НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Чертенко Олександр Павлович

УДК 821.112.2(494)-3.09 Фріш

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

ХУДОЖНЬОЇ СИСТЕМИ МАКСА ФРІША

(НА МАТЕРІАЛІ ПРОЗОВИХ ТВОРІВ)

Спеціальність 10.01.04. — література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ—2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

]

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор,

академік НАН України

ЗАТОНСЬКИЙ Дмитро Володимирович,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України,

завідувач відділу світової літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

МЕГЕЛА Іван Петрович,

Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

кафедра історії літератури та журналістики;

кандидат філологічних наук, доцент

РИХЛО Петро Васильович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

кафедра зарубіжної літератури і теорії літератури

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет, кафедра зарубіжної літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться „12” грудня 2005 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .178.02 в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4, 3-й поверх).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4, 3-й поверх).

Автореферат розісланий „10” листопада 2005 р.

Учений секретар Г.М.Нога

спеціалізованої вченої ради

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Нагальна потреба у дослідженні творчості одного з найвидатніших швейцарських письменників ХХ ст. Макса Фріша в сучасному українському культурному контексті є очевидною. Потреба ця має щонайменше дві грані. З одного боку, наразі в Україні видаються та перевидаються твори цього автора, разом із своїм співвітчизником та сучасником Ф.Дюрренматтом він репрезентує літературу Швейцарії у вузівських курсах зарубіжної літератури, фрішівська п’єса „Санта-Крус” вивчається у загальноосвітніх школах, — і тому серед українських учителів і викладачів вузів, студентів, школярів і якнайширших читацьких кіл природно виникає попит на різнорівневі, призначені для різних адресатів наукові та науково-критичні інтерпретації прози й драматургії цього письменника. Це, так би мовити, „практичний” вимір. З іншого боку, українське літературознавство (германістика та гельветистика зокрема), яке після розпаду СРСР зіткнулося з крахом усієї звичної, заґрунтованої на ідеологічних приписах інтерпретаційної парадигми, а відтак було змушене вирішувати вкрай масштабне і тому вкрай важке завдання пошуку нових методологічних координат, відчуває гостру потребу в тому, щоби дедалі більше розширювати ойкумену відкритих (у тому числі й наново, вже поза впливом ідеологічної доцільності) і включених до наукового обігу творів, адже тільки через новітнє осмислення конкретних літературних феноменів мислимо сформувати питомо українську рецепцію світової літератури загалом та окремих національних літератур і конкретних історико-культурних епох зокрема — рецепцію, яка би лучила найкращі здобутки радянської та світової філологічної науки. Найбільш проблематичним це завдання виглядає саме стосовно літератури ХХ ст., яка майже цілковито випадала з видноколу радянського літературознавства. Творчість М.Фріша не є в цьому сенсі винятком: їй було присвячено не надто багато наукових робіт (принагідно відзначимо праці Д.В.Затонського, Н.С.Павлової, Ю.І.Архіпова, В.Д.Сєдєльника, І.М.Фрадкіна та деяких інших авторів), поміж яких жодної монографічної; тим більше не випадає говорити про комплексне її дослідження.

Дефіцит наукових праць, присвячених творчості М.Фріша, зберігся й у сучасному українському літературознавстві. З-поміж робіт, на які спромоглися вітчизняні гельветисти, варто назвати ґрунтовні огляди творчості Фріша, написані Д.В.Затонським, дослідження фрішівської драматургії у модерністському контексті, здійснені Є.В.Волощук, статтю про співвідношення пізньої фрішівської прози та постмодерністської культурної парадигми, що належить Б.Я.Бігуну, кілька статей К.М.Бейгельзімер, присвячених поетиці зрілої романістики М.Фріша, та кандидатську дисертацію, в котрій було проаналізовано жанрові особливості літературних щоденників та щоденникової прози швейцарського письменника (І.Г.Даровська). Відтак поза увагою дослідників лишилася вся проза Фріша, написана до „Щоденника 1946-1949”, більша частина прози, створеної після „Щоденника 1966-1971”, а також публіцистики та есеїстики письменника, — не кажучи вже про міру тематичного та методологічного охоплення фрішівської творчості (промовистим є той факт, що в Україні, як і за СРСР, не видрукувано жодного присвяченого Фрішеві монографічного дослідження). Подібна ситуація різко контрастує із ситуацією, яка склалася на теренах німецькомовного, почасти й англомовного фрішезнавства, що ним накопичено майже неозору кількість студій, у котрих фрішівська творчість розглядається з позицій фройдистської, ґендерної, історико-літературної, герменевтичної, міфологічної, екзистенціалістської, феноменологічної та інших методологій (лік монографій та статей уже ведеться у чотиризначних числах — і це без урахування критичних відгуків та рецензій).

