Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
ДНІСТРЯНСЬКИЙ МИРОСЛАВ СТЕПАНОВИЧ
УДК 911.3 : 32
ЕТНОПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ:
ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЇ, ПРАКТИКИ
Спеціальність 11.00.02 - економічна і соціальна географія
Автореферат
дисертації на здобуття наукового
ступеня доктора географічних наук
Київ –2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі географії України географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка
Науковий консультант:
заслужений діяч науки і техніки України,
член-кореспондент АПН України,
доктор економічних наук, професор
Олійник Ярослав Богданович,
завідувач кафедри економічної і соціальної географії
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти:
доктор географічних наук, професор
Топчієв Олександр Григорович,
завідувач кафедри економічної і соціальної географії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова
доктор географічних наук, професор
Степаненко Анатолій Васильович,
завідувач відділу проблем розвитку і розміщення виробничого потенціалу
Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України
доктор географічних наук, професор
Нікітіна Марина Геннадіївна,
завідувач кафедри міжнародної економіки
Таврійського національного університету
імені В. Вернадського
Провідна установа - Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича Міністерства
освіти і науки України, географічний факультет
Захист відбудеться “ 23 січня 2006 року о 1400 годині
на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.001.07 при
Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:
03127, м. Київ - 127, пр. Акад. Глушкова, 2, географічний факультет, ауд. 312.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58)
Автореферат розісланий “_12_” грудня 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор географічних наук, професор С. І. Іщук
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Політизація етнічності упродовж ХІХ-ХХ ст. стала одним з провідних чинників формування політичної карти світу і територіально-політичної організації держав. Але взаємини етнонаціональної і політичної сфер суспільства ніколи не були простими, поєднучи, у залежності від умов та обставин, і конструктивний потенціал, і небезпеки дестабілізації, що актуалізує необхідність їхнього зрівноваження. Оскільки джерелом суперечностей часто виступає саме невідповідність територіальної організації етнонаціональної і політичної сфер суспільства, то тут не можна обійтися, зокрема, без географічного погляду на етнополітичні взаємини. Окрім того, географічні чинники є істотними і у життєдіяльності етнонаціональних спільнот та груп, і у розвитку політичних процесів, а територія є і середовищем їхньої взаємодії, і середовищем впливу на процеси взаємодії.
Для України територіально етнополітичні взаємини – це та сфера, яка забезпечує основні підстави її цілісності, зокрема, завдяки тому, що в основі її державної території – ареал розселення державоформуючої української етнічної нації, і водночас саме тут є низка чинників, головно історично-географічних, які містять небезпеки деструктивних збурень, зумовлюючи і необхідність пізнання всієї сукупності територіально-етнополітичних співвідношень, і доцільність цілеспрямованого впливу на етнополітичну сферу з метою підсилення дії конструктивних чинників.
Українська етнополітична думка ХІХ – ХХ ст., попри різні ідеологічні підходи, має помітні здобутки у розумінні та дослідженні політичної проблематики етнонаціональних взаємин. Це і праці соціологів та громадсько-політичних діячів (М. Драгоманова, І. Франка, М. Міхновського, В. Липинського, В. Старосольського, М. Шаповала, О. Бочковського, Ю. Липи, Л. Ребета та ін.), і етногеографів та політико-географів (Г. Величка, С. Рудницького, В. Кубійовича, Т. Олексіюка, В. Садовського, І. Шимоновича та ін.). З кінця 80-х років в Україні уже сформовано інформаційно-методичну основу вивчення й сучасних етнополітичних процесів. Причому більшість досліджень у цій сфері мали і мають яскраво виражений міждициплінарний характер. Зокрема, зростає увага до політичних проблем в етнології, яка досліджує історичні та сучасні політичні виміри життєдіяльності етнонаціональних спільнот і груп (В. Наулко, Р. Кирчів, С. Макарчук, С. Павлюк, А. Пономарьов, І. Терлюк, М. Тиводар та ін.). Ця проблема залишається в центрі уваги і фахівців політичної історії (Н. Антонюк, Я. Грицака, Я. Дашкевича, Г. Касьянова, В. Сергійчука, І. Козловського та ін.). Водночас формуються такі нові напрями досліджень, як етнофілософія (О. Гринів, О. Забужко, А. Кудряченко, В. Лісовий, О. Проценко, М. Степико, О.Нельга, А. Свідзинський та ін.), етнополітологія (В. Євтух, О. Картунов, О. Майборода, П. Надолішній, Л. Нагорна, І. Онищенко, М. Панчук, В. Потульницький, С. Сворак, В. Трощинський та ін.), етносоціологія (Л. Аза, В. Бекешкіна, С. Головаха, Б. Кравченко, Б. Парахонський, Т. Рудницька, Н. Черниш та ін.), етнодержавознавство (О. Антонюк, І. Варзар, М. Вівчарик, П. Жук, Ю. Римаренко, І. Курас, І. Кресіна, І. Панібудьласка, О. Рафальський, В. Ребкало, Л. Рябошапко, Л. Шкляр та ін.), етноконфліктологія (О. Маруховська, Г. Перепелиця, О. Куц та ін.), етнодемографія (С. Копчак, С. Макарчук, С. Пирожков, С. Піскунов, І. Прибиткова, М. Романюк, М. Шульга та ін.).
