КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

ЧЕРЕВЧЕНКО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 811.161. 2’ 373: 82 – 144 (477)

ІДІОСТИЛЬ Ю.КЛЕНА У КОНТЕКСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАТОРСЬКИХ МОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НЕОКЛАСИЦИЗМУ

Спеціальність: 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Жайворонок Віталій Вікторович,

Інститут мовознавства імені О.О. Потебні

НАН України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Слухай Наталія Віталіївна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри російської мови

кандидат філологічних наук

Бибик Світлана Павлівна,

Інститут української мови НАН України,

старший науковий співробітник відділу

стилістики та культури мови

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка, кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України,

м. Кіровоград

Захист відбудеться “25” лютого 2005 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано “22” січня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.П. Гнатюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У сучасній лінгвістиці поступово відновлюються продуктивні антропоцентричні підходи при дослідженні тих чи інших мовних явищ. Вони формують новітні термінологічні поняття – „мовна картина світу”, „дискурс”, „ідіостиль”, „культурний концепт”, „інтелектуалізація мови”, які так чи інакше пов’язуються з антропоцентричністю, подієвістю поетичного тексту. Художня творчість окремого майстра слова репрезентує загальнонародну мову в плані розвитку її творчих можливостей, зокрема її експресивно-стилістичного та естетичного потенціалу. Разом з тим постає важливе завдання – вивчення його ідіостилю, дослідження впливу ситуативного і соціально-культурного контексту на зміст поетичного слова та його функціональне навантаження в тексті.

Індивідуально-художній стиль письменника становить систему мовних засобів, яка постає в результаті відбору і творчого використання насамперед лексичних і синтаксичних явищ національної мови не тільки для вираження певного змісту, але й для естетичного впливу на читача. Категорія індивідуального створюється насамперед функцією повторюваності й закономірності, яка формує естетичне організаційне ядро кожного ідіостилю. Його зорієнтованість на об’єктивно новий, нестандартний мовно-естетичний пошук, на відкритість інноваціям сприяє інтелектуалізації як мови окремого художнього твору, так і літературної мови в цілому. Засобами інтелектуалізації поетичного мовлення вважаємо сукупність мовних одиниць, які мають значне смислове навантаження (культурологічне, історіософське, філософське, лінгвософське тощо), зумовлене контекстним оточенням, лініями семантичних зв’язків та перегуків.

В українській літературі початку ХХ ст. поетичні ідіостилі формуються в рамках літературних напрямків, угруповань, шкіл. На поетичну творчість Ю.Клена (О.Бургардта) вплинула “неокласична” естетика. У той час (20-30 рр. ХХ ст.), коли в суспільстві торжествувала ідея деструкції всього попереднього досвіду, саме неокласики (М.Зеров, М.Драй-Хмара, Ю.Клен, М.Рильський, П.Филипович) закликали митців повернутися до джерел традиційної культури. Намагаючись говорити мовою нових образів, вони свідомо будували свій поетичний словник на основі класичних традицій.

Поезія Ю.Клена не була адекватно поцінована за часів радянської України, про митця згадували як про злісного ворога соціалістичного ладу, а його твори трактувалися як ворожі народу й тодішньому суспільству. Нечисленні виступи Д.Донцова, Є.Маланюка, Ю.Шереха про творчість митця позначені публіцистичним пафосом. Вивчення ж окремих аспектів стильової парадигми поета не розкривало повної картини його творчої оригінальності. З кінця 80-х р. ім’я Ю.Клена з’явилося у періодичних виданнях України завдяки Ю.Коваліву, М.Неврлому. У контексті „неокласики” і „празької школи” його згадують О.Астаф’єв, В.Брюховецький, І.Дзюба, М.Ільницький, М.Крупач, Г.Райбедюк. Своєрідність поетичної мови неокласиків, і Ю.Клена зокрема, аналізується в дисертаціях Л.Кравець, Л.Ставицької, фразеологічних особливостей –В.Калашника, зіставної лексичної семантики – Л.Савченко, культурологічної семантики окремих образів – у працях О.Ашер, М.Ласло-Куцюк, Л.Новиченка, Л.Таран.

На особливу увагу заслуговують літературознавчі дослідження Л.Темченко „Український неокласицизм 20-х рр. ХХ ст.: генезис, естетика, поетика”, 1997; М.Богач „Світогляд і поетика Ю.Клена”, 1998; В.Сарапин „Поезія Юрія Клена та її місце в літературному процесі першої половини ХХ ст.”, 2000. Проте історіографія питання змушує констатувати, що недостатньо з’ясованим залишається лінгвостилістичний бік творчості Ю.Клена, зокрема своєрідної концептуальної системи митця, її структурно-семантичного ядра, естетико-філософської зумовленості стильових домінант, генетичних, типологічних і мовних зв’язків із художніми напрямами вітчизняного та європейського літературного процесу. Саме цим і зумовлена актуальність цього дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з колективною науковою темою “Лексика у синхронії та діахронії” кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі лексико-семантичного та концептуального аналізу виявити характерні ідіостильові ознаки поетичної мовотворчості Ю.Клена.

