НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

“КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

ДУДКА Лариса Олексіївна

УДК 94 (477) “1920 / 1940”

СПІЛКА ВОЙОВНИЧИХ БЕЗВІРНИКІВ

В АНТИРЕЛІГІЙНІЙ ПРОПАГАНДІ В УКРАЇНІ

(20-ті – 40-ві роки ХХ ст.)

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України 20 – 30-х рр. ХХ ст.

Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук,

старший науковий співробітник

РУБЛЬОВ Олександр Сергійович,

учений секретар Інституту історії

України НАН України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

дійсний член АПН України

ПАЩЕНКО Володимир Олександрович,

ректор Полтавського державного педагогічного

університету ім. В.Г. Короленка;

кандидат історичних наук

КОКІН Сергій Анатолійович,

заступник начальника Державного архіву СБУ.

Провідна установа: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів).

Захист відбудеться “ 9 “ грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.008.02 у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” Міністерства освіти і науки України (04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди, 2, корп. 1, ауд. 301).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного університету “Києво-Могилянська академія” (04070, м. Київ, вул. Г.Сковороди, 2).

Автореферат розісланий “ “ листопада 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О. Г. Бажан

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Здобувши державну незалежність, Україна розпо-чала реформування всіх галузей суспільно-громадського та державного життя, а також вироблення якісно нового підходу до державно-церковних відносин. Проте, практика оновлення суспільства засвідчила, що цей складний, небезбо-лісний та суперечливий процес трансформації супроводжується низкою кризових явищ у громадсько-політичному, економічному, культурному житті. Не є винятком у цьому контексті й церковно-релігійна сфера, яка не позбавлена міжконфесійних, державно-церковних та етнонаціональних проблем. Зазначені питання потребують глибокого розуміння законів суспільно-державного та пра-во-вого оновлення в умовах переходу від тоталітарного ладу до демократичного, що в значній мірі забезпечується досконалим вивченням минулого, особливо тих його етапів, коли закладалися підвалини радянсько-більшовицького режи-му в Україні.

З огляду на трагізм і катастрофічність наслідків реалізації політики дер-жав-ного атеїзму, що неухильно здійснювалася в Україні впродовж її радян-ського минулого, для держави, церкви й духовного життя народу необхідним є вивчення, критичне осмислення та узагальнення цього негативного досвіду з метою запобігання його повторенню в майбутньому.

Дослідження процесу становлення державно-церковних відносин в Укра-їні в міжвоєнний період має не лише значиму цінність для об’єктивного відтво-рення історичного минулого, але й водночас рефлексує до сучасності, окреслю-ючи визначальні орієнтири в розв’язанні державно-церковних проблем сього-дення. Наявність значної кількості конфесій, активна громадсько-полі-тична ді-яль-ність церковних організацій, тісний взаємозв’язок релігійних та на-ці-ональ-них почуттів і надалі потребує вдосконалення політичних, правових, соціаль-них аспектів у подальшій консолідації українського народу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з розробкою планових тем: “УСРР в добу утвердження тоталітарного ладу (1928 – 1933 рр.)”, “Завершення формування тоталітарного ладу в Україні (1934 – рр.)” (номер держреєстрації 01984000867) відділу історії України 20 – 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії Укра-їни НАН України, “Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України ХХ ст. (№ 0102U000937) та “Історичне регіонознавство в Україні” (№ U003773) відділу регіональних проблем історії України цього ж інсти-туту, а також із напрямом досліджень Республіканської програми “Реабіліто-вані історією” (голова Головної редколегії проекту акад. НАН України П. Тронько).

Метою роботи є здійснення комплексного історичного та політико-право-вого аналізу ролі та місця Спілки войовничих безвірників (СВБ) в анти-релігійній пропаганді державно-партійних органів в Україні 1920 – 1940-х рр. та виявлення особливостей функціонування безвірницького товариства як засобу практичної реалізації політики войовничого атеїзму.

Для досягнення поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан вивчення проблеми в історіографії, встановити повно-ту її джерельного забезпечення;

- з’ясувати теоретичні засади політики партії більшовиків щодо релігії та церкви, її основні етапи, способи й методи реалізації;

- дослідити процес становлення, організаційного оформлення та функціону-вання Спілки войовничих безвірників в Україні;

- розкрити питання її періодизації, статусу, матеріального становища, кадро-вого забезпечення;

- визначити особливості та специфіку існування Спілки войовничих безвір-ників в Україні, її залежність від центральних органів влади взагалі та Центральної Ради СВБ СРСР зокрема;

- окреслити коло відповідних партійно-державних документів, що обумов-лювали діяльність безвірницького товариства;

- вивчити зміст та форми діяльності, механізми впливу Спілки безвірників на масову свідомість населення, визначити методи і способи впровадження необхідних владі стереотипів у громадську свідомість та поведінку для тотального контролю над релігійним життям людини та церквою;

- простежити зв’язок процесів становлення радянської тоталітарної системи, її внутрішньої і зовнішньої політики з організаційно-структурними та функці-ональними змінами, яких зазнавала Спілка безвірників.

