КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Цимбалюк Наталія Миколаївна
УДК 316.7
ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА МОДЕРНІЗАЦІЯ
КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ
22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора соціологічних наук
Київ – 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі галузевої соціології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий консультант: доктор соціологічних наук, професор
Яковенко Юрій Іванович,
Київський національний університет імені
Тараса Шевченка, факультет соціології та
психології, завідувач кафедрою галузевої
соціології, м. Київ
Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор
Погорілий Олександр Іванович,
Державна академія керівних кадрів
культури і мистецтв, завідувач кафедрою
соціології, м. Київ
доктор соціологічних наук, професор
Подшивалкіна Валентина Іванівна,
Одеський національний університет
Імені І. І. Мечникова,
завідуюча кафедрою загальної та
соціальної психології, м. Одеса
доктор філософських наук, професор
Оссовський Володимир Леонідович
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”,
професор кафедри соціології, м. Київ
Провідна установа – Інститут соціології НАН України
Захист відбудеться 30 травня 2005 року о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.30 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.
Автореферат розісланий 22 квітня 2005 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Ю.О. Тарабукін
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Демократичні перетворення, що відбуваються у сучасному українському суспільстві, сприяють інституціоналізації суспільних відносин, адекватному та всебічному пізнанню соціального середовища, формуванню та відокремленню нових напрямків вітчизняної соціологічної науки.
В межах культурно-дозвіллєвої сфери інститут дозвілля формувався під впливом об’єктивних змін, зокрема, пов’язаних з індустріалізацією та урбанізацією суспільства, коли вільний час стає самодостатньою цінністю і набуває масового поширення.
Серед головних інституціональних функцій держави, незалежно від характеру політичної організації та особливостей економічної системи, завжди мала місце культурно-дозвіллєва функція. Вона була спрямована на відтворення основних норм та цінностей, ідеології суспільства і знаходила реалізацію у формі культурної політики держави, метою якої були підтримка та відповідне спрямування культурно-дозвіллєвої діяльності населення.
Розвиток дозвілля в Україні відзначався суттєвими протиріччями, що полягали у невідповідності між концептуальними визначеннями його соціального призначення та реалізацією заданих вимог у соціальній практиці. Огляд наукових джерел свідчить, що ні створена за радянської доби модель політизованого дозвілля, ні спроби його “рекреалізації” за американським та європейським варіантами у 80–90-х рр. не вирішили завдань модернізації культурно-дозвіллєвої сфери сучасного українського суспільства.
Отже, дозвілля активно реагує на зміни в суспільстві як в соціальній системі і виступає певною характеристикою її життєздатності, відображенням потенціалу суспільного розвитку, а найбільш чутливим виявляється до політичних та економічних зрушень. Потреби життя вимагають розробки і впровадження нових наукових підходів до дослідження особливостей цього соціального явища, його змісту, принципів і специфіки функціонування. Актуальним стає також визначення ефективності нових дозвіллєвих технологій, поліваріантних способів організації культурно-дозвіллєвої діяльності населення України.
Все вищезазначене повною мірою стосується інноваційних культурно-дозвіллєвих систем, що виступають проявом інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності і пов’язані з процесом модернізації інституту дозвілля. Основне призначення даних культурно-дозвіллєвих утворень полягає у забезпеченні умов для активного культурного дозвілля населення, відтворення його фізичних та духовних сил, інтенсивного розвитку самодостатньої культурної діяльності та індивідуальних творчих здібностей.
Науково-організована система дозвілля, що обіймає сферу вільного часу населення України, спрямована на створення такого культурно-дозвіллєвого середовища, де будуть забезпечені сприятливі умови соціалізації, засвоєння дорослим населенням нової системи суспільних цінностей та норм. З іншого боку, дозвілля стимулюватиме розвиток субкультур нових соціальних спільнот, забезпечить необхідні умови для творчості, просвітництва, відпочинку, без яких стає неможливим формування повноцінної особистості.
Останнім часом культурно-дозвіллєва сфера життєдіяльності суспільства стає об’єктом численних наукових досліджень у філософії, культурології, педагогіці, психології, економіці.
Однак у вітчизняній соціологічній науці основні закономірності функціонування та розвитку дозвілля як соціального інституту методологічно не конкретизовані та не визначені категоріально; не розроблені чисельні питання доцільного застосування інноваційних культурно-дозвіллєвих систем у соціальній практиці. Тому процес модернізації культурно-дозвіллєвої сфери характеризується безсистемністю, епізодичністю, низькою ефективністю. Інноваційні культурно-дозвіллєві системи виступають швидше набутком соціально-культурної практики, аніж теоретичною моделлю оновлення та демократизації дозвілля. За цією ситуації необхідними стають теоретичні розробки, які надають можливість проаналізувати інституціональні процеси, що відбуваються в культурно-дозвіллєвій сфері, динаміку становлення та перспективи розвитку дозвілля як соціального інституту.
Головна причина такого стану справ полягає в тому, що теоретичну розробку питань інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, в процесі розробки якої аналізуються чинники розвитку дозвілля, не доведено до рівня цілісної наукової теорії. Окрім того, деякі позитивні приклади із соціального досвіду функціонування дозвілля як соціального інституту не доведено до рівня конкретної перспективної технології. Сутність останньої має полягати у становленні легітимних методів запровадження інноваційних культурно-дозвіллєвих технологій у традиційних соціальних середовищах та в культурно-дозвіллєву діяльність нових соціальних спільностей. Вищезазначене дає підстави стверджувати, що існуючі у вітчизняній науці підходи та знання не спроможні сприяти створенню надійної методологічної бази для теоретичних пояснень процесів, що визначають розвиток інституціоналізації дозвілля, а існуючі в суспільній практиці унікальні інноваційні культурно-дозвіллєві системи не спроможні забезпечити ефективний розвиток соціальних технологій, необхідних для модернізації дозвілля.