Для досягнення поставленої мети слід розв’язати такі завдання:

уточнити онтологічний та аксіологічний аспекти поетичної мовотворчості;

розкрити конструктивний характер художньо-поетичного слова, його значення у формуванні макро- і мікрообразів, смислової багатоплановості тексту;

визначити основні засади моделювання поетичної картини світу;

з’ясувати головні ознаки ідейно-стильової парадигми київських неокласиків, її творчої інтерпретації Ю.Кленом;

дослідити загальні стилетворчі особливості лінгвопоетики митця з урахуванням її зв’язків із відповідними вітчизняними та європейськими художньо-філософськими традиціями;

виявити ключові культурні концепти мовотворчості поета-неокласика;

обґрунтувати ідіостильові засади лінгвопоетики Ю.Клена.

Об’єкт дослідження – поетична мова Ю.Клена, а його предмет – стильові домінанти поетичних текстів митця.

Матеріал дослідження – вірші та поетичні переклади Ю.Клена. Авторська картотека поетичних слововживань нараховує близько 5000 текстових одиниць.

Методика дослідження. В основу дослідження покладено концепцію О.Потебні про поезію як діяльність, особливий вид пізнання дійсності, про діалектичний зв’язок між науковим пізнанням життєвих явищ і поетичною творчістю. При виробленні загальних засад дослідження видається природним спиратися на досвід студій у галузі лінгвопоетики, лінгвостилістики, етнолінгвістики, репрезентований працями В.Григор’єва, В.Жайворонка, В.Калашника, Н.Кожевникової, Л.Масенко, А.Мойсієнка, Н.Слухай, Л.Ставицької, Л.Шевченко, які орієнтують на комплексний аналіз поетичного слова в єдності структури й функцій, логічного й психологічного, раціонального та емоційного. У науковому дослідженні використовується метод семантичного аналізу, який дозволяє визначити відмінність ідіопоетичних явищ від узуальномовних, зіставно-стилістичний, семантико-стилістичний, а також концептуальний аналізи, спрямовані на визначення ключових концептів окремого твору (чи збірки) та ідіостилю поета в цілому.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві на лексико-семантичному та синтаксичному рівнях досліджується стильова модель поетичної мовотворчості Ю.Клена з огляду на її тісні зв’язки з відповідними художньо-філософськими традиціями світової літератури; з’ясовуються її стилетвірні чинники, зокрема процеси формування макро- та мікрообразів, смислової багатоплановості поетичного тексту, шляхів його інтелектуалізації, а також індивідуальна інтерпретація поетом ідейно-стильової парадигми творчості київських неокласиків .

Теоретичне значення роботи полягає у збагаченні підходів до вивчення художньої мовотворчості, розкритті її загальнотеоретичних та ідіостильових ознак. Результати аналізу доповнюють і розширюють знання про відображення світоглядних позицій автора, його естетичного кредо через моделювання мовної картини світу поета, включення її в загальнокультурну та національну художньо-міфософську традицію. Саме мова окремих особистостей, надто непересічних, передусім творчих, які імпонують середовищу своїм соціальним становищем, розумом, талантом, рівнем внутрішньої культури, стає джерелом розвитку літературної мови, зокрема її інтелектуалізації.

Практична цінність дисертації. Результати дослідження можуть використовуватися при викладанні курсів історії української літературної мови та стилістики, підготовці спецкурсів і спецсемінарів з лінгвопоетики, в лексикографічній практиці.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на науково-практичних конференціях молодих учених (Кіровоград, 1989, 1990, 1991), регіональній науковій конференції “Изучение творческого наследия проф. Г.О.Винокура” (Київ, 1991), Міжнародній науково-практичній конференції (Шолоховские чтения) “М.А.Шолохов и духовная культура нации” (Ростов-на-Дону, 2000), науково-практичній конференції “Актуальні проблеми науково-методичного забезпечення викладання зарубіжної літератури в навчальних закладах України” (Київ, 2001), Міжнародній науково-практичній конференції “Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002), Всеукраїнській науковій конференції “Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах” (Дніпропетровськ, 2003), Міжнародній науковій конференції “Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество” (Київ, 2003), VІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2003), Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми сучасної лексикології і граматики слов’янських мов” (Вінниця, 2003), Міжнародній лінгвістичній конференції на честь 80-річного ювілею професора І.К.Кучеренка і професора Н.І. Тоцької (Київ, 2003), науковому семінарі “Лексика в синхронії і діахронії” (Умань, 2004). Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Публікації. Основні положення і результати дослідження відображено у 17 опублікованих авторських працях (серед них 7 статей надруковано у виданнях, визначених ВАК України як фахові).

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (300 позицій). Повний обсяг дисертації – 238 сторінок, з них 215 тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано його мету, завдання і методи, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення, представлено форми апробації його результатів.

У першому розділі – „Теоретичні засади поетичної мовотворчості” – охарактеризовано вихідні положення, на яких базується аналіз фактичного матеріалу, зокрема здійснено спробу з’ясувати особливості поетичного дискурсу українського неокласицизму на тлі кращих світових зразків поетичного мовлення взагалі.

У вітчизняній філології проблема ідіостильових засад художньої мовотворчості пов’язана з концепцією О.Потебні про найближче (об’єктивне, етимологічне, народне) та найдальше (суб’єктивне, особистісне) значення художнього слова. Визнання цього факту зумовило необхідність створення нових методів тлумачення літературного твору. Їх метою, наголошував Л.Щерба, має стати показ тих лінгвістичних засобів, за допомогою яких виражається ідейний та пов’язаний з ним емоційний зміст художнього тексту. Такого самого погляду дотримувався Б.Ларін, який зазначав, що розгляд текстотворчості письменника можна назвати „спектральним аналізом стилю”.