Об’єктом дослідження є витоки, засади, форми, методи, механізми та особливості реалізації антирелігійної політики владних структур за допомогою Спілки войовничих безвірників в України у 1920 – 1940-х роках.

Предметом вивчення є Спілка войовничих безвірників України, що була утворена для практичної реалізації основних заходів політики радянської влади щодо релігії, церкви та віруючих.

Ме-тодологічна основа дослідження. Дисертація ґрунтується на загаль-но-вживаних науково-дослідницьких принципах об’єктивності, пріоритету фак-тів, загальнолюдських цінностей, фахової відповідальності. Для досягнення поставленої мети, аби уникнути тенденційності й безкритичної апологетики, використані спеціальні методи дослідження, а саме: історичний, логічний, по-рів-няльний, проблемно-хронологічний і метод структурно-функціонального аналізу, що уможливило всебічний науковий аналіз проблеми.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 20 – х рр. ХХ ст., серед яких, з огляду функціональної активності Спілки безвірників, уважаємо доречним виділити час активної реалізації партійно-радянської антирелігійної політики та високої дієвості безвірницької організації (1920 –1930-ті рр.), а також період зменшення гостроти напруги в державно-церковних стосунках, що спричинило спочатку дещо формальне існування СВБ, а потім узагалі усунення її з політичної та громадської арени (1940-ві роки).

Географічні межі визначаються територією Української РСР в її дово-єн-ний та післявоєнний періоди. У роботі назви регіонів, населених пунктів, їх адміністративно-територіальне окреслення вживаються відповідно з чинним тоді поділом; ураховані зміни, що відбувались у зв’язку з ліквідацією губерн-сько-повітового поділу, районуванням та створенням областей.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації:

- уперше здійснено спробу виділення в самостійний об’єкт наукового роз-гляду й комплексного дослідження Спілки войовничих безвірників України в контексті антирелігійної політики 1920 – 1940-х років;

- з’ясовано основні передумови, етапи та особливості становлення й роз-витку безвірницького товариства, а також їхній взаємозв’язок із процесами фор-му-вання тоталітарної системи в СРСР;

- здійснено аналіз процесу формування та функціонування системи підго-товки антирелігійних кадрів, прийомів та способів залучення до Спілки безвір-ників широких верств населення; на загальноісторичному тлі простежено діяль-ність і долю багатьох учасників тогочасних подій;

- розкрито механізми впливу Спілки войовничих безвірників на свідо-мість населення, проаналізовано методи, прийоми, зміст та форми діяльності безвірницьких осередків під час реалізації політики масової атеїзації;

- обґрунтовані особливості розгортання безвірницького руху на західно-українських землях, які в 1939 р. відійшли до складу УРСР;

- чільне місце відведено аналізові процесу лібералізації державно-церковних відносин у роки Другої світової війни, що дало можливість уяснити основні аспекти припинення існування войовничо-атеїстичного товариства;

- доведено визначальну роль СВБ у багатогалузевій та структурованій системі антирелігійного апарату, її вплив та ідеологічний тиск на громадськість із метою забезпечення підтримки антирелігійних таємних, провокаційних та репресивних заходів державно-партійних органів стосовно релігії та церкви;

- виявлено й залучено до наукового обігу значний масив архівних доку-мен-тів, що істотно розширило джерельну базу досліджуваної проблеми.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в можливості використання його результатів та матеріалів під час написання узагальнюючих курсів з історії України, спеціальних курсів із релігієзнавства, історії релігії та церкви в Україні, а також у процесі викладання відповідних дисциплін у вищій школі. Висновки та рекомендації, зроблені в дисертації, можуть бути вико-рис-тані в процесі виховання національної самосвідомості, загальнолюдських моральних якостей та формування правової культури в суспільстві.

Наукова апробація результатів роботи. Основні положення дисертації обговорювались у відділі історії України 20 – 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України. Результати дослідження викладались авторкою на VІ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство у відродженні духовності, культури, багатовікових національних традицій України” в Луцьку (28 вересня – 1 жовтня 1993 р.), міжнародних наукових конференціях, зокрема: “Незабутні сторінки історії нашого народу” (до 60-річчя звільнення України від гітлерівських загарбників) у Києві (17 грудня 2004 р.), “Історія релігій в Україні” у Львові (16 – 18 травня 2005 р.), “Історія релігії та церкви в Україні: про-бле-ми джерелознавства та історіографії” у Полтаві (14 – 16 вересня 2005 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені авторкою в шести наукових працях, з них чотири опубліковано у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 257 стор., із них основного тексту – 206 стор., список джерел та літератури – 51 стор. (558 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і предмет дослідження, мету й завдання роботи, її методологію, окреслено хронологічні й територіальні межі, з’ясовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, рівень апробації та структуру дисертації.

У першому розділі – “Історіографія проблеми та огляд джерельної бази” – з’ясовується методологічне, історіографічне та джерелознавче підґрун-тя дослідження.

