Херсонський державний університет

Дудюк Леонід Петрович

УДК 82-312.6

Проблема становлення особистості

в російській автобіографічній прозі початку ХХ століття

(В.Короленко і М.Горький)

10.01.02 – російська література

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Херсон – 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та методики викладання Миколаївського державного університету ім. В.О.Сухомлинського.

Науковий керівник – |

кандидат філологічних наук, доцент кафедри зарубіжної літератури Запорізького державного університету Купріянов Ігор Терентійович

Офіційні опоненти – |

доктор філологічних наук, професор відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України Мазепа Наталія Ростиславівна;

кандидат філологічних наук, доцент кафедри російської та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди

Журенко Марина Миколаївна

Провідна установа – | Таврійський національний університет ім. В.І.Вернад-ського, кафедра російської та зарубіжної літератури (м.Сімферополь, вул. Ялтинська, 4).

Захист відбудеться „07„ жовтня 2005 р. о 14-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 67.053.02 у Херсонського державному університеті за адресою: 73000, м.Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27, ауд.256.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Херсонського державного університету за адресою: м.Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27, тел. (0552) 32-67-08.

Автореферат розіслано „ 06 „ вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Невярович Н.Ю.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Переломні епохи початку ХХI і початку ХХ століть перегукуються підвищеним інтересом до духовних проблем особистості. В останні десятиліття зявилась велика кількість мемуарно-автобіографічних творів письменників, громадських діячів у російській, українській і світовій літературі. Глобалізація економіки, політики, культури відбивається на складних процесах формування особистості. Постмодерністська література кінця ХХ ст. віддзеркалює „... сприйняття світу, як розірваного, відчуженого, позбавленого змісту, закономірності й упорядкованості” Ильин И. Постмодернизм. От истоков до конца столетия. Эволюция научного мифа. – М.: Интрада, 1998. – С.164.. Сюжет у таких творах розмитий, руйнується звичне читацьке сприйняття, головний герой відсутній, частіше в його ролі виступає сам автор.

Проблема автора і героя в літературознавстві залишається дискусійною. В автобіографічній прозі вона є найяскравішою, об'єкт і суб'єкт у ній переплітаються. М.Бахтін помітив дивну суперечність у психології творчості, у взаєминах автора і героя. На його думку, вони знаходяться у взаємопроникненні, а „боротьба художника за визначений і стійкий образ героя певною мірою є боротьба його із самим собою” Бахтин М. Автор и герой // Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. - С. 8.. Одночасно - він весь у створеному продукті. М.Бахтін стверджував, що панує повний хаос в історії літератури, коли ототожнюють автора і героя внаслідок збігу фактів їхнього життя. Проблема автора як учасника подій і творця зображеного також залишається дискусійною. Відображений факт – це не копія, а інша реальність. Д.Лихачов писав: „... світ художнього твору – результат правильного відображення і активного перетворення дійсності” Лихачев Д.С. Внутренний мир художественного произведения // Вопросы литературы. - 1968. - № 8. – С. 76.. Це стосується й автобіографічної прози.

У літературознавстві терміни, що позначають різні жанри автобіографічної прози, не завжди чітко розмежовують такі поняття, як „мемуари”, „спогади”, „сповіді”, „художні автобіографії”. Часто форми одного жанру притаманні й іншому. Тому іноді важко визначити межу жанрів. Мемуари - це спогади, оповіді від імені автора про реальні події минулого, учасником або очевидцем яких він був. Звичайно, він суб’єктивно передає свій погляд на зображене, а той, що пише літературну автобіографію, частіше „дописує” і „переписує” своє життя, яке він зображає композиційно логічно, із фактів дійсності створює художню систему, показує закономірний розвиток задуму.

Характерною рисою художніх автобіографій (і в цьому їхня відмінність від мемуарів) є психологізм, автобіографічний герой веде спостереження над своїми вчинками, думками, почуттями, поетапно зростаючи як особистість.

Л.Гінзбург говорила не про відмінність автобіографічних жанрів, а про те, що їх поєднує. Вона писала, що література спогадів веде пряму розмову про людину, а авторська присутність споріднює її з поезією. Найістотніше в мемуарах і автобіографіях є „... прагнення по-філософському осмислити всі явища дійсності, напружений і прискіпливий аналіз і самоаналіз, у якому начало психологічне невід'ємне від морального і громадянського...” Гинзбург Лидия. О психологической прозе. – Л.: Советский писатель, 1971. - С.35. Художні автобіографії, маючи свою специфіку розкриття внутрішнього світу людини, багато в чому подібні до повістей і романів.