Однією з головних умов в естетиці художнього тексту є поняття вмотивованості художнього слова. На думку О.Пєшковського, образним є кожне слово, оскільки воно подано з художньою метою, використано в плані загальної образності. Тривалий час в теорії та практиці аналізу літературного твору провідною була концепція зображувально-виразових засобів, яка не враховувала цього поняття. Тому певне мовне явище (епітет, метафора, порівняння та ін.) розглядалось як щось автономне та самодостатнє. Тим самим ігнорувалися загальні закономірності мистецтва словесної творчості, органічна особливість якого полягає у зіставленні життя з ідеальним уявленням про нього, що характеризує всі сфери суспільної свідомості та практичної діяльності людини. В результаті мовна одиниця стає ще й формою вираження особистісного (ідеального) уявлення про певний об’єктивний факт та його оцінку, а слово, крім об’єктивного загальнонародного значення, набуває певних суб’єктивних ознак. У цьому розумінні можна говорити про суб’єктивно-об’єктивну природу мистецтва словесної творчості, або ж його двоплановість, яка особливо увиразнюється концепцією функціонального ускладнення мовної одиниці.

На особливу увагу заслуговує антропо- та етноцентрична концепція лексичного значення, що належить видатній польській лінгвістці ХХ ст. А.Вежбицькій, яка розвиває ідеї М.Боас, В.фон Гумбольдта, О.Єсперсена, Е.Сепіра, Б.Уорфа. Дослідниця наголошує, що мова, по-перше, є антропоцентричною, тобто призначеною для людини, тому мовна категоризація реалій зовнішнього світу теж зорієнтована на людину, і це є загальною властивістю всіх мов. По-друге, кожна мова національно специфічна. При цьому вона відбиває не тільки особливості національної культури, а й своєрідність національного характеру її носіїв. Основними чинниками, які розрізняють етномовні картини світу, є слова-концепти, що являють собою згустки культури у свідомості людини, те, у вигляді чого вона входить в ментальний світ мовця. З іншого боку, концепти – це те, через що людина сама входить у національну культуру, а в деяких випадках і впливає на неї.

Саме вербалізований досвід, знання, культура, які нагромаджує етноспільнота, створюють своєрідну формулу володіння світом, якою й користується митець, розвиваючи її й наповнюючи новою культурологічною сутністю. Сучасна лінгвостилістика постулює образну теорію поетичної мови як моделюючої системи, що характеризується певною пізнавальною потужністю та обов’язковою вмотивованістю мовних одиниць. Естетичне трансформація слова у поезії кардинально відрізняється від подібних перетворень у прозі чи драмі, адже в організації поетичного тексту домінуючим є антропометризм, антропоцентризм, егоцентризм. Саме тому поетичне мовлення дає багаторядні, кратні смислові ефекти мовних одиниць.

Своєрідність поетичного дискурсу українського неокласицизму випливає з того, що він постав і розвивався в складних суспільно-політичних умовах, спричинених історичними катаклізмами доби (революцією, громадянською війною, пролетарською диктатурою з її ідеологічним та політичним тиском). У розробленні власної естетики неокласики широко використовують ідеї античних та вітчизняних філософів (Сократа, Платона, Аристотеля, Г.Сковороди, В.Соловйова, П.Флоренського). Прагнучи віднайти універсальні поведінкові моделі, які так чи інакше мали б бути співвіднесені з філософською концепцією софійності, в основу якої покладено принципи людяності та гуманізму, краси та гармонії, що втілюють Божу мудрість і відповідно ідею людського блага, митці-неокласики звертаються до вічних ідеалів – образів та сюжетів античного, біблійного, історико-літературного чи етнокультурного характеру – і широко використовують їх у власній творчості.

Аналіз поетичного доробку неокласиків доводить, що вони одностайні у баченні античних авторів (Гомера, Овідія, Вергілія, Горація, Катулла та ін.) як ідеальних митців: Ми – неокласики. Завзято / милуємось на древній світ / і все не хочемо вмирати: / Гомер, Горацій, Геракліт (М.Зеров). Історіософія формується з оглядом на античну історію в її героїчних подіях, пов’язаних не тільки з Давньою Грецією, а головним чином зі становленням могутньої Римської імперії, історія якої знала не тільки період розквіту, а й стан занепаду: Той час минув – і Рим, і цезарів діла / Рука історії до трун поволокла, / Де сплять усіх часів ілюзії й корони (М.Зеров). Таке символічне узагальнення сприймається як пророцтво неминучого кінця сучасному тоталітаризму.

Семантично та експресивно найбільш навантаженими в образній системі поетів-неокласиків є ті назви понять, які мають метафоричне значення, і переважна більшість із них – лексеми на означення античних міфологічних чи літературних персонажів: аргонавти, лестригони, лотофаги, кентавр Хірон, пес Цербер, сирени, Ітака, Одіссей, Діоніс, Цирцея, Артеміда, Аполлон, Гелена, Афродита та ін. Завдяки наповненню цих образів певним культурологічним змістом формується неокласична концепція творчості: І навіть дано Орфею / Не слова летючий дим – / Всевладну силу, щоб нею / І камінь зробив живим! (П.Филипович).

