ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

ДЕРЕЗА ЛЮДМИЛА ВАСИЛІВНА

УДК 821.161.1 “18.451.50”

РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ В СИСТЕМІ ЖАНРІВ РОМАНТИЗМУ

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Сімферополь – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України, м.Дніпропетровськ.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор Гусєв Віктор Андрійович, Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри порівняльного та російського літературознавства

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Теплінський Марко Веніамінович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, професор кафедри світової літератури;

доктор філологічних наук, професор Новікова Марина Олексіївна, Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського, професор кафедри російської та зарубіжної літератури;

доктор філологічних наук, професор Федоров Володимир Вікторович, Донецький національний університет, завідувач кафедри російської літератури

Провідна установа

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, кафедра історії російської літератури, м. Харків

Захист відбудеться „14” березня 2005 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, проспект Вернадського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, м. Сімферополь, проспект Вернадського, 4)

Автореферат розісланий „14” лютого 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблема творчих взаємозв’язків фольклору та літератури давно приваблює дослідників і набуває останнім часом нового наукового осмислення. Усе частіше з’являються праці, у яких ґрунтовно досліджені як прямий, так і опосередкований вплив уснопоетичної традиції на окремі художні твори і на всю творчість того чи іншого письменника. Фольклорні сюжети, мотиви, образи, жанрово-стильові форми завжди збагачували літературну творчість. Однак вплив фольклору на формування літературних жанрів, їх розвиток і функціонування все ж вивчені недостатньо. У цьому зв’язку великий інтерес становить авторська казка, у якій значною мірою зберігається зв’язок із фольклорним матеріалом і яка одночасно тяжіє до літературних жанрів. Естетична природа таких суміжних жанрових форм ще не з’ясована. Фольклорний канон по-різному зберігається в літературній казці, що не робить цей жанр чимось винятковим, оскільки будь-який художній текст, і передусім прозовий, розвивається на основі змішаних явищ писемності і фольклорних джерел. Літературна казка включає в себе ознаки різноманітних жанрів, що в цілому притаманне літературі романтизму. Адже саме в цей час утверджується нове співвідношення жанр – автор, коли художня свідомість перестає бути традиціоналістською. Жанрове самовизначення художньої свідомості для автора „стає не вихідною точкою, а підсумком творчого акту. Жанр пізнається важче, ніж раніше”. Бройтман С.Н. Историческая поэтика. – М., 2001. – С. 363. Усе сказане властиве і літературній казці, яка може зближуватися з романтичною поемою і фантастичною повістю, але завжди залишається самостійним жанром. Уже виходячи з цього, побудова розгорнутої жанрової типології авторської казки першої половини XIX століття – завдання надзвичайно складне, і воно не вирішиться, доки структурно-типологічним і функціональним аналізом не будуть охоплені всі жанрові різновиди літературної казки вказаного періоду.

Романтизм, як відомо, був досить неоднорідним явищем. Одна з його течій – фольклорний романтизм (Д.Наливайко), домінуючою рисою якого є орієнтація на фольклор і народне мистецтво. Але варто зазначити, що представники різних течій романтизму широко використовували фольклор. Небувала за глибиною й інтенсивністю взаємодія між фольклором і літературою, що виявилася в різноманітних формах – від переказів і стилізацій до написання оригінальних творів на основі усної народної творчості, – свідчить про масштаби такої зацікавленості. Якщо зіставити спосіб відображення світу в народній казці й романтичній повісті чи поемі, то виявиться, що маємо справу з багато в чому подібними художніми явищами. Поетична ідеалізація головного героя, фантастичний вимисел, різноманітні пригоди і надприродні події фольклорної казки відповідають особливостям романтичного бачення світу. Найбільш яскраво синтез фольклору і літератури виявився в літературній казці, яка по-різному співвідноситься з народною: з одного боку, авторська казка продовжує фольклорну традицію, з іншого – щільно наближається до жанрів літератури Нового часу (байки, поеми, фантастичної повісті). Авторська казка займає особливе місце в літературі романтизму. Її вихід на арену літературного розвитку зумовлений інтересом до усної народної творчості, який виникає в кінці XVIII – на початку XIX століття, прагненням письменників-романтиків усвідомити і передати ірраціональну глибину народнопоетичного світобачення.

Проблема становлення і розвитку літературної казки у її взаємодії з фольклором вивчена досить ґрунтовно. У роботах таких відомих дослідників, як М.Азадовський, І.Лупанова, В.Анікін, Е.Померанцева, Т.Леонова та ін. розкриваються глибинні зв’язки художніх творів із народним мистецтвом. Однак жанрова природа авторської казки як явища двійчастого в естетичному плані вивчена все ж недостатньо. Про це свідчить, наприклад, відсутність чіткого розмежування народної та літературної казок, а також загальноприйнятого визначення останньої. У ряді праць є намагання виокремити жанрову домінанту літературної казки. При цьому спостерігається декілька підходів: по-перше, І.Лупанова, Є.Нєйолов, Т.Чернишова, В.Бахтіна, В.Ляхова вважають, що суттєвою рисою, яка зближує літературну казку з народною чарівною, є особлива картина світу, в якій чудеса, фантастичні події не усвідомлюються казковими персонажами як щось ірреальне, вони нікого не дивують і ніби розчинені в атмосфері казки; по-друге, дослідники наголошують на тому, що літературній казці притаманне ігрове начало (В.Зусман, С.Сапожков). Ці ознаки літературної казки, безумовно, не мають безперечної точності, але, розглядаючи твір на перетині фантастичної картини світу та ігрового начала, можна досить чітко виокремлювати літературні казки з-поміж творів інших жанрів.