Найпопулярнішим письменником кінця XIX - початку XX століття був М.Горький. Його старший сучасник і перший редактор В.Г.Короленко мав найбільший авторитет як публіцист і суспільний діяч. „Історія мого сучасника”(1906-1921) В.Короленка стала творчим поштовхом для створення автобіографічної трилогії „Дитинство”, „В людях”, „Мої університети” (1913 – 1923) М.Горького. Обидва письменники мали багато спільного в розумінні ролі літератури, у засобах зображення внутрішнього світу героя, у принципах добору життєвого матеріалу, але етичні ідеали й естетичні принципи у них різні. Досі немає роботи, де б порівнювалася своєрідність відображення внутрішнього світу автобіографічних героїв В.Короленка і М.Горького. І хоча в останні десятиліття з'явилися монографії, присвячені концепції особистості в російській прозі початку XX століття (Удодов А., Федюкова Н., Колобаєва Л.), але в них автобіографічні жанри розглядаються лише принагідно. Є ряд статей про "Історію мого сучасника" В.Короленка, набагато більше - про автобіографічну трилогію М.Горького, але вони застаріли методологічно й не відбивають сутності проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі теорії літератури та методики викладання Миколаївського державного університету ім. В.О.Сухомлинського. Тема та план-проспект дисертації затверджені на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченко 10 березня 2005 року (№ 130, протокол № 1).

Мета та завдання дослідження. З появою нових матеріалів про життя і творчість В.Короленка й М.Горького настала необхідність об’єктивніше, ніж це було зроблено раніше, дослідити проблему становлення особистості автобіографічних героїв: довести, що письменники створили два різних типи особистості, які відобразили головні тенденції духовного життя російського суспільства.

Для цього необхідно проаналізувати специфіку автобіографізму: задуми письменників і їх реалізацію, принципи добору матеріалу, співвідношення факту і вимислу, самоспостереження та самоаналіз, з'ясувати своєрідність засобів відображення еволюції їх духовного світу, зародження і розвиток почуттів, думок, моральних переконань, порівняти витоки й основні принципи їх гуманізму, вплив середовища на природні здібності й нахили у процесі формування свідомості, характеру, спільне та відмінне героя й автора.

Об'єктом дослідження є автобіографічна проза письменників початку ХХ століття, зокрема В.Короленка і М.Горького.

Предмет дослідження – засоби автобіографічного зображення духовного світу, зародження і розвиток почуттів, свідомості, характеру як основи особистості в „Історії мого сучасника” В.Короленка, у „Дитинстві”, „В людях”, „Моїх університетах” М.Горького.

Методологічною основою дисертації є філософське вчення про діалектику пізнання, гуманістичні погляди західноєвропейських та вітчизняних філософів, які синтезують проблеми особистості як явища природного, психологічного, соціального та космічного; літературознавчі праці про художнє зображення людини у світовій та російській літературі (Д.М.Овсянико-Куликовський, М.М.Бахтін, Л.Я.Гінзбург).

Методи дослідження. У роботі використано синтез соціально-психологічного, порівняльного, аналітично-описового та біографічного методів дослідження, з урахуванням досвіду минулого та сучасного вітчизняного літературознавства.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше зіставляються художні автобіографії початку XX століття різних за естетичними і ідейними принципами письменників, які найяскравіше відобразили процес становлення особистості, еволюцію моральних пошуків героїв, у яких виражені головні тенденції розвитку духовної культури російської інтелігенції на межі століть. „Сучасник” В.Короленка залишився послідовником гуманістичної ідеї служіння народу правдивим словом для його духовного розвитку в ім'я загальнолюдського прогресу. Пєшков, прагнучи допомагати скривдженим, діє силою. Мета життя для нього не зрозуміла, народ загадковий і незбагненний. Його втеча від народу – стихійний протест, прояв розгубленості індивідуаліста. Етична позиція героя складна, суперечлива, у змісті суспільних теорій він сумнівається, але своєї позитивної програми не має, виходу з кризового стану не бачить.

Практичне призначення роботи. Матеріали, зміст роботи можуть використовуватися під час вивчення курсу Історії російської літератури кінця XIX - початку XX століття, стати основою для спецкурсу, як посібник при написанні студентами курсових і дипломних робіт, при вивченні біографій і творчості письменників у школі.

Апробація роботи. У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданнях кафедр: теорії літератури та методики викладання, новітньої зарубіжної літератури Миколаївського державного університету ім. В.Сухомлинського, історії світової літератури та культури Херсонського державного університету; у доповідях (з публікацією тез) на конференціях: Психологічна наука: Проблеми і перспективи. Всесоюзна конференція, присвячена 90-річчю з дня народження дійсного члена АПН СРСР Г.С.Костюка ( Київ, 1990); Актуальні проблеми вивчення і викладання слов'янських літератур. Науково-практична регіональна конференція (Ізмаїл, 1991).

Публікації. Головні положення дисертації викладені в 7 статтях, 4 з них опубліковані в наукових фахових виданнях, в яких публікуються результати дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня кандидата наук, 3 – в інших виданнях, та в 2 тезах доповідей.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури, що нараховує 181 найменування. Текст дисертації викладений на 174 сторінках. Загальний обсяг - 188 сторінок.