Поряд з античним образно-сюжетним матеріалом велику роль у формуванні культурологічного шару неокласичного дискурсу відіграють біблійні образи й мотиви. Неокласики звертаються до образів як Старого, так і Нового Заповітів. Так, історичні події у пореволюційній Україні нагадують поетам космічну за своїми масштабами біблійну катастрофу – Всесвітній потоп. Тому актуальним стає образ Ноя, з яким асоціюється ліричний герой М.Драй-Хмари (І як Ной, я жду голубки: / хочу вийти на простір), де образ голубки символізує звільнення від дисгармонії буття. Через таке моделювання ситуації, адекватної сучасності, іншого символічного змісту набуває словосполучення „новий Арарат” (Вирнув новий Арарат), яке асоціюється з оновленою Україною. Високою частотністю вживання характеризується образ Бога та його синонімічні варіанти: Господь, Творець, Всесильний Владар. Через них специфічно реалізується концепція софійності: Бог – гарант світобудови, краси, гармонії (Створив Господь світи. / Чіткі орбіти / накреслив він планетам і сонцям [Кл., 325] Тут і далі цит.: Клен Ю. Вибране / Упорядн., авт. передм. та приміт. Ю.Ковалів. – К.: Дніпро, 1991. – 461 с.).

Помітне місце у поетичних текстах неокласиків займають функціонально-семантичні групи антропонімів, міфоантропонімів, власних імен літературних персонажів, топонімів, гідронімів, міфогідронімів, астронімів, хрононімів, зоонімів тощо. Так, аналіз розглянутих функціонально-семантичних груп антропонімів виявляє цілий спектр різноманітних смислових конотацій, зумовлених своєрідністю поетичного мислення неокласиків. Наприклад, естетично трансформованим постає образ Дон Жуана, який у неокласичній інтерпретації М.Рильського (той, хто небу кинув рукавичку, / проклятий грішник, вічний бунтівник) актуалізує семантичні ознаки лексеми бунт, виражаючи тим самим ідею свободи.

Художньо-мовна структура національного культуропростору складна і багатокомпонентна, вона є продуктом найрізноманітніших чинників, серед яких центральне місце посідають типові символи українського довкілля (земля, вода, вітер, сонце, простір), номінативи об’єктів біосфери, одоративна, звукова, темпоральна лексика, кольороназви, широкий спектр онімічних одиниць. Так, трактування лексико-семантичної групи земля (поле, рілля, лан, нива, рівнина, луг, перелог) визначається орієнтацією неокласиків на різні традиції вживання зазначеного образу, зокрема фольклорну, де земля асоціюється з жіночим першопочатком, тому мотиви та образи вагітності (Вона широка, тепла і вагітна – П.Филипович), народження (І новий плід зачне, і вродить новий плід – М.Рильський), зрілості (Тобі, праматір, шлю привіт – Ю.Клен), процесів розкладу (Земля не родить, / немовби хто закляв її – М.Драй-Хмара) стають ключовими. Їх філософське розуміння підпорядковане ідеї єдності світобудови.

Таким чином, звернення неокласиків до античних та біблійних сюжетів, персонажів класичного фольклору, модерністичних символів, образів світової історії, культури та літератури, а також мовних артефактів національного культуропростору зумовлено прагненням знайти в умовах руйнації духовності та соціального краху загальнолюдські суспільні ідеали поведінки людини, виявити ознаки природної та соціальної гармонії і з’ясувати причини дисгармонії.

Другий розділ – “Концептуальна система поетичного мислення Ю.Клена” – є спробою поглянути на творчість Ю.Клена як на взірець високого художнього синтезу та інтелектуалізації поетичного слова.

Тематичне звернення до античності і християнства (біблійного світу) як вищого вияву культури усього людства, зумовили активізацію запозиченої лексики з культурологічним значенням (кесар, претор, синедріон, тріумвір, урна, космос). Частотність фахової та мистецької термінолексики (сонет, алегорія, бароко, стакато) відображає зосередженість поета на проблемах культури національного поетичного слова. Одним із прийомів культивування античності стало використання нетранслітерованих запозичень з латини: Caesar, morituri!.. (Цезарю, на смерть ідучи... – початок звернення гладіаторів до Цезаря перед боєм) [Кл., 33], Ad Astra (до зірок) [Кл., 191] тощо.

Семантично та експресивно навантаженими є назви понять, які мають метафоричне значення або переростають у символи. Переважна більшість із них – це античні міфологічні або літературні персонажі: сирени, лотофаги, пес Цербер, кентаври, циклопи; Паллада, Одіссей, Діоніс, Зевес, Пандора, Тезей, Пегас, Харон, Мельпомена, Цирцея, Юпітер, Орфей, Пріам, Андромаха, Гектор, Ахілл, Еней, Геліос, Мінотавр, Янус, Антей, Аполлон, Прометей, Евридика, Гермес, Пан, Вулкан, Плутон та ін. Завдяки свідомому використанню архетипових міфологем митець висвітлює сучасні йому антиномії і людські почуття, напр.: І є жерці криваві чорних мес, / Але попів позбавлено єпархій, / І в наркоматах, як звелів Зевес, / Вже креслять дерево нових єпархій [Кл., 113]. Тут Зевес набуває нового образного смислу – верховного вождя тоталітарної держави.