З точки зору автора, перспективною ідеєю, розробка якої сприятиме значному кількісному та якісному зростанню знань, необхідних для наукового осмислення розвитку дозвілля, виступає теза щодо інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності.
Отже, наукову проблему дисертаційного дослідження формулюємо так. В соціологічній науці досить ґрунтовно розроблено теорію соціальних інститутів, проте доводиться констатувати, що вона майже не знайшла системного застосування в теорії та практиці культурно-дозвіллєвої сфери. Основна причина такої ситуації полягає у стрімкій зміні центральної домінанти інституціоналізації суспільної практики, яка детермінована інтенсивним розвитком ринкової економіки, формує і відтворює інший тип соціальних відносин. У новому соціокультурному середовищі традиційна система культурного дозвілля та функціонуючі в її межах організації культури стають неспроможними задовольнити оновлені (змінені) культурно-дозвіллєві запити різних соціальних груп. Певну негативну роль відіграє також відсутність у працівників культури вмінь та навичок ефективного використання теоретичних набутків науки та інноваційного емпіричного досвіду як провідних чинників модернізації культурно-дозвіллєвої сфери. Водночас в сучасній соціологічній науці відсутня система знань, яка б давала вичерпне уявлення про закономірності розвитку дозвілля в суспільстві перехідного періоду.
Звідси об’єктивно виникає нагальна потреба у розробці проблеми, пов’язаної з визначенням теоретичних основ інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, подоланням протиріч між сучасною практикою функціонування організацій дозвілля та реальними потребами суспільства, задоволення яких передбачає суттєву модернізацію цієї сфери суспільного життя. Така концепція, маючи необхідні вихідні емпіричні та теоретичні основи, власну логіку та відповідний обсяг теоретичних знань, неподільно пов’язана зі створенням методології і технології сучасного культурного дозвілля.
Ступінь наукової розробленості проблеми. Можна констатувати, що загальні аспекти дослідженої проблеми плідно розробляли М. Вебер, Ф. Гегель, К. Маннгейм, К. Маркс, М. Оріу, Х. Ортега-і-Гассет, Ж. Ренар, Е. Фром, К. Ясперс. Проте в численних роботах цих науковців соціальний інститут розглядався з точки зору філософської та економічної наук, а його культурологічні та соціологічні аспекти вивчалися меншою мірою.
Як проблему соціологічної науки соціальні інститути вивчали Т.Веблен, С. Войтович, Е. Дюркгейм, Т. Заславська, М. Ковалевський, А. Кабища, М. Комарова, С. Макєєв, Р. Ривкіна, Г. Спенсер, П. Сорокін, Н. Смелзер, В. Тарасенко, В. Чорноволенко, Я .Щепанський, А. Харчев, В .Ядов та інші. В той же час, в дослідженнях вчених питання інституціональної модернізації дозвілля спеціально не розглядалося.
Інституціоналізм в економічній науці запроваджували Д.Рікардо, А.Маршал, Д. Коммонс, У. Мітчелл, Д. Кларк, А. Бернс, С. Кузнец, Е. Богарт, У. Гамільтон та інші.
В парадигмі інституціоналізму працюють американські дослідники Д. Белл, Д. Гелбрейт, У. Ростоу, Е. Тоффлер та західноєвропейські соціологи Ф. Перру, Г. Мюрдаль тощо.
Інституціоналізацію як процес розглядають Ю. Андрєєва, П. Бергер, Е. Гідденс, Т. Лукман, П. Квятковський, О. Парсонс, О. Пригожин та інші. Але процес модернізації культурно-дозвіллєвих відносин ними не досліджувався.
Емпіричне вивчення інституту дозвілля, обсягу та видів культурно-дозвіллєвої діяльності пов'язане з дослідженнями бюджету часу, проведеному С.. Струміліним, В. Грушиним, Л.. Гордоном, Є. Клоповим, В. Патрушевим, Г. Пруденським, А. Ручкою та іншими. Проте в їхніх роботах дозвілля та дозвіллєва діяльність вивчались переважно як середовище для відтворення робочої сили та створення умов високопродуктивної праці.
Теоретичні основи культурно-дозвіллєвої діяльності як методологічної засади інституціональної модернізації вивчали М. Аріарський, В. Водзинський, Д. Генкін, Г. Карпов, О. Марков, О. Тріодін, А. Тихонова та інші. Але створені ними моделі не розкривали проблем інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності, а розробляли її окремі напрямки (М. Поплавський – в системі культурно-дозвіллєвої діяльності робочої молоді; В.Тріодін – в культурно-просвітницькій діяльності профспілок; Д.Генкін – в системі святкового дозвілля).
Проблеми художньої творчості як провідної змістовної характеристики дозвіллєвого феномена, вплив на особистість різних жанрів мистецтва, специфіку групової взаємодії, особливості ціннісних орієнтацій учасників аматорських колективів досліджували З. Петрова, Ю. Ковшаров, В. Ядов, Ю. Стрельцов, В. Чижиков та інші.
Особливості сучасного етапу розвитку інституту дозвілля в умовах суспільної трансформації розглядали Є.. Володимиров, Т. Красильникова, Ю. Красильников, Т. Кисільова, В. Разумний.