Основний зміст роботи

У першому розділі - „Розвиток гуманістичних ідей західноєвропейської літератури і філософії в російській мемуарно-автобіографічній прозі” - зроблено короткий огляд наукової літератури з проблем особистості. У першому підрозділі „Західноєвропейська література і філософія про проблеми особистості” наголошується, що про душу, розум, чесноти говорили ще мислителі античності. В епоху Середньовіччя ці проблеми розглядали з християнських позицій, віддаючи перевагу душі. Відродження стверджувало ідеї складного поєднання в людині божественного і земного. Єдність розуму й волі була домінуючою в час Просвітництва. Надалі філософами і митцями осмислювалися такі складові особистості: почуття, розум, воля, свідомість.

У другому підрозділі „Ідеї про формування особистості в російському літературознавстві та філософії” зазначається, що в гуманітарних науках є багато спільного у тлумаченні проблем особистості. Звернення до історії літератури Давньої Русі (а в ній закладалися джерела російської літератури) дає підстави стверджувати, що в той період філософське й художнє мислення синтезується. Думки про людину відбивалися у фольклорі, писемній літературі. Володимир Мономах переконував своїх нащадків у християнських чеснотах. Авакум розвивав християнський гуманізм. У ХVIII столітті Г.Сковорода поглибив міркування про самопізнання особистості. Д.Фонвізін бачив у людині гармонію розуму, почуттів і моральності. У творах О.Радищева, О.Бестужева, В.Попугаєва сприйняті просвітницькі ідеї про силу людського духу й розуму, про освіту як основу духовності.

Якщо російська класична література ХIХ століття створювала яскраві особистості й досліджувала їх складний внутрішній світ, стверджувала ідею детермінованості особистості, то російська філософія набуває нового розвитку лише в другій половині ХIХ ст. М.Бердяєв, С.Булгаков, М. Лосський стверджували абсолютну цінність людини. Творчу основу особистості вони вбачали у християнських чеснотах, у гармонії інтелекту, волі, характеру. Людина всесвітня, говорили вони, і в ній відбивається історія, душа її є мікрокосмом.

На початку ХХ століття загострилася полеміка про особистість, критика однобічних тлумачень її у філософії, публіцистиці, художній літературі. Переважали в цих дискусіях питання духовного світу людини. У радянський час, коли було багато написано про людину під впливом марксизму-ленінізму, стверджувалося однобічне сприйняття людини лише як результату суспільних відносин.

Думки про синтез художнього і логічного пізнання людини набули свого розвитку з відкриттям конфлікту раціональної свідомості й несвідомого, обґрунтованого З.Фрейдом і розвинутого К.Юнгом. Таким чином, на межі століть створювалася концепція особистості як складного переплетення свідомості і несвідомого, раціонального й ірраціонального, розуму й волі, почуттів, природного й соціального. М.Олпорт запропонував психології разом із літературою паралельно вивчати проблеми особистості.

У російському літературознавстві міркували про особистість О.Герцен, В.Бєлінський, М.Чернишевський, П.Лавров, М.Михайловський. Вони розвивали ідею неповторності, оригінальності, складності духовного світу людини. О.Герцен бачив її в гармонії розуму й серця і визнавав, що природна сутність людини полягає в егоїзмі, але в процесі становлення особистості його варто підкорити моральним законам. В. Бєлінський бачив безліч відтінків розуму, моральності в кожній особистості. Він писав, що особистість „... це така ж таємниця, як і життя: усі її бачать, усі відчувають себе в її надрах, і ніхто не скаже вам, що вона таке” Белинский В. Взгляд на русскую литературу 1846 года // Собр. соч.: В 9 т. – М.: Худож. литература, 1982. – Т.8. – С. 202.. Мисляча людина, на думку М.Чернишевського, розуміє, що щастя кожного залежить від суспільного благополуччя. Ідеологи народництва П.Лавров, М.Михайловський вбачали головну силу, що рухає історію, у критично мислячій особистості. Д.Овсянико-Куликовський стверджував, що почуття людини – природні й соціальні одночасово, це синтез психічних процесів, притаманних і дикуну, і тварині. Але особистість з'явилася тільки з розвитком цивілізації.

Таким чином, у філософії й літературознавстві проблема особистості є предметом багатовікових спостережень, міркувань, дискусій. Вічна таємниця її зводиться до з'ясування сутності внутрішнього світу.

У третьому підрозділі першого розділу - "Історія вивчення мемуарних жанрів російської класичної літератури і художніх автобіографій В.Короленка і М.Горького" – розглянуто ідеї В.Бєлінського, М.Чернишевського, Д. Овсянико-Куликовського про своєрідність мемуарних жанрів у російській літературі ХVIII-ХIХ століть, що визначили головні напрямки досліджень ХХ століття.

Початок ХХ століття ознаменований загостреним інтересом до автобіографізму. Про причини „епідемії мемуарів” є різні думки. Але жодна з них не може бути вичерпною, тому що в переломні епохи гострішою стає потреба естетичного спілкування, щирої, правдивої оповіді про проблеми людини.