Політика компартійних органів та державних структур щодо релігії, церкви та віруючих у міжвоєнний та воєнний періоди у вітчизняній істо-рі-ографії є ґрунтовно дослідженою. Проте бракує досліджень, що висвітлюють становлення та характер діяльності Спілки войовничих безвірників як структур-ного елементу в системі антирелігійної пропаганди в Україні 1920 – 1940-х років.

Усі праці, які певною мірою стосуються досліджуваного питання, можна розподілити на групи за проблемно-тематичним принципом та хронологічними періодами: 1) праці істориків, пропагандистів-атеїстів та публіцистів 1920 – 1930-х рр.; 2) наукова спадщина радянської історіографії; 3) сучасні наукові дослідження; 4) праці істориків та релігієзнавців української діаспори.

Перші спроби проаналізувати історію Спілки безвірників у традиційному процесі зростання безвірницького руху здійснені пропагандистами-антире-лі-гійниками, що безпосередньо були пов’язані з її становленням та діяльністю. Серед українських теоретиків войовничого атеїзму слід відзначити Д. Ігна-тюка Игнатюк Д. Вопросы организации и руководства СБ // Антирелигиозник. – 1929. – № 5. – С.71–74; його ж. Антирелігійна пропаганда на Україні й Спілка безвірників // Безвірник. – 1926. – № 11-12. – С.6–12; його ж. Проти релігійного побуту. 2-е вид. доп. – Х., 1930. – 105 с., О. Чефранова Чефранов О. Безвірники України на будуванні соціалізму // Безвірник. – 1932. – № 19-20. – С.9–18; його ж. Комсомол на боротьбу з релігією: Підручник для комсомольського політнавчання – Х.–К., 1931. – 80 с.; його ж. Молодий безвірник: Антирелігійна читанка. – Х., 1930. – 340 с.; його ж. Соціалістичне змагання на антирелігійному фронті / За ред. В. Петрова. – Х., 1930. – 56 с., А. Іванівського Іванівський А. Спілка безвірників / Матеріали з питань організації та роботи Спілки. – Х., 1928. – 102 с.; його ж. 100 (сто) запитань безбожникам / Збірка запитань та відповідей на допомогу антирелігійникам. – Х., 1930. – 134 с.; його ж. Чергові завдання осередків Спілки безвірників // Безвірник. – 1927.– № 6. – С. 3–5., І. Сухоплюєва Сухоплюев И. Октябрины. – Х., 1925. – 34 с.; його ж. Релігія чи наука? Порадник до антирелігійної виставки. – Х., 1927. – 195 с.. Загалом того-часні релі-гі--єзнавчі розвідки назагал були ідеолого-публіцистичними інтерпретаціями відверто атеїстичного, офіціозно-негативістського характеру, далекими від об’єктивного, наукового аналізу фактичного матеріалу.

У 1950 – 1960-ті роки хрущовська лібералізація, майже не торкнувшись церков-ного життя, принесла нові гоніння проти церкви та віруючих і сприяла появі великої бюрократичної системи атеїстичної пропаганди. Щоб надати цій атеїстичній роботі новий, популяризаційний аспект, її було названо “науко-вою”. Із цього часу починається копітка робота радянських учених щодо аналі-зу історії становлення в країні масового атеїзму. Серед перших фундаменталь-них досліджень із зазначеної тематики варто назвати монографії М.М. Персиця Персиц М.М. Отделение церкви от государства и школы от церкви в СССР. – М., 1950. – 256 с. й О.Т. Вещикова Вещиков А. Путь к атеизму. – М., 1965. – 160 с.. Періодично на тему становлення атеїстичного руху в по-жовтневий період друкуються статті в журналах “Вопросы научного ате-изма, Наука и религия, Философские науки, “Питання атеїзму”, “Людина і світ”.

Першим, хто виділив Спілку войовничих безвірників як окремий об’єкт наукового дослідження, був російський учений Б.М. Коновалов Коновалов Б.Н. К массовому атеизму. – М., 1974. – 167 с.; його ж. Проблемы теории и практики атеизма в СССР в 1920 – 1930-х гг. (На материалах Союза воинствующих безбожников): Автореф. дис. … канд. филос. наук: 09.622. – М., 1968. – 20 с.; його ж. Развитие массового атеизма в СССР. – М., 1973. – 140 с.; його ж. Союз воинствующих безбожников // Вопросы научного атеизма.– М., 1967. – Вып. 4. – С.63 – 93.. Використо-вуючи документи й матеріали центральних партійного та державного архівів, архіву Музею історії релігії та атеїзму в Ленінграді, стенографічні звіти з’їздів СБ, атеїстичну періодику та літературу 1920 – 1930-х років, автор з’ясував цілі, завдання, різні аспекти діяльності товариства. Вперше було відзначено особли-вість процесу становлення та утвердження безвірницького руху в Україні.