Розробкою наукових основ нової державної політики в галузі культури і дозвілля, теоретичних засад розвитку культури; вивченням культурно-дозвіллєвої діяльності різних верств населення, особливо дозвіллєвої культури села, опікувались О. Гриценко, О. Погорілий, І. Раніш, О. Сасихов, О. Семашко, Є. Суїменко, Г. Загадарчук, Н. Тарасюк, В. Чепелєв, Є. Чмихало та інші.
Соціально-культурне прогнозування, проектування, програмування та питання, пов’язані з забезпеченням ефективності інституціональної діяльності розглядались у роботах Н.Аітова, Г.Антонюка, І Бестужева-Лади, В.Воловича, Т. Дрідзе, В. Матвієнко, Ю. Орлова, В. Осовського, В. Паніотто, С. Панової, Ю. Плотинского, В. Подшивалкіної, В. Розина, Є. Суїменка, В. Тарасенка, Ж. Тощенка, В. Хмелька, Ю. Яковенка, О. Яницького та інших.
Проблеми моделювання культурно-дозвіллєвих процесів, дозвіллєвих технологій та організаційно-методичних форм роботи досліджувались у роботах Н. Бабенко, Ю. Ключко, Н. Самойленко, І. Сороки та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Представлений напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний з роботою автора у наукових колективах із розробки концепції та державної програми “Культура. Просвітництво. Дозвілля” (1995–1996 рр., замовник – Міністерство культури України); державних програм “Молодь і дозвілля” (1996 р. – замовник Міністерство молоді і спорту України), “Культура села” (1996 р. – замовник Кабінет Міністрів України), “Розвиток культури України до 2007 р.” (1995 р. – замовник Міністерство культури України). Головні методологічні принципи та наукові закономірності, визначені в дослідженні, становили теоретичну основу виконаних під керівництвом автора наукових тем (на базі Українського центру культурних досліджень). У них знайшли належне відображення теоретично-методологічні ідеї, принципи і положення про інститут дозвілля та інноваційні культурно-дозвіллєві системи як ефективний чинник демократичних перетворень українського суспільства.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в обґрунтуванні положень концептуального ґатунку, авторської концепції процесу інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери.
Досягнення мети потребує розв’язання завдань, а саме:
розробки висхідної теоретичної основи авторської концепції інститу-ціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери в Україні;
встановлення специфіки функцій дозвілля як соціального інституту, що відображає сутність модернізаційних змін;
послідовного розширення кола понять щодо перебігу культурно-дозвіллєвого процесу з урахуванням особливостей перехідного суспільства (культурно-дозвіллєва сфера, культурно-дозвіллєва діяльність, інститут дозвілля, інституціоналізація дозвілля, модернізація інституту дозвілля, інноваційні технології тощо);
визначення сучасних характеристик (структурних, функціональних, змістовних) організаційних систем культурного дозвілля, необхідних для вдосконалення діяльності установ культурно-дозвіллєвої сфери;
здійснення перевірки гіпотез щодо розвиваючого потенціалу дозвілля в контексті пошуку шляхів його модернізації;
виявлення специфіки впливу соціально-культурних умов та факторів на систему культурно-дозвіллєвих орієнтацій населення (за матеріалами конкретно-соціологічних досліджень дозвілля);
розкриття технологічних засад управління інституціональною модер-нізацією культурно-дозвіллєвої діяльності.
Об’єктом дослідження обрано культурно-дозвіллєву сферу.
Предметом дослідження є детермінанти, умови, механізми інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності.
Методи дослідження: генетичний метод; метод системного, тобто структурно-функціонального аналізу, емпіричні методи (анкетування, фокусовані інтерв’ю; метод аналізу документів).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше у вітчизняній соціології встановлені сучасні інституціональні риси дозвілля, зокрема напрямки та механізми модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності населення, зумовлені суспільною трансформацією.
Результати дослідження, що становлять наукову новизну й висунуті автором на захист, можуть бути сформульовані у такому вигляді:
уточнено, що висхідна теоретико-методологічна основа соціологічної рефлексії модернізації культурно-дозвіллєвої сфери у пострадянських країнах детермінована як загальною тенденцією інституціоналізації суспільного життя у розвинутих європейських країнах, так і перманентним вдосконаленням відповідних наукових концепцій;
вперше виявлено і описано, що інституціональна модернізація дозвілля являє собою механізм взаємозалежностей спонтанної та соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності як особливих форм людської діяльності і визначається суперечністю їх прояву в контексті співвідношення інноваційних та традиційних процесів розвитку культури;
вперше в контексті соціології визначено, що культурно-дозвіллєвий заклад є як соціальною організацією, так і соціальним середовищем для впровадження інноваційних технологій, а класифікація культурно-дозвіллєвих закладів за умов суспільної трансформації визначається дихотомією: традиційне – інноваційне, монофункціональне – поліфункціональне; диференційоване – інтегративне;
удосконалено класифікацію функцій дозвілля; доведено, що культурно-дозвіллєві запити реалізуються у два етапи – як формування і прояви особистісної культурно-дозвіллєвої активності та як соціально-культурна діяльність, спрямована на вдосконалення культурно-дозвіллєвої сфери;
уточнено, що функціональна цілісність культурно-дозвіллєвої діяльності детермінована як генезисом, так і реалізацією особистістю сукупності культурно-дозвіллєвих суперечностей, згідно з чим раніше задоволені культурні запити є внутрішньою передумовою, джерелом виникнення наступних;
вперше визначено, що інноваційні технології сприяють активізації процесу модернізації дозвілля, а соціально-культурне програмування спрямоване на удосконалення теоретичних засад і управлінських впливів як технологій прийняття та реалізації владних рішень в сфері культури на регіональному рівні;
вперше доведено, що єдність інноваційних культурно-дозвіллєвих форм у цілісному процесі модернізації інституту дозвілля базується на основі універсальних діалектичних зв’язків між спонтанними і соціально організованими внутрішніми та зовнішніми формами культурно-дозвіллєвої діяльності;
дістала подальшого розвитку ідея, згідно з якою розроблену концепцію інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери доцільно застосовувати у теоретичних дослідженнях, а інноваційні технології дозвілля – у предметно-практичній діяльності таких науково-практичних напрямків, як дослідження молоді, культури, соціальної роботи з маргінальними групами населення, розвитку культури національних меншин, міжнародних культурних зв’язків;
підтверджено, що суб’єкти дозвілля виступають промоутерами соціальних змін, спрямованих на модернізацію інституту дозвілля;
набула вдосконалення технологія модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, центральну ланку якої становить методика системно-диференційованого застосування працівниками культури та управлінським апаратом інноваційних культурно-дозвіллєвих технологій у різних соціально-культурних умовах і в культурно-дозвіллєвій діяльності різних категорій населення;
вперше введено до понятійного апарату соціологічної науки для пояснення глибинних механізмів культурно-дозвіллєвого процесу такі поняття: спонтанна культурно-дозвіллєва діяльність; соціально-організована культурно-дозвіллєва діяльність; уточнено такі поняття як культурно-дозвіллєва сфера, інститут дозвілля; інституціоналізація дозвілля; модернізація інституту дозвілля; дозвілля тощо.
Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій випливають з адекватності теоретико-методологічних засад дослідження його темі, меті та завданням.
Методологічну основу дисертації становлять наукові праці соціологів, філософів, економістів, культурологів, психологів, педагогів, що містять підходи та принципи вивчення проблем культурно-дозвіллєвої діяльності як складової культури суспільства, механізмів регуляції її модернізації, визначення особливостей інноваційної спрямованості, а також узагальненню та концептуальному осмисленню практики розвитку соціальних інститутів суспільства, що трансформується.
Практичне значення отриманих результатів. Результатом дослідження стала концепція інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності, яка в процесі створення та апробації була використана для модернізації традиційної системи культурно-дозвіллєвих закладів, створення інноваційних закладів культури; розвитку системи післядипломної освіти працівників культури; впровадження в практику діяльності регіональних управлінських структур основ програмно-цільового управління тощо.
Розроблені автором напрямки модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності дозволяють оптимізувати розвиток інституту дозвілля в Україні відповідно до сучасних світових вимог і, водночас, сприятимуть етнічній ідентифікації, відтворенню традиційних духовних цінностей народу, його національних особливостей.
Ступінь готовності концепції до подальшого впровадження визначається її технологічною спрямованістю: розроблена методика моніторингу інституціо-налізації культурно-дозвіллєвої діяльності в різних організаційно-методичних формуваннях і регіональних структурах, що дає можливість об’єктивніше відстежувати ситуацію та оперативніше приймати управлінські рішення. Запропонована методика модернізації традиційної мережі закладів культури клубного типу дає потенційну можливість, професійно оволодівши нею, переходити до управлінської діяльності, спрямованої на реконструкцію регіональної культурно-дозвіллєвої системи. Впровадження у практику культурно-дозвіллєвої роботи закладів культури отриманих дослідницьких результатів дозволить істотно підняти ефективність соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності, створити відповідну систему культурно-дозвіллєвих знань, умінь та навичок населення, суттєво підвищити дозвіллєву кваліфікацію особистості.
Практичним наслідком зазначеного постає модернізація соціально-організованого дозвілля як такого, що є вельми авторитарним, стохастичним, рутинним, заорганізованим засобом організації вільного часу людини у бік його гуманізації, демократизації.
Емпіричну базу дослідження становлять дослідження, проведені за участю та під керівництвом дисертанта, “Сільська молодь”, 1967 р. – учасник робочої групи, (Київський державний інститут культури); “Культура. Просвітництво. Дозвілля”, – співавтор концепції, науковий керівник підтеми “Модернізація закладів культури клубного типу” (1996–1998 рр., Міністерство культури України); “Молодь і дозвілля” – учасник робочої групи (1997 р., Міністерство молоді і спорту); “Культура села” – заступник наукового керівника (1997–1998 рр., замовник – Кабінет Міністрів України), “Соціально-культурна цінність сімейного дозвілля” – науковий керівник (наказ № 12 від 24 січня 1997 року, Міністерство культури і мистецтв України); “Інтеграція культурних організацій України в європейський простір” – науковий керівник (2003–2004 рр., замовник – Міністерство культури і мистецтв України) тощо.
Особистий внесок здобувача. У статті “Еволюція дозвілля в контексті соціологічних категорій” (у співавторстві з Ю.І.Яковенко) дисертантом визначено особливості понять ”спонтанна культурно-дозвіллєва діяльність”, “соціально-організована культурно-дозвіллєва діяльність”, “інституціоналізація”, “культурно-дозвіллєва діяльність”.
Апробація результатів дисертації відбувалась шляхом:
1) участі у роботі “круглих столів”, присвячених проблемам науково-теоретичної та предметно-практичної модернізації культурно-дозвіллєвої галузі “Модернізація культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні” (“Модернізація закладів культури клубного типу” – Міністерство культури АРК, 1998 р.); “Інноваційні технології інформаційного забезпечення галузі культури” (Міністерство культури і мистецтв України, 2002 р.); “Сучасні організації культури на перехресті тисячоліть” (Міністерство культури і мистецтв України, 2003 р.); “Інноваційні технології культурної діяльності в умовах глобалізації та інтеграції України в європейський культурний простір” (Міністерство культури і мистецтв України, 2003 р.);
2) лекцій та доповідей з актуальних питань теорії, методології та практики культурно-дозвіллєвої діяльності, впровадження програмно-цільового підходу до організації культурно-дозвіллєвої діяльності перед студентами, слухачами системи підвищення кваліфікації, практичними працівниками та представниками управлінського апарату (понад 50 виступів щорічно, починаючи з 1980 р.);
3) наукових повідомлень на Вченій Раді, щорічних наукових та методичних конференціях Київського національного університету культури і мистецтв, Державної академії керівних кадрів культури, починаючи з 1982 р.;
4) проблемно-пошукової та експериментальної роботи з впровадження концепції інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності в учбовий процес 1980–1983 рр. та її запровадження в практику діяльності закладів культури Донецької, Луганської, Київської, Івано-Франківської, Ужгородської, Запорізької областей згідно з планом Міністерства культури та мистецтв, планами управлінь культури обласних державних адміністрацій;
5) наукового керівництва організацією дослідницької роботи студентів, співробітників лабораторії соціології культури та культурно-дозвіллєвих проблем Українського центру культурних досліджень, тимчасових наукових колективів; керівництва науковою роботою пошукачів, аспірантів та їх консультування (за даний період під керівництвом здобувача було захищено дві кандидатські дисертації);
6) співробітництва у наукових колективах з розробки концепцій державної програми “Культура. Просвітництво. Дозвілля” – замовник Міністерство культури України; “Молодь і дозвілля” – замовник Міністерство молоді і спорту; “Культура села” – замовник Кабінет Міністрів України, у яких знайшли відображення теоретико-методологічні ідеї, принципи і положення про модернізацію культурно-дозвіллєвої сфери як ефективний чинник розвитку соціально-організованого дозвілля;
7) консультування та проведення експертизи Міністерства культури України з питань модернізації культурно-дозвіллєвої галузі, удосконалення навчально-виховного процесу в галузевих учбових закладах (1986–2003 рр.);
8) розробки авторських програм з проблем культурно-дозвіллєвої діяльності: “Дозвіллєзнавство”, “Організація культурного дозвілля”, “Соціологія культури”, “Соціологія вільного часу і дозвілля”, ”Соціологія”, ”Соціально-культурне прогнозування” для студентів училищ культури, Київського національного університету культури і мистецтв, Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, системи підвищення кваліфікації працівників культури (1986–2004 рр.);
9) проведення циклу науково-практичних семінарів та проектно-прогнос-тичних ділових ігор для працівників культури різних регіонів України з теми “Соціально-культурні проблеми модернізації культурно-дозвіллєвої сфери в умовах переходу до ринкової економіки” (1989–1995 рр.);
10) участі у роботі міжнародних наукових конференцій “На зламі тисячоліть” (Київ, 1997 р.), Українська культура і мистецтво у сучасному державотворчому процесі: стан, проблеми, перспективи” (Київ, 1999 р.), “Культурна політика України у контексті світових трансформаційних процесів” (Київ, 2001 р.), “Харківські соціологічні читання” (Харків, 2001, 2002, 2003 рр.), “Розваги та свята в структурі вільного часу населення” (Брест, 2004 р.); республіканських наукових конференцій “Нова концепція та сучасні підходи в питаннях підготовки кадрів культури” (Київ, 1991 р.), “Соціальна педагогіка і адаптивність особистості” (Суми, 1994 р.), “Любительський рух в Україні (ретроспекція і перспективи)” (Київ, 1996 р.), “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму” (Київ, 1999 р.), “Культурно-просвітницька діяльність в сучасних умовах” (Київ, 1999 р.), “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Теоретичні проблеми змін соціальної структури українського суспільства” (Київ, 2002 р.), “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства” (Київ, 2003 р.), “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси сучасного суспільства” (Київ, 2004 р.), “Культурно-дозвіллєва сфера: динаміка змін і перетворень” (Київ, 2003 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційної роботи висвітлені в двох монографіях, трьох навчальних посібниках, чотирьох навчальних програмах, 18 публікаціях у періодичних фахових виданнях, в інших публікаціях загальним обсягом 15,3 друк. аркуша.
Структура і обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел, основна частина дисертації складає 347 сторінок.
Основний зміст дисертації
У “Вступі” визначається актуальність дисертаційного дослідження, представлено стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет, наукову новизну роботи, обґрунтовано теоретичне і практичне значення дисертації, надано інформацію про апробацію і публікації результатів дослідження.
У першому розділі “Теоретичні засади дослідження інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності” визначаються відповідно до мети дисертації інституціональні концепції, розроблені у сферах таких напрямків знання як філософія, право, економіка; проаналізовано уявлення про соціальний інститут дозвілля як соціально-правове установлення, соціальне утворення, узвичаєний тип поведінки. Особливого значення набуває відстеження того, як явище інституту та інституціоналізації розглядались в соціологічній науці. Великого значення надано роботі, пов’язаній з визначенням можливостей використання та вдосконалення розглянутих соціологічних концепцій при формуванні теоретичного конструкту саме для дослідження інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності, зокрема, визначено основні поняття дослідження та його методологічні засади.
Стверджується, що інституціоналізм або інституціональна школа являють собою досить поширену в соціології парадигму, що представлена значною кількістю наукових напрямків, доктрин, концепцій, орієнтованих на дослідження як соціальних організацій, так і соціальних установлень. Інституціональний підхід з успіхом застосовувався у різних галузях знань; в процесі розвитку інституціо-нальної школи були визначені та сформульовані широко вживані в сучасній науці терміни: “інститут”, “інституція”, “інституціоналізація”, “інституціональний”.