У другій половині ХХ століття вивчення автобіографічної прози активізується. У центральних журналах проводилося обговорення її проблем. Основні ідеї дискусій полягали в осмисленні співвідношення факту і вимислу, своєрідності створення образу героя, правдивості відображення дійсності. Літературознавці стверджують, що автобіографічна проза потребує глибших досліджень (В.Піскунов, А.Тартаковський, І.Шайтанов).

Вивчивши наукову літературу, проаналізувавши тексти художніх автобіографій, переконуємося в своєрідності автобіографічного зображення. Для нього характерна оповідь від першої особи, ретроспективність, відповідність фактів із життя письменника і вимислу його задуму, епічність і психологізм, самоспостереження та самоаналіз, нетотожність автора і героя.

У цьому розділі дисертації обґрунтовується вибір письменників, що створили художні автобіографії, які стали класичними в цьому жанрі. Взаємини В.Короленка і М.Горького були дружніми не завжди, але ніколи не були ворожими. Кожний був оригінальною особистістю і письменником зі своїм баченням світу й людини. Їх поєднувала віра в силу художнього слова в духовному розвитку людини і суспільства. Але, як зауважували Ю.Айхенвальд та К.Чуковський, В.Короленко і М.Горький -письменники-антиподи, бо в них різна не тільки поетика, але й етична основа свідомості. В.Короленко не визнавав насильства в суспільній боротьбі, у М.Горького насильство було головним принципом його переконань.

В „Історії мого сучасника” В.Короленка відбито російське життя 60-80-х років ХIХ століття, шляхи демократичної інтелігенції до народу. Художня автобіографія письменника мало досліджена через ідейні й політичні причини. У 1919 році зі своїх суб’єктивних переконань жорстко критикував письменника В.Ленін. Полемічні листи А.Луначарському також відіграли свою застережливу роль у популяризації й дослідженнях творчості В.Короленка загалом та „Історії мого сучасника” зокрема. Літературознавці недооцінювали в історії російської літератури роль письменника, що не сприйняв насильства в революції, а залишився гуманістом, виразником загальнолюдських цінностей.

М.Горький в автобіографічній трилогії „Дитинство”, „В людях”, „Мої університети” щиріший, ніж у белетристиці початку XX століття. Споріднює його з В.Короленком мрія про духовно багату особистість.

З огляду літературознавчих праць про автобіографічну трилогію М.Горького переконуємось, що дослідники ХХ століття сказали чимало справедливого про її задум, історію створення, жанр, стиль. Але в них є однобічне твердження про метод соціалістичного реалізму трилогії, про Пєшкова як про виразника пролетарської революційності й про те, що в ньому зріли Данко, Сокіл, Буревісник, у чому вбачається необ'єктивність. Сучасні літературознавці (В.Баранов, П.Басинський, Е.Клюс, Б.Парамонов, Л.Спиридонова) переглядають різні сторони художніх, ідейних, етичних шукань М.Горького. Потребує більшої об'єктивності оцінка його автобіографічної трилогії, етико-моральна сутність особистості Пєшкова.

У цьому розділі висловлюється незгода з деякими дослідженнями трилогії (В.Десницьким, К.Муратовою), що однобічно розглядали її, співставляючи з класичними творами цього жанру ХIХ ст., та здійснюється об'єктивний порівняльний аналіз творів В.Короленка і М.Горького, завдяки чому переконливіше виступає оригінальність кожного письменника.

У другому розділі - „Автобіографічні принципи і засоби зображення внутрішнього світу особистості в „Історії мого сучасника” В.Короленка та в „Дитинстві”, „В людях”, „Моїх університетах” М.Горького” - досліджуються головні засоби зображення, що відрізняють художні автобіографії від белетристики.

У першому підрозділі „Задум, добір і переосмислення фактів із життя письменників як принцип автобіографізму” доведено, що в художніх автобіографіях є свої принципи і засоби зображення духовного світу героїв. Добір життєвого матеріалу письменники роблять відповідно до задуму, що звучить суголосно головній ідеї, традиціям жанру. Одні факти набувають художнього розвитку, про інші письменник говорить побіжно, деякі зовсім не вводить до оповіді. Таким чином, художній час у них рухомий, як у повістях та романах. У художніх автобіографіях відсутня портретна характеристика.

Переконливими здаються зауваження вчених про те, що спогади не є дзеркальним відображенням життя. Уява і пам'ять письменника знаходяться у взаємопереплетенні, тому автор і герой у них не тотожні, адже зображені події, факти не так, як було, а як згадалося. Про особливості добору життєвого матеріалу в мемуарах і художніх автобіографіях письменники початку XX ст. висловлювалися по-різному, кожний по-своєму включав в оповідь ті чи інші факти, події, що відповідали його задуму. Але всі стверджують головний принцип – говорити правду.

Принципи добору життєвого матеріалу для створення художніх автобіографій у В.Короленка і М.Горького мають подібне і відмінне. Це залежало від задуму і його реалізації. В.Короленко розповів про формування духовного світу, свідомості, суспільних поглядів свого „сучасника”, про прагнення його покоління осмислити мету життя. Він був свідком та учасником важливих історичних подій. Інтимних стосунків героя письменник не показав.