Ставлення авторів літературної казки до фольклорної традиції далеко не однозначне. Якщо письменник, послідовно орієнтуючись на усну народну творчість, пише твір, який наближений за формою і змістом до народної казки, то йдеться про літературну обробку певного казкового сюжету, а не про створення оригінальної казки. В іншому випадку (і це буває частіше), доцільно говорити не стільки про близькість літературної казки до конкретного фольклорного джерела, скільки про подібність принципів і прийомів художнього відображення дійсності, інакше кажучи, залишаючись казкою, літературний твір може мати лише опосередкований зв’язок з народнопоетичною традицією. Тому розгляд літературної казки як результату прямого переносу фольклорного матеріалу в авторську художню систему виявляє свою теоретичну недостатність. При вивченні літературної казки часто поза межами дослідження залишається питання про включення її в систему жанрів відповідної епохи.

У період романтизму встановлюється система жанрів, у якій важливе місце посідає і літературна казка. Вона орієнтується на певний жанр даної епохи, вбираючи його найхарактерніші ознаки. Попри все, єдність між літературною і фольклорною казкою зберігається. Повна втрата зв’язку між ними веде до зникнення літературної казки, розчинення її в інших жанрах, тому визначення найважливіших рис літературної казки, її місця серед жанрів романтичної літератури і взаємозв’язку з ними допоможе значно розширити існуючі уявлення про розвиток цього жанру.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження проводилося в рамках плану науково-дослідницької роботи кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету – вивчення літератури в контексті культури. Тема затверджена вченою радою університету (протокол № 4 від 25 грудня 2001 року), а також бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня культура” (протокол № 2 від 30 травня 2002 року).

Мета дослідження полягає у визначенні художньої своєрідності російської літературної казки епохи романтизму та характеру її взаємозв’язків з романтичною поемою та повістю. Відповідно до мети дослідження формулюються його основні завдання:

· визначити спільні та відмінні риси народної та літературної казок;

· простежити етапи становлення літературної казки, дати жанрове визначення власне літературної казки, оскільки такою казкою не вичерпується все розмаїття літературної казки як виду книжної словесності;

· вивчити характер співвідношення художніх систем фольклору і романтизму;

· розглянути принципи трансформації фольклорного матеріалу й особливості його засвоєння романтичною літературою першої половини XIX століття;

· дослідити взаємозв’язки літературної казки з жанрами романтичної літератури і визначити її місце серед них;

· визначити місце літературної казки в творчості письменників першої половини XIX століття;

· побудувати типологію авторської казки вказаного періоду.

Об’єктом дисертаційного дослідження є літературні казки російських письменників першої половини XIX століття – О.Пушкіна, В.Жуковського, П.Катєніна, П.Єршова, М.Язикова, М.Нєкрасова, В.Одоєвського, О.Перовського (Антонія Погорєльського), В.Даля, О.Сомова, М.Лєрмонтова, С.Аксакова, образно-сюжетна поетика яких може слугувати зразком рецепції і творчого втілення фольклору як у його генетичному, так і в структурному еквіваленті.

Предмет дослідження – закономірності функціонування фольклорного пражанру в романтичній літературі, взаємозв’язок провідних жанрів романтизму з літературною казкою.

Методи дослідження. Методологія дисертаційної роботи базується на використанні генетичного, порівняльного і типологічного методів. Теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи становлять наукові праці філософського, культурологічного і літературознавчого змісту, які належать представникам міфокритики (О.Афанасьєв, О.Веселовський, Дж.Фрезер, К.-Г.Юнг, Є.Мелетинський та ін.), структуралістського і постструктуралістського напрямку (Р.Барт, М.Еліаде, Ю.Кристева, Ц.Тодоров, К.Леві-Стросс, Ю.Лотман, В.Топоров, Б.Успенський та ін.). Для розробки концепції дослідження залучені праці, у яких висвітлено виняткове значення фольклору як проміжної ланки між міфом і литературою для становлення жанру літературної казки (В.Пропп, О.Потебня, О.Фрейденберг), а також запропонована М.Бахтіним концепція “пам’яті жанру”, що знайшла своє продовження в роботах М.Липовецького. У роздумах щодо природи жанру використовуються висновки досліджень М.Бахтіна, Л.Гаспарова, С.Аверінцева, Ю.Тинянова та ін. Методологічне значення мають також праці російських і українських літературознавців, присвячені проблемам романтизму (Ю.Манна, Д.Наливайка, М.Новикової та ін.) та вивченню творчості окремих письменників. Таке методологічне розмаїття є не самоціллю, а принциповою позицією у вивченні еволюції літературної казки епохи романтизму. Йдеться не лише про зіставлення фольклору й літератури, а й про особливу рецептивну природу художньої творчості, яка ґрунтується на міфо-фольклорних ремінісценціях і художньому досвіді попередньої літератури.