Аналізом Спілки войовничих безвірників у контексті історії становлення та пропаганди атеїзму в цей час займаються українські дослідники М.М. Ко-ва-ленко та О.Г. Білоус Коваленко М.М., Білоус О.Г. Масовий атеїзм – велике завоювання Жовтня. – К., 1967. – 79 с., Г.В. Муквич Муквич Г.А. Утверждение атеизма. – К., 1979. – 143 с.; його ж. Утвердження атеїзму радянської людини / Об’єктивні і суб’єктивні фактори подолання релігії в соціалістичному суспільстві / – К., 1973. – 231 с., І.В. Полук Полук І.В. Зближення нації і розвиток масового атеїзму в СРСР. – К., 1976. – 48 с., Г.Л. Семенко Семенко Г.Л. З досвіду роботи партійної організації по атеїстичному вихованню трудящих (1921–1925 рр.) // Український історичний журнал. – 1967. – № 9. – С. 103 – 108; його ж. Розвиток атеїзму на Україні / Міжвідомчий науковий збірник. Вид-во Київс. ун-ту. – 1968. – Вип. 3. – С. 110 – 120; його ж. Розвиток атеїзму на Україні після Жовтня (1917 – 1927 рр.) // Питання атеїзму. – 1968. – № 3. – С. 110 – 121., В. Бичатін Бичатін В. Як виникла СВБ // Людина і світ. – 1967. – № 7. – С.16 –17., Н. Расторгуєва Расторгуєва Н. Послідовно, наполегливо. Так на Україні проводився в життя ленінський декрет “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” // Людина і світ.–1969.– № 9.– С.3–7.. Попри ідеологічну упередженість, украй обме-же-ну джерельну базу в цих публікаціях можна простежити, в першу чергу, відо-мос-ті про ті форми й методи, до яких вдавалися державно-партійні органи, реалі-зо-вуючи на практиці гасло повної ліквідації релігій та церкви в суспіль-стві.

Серед українських радянських “наукових атеїстів” на цій ниві найактив-ніше працював О.П. Молчанов Молчанов А. Развитие научного атеизма на Советской Украине в 20 – 30-х годах. Автореф. дисс. … канд. филос. наук: 09.622.– К., 1971. – 20 с.; його ж. Великий арсенал атеїстів // Людина і світ.– 1970.– №1.–С.10–13; його ж. Перше покоління // Людина і світ. – 1967. – № 12. – С.12 – 17; його ж. Спілка войовничих безвірників України (1928 – 1941 рр.) // Питання атеїзму. – 1973. – № 9. – С.30 – 36.. Розвиток наукового атеїзму в Україні у 1920 –1930-х рр. є темою його дисертаційного дослідження, другий розділ якого присвячений діяльності СВБ Молчанов О. Розвиток наукового атеїзму на Радянській Україні в 20 – 30-х роках. Дис. ... канд. філос. наук: 09.622 / АН УРСР, Інститут філософії. – К., 1970. – 230 с.. На основі архівних матеріалів автор дійшов висновку, що в Україні Спілка безвірників розпочала свою діяльність у 1928 р., тоді як у Росії антирелігійне товариство існувало з 1925 р. До діяльності безвір-ниць-кого товариства в контексті етнографічно-соціологічного дослідження побутово-обрядового аспекту атеїзації населення України в міжвоєнний період зверталася В.Ю. Келембетова Келембетова В.Ю. Побут і релігійні пережитки / Етнографічно-соціологічне дослідження АН УРСР. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. – К., 1974. – 191 с.; її ж. Утвердження атеїзму в побуті трудящих України – К., 1967. – 164 с..

Багатими на публікації виявилися 1970 – 1980-ті роки, коли було надру-ковано чимало матеріалів, присвячених в основному критиці буржуазного тлумачення свободи совісті, доведенню того, що в СРСР вона на практиці повністю реалізована. Будучи рупором офіційної комуністичної ідеології, праці радянських дослідників – М. Бабія Бабий М.А. Несостоятельность “советологической” концепции “атеистического государства”// Вопросы научного атеизма. – М., 1981. – Вып. 27.– С. 212–232., Г. Воронцова Воронцов Г.В. Ленинская программа атеистического воспитания в действии (1917 – 1937 гг.). – Л., 1973. – 176 с.; його ж. Церковно-эмигрантская фальсификация религиозного вопроса в СССР // Вопросы научного атеизма. – М., 1970. – Вып. 10. – С. 372–395. , В. Клочкова Клочков В.В. Религия, государство, право. – М., 1978. – 287 с.; його ж. Советское право и церковь. – М., 1983. – 42 с., Е. Лисав-цева Лисавцев Э.И. Критика буржуазной фальсификации положения религии в СССР. Изд 2-е, доп. – М., 1975. – 316 с.; його ж. Религия в борьбе идей. – М., 1975. – 64 с. , Б. Нормурадова Нормурадов Б. Критика антикомуністичної фальсифікації теорії і практики наукового атеїзму // Питання атеїзму. – К., 1971. – Вип. 7. – С. 38–42. – мали надто заполітизований зміст, обмежене коло джерел і, як наслідок, багато помилкових припущень. Проте, у зазначених працях містяться відомості про аналіз державно-церковних стосунків дослід-никами західних країн, які чи не першими найбільш відкрито й неупереджено заявили про характер цих відносин у радянському суспільстві періоду 1920 –1930-х років.

