностей, переконливо доводять єдність західної цивілізації і нев’янучу спадщину античності в сучасній українській і польській поезії.

Історія форм, прийомів і жанрів – це теж міжнаціональне явище. Хоча більшість жанрів, якими користувалися Є.Маланюк, Юрій Клен, Ю.Липа, О.Теліга, Ю.Тувім, Я.Івашкевич, К.Вєжинський, беруть початок із грецької і римської літератур, вони якісно змінилися й набули нових характеристик. Міжнаціональною є навіть історія метрики, хоча метрика тісно зв’язана з мовними особливостями кожного народу. Відомі культурні рухи (Відродження, бароко, класицизм, романтизм, реалізм, символізм, модернізм), які вплинули на українську й польську поезію доби міжвоєння, схожі за стилістичною концепцією, мають істотну національну й географічну відмінність: Відродження охопило і Польщу, й Україну, але обминуло Росію, Чехію. Бароко поширилося на мистецтво всієї Східної Європи, але ледве торкнулося російської поезії.

Важливо розкрити ідеальний синтез національних літератур, де основою служать не лише географічні чи лінгвістичні міркування, а „класичні” архіпелаги їх стильово-семантичних систем” Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. – К., 1998. – С.24.

. Тільки тоді можна проаналізувати ті шляхи, якими кожна література наближається до загальноєвропейської традиції – європоцентризму, про який так мріяв Є.Маланюк. Українсько-польські культурні взаємини, їх синхронізація з історією всесвітньої літератури – складний діалектичний процес.

На нашу думку, специфіку українсько-польського дискурсу визначають три істотні моменти: 1) поезія Є.Маланюка як модель міжкультурної комунікації; 2) генетично-контактні зв’язки і національні міфи (сарматизм, скіфство, „еллінський комплекс”); 3) типологічні сходження і форми міжлітературної рецепції (Варшавський текст).

Об’єктом дослідження є збірки Є.Маланюка „Земна Мадонна”, „Перстень Полікрата”, „Вибрані поезії”, фрагменти поеми „П’ята симфонія”, зокрема твори варшавської тематики (вірш „Ars Poetica”, „Варшава, „Мазовше”, цикл „Міста, де минали дні”), їх польські переклади, „Книга спостережень” (у 2-х т.), оригінальні та перекладені поезії скамандритів (Л.Подгорського-Околува, Я.Лєхоня, Ю.Тувіма, Я.Івашкевича, К.Вєжинського, А.Слонімського), публікації в українській і польській періодиці, листи, спогади і щоденники письменників, архівні матеріали.

Предметом дисертаційного дослідження є українсько-польські літературні зв’язки (Я й Інший), де Я (уособлене в образі Є.Маланюка, Ю.Липи, Юрія Клена та ін.) природним чином вибудовує у собі Інших і гарантує інтерсуб’єктивну спільність – спільність суб’єктів (гіпотетичних), кожен із яких репрезентує свій світ через художній досвід як об’єктивно для всіх сущий; водночас у цій інтерсуб’єктивності Я фіксує своєрідність свого художнього досвіду стосовно інших можливих досвідів.

Теоретико-методологічні засади. Використовуються досвід структурно-семіотичної естетики (праці Р.Якобсона, Я.Мукаржовського, К.Леві-Стросса, Р.Барта, Ж.Дерріди, Е.Бюіссанса, Ю.Крістевої, У.Еко, Ю.Лотмана тощо), ідеї архетипної критики, психоаналізу, принципи французької школи тематології (Ж.-П.Вебер, Ж.-П.Ришар, Ж.Пуле, Г.Башляр, Р.Труссон), результати досліджень провідних європейських учених-компаративістів Е.Курціуса, Б.Бакули, Н.Басселя, Ф.Вольмана, Д.Дюришина, Е.Тайлора та ін., українських – Д.Чижевського, Р.Гром’яка, І.Дзюби, Д.Затонського, Д.Наливайка, М.Ігнатенка, Л.Грицик, М.Пригодія, російських – О.Веселовського, О.Фрейденберг, М.Бахтіна, В.Проппа, Є.Мелетинського, М.Конрада, В.Жирмунського, В.Виноградова, Д.Лихачова, В.Бичкова, С.Аверінцева та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науковою темою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка – „Актуальні проблеми філології” (Державний реєстраційний номер 02БФ044-01, науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Г.Ф.Семенюк).