Наукова новизна отриманих результатів убачається в можливості використання запропонованої методології при дослідженні літературної казки наступних епох.

Вперше російська літературна казка першої половини XIX століття розглядається як одна із складових жанрової системи романтизму, що до цього часу не було предметом спеціального дослідження. Істориками літератури глибоко й ґрунтовно досліджені соціальні, гносеологічні й естетичні основи російського романтизму, його поетика, вивчені творчі біографії письменників-романтиків, простежені різноманітні аспекти їх творчості. Але літературній казці в творчості того чи іншого письменника відводиться в цілому незначне місце. Тому залишається не до кінця з’ясованим питання про жанрову модель літературної казки, що склалася в епоху романтизму, і її подальшу історичну долю. У пропонованій роботі авторська казка розглядається в контексті літератури 20-50-х років XIX століття. При цьому увага зосереджена на зв’язках літературної казки з іншими жанрами романтичної літератури як на формальному, так і на змістовому рівнях. У світлі типологічного підходу проаналізовані казки різних письменників, досліджені характерні тенденції розвитку цього жанру, визначені її основні внутрішньожанрові різновиди. Виявлення найважливіших жанрових особливостей літературної казки епохи романтизму, характеру її співвідношення з іншими жанрами романтичної літератури допоможе значно розширити поняття як про естетичну природу й еволюцію цього жанру, так і про літературу епохи романтизму в цілому.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні існуючих уявлень про жанр літературної казки, визначенні її жанрових різновидів, а також установленні місця авторської казки в жанровій системі романтизму, що створить необхідне теоретичне і методологічне підґрунтя для подальших досліджень у цій галузі.

Практичне значення. Результати роботи сприятимуть науковим дослідженням як при вивченні історії жанру літературної казки, так і в галузі вивчення літературного розвитку першої половини XIX століття. Її матеріали можуть бути використані в курсах з історії та теорії літератури, а також для розробки спецкурсів і спецсемінарів, присвячених цій проблемі.

Апробація роботи. Окремі положення дослідження оприлюднювалися на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференціях: Гоголівські читання (Полтава, 1999, 2002, 2004); Міжнародна конференція, присвячена 200-річчю від дня народження О.Пушкіна (Дніпропетровськ, 1999); Міжнародна Гоголівська конференція (Ніжин, 2001); Міжнародна конференція “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2001, 2002, 2004); Міжнародна конференція “Життя і творча спадщина К.Паустовського” (Москва – Київ – Пилипча-Городище, 2002); Міжнародні Пушкінські читання (Сімферополь – Алупка, 2002; Севастополь, 2003; Севастополь, 2004); Міжнародна науково-практична конференція “Актуальні проблеми мовознавства та літературознавства” (Донецьк – Горлівка, 2003).

Повний текст дисертації було обговорено на засіданні кафедри порівняльного та російського літературознавства Дніпропетровського національного університету та кафедри зарубіжної літератури Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка.

Публікації. Основні положення дисертації відображено в двох монографіях, 34 статтях, із яких 25 опубліковано у провідних фахових виданнях України.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що концепція, зміст, висновки дисертації і тексти публікацій розроблено й викладено автором самостійно.

Структура роботи сформувалася відповідно до її аналітичної спрямованості – від теоретичного обґрунтування феномена літературної казки до розгляду конкретно-історичного матеріалу. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Її обсяг – 340 сторінок. Список літератури включає 462 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність і наукова новизна, визначається мета і завдання дослідження, методологічні основи, розкривається теоретична і практична значущість роботи, формулюються основні положення, що виносяться на захист, подано огляд літератури з питання, схарактеризовано сучасний стан вивчення жанру літературної казки.

Перший розділ “Теоретико-методологічні аспекти вивчення літературної казки” присвячений розгляду найважливіших етапів становлення літературної казки, аналізу напрямків її дослідження в російському, українському та західноєвропейському літературознавстві, окреслюється коло проблем, які вимагають подальшого вивчення.

У першому підрозділі “Основні етапи і напрямки вивчення літературної казки” йдеться про те, як відбувалося становлення понять „казка”, „літературна казка”, виявляється їх смислова наповнюваність.