Термін “соціальний інститут” був уведений до наукового вжитку Гамільтоном та використовувався представниками економічної науки для розробки досить різних за змістом економічних концепцій. Якщо розглянути під цим кутом зору можливі інтерпретації поняття “інститут дозвілля”, його можна визначити як колективне соціально-психологічне, духовне утворення і тоді решту категорій та понять щодо дозвілля доцільно трактувати, виходячи з індивідуальних культурних потреб, запитів, інтересів, уподобань індивіда як суб’єкта культурно-дозвіллєвої дільності, його відношення до тих чи інших форм та видів дозвіллєвих занять (моністичний суб’єктивізм). Проте інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери може розглядатися ще як процес, перебіг якого відбувається на мікрорівні, рівні індивіда (методологічний індивідуалізм).
Інституціоналізм об’єднав тих представників гуманітарного знання, які намагалися визначити сутність соціальних явищ за допомогою неспецифічних чинників. Базуючись на дослідженні різних сфер суспільного життя, інституціоналісти зробили спробу визначити їх інституціональну сутність (“institution”), розглядаючи її як основу розуміння політичних, правових, економічних явищ. Так, Веблен намагався побудувати економічну теорію на культурологічній основі (“culturfl”), спираючись на досягнення антропології, соціальної психології, соціології.
Гамільтон вважав, що інститути доцільно розглядати як засіб для кращого визначення групи суспільних звичаїв. Вони означають постійний, переважаючий тип мислення або діяльності, який став звичним для групи або перетворився на звичай для народу… Інститути встановлюють межі та форми людської діяльності. Світ звичаїв та звичок, до якого ми пристосовуємо наше життя, представляє собою переплетення та нерозривну сукупність інститутів”.
Визначення інституту як соціального утворення правомірно вживати у широкому діапазоні форм, інституціональних практик, а не лише як сукупності установлень, певної системи нормативних положень, що становлять сутність соціального явища. Це створює передумови для дослідження співвідношень між інститутами-установленнями, які виступають суспільно визнаними засобами впливу на мотиваційну сферу діючих індивідів, та інститутами-утвореннями, що виступають соціальними суб'єктами, здатними до створення власних установлень, їх реалізації та дотриманню в суспільному житті.
Інституціоналізм підкреслює множинність і розмаїтість соціальних інститутів, що дозволяє розглядати їх у системі різноманітних соціальних зв’язків поміж собою.
Певний інтерес для визначення теоретичних засад інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності мають дослідження представників інституціоналізму Джона Коммонса та Гардинера Мінза, спрямовані на визначення кореляції між колективним установленнями та колективними утвореннями. В працях Комонса “Правові засади капіталізму” (1924), “Інституціональна економічна теорія” (1934) соціальні інститути розглядаються як соціальні утворення (спілки, компанії, колективи), в межах яких в процесі обміну формуються побудовані на правових засадах соціальні відносини. Саме сферу обміну, де регулюються та відпрацьовуються ці відносини, а не сферу виробництва вчений вважає основною для розвитку соціальних інститутів.
Гардинер Мінз, вивчаючи особливості функціонування великих корпорацій, на початку 60-х рр. дійшов висновку щодо формування колективного капіталізму, за умов якого (на відміну від приватного капіталізму) спостерігається тенденція не до концентрації, а до розпорошення власності серед багаточисельних акціонерів. Отже, приватні підприємства перетворюються на колективні, а повноваження власника, управлінські функції та функції контролю за виробництвом поступово стають повноваженнями співвласників. Визначені вченим тенденції є справедливими для культурно-дозвіллєвої сфери і проявляються в процесі її модернізації у 80–90 рр. ХХ сторіччя. Вони показали себе у звільненні закладів культури від жорсткого державного контролю, утворенні широкого спектра форм та видів культурно-дозвіллєвих корпорацій. Ці інноваційні культурно-дозвіллєві організації (районні центри культури та дозвілля, культурні комплекси) сприяли об’єднанню на добровільній основі значної кількості установ та закладів культури, спеціалістів, що входили до їх складу, відповідної інфраструктури, сприяли формуванню нових культурно-дозвіллєвих відносин. Наслідком модернізації мережі закладів культури стає утворення дозвіллєвих корпорацій, розширення можливостей культурно-дозвіллєвої сфери, спрямованих на задоволення культурно-дозвіллєвих запитів населення.
У цьому контексті категорії та поняття дозвілля доцільно трактувати, виходячи з індивідуальних культурних потреб, запитів, інтересів, уподобань індивіда як суб’єкта культурно-дозвіллєвої дільності, його відношення до тих чи інших форм та видів дозвіллєвих занять. Отже, інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери може розглядатися як процес, перебіг якого відбувається на макрорівні, рівні державної культурної політики, а “інститут дозвілля” визначається як форми закріплення та засоби реалізації колективних (легітимізованих) культурно-дозвіллєвих установлень, утворень, відпрацьованих в процесі інституціональної модернізації дозвілля і спрямованих на забезпечення стабільного функціонування соціальних відносин у культурно-дозвіллєвій сфері.
Аналіз теоретичних джерел та соціальної практики дозвілля свідчить про об’єктивну потребу в подальшій науковій розробці цієї специфічної сфери суспільного життя, а саме: методології функціонування культурно-дозвіллєвої сфери і, зокрема, методології дослідження інституту дозвілля. Її основними завданнями є: наукове обгрунтування способів одержання адекватної інформації про перебіг інституціональної модернізації дозвілля, розкриття змісту понять культурного дозвілля, систематизації розрізнених наукових знань про культурно-дозвіллєву діяльність в єдину, логічно зв’язану концепцію. Підсумковий результат полягає у підвищенні загальної культури і розвитку інноваційних характеристик технологічного мислення працівників культури – від спеціалістів, що займаються науковим обгрунтуванням й інформаційним забезпеченням культурно-дозвіллєвої діяльності, до технологів-реалізаторів винайдених ідей.