Мета і завдання дослідження. На противагу класичній літературознавчій традиції, згідно з якою аналіз суб’єкта міжкультурного діалогу є аналізом обставин, за яких індивід виконує функції суб’єкта, комунікативна версія українсько-польських літературних взаємин акцентує увагу на ставленні суб’єкта до Іншого, персоніфікованого в збірному образі представників польської культури. Фігура Іншого стає фундаментальною і конститутивною семантичною структурою у спробах реконструювати поняття суб’єкта українсько-польських літературних взаємин. Поставлена мета вимагає розв’язання в дисертаційному дослідженні таких завдань:–

визначити у рамках запропонованої концепції загальний фонд знань і вірувань комунікантів, неповторність структур ментально-лінгвального комплексу, зони „перетинання” когнітивних просторів учасників комунікації;–

з’ясувати мету і характер комунікативних завдань, якими користувалися представники української та польської культур в добу міжвоєння, визначити естетичну специфіку європоцентричної стратегії Є.Маланюка;–

розкрити зовнішній контекст українсько-польського дискурсу, генетично-контактні зв’язки (зустрічі, обміни думками, участь у вечорах, родинні стосунки) і форми міжлітературної рецепції (впливи, образні аналогії, ремінісценції, переклади);

– схарактеризувати через систему означників внутрішній контекст українсько-польського дискурсу, специфіку типологічних сходжень (спільні теми і мотиви, жанри, сюжетно-композиційні прийоми, засоби метрики і строфіки);–

довести спільність комунікативних стратегій української та польської літератур.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі архівних матеріалів, відомих і малодоступних джерел уперше системно досліджено поезію Є.Маланюка в аспекті польських літературних зв’язків. Уперше з’ясовано на прикладі вірша „Warszawa” Є.Маланюка питання атрибуції його польських перекладів. Уперше простежено вплив історіософської концепції Є.Маланюка на творчість Ю.Лободовського, функціонування „еллінського комплексу” на тлі інших моделей культури (російського скіфства, польського сарматизму).

Уперше глибоко проаналізовано „польську” спадщину Є.Маланюка і „варшавську” Ю.Тувіма, установлено схожість та відмінність ідейно-тематичного, сюжетно-композиційного, жанрово-стилістичного рівнів поезії Є.Маланюка порівняно з творчістю Ю.Тувіма, Ю.Лободовського, Є.Стемповського та ін. Уперше представлено феномен постаті російської поетеси А.Ахматової у Є.Маланюка і Ю.Лободовського. Розглянуто рецепцію творчості Є.Маланюка в українсько-польській періодиці, узагальнено рецепцію архетипу міста Варшави Є.Маланюком, Ю.Тувімом і Є.Стемповським.

Практичне значення одержаних результатів зумовлюється безпосереднім вивченням „мовної” поведінки комунікантів. Результати дослідження можуть бути застосовані у вузівських і шкільних курсах української та зарубіжної літератури ХХ ст., на наукових семінарах і спецкурсах, використані при написанні посібників, магістерських, дипломних і курсових робіт.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в доповідях на вісімнадцяти міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських наукових конференціях, зокрема на міжвузівській науковій конференції „Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Київ, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 19 грудня 2002 р.), VI науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, 18–20 червня 2003 р.), Міжнародній науково-теоретичній конференції „Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запоріжжя, Запорізький державний університет, 16–17 жовтня 2003 р.), Міжнародній школі гуманітарних наук Східної і Центральної Європи „Sienkiewicz jako skіadnik toїsamoњci narodowej. Z kim i przeciw komu?” (Варшава, Польща–Кейдани, Литва, 21–27 жовтня 2003 р.), Міжнародній школі гуманітарних наук Східної і Центральної Європи „Ukraiсska Lektura Sienkiewicza” (Луцьк, Збараж, Берестечко, 7–11 червня 2004 р.), Міжнародній конференції „Українська школа” в літературі та культурі українсько-польського пограниччя” (Київ, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 10–13 жовтня 2004 р.), Всеукраїнській науковій конференції „Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ ст.: питання стилю, проблематики, поетики, мови”, присвяченій 100-річчю з дня народження літописця „розстріляного відродження” Юрія Лавріненка (Черкаси, Черкаський національний університет ім.Б.Хмельницького, 11–12 травня 2005 р.) та ін.

Структура та обсяг дисертації зумовлені окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження – 190 сторінок, обсяг основного тексту – 176 сторінок. Список використаних джерел містить 201 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” подано проблемно-тематичний огляд наукових джерел, визначено методи дослідження, розроблено термінологічний інструментарій. Обґрунтовується актуальність і важливість розгляду даної проблематики, розкрито мету і головні дослідницькі завдання.

Автор мала можливість користуватися польськими джерелами бібліотеки Варшавського університету завдяки посередництву Міжнародної школи гуманітарних наук Східної і Центральної Європи (Варшава) і Наукової бібліотеки Ягеллонського університету в м.Кракові, отримавши стипендію фонду королеви Ядвіги (1–30.04.2004 р.).

У першому розділі „Творчість Є.Маланюка як модель міжкультурної художньої комунікації” підкреслюється, що творча доля поета в контексті українсько-польських літературних взаємин вибудовується як певна семіосфера, концентрована система, всередині якої перебувають найочевидніші і найпослідовніші структури. Вони спираються на спільні міфоутворювальні механізми, задають категоріальну епістемологію і мовну картину світу, експлікують цей світ як невпорядкований і хаотичний (Є.Маланюк: „Я – кривавих шляхів апостол – / В голубі невечірні дні”). Обмежувачами семіосфери є форми міжлітературної рецепції, які визначають тип соціальних ролей письменників і забезпечують семіотизацію повідомлень із зовнішнього світу.

Терміном В.Беньяміна „аура” (підрозділ 1.1. „Є.Маланюк і польська еліта: проблема „аури”) характеризуються елітарні дискурси, за своїм змістом діаметрально протилежні до поведінкових моделей та занепадницько-натуралістичних настроїв груп „Молода Муза” і „Mіoda Polska”, лжеентузіазму революційно-пролетарської літератури („Плуг”, „Kwadryga”, „Їagary”). Є.Маланюк співпрацює з тими ауратичними „інституціями мистецтва”, які визначать особливості його дискурсу і сприятимуть розвиткові естетичного досвіду: редагує часописи „Всім”, „Веселка”, налагоджує контакти з представниками групи „Skamander” (Л.Подгорським-Околувим, Ю.Тувімом, Я.Івашкевичем, К.Вєжинським, Я.Лєхонєм, А.Слонімським), а також іншими діячами польської культури (С.Стемповським та його сином Є.Стемповським, М.Домбровською, Й.Вітліном, Ю.Чеховичем, С.Гінчанкою (Сарою Гінзбург), В.Голлендерем, К.Яворським, Є.Гедройцем, Є.Брауном, В.Бончковським, Ч.Ястшебцем-Козловським та ін.).

Елітарне коло закрите для інших, воно живе творенням ауратичних текстів на взірець поетичних збірок Є.Маланюка („Земля й залізо”, 1939, „Земна Мадонна”, 1934, „Перстень Полікрата”, 1939), Ю.Тувіма („Sokrates taсcz№cy”, 1920, „Rzecz czarnoleska”, 1929), Я.Івашкевича (поетичні повісті „Zenobia Palmura”, 1920, „Ucieczka do Bagdadu”, 1923), К.Вєжинського (збірки поезій „Wroble na dachu”, 1921, „Wolnoњж tragiczna”, 1936), Я.Лєхоня („Rzeczpospolita Babiсska. Њpiewy historyczny”, 1920, „Lutnia po Bekwarku”, 1942) та ін. Ці книги засвідчують ауратичний стиль авторів, їхню модель міжкультурної комунікації (Я – Інший), де є відкритою позиція суб’єкта, а поетично освоєні об’єкти інших культур сприяють формуванню національної ідентичності через специфічний спосіб сигніфікації (відносини між означником, означуваним та референтом).

На відміну від масової художньої продукції, ауратичні тексти полісемантичні, вони задають провідні орієнтири українсько-польської міжкультурної комунікації, маніфестуючи своєрідний набір „інтелектуальних ігор”. Кожна культурна інновація стає літературним явищем, концептуально оформляючись на сторінках часописів. Поезія, публіцистика, есеїстика та літературна критика Є.Маланюка, як і інших емігрантів (Ю.Липи, Н.Лівицької-Холодної, Л.Мосендза, О.Теліги, О.Стефановича, О.Лятуринської), друкується в журналах „Sygnaly”, „ABC nowyny codzienne”, „Kamena”, „Wschod”, „Czas”, „Tygodnik Ilustrowany”, „Ateneum”, „Marcholt”, „Pamiкtnik Warszawski”, „Myњl Polska”, „Biuletynie Polsko-Ukraiсskim” тощо, пропагуючи українську літературу. Ауратичні твори входять у культурний контекст і через українську періодику (літературно-мистецька група „Танк”, назву якої придумав Є.Маланюк, видавництво „Варяг”, літературний квартальник „Ми”).

Ауратичний стиль текстів українсько-польської еліти впливає на життя через генетично-контактні зв’язки. Їх досліджували Л.Куценко, О.Веретюк, Н.Лисенко (зустрічі, обміни думками, участь у вечорах, родинні стосунки), аналізували форми міжлітературної рецепції (впливи, запозичення, образні аналогії, ремінісценції, переклади). Через посилання на спогади, листи, листівки, автографи на книгах та оригіналах статей, щоденникові записи, невідомі архівні джерела розкриваються тісні контакти Є.Маланюка з польськими митцями. Ці зв’язки (Я – Інший) моделюють можливі шляхи динаміки міжкультурної комунікації, породжують адекватні до суспільних потреб сценарії соціальних дій, світоглядні орієнтири, ілюструють певні типологічні сходження між українською і польською культурами.

У підрозділі 1.2. „Рецепція творчості Є.Маланюка в українсько-польській періодиці: епістемологія хаосу” наголошується, що поезія Є.Маланюка подає не класичну картину світу, його розуміння як єдиного, впорядкованого, гармонійного, такого, що має непорушні константи і сенс, а започатковану ще романтиками некласичну візію, де в основі буття – начала дисгармонійності і хаосу. Це відзначено в „Українській загальній енциклопедії” (1930–1935, Т.2), „Wielkiej literaturze powszechnej” (1933, Т.ІV) Б.Лепкого, „Zarysie dziejow literatury ukraiсskiej” (1970) Р.Лужного, передмові Ф.Неуважного до антології „Z poezji ukraiсskiej” (1972) Т.Голлендера, брошурі „Polish Writings by Evhen Malaniuk” (1983) В.Бончковського, книзі „Koncepcje polityki narodowoњciowej rz№dow polskich w latach 1921–1939” (1979) А.Хойновського, „Dziejach literatur europejskich” (1989, Т.3) М.Якубця, розвідці А.Середницького „Jewhen Maіaniuk a pisarze Polscy” (1994) тощо.