А втім, і посеред цього розмаю прихована певна проблема. Справа в тому, що переважна більшість робіт зарубіжних фрішезнавців репрезентує, так би мовити, „аналітичне”, а не „синтетичне” літературознавство. Йдеться про спрямованість рефлексії дослідників-„аналітиків” на розщеплення фрішівських текстів на першоелементи, виокремлення та опис певних сталих мотивів, метафор і символів, бінарних опозицій, типів героїв, конфліктів, сюжетних та композиційних рішень тощо. Між тим кількість оригінальних концепцій, котрі би пояснювали, які духовно-естетичні домінанти має фрішівська художня система, за якими внутрішніми законами вона розвивалася та змінювалася, як вона співвідноситься із загальнолітературним і загальнокультурним контекстом, не така вже й значна. До найваговитіших робіт такого штибу належать дослідження Г.Бенциґера, М.Батлера, Р.Кізера, Д.Кірнан, П.Пютца, І.Стромшіка та деяких інших науковців.

Актуальність теми реферованого дисертаційного дослідження якраз і зумовлена тим, що наявні розвідки — як вітчизняні, так і зарубіжні — не задовольняють потреби в цілісному осягненні закономірностей розвитку художньої системи Макса Фріша, лишаючи поза увагою широкий пласт нерозв’язаних проблем, котрі стосуються еволюції фрішівської поетики та фрішівського світогляду. Те, що робота сфокусована на аналізові саме прози швейцарського письменника, є вельми важливим для українського фрішезнавства та української гельветистики поготів, адже, на одміну від драматургії, проза М.Фріша так і не здобулася в нас на жоден більш-менш ґрунтовний розгляд на діахронічній основі (Д.В.Затонський, чиї праці є тут, либонь, єдиним винятком, аналізує прозу і драматургію Фріша разом, до того ж лишаючи поза увагою довоєнні його твори). Між тим у західному літературознавстві дослідження доробку Фріша-прозаїка є куди інтенсивнішим за вивчення його драматургії. Поза тим, широта теми передбачає введення в український науковий обіг великого масиву досі не перекладених українською текстів письменника, зокрема його ранньої прози, публіцистики та епістолярії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка. Вона дотична до планової теми „Нариси історії літератури зарубіжних країн ХХ століття” (державний реєстраційний номер 0102U007096), розроблюваної відділом протягом 2001-2004 рр. Одним із розділів колективної монографії, підготованої відділом на виконання вказаної планової теми, є дослідження ранньої прози М.Фріша, котре воднораз являє собою інтегральну частину даної дисертації.

Метою дисертаційного дослідження є окреслення основних закономірностей розвитку прозової художньої системи Макса Фріша, а також визначення її домінант та загального напрямку трансформації.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

ь виділення та інтерпретація провідних тем, ідей, проблем, мотивів, структури, стилю, побудови нарації прозових творів М.Фріша у діахронічному зрізі з метою виокремлення домінант духовно-естетичного пошуку письменника;

ь докладний аналіз тих прозових творів, які позначають певний якісний стрибок у розвитку художньої системи Фріша, на біографічному, тематичному, композиційному, структурному, наративному та культурологічному рівнях;

ь визначення змісту і меж поняття „фрагментарність” як головного для розуміння закономірностей розвитку прозової художньої системи М.Фріша; локалізація джерел і генези фрагментарності художнього мислення швейцарського письменника; аналіз особливостей творення та декомпонування М.Фрішем індивідуальних проектів подолання фрагментарності свідомості;

ь окреслення головних етапів розвитку художньої системи М.Фріша, визначення їхньої часової протяжності та характерних рис, а також зв’язку фрішівської прози на кожному з цих етапів із історико-культурним контекстом.

Відповідно до обраного напрямку дисертаційного дослідження його об’єктом є прозовий доробок Макса Фріша (до якого також належать літературні щоденники та рання есеїстика). Не весь цей доробок проаналізовано рівною мірою. Так, об’єктами доволі ґрунтовної інтерпретації стали роман „Юрґ Райнгарт”, „Щоденник 1966-1971” та повість „Монток”, дещо менш ґрунтовної — рання есеїстика, „Щоденник 1946-1949”, а також романи „Штіллер”, „Homo faber” і „Коли назвуся Ґантенбайном”; решта ж текстів швейцарського письменника згадується лише в контексті аналізу перелічених вище творів. В основі такої селекції лежить репрезентативний принцип добору матеріалу, який обумовлює підвищену увагу до найпоказовіших із огляду на мету та предмет дисертаційної роботи і воднораз менш досліджених текстів. Це дає змогу чіткіше окреслити підвалини й магістральні лінії розвою художнього універсуму Фріша-прозаїка. Предметом дослідження є особливості розвитку художньої системи М.Фріша.

Методи дослідження. Провідним методом, який використовується у дисертаційному дослідженні, є метод герменевтичний, адже саме він уможливлює поєднання комплексного дескриптивного аналізу тексту з розглядом позатекстових реалій, зокрема особистості автора та авторського задуму (Е.Д.Гірш), а також передбачає постійні виходи в неперервність культурної традиції (Г.Ґ.Ґадамер), що є особливо важливим для якомога повнішої та достовірнішої інтерпретації фрішівської художньої системи. Поза тим, із огляду на інтенсивну розробку Фрішем різних способів оприявлення автора в тексті у роботі використовуються методики наратологічного аналізу; для детальнішого опису й інтерпретації онтологічно-естетичних параметрів фрішівських уявлень про світ, експлікованих у тексті, застосовується й феноменологічний семантичний метод. З урахуванням великої ролі автобіографічних даних у фрішівських текстах автор дисертаційного дослідження постійно звертався також до біографічного методу.

Наукова новизна одержаних результатів. У даній дисертаційній роботі, котра є першим на терені України ґрунтовним дослідженням розвитку прозової художньої системи М.Фріша, запропонована періодизація прозового доробку швейцарського письменника на три етапи. В рамках цих етапів прослідковано рух від епігонського засвоєння традиції німецькомовного „роману виховання” (передовсім його специфічного різновиду — Kьnstlerroman’?) кінця ХІХ — перших десятиліть ХХ ст., через написання творів, що їхнім центром стає проблема „ідентичності”, — до остаточної відмови від будь-яких форм цілісності (в тому числі й художньої). В якості ядра художньої системи Фріша запропоноване поняття „фрагментарності”, за допомогою якого мозаїчність фрішівського тексту (на рівні нарації, композиції, типології персонажів, стилю тощо) розглядається як наслідок розпаду цілісної моделі світу в повоєнну епоху, котрий закарбувався у творчості переважної більшості німецькомовних письменників 50-70-х рр. ХХ ст. Тим самим прозова творчість М.Фріша — також уперше в українському літературознавстві — вписується в контекст німецькомовної літератури повоєнної доби.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані для майбутніх історико-літературних досліджень у царині швейцарської літератури ХХ ст. зокрема й німецькомовних літератур ХХ ст. поготів; для проведення тематичних спецкурсів із історії швейцарської літератури ХХ ст. та німецькомовних літератур повоєнної доби (50-80-і рр.); для розробки вузівських курсів світової літератури ХХ ст., а також у шкільній практиці.

Апробація результатів дисертації відбувалася на таких конференціях: Міжнародна наукова конференція „Особливості розвитку німецькомовних літератур у ХХ столітті” (Київ, 2002), VII Міжнародна наукова конференція молодих учених (Київ, 2004), Міжнародна літня школа з германістики „Німецькомовні літератури ХІХ-ХХ ст.: сучасні інтерпретації” (Судак, 2004), Міжнародна наукова конференція „Російська та порівняльна філологія: стан та перспективи” (Казань, 2004), Міжнародна наукова конференція „IV Грехнєвські читання“ (Нижній Новгород, 2004), IV Міжнародна наукова конференція „Російська, білоруська та світова література: історія, сучасність, взаємозв’язки” (Новополоцьк, 2005), Міжнародна літня школа з германістики „Німецькомовні літератури на межі ХХ-ХХІ ст.: тенденції та перспективи” (Судак, 2005). Повний текст дисертаційної роботи було обговорено і схвалено на засіданнях відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення дисертації, викладені у шести публікаціях, чотири з яких уміщено у фахових виданнях ВАК України.

Структура роботи. Робота містить вступ, основну частину, висновки та список використаних джерел (358 позицій). Основна частина включає п’ять розділів, чотири з яких складаються з окремих підрозділів. Загальний обсяг дисертаційного дослідження сягає 217 сторінок, із них 181 сторінка основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі схарактеризовано стан вивченості проблеми, обґрунтовано актуальність теми дослідження та вказано на її зв’язок із науковими програмами, планами та темами, сформульовано мету й завдання, окреслено об’єкт, предмет та методи дослідження й указано на новизну одержаних результатів, нарешті, запропоновано шляхи їх практичного застосування та наведено відомості про їхню апробацію.

Перший розділ. „Проза Макса Фріша у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві”. Даний розділ містить систематичний огляд присвячених творчості М.Фріша досліджень, створених вітчизняними (як радянськими, так і властиво українськими) та зарубіжними літературознавцями. Як засвідчує такий огляд, феномен М.Фріша вперше потрапляє до видноколу вітчизняної науки про літературу в 60-х рр. ХХ ст. Втім, зважаючи на ідеологічні імперативи, творчість письменника (зокрема його проза) зазвичай підганяється під штучний реалістичний канон, що значно редукує наукову вартість роблених щодо цієї творчості висновків (І.М.Фрадкін). Паралельно з’являються роботи Д.В.Затонського та Н.С.Павлової, в яких увага звертається передовсім на художні особливості фрішівських текстів і на потрактування письменником „вічних питань” людського буття. Українське фрішезнавство, полемізуючи з фрішезнавством радянським, намагається неупереджено проаналізувати поетику прози М.Фріша (І.Даровська, К.Бейгельзімер), аби на основі такого аналізу по-новому осмислити місце творчості письменника в літературному процесі ХХ ст. (Д.В.Затонський), співвіднести її з модерністською (Є.В.Волощук) і постмодерністською (Б.Я.Бігун) парадигмами. У значно обсяжнішому за вітчизняний німецькому фрішезнавчому дискурсі переважають міфологічні, наратологічні та соціологічні студії, а також студії, що групуються навколо проблеми ідентичності. Порівнюючи ці два дискурси, автор дисертаційної роботи доходить висновку про плідність поєднання притаманної німецькому літературознавству уваги до конкретних літературних фактів і феноменів із властивим літературознавству вітчизняному концептуалізмом бачення. Спробою такого поєднання і є дане дослідження. Це, поміж іншим, пояснює звернення його автора до поняття „художня система”, яке, за В.Є.Халізєвим, означає певну „літературну єдність” Хализев В.Е. Теория литературы. — М.: Высшая школа, 2000. — С. 361. — себто сукупність поетологічних, структурних і онтологічних засновків, яка конституює своєрідність художнього світу групи текстів, створених на певному етапі літературного процесу. Попри те, що В.Є.Халізєв застосовує цей термін до цілих літературно-культурних епох, видається логічним поширити сферу його вжитку й на спадок окремих письменників (М.Фріша зокрема) та на складові частини цього спадку. У даному розділі також окреслюється коло творів, що їх дисертант зараховує до корпусу „художньої прози” Фріша, обґрунтовується потреба в репрезентативному доборі детально аналізованих текстів та визначаються принципи такого добору; пояснюється структура роботи.

У другому розділі дисертації — „Тематичні та стильові особливості ранньої прози М.Фріша (на матеріалі есеїв і роману „Юрґ Райнгарт”)” — проаналізовано специфіку манери письма швейцарського письменника на етапі її формування.

2.1. Проблема фрагментарності особистості та фрагментарності буття в ранній есеїстиці М.Фріша. На прикладі трьох ранніх есеїв (таке жанрове визначення є вельми умовним, адже перші Фрішеві тексти можна рівною мірою віднести й до жанру „короткого оповідання” — „kurze Geschichte”) — „Хто я такий?” (І) і „Хто я такий?” (ІІ) (1932), а також „Маленький спогад” (1934) — автор дисертаційного дослідження намагається окреслити підвалини художньої філософії ранньої прози М.Фріша. Протагоністом і воднораз оповідачем у названих есеях, як і в решті тогочасної художньо-публіцистичної продукції Фріша, є юнак, котрий опинився посеред світу дорослих і намагається зробити вибір між професією (Beruf) та покликанням (Berufung) („Хто я такий?”), між дитинством-„душею”, що вичерпалося, та дорослістю-„тілом”, яке є недосяжним, почасти й незадовільним („Маленький спогад”). Це напозір індивідуальне та часткове утруднення дуже важливе, адже у такій наївно-прямолінійній автобіографічній формі Фріш уперше заявляє знакові для себе проблеми фрагментарності свідомості людини та пошуку ідентичності, не спотвореної ані соціально, ані екзистенціально. Знаковим є й те, що єдиний сполучник обох зазначених полюсів буття Фріш убачає в літературі, тим самим передвіщаючи ще одну магістральну теми своєї пізнішої прози.

2.2. Дорослішання як пошук власної ідентичності у романі „Юрґ Райнгарт”. Роман „Юрґ Райнгарт” (1934) — перший великий прозовий твір Фріша — тематично продовжує ранню есеїстику. Воднораз у ньому Фріш багато в чому переосмислює та по-новому акцентує заявлену в ній проблематику та використану літературну техніку. Про це передовсім свідчить трансформація типу головного героя: зберігаючи автобіографічність, що вирізняла есеїстичного „я”-протагоніста, та маючи таке саме фрагментарне „я”, розокремлене на дитинячу та спраглу дорослості половинки, він воднораз наближається до підкреслено умовних, сконструйованих персонажів — уособлень мистецтва, притаманних Kunstlerroman’у — „романові про мистця” — вельми характерному для німецькомовної літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст. різновидові класичного „роману виховання”. Поєднання цих двох начал спричиняється до переакцентування класичного образу мистця з Kunstlerroman’ів: шлях до власної ідентичності, як демонструє перша частина „Юрґа Райнгарта”, що її в даному підрозділі проаналізовано на сюжетному, тематичному та композиційному рівнях, фрішівський герой убачає передовсім у чуттєвій ініціації, а правдиве мистецтво розглядає лише як природний наслідок отриманої через цю ініціацію дорослості.

2.3. Розбіжність авторської концепції та її читацької рецепції як конститутивна риса роману „Юрґ Райнгарт”. У цьому підрозділі зроблена спроба, вдаючись до чогось на кшталт „іманентної критики” тексту, простежити на сюжетній, стилістичній і художньо-філософській площинах другої й третьої частин роману подальше розгортання протиріччя між несумісними у рамках обраної Фрішем текстуальної стратегії пріоритетами тілесної ініціації та служіння мистецтву, закладеними в образ протагоніста. Концентрованим виразом згаданого протиріччя на даному відтинкові тексту стає сповідувана головним героєм роману концепція „вчинку” (die Tat), який, будучи від початку несумісним із неакціональним за визначенням мистецтвом, має тим не менше привести протагоніста в тому числі й до нового — зрілого — мистецтва. Концептуальна двоїстість „учинку” визначає показову інтерпретаційну двоїстість фіналу роману: авторитарно тлумачений авторською інстанцією як свідчення набутої Юрґом Райнгартом свободи та зрілості (шаблон Kunstlerroman’у), на рівні незалежної рецепції його структурно-семантичних аспектів він, навпаки, сприймається як свідчення екзистенціальної поразки головного героя.

2.4. Міф про мистця та міф про ідеальну зрілість: своєрідність засвоєння М.Фрішем традиції Kunstlerroman’у. Вказана двоїстість, що вирізняє роман „Юрґ Райнгарт” та й решту ранньої прози швейцарського письменника, крім хіба що есеїстики, фактично є свідченням того, що, воліючи запозичити основоположний для жанру Kunstlerroman’у міф про мистця і завойовуване тим мистцем світоперетворювальне мистецтво (він у творах зазначеного жанру виконує функцію посередника між героєм-художником і його профанним довкіллям), М.Фріш, художнє мислення котрого формувалося у інших умовах, аніж у авторів „романів про мистця”, мимоволі ставить на його місце трансформований питомий міф, що його мислимо назвати міфом про ідеальну зрілість. Міф цей, відмінний від міфу про мистця вже тим, що не має жодного стосунку до мистецького виміру буття і, не будучи альтернативним до наявної реальності, здається легко доконуваним, радше скидається на профанацію міфу. Він незумисне свідчить про те, що швейцарському письменникові чужий міф як певне начало, котре „сполучує всі явища та їхні поверхні, сприймані в якості істинних, в мережу інформаційних зв’язків, відношень подібності та контрасту” Хабермас Ю. Философский дискурс о модерне. М.: Весь мир, 2003. — С. 125., адже, як справедливо помітив І.Стромшік, „...цілісний (у сенсі „власний”, себто якраз фрагментарний, протилежний міфові. — О.Ч.) світогляд... визрів у Фріша раніше за адекватні йому способи виразу...” Stromsik J. Das Verhдltnis von Weltanschauung und Erzдhlmethode bei Max Frisch. // Schmitz W. (Hrsg.) Ьber Max Frisch II. — Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1976. — S. 139.. Протистояння глибинних підвалин фрішівського художнього мислення та запозичених художніх форм, що не адекватні цим підвалинам, і є головною особливістю художньої системи ранньої фрішівської прози.

У третьому розділі роботи — „Під знаком пошуку ідентичності: еволюція прози М.Фріша від „Щоденника 1946-1949” до роману „Коли назвуся Ґантенбайном” — предметом розгляду стають ті духовно-естетичні та поетологічні домінанти, що визначають побутування зрілої прози швейцарського письменника.

3.1. Осмислення проблем існування людини і функції мистецтва у повоєнну добу: „Щоденник 1946-1949”. „Щоденник 1946-1949” (1950) позначає злам, що відбувся у розвиткові художньої системи швейцарського письменника в середині 40-х рр. Його поява є результатом фрішівського пошуку такої прозової форми, в рамках якої мислимо було би не тільки поставити проблему фрагментарності людської особистості (Фріш акцентує її значення для самого себе у повісті „Бін, або Мандрівка до Пекіна” (1944), а затим зображує як загальний випадок у п’єсі-моделі „Санта-Крус” (1944)), а й показати її витоки, форми, на конкретному матеріалі визначити її поширеність та вписати в соціокультурний контекст повоєнної доби. Цьому сприяє специфіка жанру літературного щоденника, що його репрезентує „Щоденник 1946-1949”: вона визначає, по-перше, своєрідне поєднання імпресіоністичних замальовок і фіксації реалій повоєнного життя, рефлексії, спрямованої на осмислення побаченого та почутого, і, нарешті, суто белетристичних шкіців, у яких здобутки цієї рефлексії перетворюються на узагальнюючі моделі; а по-друге — жорстку композиційну організацію, котра дозволяє, відповідним чином монтуючи фрагменти всіх трьох ґатунків, показувати аналізовану проблему одразу з кількох боків та відкривати таким чином незвичні її ракурси.

Точкою, від якої відштовхується авторська думка, є констатація того, що фрагментарна свідомість перестала бути суто індивідуальною проблемою (в тому числі й самого Фріша) й перетворилася на характерну рису, притаманну повоєнній людині поготів. Джерелом подібного стану речей, за Фрішем, є події Другої світової війни, які продемонстрували жаскі наслідки втілення утопій, заґрунтованих на цілісних системах світопояснення, з одного боку, та відкрили людині негарантованість духовних основ її існування — з іншого. Саме досвід війни, дискредитувавши будь-які апеляції до трансцендентного виміру буття, що уможливлювали універсальне світопояснення, поставив людину перед принциповою незрозумілістю „екс-центричного” (М.Батлер) світу, чиє правдиве осягнення може бути лише фрагментарним. На рівні літературної форми це визначає потяг швейцарського письменника до фрагментарного, „шкіцового” (skizzenhaft) письма (літературний щоденник — один із його різновидів), спроможного, на одміну від цілісних наративів, висловлювати невимовне, якнайактивніше залучаючи читача до творення смислів тексту. Воднораз функція літератури, на думку Фріша, полягає якраз у певному сполученні та цементуванні фрагментів сприйманого свідомістю світу. Звідси народжується уявлення про літературу як про „рамку”, що вихоплює з хаосу буття певні фрагменти і таким чином надає їм певної внутрішньої єдності, або ж про „мрію-сон” (Traum), котра виконує функції фокусуючої лінзи.

3.2. Криза ідентичності особистості як головна проблема роману „Штіллер”. Коливання між визнанням фрагментарності буття повоєнної людини і побудовою проектів її подолання, проявлене у такому суперечливому тлумаченні ролі та сутності літератури, є ознакою проміжного становища фрішівської зрілої прози, яка існує між полюсами модернізму й постмодернізму (дані поняття використовуються автором дисертації у тому значенні, яке надає їм Д.В.Затонський Див.: Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. — Харьков: Фолио, 2000. — 256 с.). Втім, коливання це в жодному разі не зводиться до питання самовизначення літератури. Не меншою мірою стосується воно й царини екзистенції людини, яка, надзвичайно непросто та болісно осягаючи фрагментарність власної свідомості, шукає адекватний цьому осягненню модус достотного існування — шукає свою ідентичність. Цілком логічним видається той факт, що, постулюючи проблему ідентичності повоєнної людини у „Щоденнику 1946-1949”, Фріш зусібіч висвітлює її саме в межах романної форми („Штіллер” (1954), „Homo faber” (1957) та „Коли назвуся Ґантенбайном” (1964)).

У романі „Штіллер” на прикладі долі головного героя Фріш змальовує один із варіантів пошуку ідентичності, котрий полягає у відмові від зовнішніх атрибутів буття, що його було визнано неістинним: від біографії, від ролі, яка, в свою чергу, включає в себе певні чітко визначені моделі поведінки у любовній, сімейній, професійній та інших сферах, від звичних відносин із довкіллям тощо. Однак, оскільки відмова ця не супроводжується побудовою якогось позитивного проекту нового „я” протагоніста, котре могло би заступити „я” старе, втеча героя виявляється приреченою на невдачу. Організовуючи текст роману як постійний перегук акцій і слів головного героя із цитатами та ремінісценціями творів С.К’єркеґора, що в них ідеться про обумовленість екзистенціального вибору людини існуванням божественного начала, Фріш перетворює індивідуальну поразку протагоніста на модель, яка унаочнює неможливість реалізації цілісних проектів ідентичності у повоєнному світі — поза опертям на трансцендентний вимір буття.

3.3. Крах раціоцентричної системи уявлень у романі „Homo faber“. У романі „Homo faber” зображено радикально відмінну модель відносин героя з довкіллям. Вона передбачає прийняття наявного буття як єдино можливої ідентичності, різновиду втіленої „мрії”. В основі такого прийняття лежить абсолютна довіра протагоніста до цілісної технократичної (раціоцентричної) системи світопояснення. Фактично роман є описом поступової руйнації даної системи і пов’язаного з нею способу життя під впливом випадку. Раз по раз вдаючись до міфічних алюзій (передовсім мається на увазі міф про царя Едіпа), гротескно нагромаджуючи збіги та взаємні помилки, Фріш, як і в „Штіллері”, указує на взірцевість поразки протагоніста (ще більш очевидну з огляду на його латинське родове ім’я), а відтак учергове стверджує фальшивість будь-яких цілісних систем світопояснення у повоєнну добу і пов’язану з цим неможливість побудови на їхньому ґрунті достотної ідентичності. Тим самим у „Штіллері” та „Homo faber“’і швейцарський письменник вичерпує можливості віднаходження ідентичності в межах людської екзистенції.

3.4. Прийняття фрагментарності буття і свідомості: роман „Коли назвуся Ґантенбайном”. У зазначеному романі проблема пошуку ідентичності переноситься у цілковито інакші координати, в яких одновекторність поривань протагоністів двох попередніх романів, орієнтованих на єдину реальність, замінюється багатовекторною грою варіантами ідентичності. Така гра, в свою чергу, передбачає свідоме прийняття тієї чи іншої ролі, яка ніколи не визначає ексклюзивного способу існування, свідоме ж творення з ланцюжка „історій” (Geschichte) — інтерпретацій реальної події — біографії носія цієї ролі, що не є закінченою, сталою, а також множинність життєвих розв’язок, жодна з котрих не претендує на статус трагедії. Ігровим є й художній світ роману. Текст роману складається з фрагментарних історій персонажів, що їх вигадує оповідач; має складну наративну конструкцію, яка побудована на поліфонії точок зору, лучених оповідною інстанцією, та вибагливу композиційну будову, вилаштувану на асоціативно-тематичному принципові. Центрування художнього світу „Коли назвуся Ґантенбайном” на фігурі оповідача, котра існує лише в своїх рольових виявах, фактично уособлюючи чисту письменницьку потенцію, дозволяє говорити про те, що площиною, на якій розгортається гра проектами ідентичності, є література. Йдеться, властиво, про проект літератури як різновиду людської світоосмислювальної діяльності, в рамках котрого тільки й можливе примирення людини з фрагментарністю власного буття та свідомості (це передбачає зокрема й реалізовану в „Ґантенбайні” максимальну відкритість літературного тексту до читацької рецепції). Даний проект імпліцитно присутній і в решті зрілої прози Фріша. Разом із апологією фрагментарності він складає основу художньої філософії, що визначає специфіку цього періоду творчості швейцарського письменника.

Розділ четвертий — „Ревізія поглядів на людину, соціум і мистецтво у „Щоденнику 1966-1971” М.Фріша” — присвячено детальному аналізові жанрових, структурних, композиційних, образно-тематичних, наративних та художньо-філософських особливостей другого літературного щоденника Фріша.

У підрозділі 4.1. „Жанр літературного щоденника, його генеза та роль у розвитку прозової художньої системи М.Фріша” автор дисертаційного дослідження, спираючись на обставини народження задуму й написання „Щоденника 1946-1949” та „Щоденника 1966-1971” (1972), обґрунтовує тезу про те, що саме поява літературних щоденників, жанру за визначенням неканонічного, а відтак максимально гнучкого та вільного, вказує на зламні моменти у розвиткові прозової художньої системи М.Фріша — моменти, коли письменник особливо гостро відчував потребу в такій літературній формі, яка могла би слугувати, за його власним висловом, „експериментальною лабораторією” у сенсі пошуку нової літературної техніки та нових філософсько-естетичних орієнтирів і воднораз дозволяла би безпосередньо фіксувати й осмислювати соціокультурну своєрідність епохи. Це стосується і „Щоденника 1966-1971”: в ньому Фріш, із одного боку, намагається відшукати інакші шляхи творення прози — адже роман „Коли назвуся Ґантенбайном” фактично вичерпав для швейцарського письменника тему пошуку ідентичності і пов’язану з нею „поетику варіацій”, — а відтак експериментує з жанрами, включеними у щоденникову „рамку”, героями, способами нарації та монтажу фрагментів тощо; з іншого ж — уважно спостерігає за життєвими реаліями світу, відділеного від війни двадцятьма роками мирного життя, та намагається якнайточніше діагностувати його духовний стан.

4.2. Трансформація концепції людини у „Щоденнику 1966-1971”. Смисловою віссю, навколо якої обертається „Щоденник 1966-1971”, є своєрідно розроблювана Фрішем концепція старості. Старість, що її переживають щоденникові герої, вигадані й реальні, списана Фрішем з власного досвіду, а проте не тотожна старості фізичній. Вона — швидше метафора певного духовного стану, в рамках якого людина нескінченно репродукує звичні схеми поведінки, почуття, думки. У белетристичних шкіцах, що складають значну частину другого фрішівського щоденника (зокрема у „Ювелірі” та „Бодезі Ґорґот”, „Шкіці”, „Щасті”, „Шкіці одного нещастя” та ін.), письменник накреслює різні індивідуальні моделі старості, які незумисне свідчать про його свідому відмову від колишнього погляду на життя як на осереддя безкінечної варіативності й непередбачуваності (таким, як свідчить один із фрагментів щоденника, життя є в ідеалі, не в дійсності). Абсурдну безцільність і повторюваність існування героїв шкіців Фріш підкреслює лейтмотивним зіставленням „старечого” буття та смерті, яка так само „не допускає варіацій”. Фактично йдеться про доволі специфічний тип протагоніста, радикально відмінний від типу героя — шукача власної ідентичності, характерного для зрілої прози швейцарського письменника: це — людина, можливості якої змінювати власну біографію вичерпані (екзистенціальна проекція вичерпання „поетики варіацій”) і яка не намагається наблизитися до свого достотного „я”, а навпаки — дедалі більше втрачає будь-які особистісні властивості.

Неспроможність героїв „Щоденника 1966-1971” відмовитися від звичних маршрутів існування пояснюється схильністю вражених старістю персонажів протиставляти фрагментарному світові, який, на слушну думку К.Г.Борера, породжує в повоєнної людини „страх перед економічним і приватним хаосом [, що] тяжіє до зміщення в царину приватного життя” Bohrer K.H. Hat die Postmoderne den historischen Ironieverlust der Moderne aufgeholt? // Merkur. Deutsche Zeitschrift fьr europдisches Denken. — 1998. — Heft 9/10. — S. 795., герметичні „персональні універсуми”. Їхнім уособленням є „статика” — галузь архітектурної науки, що в однойменному шкіці перетворюється на символ буття, вилаштуваного на основі цілісної системи світопояснення, яка спроможна існувати тільки поза сумнівом, поза іншими точками зору (неназвана, а проте імплікована „динаміка”), а, стикаючись із ними, зазнає закономірної руйнації.

4.3. Проблема „нового фашизму”: „публіцистичний” блок „Щоденника 1966-1971”. „Невигадана” частина другого літературного щоденника М.Фріша присвячена вияскравленню соціального виміру вразливості „персональних універсумів”. Цю частину складають віртуозно змонтовані звіти про поїздки до СРСР і США, навколо яких концентруються численні нотатки, що в них фріш нюансує та осмислює побачені реалії. Названі дві країни привертають увагу швейцарського письменника передовсім як певні моделі, гіпертрофованість яких дозволяє ясніше побачити механізми поширення владного дискурсу (у значенні, що надає цьому поняттю М.Фуко). На їхньому прикладі Фріш відмічає надзвичайно важливий для розуміння соціокультурної ситуації 60-х рр. процес деперсоналізації влади, розсіювання владного дискурсу, який відповідає атомізації індивідуального буття; висліджує, як претензії влади на творення нової псевдорелігії (ідеології) стрічають повне прийняття у підданців, котрі воліють не констатувати фрагментарність власної свідомості, а оманюватися удаваною цілісністю. За всім цим Фріш убачає небезпеку „нового фашизму”, який спирається на думку більшості й нав’язує членам суспільства утопічні проекти, проте, на одміну від фашизму довоєнного та воєнного зразка, не вимагає від представників цієї більшості виходу за межі звичних схем існування, а відтак є безпечнішим, проте чіпкішим та живучішим. Співприродність „статики” та диктованих ідеологією світоглядно-буттєвих моделей надає феномену побудови „персональних універсумів” політичного, а разом із тим — універсального виміру, перетворює його на провідну характеристику духовної ситуації 60-х рр.

4.4. Проект „запитальної” літератури як „контрпозиція до влади” у „Щоденнику 1966-1971”. Єдиною протиотрутою проти владного дискурсу („контрпозицією до влади”) Фріш уважає згубний для „персональних універсумів” сумнів, а єдиною людською діяльністю, яка за визначенням культивує сумнів й апелює до індивідуальності, а не до абстрактної маси індивідів, — мистецтво (зокрема літературу). Швейцарський письменник, як показує побіжний аналіз „Спогадів про Брехта”, уміщених у „Щоденникові 1966-1971”, наполягає на виведенні літератури зі сфери впливу політичного дискурсу. Єдина ангажованість, яку він їй залишає, — це ангажованість читачем, в кінцевому підсумку — ангажованість сумнівом. Звідси народжується проект „запитальної” літератури, котрий тематично споріднює другий фрішівський щоденник із романом „Коли назвуся Ґантенбайном”: хоч література і не є більше площиною, на якій лучаться фрагменти буття (якраз навпаки), проте „запитальність” все ж лишає за нею виняткову світоосмислювальну роль. Реалізацією цього проекту, властиво, і є „Щоденник 1966-1971”, в котрому „відкриті запитання змінюють притаманні „Щоденникові 1946-1949” есеїстичні відповіді” Kieser R. Max Frisch: Das literarische Tagebuch. — Frauenfeld: Huber, 1975. — S. 147. і котрий як на смисловому, так і на формальному (показовим тут є використання жанрів допиту та анкети, причому анкети складаються у Фріша в такий собі декалог сумніву) рівні є максимально відкритою до читача структурою. Підносячи літературу як ексклюзивний спосіб осягнення буття та воднораз являючи собою констатацію неможливості цілісних наративів і метанаративів у повоєнну добу, „Щоденник 1966-1971” виказує свою належність і до зрілої, перейнятої вірою в особливу місію літератури, і до пізньої, побудованої на абсолютній деміфологізації буття, прози Фріша.

У п’ятому розділі дослідження — „Концепції літератури і буття та поетика пізньої прози М.Фріша (на матеріалі повісті „Монток”)” — досліджується подальше оприявлення деміфологізуючих та дезілюзіоністських домінант художнього мислення М.Фріша, що визначають специфіку його пізньої прози.

5.1. Вибір наративної інстанції як проблема автобіографічності у пізній прозі М.Фріша. У даному підрозділі здійснено аналіз тих наративних стратегій, до яких Фріш удавався протягом своєї письменницької кар’єри, оформлюючи власний потяг до „сповідальності”, і простежено еволюцію фрішівського наративу від оповіді у формі третьої особи (імпліцитній, як у романістиці, чи експліцитній — переважно у щоденниках) до оповіді від першої особи — фактично до неприхованого використання справжніх фактів власної біографії як літературного матеріалу. Вивершують цю еволюцію такі зразки зрілої прози М.Фріша, як повість „Солдатська книжка” (1973), у котрій демонтується міф про Швейцарію, та — особливо — повість „Монток” (1975) (у обох текстах оповідь ведеться не просто від першої особи, а від особи людини на ім’я Макс Фріш). Питання про співвідношення автобіографії та літератури у останній повісті передбачає дві відповіді: з одного боку, „Монток” дійсно містить опис реальних подій, що трапилися з реальними особами, з іншого — він виходить за межі властивої фіксації життєвих фактів і переживань, внаслідок чого образ письменника Макса Фріша виявляється ширшим за особистість Макса Фріша, з якої його було списано. Вдаючись до найліпше відомого йому автобіографічного матеріалу, швейцарський автор фактично витворює узагальнену картину взаємин письменника та письменництва (літератури) в повоєнну „добу репродукування”.

5.2. Неможливість комунікації як головний параметр концепції світу та людини в повісті „Монток”. У „Монтокові” Фріш аналізує два модуси власних відносин із довкіллям: взаємини письменника з читачами і взаємини чоловіка з жінками, — причім у обох випадках відбувається переосмислення давніших концепцій та поглядів. В тому, що стосується взаємин літератора з читацьким загалом, критикованим виявляється погляд на спільноту як на партнера, експлікований у „Щоденникові 1946-1949” і в пізнішій статті „Спільнота як партнер” (1958). У повісті, переповідаючи про низку випадків, що діагностують міфологізацію читача письменником, а письменника — читачем, Фріш обстоює протилежну думку: в основі взаємин автора і його публіки, ширше — людини та спільноти, лежить непереборне взаємне нерозуміння. Те саме нерозуміння швейцарський письменник віднаходить і у своїх взаєминах із жіноцтвом (в підтексті — у взаєминах чоловіка та жінки поготів): глухий до справжніх потреб і бажань представниць протилежної статі, він раз по раз нав’язує їм власні інтерпретації, що їх вони з часом сприймають як ролі (Bildnis). У цій констатації нерозуміння, на одміну від домонтоківської прози, не міститься жодної надії на можливість комунікації, на розмикання меж „персональних універсумів”.

5.3. Переосмислення відносин літератури і життя у повісті „Монток”. Зізнання Фріша — старого письменника — у власній екзистенціальній нереалізованості, зрештою —