Серед сучасних досліджень заслуговує на увагу монографія російського дослідника В. Алексєєва “Иллюзии и догмы” Алексеев В.А. Иллюзии и догмы. – М., 1991. – 400 с.. Аналізуючи характер державно-церковних стосунків, автор пов’язує войовниче безвірництво, що остаточно оформилось у країні в кінці 1920-х років, безпосередньо з діяльністю Спілки безвірників і визначає його як різновид вульгарного атеїзму.

Із нових методологічних позицій охарактеризована зазначена тема в збірці праць російських дослідників “Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе” Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе: Межвуз. сб. / Под ред. С.Н. Савельева. – СПб., 1991. – 184 с.. Із-поміж спеціальних розвідок у галузі державно-церковних стосунків вирізняється стаття С.Н. Савельєва Савельев С.Н. Протоколы антирелигиозных мудрецов // Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе: Межвуз. сб./ Под ред. С.Н. Савельева.– СПб., 1991.– С. 143–154.. І хоч українські пи-тан--ня згадуються російськими вченими лише побіжно, загальний контекст більшовицької антирелігійної політики взагалі та діяльність Спілки безвірників зокрема на теренах СРСР дозволяє з’ясувати характерні риси становлення та розвитку безвірницького руху й в Україні.

Серед новітніх вітчизняних досліджень у контексті означеної проблеми чільне місце посіли роботи полтавського дослідника В.О. Пащенка Пащенко В.О. Свобода совісті в Україні: Міфи і факти 20 – 30-х років / АН України та ін. – К., 1994.– 250 с.; його ж. Держава і православ’я в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст. / НАН України. Центр пам’яткознавства. Укр. тов-во охорони пам’яток історії та культури. – К., 1993. – 188 с.; та ін.. Автор подає детальну інформацію про поширення в республіці безвірницьких осеред-ків, формування організаційних структур безвірницького руху, про форми та методи діяльності Спілки войовничих безвірників в Україні, причини її зане-паду. Заслуговує на увагу історико-релігієзнавча розвідка В. Пащенка та А. Ки-ри-дон “Більшовицька держава і православна церква в Україні. 1917 – 1930-ті роки” Пащенко В., Киридон А. Більшовицька держава і православна церква в Україні. 1917 – 1930-ті роки. – Полтава, 2004. – 336 с.. Аналіз СВБ здійснюється харківським ученим В.І. Си-лантьє-вим Силантьев В.И. Большевики и Православная Церковь на Украине в 20-е годы. – Х., 1998. – 232 с. у кон-тексті дослідження процесу становлення органів антирелігійної пропаганди, вивчення основних методів та форм їх діяльності. На жаль, дослі-дж-у-ваний хронологічний період дозволив окреслити лише деякі аспекти поширення в УСРР антирелігійних осередків та організаційне оформлення їх у Спілку без-вір-ників (1928 р.), тоді як подальша діяльність товариства зали-шилася поза увагою дослідника.

Деякі аспекти історії безвірницького товариства вивчалися й іншими істориками. Зокрема, Г. Славута проаналізувала діяльність Спілки безвірників у контексті антирелігійної політики радянської держави в галузі народної освіти Славута Г. Запровадження антирелігійного виховання в навчальних закладах України у 20 – 30-ті рр. // Релігійна освіта в Україні (перша пол. ХХ ст.): Зб. наук. праць / В.О. Пащенко (відп. наук. ред.).– Полтава, 1997. – С.42 – 67; її ж. Антирелігійна політика радянської держави в галузі народної освіти у 20– 30-ті роки // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ.–1998.– № 1– 2.– С. 244– 252., Т. Євсєєва зосередила увагу на “економічній” діяльності СВБ в умовах голодомору 1932–1933 рр. в Україні Євсєєва Т.М. “Безбожна п’ятирічка”. Діяльність Спілки войовничих безвірників // Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та наслідки. – К., 2003. – С. 656 – 675. , Н. Рубльова визначила Спілку безвір-ни-ків як координатора та керманича антирелігійних заходів, що здійснювалися в республіці різними гілками влади Рубльова Н. Невідома ділянка “антирелігійного фронту”: боротьба владних структур УСРР проти Римо-Католицької Церкви, 1920-ті роки // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КДБ. – 1998. – № 1-2. – С. 228 – 244; її ж. Політика радянської влади щодо Римо-католицької церкви в Україні, 20 – 30-ті роки ХХ ст.: Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / НАН України, Інститут історії України. – К., 1999. – 234 с. , О. Нестуля дослідив згубний уплив войов-ничого атеїзму на культову архітектуру та предмети культового призна-чення Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні, 1917 – 1941 рр. / НАН України, Інститут Історії України. – К., 1995. – Ч.І: 1917 р. – сер. 20-х років.– 280 с.; Ч.ІІ: Кінець 20-х – 1941 рр. – 216 с..