На відміну від універсуму, де панує ідея Логосу (як в її античному, платонівському, так і християнському варіанті), у поезії Є.Маланюка буття маніфестується як роздроблене, хаотичне, позбавлене констант, нестабільне, катастрофічне, апокаліптичне. У Польщі, де перебувало чимало емігрантів, в період між двома війнами ідеї катастрофізму витали в повітрі (вплив Освальда Шпенглера і Хосе Ортеги-і-Гассета, а також сильні історіософські тенденції в польській літературі: наукові праці М.Здеховського, Ф.Знанецького, С.Віткевича, повісті Р.Яворського, Б.Ясенського, О.Вата, ліричні твори К.Галчинського, Ю.Тувіма, Ч.Мілоша, О.Римкевича, В.Бронєвського). Про настрої катастрофізму свідчать статті Є.Маланюка: „St. Petersburg, Petrograd – Leningrad” у „Pamiкtniku Warszawskiem” (1931, Z.4), „O literaukraiсskiej” в щомісячнику „Przegl№d Wspуіczesny”, (1933, T.XІV), „Poezja ukraiсska ostatniej doby” у „Wiadomoњciach Literackich” (1933, № 4), „Szkice do typologii kultury” у перекладі Є.Стемповського у журналі „Marcholt” (1934–1935, № 2) тощо.

Картина світу, де панують категорії хаосу, смерті, війни, злочинів, витрати енергій, постає у поезіях Є.Маланюка, перекладених польською Г.Заславським (в „Biuletyniе Polsko-Ukraiсskim”, 1933, № 4), Ю.Лободовським (в „Biuletyniе Polsko-Ukraiсskim”, 1935, 1936, 1937, 1938 і паризькій „Kulturze”, 1948, № 8; 1950, № 7–8; 1959, № 7–8), Ю.Чеховичем („Zet”, 1933, № 2), Ч.Ястжембцем-Козловським (збірка „Hellada Stepowa”, 1936, куди увійшло чотирнадцять віршів Є.Маланюка, вірш „Pamiкж”, надрукований у „Biuletenіu Polsko-Ukraiсskim”, 1935), К.А.Яворським, який умістив переклад дев’яти віршів Є.Маланюка у своїй антології „Przekіady poezji ukraiсskiej, biaіoruskiej i narodow kaukaskich” (1967).

Є.Стемповський, С.Доленга (А.Крижанівський) ім’я Є.Маланюка асоціювали з некласичною картиною світу, семіотизацією хаосу, нестабільності, дисонансів. Від хаосу – один крок до асематичного простору постмодернізму та, зрештою, ідей нинішньої синергетики про виникнення складних структурних утворень із безпорядку й хаосу.

У підрозділі 1.3. „Топос „поет-деміург”: „проблемні” зони комунікації” на матеріалі есеїв та присвяченого А.Ахматовій циклу „Антистрофи” Є.Маланюка й поеми „Anna Achmatowa” Ю.Лободовського аналізується „неадекватна” реакція комуніканта на адресоване йому повідомлення (розрив реляції Я – Інший). „Закритим” для партнера може бути навіть відомий топос „поет-деміург”, де поет прирівнюється до Бога, конструює свій світ „зі слів”, тому набуває статусу головної семантичної фігури. З ним пов’язана проблема ідентифікації тексту, „психологічного аспекту інтерпретації” (В.Дільтей), „біографічного аналізу” (Г.Міш). Міф про поета-деміурга особливо поширений у світовій культурі: Орфей у грецькій міфології, рицар-співець Хорант у німецькому епосі „Ґудруна”, гусляр Садко в російських билинах, Вейнемейнен у карело-фінському епосі „Калевала”, Митуса у Галицько-Волинському літописі та ін.

В естетиці постмодернізму поняття „поет-деміург” переосмислюється у плані зміщення акценту з індивідуально-особистісних і соціально-психологічних аспектів на дискурсивно-текстологічні. Перша проблема, яка приводить до розриву зв’язки Я – Інший, стосується загального фонду знань і вірувань (пресупозиції) комунікантів, „критичних” відмінностей їхніх уявлень. Так, Є.Маланюк, ще від статті „Кінець російської літератури” (1923), виступу на ІІ з’їзді МУРу і до рецензії „На день поезії” (1967) та появи „Антистроф” (1953), оцінює творчість А.Ахматової, семантику її віршів і поем через призму ієрархічності (стаття „Ієрархія”, 1934), де на перше місце висувається категорія чинності. Лише люди державного чину, вважає він, здатні „оформити” й „очолити” потенційну масу народу.

Трагізм української історії йде від того, що такі поети-деміурги, як М.Гоголь, А.Ахматова, люди з ознаками геніальності, відійшли від рідного коріння, від Батьківщини, їхній національний стрижень ослаб, вони зрослися з фальшивою роллю російського патріота, а це провокує семіотизований у текстах фаустівський варіант „продажу душі чортові” („Занадто було тих блюзнірчих слів, / Занадто – безвідповідальних речень, / І от прийшла розплата на землі...”).

