Луганський національний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка

ЦИБУЛЬКО Людмила Григорівна

УДК 37. 035

СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ

20-х – 30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Луганськ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Слов’янському державному педагогічному університеті, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, професор

Сипченко Валерій Іванович, Слов’янський

державний педагогічний університет, завідувач кафедри педагогіки.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Штефан Людмила Андріївна,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, професор кафедри історії педагогіки і порівняльної

педагогіки;

кандидат педагогічних наук, доцент

Караман Олена Леонідівна, Луганський

національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи.

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка,

Міністерство освіти і науки України, кафедра педагогіки.

Захист відбудеться 26 травня 2005 року о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 29.053.01 у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (91011, Луганськ, вул. Оборонна, 2).

Автореферат розісланий 24 квітня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Перехід до ринкової економіки, докорінне реформування всіх галузей життя українського суспільства супроводжується значними втратами і труднощами. На сучасному етапі розвитку в нашій країні існує досить велика група знедолених громадян, зросла дитяча безпритульність, злочинність, наркоманія, посилилося соціальне розшарування в молодіжному середовищі. Це призвело до того, що процеси відокремлення в суспільстві сьогодні переважають над інтеграційними процесами, а підростаюче покоління відрізняється соціальною інерцією і зазнає серйозних труднощів у вирішенні соціально-практичних завдань.

У цих умовах виникає гостра потреба в ефективній, науково обґрунтованій системі соціального виховання, що могла б захистити молоде покоління від руйнівних наслідків кризи, яку переживає країна. Перед школою й іншими навчально-виховними закладами ставиться завдання забезпечити засвоєння молоддю, яка навчається, соціального досвіду, духовних досягнень українського народу, сприяти формуванню в юнаків та дівчат, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвинутої духовності і загальної культури. Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті, концепція виховання дітей і молоді в національній системі освіти передбачають формування соціальної активності й відповідальності особистості шляхом залучення вихованців до процесу державного будівництва, реформування суспільних відносин.

Створення повноцінної державної системи соціального виховання і соціального захисту населення почалося в Україні з набуттям незалежності. В центральних і місцевих органах влади було засновано спеціальні відомства, почалася організація соціальних служб для молоді. У 1991 році в країні було офіційно введено інститут соціальних педагогів і соціальних працівників. Це сприяло активізації наукових досліджень у галузі соціальної педагогіки і соціальної роботи.

Осмисленню статусу, призначення соціальної педагогіки як самостійної галузі знань, визначенню її проблемного поля присвятили свої роботи вітчизняні вчені З. Зайцева, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова, В. Оржеховська, С. Савченко, В. Сидоров та ін. Активно працюють у галузі соціальної педагогіки російські фахівці В. Бочарова, Б. Вульфов, М. Гур‘янова, Т. Куликова, М. Кульпетдінова, А. Мудрик, Г. Філонов, Т. Яркіна та інші. Велика увага приділяється проблемі підготовки соціальних педагогів (Л. Міщик, С. Харченко).

Є підстави стверджувати, що сьогодні перед нами стоять соціально-педагогічні проблеми і труднощі, які успішно долалися в минулому (дитяча безпритульність, злочинність, безробіття і т. і.). Досить плідними в розвитку вітчизняної теорії й практики соціально-педагогічної роботи були 20-ті – 30-ті роки ХХ століття. Саме в цей час в Україні існувала ефективна система соціального виховання, велися активні наукові розвідки з цього напрямку. Враховуючи вищезазначене, можна стверджувати, що вирішення сучасних проблем соціальної педагогіки і соціального виховання неможливе без ретельного аналізу історичного досвіду.

Становлення й розвиток соціального виховання в Україні в 20-ті – 30-ті роки XX століття стає предметом історико-педагогічного дослідження вже з кінця 20-х років (Г. Гринько, О. Дзеверін, Я. Ряппо, М. Скрипник). У публікаціях цього періоду, які, як правило, були приурочені до ювілеїв революції і характеризувалися описовістю і пропагандистським характером, роз’яснювались принципи соціальної політики держави, розглядався практичний досвід соціального виховання підростаючих поколінь, показувались досягнення в цій галузі. З другої половини 30-х років в історико-педагогічному аналізі теорії й практики соціального виховання превалюють політичні оцінки (І. Хаїт, С.Чавдаров).

У 40-х – першій половині 80-х років ХХ століття історія вітчизняного соціального виховання практично не вивчалась. Лише з другої половини 50-х років в період так званої „хрущовської відлиги”, коли постало питання про створення ефективної системи громадського виховання, дослідники звернулись до вивчення особливостей соціального виховання в Україні у 20-х – 30-х роках, намагаючись виявити тенденції його розвитку. В історико-педагогічних публікаціях (А. Бондарь, М. Грищенко, О. Слуцький, Г. Шевчук, Г. Ясницький та ін.) досвід соціального виховання досліджуваного періоду оцінювався переважно негативно.