Широко використовується Ю.Кленом антична топонімічна лексика: Рим, Акціум, Ітака, Греція, Еллада, Атени, Спарта, Фермопіли; міфогідроніми: Лета, Стікс; астроніми: Оріон, Персей, Ліра, Андромеда, Марс, Нептун, Геркулес, Венера, Юпітер, Кассіопея. Ці мовні одиниці надають його поезіям рис монументальності, космізму.

Показовим є також уміння поета використовувати семантико-стилістичні можливості фразеологічних одиниць міфологічного походження: полинути в Лету, данайців дар, троянський кінь, віщий крик Кассандри, Сізіфів камінь, ложе Прокруста. Інколи фразеологізми набувають індивідуально-авторських інтерпретацій: Гордієвим мечем... цей дамоклинський вузол розсічем [Кл., 125]. Відомо, що антична міфологія знає гордіїв вузол, розсічений Олександром Македонським, та дамоклів меч – символ небезпеки в „Одіссеї”. Як зазначав сам поет: „Цитата було мною занотована. Промовець (комісар) переплутав те й те” [Кл., 450].

До художньо-естетичних орієнтирів Ю.Клена належать біблійні образи та сюжети, серед яких розрізняють два основних типи. До першого належать образи на означення імен біблійних персонажів (Лот, Каїн, Люцифер, Адам, Єва, Ісус Навин, Мойсей, Самсон, Даліла, Ной); місць перебування (Содом, Гоморра, Вавилонська вежа, гора Сінай, ріка Йордань); біблійних абстрактних понять (Едем, рай, пекло (ад), геєна, Страшний суд). Другий тип представлено образом Божої Матері (Богородиці, Богоматері, Пречистої Матері), що органічно зливається з традиційними реаліями національного буття – степом, селами, ставками, нивою, покосами, вітряками, житами, ланами, синьою плахтою лісів, буйним колоссям, курликанням журавлів. Через таку трансформацію історія діянь і страждань Ісуса Христа набуває рис національної трагедії (На усіх перехрестях його розіп’яли, / і помер твій веселий Ісус. / Біле тіло його шматували. / Загинали над ним матюки. / І вовкам на поталу / Розкидали куски [Кл., 86]). Біблійне своєрідно проектується на сучасні автору суспільно-політичні обставини (під обрієм грізних років [Кл., 86]) і стає не тільки національно, а й соціально конотованим.

Образна система творів представлена різноманітними фольклорними джерелами, серед яких домінують образи східнослов’янського (жар-птиця, Садко-купець, смерть Кощеєва в яйці, цар Горох, коза-дереза, Іван-царевич), загальноєвропейського (пожерливий дракон), польського (народні перекази про пана Твардовського), німецького (легенда про Фрідріха Барбароссу), арабського (Шехерезада) походження.

Концептуально вагомими у поетичній системі Ю.Клена стають традиційні для національної поезії реалії: небо, дорога, садок, ліс, гора, яр, гай, ставок тощо. Ознаками національного простору виступають флоронайменування: лілія, овес, червоний мак, волошка, жито, татарське зілля, комиш, полин, троянда, золота стигла пшениця, вишня, яблуня, береза, бук, смерека, тополя, акація, верба, дуб. Як вегетоміфологеми, вони створюють узагальнено-символічний образ України.

Національно-забарвленим постає поетичний хронотоп Кленових творів, представлений не тільки традиційними номінативами на означення часу (літа, вік, епоха, ера, минуле, майбутнє, день, ніч, весна, літо, осінь), а й історично маркованими мовними одиницями, які слугують своєрідними символами минулого України. Дохристиянська доба асоціюється з образами царя Гороха, половців, варягів, Аскольдової могили та язичницьких богів Сварога, Перуна, Дажбога, Молоха, Ваала. Про славнозвісну епоху Київської Русі та Галицько-Волинського князівства нагадують імена Ярослава, Мономаха, Святослава, буй-тура Всеволода, Володимира, Ігоря Святославича, словосполучення з характерними історичними реаліями: протоптаний варягом слід, Ярославові закони, Мономахів заповіт, Данилова корона, мовні звороти давньоруського характеру: Аще кому хотяше піснь творити, / Тогда пущашеть десять соколов [Кл., 119].

Особливо цікавим, на наш погляд, є словосполучення протоптаний варягом слід як відгомін популярної на той час норманської теорії походження Київської Русі. Поряд з ним стоять образи староскандинавської міфології норн, Одіна, валькірій, Валгалли, що характеризують воєнну звитягу давніх вікінгів. Варязька чинність предків розкриває моральний ідеал поета, який проектується на можливу історичну перспективу: Та ми татарську чорну кров / Варязьким холодом остудим [Кл., 104]. Дисгармонія національного буття реалізується через традиційний для ментальної сміхової культури синтез елементів трагічного й комічного (переважно іронії, сарказму, гротеску, фарсу).