За кордоном першість у правдивому й неупередженому висвітленні зазначеної проблеми належить таким дослідникам-релігієзнавцям, як П.Андер-сон, У. Коларз, У. Флетчер (Англія), Н. Струве (Франція), Г. Граббе (США). Майже всі їхні праці вийшли друком на початку 1960-х років, коли в Радян-ському Союзі були оприлюднені чергові партійні розпорядження про поси-лення атеїстичного виховання. До цього переліку слід віднести наукове дослідження історика релігії А. Боголєпова “Церковь под властью комму-низма” Боголепов А.А. Церковь под властью коммунистов. – Мюнхен, 1958. – 245 с.. Окремі аспекти даної проблематики розглядаються в роботах Т. Хохітової Хохітова Т. Нищення церков на Україні комуністичною Москвою // В обороні віри. – Торонто, 1957. – С. 94 – 103., І. Огієнка Огієнко І. Рятування України: На тяжкій службі своєму народові. – 2-ге вид. доп. – Вінніпег, 1968. – 94 с.; його ж. Християнство і поганство: Чого на світі спокою немає: Проповіді. – Вінніпег, 1961. – 64 с., Б. Боцюркова Боцюрків Б. Знищення Української Православної Церкви в Радянському Союзі в 1929 – 1936 роках // Сучасність. – 1990. – № 11. – С.80 – 91; його ж. Головні тенденції та етапи радянської релігійної політики // Ювілейний збірник Української Вільної Академії наук в Канаді. – Вінніпег – Манітоба: Видання УВАН, 1976. – С.140 – 153., З. Соколюка Соколюк З. Церква і держава в СРСР, зокрема в УРСР // Наук. конгрес у 1000-ліття хрещення Русі-України / Зб. праць Ювілейного Конгресу / Укр. вільний ун-т: Ред. В. Янів. – Мюнхен, 1988–1989. – С. 792 – 823., Є. Пастернака Пастернак Є. Україна під більшовиками (1919–1939): Спроба істор. студії. – Торонто: Євшан-зілля, 1979. – 314 с..

Видатним істориком державно-церковних стосунків був Демид Бурко Бурко Д. Українська Церква під сучасним режимом / 1920 – 1930-ті роки // Церква і релігія в Україні 50 літ після Жовтневої революції: Зб. доповідей наук. конференції Укр. Вільного Ун-ту в Мюнхені / 5-7 липня 1968 р. /. – Мюнхен, 1984. – С. 28 – 64., який зосередив увагу на систематизації численних відомостей про обставини, за яких відбувалося цькування та нищення церкви в радянські роки.

Головними недоліками зарубіжних праць, що стосуються означених пи-тань, є використання їх авторами обмеженого кола джерел, а то й цілковита від-сут-ність матеріалів з архівів колишнього СРСР. Вони мають характер яскра-вої публіцистики, забарвлені емоціями співпереживання, обурення або скор-боти.

Найбільш цілеспрямовано, фахово й плідно досліджував зазначену про-бле--матику канадський учений Д.В. Поспєловський Поспеловский Д. Русская православная церковь: испытания начала ХХ века // Вопросы истории. – 1993. – №1. – С. 42 – 55; його ж. Православная церковь в истории Руси, России и СССР: Учеб. пособие / Библейско-Богословский ин-т св. апостола Андрея. – М., 1996. – 403 с.; його ж. Русская православная церковь в ХХ веке. – М., 1995. – 511с., однак, характери-зуючи діяль-ність Спілки войовничих безвірників, учений обійшов увагою особливості її існування на теренах України.

Аналіз войовничого безвірництва вкраплений у загальну картину відтво-рення колективізації та голодомору в Україні періоду 1929 – рр., що досить переконливо зробив Роберт Конквест Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор – К. 1993. – 384 с.

. Проте, книга не позбавлена певних недоліків, у ній трапляються помилки, неточності, що пояснюється насамперед обмеженим колом джерел та відсутністю архівних матеріалів.

Загалом можна зробити висновок, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії певною мірою знайшли відображення різні аспекти становлення та діяльності Спілки войовничих безвірників в Україні у зазначений період. Водно-час комплексна розробка цієї проблематики на основі залучення широ-ко-го кола джерел не була виконана тому є завданням даного й подальших досліджень.

Джерельна база дисертації різнопланова й багатоманітна. Основу її скла-дають комплекси архівних документів, які є необхідними для розуміння ролі та місця СВБ в антирелігійній пропаганді в Україні періоду 1920 – 1940-х років.

Для розкриття теми дисертаційного дослідження були опрацьовані документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), а саме матеріали таких фондів: ВУЦВК (Ф.1), РНК УСРР (Ф.2), НКВС УСРР (Ф.5), НКЮ УСРР (Ф.8), НКО УСРР (Ф.166), ВУРПС (Ф.2605), Колекції документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій та різних осіб (Ф.4465), Уповноваженого Ради у справах Російської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР (Ф.4648). Документи архіву дають змогу з’ясувати організаційний рівень СВБ та кількісне охоплення народних мас безвірницьким рухом, окремі аспекти адміністративно-територіальної структури товариства, фінансування, кадрове забезпечення, форми та методи діяльності, особливості виконання безвірниць-кої роботи на місцях та ін.

Значний масив документів, украй необхідних для дослідження історії СВБ, міститься у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Переважно це матеріали фонду ЦК КПУ (Ф.1): 1) циркулярні листи, інструкції, директиви, постанови ЦК КП(б)У; 2) протоколи засідань Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК КП(б)У, матеріали до них; 3) плани, звіти, доповідні записки, інформаційні довідки Агітпропу ЦК КП(б)У щодо проведення антирелігійної роботи; 4) протоколи засідань Всеукраїнської Антирелігійної комісії при АПВ ЦК КП(б)У, а також витяги з них; 5) листування ЦК із різними державними установами та партій-ними органами республіки про стан антирелігійної пропаганди. Корисну ін-фор-ма-цію щодо участі в роботі Спілки безвірників молоді та комсомолу знаходимо в документах ЦК ЛКСМУ (Ф.7). Вивчення документів Центрального держав-ного архіву громадських об’єднань України дало змогу дослідити роль ЦК КП(б)У в розробці й реалізації антирелігійної та антицерковної політики радян-ського керівництва взагалі та керівну участь партійних органів у станов-ленні й діяльності СВБ зокрема.

Таким чином вивчалася багатогалузева структурована система держав-ного антирелігійного апарату, взаємодія всіх її ланок у процесі масової насиль-ницької атеїзації населення через діяльність Спілки войовничих безвірників.

Зважаючи на підконтрольність антирелігійного товариства партії, важли-вим джерелом для розуміння статусу Спілки войовничих безвірників є партій-но-державні документи, які визначали й регулювали напрями її діяльності та функціонування. Перші спроби систематизувати й видати збірники документів стосовно державно-церковних стосунків були здійснені у 1920 – 1930-х рр.Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров по НКЮ УССР в систематизированном виде. – Х., 1920. – Вып.1. – 112 с.; Отделение церкви от государства. Сборник инструкций, циркуляров УССР и СССР с разъяснениями Отделения Культов при НКВД УССР / Под ред. Н.А. Черлюнчакевича. – Х., 1925.–109 с.. Усі наступні збірники документів, що виходили в УРСР та в Радянському Сою-зі, мали яскраво виражену ідеологічну спрямованість, відзначалися цензур-ними обмеженнями та відверто ідеологічною заангажованістю. Ознайом-лення з ними дозволяє краще зрозуміти умови становлення безвірницького руху, досить повно охарактеризувати позиції партії та уряду щодо релігії, церкви та віру-ючих.

Окремим важливим блоком джерел, що потребує вивчення з метою з’ясування засад політики одержавленого атеїзму, є праці тодішніх керівників радянської держави та правлячої партії – В.І. Леніна Ленін В.І. Про ставлення робітничої партії до релігії // Повне зібр.тв. Пер. з 5-го рос. вид.: Т. 17 (березень 1908 р.– червень 1909 р.).– К. , 1971. – С.389–399., Й.В. Сталіна Сталін Й.В. Твори / Перекл. з рос. вид. – Т.10 (серпень–грудень 1927 р.). – К., 1949. – 399 с.; Т.11 (1928 – березень 1929 р.). – К., 1949. – 379 с.; Т.13 (липень 1930 р.– січень 1934 р.). – К., 1951. – 415 с., що стосу-валися загальних питань стратегії й тактики більшовиків щодо релігії та церкви, а також тогочасне радянське законодавство.

Незаперечний інтерес для дослідників зазначеної проблеми становлять праці керівників СВБ та антирелігійних теоретиків як загальносоюзного, так і республіканського рівнів, а саме: О. Ярославського Ярославский Е. О религии. – М.,1957. – 640 с.; його ж. Против религии и церкви. В 5-ти т. – Т. 4. – М., 1935. – 563 с.; його ж. Біблія для віруючих і невіруючих. Вид. 3-е. – К., 1982. – 324 с.; його ж. Как вести антирелигиозную пропаганду. Доклад прочитанный 20 апреля на І-м Всесоюзном съезде корреспондентов газеты “Безбожник” и Общества друзей газеты “Безбожник”. – М., 925. – 96 с.; його ж. Очередные задачи антирелигиозной пропаганды (Доклад и заключит. слово на ІІ пленуме ЦС СВБ СССР). – М., 1930. – 68 с.; його ж. Вибрані антирелігійні статті. – К., 1958.– 191 с., А. Лукачевського Лукачевский А. Союз Безбожников и антирелигиозная пропаганда // Антирелигиозник. – 1926. – №2.– С.3– 6; його ж. Кризис капитализма и международный безбожный фронт.– М.-Л., 1931. – 48 с., І.І. Сквор--цова-Степанова Скворцов-Степанов И.И. Избранные атеистические произведения. Ред. и вступ. ст. В.Ф. Зыбковца. – М., 1959. – 568 с; його ж. Комсомольське Різдво або чому б нам не відзначати релігійні свята // Правда. – 1922. – 13 грудня., Д. Ігнатюка, А. Іванівського, Ф. Олещука Олещук Ф. О работе Центрального Совета СВБ. Доклад на ІV расширенном пленуме ЦС СВБ СССР 1 февраля 1938 г. // Антирелигиозник. – 1938. – № 2. – С. 15–23; його ж. Вражеская агентура на антирелиги-озном фронте // Антирелигиозник. – 1937. – № 11. – С. 18–24; його ж. Новый устав Союза Воинствующих безбожников // Антирелигиозник. – 1929. – № 7. – С. 20–24.; його ж. Рух, народжений Жовтнем // Людина і світ. – 1967. – № 8.– С. 6–10; його ж. Что такое Союз воинствующих безбожников. – М., 1930. – 72 с.