Визначити жанрову природу літературної казки непросто. О.Білецький зазначав, що „під цим визначенням доводиться об’єднувати і казки, написані просвітниками XVIII століття, такими, як Вольтер, і казки романтиків, і казки, створені представниками революційного народництва другої половини XX століття”Мы против сказки. Материалы совещания при ЦБ КДР. Декабрь, 1929. – Харьков-Киев, 1930. – С. 128.. Зрозуміло, що категорія жанру історично рухома. І все ж можна виокремити певний інваріант, точку відліку, відносно якої доцільно розглядати еволюцію того чи іншого жанру. Літературна казка співвідноситься з комплексом структурно-семантичних ознак чарівної казки. Більшість дослідників справедливо вважає, що саме вона мала найістотніший вплив на формування нового жанру. Прикметно, що розмежування народної та літературної казки відбулося не відразу. У вживанні терміна “казка” спостерігалося дві тенденції: з одного боку, так називали і народну, і літературну казку, з іншого – досить помітні намагання їх розмежувати. З появою „Дитячих і сімейних казок” братів Грімм (1812-1815) поняття „казка” міцно закріпилося за казкою народною. Деякі питання теорії казки знайшли відображення у роботах А.Мерзлякова, А.Нікольського, І.Рижського, М.Остолопова, автори яких, зіставляючи казку з романом, притчею, новелою, констатували наявність у казці фантастичного сюжету, вигаданих пригод героїв. Визначення казки, подане у цих працях, розповсюджується передусім на казки новелістичного характеру, які активно розвивалися в кінці XVIII – на початку XIX століття. У дослідженнях М.Тимаєва, А.Глаголєва, М.Греча зверталась увага на походження казки, способи побутування її серед народу.

Власне авторська казка як самостійний жанр, на думку І.Лупанової, починає активно розвиватися в 20-30-і роки XIX століття. Це твердження приймається більшістю дослідників (Т.Леонова, Т.Зуєва, Л.Овчиннікова, М.Шустов). Варто однак взяти до уваги й роботи літературознавців з історії російської літератури XVIII століття, у яких висуваються аргументи на користь того, що авторська казка зародилася значно раніше (наприклад, роботи О.Соколова, О.Калашникової та ін.). Критики XIX століття звинувачували авторів казок у підробці і невдалому наслідуванні фольклору (В.Бєлінський, М. і Кс.Полєвиє, Н.Надєждін, О.Сенковський). Літературна казка найчастіше розумілась як запис чи літературна обробка тим чи іншим автором фольклорного твору, який, як вважали критики, спотворював народний зразок. Уявлення про літературну казку як самостійний жанр ще тільки формувалося. Та якщо в художній практиці народна і літературна казка легко диференціювались, то розрізнення понять було зафіксоване лише додаванням означення „літературна”. У XX столітті одним із перших намагався розмежувати народну та літературну казку М.Люті, який сформулював деякі ознаки казки літературної: вона створена письменником і точно зафіксована. Погляди М.Люті поділяли та продовжували К.Обернауер, І.Шнеєберг, Р.Бамбергер. Багато уваги приділяли народній та літературній казці В.Анікін, Е.Померанцева, Ю.Ярмиш, В.Бахтіна, І.Лупанова, М.Липовецький, які досліджували зв’язки казок обох видів і намагалися дати визначення авторської казки. Але лише в словниках та енциклопедіях останніх років термін “літературна казка” представлений окремою статею (“Лексикон загального та порівняльного літературознавства” (Чернівці, 2001), “Літературна енциклопедія термінів і понять” (Москва, 2001)). При цьому відзначається, що літературна казка може мати безпосередній зв’язок із казкою народною, а може бути абсолютно оригінальним твором. Критичний аналіз визначень літературної казки змусив сформулювати дві основні гіпотези, доведенню яких і присвячена робота. По-перше, поетика власне літературної казки має тенденцію до метатекстуальної домінанти. Особливо підкреслюється диктат самої казкової форми. Намагаючись з’ясувати особливості жанрової природи літературної казки, дисертант звертає увагу на те, що її визначення не може включати в себе змінних ознак (як наполягає на цьому, наприклад, Л.Овчиннікова). Якщо цього не враховувати, то доведеться для кожної авторської казки шукати власне визначення або загальне визначення розшириться до гігантського індексу казкових сюжетів, мотивів чи варіантів (як це сталося, наприклад, із визначенням Л.Брауде). По-друге, власне літературна казка спирається не тільки на чарівну казку як базову наративну модель, а й на надокучливу казку, яка має кумулятивну структуру. Очевидно й те, що жорстке співвіднесення константних ознак літературної казки з фольклорними зразками, а змінних – із виявом творчої ініціативи автора або помилкове, або повинне зовсім зняти питання про чітке термінологічне визначення жанру.

Отже, у вивченні літературної казки можна виокремити декілька етапів. Перший етап – це час початкового накопичення матеріалу, коли основна увага була зосереджена переважно на описі фольклорної і літературної казок. Другий етап – намагання розмежувати ці два види творчості, сформулювати їх загальні та спільні ознаки; третій – період теоретичного осмислення власне літературної казки як самостійного жанру художньої літератури, визначення її місця в жанровій системі того чи іншого періоду літературного розвитку.