Ю.Лободовський у поемі „Anna Achmatowa” (збірка „Dytyramby patetyczne”, 1988) загострює увагу на українському походженні поетеси (справжнє її прізвище Горенко). Він зміщує акценти, прагнучи об’єктивно подати родовід поетеси. Топос „поет-деміург” він розгортає в аспекті билинної ідеалізації. Якщо Є.Маланюк вводить у цикл метафоричний образ мідяного вершника як символ Російської імперії, то Ю.Лободовський змальовує Неву як символ Петербурга, персоніфікує її, загострюючи фабульну лінію поеми. Петербург з його апокаліптичністю Ю.Лободовський протиставляє лагідній тиші Царського Села, до якого поетеса відчуває особливу приязнь. Обидва поети наголошують на мученицькій долі А.Ахматової. На відміну від українського митця, який дорікає їй за „гру гріхом, за маски, фрази й жести”, Ю.Лободовський називає її святою: „Wczeњnie poznaіa cierpienie. To byі jej posag”. Якщо польський митець у її долі протиставляє світле минуле і зрадливе, мінливе теперішнє, то у Є.Маланюка трагічне теперішнє А.Ахматової є наслідком помилок її минулого. Ю.Лободовський вважає її кроки правильними, пишаючись її мужністю під час революції та війни. Така реакція двох поетів на один і той же топос свідчить не лише про різне розуміння його концепта, а й про різні контексти: на Є.Маланюка впливає його „ієрархія” і потреба чину, на Ю.Лободовського – героїка народного епосу. Це й приводить до „проблемних” зон комунікації, підсилюваних логікою текстів, їх семантикою, вибором мовно-виражальних засобів. Про розрив реляції Я-Інший можуть свідчити й листи Є.Маланюка до Ю.Тувіма (1936), де він пише про свій громадський обов’язок перед нацією і пояснює причини своєї ненависті до Москви Див.: Веретюк О. „Nie zapominaj wierszopisarza ukrainskiego…”, або дещо про поета Маланюка та його польських побратимів // Український альманах. – Варшава, 1997. – С.165–167.

.

Зв’язка Я-Інший погано „спрацьовує” й тоді, коли в ході комунікації з’являються прецедентні тексти (підрозділ 1.4. „Ars Poetica” Є.Маланюка як прецедентний текст”), які через інваріант свого сприймання зумовлюють запитання й апеляції до когнітивної бази (загального фонду знань і вірувань) комунікантів. Обґрунтовується думка, що вірш „L’art poetique” (в інших виданнях ? „Ars Poetica”), цикл „Ars Poetica” Є.Маланюка, як і вірші Ю.Тувіма („Do generaіуw”, „Kaminie raczej r№baж”, „Wiersz z gіuchym koсcem”), належать до так званої сформульованої поетики. На відміну від іманентної, природа якої сама підказує, за яким „рецептом” твір написаний (напр., вірш Е.Андієвської „Вагітний натюрморт”, де легко упізнати риси сюрреалізму), сформульована поетика, по суті, „виголошує” естетичні завдання, які стоять перед автором або перед групою. Найчастіше митці роблять це у програмних заявах, маніфестах, деклараціях або творах мистецької тематики (напр., „Панфутуризм”, вірші „Поезомалярство” тощо). У збірці Є.Маланюка „Поезії” (Львів, 1992) вірш „Не жар ліричних малярій...” позначений французьким заголовком „L’art poetique”, який відсилає до однойменного трактату Н.Буало, а в іншій збірці Є.Маланюка „Поезії” (К., 1992) цей твір названий латиною „Ars Poetica”, де за назвою оживає відомий трактат Горація „До Пісонів”. Назва „Ars Poetica” є прецедентною, оскільки породжує інваріант свого сприймання і низку запитань та апеляцій.

Відомий в Є.Маланюка й цикл „Ars Poetiса”, присвячений Ю.Тувіму. Тут також звучить мотив усвідомлення призначення митця, його натхненної праці („Так горю без угаву, без стриму...”). У силу своєї латинської назви він також прецедентний, оскільки перекидає „містки” і до вже згадуваного твору Горація, і до низки інших однойменних праць: О.Донаті, Ф.Прокоповича, Г.Слонимського, С.Добрині та ін. Це той самий інваріант сприймання. Ю.Тувім („Do generaіуw”, „Kaminie raczej r№baж”, „Wiersz z gіuchym koсcem” тощо) також усвідомлює винятковість місії поета: „Caіy wielki њwiat naleїy do mnie! / Nie dosіuїy siк їaden z was / Do tej rangi – Wolnego Poety! ”. Він ототожнює себе не з романтичним „poety-wieszcza” чи модерністським „poety ponad њwiatem”, що було притаманно адептам „Молодої Польщі”, а моделює цілком новий образ „poety-uczestnika” (Я.Страдецький). Ці твори теж є прецедентними, оскільки просіваються через еталонне „сито” жанру маніфесту і кожна культура визначатиме їх сенс через свою систему еталонів. Всі вони створюють інваріант сприймання. Докладно аналізуються такі риси прецедентних маніфестів Є.Маланюка та Ю.Тувіма, як філософічність, трагічний оптимізм, заглибленість у внутрішній світ ліричного героя, введення автобіографічного матеріалу, музичність, використання символіки тощо. Якщо польський поет у період зрілої творчості поступово відходить від віталістично-експресіоністичної тенденції ліричної маніфестації поетичних завдань, то Є.Маланюк упродовж усієї творчості звертається до образу Музи, хреста – символу муки і боротьби, катарсису через страждання.

У другому розділі „Генетично-контактні зв’язки і національні міфи: сарматизм, скіфство, „еллінський комплекс” підкреслюється, що закладені в культурі альтернативні коди перетворюють семіотичний простір в діалогічний (Я – Інший): всі його рівні є водночас і „складовими” діалогу (частиною семіосфери), і його простором (цілим семіосфери). Параметри семіотичного функціонування художнього світу не обмежуються уявленням про культуру як знакову систему – саме ставлення до знака і знаковості складає одну з основних типологічних характеристик учасників міжкультурної комунікації. Будь-яка реальність (генетично-контактні зв’язки, міфи тощо), залучена в семіосферу, функціонує як знакова, а якщо вона вже мала знаковий (або ж квазізнаковий) характер, то стає знаком знака, „вторинною моделюючою системою” (Ю.Лотман).

Підрозділ 2.1. „Сарматство як міф у польській літературі” розкриває історико-культурну й геополітичну концепцію сарматського міфу та його функцію у міжкультурній комунікації. Генеза міфу про походження поляків від сарматських племен бере початок від XVI ст., коли виник інтерес до переосмислення доробку античності в європейській традиції. Письменники й історики доби Ренесансу Я.Длугош, Мацєй з Мєховіта, М.Бєльський, М.Кромер та ін., полемізуючи між собою, обґрунтували концепцію сарматизму, згідно з якою народи, що заселяли давню Річ Посполиту, зокрема українці-роксолани та поляки, мали спільних предків у сарматах. Поняття „Сарматія” пройшло тривалий шлях розвитку: від невизначеної території barbaricum („десь там”) у хроніках античних істориків Геродота, Тита Помпонія Мели, Клавдія Птолемея, Публія Корнелія Тацита та ін. до „європейської Сарматії” XV–XVII ст., означеної у віршованій комедії „Sarmatyzm” Ф.Заблоцького (написана 1784, надрукована 1820) як ідеологія „дрібної шляхти”.

Еволюція терміну „сарматизм” засвідчує, що йдеться про ідеократичний, геополітичний та історико-філософський комплекс ідей, який зберігає свій потенціал до ХХ ст. У ХІХ-ХХ ст. сарматизм асоціюється з ідеєю „золотої вольності” польської шляхти й магнатів, містикою месіанізму, лицарським обов’язком, релігійним світоглядом, патріархальним устроєм життя, родовою пам’яттю тощо. Твори романтиків („Pan Tadeusz” А.Міцкевича, „Mazepa”, „Beniowski” Ю.Словацького, „Zamek Kaniowski” С.Гощинського) розширили зміст і обсяг поняття „сарматизм”, додавши до нього віри в свою державність, патріотизму, бунтарства, демократизму, прив’язаності до рідного краю (напр., „наполеонівська легенда” в А.Міцкевича). У добу міжвоєння ідеї сарматизму розвивають Ю.Тувім („Rzecz czarnoleska”), Б.Лєсьман („Napoj cienisty”, „Dziejba leњna”), Я.Івашкевич („Pasje bікdomierskie”), Я.Лєхонь („Lutnia po Bekwarku”), К.Вєжинський („Pochwala drzew”, „Muzy”, „Ballada o poniedziaіku”), К.Гальчинський („Poemat o mowie polskiej”), Ч.Мілош („Toast”, „Piosenka pasterska”, „Werwanie”). Є.Стемповський у спогадах про Є.Маланюка „Wspomnienie o przyjacielu”, задумуючись над роллю міфів у реляції Я – Інший, писав: „...поляки обрали собі за предків сарматів, росіяни залюбки бачили себе в ролі нащадків скіфів („Скіфи” О.Блока), українці ж, обережніші в генеалогії, казали про „степову Елладу” Stempowski J. W dolinie Dniestry. Listy o Ukrainie. – Warszawa, 1993. – S.120–121.. У Маланюка таке визначення його херсонської вітчизни повторюється часто; розповідаючи про її трагічну долю, він вживає також вираз „чорна Еллада”.

У підрозділі 2.2. „Скіфство як міф у російській літературі” з’ясовано генезу скіфської моделі культури, описано особливості трансформації ідеї „панмонголізму” в ідею „скіфства” (Вл.Соловйов, А.Бєлий, О.Блок). Синтез елементів східної та західної культури, притаманний поезії О.Блока (поема „Скіфи”) і Є.Маланюка („Варязька балада”, „Поліття”, „Варяги” тощо), не виключає протиставлення цих формацій у О.Блока і домінування еллінських основ у творах Є.Маланюка. Скіфську Росію легко ідентифікувати у текстах В.Брюсова, В.Соловйова, М.Волошина, в музиці П.Чайковського, І.Стравінського, Ф.Прокоф’єва. Механізм ставлення себе на місце іншого (Я – Інший), явлений у вигляді глибоких емоційних переживань, емпатії, перенесення суб’єкта в інші умови, помітний у поемі О.Блока „Скіфи”. Її здебільшого розглядають через контекст теорії „панмонголізму”, яку описав О.Шпенглер у „Присмеркові Європи”. Міфологія скіфства в О.Блока основується на програмній презумпції автора як ритора, де завдання читача – реконструювати авторський задум. Є.Маланюк у статті „До проблеми класифікації культур („Схід” і „Захід”)” аналізує експансію скіфства на терени Європи, добачаючи в ньому прецедент „монголосфери”, „збирання земель” під рукою московського самодержця. Дискурс мистецтва як самопрезентації, на думку Є.Маланюка, має спиратися на ідею вибору власної історії життя, моральної відповідальності поета за долю нації, саморозкриття себе у співвіднесеності з Іншим („Скитський вітер гуляє й нині, / Як тоді, пам’ятаєш Ти? А степи Твої – знов пустині, / Хіба тільки нові – хрести”).

У підрозділі 2.3. „Еллінський комплекс”: генеза, структура, функціонування” наголошується, що в спробі поетів на інтуїтивно-образному рівні вибудувати цілісну картину світу помітне вкраплення еллінського міфу у неміфологічну за своєю природою структуру. Еллінський міф характеризується: 1) глобальністю постановки проблеми про причетність української культури до „середземноморського культурного кола античної Еллади” (Є.Маланюк); 2) синкретичністю, тобто незбіганням семантичного, аксіологічного і праксіологічного рядів міфу; 3) гетерогенністю, при зіставленні з дійсністю „еллінський комплекс” заповнює історичні прогалини; 4) універсальністю ригоризму, бо міф подається як логіка „європоцентризму” і протиставляється ідеям панмонголізму, евразійства тощо; 4) генеративною природою текстової організації, що відкриває можливості для інших міфологічних конфігурацій. Аналізується текстова семантика „еллінських” поезій Є.Маланюка, Ю.Дарагана, Ю.Лободовського, О.Стефановича, О.Лятуринської та ін.

2.3.1. „Концепт „Степової Еллади” у творчості Є.Маланюка”. На матеріалі „Книги спостережень” Є.Маланюка (статті „Нариси з історії нашої культури”, „Буряне поліття” тощо) обґрунтовується використання античного матеріалу (сюжетних ліній, мотивів, історичних постатей, образів), який виступає для поета інструментом символічного моделювання дійсності, художньої метафорики й аксіологічно значущим культурним кодом. У результаті такого синтезу есеїстика і поезія Є.Маланюка „програмує” кілька напрямів їх можливого розшифрування: 1) компаративістичний, де можна у типологічному аспекті порівнювати еллінський міф з іншими формами культури й свідомості; 2) лінгвістичний, який акцентує увагу на співвідношенні семантики і мотивів, метафор; 3) антропологічний, де говориться про еллінський міф як явище „протонауки”; 4) функціонально-асоціативний – у діапазоні від потрактування міфа як засобу об’єктивації психологічних комплексів і архетипів колективного несвідомого до розуміння його як засобу подолання „страху перед історією” (Дж.Кемпбелл, М.Еліаде); 5) інтерпретативний, де міф можна розглядати як замкнуту семіотичну систему й аналізувати її складові.

У роботі розкриваються онтологічно-генетичні, історико-героїчні й есхатологічні аспекти міфа і його впливу на можливі поведінкові матриці української людини, в ментальності якої помітні скитсько-еллінські та варяго-римські елементи. Поезія Є.Маланюка (напр., „Варязька балада”) як саморепрезентована суб’єктивність якраз зосереджує увагу на скитсько-еллінському первні, де уособлено жіноче, пасивне начало, тип елліна-митця, й варяго-римському, котрий символізує чоловіче, активне начало, тип римлянина-воїна. Сенс творів вибудовується здебільшого довкола кількох семантичних вузлів („державна бронза”, „Чигирин”, „Батурин”, „козацьке сонце” тощо), які й „конструюють” презумпцію означуваного. Найпотрібнішим і найвагомішим для розбудови української державності є „чоловіче начало”, його міг би дати Рим. Будучи прихильником норманської теорії, Є.Маланюк дотримувався думки про необхідність розвитку варязького компонента української душі.

2.3.2. „Міфологізований світ поеми „Hellada Scytyjska” Ю.Лободовського”. Підкреслюється, що в образній системі Є.Маланюка, де домінує архетип Степової Еллади, і Ю.Лободовського з його імплікацією Скитської Еллади міфотворчість виявляє себе не лише як артистичний жанр (міфологічна балада, міфологічна поема) чи засіб досягнення художньої експресивності. Вона виступає і філософсько-методологічним прийомом, що вносить сакралізовану, збагачену архаїчними формами ментальності програму у структуру сучасного пізнання (щось на зразок „міфу печери” Платона чи типології „ідолів” Ф.Бекона). В Є.Маланюка та Ю.Лободовського античний міф функціонує як психологічний імператив. Він стає предметом переживання і вираження людської екзистенції, дискурсом, який комунікує ціннісний сенс. Аналізується персоніфікований образ землі, країни, породжений зацікавленням обох поетів античною філософією. Персоніфікована природа, будучи учасницею змальованих подій, „провокує” картини катастрофізму. Архетип землі в Ю.Лободовського постає у дуалістичній візії: „ziemi pohaсbionej” і життєдайної землі. Катастрофічний образ України, конотований історичними алюзіями, найповніше розкрито в поемах Ю.Лободовського „Hellada Scytyjska”, „Pieњс o gіodzie”, „Pieњс o Ukrainie”.

У третьому розділі „Типологічні сходження і форми міжлітературної рецепції (Варшавський текст)” наголошується, що основна функція міжкультурної комунікації полягає в структурній організації світу – створенні довкола людини духовного й соціального середовища, яке забезпечувало б нормальне суспільне життя. Міжкультурна комунікація (Я – Інший) як багаторівневий семіотичний механізм має поставати цілісною і впорядкованою. Поняття тексту дається не як метафізична, окрема від історії дійсність, а як історично задане суб’єктивне відношення. Від розуміння тексту як маніфестації мови приходимо до розуміння тексту, який породжує свою мову. Таким чином, в програму аналізу міжкультурної комунікації входить розрізнення субтекстових (загальномовних) значень і функцій тексту в системі культур. Міжкультурна комунікація видається складним впорядкованим текстом, який розпадається на ієрархію „текстів у тексті” й утворює їх складні переплетення.

У підрозділі 3.1. „Візія Варшави в поезії Є.Маланюка” підкреслюється, що проблема семантики міста в художньому творі не раз цікавила вчених, її окремих аспектів торкалися В.Топоров (Петербурзький текст російської літератури), Т.Цив’ян (Венеція А.Ахматової), А.Русова (образ міста в творчості М.Гоголя) та ін. Символіку міста висвітлює Є.Маланюк („Краків”, „Прага”, „Київ”, „Варшава”), зокрема Варшава викликає у нього двоїсте враження: з одного боку – цивілізоване, культурне європейське місто, а з іншого – місто соціальних контрастів. У циклі „З літопису”, вірші „Вічне” Варшава постає в індивідуально-неповторному аспекті й усій повноті геофізичних, природних, етнічних, культурних характеристик, і в історичних проекціях, співвіднесених із ціннісним вибором людини. Імпліцитна настанова „співвіднесення з цінністю” спонукає читача безпосередньо пережити історичні візії поета. Аналізується звукопис твору, метафоризація червоно-кривавого кольору та його відтінків, звернення до полісемічного символу вогню, який актуалізує героїку „Слова о полку Ігоревім” тощо.

Уточнюється авторство польських перекладів вірша „Warszawa” Є.Маланюка (3.1.1. „Вірш „Warszawa” Є.Маланюка: питання атрибуції польських перекладів”), один із яких належить Ю.Тувіму і друкувався у „Wiadomoњciach Literackich” (1933, № 12/483), а інший – Ю.Лободовському (у паризькій „Kulturze” (1955, № 10/96). Використовується досвід християнської екзегези і герменевтики, де було встановлено канонічну систему авторської ідентифікації: стильову відповідність ідентифікованого тексту іншим творам згаданих авторів і співвіднесення версій з оригіналом, темпоральне зіставлення перекладу з періодом життя перекладачів, соціокультурний і психологічний досвід інтерпретаторів тощо. Це видається актуальним, бо в практиці постмодернізму замість поняття „автор” впроваджується термін „istraurateur” (засновник, встановлювач), на який покладаються функції не ідентифікації текстів, а „відкриття простору для принципово нових текстів, релевантних до дискурсу” (М.Фуко).

3.1.2. „Поетико-функціональні особливості циклу „Міста, де минали дні” Є.Маланюка”. Порушується проблема перевтілення читача у суб’єкта художнього світу (Я – Інший). Співрозмовниками Є.Маланюка протягом твору „виступають” Варшава, дружина, А.Міцкевич, Україна. Можливість взаєморозуміння (Я – Інший) обґрунтована змістовими паралелями, схожими трансцендентними структурами і подібністю „рамок” свідомості. Тут багато важать звернення до поезії Т.Шевченка (епіграфи, спільні мотиви загубленості у всесвіті, летаргічного сну, прийом паралелізму зі світом природи, зокрема осінньої пори). Є.Маланюк навмисне апелює до осені (фатальне місце тут відведене листопаду) і зими як періодів засинання і засобу відліку років, проведених на чужині. Екзистенція переживання розкривається у моделях мовчання, існування, самотності, що переплітаються з мотивом віри і пов’язані здебільшого зі стражданням; через міфологему сну