М.Горький використав важливі факти зі свого життя, але не включив ряд драматичних ситуацій, які могли б по-іншому відобразити Пєшкова. Немає в його оповіді й історичних подій. Він задумав розповісти про своє життя, бо, на його думку, воно є досить повчальним. Але в повісті „Дитинство” застеріг, що не про себе розповідає, а про „... тот тесный, душный круг жутких впечатлений, в котором жил – да и по сей день живет – простой русский человек” Горький М. Детство. В людях. Мои университеты //Собр. соч.: В 30 т. – М.: Издательство художественной литературы, 1951. – Т.13. – С.19. Далі цитується це видання із зазначенням сторінки в круглих дужках.

. Пєшков зображений у драматичних пошуках відповіді на складні питання про людину і сенс її життя. Це не автопортрет М.Горького, а художній тип, у ньому відбилися духовні проблеми тієї частини російського суспільства, що намагалася знайти свій життєвий шлях, але впала в оману у виборі засобів його досягнення. Письменник вбачав джерела духовності Олексія в засвоєнні російської народної культури, у прагненні зрозуміти культуру європейських народів через літературу. М.Горький висловив свій осуд дикій азіатській душі (ідея статті „Дві душі") та надію на духовне відродження талановитої слов'янської душі як складової національного характеру. Ідея європеїзації Росії була для письменника домінуючою в його переконаннях під час роботи над трилогією.

У другому підрозділі „Самоспостереження та самоаналіз як головні засоби зображення внутрішнього світу особистості” обґрунтовується думка про засоби психологізму, що притаманні художнім автобіографіям. Самоспостереження і самоаналіз є головними засобами зображення внутрішнього світу автобіографічних героїв В.Короленка і М.Горького

В „Історії мого сучасника” В.Короленка інтроспекція є засобом створення рефлексивних внутрішніх монологів, в яких переплітаються почуття і думки. У дитинстві героя переважають почуття, фантазії; уява формується в процесі розвитку інтелекту. Письменник зобразив зародження й розвиток думок як етапи міфологічного, романтичного і логічного світосприйняття. У роки навчання в „сучасника” переважають думки про суспільний устрій, про долю народу, критичне ставлення до революційних теорій, народництва. Розмірковуючи про народ, про сенс життя, „сучасник” приходить до ідеї просвітницької - жити для народу, для його духовного розвитку.

Художні засоби В.Короленка і М.Горького багато в чому подібні. Погляд на себе із середини відтворює картини життя Пєшкова, в яких підкреслюється тонка чутливість Олексія, що у світі жорстокості приводить його до дій парадоксальних: мріючи творити добро, він стає забіякою. Деформація його почуттів викликана самітністю. Чим дорослішим стає герой, тим помітніше в нього загострюється характерний розлад почуттів і думок. У другій і третій книгах самоспостереження поступається спостереженню над іншими людьми, аналізу їхніх думок, вчинків. Поетичність і бунтарство поєднуються в його характері як прояв стихійного, підсвідомого. Доля народу Пєшкова не захоплювала в такій мірі, як „сучасника”, він більше зосереджений на своєму внутрішньому світі, індивідуалізм є основою його особистості. Розлад душі призводить героя до рішення „убити себе”, але мотивація його суто особиста. М.Горький лише констатує факт, але внутрішнього стану Олексія він не розкрив. Дослідники трилогії писали про Олексія як про виразника ідей пролетаріату. У дисертації висловлюється незгода з цією зовнішньою оцінкою переконань героя. Адже його ідеал людини розмитий, існуючої він не сприймає, якою людина повинна бути - йому не відомо. Тут письменник суперечить своїй ідеї про надлюдину в поемі „Людина”. Спогади, мрії й фантазії героя М.Горького переплітаються. Він мріє про інше життя, про таке, якого немає в дійсності. М.Горький звертається до вимислу частіше, ніж В.Короленко. Він нещадний до свого героя, письменник начебто дивиться на Олексія збоку. Якщо В.Короленко показав кращі якості морального світу „сучасника”, промовчавши про малозначущі факти, то М.Горький оголив суперечливість Олексія. Він подібний до героїв-босяків ранньої творчості письменника, в яких відбивалася, як писали в журналі „Русская мысль”, „... натура різка, бентежна, неврівноважена” Аверин Б. Примечание // Михайловский Н.К. Еще о г. Максиме Горьком и его героях //Литературная критика. Статьи о русской литературе ХIХ – начала ХХ в. – Л.: Худож. литература, 1989. – С.591. . Пєшков - типова особистість, що народжувалася в період складної, суперечливої російської історії, він подібний до індивідуаліста, якого засудив письменник у статті „Разрушение личности”, колективістських ідей автора герой не сприймає.

Таким чином, у художніх автобіографіях факти із життя письменника переосмислюються відповідно до задуму письменника, а інтроспекція та рефлексія відповідають найповнішому розкриттю почуттів, думок, прагнень автобіографічних героїв. У цьому головні риси автобіографізму.