Трагічний дух епохи позначається на виваженому освоєнні поетом індустріально-міської тематики, його критичному ставленні до словника нової доби. Елементи новітньої поетики передаються номінативами: Несуться авто і трамваї, / повітря напоїв бензин; Театри, кіна і кав’ярні [Кл., 239]; Чар електричний розкидав мережі [Кл., 310]. До авторського поетичного словника входять також слова, пов’язані з аеродинамікою, радіотехнікою та ін., що стали частковими конкретизаторами нового часу: Он смерть лиха вгорі чатує, / Співає їй мотор пісні [Кл., 291]; І ось гуде під шум аеропланів / Лихий пожар червоних прапорів [Кл., 88]. Ознаками руйнівної сили епохи постають у його творах популярні на той час образи заліза та бетону: Залізним плугом переоре / Всю широчінь руду степів [Кл., 52].

Негативно маркованими постають центральні символи епохи – серп і молот: Та дзенькнув серп і замахнувся молот [Кл., 126]; Крушив і чавив пролетарський молот? / В скількох кров’ях купаючи той герб / Жнива справляв на людській ниві серп [Кл., 115], де нива – одна з образних паралелей життя, а серп і молот – знаряддя сталінського режиму. Важливою ознакою світовідчуття Ю.Клена стало екзистенційне переживання ним болючих проблем сучасності, що й зумовило активне функціонування в його творчості громадянських рефлексій та наскрізного трагічного пафосу.

Особливий інтерес викликає функціонування займенникових форм як структуротворчого чинника поетичного дискурсу. Через наявні у тексті категорії другої чи третьої особи, що найчастіше асоціюються з ключовими образами світової історії та культури (конкістадорів, Антонія, Клеопатри, Лота, Предтечі, Беатріче та ін.), життя та вчинки яких стають своєрідними духовними кодами для людства, поет намагається осягнути довкілля. Проаналізований матеріал дає підстави вважати, що на відміну від інших повнозначних частин мови, які у поезії внаслідок послаблення зв’язків зі своїми денотатами та розширення їхнього семантичного спектру, набувають прономінальних рис, займенники посилюють свою функціональну значущість, передають відношення між адресантом і адресатом. Водночас залежно від контексту, що пов’язує їх з тим чи тим об’єктом художньо-поетичного світу, вони виконують смислотвірну роль.

На особливу увагу заслуговує використання фонетичних засобів (наприклад, звукоповторів, що надають милозвучності поетичному тексту). Ю.Клен досить часто вдається до прийому семантизації близькозвучних слів: Там скальди їм складатимуть пісні [Кл., 39], Якому зграйнику ти гру програв? / Якому звіру ти святиню звірив? / І хто без брані в бран тебе забрав? [Кл., 127], колишеться сонце колишньої слави, / в якому кохались колись королі [Кл., 250]. Інколи цей прийом стає ключовим у створенні тих чи інших поетичних картин, наприклад відьомського шабашу у Вальпургієву ніч: Хурделить вітер у хуртечі, / у хугу мчить чортів хурбан [Кл., 350], Шамрає й шамотить в утечі / і шамко шастає шаркан [Кл., 350]. Цікавими, на наш погляд, є приклади смислотворчого використання цих засобів, напр.: Труби, сурми, зброї жар [Кл., 42], в яких звукоповтори р, с, ж створюють звукообраз битви (пор.: “Режет, скрежет, ржанье, стон” – з Пушкінської “Полтави”).

Одним з компонентів загальної художньої виразності та предметом естетичної обробки у Ю.Клена стає особлива впорядкованість синтаксичної структури, яка зводиться до різного роду симетрії, урівноваження окремих синтаксичних складників, їх ритмічного розташування. До найтиповіших синтаксичних явищ поетичного доробку Ю.Клена належать конструкції, що за усталеною традицією називаються прямою мовою. Зі стилістичної точки зору такі синтаксичні конструкції є надзвичайно плідним матеріалом, який увиразнює слововживання, синтаксис усної мови, її інтонацію: Відмовив я: “Якої ви холери / від мене хочете, ніяк не втну. / Мій приятель шановний Аліг’єрі / завів мене у темний коридор, / і я, мабуть, не в ті потрапив двері” [Кл., 200]). Не менш продуктивними синтаксичними конструкціями стають ті, у яких функцію прямої мови виконують запозичені мовні одиниці (слова, словосполучення, речення), пор.: Мені услід кричав він: “Vale!” – / і довго шапкою махав (з лат. “Прощавай!” [Кл., 284]).

Значний інтелектуалізаторський потенціал зберігають цитації з латини, напр.: Слова над пеклом Дантовим згадай: / “Per me si va nella citta dolente!” (з іт. “Крізь мене йдуть у селище печалі”) [Кл., 78]. Сам поет зазначав: “В цій поезії вжито строфу, що нею писав Данте свою “Divina Commedia”, щоб підкреслити паралелізм: Дантове пекло – сталінізована Україна” [Кл., 448]. Деякі з них виконують функцію епіграфів, тобто фраз, у яких автор пояснює свій творчий задум, ідею твору чи смисл його частини, пор.: “Odi et Amo” Сatullus (з лат. “Ненавиджу і люблю” – слова з вірша Катулла) [Кл., 68].

Інтелектуалізаторській меті сприяють також цитації з творів українських діячів культури і мистецтва (Я славив землю, вітер і радісний простір (цитата з П.Филиповича) [Кл., 221]) та слов’янських мов (І сказав колись Єсенін, / наш олонєцький поет: / “Если крикнет рать святая: / Жить иди со мной в раю! / Я скажу: не надо рая, / дайте родину мою” [Кл., 314]). Саме за умов такого поєднання контекстів поету вдається значно збагатити свій ідіостиль, показати творчий потенціал української мови.