Отже, концепція інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності пов’язана з дослідженням її функцій, процедурних особливостей. Ця концепція визначає і фіксує постійні сутнісні залежності соціального впливу культурно-дозвіллєвої сфери на особистість, а методологія сприяє пізнанню особливостей функціонування інституту дозвілля, вдосконаленню його практик. Призначення цієї методології – виробити нормативно-регулятивні засоби і наукові знаряддя пізнання соціальної сутності культурно-дозвіллєвого процесу, що реалізується за допомогою визначеної сукупності методологічних орієнтирів.
Теоретично виправданим є завдання здійснити спробу використання в дослідженні поняття “інноваційні технології культурно-дозвіллєвої діяльності”, а також проведення змістовного аналізу діалектичних відносин між виявленими формами її інституціоналізації. Саме вони визначають ефективність перебігу будь-якого соціально-культурного процесу, а насамперед, культурно-дозвіллєвого. Запропоновано теоретичне розв’язання цього завдання. Воно знаходиться в площині ущільненого аналізу діалектичних зв’язків між природно-генетичними формами інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності по вертикалі (інноваційність як сутнісна властивість, внутрішня форма дозвіллєвого процесу, а регіональність як зовнішня форма) і по горизонталі (соціальний запит, соціальна потреба як одиничне, а культурно-дозвіллєві орієнтації як особливе; проблемне поле як особливе; культурно-дозвіллєве середовище – загальне будь-якого культурно-дозвіллєвого процесу). Підсумком висловлених суджень стала схема взаємозв’язків між основними формами інституціоналізації регіональних культурно-дозвіллєвих систем.
Значену роль у дослідженні відіграє критеріальне обгрунтування поняття форми інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності, що допомагає з’ясувати теоретико-методологічні засади систематики універсальних зв’язків між зовнішніми та внутрішніми формами проблемності-регіональності і перегляду їх взаємозалежностей у цілісному акті культурно-дозвіллєвої діяльності. Ці форми досліджені як феномени пізнання, рекреації і творчості. З’ясовано, що культурно-дозвіллєва діяльність являє собою специфічне означально-смислове відображення соціальної реальності. Вона актуалізує, інтегрує і творить культурно-дозвіллєву реальність за допомогою інноваційно-діяльнісних засобів, особливих видів і форм. Виникнення особистісної культурно-дозвіллєвої потреби пов’язане з активізацією соціально-культурного поля і характеризується напруженою діяльністю людини. Під впливом включення у соціально організоване культурно-дозвіллєве середовище саме через форми інноваційної культурно-дозвіллєвої діяльності відбувається розвиток і реалізація культурно-дозвіллєвої активності соціальних спільностей. Отже, вона формується шляхом залучення до участі в формах діяльності сучасних культурно-дозвіллєвих закладів у контексті певного культурно-дозвіллєвого середовища.
Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої діяльності та підходів до неї вимагає, по-перше, визначення її інноваційних можливостей, по-друге, інтеграції на засадах взаємодоповнення і єдності з традиційними системами культурного дозвілля. Ведучи мову про інституціональну модернізацію культурно-дозвіллєвої сфери, ми, передусім, говоримо про культурно-дозвіллєву систему, що складається із змісту діяльності, її методів, форм, засобів, умов здійснення і показників оцінювання того культурного дозвілля, яке має сприяти повноцінному відтворенню людини, тобто її фізичних, емоційних, інтелектуальних властивостей та її творчому розвитку в процесі спонтанної, а також соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності; стимулює розвиток культурних потреб та інтересів, має сприяти формуванню творчої індивідуальності особистості.
У другому розділі “Модернізація дозвілля як соціального інституту” доведено, що розвиток культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні пов’язаний з її інституціалізацією, утвердженням соціального інституту дозвілля як однієї з головних складових національно-культурного оновлення. Модернізація дозвілля відбувається як під впливом західноєвропейських моделей розвитку дозвілля, так і з урахуванням практики трансформацій культурно-дозвіллєвої діяльності посткомуністичних країн. Логіка наукового пошуку передбачає необхідність у даному розділі дисертації визначити основні характеристики дозвілля як соціального явища, проаналізувати основні концепції інституціоналізації дозвілля, розроблені науковцями розвинених індустріальних країн, та визначити особливості процесів інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності на пострадянському просторі.
Оскільки інтенсивний розвиток інституту дозвілля став наслідком низки глобальних соціально-економічних та соціокультурних явищ ХХ століття, то найбільш вагомим з них було становлення нового співвідношення праці і дозвілля, що спостерігалось у більшості розвинених країн світу і призвело до змін в оцінці соціального значення, соціальної цінності дозвілля, перетворивши його на необхідну частину життя особистості. На межі століть дозвілля розвивається як елемент стилю життя, а особливості становлення та розвитку інституту дозвілля стають предметом вагомих соціологічних та культурологічних досліджень.