У другому підрозділі “Становлення і розвиток жанру літературної казки” простежуються основні етапи розвитку літературної казки, відзначається, що історія її починається зі збірок М.Чулкова “Пересмешник, или Словенские сказки” (1776-1778) і В.Льовшина “Русские народные сказки” (1780-1784). Обидва автори не просто записували народні казки, а вільно викладали їх, контамінуючи казкові та билинні сюжети. У XVIII столітті вийшло немало збірок, які містили різноманітний фольклорно-казковий матеріал: “Дедушкины прогулки” (1787), “Лекарство от задумчивости и бесоницы, или Настоящие русские сказки” (1786), “Повествователь русских сказок” (1787), “Сказки исторические” (1787), “Старая погудка на новый лад, или Полное собрание древних простонародных сказок” (1795) та ін. Нерозмежованість жанрів фольклору та літератури призводила до того, що автори називали казками твори, які насправді належали до інших розповідних жанрів. Першим зразком літературної обробки сатиричної народної казки дослідники вважають твір І.Волкова “Наказанная болтливость” (1801). Письменником була здійснена спроба творчо переосмислити народну казку, у результаті чого починає формуватися новий жанр, який значно відрізнявся від казок новелістичного характеру XVIII століття.

Інтерес до усної народної творчості значно зростає на початку XIX століття. Публікуються збірки народних казок, серед яких особливо помітні “Русские народные сказки” Богдана Броніцина (1838), дещо пізніше побачили світ “Русские народные сказки для детей, рассказанные няней Авдотьей Степановной Черепьевой” (1845). Однак необхідно зауважити, що тільки “Народные русские сказки” (1855-1863) О.Афанасьєва вміщували тексти, які дозволяли вивчати народну казку в її первозданному вигляді. У решті випадків народні казки перероблялися їх збирачами. Це дає привід стверджувати, що до середини XIX століття набуває поширення своєрідна проміжна ланка між народною та літературною казками – казка записана, зафіксована, у якій виявляється особистість її збирача та інтерпретатора. Разом з тим у першій третині XIX століття в літературі з’явилися письменники, які створили оригінальну літературну казку: О.Пушкін, В.Жуковський, П.Єршов, В.Одоєвський. Широко використовували фольклорні образи та мотиви у своїй творчості О.Сомов, М.Гоголь, на початку 40-х років до жанру казки звертаються М.Язиков, М.Нєкрасов, П.Катєнін. Авторів приваблювала простота, виразність і лаконічність форми казки. Тому з’являються педагогічні казки для дітей, у яких у цікавій формі пропагувалися технічні знання (“Городок в табакерке” В.Одоєвського). Пізніше форму казки використовували К.Ушинський і Л.Толстой для своїх дидактичних творів. У 70-80-і роки XIX століття спостерігається новий злет у розвитку літературної казки. У цьому жанрі працюють М.Салтиков-Щедрін, С.Степняк-Кравчинський, Л.Тихомиров, В.Короленко. Розповсюджується і символіко-романтична казка (“Мальчик у Христа на елке” Ф.Достоєвського, “Attalea prinzeps”, “Сказка о жабе и розе” Вс.Гаршина). При цьому відбувається трансформація казки в інші жанри – святочне оповідання, казку-притчу. Цей процес особливо активізувався на початку XX століття, коли з’являються модерністські твори О.Ремізова, Л.Андрєєва, Ф.Сологуба, М.Рериха, у яких жанрова модель літературної казки, що склалася у XIX столітті, значно модифікувалася. Крім того, у XX столітті народна казка стає важливим елементом традиційно-реалістичих жанрів.

Отже, у розвитку літературної казки можна виділити такі етапи: 1) переказ народної казки, який максимально зберігав першооснову, але при цьому виявлялася майстерність сказителя; 2) власне літературна, авторська казка, у якій фольклорне джерело зберігається на рівні сюжету чи мотиву; 3) переосмислення казкових сюжетів в інших жанрах.

У третьому підрозділі “Літературна казка як жанр, його суттєві ознаки” звертається увага на фольклорне ядро літературної казки, характеризується взаємодія фольклорної та літературної казок, дається визначення останньої.

Літературна казка інколи дуже далеко відходить від свого першоджерела, і якщо її зв’язок з народною казкою повністю втрачається, то перед нами алегорія, притча, наукова фантастика, але не казка. Сюжет будь-якої народної казки – це своєрідний ланцюжок традиційних мотивів. Найбільш продуктивний спосіб аналізу фольклорної казки – її вивчення за функціями дійових персонажів, запропонована В.Проппом. Ця методика має важливе значення і для дослідження літературної казки першої половини XIX століття, хоча структурні елементи фольклорної казки в деяких авторських казках ніби лежать на поверхні, а в інших вони не настільки очевидні. Але читач може легко їх розпізнати завдяки наявності певних ознак: фантастична вигадка, особлива композиція (зачин, кінцівка, приказки, усталені казкові формули тощо), своєрідна ситема дійових осіб, побудована на протиставленні позитивних і негативних персонажів, замкнутість часу і простору, особливий тип розповіді.

У літературній казці можна виокремити два жанрових витоки – фольклорний і літературний. Тому особливої ваги для даного дослідження набуває питання про категорію “пам’яті жанру” (М.Бахтін). “Пам’ять жанру” – це складний архетип, або “першообраз” (О.Веселовський). Його відродження передбачає контакт нового змісту із застиглим в архетипічному образі смисловим наповненням. Можна розглядати жанр як конструкцію мовних зворотів та стилістичних кліше. Найбільш розгорнуте й обґрунтоване втілення ці ідеї знайшли у концепції жанрового генезису, висунутій представниками “палеонтологічної школи”, зокрема О.Фрейденберг. До числа первісних метафор, на думку дослідниці, належать народження, їжа і смерть, які легко переходять одне в інше, підтверджуючи світоглядну ідею міфу про неперервність буття. Вони чітко виявляються у фольклорній казці і досить легко переходять у казку літературну. Міфологічні цикли знаходять своє відображення у літературних жанрах, зокрема в казці, яка різниться з міфом не структурою, а передусім соціальною функцією. Як вважає Н.Фрай, міф трансформується в казку, і саме з неї починається історія власне літературного розвитку. В.Пропп досліджує процес народження казкового жанру з ритуально-міфологічного матеріалу, який простежується на трьох рівнях: обряд – міф – казка. У працях Є.Мелетинського, С.Нехлюдова, В.Топорова, М.Липовецького підкреслюється думка про те, що автори літературних казок звертаються до ритуалу і міфу не як до вічних моделей мистецтва, а як до першої лабораторії поетичної образності. Фольклорна чарівна казка належить до тих пражанрів, які формувалися у безпосередньому контакті з ритуалом. На ґрунті кризи міфологічної свідомості формується вид фантастики, специфічний для чарівної казки. У народній казці все незвичайне мотивоване не тільки магічною дією, чарівним предметом чи чудесним помічником, але й самою часово-просторовою організацією художнього світу. Казковий світ – це замкнутий простір, час якого не визначений у загальному потоці історичного часу. Казкове тридесяте царство – своєрідний „антисвіт” стосовно “казкової реальності”. Їх взаємодія й стає у чарівній казці мотивацією найдивовижнішої фантастики. Літературна казка, у свою чергу, ґрунтується на часово-просторових відношеннях народної казки і в той же час співвідноситься з історичним часом.

При вивченні кожного конкретного жанру, в тому числі й літературної казки, виникає закономірне ускладнення, оскільки існують суперечності між творчою динамікою змісту, який кожного разу оновлюється, і постійністю, традиційністю художніх форм. У сучасному літературознавстві художній текст розглядається як органічна єдність формально-змістових компонентів. Тому жанр може бути визначений як змістово-образна або поетична структура, яка об’єднує різноманітний матеріал у стійкі форми. При інтерпретації літературної казки не можна не враховувати авторську позицію, або авторську модальність, яка виявляється в архітектоніці тексту, в структурі оповіді, у своєрідності хронотопу. У зв’язку з цим у дисертації уводяться теоретико-літературні поняття, які характеризують літературну казку як особливий жанр літератури: літературно-казковий сюжет, літературно-казковий персонаж, базові фігури-персонажі, літературно-казковий хронотоп, літературно-казкова топіка тощо.

Розглянувши історію становлення літературної казки XIX століття, можна зробити висновок про те, що її еволюція тісно пов’язана з народною чарівною казкою. У структурі будь-якої літературної казки обов’язково присутні елементи поетики народної казки, які легко розпізнаються. Але тільки система і взаємодія основних (жанрова ситуація чарівної казки, артистична розповідна структура або загальна ігрова атмосфера) і факультативних (елементи казкової поетики) носіїв „пам’яті жанру” чарівної казки може сформувати літературну казку навіть на фундаменті неказкового матеріалу. У літературній казці автор спроможний перевтілюватися в казкового персонажа, „виходити” за межі зображуваного, коментувати події, що і відрізняє її від фольклорної казки.

Співвідношення літературної і фольклорної казки можливе в таких формах:

1. Повне повторення чарівних сюжетів у різноманітних авторських комбінаціях, коли зберігається відносна замкнутість казкового часу („Конек-горбунок” П.Єршова, „Снежная королева” Г.-Х.Андерсена).

2. Включення фольклорних мотивів в авторський сюжет („Сказка о царе Салтане” О.Пушкіна, казки М.Язикова, М.Нєкрасова). При цьому просторово-часові рамки фольклорної казки розширюються, а сюжет ускладнюється.

3. Переосмислення традиційних казкових мотивів за принципом контрасту („Сказка о золотом петушке” О.Пушкіна). У таких творах структурно-семантичні компоненти фольклорної казки зберігаються, але їх функції суттєво змінюються.

4. Пародіювання казкових сюжетів (М.Язиков, М.Нєкрасов, П.Катєнін). Центральним конструктивним елементов цих поем є пародична гра як із фольклорними формами, так і з жанровим каноном літературної казки.

5. Більш складна трансформація сюжету і чарівно-казкового хронотопу, коли письменник відтворює лише окремі казкові мотиви або функції дійових осіб: мотив випробування або перетворення, порушення заборони, одержання героєм чарівного засобу і т.п. (казки В.Одоєвського, А.Погорєльського).

Кожний з елементів художньої системи народної казки в літературній казці функціонує нерегулярно. Але інколи для того, щоб художній твір усвідомлювався як казка, досить лише натяку, будь-якого посилання на жанровий прототип, який визначає читацьке очікування, і відступ від нього – знак перетворення вихідної форми.

Літературна казка, яка сформувалася до початку XIX століття як жанр свідомо авторський, поєднує в собі риси канонічного фольклорного і неканонічного романтичного жанрів, вона могла бути прозовою або віршованою й інколи значно розрізнялась за обсягом тексту. Однак, якщо намагатися знайти домінуючі риси цього жанрового утворення, виділити притаманні йому „прийоми-ознаки” (Б.Томашевський), то можна дати таке визначення літературної казки: літературна казка – це авторський епічний жанр художньої літератури фантастичного характеру, який виникає із фольклорної казки або через вільну інтерпретацію її давно усталених сюжетних форм, або на основі оригінального сюжету, в який широко вводяться чарівно-фантастичні елементи фольклорного походження.

У другому розділі “Фольклор і романтизм: співвідношення художніх систем” розглядаються питання про взаємовідношення фольклору і літератури в епоху романтизму, з’ясовуються причини підвищеного інтересу романтиків до усної народної творчості, зокрема до чарівної казки, характеризуються ті літературні жанри, які мали найбільший вплив на розвиток авторської казки.

Основне завдання, яке ставиться у першому підрозділі “Міфосвіт народної чарівної казки і його відображення в романтичній літературі”, зводиться до розгляду питання про те, як розвивається конфлікт чарівної казки, у яких взаємовідносинах перебуває людина і природа в народній казці, як реалізуються просторово-часові категорії в її поетичній формі. У роботі зазначено, що романтиків приваблювала передусім фольклорна чарівна казка, яка формувалася в безпосередньому контакті з ритуалом. В.Пропп простежив процес зародження казкового сюжету з ритуально-міфологічного матеріалу і довів, що на грунті міфологічного мислення склалася специфічна казкова фантастика. Взаємозалежність компонентів системи міф – фольклор – література – це очевидні складні стадії формування культурних уявлень, у яких функціонують як механізми притягування, так і відштовхування. Народна чарівна казка, як і фольклор узагалі, стала для романтиків тим етапом, який продемонстрував універсальні зв’язки міфопоетичних форм. Індивідуально-авторська творчість свідомо чи підсвідомо (частіше підсвідомо) живилася міфологією саме через фольклор, і в цьому виявляється одна з культурних функцій народнопоетичної творчості.

У світі чарівної народної казки зображується рядова людина, яка стоїть обличчям до природи. Тому світ – велика сім’я, на відміну, скажімо, від героїчного епосу, в якому людина включається в державну єдність. Звідси випливає, що чарівна казка, змальовуючи стадію єдності людини і природи, подає більш давню картину світу, ніж епос. На відміну від міфу, в казці людина, співіснуючи з природою, в той же час віддалена від неї. Ці відносини можна схарактеризувати як єдність/боротьба. Світ і герой у казці взаємопов’язані, зміни стану героя призводять до зміни стану світу. У результаті дій героя світ урешті-решт стає кращим. Разом з тим казкова єдність людини і світу не виключає, а передбачає відому відокремленість їх зображення. У зв’язку з цим можна говорити не тільки про образ людини в чарівній казці, а й про особливі образи часу-простору. Саме в чарівно-казковому хронотопі закладені глибокі мотивування чудесного. Універсальний характер казкових символічних образів простору пояснюється загальними властивостями фольклорного мислення. Часові категорії, як правило, передаються просторовим кодом. У дисертації подається характеристика категорії чарівно-казкового часу і підкреслюється його особливість: час у чарівній казці стосовно реального, по-перше, минулий, а по-друге, невизначений. Невизначено-минулий час є моделлю „вічного” часу, що й забезпечує актуальність чарівної казки протягом багатьох століть.

Усі події в казці відтворюються пунктирно: увага розповідача фіксується лише на ключових, поворотних моментах. Казкова дія, як правило, розпочинається руйнацією сімейного благополуччя і закінчується створенням сім’ї. Таким чином, у чарівній казці трансформується структура міфу. Перенесення людини в центр часово-просторових відносин сприяло формуванню нової моделі світу. Оскільки романтизм антропоцентричний за своєю природою, то в опозиції світ/людина важливого значення набуває людина, що повною мірою реалізувалося в індивідуально-авторській казці.

У цьому ж підрозділі з’ясовується питання про те, чому романтики віддали перевагу саме чарівній казці, продовжили її традиції в своїй творчості. Зрозуміло, письменник підключається до традиції лише там, де, за влучним висловом М.Бахтіна, вона проходить через сучасність. Дисертант називає декілька причин посиленої уваги романтиків до чарівно-фантастичної казки. По-перше, „двосвітність”, яка притаманна поетиці романтизму, певною мірою присутня і в фольклорній казці. Світ протагоніста і світ антагоніста, як і побутовий (реальний) та духовний (ідеальний) світи в романтичних творах, співіснують. Спільне між ними – наявність межі, кордону, який у фольклорі чітко оберігається, а в романтизмі незмінно порушується. По-друге, фольклорна логіка виокремленості героя (рос. отмеченности) виявилася надзвичайно актуальною для романтиків, оскільки вони прагнули до змалювання виняткової особистості, тобто яскраво маркованої, протиставленої світові побутових відносин. По-третє, фольклорна чарівна казка приваблювала романтиків максималізмом і гостротою конфлікту, який ні за яких умов не міг бути примирливим.

У другому підрозділі „Фольклор і естетична система романтизму” йдеться про специфічні особливості російського романтизму, його естетичні засади, подається характеристика романтизму як цілісної системи.

Російський романтизм був щільно пов’язаний із західноєвропейським і одночасно зумовлений процесом розвитку національної культури. Головний акцент у російській романтичній критиці був зроблений на неповторній своєрідності національної літератури, культури, естетики, яка знайшла свій відбиток у звичаях і традиціях народу, його історії. Естетичні засади романтизму базувалися на запереченні будь-якої нормованості літературних канонів; глибокому переконанні романтиків у тому, що людина має бути вільною. Висунення на перший план проблеми народності – свідчення усвідомлення романтиками глибокого зв’язку між духовним та історичним життям нації.

Як відомо, у російській літературній критиці здійснювалися спроби узагальнити різні тлумачення поняття „романтизм”. Так, на початку 20-х років XIX століття розгорнулися суперечки щодо романтизму, які набули характеру роздумів про подальші шляхи розвитку літератури. Одним із найважливіших романтичних маніфестів початку XIX століття був трактат О.Сомова “Про романтичну поезію” (1823), у якому автор не тільки дав широкий історичний огляд європейських літератур, але й змалював яскраву картину становлення російського романтизму. О.Пушкін у незавершеній статті про романтизм, не торкаючись художньої практики сучасних йому письменників, окреслив конкретні завдання розгляду романтизму як історії виникнення нових за своєю сутністю поетичних форм, руйнування жанрових канонів. Основною ознакою нового романтичного мистецтва стала його народність. Тому романтики зосередили увагу на вивченні фольклору як джерелі народного духу.

У системі романтичного мислення не існувало розмежування міфу і символу. Одночасно романтики усвідомлювали неможливість повернення до архаїчних форм міфології, тому вони намагалися створити актуальну теорію мистецтва, яка знайшла втілення у романтичній теорії символу. Символізм та історизм складали два полюси романтичного мистецтва, у силовому полі якого виникали химерні поєднання подій та образів, що були характерні для фантастичних оповідань і повістей. По суті, романтики виявляли інтерес до історії як до міфу чи казки, яка мала субстанційне значення і була наділена ознаками реального. В історії романтики шукали мрію, те, що було бажане. Ось чому змальовуючи історичний факт, вони не стільки зображували його, скільки перетворювали відповідно до своїх естетичних ідеалів. Форма казки з її жанровими ознаками якнайкраще відповідала цим запитам романтиків.

Дослідники виокремлюють у романтизмі декілька течій: ранній романтизм, фольклорний, байронівська течія, гротескно-фантастична, утопічна, вальтерскоттівська. У російському романтизмі представлені всі основні течії, оскільки російська література в типологічному плані наближається до західноєвропейських літератур. Але чіткої переваги якоїсь однієї течії не спостерігається. Разом з тим романтичні впливи відчутні протягом усього XIX століття, хоч вичерпаність романтизму стала очевидною вже на початку 40-х років.

Проблема співвідношення жанрів у кожну літературну епоху, в тому числі і в епоху романтизму, до нашого часу залишається відкритою. У третьому підрозділі другого розділу “Включення літературної казки в жанрову систему романтизму” розглядається питання про те, як літературна казка залежить від інших романтичних жанрів.

Починаючи з XVIII століття, простежується розмивання традиційних жанрових структур. В епоху романтизму відбувається подальше стирання меж між жанрами, у результаті якого останні втрачають своє чітке окреслення. Дослідники зазвичай розмежовують канонічні жанри і неканонічні, пластичні, відкриті для будь-якого виду трансформацій. До таких, очевидно, належить і літературна казка.

Романтизм оновив усю систему жанрів, сміливо видозмінюючи і контамінуючи їх, створюючи нові, суміжні жанрові різновиди – ліро-епічні чи ліро-епіко-драматичні. У цей час відбувається радикальна жанрова перебудова. На вершині літератури постали такі жанри, як фрагмент, казка, поема, повість, роман, а метажанром романтичного напрямку стає поемність (М.Лейдерман), і структура всіх романтичних жанрів виявилася бінарною відповідно до основного конструктивного принципу романтичної поеми.

Якісно новим жанром романтичної поезії стала ліро-епічна поема. Заслуга введення цього жанру в літературу належить Дж.Байрону. У російській літературі цю нову художню форму опановували В.Жуковський, К.Рилєєв, О.Пушкін та ін. Утвердження поеми в російській літературі сприяло виробленню нових принципів зображення внутрішнього світу центрального персонажа. Основний конструктивний принцип романтичної поеми – паралелізм і спільність двох ліній – ліричної та епічної (Ю.Манн). На першому плані в поемі виступає, безумовно, епічна лінія, яка відноситься до головного персонажа. Незвичайність, винятковість долі героя поеми є джерелом сюжету і надає йому специфічності. Разом з тим неодмінною ознакою романтичної поеми є ліризм. Присутність