Значне смислове навантаження несуть неозначено-особові та безособові речення, уживання яких викликане потребою у вираженні дії, що виконується невизначеним узагальненим суб’єктом (Женуть селян у колективи, / збирають по повітах продналог” [Кл., 180]), вони означають різні вияви фізичного та психічного стану людини, її відчуття, сприймання, настрої, переживання (Три тижні їх маринувалось, / тоді з вагонів вигрібалось / гній, кал, блювоту і мерців [Кл., 226-227]).

Структуру речень поет увиразнює найрізноманітнішими мовними явищами:

1) пісенними текстами: Мандрівний вітер виє, як шакал, / в пустелі голій і безплідній: / “Повстаньте гнані і голодні”, / веде нас в бій “Інтернаціонал” [Кл., 151];

2) тоталітарними пропагандистськими кліше і гаслами: (О дні дзвінкі звитяг і слави! [Кл., 256], Мир без анексій, / без контрибуцій! [Кл., 151]; інколи вони вводяться в текст мовою оригіналу: Мир хижинам, война дворцам!” [Кл., 171]; Ieszsze Polska nie zginеla (з пол. “Ще не вмерла Польща”) [Кл., 308];

3) архаїчними синтаксичними формами: І нам, паломникам на захід, / затрублять сурми золоті, / що князєм славу рокотаху, / коли ми станем на меті [Кл., 318];

4) трансформованими назвами літературно-художніх творів: Воли ж ревуть, бо ще порожні ясла [Кл., 171] – пор. “Хіба ревуть воли, як ясла повні” – роман Панаса Мирного;

5) варваризмами нормативного (Коли до пекла дух Ваш прагне, / itinera (з лат. “шляхи”) нам треба magna / і magna flumina (з лат. “великі ріки”) пройти [Кл., 257]; Виграває marche funebre (з фр. “похоронний марш”) [Кл., 81]) та ненормативного характеру: Одна з них басом по-німецьки / так лаялася по-мистецьки, / що й соромно переказать; / кричала „Schweinehund” і “Scheisser” (тут і далі – німецька, угорська та румунська лайки) / По-нашому, як не старайся, / не віддаси усіх заклять. / А друга, мов хотіла зжерти, / щось по-мадярському ревла, / кричала: „Diszno? kutya! Sertes!” / І по-румунські третя, зла, / на нас торохкотіла: „Dra?cu!” [Кл., 259].

6) мовними зворотами з грою слів (“Poetae maximo” (я згоден з тим!) / Раз Зеров написав йому в присвяті. / Чи ж означало Maximus (лат. “найбільший”) – “Максим”? / Чи, може, мало слово те віддати / Ту найприкметнішу з усіх прикмет, / Якою відзначався наш поет?” [Кл., 118]).

Зазначені мовні явища не тільки створюють відповідне суспільно-політичне та культурно-історичне тло Кленових творів, а й розкривають широкі виразові та інтелектуалізаторські можливості українського поетичного синтаксису, відкритість його граматичної структури інноваціям.

У філософсько-естетичній системі Ю.Клена значне місце посідають традиційні образно-символічні моделі: життя–вода, життя–земля, життя–вогонь, життя–душа, котрі відтворюють найдавніші світоглядні архетипи українців. Названі реалії стають живим джерелом енергії, запорукою життя на землі. У всіх відомих міфологіях перошопочатками Всесвіту постають астральний вогонь як символ позитивного чинника світотворення і астральна вода – як символ негативного чинника. Життя виникло саме з поєднання першородних елементів води (синього) і вогню (жовтого). Відомо, що ці кольори є ознакою національної символіки України.

Вогонь і вода усвідомлювалися не тільки як життєдайна сила, але й виконували магічну роль – охороняли людину, її помешкання, близьких від злої сили. У стародавні часи вода та вогонь вважалися очищувальною, обереговою та зцілющою силою, тобто були святими: Вогонь – то є старий звича?й [Кл., 266].

Живим джерелом енергії, що забезпечує життя на землі, вважається дощ, фізична стихія якого споріднена з водою, і тому також має властивості оживлення і очищення. У поезіях Ю.Клена ці особливості природної стихії переносяться на людську душу, напр.: В яких дощах омиєте ви душу? [Кл., 303], де душа нових можновладців потребує очищення від скверни.

Цікавих інтерпретацій зазнають й інші образні паралелі. Наприклад, асоціативна пара душа (серце)–птах супроводжується як світлими емоційно-експресивними тонами (То серце пурхає, мов птах [Кл., 38]), так і темними через асоціацію з образом крука (Серце крукам на поталу кидаю [Кл., 301]), вісника лиха, смерті. Переважна більшість аналізованих моделей зберігає традиційно високі смисли ключових понять, життєво важливих для людини. Інколи вони набувають соціально конотованого забарвлення і відтворюють особливості індивідуального стилю поета.

Таким чином, стильова манера митця відкрита як для збереження традиційних способів художнього моделювання світу, так і для освоєння естетичних новацій. Відправним пунктом авторської поетичної програми стало переймання й творче переосмислення найвищих досягнень національної та західноєвропейської поетики.