Розширюється тематика досліджень і у сучасній українській етногеографії, де знайшли часткове відображення такі питання, як вплив природних передумов на етногеографічні процеси (Т. Панасенко, П. Штойко), динаміка етнічних українців та етнічних меншин (Ф. Заставний, В. Наулко, С. Чорний, О. Шаблій, О. Хомра), етногеографічні аспекти міграцій (О. Хомра, М. Романюк), географія зарубіжних українців та етнонаціональних груп в Україні (Ф. Заставний, І. Винниченко, В. Куреляк), географічні аспекти життєдіяльності етнографічних груп (М. Лаврук, Р. Сливка), етногеографічне районування (Б. Заставецький), регіональні етногеографічні відмінності в Україні (І. Барна, В. Джаман, Л. Шабашова), географія релігійних об’єднань етнонаціональних спільнот і груп (А. Ковальчук, О. Любіцева, К. Мезенцев, С. Павлов, Л. Шевчук), історична географія і географія культури (Я. Жупанський, В. Круль, І. Ровенчак, О. Топчієв), етногеографічні особливості розселення населення (А. Доценко, В. Зінич, Р. Лозинський).
Поступово формуються засади і етнополітичної географії як окремого напряму наукових досліджень, про що свідчать приклади зв’язаного аналізу етногеографічних та політико-географічних аспектів у становленні державності та кордонів України (Ф. Заставний, Я. Мариняк, О. Малиновська, О. Топчієв, О. Хомра, О. Шаблій), вивчення ролі етногеографічного чинника у географії виборів (В. Миронюк), у контексті геосоціології (М. Нікітіна, Я. Олійник, А. Степаненко, Л. Шевчук) та у контексті внутрішньої геополітики і регіональної політики (М. Багров, А. Доценко, О. Заставецька, П. Масляк, Я. Олійник, М. Пістун, А. Степаненко, О. Топчієв та ін.). Але загалом сучасна українська етногеографія та політична географія своїми дослідженнями ще не охоплюють усіх аспектів територіальної організації, життєдіяльності та геополітичних функцій етнонаціональної сфери України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною наукової теми кафедри географії України Львівського національного університету імені Івана Франка “Актуальні питання географії України” (№ держреєстрації 0101U006377).
Метою дисертаційного дослідження є розроблення теоретико-методологічних і методичних основ всебічного аналізу геоетнополітичної системи України, моделювання її основних співвідношень і зв’язків та обгрунтування перспектив оптимізації. Виходячи із загальної мети, у дос-лідженні ставились такі завдання:
- на основі аналізу літературних джерел обгрунтувати концептуальні поло-ження щодо суспільно-географічних засад взаємодії етнонаціональної і полі-тичної сфер суспільства;
- розробити цілісну модель методології дослідження територіально-етнополі-тичних взаємин у державі;
- проаналізувати історико-географічні передумови та виявити закономірності взаємозв’язаного розвитку етногеографічних і територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ століття і їхній інерційний вплив на сучасні взаємини;
- визначити основні риси та співвідношення сучасної етногеографічної ситуа-ції в Україні, а також їхні геополітичні функції;
- проаналізувати структурно-функціональні особливості державно-терито-ріального устрою України у геоетнополітичному контексті;
- виявити суспільно-географічні закономірності політичної активності етнона-ціональних спільнот і груп;
- з урахуванням регіональних відмінностей складності етнополітичних взає-мин обгрунтувати концепуальні засади державної геоетнополітики з метою збалансування загальнодержавних та регіональних етнополітичних орієнтацій.
Об’єктом дослідження є територіальна етнополітична система України, елементами якої є етнонаціональні спільноти і групи та політичні структури, що відображають їхні інтереси чи регулюють міжетнічні стосунки.
Предметом дослідження є територіальна організація етнополітичної системи України, яка формується усією сукупністю співвідношень та взаємодії етногеографічної і територіально-політичної структур, а також проблеми її функціонування та зрівноваженого розвитку. Окремими аспектами дослідження є питання геополітичних функцій етногеографічної структури України, зокрема, проблеми цілісності державоформуючої української етнічної нації, етногеографічні засади державно-територіального устрою України, етнополітичні підстави державних кордонів та адміністративних меж, питання розміщення та соціально-економічного й культурного становища етнонаціональних спільнот і груп, питання формування суспільно-географічних засад регіональної етнополітики з метою гармонізації етнополітичних взаємин.
Широкий спектр аспектів дослідження етнополітичної географії України визначив різноманітність його джерельної основи, до якої увійшли статистичні матеріали, політико-правові документи, картографічні та літературні джерела.
В основі методології дисертаційного дослідження – поєднання історично-географічного та (гео)структурно-функціонального підходів. У стратегії дослідження реалізовано принцип перехресного аналізу через дослідження впливу етногеографічного чинника на територіально-політичну сферу України і, навпаки, - територіально-політичної сфери на етногеографічні взаємини, що і визначило такі основні етапи роботи: 1. Конкретизація і вдосконалення понятійно-термінологічного апарату у сфері етнополітичних взаємин. Обгрунтування концептуальних засад взаємозв’язаного функціонування етногеографічних та територіально-політичних структур. 2. Історично-генетичний аналіз етногеографічних і територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ ст. Обгрунтування просторових трендів їхнього взаємовпливу. Виявлення слідів інерції минулого в сучасній територіально-етнополітичній системі. 3. Структурно-функціональний аналіз складових етнополітичного простору. Виявлення регіональних пропорцій і диспропорцій в геоетнополітичних зв’язках і співвідношеннях. Дослідження вектора рівнодійної етнополітичних сил. 4. Аналіз регіональних етнополітичних проблем. Обгрунтування перспективних моделей оптимізації етнополітичних взаємин та основ регіональної етнополітики.
У методиці дослідження пріоритетне значення мали статистичні та картографічний методи.
Наукова новизна результатів дослідження полягає у тому, що авто-ром уперше:
- виявлено тенденцію до більшої відповідності територіально-політичної та етногеографічної організації, яка є однією з сучасних глобальних законо-мірностей і засвідчує, що саме система національних держав і етнонаціо-нальних федерацій є оптимальною моделлю територіально-політичної органі-зації світу;
- обгрунтовано закономірність диференційованого перебігу геоетнополітичних процесів за великими культурно-цивілізаційними регіонами світу, яка є особи-во помітною у регіонах з автохтонним населенням та у країнах переселен-ського типу;
- зроблено типізацію держав за етнонаціональним складом населення та харак-тером етнополітичних взаємин на основі етногеографічних та територіально-політичних співвідношень;
- обгрунтовано зміст та методологічні основи геоетнополітичного аналізу;
- розкрито закономірності взаємовпливів етногеографічних та територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ століття та окреслено геополітичну значущість інерції попередніх історичних періодів;
- проаналізовано основні параметри етногеографічної структури України в контексті сучасних територіально-політичних взаємин;
- розкрито основні етнополітичні співвідношення у конфігурації та функціонуванні системи державно-територіального устрою України;
- обгрунтовано концептуальні засади та основні напрями державної геоетно-політики .
Наукова новизна результатів дослідження виявляється і у вдосконаленні понятійно-термінологічний апарату у сфері територіально-етнополітичних взаємин та у вдосконаленні методики політико-географічних досліджень. У дисертації подальшого розвитку набули й питання етнічного картографування та історії політико-географічних досліджень.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів.
Концептуальні положення дисертації та обгрунтована методологічна модель геоетнополітичного аналізу держави формують теоретико-методологічні основи нового напряму досліджень – етнополітичної географії, поглиблюючи водночас засади таких навчальних дисциплін, як “Політична географія України”, “Етногеографія України”, “Політична географія світу”.
Прикладні аспекти дослідження можуть бути використані органами державної влади у здійсненні державної політики в галузі етнонаціональних взаємин з метою зрівноваження регіонально-етнополітичних процесів та оптимізації державно-територіального устрою.
Результати дисертаційного дослідження використовувались автором при підготовці та читанні низки курсів і спецкурсів для студентів географічного факультету Львівського національного універсиету Імені Івана Франка.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертаційного дослідження безпосередньо належать автору.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації і обговорювались на таких наукових конференціях і семінарах: “Національні меншини Правобережної України” (Новоград-Волинський, 1998), “Українська географія: історія і сучасність” (Київ, 1998), “Картографія та історія України” (Львів, 1998), “Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 1999), “Ландшафт як інтегруюча концепція ХХІ ст.” (Київ, 1999), “Географічна наука та освіта в Україні” (Київ, 2000), “Актуальні проблеми географічного українознавства на зламі тисячоліть” (Львів, 2000)”, “Проблеми і перспективи транскордонного співробітництва в аспекті процесів європейської інтеграції” (Луцьк, 2000), “Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 2001), “Українське державо-творення: уроки, проблеми і перспективи” (Львів, 2001), “Теоретичні і прикладні проблеми країнознавства і краєзнавства” (Рівне, 2002), “Геогра-фічна наука та освіта в Україні” (Київ, 2003), “Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки” (Львів, 2003), “Природничі науки на межі століть” (Ніжин, 2004), “Суспільно-географічні проблеми розвитку продук-тивних сил України” (Київ, 2004), “Геополітичні і географічні проблеми Криму в багатовекторному вимірі України” (Сімферополь, 2004), “Проблеми безперервної географічної освіти і картографії” (Харків, 2004), а також на з’їздах Укранського Географічного Товариства (Луцьк, 2000 і Чернівці, 2004) та щорічних наукових конференціях працівників географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка упродовж 1998-2005 років.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 3 монографіях, 22 статтях у фахових виданнях, 10 статтях в інших виданнях, а також у 15 матеріалах і тезах конференцій. Загальний обсяг опублікованих праць становить понад 40 друк. арк. Усі публікації є одноосібними.
Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, 6 розділів, висновків, списку використаних джерел (402 найменування), 2 додат-ків. Основний текст дисертації викладено на 357 сторінках. Робота містить 22 таблиці та 36 рисунків, які не входять до загального обсягу дисертації.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У першому розділі дисертації “Суспільно-географічні основи взаємодії та функціонування етнонаціональної і політичної сфер суспільства: понятійно-термінологічний апарат і концептуальні положення” на основі аналізу літературних джерел обгрунтовуються концептуальні положення щодо етногеографічних та територіально-політичних зв’язків і співвідношень. Значною перешкодою у цьому аспекті є відсутність єдиної і цілісної понятійно-термінологічної системи та узгоджених підходів до розуміння сутності етнічності, національної ідентичності, політичних вимірів етнічності, які розглядаються часом з діаметрально протилежних позицій, що зумовлено різним досвідом сприйняття етнополітичних реалій. Аналіз таких підходів дав змогу зробити висновок про те, що збалансоване розуміння сутності нації і національної ідентичності вимагає окреслення насамперед їхніх об’єктивних підстав разом з усвідомленням значної структуроформуючої ролі політичної сфери й низки інших суб’єктивних чинників. З огляду на це, понятійно-термінологічна система, що сформувалася у теорії етносу, найбільш об’єктивно, повно і в єдності відображає сутнісні виміри феноменів етнічного і національного і є методологічно конструктивною у геоетнополітичному аналізі, оскільки об’єктивно відображає етнічну строкатість світу і зв’язує в єдину понятійно-термінологічну систему поняття етносу і нації, етнічного і національного.
Вивчення етнополітичних процесів засвідчує, що серед сукупності чинників життєдіяльності та політичної активності етнонаціональних спільнот і груп визначальне значення у етнополітичних процесах має насамперед територіальна організація етнонаціональної сфери, тобто розміщення етнічних спільнот і груп по території, включаючи і їхнє розселення і територіальні співвідношення та зв’язки між структурно-територіальними підрозділами. Основу територіальної організації етнічних спільнот становить етнічна територія – відносно стійкий ареал розселення етносу, у межах якого він у більшості випадків становить відносну чи абсолютну більшість. Територіальна організація етнічної стільноти завжди є у тісному зв’язку з її людністю, яка визначає повноту структури етносу, тобто наявність окремих підрозділів, які у процесах життєдіяльності забезпечують постійне його оновлення, адаптацію до різних викликів та до нових, часом несприятливих умов. Поєднання людності етнічної спільноти з розмірами та властивостями етнічної території становить її демогеографічний потенціал.
Об’єктивні тенденції геополітичних і геокультурних процесів підтверджують, що етнонаціональна ідентичність закономірно потребує інституційного закріплення як своєї унікальності, так і функціональної значущості. І саме державність створює щонайширші умови для реалізації і збереження етнонаціональної самобутності. Тому політизація етнічності – об’єктивний процес розширення сфери життєдіяльності спільнот. А основним наслідком і відображенням природного розвитку етнополітичних процесів є формування національних держав, найбільш характерними рисами яких є: особливі історично-генетичні засади (сформувалися або безпосередньо внаслідок етнополітичного самовизначення, або внаслідок об’єднання різних державних утворень на єдиній етнонаціональній основі), територіальна організація (в основі державної території – ареал розселення державоформуючого етносу) та чітко виражене культурне обличчя, яке визначає культура державоформуючої нації.
Зіставлення історичних територіально-політичних змін упродовж двох останніх століть, сучасних політичної та етнічної карт підтверджують, що тенденція до відповідності територіально-політичної і етногеографічної організації сучасного світу – одна з сучасних глобальних закономірностей. Водночас формування модерних національних держав, в розпорядженні яких є великі засоби та важелі впливу, також безперечно є потужними факторами етногенези і націогенези. Отже, етнонаціональні спільноти є одночасно і суб’єктом, і об’єктом державотворення, а вплив у відношенні держава–етнос (нація) є взаємним. З огляду на інерційність самої територіально-політичної організації і зміщеність фаз етнополітичного розвитку закономірною є диференційованість перебігу геоетнополітичних процесів в історично-культурних областях світу, що особливо помітно виявляється в регіонах з автохтонним населенням та в регіонах переселенського типу. З огляду на плюралізм форм етнополітичного самовизначення, можливість пропорційності і зрівноваженості етногеографічної та територіально-політичної структур світу, оптимізації їхніх співвідношень, є реальною.
Структуроформуюча роль етногеографічного чинника в політичних процесах найбільш рельєфно виявляється на рівні держави та її підрозділів, засвідчуючи органічну і генетичну зв’язаність політичних і етнонаціональних компонентів, які у єдності творять етнополітичну систему держави. Оскільки важливе системоформуюче значення і в структурі етнічних спільнот, і у структурі держави мають власне територія, а також територіальні співвідношення і процеси, то кожна етнополітична система є своєрідною територіально-етнополітичною (геоетнополітичною) системою.
З огляду на невідповідність етнічної і політичної карт світу, територіальна організація етнонаціональної сфери більшості держав є синтезом територіальних структур окремих етнічних спільнот і груп. Поліетнічність держави (як складний і своєрідний феномен розвитку геоетнополітичних взаємин) визначається не самим фактом наявності представників різних етнічних спільнот, а множинністю ареалів корінних етнічних територій. Беручи в основу типологічні відмінності територіальної організації етнонаціональної сфери держав, враховуючи загальні кількісні співвідношення етнонаціональних спільнот та історичні етногеографічні передумови, нами виділяються такі основні типи держав за особливостями етнонаціональної структури населення: 1) моноетнічні держави, в основі яких етнічна територія одного етносу за незначної частки (до 10%) етнічних меншин і малих корінних народів; 2) переважно моноетнічні держави, понад 80% території яких – ареал розселення одного етносу за наявності порівняно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин та малих корінних народів; 3) держави з наявністю двох домінуючих етнічних ареалів за порівняно незначної частки (до 10%) етнічних меншин - переважно двоетнічні держави; 4) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів за кількісного переважання (понад 65%) одного з них; 5) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів за відсутності домінуючого (понад 65%) переважання одного з них; 6) поліетнічні держави колонізаційного (переселенського) типу із расово змішаним населенням і порівняно великою часткою аборигенів; 7) поліетнічні держави колонізаційного типу із расово змішаним населенням і порівняно невеликою часткою аборигенів (до 10%) .
Водночас в обгрунтуванні типу етнополітичної системи держави пріоритетніше значення мають співвідншення у ієрархії та розміщенні різних етнополітичних центрів та регіонів, з урахуванням того, як утворилися сучасні держави (чи шляхом етнонаціонального самовизначення та етнополітичної інтеграції, чи внаслідок деколонізації етнічно різнорідних територій, чи шляхом трансформації середньовічних династичних держав і колишніх імперій). З огляду на це, виділяються такі типи етнополітичних систем держав світу: 1) національні держави з єдиним етнополітичним центром; 2) національні держави з етнонаціонально-територіальними автономіями; 3) федеративні держави, організовані за переважно етнонаціональним чи етнонаціонально-територіальним принципом; 3) держави колонізаційного типу з європейським культурним ядром, що сформувались як політичні нації; 4) держави колонізаційного типу із значною часткою аборигенного населення чи населення африканського походження, що формуються як політичні нації; 5) держави Африки і Азії, що утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з етнічноскладним, але етнокультурно спорідненим складом населення, що формуються як політичні нації; 6) держави Африки і Азії, що утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з етнічнострокатим і різнорідним етнонаціональним складом населення, несформованими і неокресленими етнополітичними системами.
Порівняльний аналіз етнополітичних тенденцій у різних регіонах світу підтверджує, що саме система національних держав та етнонаціональних федерацій – це найбільш оптимальна і природна форма територіально-політичної організації людського суспільства.
У другому розділі дисертації “Історичний огляд, методологія і методика геоетнополітичних досліджень” розкриваються особливості формування етнополітичної думки, здійснюється критичний аналіз методологічних підходів сучасної етнополітики та політичної географії, обгрунтовується методологічна модель цілісного геоетнополітичного аналізу держави, методика дослідження територіально-етнополітичної системи України.
В географічному аналізі етнополітичного життя України методологічно значущими є найважливіші здобутки світової наукової і громадсько-політичної думки. В цьому аспекті розуміння необхідності перебудови територіально-політичної системи світу з урахуванням географії етнонаціональних спільнот і груп найбільш виразно виявилось у працях деяких філософів та громадсько-політичних діячів (Й. Г. Гердера, Д. Мацціні, П. Манчіні, Ф. Палацького, В. Вільсона та ін.). Водночас науковці більшості провідних шкіл політичної географії кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. не завжди адекватно відображали реальні потреби гармонізації геоетнополітичних взаємин, відстаючи і від її теоретичного осмислення в cоціально-політичних науках, і від політичної практики. Політико-географи цих шкіл (Ф. Ратцель, Р. Челлен, Г. Маккіндер, К. Гаусгофер, П. Савицький та ін.) достатньо уваги приділяли таким географічним чинникам, як розташування, розміри, фізична географія та природноресурсний потенціал території, але у дослідженнях, що заторкували етнополітичні проблеми, не опиралися на засадничі особливості етногеографії (розміщення етнонаціональних спільнот і груп, межі етнічних територій, етнічна мозаїчність ареалів розселення та ін.), обгрунтовуючи великодержавницькі ідеї. Найбільш об’єктивно і повно значення етногеографічних співвідношень відображено в рамках функціональної політико-географічної парадигми Р. Хартшорна, який в політико-географічному аналізі держави робив акцент на виявленні і дослідженні сили суспільно-географічних чинників, які або забезпечують єдність держави, або можуть порушити її цілісність.
В сучасних умовах перешкодою поглиблення методології геоетнополітичних досліджень є: 1) некритичне застосування методологічних підходів західних суб’єктивістських модерністських концепцій нації і націоналізму; 2) перенесення досвіду і прикладних технологій, що стосуються поліетнічних суспільств, у тому числі й переселенського типу, на рівень національних держав з домінуючим автохтонним населенням; 3) потяг до поверхово-сенсаційних пояснень, висновків. Що ж до аналізу сучасної геоетнополітичної ситації в Україні, то тут основними методологічними хибами є: 1) абсолютизація історично-географічних відмінностей, на основі якої іноді наголошується на штучності об’єднання регіонів України в межах єдиної державної території; 2) гіперболізація поліетнічності України.
У третьому розділі “Взаємозумовленість етногеографічних та територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ століття” розкриваються історико-географічні передумови формування сучасної територіально-етнополітичної системи України. В цьому контексті аналіз історичних особливостей формування державності України упродовж ХХ ст. підтверджує, що її державна територія в історично-генетичному відношенні має інтеґраційний характер, зумовлюючи помітні історико-географічні відмінності. Але основним чинником, який визначив об’єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, абстрагуючись від того, яким шляхом це було здійснено, все ж виступав український етнонаціональний чинник.
Об’єктивне відображення усіх обставин формування державних кордонів упродовж 1918-1945 років засвідчує, що територіально-політичний поділ Центрально-Східної Європи міжвоєнного періоду став переважно наслідком силових впливів різних держав і здебільшого всупереч етно-географічним засадам формування державності. Лише у формуванні території УРСР та деяких інших аспектах її політичного життя упродовж 20-х років етногеографічний підхід мав обмежене значення.
Динаміка демоетнонаціональних змін в Україні була зумовлена дією геополітичного чинника, насамперед державною політикою в галузі міжетнічних стосунків. Обсяги прямих і непрямих демографічних втрат етнічно українського населення під дією державно-політичного чинника у ХХ ст. різко зросли, істотно знижуючи темпи відтворення його кількісного складу. Нерівномірність динаміки кількості та питомої ваги різних етнонаціональних спільнот і груп в межах сучасної України, неорганічний характер багатьох етнодемографічних процесів вели до поглиблення міжрегіональної і внутрішньорегіональної поляризації в межах ареалу розселення і життєдіяльності української нації, гальмуючи процеси її модернізації. Обсяги етнодемографічних втрат визначалися також й територіальною структурою української етнічної території. Насамперед в межах українського етноде-мографічного ядра, з огляду на вищий ступінь цілісності культурного середовища, етнодемографічні втрати були не так помітні, як на окраїнах української етнічної території. Дослідження показали, що під впливом геополітичного чинника упродовж ХХ ст. сформувалися і продовжують діяти в сучасній Україні механізми багатьох геоетнополітичних процесів, що ведуть до послаблення демогеографічного і територіально-політичного потенціалу української етнічної нації. З позицій життєдіяльності українського народу необхідно виділити і такі позитивні моменти етнічної історії ХХ ст., як зростання частки українського населення у містах (зараз українці становлять переважаючу більшість у всіх містах західної і центральної України і в більшості міст східної і південної України), а також зменшення етнічної мозаїчності окраїнних західних реґіонів.
У четвертому розділі дисертації “Етногеографічна структура сучасної України та її геополітичне значення” розкрито основні параметри територіальної організації етнонаціональної сфери, які є фундаментом формування територіальної етнополітичної системи та визначальним чинником її розвитку. В цьому контексті дослідження сучасних етногеографічних співвідношень, здійснені за результатами останнього перепису населення 2001 року у розрізі адміністративних районів та міст обласного й республіканського підпорядкування, засвідчили, що абсолютна кількість та питома вага української державоформуючої нації та етнонаціональних груп залишається істотно диференційованою як в розрізі сільського і міського населення всієї України, так й за адміністративними реґіонами вищого рівня. Кількісні зміни у етнонаціональній структурі населення України упродовж 1989 – 2001 років виявляються і у якісних зрушеннях у територіальній структурі етнонаціональної сфери. Вони стосуються насамперед диференційованого зростання питомої ваги української етнічної нації у розрізі регіонів. В цьому аспекті за міжпереписний період частка етнічних українців зросла у всіх регіонах, за винятком АР Крим, але найбільше у м. Києві та у східних і південних областях (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Харківська, Херсонська), де на кінець 80-х була переважно нижчою середніх по Україні значень. В результаті таких змін, які відбулися як внаслідок міграцій, природного руху, так і внаслідок зміни політичної ситуації, зріс демографічний потенціал української етнічної нації, особливо в напрямі із заходу на схід і значною мірою нівелювалися райони його послаблення. Отже, упродовж 90-х років спостерігалась прогресивна з геополітичної точки зору тенденція вирівнювання (деполяризації) етнонаціонального простору України.
Для етнічно неукраїнського населення характерним є на сьогодні великий розрив кількісних співвідношень: частка найбільшої етнонаціональної меншини, росіян, переважає частку другої за кількістю етнонаціональної меншини: в сільському населенні – в 6,3 раза, в міському – аж в 20,7 раза. Не включаючи росіян, частка всіх інших етнонаціональних меншин не досягає в усьому населенні 1%. У сільському населенні лише частка кримських татар становить 1,0%, а частка молдаван – 1,2%. Такі кількісні співвідношення в середовищі етнічно неукраїнського населення засвідчують, що на сьогодні в Україні є лише одна велика етнонаціональна група – етнічні росіяни і зовсім відсутні середні за людністю етнічні меншини.
Аналіз етнодемографічних співвідношень в Україні та регіонах не дає підстав для абсолютизації їхньої поліетнічності. Це підтверджується й аналізом етнотериторіальної мозаїчності. Лише Одеську область, насамперед її південно-західну частину (Південну Бесарабію), з огляду на такі дві ознаки, як високий ступінь етнонаціональної мозаїчності та множинність ареалів компактного розселення етнічних груп, можна однозначно вважати поліетнічним реґіоном. Набула за останній період рис більш поліетнічного (переважно трьохетнічного) регіону й АР Крим. Структура населення ще двох регіонів (Донецька та Луганська області) має переважно двоетнічний (українсько-російський) характер. Окрім АР Крим, цілісні ареали у межах території сучасної України, де неукраїнське населення становить абсолютну чи відносну більшість, залишаються стійкими насамперед в прикордонних західних і південно-західних районах компактного розселення угорців (Берегівський район Закарпатської області), румунів (Герцаївський район Чернівецької області), молдован (Новоселицький район Чернівецької області), болгар (Арцизький, Болградський, Тарутинський райони Одеської області) (див. рис. 1). Отже, Україна за етнотериторіальною структурою населення належить до типу переважно моноетнічних держав, понад 80% території яких – це ареал розселення одного етносу за наявності порівняно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин та невеликих корінних народів.
За міжпереписний період (з 1989 по 2001 рік) абсолютна кількість етнічних українців в Україні збільшилася лише на 0,3%, але їхня питома вага зросла більш істотно – на 5,1% (з 72,7% у 1989 році до 77,8% у 2001 році). Зростання частки етнічних українців відбулося насамперед в міському середовищі (на 7,9%), тоді коли у сільській місцевості – лише на 0,6%. Причому абсолютна кількість українців у містах зросла на 4,8%, а у сільській місцевості зменшилася на 6,5%. Враховуючи той факт, що сумарна кількість міського населення України упродовж того часу не зростала, а зменшилась (на 5,9%) є підстави вважати, що значна частка осіб, які народилися у змішаних українсько-російських сім’ях, у 2001 році самоідентифікувались як українці. За період з 1989 по 2001 роки розрив у питомій вазі етнічних українців у сільському та у міському населенні істотно зменшився (на 7%) внаслідок більшого приросту частки українців у міському населенні (частка українців у містах зросла на 7,9%, а у сільській місцевості – лише на 0,6%), відображаючи об’єктивну і прогресивну тенденцію подолання контрастності етнонаціо-нальної структури міського і сільського середовищ.
Послаблююють творчий потенціал української етнічної нації значні відмінності у рівнях етнонаціональної свідомості, які виявляються досить рельєфно у визнанні рідної мови та у її вживанні на побутовому рівні, адже для українців з рідною російською мовою порівняно більше характерна змішана, “радянська”, чи регіональна ідентичності. Якщо загалом по Україні 14,8% етнічних українців визнало рідною російську мову, то у міському середовищі 21,8%, а у сільській місцевості – 2,7%. У порівнянні з 1989 роком частка українського населення з рідною російською мовою у містах зросла на 1,8%, а у селах – на 0,7%. Попри деякі тенденції до русифікації українського села, основним середовищем русифікаційно-асиміляційних процесів залишаються українські міста. Найбільша частка українців (переважно це мешканці обласних центрів та великих міст) асимілювала в російськомовне середовище в АР Крим (59,5%), Донецькій (58,7%) та Луганській (49,4%) областях. Кореляційний аналіз показав, що у процесах мовної русифікації етнічних українців східних й південних регіонів простежується й така закономірність: чим більша частка етнічних українців у адміністративних одиницях, тим більшою серед них є і питома вага тих, хто вважає рідною українську мову.
Порівняльний аналіз мовної асиміляції українців у середовищі великих міст та у сільському і містечковому середовищах з урахуванням деяких інших геокультурних параметрів дав змогу окреслити просторову модель культурно –лінгвістичної структури українського етносу з виділенням таких районів: 1) ареал з відносно цілісним українським культурним середовищем (понад 99% сільського населення і понад 95% населення велих міст вважає рідною свою національну мову); 2) ареал з переважно цілісним сільським середовищем і середовищем малих міських поселень та деякою акультурацією українського населення великих міст, де менше 10% етнічних українців вважає рідною російську мову; 3) ареал з порушеними внутрішньорегіональними етнокультурними зв’язками: мовно асимільоване українське населення великих міст (більше 10% етнічних українців вважають рідною російську мову) і лише частково асимільованим українським насе-ленням сільської місцевості; 4) ареал із загостреними кризовими виявами української етнічності (половина міського і більше 20% сільського українсь-кого населення вважає рідною російську мову).
Мовна асиміляція етнічних українців та представників етнічних меншин зумовила і загальну невідповідність етнонаціональної структури населення структурі населення за рідною мовою і загалом, і за реґіонами. Перший український перепис населення 2001 року показав, що частка населення з рідною українською мовою зросла до 67,5% (на 2,8%). Однак в регіональному вимірі тенденції зміни структури населення за рідною мовою істотно диференційовані: при зростанні частки населення з рідною українською мовою у більшості регіонів, у АР Крим, Донецькій та Луганській областях спостерігалось її зменшення.
Українська мова визнається рідною на близько 90% території України, хоча в деяких реґіонах (Донбас, крайній південь України) вона функціонує лише в сільській місцевості і у марґіналізованому вигляді, не охоплюючи всіх верств населення, і відповідно не забезпечує усі комунікаційні зв’язки. З огляду на те, що міста – вершинні комунікаційні вузли етносоціальних зв’язків, етномовна біполярність значної частини території України розриває систему територіальних (міжрегіональних і внутрішньорегіональних) поєднань. Водночас українське культурне середовище сільської місцевості та малих міських поселень, не знаходячи свого логічного вивершення у середовищі великих міст, зазнавало і зазнає поступової маргіналізації та акультурації, а з огляду на подальші процеси урбанізації, - невблаганно звужуватиметься, перешкоджаючи українській етнічній нації завершити необхідний процес модернізації.
В контексті єдності української етнічної нації виділяється й проблема політичного русинства. Результати перепису 2001 року підтвердили, що частка осіб серед корінного українського населення Закарпаття, яке ідентифікувало б себе з русинами як окремим етносом, є мізерною (менше 1% усіх етнічних українців Закарпаття). Отже, на сьогодні політичне русинство – локальне у просторі явище, зосереджене переважно в українсько-угорській етноконтактній смузі: 43% усього населення, яке ідентифікувало себе як русини, проживає у містах Ужгороді та Мукачевому, ще 30% розселені у Свалявському районі. З урахуванням усіх зазначених чинників очевидно, що об’єктивних підстав і реальної небезпеки етнічної сецесії в Закарпатті немає.
За переписом 2001 року в Україні проживало 10699,2 тис. (22,2%) населення, яке не ідентифікує себе з українською етнічною нацією, формуючи середовище етнонаціональних меншин, у структурі якого виділяються етнонаціональні групи та невеликі корінні народи (кримські татари, гагаузи, караїми, кримчаки). Істотними є їхні відмінності щодо особливостей заселення території України, ступеня компактності розселення і рівня асиміляції. Лише невеликі частини деяких етнічних груп (угорці, румуни, білоруси, росіяни), що компактно проживають в прикордонній смузі, опинилися в складі України не в результаті міґрацій, а внаслідок складних процесів встановлення державного кордону і є тут автохтонним населенням.
За винятком Закарпатської та Чернівецької областей, у всіх інших регіонах, де більшість становлять етнічні українці, росіяни є кількісно найбільшою етнічною групою. Упродовж 90-х років, враховуючи тенденції міґраційного обміну України з Російською Федерацією, абсолютна кількість і частка росіян зменшились. Абсолютна кількість – на 26,6%, а питома вага – на 4,8% (з 22,1% у 1989 році до 17,3% у 2001 році). Найбільше зменшення частки росіян (на понад 5%) відбулося у східних та південних регіонах. Середній кореляційний зв’язок (0,64) між зменшенням питомої ваги росіян та збільшенням частки українців з рідною російською мовою свідчить про те, що досить значна частина етнічних росіян з українським етнічним корінням ідентифікувала себе як українці, залишивши незмінною мовну ідентичність. Внаслідок зменшення питомої ваги, росіяни на сьогодні уже не становлять абсолютної більшості у сільському населенні АР Крим. Кореляційний аналіз підтверджує, що у демографічних параметрах етнічних росіян простежується закономірність: чим меншою є їхня компактність та питома вага у структурі усього населення, тим більшою є незрівноваженість статевої структури та вищим середній вік (коефіцієнт кореляції між питомою вагою росіян у регіонах України та середнім віком становить (-0, 95).
Росіяни, як демографічно і політично домінуючий етнос колишнього Радянського Союзу, майже не зазнали асиміляції. Вважає рідною українську мову лише 3,5% росіян. У порівняні з попереднім переписом ця частка дещо зросла (на 2,3 %). Найбільша їхня питома вага (від 10 до 20%) є у тих регіонах, де, з одного боку, росіяни розселені найбільш дисперсно та, з другого, – порівняно цілісним є українське мовно-культурне середовище.
На основі аналізу широкої сукупності етнодемографічних та етносоціальних показників виділяються, як окремі етногеографічні райони, такі групи областей: 1) Закарпатська і Чернівецька області; 2) Волинсько-Галицький район (Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області); 3) Центральний район (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська області); 4) Донецький район (Донецька і Луганська області); 5) Одеський район (Одеська область); 6) Центрально-Причорноморський район (Миколаївська і Херсонська області); 7) Дніпровсько-Харківський регіон (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська); 8) Кримський район (АР Крим).
У п’ятому розділі дисертації “Етнополітичний простір України: конфігурація, співвідношення, проблеми гармонізації” розкриваються функції етногеографічного чинника в організації державно-територіального устрою та географічні особливості політичної активності етнонаціональних спільнот і груп. З огляду на те, що Україна не формувалася шляхом об’єднання кількох державно-політичних суб’єктів і не є сукупністю ареалів автохтонних націй, в основі форми її державно-територіального устрою важливо зберегти конституційно закладений принцип унітаризму. Враховуючи типологічні особливості етногеографічної структури, історичні передумови та уже закладені конституційні принципи, Україна має усі підстави розвиватись як національна держава з однією регіональною автономією, Автономною Республікою Крим, у формуванні і функціонуванні якої провідну роль відіграють етнонаціональні відмінності.
Важливою передумовою етнополітичної консолідації України є забезпечення недоторканості, цілісності і економічної освоєності її державної території. Стратегічно важливе значення в системі геополітичних аргументів щодо політичної цілісності державної території України має, окрім історично-правових підстав,