Спостерігаючи явище так званого “дозвіллєвого вибуху” у 60–80 рр. ХХ сторіччя, соціологи Франції (Ж. Дюмазедьє, Ж. Фурастьє, Ж. Делор, Р. Сю) висунули концепцію цивілізації дозвілля, виступивши з твердженнями про зміну цінносних векторів розвитку праці та дозвілля, в процесі якої дозвілля перестає бути простою компенсацією праці, стає необхідністю, перетворюється в “незалежну змінну”, в “сенс еволюції розвинутих індустріальних суспільств”. Праця, навпаки, із “першої життєвої потреби” стає одним із засобів самореалізації індивіда, яка здійснюється саме в дозвіллєвій діяльності.
Проте з точки зору представників соціальної економіки “революція вибраного часу” пов’язана із загальним незадоволенням примусовими ритмами соціального життя (праці і дозвілля). Тому для оптимізації застосування соціального часу необхідно: 1) скасувати поділ часу на блоки; 2) використовувати час згідно з біоритмами; 3) створити альтернативні проекти, спрямовані на покращання властивостей часу соціального життя (часу праці і дозвілля). В цій концепції враховується також вплив гедоністичного розуміння праці й дозвілля, притаманний контркультурі.
Ідеї вивільненого і вибраного часу набули підтримки і розповсюдження в середині 80-х рр. Проте співвідношення праці і вільного часу було і залишається основним питанням соціології дозвілля. Так, для французької соціології традиційним є розгляд процесів праці й дозвілля як елементів єдиного соціального часу. Час праці та дозвілля пов’язані між собою не тільки тому, що загальний час (доби, тижня, року) обмежений, і, якщо скорочується робочий час, то зростає вільний час та дозвілля. Вони пов’язані ще й тим, що цінності кожного з часів співвідносяться, а зміна способу організації соціального часу в цілому виступає особливістю, характеристикою і виміром життя всього суспільства – цивілізації.
Інституціоналізація дозвілля розглядається західними науковцями не тільки в світлі змін способу життя, але й в категоріях теорії якості життя, що характеризується переходом від споживання речового до нематеріального.
Отже, протягом ХХ сторіччя соціологічний розгляд інституту дозвілля розвивається в двох напрямках. Один – інституціональний, ґрунтується на вивченні його соціальної цінності, функцій та структури. Другий можна було б назвати поведінковим: в ньому головна увага надається тенденціям розвитку субкультур, виділяються типи культурної поведінки та аналізується їх еволюція.
Серед фундаментальних досліджень інституту дозвілля поведінкового напрямку слід назвати “Дозвілля французів”, що відзначається детально розробленою методикою дослідження. В цій роботі представлено перелік з 43 видів дозвіллєвої та напівдозвіллєвої діяльності. З метою визначення соціально-культурних факторів, статистичних показників культурної практики були розглянуті 16 соціально-демографічних та соціокультурних характеристик населення. Найвагомішими з них виявились освіта, соціально-професійна приналежність, вік і стать, тип поселення.
Оцінку сучасного стану розвитку інституту дозвілля, його місця в сучасному світовому просторі широко обговорюють німецькі вчені в межах соціології культури (В.Бюль). Сьогодні культуросоціологічні пошуки німецьких соціологів можна визначити як діалектичний синтез культурного та соціального.
На думку цих дослідників підсистеми культури співвідносяться за принципом “субсидіарності” (допоміжності, доповнення). Дія “вищої” підсистеми вступає в силу лише у випадку, якщо “нижча” самостійно не спроможна здійснити свої функції, тобто прямий контроль замінюється на непрямий, загальний, довгостроковий. Така “гнучка” форма взаємодії підсистем дозволяє, як вважають соціологи, ефективно досягати загальної “соціальної” мети культури. Так, В.Бюль вказує на багаторівневу модель культури, побудовану з урахуванням ідей загальної теорії систем і соціальної кібернетики. Смислова різноманітність культурних змін, на його думку, зумовлена різноманітністю “викликів культурі” з боку суспільства, що змінюється. В цьому відношенні навіть контркультурні тенденції можна розуміти як позитивні в контексті адаптації культурної системи до нового соціального середовища. Згідно з концепцією В.Бюля нові потреби і визначені ними ціннісні орієнтації населення визначаються сьогодні “прагненням до безпеки, поверненням до “гемайншафту”, турботою про оточуюче середовище і здоров’я, в той час як протестантська трудова етика втрачає свою цінність. Зростає скепсис у відношенні до техніки, науки і підприємництва. Альтернативні форми життя – нові ритуали і церемонії, нові статусні порядки та естетичні стандарти – апробуються в сфері зростаючого вільного часу. Розвиток такого типу цінностей характерний для постіндустріальної епохи в цілому.
Таким чином, західноєвропейському соціуму загрожує сьогодні небезпека “культурної стагнації” в авторитарному суспільстві добробуту, де буде багато вільного часу і багато гедонізму для більшої частини населення, але, разом з тим, не буде ніяких засобів впливу маси на еліту, що відокремилась від неї. Постіндустріальне суспільство відчуває потребу в “системній раціональності відкритого типу”, головними ознаками якої виступають “чуттєвість до оточуючого середовища, підтримка комплексності, взаємозалежність з іншими підсистемами”.
Питання щодо “генезису сучасності”, протиріччя стосунків між “духом часу” і “раціональністю”, особливо важливі для розвитку дозвілля, розглядаються у роботах Ю. Хабермаса, Н. Лумана, Ф. Тенбрука. Відзначимо, що саме засіб соціальної легітимації культури зараз рішуче змінюється – на перший план виступає не звернення до авторитету традиції, а опора особистості на себе, на свою працю, на свій талант. Представники всіх верств виявляються в міру своїх здібностей та бажань включеними тепер в єдиний процес соціалізації через культуру, в процесі своєї соціальної діяльності беруть участь у “виробництві” нових цінностей – інтелектуальних, художніх,