Третій розділ – “Синкретизм як стилетворча особливість поетики Ю.Клена” – акцентує увагу на тому, що в окресленні засобів інтелектуалізації поетичного мовлення одним з найвиразніших є функціонування імен. Дослідження стилістичних функцій власних імен у художньому творі є важливим елементом аналізу всієї системи засобів твору і його стилістики. Тому інтерес до стилістичних можливостей іменувань у художній літературі не випадковий.

Функція онімів – це специфічна діяльність імені у створенні образності художнього мовлення. Не виконуючи облігаторних мовних функцій (номінативної, ідентифікаційної, диференційної), воно просто не буде сприйматися як ім’я. Крім цих функцій, ім’я може виконувати й інші, що дозволяє вживати онім у виражальних цілях.

Сферою поетичних аналогій поета-неокласика стають античні та біблійні міфи, що дає можливість художнього розгляду сучасних колізій через наповнення традиційних реалій новим змістом. Митець звертається до української класичної традиції, репрезентованої творчим доробком Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка. Так, використання Кленом прийомів бурлеску (художньо-образне відкриття І.Котляревського) дозволило стилістично поєднати й урівноцінити велику кількість елементів високого стилю та загальновживаних національно-забарвлених слів. Найпоширенішими з них стають мовні одиниці на означення:

а) елементів одягу чи вбрання: козацькі шаровари, подерті лахи, в пасматих одягах [Кл., 267];

б) їжі чи продуктів: каша гречана, вареники й сметана, борщ й пшениці куль, бульба, горох, кукурудза, які, однак, набувають суспільно-історичних конотацій: Дають лиш мерзлу бульбу, / червивий вже обрид горох [Кл., 257];

в) напоїв: Є в них часом самогон, пор. ще: І я, звернувшись до Енея, / сказав: “А чи не є це сон / і плод фантазії твоєї, / яку стуманив самогон” [Кл., 276];

г) флоронайменувань: Колись був парк, але безслідно зник, / коли запанував там більшовик. / Тут квітли рожі і лілеї [Кл., 256]; мов дерева, що здерта з них кора, / голісінька гуляє дітвора [Кл., 256];

ґ) зоонайменувань: Не тільки люди, – пси і свині, / коти, качки кричали: „Гинем!”, / женуть, до лісу давши ходу, / корови, коні, кабани [Кл., 265]. У цьому контексті поет використовує образно-символічну паралель людина – худоба, пор. ще: До Бога простягав долоні / жидівський люд, ревів, як бик [Кл., 266]; Робітників із України / везли в вантажних поїздах, / де, позамикані, мов свині, / вони товклись, як у хлівах [Кл., 266];

д) предметів побуту: Усі біжать, у казани / б’ють на сполох, у сковороди [Кл., 265];

е) найменувань, пов’язаних з народними обрядодіями, звичаями, святами: Уже не гопака inferni (з лат.: “пекельного”) / тепер танцюють, а чарльстон [Кл., 258];

є) кольороназв: І пояснив мені Еней: / „Тут кутники понашивали / зелені тим, що грабували / і обкрадали скрізь людей. / А чорні тим, що утікали / від праці. Фіалкові тим, / що Біблію коментували [Кл., 267].

Використані автором прийоми бурлеску значно розширюють мовно-виражальні можливості поетичного твору. Особливу стилістичну активність виявляють народнорозмовні елементи, які використовуються як засіб передачі зниженої, іронічної тональності: Він є „ост”, по-нашому – східняк. / В таборі живе цей воїн, / представник найнижчої із рас [Кл., 255]; тоді б я з голоду не дох [Кл., 257]; Кушток як зо дві випляшкуєш, / як з ними бенкет поденькуєш / і в буркоті закендюшить [Кл., 258]. З цією самою метою автор використовує діалектизми (тра), просторіччя (кодло), запозичення (удо). У творах Ю.Клена широко представлена знижена лексика: Пішли ми далі й до барака / дійшли, де гнили харпаки; / були страшні ті небораки – сама лиш шкіра й кістяки. / Вони звивалися, мов черви. / Сказав Еней: „Це людське стерво, барак цей зветься тут „двірець” (тут харпак – у значенні “бідак”, стерво – лайка) [Кл., 273].

У контексті літературно-мистецьких шкіл і напрямів початку ХХ ст. поетична мова Ю.Клена вирізняється поєднанням прадавніх витоків національного світосприйняття із західноєвропейськими модерністськими пошуками, становлячи органічну частину словника української мови. У художній свідомості поета своєрідної індивідуальної інтерпретації набувають ознаки символістського освоєння дійсності (звідси поліасоціативність образотворення, багатоплановість ліричного сюжету, ірраціонально-суб’єктивне світовідчуття, темпоральна структура, особливий кольоризм та евфонія, естетизація одоративних та музичних образів, мінливість смислового поля суспільно-політичної, виробничої лексики, абревіатур, урбаністичної тематики).

Торкаючись ідіостильових особливостей окремого твору (предметом нашого розгляду стала поезія Ю.Клена “Конкістадори”), зазначаємо, що вибір його тематики зумовлюють не тільки загальні тенденції розвитку літератури, мода на той чи інший образ, а передусім прагнення віднайти поведінкові моделі для сучасної людини (наприклад, модель конкістадорства). Так,