У третьому розділі - "Співвідношення природного і соціального в процесі становлення особистості в художніх автобіографіях В.Короленка і М.Горького" - аналізуються тексти „Історії мого сучасника” В.Короленка та трилогія „Дитинство”, „В людях”, „Мої університети” М.Горького з метою висвітлення закономірностей розвитку природних нахилів, почуттів та впливу середовища на формування духовного світу автобіографічних героїв, що є домінуючою ідеєю обох письменників.

У першому підрозділі „Зображення взаємостосунків особистості і середовища” ведеться полеміка з літературознавцями радянського часу, серед яких переважало твердження про детермінованість особистості, про фатальну залежність її свідомості, характеру від середовища. Така однобічність не відповідає своєрідності зображення героя в художніх автобіографіях, у яких письменники показали природні, підсвідомі нахили, почуття героїв, їх розвиток у певному середовищі або всупереч йому. Наприклад, особливо гостра, тонка чутливість Олексія, природне почуття справедливості „сучасника” є підґрунтям складного процесу соціологізації героїв.

У відображенні взаємин героя і середовища у М.Горького й В.Короленка є спільне та індивідуальне. На різних етапах розвитку свідомості героїв їх стосунки із середовищем різні. У дитинстві переважає наслідування, в отроцтві – опір середовищу, в юності – осмислення взаємин. Мікросередовище „сучасника” – це патріархальна родина з добрими традиціями, навчальні заклади з консервативними і новими взаєминами учнів і вчителів. В.Короленко стверджує, що родину і школу ніхто замінити не може, бо там закладаються основи духовності зростаючої особистості.

Олексій показаний у колі ворогуючих родичів, шкільного навчання в нього не було, що виразно позначилося на формуванні моральної культури героя. М.Горький показав його в „доісторичних умовах”, коли шкіл не було, а вихованням займалися члени роду різних поколінь. Макросередовище М.Горького – це світ особистостей, частіше - представників простого люду, що повчають Олексія. Вони йому замінили шкільних учителів. Їхній вплив сильніший, ніж література, яку Олексій захоплено читав і порівнював з життям. Мікро і макросередовище М.Горького показані як продовження і дзеркальне відображення одного в іншому. М.Горький декларує ідею опору особистості середовищу, але Олексій, протестуючи проти міщанського світу, сприймає і деякі його риси – непокору, анархізм. Його протест - утеча від народу, який він хотів перевиховувати. Письменник суперечить собі: якщо сенс життя в боротьбі, то втеча від неї не виправдана. Духовно герой не піднявся над середовищем, він типовий його представник.

Пєшков проходить динамічний, складний шлях становлення, він не визнає народницьких ідей, толстовства, розмірковує про ніцшеанство, про ідеї богошукання і богобудівництва, і все більше заплутується в розумінні життя та загадковості людини, що було домінуючою ідеєю автора в період написання „Моїх університетів”. Сенс життя в нього не визначений, жити в цьому суспільстві він не може. У народному середовищі він зустрічає багато цікавих особистостей, і в той же час народ йому незрозумілий. У характері його помітні риси фанатизму, емоції нерідко беруть гору над розумом, він схильний до афективних проявів.

У В.Короленка макросередовище ширше – це історичні події, відомі особистості. Автор показав „сучасника” в обставинах, що сприяли розвитку його природних добрих почуттів, нахилів, які приводять до свідомого вивчення проблем народу і переконання жити для суспільства, для народу, служити йому правдивим словом.

У другому підрозділі „Витоки духовності автобіографічних героїв” стверджується думка про розширення поняття „середовище”, до якого долучається фольклор, вірування, народні традиції, література.

Для В.Короленка польський і український фольклор – це світ фантазій його „сучасника”. Письменник показав шлях становлення особистості поетапно – від міфологічного, через романтичне до критичного сприйняття світу. Вирішальним фактором формування його гуманізму стала російська література.

Олексій сприйняв народну мудрість у дитинстві, вона була йому світом казкових фантазій. У роздумах про літературу М.Горький висловлює ідею, яка суперечить його декларативній заяві про любов до народу. Література відкривала герою інший світ, книги навчали розуміти життя, любити людей. Але його дії не відповідають письменницькому твердженню. Людей він не любить. „Не умею, не могу жить среди этих людей”(632), - заявляє у фіналі трилогії Пєшков.

Про християнську мораль, про її вплив на формування духовного світу героїв літературознавці радянського часу писали тільки з позицій атеїзму, не помічаючи такого важливого фактора духовності в житті письменників і його відображення в автобіографічних творах. Літературознавці лише частково торкаються проблеми сприйняття християнства цими письменниками (П.Негрєтов, П.Басинський). У цьому розділі дисертації досліджуються особливості сприйняття християнства та вплив його на формування свідомості "сучасника" і Пєшкова. Сприйняття релігії в героїв різне. „Сучасник” поетапно пройшов шлях від „наївної віри” до критичного осмислення християнства під впливом наукових теорій, філософії позитивізму. Не вважаючи себе атеїстом, В.Короленко шанобливо ставиться до щирої віри, і роль християнства в духовному і моральному житті вважає історично необхідною.