.

Авторкою були опрацьовані матеріали, що безпосередньо пов’язані з організаційним становленням та існуванням Спілки безвірників: 1) статути то-ва-риства, 2) стенографічний звіт ІІ Всесоюзного з’їзду СВБ, матеріали союзних, республіканських та окружних безвірницьких з’їздів, пленумів ЦР; 3) інструкції та методичні рекомендації щодо організації роботи сільських, міських осе-редків та гуртків юних безвірників.

Непересічну цінність для повноти висвітлення дисертаційної теми становлять періодичні антирелігійні видання в Україні 1920 – 1930-х рр. Газет-на та журнальна періодика в цьому аспекті – різнопланове, багатюще історичне джерело, що доповнює архівні та інші документальні джерела предметною кон-кре-тикою, але яке потребує уважного прочитання та критичного осмислення.

Особливе місце в переліку періодичних видань посідає антирелігійна загальносоюзна та українська преса: 1) газети: “Войовничий безвірник“ – орган ЦР СВБ України (Харків, 1929 – 1933 рр.), “Войовничий безвірник” – орган Київської міськради СВБ (Київ, 1929 1932 рр.), “Безбожник” (Київ, 1937 1941 рр.); 2) журнали: “Антирелигиозник” (Москва, 1926 – 1941 рр.), “Без-бож-ник” (Москва, 1924 – 1941 рр.), “Безбожник у станка” (Москва, 1923 – 1931 рр.), “Безвірник” (Київ, 1923 – 1924 рр.). Провідна роль у насадженні масового ате-їз-му в Україні належить журналу “Безвірник” (1925 – 1935 рр.), який був основ-ним друкованим органом ЦР СВБ України.

Таким чином, комплекси джерельної бази дають підстави для ґрунтов-ного, об’єктивного, різнопланового дослідження ролі та місця СВБ в антире-лігійній політиці державно-партійних органів в УРСР періоду 1920 – 1940-х років.

У другому розділі – “Передумови поширення безвірницького руху в Україні в першій половині 20-х років ХХ ст.” – аналізуються теоретичні заса-ди більшовицької партії щодо релігії й церкви та процес становлення органів антирелігійної пропаганди в контексті державно-церковної політики в Україні.

Поразка українських національних сил у розбудові власної державності та встановлення в Україні більшовицького режиму зумовило суттєві зміни в державно-церковних стосунках. Утвердження радянської влади супроводжу-валося насадженням більшовицької ідеології, яка засадничо не передбачала місця в новому суспільстві для релігії та церкви. Тимчасовий робітничо-селян-ський уряд 22 січня 1919 р. ухвалили Декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви, що на практиці було суто декларативним врегу-люванням державно-церковних стосунків. Одночасно партія оголосила й про антирелігійний зміст своєї політики, здійснення якої відбувалося через численні таємні партійні та урядові постанови й розпорядження.

На початку 1920-х років у плані розбудови радянського держапарату було створено цілу систему органів для практичної реалізації державно-церковної політики. Поступово при партійних комітетах усіх рівнів створюються спеці-альні антирелігійні комісії та відділи, які покликані були організовувати й контролювати антирелігійну пропаганду.

Антирелігійні державно-партійні заходи не користувались особливою підтримкою та популярністю серед населення. Усвідомлюючи це, вищі партійні органи вдалися до організації під своїм керівництвом спеціального антирелі-гій-ного товариства, осередки якого повинні були діяти безпосередньо на місцях, займатися популяризацією та виконанням накреслених урядом та партією антирелігійних заходів, охопити найширші народні маси й, цим самим, сприяти побудові на практиці безрелігійного суспільства.

Для практичної реалізації політики партії щодо релігії та церкви, спрямо-ваної на цілковите їх знищення, і завершення організаційного й струк-тур-ного формування системи органів антирелігійної пропаганди в 1925 р. з ініціативи партійних органів була створена громадська організація – Спілка безвір-никівСБ). Незмінним головою Спілки впродовж її існування був відомий діяч більшовицької партії О. Ярославський.

Процес становлення й організаційного оформлення Спілки безвірників в Україні мав свої характерні ознаки й відрізнявся від аналогічного процесу, що мав місце в 1920-х роках у цілому в Радянському Союзі. Вважаючи антире-лігійну пропаганду складовою культурно-освітньої роботи, у лютому 1925 р. вище партійне керівництво УСРР ухвалило категорично втриматися від органі-за-ції будь-яких товариств, спрямованих на боротьбу з релігією. На думку партій-ної верхівки, у разі відсутності належного керівництва з боку партії в умовах загострення релігійних настроїв і активної діяльності церковних орга-нізацій такі товариства могли спричинити посилення релігійного руху.

Не сприймаючи такого відношення до антирелігійної роботи на місцях, загальносоюзні владні структури