У 70-х - 80-х роках ХХ століття було виконано дисертаційні роботи, в яких здійснювався історико-педагогічний аналіз окремих напрямків соціального виховання (В. Бєляєв, Л. Ваховський, Б. Горячев та ін.). На початку 90-х років, коли соціальна педагогіка знову починає існувати як самостійна галузь знань, посилюється інтерес до її історії. Автори публікацій, присвячених соціально-педагогічній проблематиці (Ю. Василькова, М. Галагузова, В. Гуров, Л. Селюкова та ін.) намагалися прослідкувати генезис соціально-педагогічної теорії й практики і навіть виділити етапи становлення і розвитку соціальної педагогіки. Але, як правило, історико-педагогічні аспекти проблеми характеризувались ними узагальнено й стисло.

Деякі питання розвитку соціального виховання в досліджуваний період було висвітлено в історико-педагогічних працях 90-х років ХХ – початку ХХІ століття (А. Аблятипов, П. Дроб’язко, Л. Дуднік, Л. Ковальчук, В. Костів, В. Курило, О. Любар, А. Медвідь, М. Стельмахович, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, Д. Федоренко та ін.). Найбільш близькою до обраної нами теми є дисертація В. Виноградової-Бондаренко, в якій розкриваються основні тенденції і закономірності процесу виховання безпритульних дітей в Україні в 20-х роках ХХ століття. Однак зміст, форми й методи виховної роботи з безпритульними дітьми розглянуто в цій роботі поза контекстом соціального виховання. Теорія й практика соціального виховання в 20-х – 30-х роках ХХ століття досліджується також у докторській дисертації Л. Штефан „Становлення та розвиток соціальної педагогіки як науки в Україні (20-90-ті рр. ХХ ст.)”. Але авторка, торкаючись нашого періоду, зосереджується на вивченні теоретичних аспектів проблеми. Практика соціального виховання в дисертації розглядається досить узагальнено, на рівні фіксації деяких особливостей й переважно представлена аналізом виховання соціально занедбаних дітей.

Проведений аналіз науково-педагогічної літератури дає підстави стверджувати, що спеціальних історико-педагогічних праць, присвячених вивченню становлення й розвитку цілісної системи соціального виховання дітей в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст., до цього часу немає.

Усвідомлення об’єктивної потреби пошуку шляхів підвищення ефективності соціального виховання підростаючого покоління і недостатня розробленість даної проблеми в історико-педагогічному плані обумовили вибір теми дисертаційного дослідження: ”Соціальне виховання у вітчизняній педагогічній теорії і практиці 20-х – 30-х років ХХ століття”.

Вибір хронологічних рамок дослідження обумовлений тим, що в 20-х роках ідея соціального виховання була системоутворюючою і визначала характер, принципи організації, зміст, форми і методи навчання і виховання дітей в Україні. З середини 30-х років відбуваються якісні зміни в системі соціального виховання, що призвели до її фактичної ліквідації. Ми також вважаємо, що проблемне історико-педагогічне дослідження повинне, по можливості, охоплювати тривалий часовий період. Тільки за такої умови можна прослідкувати генезис, виявити тенденції явища, що вивчається, а не просто описати його.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження входить до комплексної програми Слов’янського державного педагогічного університету “Гуманізація навчально-виховного процесу” (протокол № 9 засідання вченої ради СДПІ від 28 грудня 1995 року).

Об’єкт дослідження – педагогічна теорія й практика в Україні в 20-х – 30-х роках ХХ століття.

Предмет дослідження – розвиток ідей соціального виховання у вітчизняній педагогічній теорії і практиці 20-х – 30-х років ХХ століття.

Мета дослідження полягає в тому, щоб виявити специфіку і тенденції розвитку теорії й практики соціального виховання в Україні у 20-х – 30-х роках ХХ століття.

Завдання дослідження:

- на підставі аналізу соціологічної, соціально-педагогічної літератури розкрити сутність соціального виховання, визначити його місце в системі соціалізації підростаючого покоління;

- здійснити історіографічний аналіз проблеми;

- виявити особливості і тенденції розвитку теорії соціального виховання в досліджуваний період;

- узагальнити і систематизувати практичний досвід соціального виховання у 20-х – 30-х роках ХХ століття і визначити можливості його використання в сучасних умовах.

Методологічною основою дослідження виступають положення про взаємозв’язок і взаємозумовленість педагогічних явищ і необхідність їх вивчення в конкретних історичних умовах, парадигмальний підхід до дослідження історико-педагогічного процесу, сучасна концепція соціалізації. Методологічне значення для нашого дослідження мають вивірені часом принципи науковості, історизму, врахування сукупності фактів.

Теоретичну основу дослідження складають: положення теорії соціалізації особистості (Г. Андрєєва, І. Кон, Н. Лавриченко, М. Лукашевич, О. Москаленко); концепція національного виховання дітей та молоді (В. Андрущенко, І. Бех); ідеї соціальної педагогіки (Н. Заверіко, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова).

Для вирішення поставлених завдань використовувався комплекс методів дослідження: теоретичний аналіз наукової літератури, моделювання для визначення вихідних теоретичних позицій дослідження, проблемно-хронологічний метод, метод періодизації, контент-аналіз літературних джерел і архівних матеріалів для відтворення теорії і практики соціального виховання в часовій послідовності й конкретно-історичних формах виявлення у відповідності з соціально-економічними і політичними умовами в країні; синтез, порівняння, узагальнення, систематизація для інтерпретації фактичного матеріалу й виявлення тенденцій розвитку соціального виховання в досліджуваний період.

Джерельну базу дослідження складають законодавчі й нормативні акти, матеріали з’їздів, конференцій, нарад з народної освіти, матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади України, Державного архіву Луганської області, Наукового архіву Російської академії освіти; навчальні плани, програми, плани виховної роботи, методичні матеріали; монографії, дисертації, автореферати, публікації в періодичних педагогічних виданнях того часу, зокрема в журналах “Шлях освіти”, “Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки”, “Радянська школа”, “Радянська освіта”, сучасна науково-педагогічна періодика, збірники наукових праць із загальної та соціальної педагогіки, довідково-педагогічна література.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше виявлені особливості й тенденції розвитку вітчизняного соціального виховання у 20-х – 30-х рр. ХХ століття як цілісності, здійснено історіографічний аналіз проблеми, визначені нормативно-правові принципи побудови системи соціального виховання, проаналізовані шляхи реалізації ідеї соціального виховання в практичній педагогічній діяльності; дістало подальшого розвитку дослідження ідеї соціального виховання в педагогічній теорії 20-х – 30-х рр. ХХ століття, уточнено поняття „соціальне виховання”; введено в науковий обіг невідомі раніше матеріали, які значно розширюють уявлення про історичний розвиток вітчизняної соціально-педагогічної теорії й практики.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані в процесі викладання історії педагогіки, соціальної педагогіки, методики роботи соціального педагога в педагогічних навчальних закладах III-ІV рівнів акредитації, в системі підвищення кваліфікації педагогічних працівників. Практичний досвід соціального виховання підростаючих поколінь може бути творчо використаний у сучасній виховній практиці шкіл, у діяльності центрів соціальних служб для молоді.

Апробація результатів дослідження здійснювалася у формі звітів на засіданнях кафедр педагогіки, соціальної педагогіки та психології, повідомлень на щорічних педагогічних читаннях у Слов‘янському державному педагогічному університеті, виступів на Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми реформування економіки і трансформації суспільства України в перехідний період” (Краматорськ, 2002), “Проблеми трудової і професійної підготовки на початку третього тисячоліття” (Слов'янськ, 2002), “Інженерно-педагогічна освіта: сьогодення і майбуття” (Херсон, 2003), “Дійсність – Думка – Дослід” (Слов'янськ, 2004), Першій загальноуніверситетській конференції молодих учених, присвяченій 60-річчю звільнення міста Слов'янська від німецько-фашистських загарбників і 12-й річниці незалежності України (Слов'янськ, 2004).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено в 9 одноосібних наукових публікаціях, з них 6 надруковано у фахових виданнях, 3 – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Дисертація загальним обсягом 185 сторінок складається із вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (297 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та доцільність її наукової розробки, визначено об’єкт, предмет, хронологічні межі, мету, завдання, методологічні основи, методи, джерела дослідження, розкрито його наукову новизну і практичну значимість, наведено дані про апробацію й структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження” дається розгорнута характеристика поняття „соціальне виховання”, здійснено історіографічний аналіз проблеми, простежується генезис ідеї соціального виховання у вітчизняній педагогічній теорії 20-х – 30-х років ХХ століття.

Проведений аналіз соціологічної, соціально-педагогічної літератури дає підстави стверджувати, що при визначенні категорії „соціальне виховання” слід зробити наступні акценти. По-перше, соціальне виховання є складовою частиною і одним з найбільш вагомих факторів соціалізаційного процесу. Більшість дослідників розглядають соціалізацію як процес засвоєння особистістю системи знань, норм і цінностей, соціального досвіду, соціальних якостей і рис, соціальних ролей, зразків і психологічних механізмів поведінки. При цьому підкреслюється, що соціалізація здійснюється як в межах цілеспрямованого соціального формування, так і спонтанно, в умовах стихійних впливів на особистість. Соціальне виховання виступає саме цілеспрямованою, спеціально організованою діяльністю в даному напрямку.

По-друге, соціальне виховання є видовим поняттям по відношенню до категорії ”виховання”. У радянській педагогіці існувала точка зору, що виховний процес має соціальну природу, і тому будь-яке виховання є соціальним. Це давало підстави ігнорувати соціальну педагогіку як самостійну галузь знань. Але зусиллями багатьох поколінь педагогів, діячів освіти доведено, що виховання, яке є, безумовно, соціальним за своєю природою, формує особистість у цілому. Соціальне ж виховання виступає практико-орієнтованою діяльністю з формування власне соціально значущих якостей, необхідних для успішної соціалізації дитини.

По-третє, соціальне виховання не можна розглядати як процес, що здійснюється виключно в інтересах суспільства і держави. З одного боку, воно покликане регулювати соціальну поведінку людини у відповідності з прийнятими нормами, з іншого – сприяти розвиткові особистості, створюючи умови для її відособлення в соціумі. Інакше кажучи, призначення соціального виховання – у забезпеченні гармонії взаємовідносин особистості і суспільства.

Вищезазначене дало підстави зробити висновок про те, що соціальне виховання є цілеспрямованою діяльністю з метою розвитку особистості, засвоєння нею системи соціальних знань і цінностей, соціального досвіду і норм соціальної поведінки. В його здійсненні бере участь не тільки школа, а й інші інститути соціалізації: сім’я, освіта, культура, релігія. Проблеми соціального виховання надзвичайно актуалізуються на переломних етапах розвитку суспільства. На сучасному етапі в Україні існує гостра потреба в ефективній, науково обґрунтованій системі соціального виховання, яка могла б захистити молоде покоління від кризових явищ. Створення такої системи потребує належного врахування вітчизняного історико-педагогічного досвіду.

Для забезпечення коректності історико-педагогічного дослідження теоретичних і практичних аспектів соціального виховання в 20-х – 30-х роках ХХ століття було здійснено історіографічний аналіз проблеми. Встановлено, що в історико-педагогічному вивченні вітчизняної теорії і практики соціального виховання можна виділити декілька етапів, які якісно відрізняються один від одного.

На першому етапі (кінець 20-х – 30-ті роки XХ століття), що характеризувався фрагментарністю й описовістю, відбувалося накопичення фактичного матеріалу, який відбивав соціально-педагогічні погляди, а також практичну діяльність у галузі соціального виховання підростаючих поколінь. В історико-педагогічних публікаціях О. Дзеверіна, Г. Гринько, Я. Ряппо, М. Скрипника та інших, які видавались, як правило, до ювілеїв революції і носили переважно пропагандистський характер, обґрунтовувались і роз’яснювались принципи соціальної політики держави, показувались досягнення в цій галузі. З середини 30-х років в умовах розгортання в Україні репресій, спрямованих насамперед проти української інтелігенції, руйнування національної ідеї та самосвідомості українського народу в аналізі досвіду соціального виховання переважали політичні оцінки. В публікаціях С. Чавдарова, А. Хвилі, І. Хаїта провідні українські фахівці з проблем соціального виховання безпідставно звинувачувались в „академічному бандитизмі”, „буржуазному націоналізмі”, розвінчувалась вітчизняна педологічна школа.

На другому етапі, який охоплював період з 40-х до середини 80-х років XX століття, соціальне виховання як самостійний предмет історико-педагогічного дослідження перестає існувати. Лише в кінці 50-х – 60-х роках спостерігалося деяке посилення інтересу до вітчизняного досвіду соціального виховання досліджуваного періоду. В історико-педагогічних роботах С. Чавдарова, М. Грищенка, Г. Шевчука, О. Слуцького, М. Гриценка, О. Філіппова, А. Сивця відображались окремі аспекти становлення і розвитку вітчизняної системи соціального виховання. Більш докладно історія соціального виховання розглядалась у монографії Г. Ясницького „Розвиток народної освіти на Україні (1921–1932 рр.)” (1965), в якій показано діяльність державних відомств і громадських організацій по соціальному захисту і соціальному вихованню дітей, характеризується робота установ соціального виховання. В роботі А. Бондаря „Розвиток суспільного виховання в Українській РСР” (1968) ретельно аналізується „Декларація про соціальне виховання дітей” 1920 року, яка оцінюється як прогресивний документ. Але незважаючи на збільшення загальної кількості праць й підвищення їхнього теоретичного рівня науковці не вдавалися до детального і всебічного розгляду теорії та практики соціального виховання у 20-х – 30-х рр. В історико-педагогічних публікаціях 70-х – першої половини 80-х років XX століття характер оцінок стосовно вітчизняної теорії і практики соціального виховання принципово не змінився.

На третьому етапі (друга половина 80-х рр. XX – початок XXI століття) з’являється велика кількість дисертацій, підручників, навчальних посібників з соціально-педагогічної проблематики, в яких містилася загальна інформація з історії питання. В історико-педагогічних виданнях останніх років (А. Аблятипов, В.Курило, О. Любар, А. Медвідь М. Стельмахович, О. Сухомлинська, Д. Федоренко та ін.) історія вітчизняного соціального виховання висвітлена в контексті загального історико-педагогічного процесу, в деяких з них – переважають політизовані оцінки. Як зазначалось вище, в дисертаційних дослідженнях В. Виноградової-Бондаренко, Л. Штефан розглянуті дуже важливі історико-педагогічні аспекти проблеми. Разом з тим історіографічний аналіз показав, що тенденції розвитку теоретичних уявлень і практики соціального виховання в Україні у 20-х – 30-х роках XX століття ще не стали предметом самостійного історико-педагогічного дослідження.

У ході дослідження встановлено, що в період з 1920 по 1933 рік у вітчизняній педагогіці серйозна увага приділялася розробці теоретичних основ соціального виховання. Окреслилося чотири основні підходи до визначення сутності соціального виховання. Представники першого підходу (Г. Гринько, О. Попов) терміном „соціальне виховання” характеризували всю систему виховання, зі всіма його сторонами і його призначення вбачали в загальній організації колективного життя дитячого населення. Другий підхід (В. Дурдуківський, І. Соколянський) виявлявся в більш вузькому визначенні соціального виховання як виховання, що в організаційному відношенні спирається на громадські форми життя, на відміну від приватних форм виховання в сім’ї. Цей підхід передбачав боротьбу за суспільну школу на противагу казенній державній школі й індивідуально-приватному навчанню. Прихильники третього підходу (В. Зеньковський, В. Петрусь) визначали суть соціального виховання у спрямуванні його цілей на виховання громадськості, виховання соціальних інстинктів і навичок, організацію соціального життя. З позицій четвертого підходу (О. Залужний, С. Лозинський) соціальне виховання трактувалося як використання виховних можливостей колективу. У цей період спостерігається недооцінка ролі сім’ї як фактору соціального виховання. Велика увага приділяється аналізу можливостей здійснення соціального виховання в контексті політики українізації.

З 1933 року в умовах розгортання політичних репресій проти української інтелігенції, боротьби з „шкідницькими і контрреволюційними націоналістичними елементами” в галузі освіти змінюються цільові установки і пріоритети системи соцвиху. Функція соціального захисту дитячого населення перестає бути головною і визначальною. Педагоги-теоретики намагаються обґрунтувати принципово нові аспекти соціального виховання: ідеологічний (виховання в дусі комунізму) і господарський (підготовка до участі в будівництві комуністичного суспільства). На кінець 30-х років XX століття ідея соціального виховання замінюється ідеєю комуністичного виховання.

У другому розділі „Основні напрями й тенденції розвитку практики соціального виховання в 20-х – 30-х роках ХХ століття” розглянуто нормативно-правові основи вітчизняної системи соціального виховання досліджуваного періоду, визначено тенденції розвитку соціально-педагогічної діяльності з охорони дитинства, зміст та форми соціального виховання учнів загальноосвітніх навчальних закладів.

Розробку нормативно-правових основ освітньої політики було розпочато українським більшовицьким урядом із затвердження в 1920 році „Декларації про соціальне виховання дітей”. Цим документом в Україні запроваджувалась особлива, відмінна від російської, система соціального виховання, яка охоплювала дітей від народження до 15 років, і головна мета якої вбачалася в охороні дитинства. Термін „охорона дитинства” у прийнятому документі розглядався гранично широко – як освіта, виховання, годування, одягання.

Для втілення соціально-педагогічних ідей у життя в структурі Народного комісаріату освіти засновувався відділ соціального виховання – так званий Ценсоцвих (пізніше Головсоцвих). У складі губернських і повітових відділів народної освіти також створювалися підвідділи соціального виховання. Наркомос України дуже оперативно розробляв нормативну документацію. Вже на кінець 1920 року, незважаючи на складні соціально-економічні умови і політичну обстановку, відсутність досвіду, було створено схеми центрального відділу і місцевих підвідділів соціального виховання, що дозволило в короткий термін приступити до розгортання установ соцвиху. А в 1924 році було розроблено основну нормативно-правову документацію для системи соцвиху, яка розміщувалася в спеціальному „Керівництві з соціального виховання”, що призначалося як для керівних органів, так і для педагогів-практиків.

У загальній частині цього документу давалися пояснення щодо суспільної суті виховання й представлялась система соцвиху, яка включала: 1) дитячий рух; 2) охорону дитинства; 3) організацію дитустанов для нормальних і дефективних дітей.

Було розроблене “Положення про комуністичні дитячі групи юних піонерів”, визначено низку заходів і установ, що утворювали єдину систему охорони дитинства як складової частини соціального виховання, до якої входили: а) дитяча інспекція; б) облік та розподілення; в) юридична допомога; г) ради охорони дитинства; д) осередки друзів дітей; є) прийомні пункти; е) колектори-розподільники; ж) відкритий дитячий будинок; з) артілі безпритульних підлітків; і) установи для правопорушників; ї) комісії у справах неповнолітніх. Наркомос розробив нормативні положення, що торкалися всіх елементів системи охорони дитинства. До системи соціального виховання входили також дитячі установи для нормальних дітей віком до 15 років – дитячі садки, трудові школи-семирічки нормального типу, які здійснювали спільне навчання і соціальне виховання дітей віком від 8 до 15 років. У розроблених нормативних документах чітко просліджувалось прагнення забезпечити соціальний захист усіх категорій дитячого населення, максимально використовуючи можливості держави, а також громадських організацій і всіх трудящих.

У першій половині 30-х років в Україні на фоні політичних репресій, голоду, знищення цвіту української інтелігенції відбулися нормативно-правові зміни, які призвели до наступних наслідків. По-перше, українська освітня система втратила свою оригінальність, відносну самостійність і цілісність, а ідея соціального виховання втратила системоутворюючу роль. Цілі виховання, що передбачали соціальний захист дітей, розвиток їхньої соціальної активності і самостійності, втрачають свою пріоритетність, а система закладів охорони дитинства виривається з контексту освітньої системи. На перший план виходять завдання ідеологічного і політичного впливу на підростаюче покоління. По-друге, зміни, що відбулися, означали згортання політики українізації і перетворення школи в знаряддя русифікації української молоді. По-третє, було ліквідовано методологічну різноманітність у вітчизняній науці, закривалися перспективні напрямки, пов’язані з розробкою соціально-педагогічної і педологічної проблематики. По-четверте, уніфікація і політичний диктат сприяли насадженню авторитаризму, заважали розвитку самодіяльності, ініціативи, творчості як учителів, так і учнів.

Вітчизняна система соціального виховання в досліджуваний період була націлена на загальну організацію дитячого населення, на створення установ, що забезпечують виховання, навчання і соціальний захист дітей, і тому центральне місце в ній посідала робота з охорони дитинства. За даними Наркомосу УСРР у 1921 році потенційними підопічними соцвиху були 9 млн. дітей у віці від 4 до 16 років. Дитячі установи в 1923 році охоплювали лише 1,65 млн. дітей. Особливо загрозливим було становище з соціальне незахищеними дітьми. У виховні установи різного типу було направлено лише 2% напівсиріт та 40% сиріт.

Робота з охорони дитинства включала: створення кодексу дитячого права; попередження безпритульності шляхом обліку, обстеження дитячого населення, надання йому необхідної допомоги (перш за все надання допомоги голодуючим дітям); подолання існуючої безпритульності шляхом створення необхідної мережі дитячих будинків, дитячих містечок, трудових колоній, зміцнення їхньої матеріально-господарської і виробничої бази, підвищення педагогічного потенціалу; підготовка висококваліфікованих кадрів для системи соціального виховання.

Основну увагу в 20-х – 30-х роках ХХ століття було приділено боротьбі з безпритульністю, головним засобом ліквідації якої розглядались інтернатні установи. В роботі по їх організації окрім органів освіти приймали участь установи народних комісаріатів соціального забезпечення, здоров’я, внутрішніх справ, праці, шляхів, Українського Червоного Хреста, товариства „Друзів дітей”. До найбільш актуальних проблем, які вони вирішували, належали розвиток матеріально-виробничої бази, забезпечення дитбудинків висококваліфікованими кадрами, поліпшення соціально-педагогічної роботи.

У досліджуваний період виявилась тенденція до збільшення мережі дитячих інтернатних установ та посилення їх диференціації. Наприкінці 20-х років сформувалось три типи установ, які обслуговували безпритульних дітей: дитячі будинки, дитячі містечка, дитячі колонії, частина з яких призначалась для неповнолітніх правопорушників. Помітною також була тенденція до збільшення кількості інтернатних установ для дефективних і хворих дітей, де поряд із соціальним вихованням здійснювалась кваліфікована лікувально-оздоровча робота. Загалом в інтернатних установах в цей час виховувалось 48759 дітей, з них в дитячих будинках та дитячих колоніях – 26396 чол., в дитячих містечках – 14277. В ізоляторах для хворих знаходилось 6920 дітей, в прийомниках-розподільниках – 1164. В основному контингент інтернатних закладів складали сироти (75,1%) та напівсироти (22,3%). Тільки 2,6% вихованців мали батьків. З другої половини 20-х років стала помітною тенденція до підвищення педагогічної доцільності роботи з безпритульними. Якщо раніше зверталась увага переважно на те, щоб нагодувати дитину, дати їй ліжко, білизну тощо, то тепер головними стають організаційно-педагогічні та соціально-педагогічні аспекти.

У ході дослідження встановлено, що в 30-ті роки значущість охорони дитинства як напрямку соціального виховання помітно знижується. Цей напрямок відсувається на периферію вітчизняної освітньої системи. Концепція соціального виховання, що оформилася в Україні на кінець 30-х років, не розглядала охорону і захист дитинства як проблему, що має загальнопедагогічне значення.

Соціальне виховання в Україні в досліджуваний період поширювалося не тільки на соціально занедбаних дітей, а й на все дитяче населення, в тому числі й на дітей, які жили в сім’ях і відвідували звичайні загальноосвітні навчальні заклади. Семирічна трудова школа, що була в 20-ті роки основним типом дитячої установи, призначалася для спільного навчання і соціального виховання дітей віком від 8 до 15 років. Її соціально-виховні завдання були головними і визначали характер, зміст, форми і методи освітньої діяльності.

До основних напрямків соціального виховання учнів загальноосвітніх трудових шкіл можна віднести: самоорганізацію дітей, розвиток дитячого самоврядування; організацію дитячої праці, спрямованої на виховання трудової дисципліни, солідарності, колективістських навичок і прилучення дітей до організованої праці й виробництва дорослих; взаємозв’язок шкіл з навколишнім соціальним середовищем з метою його педагогізації.

Українські педагоги і педологи досить ґрунтовно займались дослідженням проблем колективу й дитячого самоврядування. В 20-х роках керівниками вітчизняної освіти підтримувались самостійність органів дитячого самоврядування, перебування в опозиції до вчителів, намагання захищати інтереси учнів. Після прийняття на початку 30-х років партійних постанов про школу характер діяльності дитячого самоврядування суттєво змінився, й воно фактично перетворилось у придаток шкільної адміністрації.

Одним з найголовніших факторів соціального виховання у загальноосвітніх школах була дитяча праця, яка сприяла формуванню загальнотрудових умінь та навичок, психологічної готовності до майбутньої трудової діяльності. Педагоги-теоретики й організатори освіти виходили з того, що справжню трудову школу можна побудувати лише за тією обов’язковою умовою, що вивчення трудової діяльності людей, яке лежить в основі шкільної роботи, будуватиметься на участі дітей в цій діяльності. Саме через організацію трудової діяльності дітей, через працю, скеровану на виконання громадсько-практичних завдань, школа мусила стати справжнім органом соціального виховання. До основних економічних передумов, що актуалізували питання організації праці в школі, можна було віднести курс на індустріалізацію країни. Однак в 30-х роках змінилися підходи до організації дитячої праці (від безпосередньої участі дітей у праці до вивчення її основ), що призвело до втрати значущості трудової діяльності як фактору соціального виховання учнів.

Концепція соціального виховання передбачала також взаємозв’язок школи з соціальним середовищем – промисловими підприємствами, сім’єю, громадськістю. Проведений аналіз змісту, форм взаємозв’язку школи і соціального оточення у справі соціального виховання дітей у досліджуваний період дозволяє стверджувати, що вони у своєму розвитку пройшли декілька етапів. Перший етап (перша половина 20-х років ХХ століття) відрізнявся пасивним ставленням школи до соціального оточення, що проявлялося в простому спостереженні за його проявами. Цьому сприяло, перш за все, навчання за так званими комплексними програмами, які мали за мету вивчення самого життя, а не окремих предметів. На другому етапі (середина 20-х – середина 30-х років ХХ століття) шкільні установи ставили завдання не тільки вивчати навколишнє середовище, а й впливати на нього, змінювати у відповідності до вимог, пов’язаних з побудовою соціалізму. Широкого розповсюдження набули обслідування побутових умов, конкурси на краще виховання дітей у сім’ї тощо.

Слід відзначити, що і на першому, і на другому етапах активність особистості вихованця розглядалась як головний чинник соціального виховання. Сама дитина як суб’єкт виховного процесу спостерігала, вивчала навколишнє життя, брала участь в оздоровленні соціального оточення і здобувала „соціальність” – соціально значущі риси та якості. З іншого боку, представники громадськості, які входили до шкільних рад, комітетів сприяння школі також брала активну участь у житті школи.

На третьому етапі (друга половина 30-х років ХХ століття) ситуація кардинально змінилась. Процес виховання передбачав вплив різних виховних сил на дитину, яка тепер сприймалася лише як об’єкт. Це змінювало характер взаємозв’язку школи з соціальним оточенням і, перш за все, з сім’єю. Школа намагалася підвищити виховний потенціал сім’ї, встановити громадський контроль над нею, здійснювати „педагогічне керівництво” сімейним вихованням. На практиці це означало, що сім’я як фактор виховання майже зовсім втратила свою специфіку, свою особливу місію. Зміст і навіть методика сімейного виховання повністю підпорядковувалися завданням навчально-виховного процесу школи.

Зазначені тенденції призвели наприкінці 30-х років ХХ століття до перетворення соціального виховання на виховання комуністичне, яке передбачало тотальну ідеологізацію і політизацію навчально-виховного процесу школи і було націлене на формування людини, лояльної до існуючого політичного режиму. Проблеми соціального захисту дитинства, соціальної адаптації, профілактики, розвитку соціальної активності дітей, формування в них необхідних соціальних навичок на довгі десятиліття перестають бути предметом педагогічних досліджень.

Проведене дослідження дало змогу сформулювати наступні висновки:

1. У дисертації виявлено особливості, основні тенденції розвитку теорії й практики соціального виховання в Україні в 20-х – 30-х роках ХХ століття. Уточнено сутність та зміст соціального виховання, здійснено історіографічний аналіз проблеми, узагальнено ідеї соціального виховання у вітчизняній педагогічній теорії досліджуваного періоду, проаналізовано нормативно-правову базу соціального виховання, виявлено тенденції соціально-педагогічної діяльності з охорони дитинства, соціального виховання дітей у загальноосвітніх навчально-виховних закладах.

2. В умовах докорінних перетворень в усіх сферах українського суспільства, що супроводжуються загостренням соціальних протиріч, поширенням негативних явищ у молодіжному середовищі, існує гостра потреба у науковій розробці проблем соціального виховання молоді, у створенні дійової системи соціального спадкування, здатної допомогти поколінню, яке вступає в життя, підготуватися до успішного вирішення соціально-практичних завдань. Багато соціальних проблем і труднощів, що існують на сучасному етапі (дитяча безпритульність, злочинність, безробіття), досить успішно долалися в нашій країні у 20-ті – 30-ті роки XX століття, причому не лише соціально-економічними, політичними, а й педагогічними засобами. Тому ефективне використання системи соціального виховання, як чинника соціалізації підростаючих поколінь можливе тільки на основі вивчення, аналізу і коректної інтерпретації вітчизняного педагогічного досвіду.

3. Історико-педагогічне вивчення тенденцій розвитку вітчизняної теорії і практики соціального виховання у 20 – 30-і рр. XX століття, виявлення ідей, які актуальні на сучасному етапі, здійснювалося крізь призму сучасних уявлень про його сутність. Соціальне виховання є складовою частиною соціалізації, яка розглядається як процес засвоєння системи знань, норм і цінностей, соціального досвіду, соціальних якостей і рис, соціальних ролей, зразків і психологічних механізмів поведінки. Соціалізаційний процес здійснюється як цілеспрямовано, так і стихійно. Соціальне виховання виступає цілеспрямованою, спеціально організованою практико-орієнтованою діяльністю з формування соціально значущих якостей, необхідних для успішної соціалізації дитини. Його призначення полягає в забезпеченні гармонії взаємовідносин між особистістю і суспільством: з одного боку, соціальне виховання покликане регулювати соціальну поведінку людини у відповідності з існуючими нормами, з іншого – сприяти розвитку особистості, створювати умови для її відособлення в соціумі.

4. Історіографічний аналіз показав, що історія українського соцвиху почала досліджуватись його безпосередніми організаторами. В історико-педагогічних публікаціях кінця 20-х – 30-х років XX століття теорія і практика соціального виховання уявлялася переважно як сукупність досягнень і характеризувалася описовістю і пропагандистським характером. З 40-х до першої половини 80-х років історія вітчизняного соціального виховання практично не вивчалася. Інтерес істориків педагогіки до соціально-педагогічної проблематики дещо посилився за часів так званої „хрущовської відлиги”, коли ставилося завдання створення ефективної системи суспільного виховання. Однак тільки з кінця 80-х - початку 90-х років була усвідомлена необхідність відтворення повноцінної історії соціального виховання. В дисертації показано, що в історико-педагогічній літературі поки що немає цілісної картини розвитку вітчизняної теорії і практики соціального виховання в досліджуваний період.

5. „Декларація про соціальне виховання дітей” (1920) визначала не тільки специфіку української освітньої системи 20-х років, а й спрямованість розвитку вітчизняної теоретичної педагогіки, яка активно розробляла соціально-педагогічні проблеми. Українські фахівці по-різному визначали сутність соціального виховання (як систему виховання в цілому, призначену для організації колективного життя дитячого населення; як виховання, що в організаційному відношенні спиралося на суспільні форми життя; як виховання громадянськості, соціальних інстинктів і навичок; як використання виховних можливостей колективу), а також його основні фактори і напрямки. Спільним для вітчизняних педагогів досліджуваного періоду був розгляд соціального виховання в контексті політики українізації.

Затвердження сталінського тоталітаризму, уніфікація шкільних систем, відмова від методологічного плюралізму і запровадження в педагогіку марксизму-ленінізму як єдиної методології, згортання політики українізації, заборона педології призвели наприкінці 30-х років до заміни ідеї соціального виховання, що передбачала соціальний захист дитячого населення, ідеєю класового комуністичного виховання.

6. Основою для практичної реалізації соціально-педагогічних ідей стала розробка нормативно-правової бази українського соцвиху, яка була спрямована, перш за все, на створення різноманітної мережі дитячих установ, здатних забезпечити соціальний захист всіх категорій дитячого населення, максимально використовуючи можливості держави, а також громадських організацій і всіх трудящих. Дослідження не підтвердило існуючу думку про те, що система соціального виховання використовувалася у 20-ті – 30-ті роки переважно як знаряддя політичного та ідеологічного впливу на дітей. Ця тенденція стала домінувати лише на кінець досліджуваного періоду. Нормативно-правова реформа другої половини 30-х років призвела до того, що соціальне виховання, яке передбачало соціальний захист дітей, розвиток їх соціальної активності і самостійності, втрачає свою пріоритетність, а на перший план виходять завдання ідеологічного і політичного характеру.

7. Центральне місце у вітчизняній системі соціального виховання посідала охорона дитинства, яка передбачала створення кодексу дитячого права, попередження безпритульності, подолання існуючої безпритульності шляхом створення необхідної мережі дитячих будинків, дитячих містечок, трудових колоній, зміцнення їх матеріально-господарської та виробничої бази, підвищення соціально-педагогічного потенціалу, підготовку висококваліфікованих кадрів для системи соціального виховання. Робота з охорони дитинства здійснювалася різними відомствами, установами, в тому числі й загальноосвітніми навчальними закладами, громадськими організаціями.

У ході дослідження було виявлено тенденцію до звуження змісту соціально-педагогічної діяльності з охорони дитинства, відмови від гуманістичних установок і затвердження авторитарного стилю соціального виховання, посилення його політизації та ідеологізації. Як наслідок, проблема охорони і захисту дитинства втрачає своє загальнопедагогічне значення і перетворюється на вузькоспеціальну.

8. Соціальне виховання у 20-ті – 30-ті роки ХХ століття здійснювалося і в звичайних загальноосвітніх навчальних закладах. Воно охоплювало всіх учнів загальноосвітніх трудових шкіл і було спрямоване на самоорганізацію дітей, розвиток дитячого самоврядування, організацію дитячої праці, виховання трудової дисципліни, солідарності, колективістських навичок і залучення дітей до організованої праці й виробництва дорослих, встановлення взаємозв’язку школи з оточуючим соціальним середовищем.

У ході дослідження було виявлено низку тенденцій розвитку соціального виховання в загальноосвітніх школах, які у другій половині 30-х років ХХ століття призвели до зміни його характеру: втрата організаційної самостійності органів дитячого самоврядування, відмова від вирішення ними соціальних проблем і поступове перетворення на додаток шкільної адміністрації; перехід від безпосередньої участі дітей у праці до вивчення її