Олексій сприймає християнство суперечливо, не аналізуючи його сутності. М.Горький висловив не богословське, не філософське, а народне сприйняття релігії, де поєднались християнські та язичницькі елементи. Для юного героя релігія, церква, Бог – краще, що є у світі. Бог бабусі добрий, він захисник усіх людей. Бог діда – караючий. Думки про християнство письменник доручив представникам народу. Вони плутані, суб’єктивні. Багатьох персонажів він порівнює із святими, блаженними. Своє ставлення до богошукання і богобудівництва М.Горький висловив у полеміці персонажів, у їхніх міркуваннях є критика Євангелія і сприйняття ідей Ніцше про надлюдину.

Провідною темою художніх біографій обох письменників є роздуми героїв про народ. Олексій не послідовний у таких роздумах. Таємничість, загадковість народу і віра в його духовне оздоровлення здаються непереконливими. М.Горький проголошує ідеї, що суперечать характеру, діям героя. Тут помітне авторське втручання в логіку роздумів і поведінку Пєшкова.

Таким чином, середовище формувало особистість за своєю подобою. Протестуючи проти середовища, Олексій перейняв деякі його риси і протиставив себе народу. Герой В.Короленка не відокремлює себе від народного середовища. Письменник називає героя і своїм ім'ям, і збірним своїм сучасником.

У Висновках узагальнюються результати дослідження.

Проаналізувавши наукові праці про проблеми особистості, переконуємося, що ідея оригінальності, неповторності особистості стверджувались із розвитком автобіографічних жанрів.

Здійснивши порівняльний аналіз „Історії мого сучасника” В.Короленка і трилогії „Дитинство”, „В людях”, „Мої університети” М.Горького, приходимо до висновку, що на відміну від белетристики, художні автобіографії мають свою специфіку зображення особистості.

Добір життєвого матеріалу письменники роблять відповідно до задуму. В.Короленко показав фактори, що впливали на ріст свідомості, суспільних поглядів, характеру „сучасника”. Мікросередовищем для нього була патріархальна родина. В.Короленко переконує, що в духовному розвитку особистості роль родини і школи нічим не може бути замінена. Макросередовище „сучасника” – це широке тло російської дійсності, важливі історичні події, відомі громадські діячі.

М.Горький розповів про життя Пєшкова, бо на його думку воно є повчальним, та про дикі умови, в яких живе російський народ. Олексій показаний в міщанській родині, що руйнується, де помітна деформація традицій; він нікому не потрібний, духовне життя його розвивається стихійно. М.Горький стверджує ідею саморозвитку, самовиховання. Тому ряд фактів із життя героя лише називаються, інші факти, що показують важке життя сироти, набувають розгорнутої оповіді. М.Горький вдається до вимислу частіше, ніж В.Короленко. У обох письменників факт і вимисел знаходяться у взаємопроникненні.

Для автобіографічного зображення внутрішнього світу героя характерним є самоспостереження і самоаналіз. Інтроспекція є засобом погляду героя на себе з середини. Сутність людини митці вбачали в гармонії почуттів, розуму, волі, свідомості, підсвідомого, колективного несвідомого. Мрії, роздуми Пєшкова – це рефлексивні внутрішні монологи про сенс життя та про загадковість народу. Ідея М.Горького про азіатську і слов'янську душу росіян („Дві душі”) прямо не висловлена, але вона відчувається в позиції героя. Почуття героя дисгармонійні, думки парадоксальні, характер суперечливий. Народницька ідеологія, толстовство, християнський гуманізм для Пєшкова не зрозумілі. Рефлексія виявляє складний шлях становлення особистості, поетичність і бунтарство здаються проявами підсвідомого. М.Горький драматизує життя Олексія, який мріє творити добро, але боротися зі злом він може лише насильством: ... колотить по грязным башкам поленом” (291). Він підкреслює дике, низьке в людині.

Провідною темою роздумів героя В.Короленка є взаємини з народом, що збігалася з передовими ідеями часу. Знайомство з суспільними теоріями, визначення мети свого життя служити народу стають завершальним етапом у становленні особистості. „Сучасник” називає себе різноплемінною душею, шанобливо ставиться до різних націй. У кожній людині він бачить, насамперед, людське. У цьому В.Короленко гуманіст і демократ, особистість європейської культури.

В поняття „середовище” письменники включали народні звичаї, фольклор, літературу, християнську релігію. В.Короленко показав шлях інтелектуального розвитку особистості поетапно – від міфологічного, через романтичне до критичного сприйняття світу, яким стала російська реалістична література.

Сутність народної духовності В.Короленко вбачав у християнстві. У дитячі й отрочні роки його герой щиро вірив в Бога, але згодом став нейтральним у віруваннях, однак до віри ставився шанобливо і роль християнства в об'єднанні людей вважав історично необхідною.

Для Пєшкова російський фольклор став джерелом фантазій, мрій. Християнські ідеї для нього була світом поезії. Кращих людей він порівнює зі святими. У діях, вчинках Олексій, по суті, не християнин. Тут вбачається авторське розуміння богошукання і богобудівництва. Заперечуючи ідеї народництва, толстовство, сумніваючись у євангельській любові до ближнього, письменник сприймає ніцшеанську ідею про сильну особистість.

М.Горький створив образ героя-бунтівника, що протиставив себе народу. Він подібний до героїв-босяків ранніх оповідань, волелюбних, сильних особистостей та до індивідуаліста, якого засудив письменник у статті „Разрушение личности”. В основі його характеру – „діонісійське” начало (за Ф.Ніцше). М.Горькому була близька ідея В.Короленка про духовно багату особистість, що буде служити народові, але Пєшков не Прометей і не Данко. В характері Олексія переважає стихійне начало над логічним.

"Сучасник" – гармонійна особистість. Його моральні принципи - милосердя, толерантність. Для нього суттєвим є "аполлоновське" начало. Він уміє прощати людям помилки й омани, глибоко поважаючи особистість.

Трилогія М.Горького – це художня автобіографія, в основі якої знаходиться його переосмислене життя. М.Горький висловив ідею несприйняття темного, жорстокого російського життя, але не дав відповіді на поставлені питання: у чому сенс життя і що є народ.

Художні автобіографії В.Короленка і М.Горького переконують, що проблеми становлення особистості в автобіографічних жанрах мали свої, оригінальні форми зображення - це оповідь від першої особи, коли автор називає героя своїм іменем, ретроспективність, тенденційний відбір фактів із свого життя і суспільного середовища, самоспостереження та самоаналіз, в яких розкривається внутрішній світ героя, подібного до автора, але не тотожного з ним.

В.Короленко і М.Горький прихильники руссоїстського розуміння особистості, що від природи прагне добра. В їх художніх автобіографіях віддзеркалений процес формування свідомості, характерів героїв, що призвели до різних етичних і суспільних позицій. В.Короленко послідовник загальнолюдських цінностей, М.Горький віддав перевагу класовому розумінню гуманізму. Письменники виразили основні тенденції російського духовного життя початку XX століття, традиції їх автобіографізму розвивались у письменників наступних поколінь.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. Истоки нравственности автобиографических героев В.Г.Короленко и М. Горького // Русский язык и литература в учебных заведениях. – 1998. - № 7-8. - С.37-41.

2. Идеи и судьбы (М. Горький и В. Короленко) // Русский язык и литература в учебных заведениях. – 1999. - № 1. - С. 31-34.

3. Рыцарь истины и справедливости. Штрихи к биографии В.Г.Короленко // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - № 1 (237).Січень, 2000. - С. 11-12.

4. Самонаблюдение и самоанализ в автобиографических произведениях М. Горького и В.Г.Короленко //Актуальні проблеми лігературознавства. - Т. 8: Збірник наукових праць / Науковий редактор проф. Н.І.Заверталюк. - Дніпропетровськ: Видавництво „Навчальна книга”. - 2000. - С. 104 - 109.

5. “Им можно очароваться и разочароваться...” Проблема нравственного становления героя в автобиографических произведениях М.Горького и В.Короленко // Русская словесность в школах Украины. - 2000. - № 4. - С.39-41.

6. Автобиографические принципы и приемы изображения внутреннего мира личности в “Истории моего современника” В.Короленко и в “Детстве”, “В людях”, “Моих университетах” М.Горького // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Випуск – XXVII. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2004. – С. 53-58.

7. К проблеме влияния среды на формирование характеров автобиографических героев В.Короленко и М.Горького // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Випуск – XXVIII. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2005. –С. 26-32.

Анотація

Дудюк Л.П. Проблема становлення особистості в російській автобіографічній прозі початку ХХ століття (В.Короленко і М.Горький). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 – російська література. – Херсонський державний університет, Херсон, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми становлення особистості в художніх автобіографіях "Історія мого сучасника" В.Короленка та "Дитинство”, „В людях”, „Мої університети" М.Горького, письменників, що належали до різних літературних течій та різних ідейних напрямів. При аналізі творів виявлено, що автобіографічний принцип зображення має свої засоби творення характеру, духовного світу особистості: ретроспективність, тенденційний відбір фактів із життя автора, самоспостереження та самоаналіз. На підставі порівняння моральних принципів автобіографічних героїв зроблено висновок, що В.Короленко створив гармонійний образ сучасника, гуманізм його має загальнолюдський характер, сенс його життя полягає в служінні народу. Герой М.Горького намагався творити добро, але в його характері переважає емоційне світосприйняття і він не зміг знайти відповіді на питання: "Для чого жити і що є народ?" М.Горький – послідовник класового розуміння гуманізму, і його революційність мала трагічний наслідок. М.Горький в статті “Разрушение личности” (1909) засудив індивідуаліста, герой трилогії Олексій – особистість саме такого типу. Письменник декларував ідею служити народу, носієм якої був „сучасник” В.Короленка, але Пєшков таким стати не зміг.

Ключові слова: