Національний інститут стратегічних досліджень

Д З Ь О Б А Н Ь Олександр Петрович

удк 1:316.4

Національна безпека в умовах

соціальних трансформацій

(теоретико-методологічний аналіз)

21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: | доктор філософських наук, професор

Данильян Олег Геннадійович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого,

завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Волинка Григорій Іванович,

Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова,

проректор з наукової роботи і міжнародних відносин

доктор філософських наук, старший науковий співробітник

Парахонський Борис Олександрович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки РНБО України

завідувач відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції

доктор філософських наук, професор

Хилько Микола Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

в.о. завідувача кафедри політології

Провідна установа:

Національна академія внутрішніх справ України, кафедра філософії права і юридичної логіки (м. Київ).

Захист відбудеться 09.12.2005 року о 14-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .718.01 у Національному інституті стратегічних досліджень (01030, м. Київ, вул. Пирогова, 7а).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного інституту стратегічних досліджень (01030, м. Київ, вул. Пирогова, 7а).

Автореферат розісланий 04 жовтня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.О.Янішевський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Кардинальні геополітичні зміни, що відбуваються на початку ХХІ століття, свідчать про те, що світ вступив у фазу чергової глобальної трансформації яка супроводжується загостренням широкого спектру протиріч. Зберігається тенденція розв’язання протиріч із застосуванням воєнної сили. Цивілізація опинилася перед зростанням конфліктності, викликаної зіткненням життєво важливих національних інтересів більшості держав світу й виникненням системи нових загроз їхній безпеці. Реальність вимагає принципово нового філософського підходу до осмислення ситуацій, що складаються. Особливо це важливо для перехідних суспільств, які відроджують державність, процес становлення якої пов’язаний з необхідністю забезпечення надійної національної безпеки.

Сьогодні не існує стійких наукових стереотипів стосовно рефлексії феномена національної безпеки, тому життєво необхідним особливо для транзитивних суспільств є фундаментальне його обґрунтування та відповідне орієнтування внутрішньої та зовнішньої політики держав. Від такого обґрунтування залежить тривалість та ефективність трансформаційних процесів, розвиток суспільств за умов збереження національної самобутності. Існування будь-якої суверенної держави неможливе без захисту її національних інтересів, що є основною, фундаментальною умовою гарантування самозбереження й прогресивного розвитку суспільства. За таких причин національна безпека перехідних суспільств – першорядна умова успішного соціально-організованого буття. У зв’язку з цим, актуальність теми дослідження визначається наступними підставами.

По-перше, потребами соціальної практики, які диктують необхідність філософської рефлексії феномена національної безпеки в умовах трансформацій, яка відповідає вимогам сучасних реалій, що в свою чергу зумовлює концептуальне, теоретико-методологічне осмислення вказаного соціокультурного феномена.

По-друге, необхідністю комплексного осмислення феномена національної безпеки, визначення його сутності й змісту на основі вже наявних результатів у дослідженні окремих аспектів проблеми національної безпеки.

По-третє, важливістю з’ясування особливостей системи національної безпеки в умовах трансформаційних процесів у соціумі, визначення місця й ролі основних компонентів системи безпеки в загальному контексті досліджуваної проблеми. Реалії соціокультурних трансформаційних процесів пред’являють особливі вимоги до якісних і кількісних характеристик елементів системи національної безпеки, оскільки трансформаційний стан сам по собі є небезпечним. Сучасні тенденції соціокультурного розвитку, стан і перебіг трансформаційних процесів, деформація соціокультурного поля актуалізують звернення до проблем національної безпеки.

По-четверте, важливістю для ефективного управління соціальними системами транзитивного типу й утримання стану їх політичної, соціальної, економічної та культурної стабільності, філософського розуміння комплексу проблем, пов’язаних з механізмами забезпечення національної безпеки.

По-п’яте, необхідністю забезпечення органів державного управління усіх рівнів науковими знаннями про сутність, характер взаємозв’язку об’єктивних умов і суб’єктивних факторів реалізації механізму забезпечення національної безпеки, особливості його функціонування в умовах трансформаційних процесів. Реалізація цього завдання сприятиме розробці пріоритетних напрямків удосконалення систем забезпечення національної безпеки, їх оптимізації в сучасних та перспективних умовах.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вибраний напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний з цільовою програмою НДР “Соціально-філософські і культурологічні проблеми духовного життя суспільства”, яку здійснює Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (державний реєстраційний номер 0186.0.070870), з міжвузівськими НДР “База”, “База-2” (автор дисертації – науковий керівник НДР), “Гуманізація-2”, які здійснюються на замовлення Міністерства оборони України. Результати дослідження знайшли відображення в проміжних та заключних звітах про НДР.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблемам національної безпеки присвячена значна кількість праць – починаючи від античної філософії до сучасних наукових розробок. В науковій літературі накопичений значний матеріал, сформовані певні теорії й концепції національної безпеки, оформлені різноманітні підходи до визначення її суті, формування системи забезпечення національної безпеки та її функціонування. Особливого ступеня розвитку проблема національної безпеки набула завдяки її безпосередньо практичному характеру в межах політичної науки. Враховуючи це, можливим є виділення декількох груп праць з даної проблеми.

Першу групу праць складають фундаментальні твори мислителів, які з різних боків підходили до вивчення безпеки як соціального явища. Біля витоків дослідження цієї проблеми стояли такі відомі мислителі минулого, як Овідій, Геракліт, Ціцерон, Сенека, Франк, Макіавеллі, Гроцій, Крюссе, Сен-Сімон, Монтеск’є та інші, які пов’язували безпеку передусім з державою та зовнішніми загрозами. Та вже з тих часів були закладені підвалини наукової парадигми, згідно з якою гарантія безпеки передусім здійснюється військовими засобами і головною інституцією, яка захищає власні інтереси, є держава. Суттєвий вплив на формування філософської думки класичного й усіх подальших історичних періодів здійснила творчість Т.Гоббса й І.Канта, з іменами яких пов’язане філософське осмислення проблем безпеки у тісному поєднанні з проблемами права, держави тощо. Їх концепції вважаються класикою соціальної філософії й загальнотеоретичним підґрунтям дослідження проблеми безпеки.

Другу групу праць складають твори мислителів першої половини ХХ ст.: Р.Арона, А.Бергсона, М.Л.Кінга, Б.Рассела, П.Т. де Шардена, А.Тойнбі, А.Швейцера, К.Ясперса та ін. Тут домінує прагнення осмислити збереження безпечного стану будь-якого життя виходячи з теорії космогенезу. Суттєва частина доробок вказаних авторів присвячена екзистенційному обґрунтуванню проблеми безпеки через розуміння свободи, а також обґрунтуванню можливості встановлення безпеки через об’єднання людей у добровільний союз, здатний гарантувати безпеку. Зазначена особливість робить вказані доробки здебільшого теоретичними.

Проблема безпеки в сучасному розумінні почала активно досліджуватися з 50-х років минулого століття. Головні ідеї були вперше сформульовані та оформлені вченими й політиками США. В наступні роки національна безпека перетворилася на одну з широко розповсюджених базових категорій. У зв’язку з цим, третю групу праць складають наукові доробки таких представників, як Є.Азар, А.Ахарія, Л.Браун, С.Браун, Б.Броуді, Зб.Бжезинський, Р.Джексон, Д.Кауффман, У.Ліппман, Г.Моргентау, Ч.Мур, К.Ноор, П.Хат та ін. У їх працях викладені головні підходи до визначення поняття “національна безпека” через її зв’язки з системою базисних цінностей суспільства. Однак вказані автори невиправдано абсолютизують аксіологічну складову проблеми і недостатню увагу приділяють онтологічним і антропологічним аспектам.

У вітчизняному соціогуманітарному знанні категорія “національна безпека” почала використовуватися лише на початку 90-х років минулого століття, причому основна увага приділялась оборонному військовому потенціалу держави. Таким чином, четверту групу праць складають праці К.Воробйова, В.Голубєва, О.Дмитрієва, В.Малькова, Г.Лукави, Ю.Мамонтова, М.Табунова, О.Тіморіна, С.Тюшкевича, М.Чалдимова, М.Ясюкова та ін., у яких досліджувалися складові оборонного потенціалу (економічний, морально-політичний, військовий) та шляхи підвищення їх показників. Основна увага тут сконцентрована на проблемі підготовки силових структур держави до можливої війни, однак основні проблеми безпеки практично зводились до реальних та потенційних загроз (причому виключно воєнних) державі.

В 90-ті роки минулого століття на пострадянському просторі також з’являються наукові праці, автори яких, спираючись на дослідження теоретиків Заходу й США, здійснюють спроби опрацювання положень та власних концептуальних моделей національної безпеки в сучасних умовах. Такі праці складають п’яту групу наукових доробок. У працях, наприклад, українських дослідників: В.Батюка, О.Бодрука, Г.Волинки, О.Дергачова, В.Горбуліна, О.Гончаренка, О.Данильяна, Є.Кравця, Є.Лисицина, Є.Мануйлова, М.Мельника, Г.Мурашина, В.Мороза, В.Паламарчука, Б.Парахонського, М.Хилька, В.Шевченка, С.Шеригіна та інших здійснені спроби дослідження національної безпеки з точки зору національних інтересів та пріоритетів, місця й ролі у ній військової сили.

Власне військові аспекти проблеми забезпечення національної безпеки України були проаналізовані у працях В.Ваколюка, Б.Демидова, Г.Костенка, В.Кохна, В.Радецького, М.Требіна, В.Шкідченка та ін. Певних результатів у дослідженні окремих аспектів національної безпеки досягли В.Ананьїн, Л.Безчастний, О.Бельков, Ф.Боровський, С.Грабовський, В.Кириленко, Ю.Калиновський, М.Куліченко, І.Малашенко, В.Мороз, В.Мунтіян, В.Смолянюк, С.Хамідов, С.Шефель та інші. У працях В.Андрущенка, Є.Бистрицького, В.Ворони, О.Дергачова, В.Кураса, А.Кулібаби, С.Макеєва, І.Надольного, В.Пазенка, М.Панчука, М.Поповича, Б.Попова, Ю.Римаренка, Л.Шкляра та інших окрема увага приділена внутрішній соціальній безпеці суспільства перехідного типу в контексті певних соціальних процесів. Разом з тим, проблема національної безпеки у працях вказаних авторів аналізувалась без комплексного урахування впливу етнонаціональних, культурних, ментальних, інформаційних факторів на стійкість і стабільність соціуму у транзитивних умовах.

В окрему, шосту групу, виділяються наукові праці, присвячені розробці проблеми суспільств транзитивного типу. Тут виділяються праці С.Айзенштадта, Дж.Александера, В.Баркова, І.Бекешкіної, Д.Видріна, О.Власюка, Є.Головахи, О.Данильяна, Р.Дарендорфа, Т.Заславської, С.Кара-Мурзи, В.Крисаченка, П.Кубічека, М.Маколі, Г.Мангоффа, Ю.Павленка, Т.Парсонса, К.Поппера, П.Ситника, Н.Смелзера, М.Степико, С.Стояновича, Е.Тоффлера, Я.Щепанського та інших, у яких опрацьовані основи методології дослідження системних трансформацій, їх протиріч і тенденцій, а також здійснений аналіз трансформаційних процесів у постсоціалістичних та пострадянських країнах. Однак в їх працях характеристики перехідних соціумів здебільшого подаються незалежно від постійних і змінних параметрів перехідних соціальних систем, без урахування того факту, що для транзитивних суспільств апріорна небезпека є домінуючою характеристикою системи.

Аналіз наукових джерел дозволяє зробити висновок, що на даний час відсутнє спеціальне наукове дослідження, в якому як самостійне завдання здійснювався б комплексний теоретико-методологічний аналіз проблеми забезпечення національної безпеки в умовах трансформаційних процесів. Здійснення ж такого аналізу дозволить на практиці реалізувати перехід до її забезпечення, мінімізувати негативні наслідки прояву протиріч, які є неминучими у перехідних процесах у соціумі.

Таким чином, актуальність обраного напрямку дослідження, його недостатня розробленість, нагальна необхідність систематизації й філософського узагальнення наявних доробок в аналізі феномена національної безпеки в різноманітних галузях соціогуманітарного знання, а також теоретична та практична значущість даної проблеми й визначили вибір теми, об’єкта й предмета даного дослідження.

Мета й завдання дослідження. В дослідженні ставиться мета: здійснити комплексний аналіз феномена національної безпеки, розкрити його природу і місце в системі забезпечення безпеки соціуму, а також обґрунтувати основні напрямки оптимізації механізму такого забезпечення в умовах трансформаційних процесів. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення наступних дослідницьких завдань:

- здійснити ретроспективний аналіз генезису філософської рефлексії сутності проблеми національної безпеки;

- уточнити методологічні підходи до комплексного філософського аналізу проблеми національної безпеки в умовах трансформаційних процесів;

- виокремити основні показники соціокультурних трансформацій на підставі визначення сутності й змісту суспільств транзитивного типу;

- обґрунтувати особливості параметрів стійкості й лабільності суспільств транзитивного типу в контексті їх безпеки;

- з’ясувати сутність базових констант і варіативних показників буття суспільств в контексті національної безпеки;

- уточнити розуміння основних джерел і факторів впливу на стан безпеки транзитивних суспільств;

- обґрунтувати сутність феномена національної безпеки на рівні особистості, держави, суспільства та на міжнародному рівні;

- визначити особливості феномена національної безпеки у перехідних умовах;

- з’ясувати сутність, основні елементи механізму забезпечення національної безпеки, їх взаємозв’язки та особливості в транзитивних умовах;

- теоретично обґрунтувати основні напрямки оптимізації механізму забезпечення національної безпеки в умовах соціокультурних трансформацій.

Об’єктом дослідження є феномен національної безпеки як необхідна умова буття й розвитку суспільства.

Предмет дослідження – специфіка й характер забезпечення національної безпеки в умовах трансформації суспільства.

Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні на основі комплексного теоретико-методологічного аналізу авторської концепції феномена національної безпеки в умовах трансформації суспільства на фоні поглиблення протирічливих тенденцій глобалізаційного розвитку сучасного світового соціуму, в основу якого покладені уточнені концептуальні уявлення про сутність безпеки особистості, суспільства й держави і про форми її прояву в умовах соціокультурних трансформацій. На підставі цього виявлена сутність механізму забезпечення національної безпеки, специфіка його реалізації в трансформаційному середовищі, а також визначені й обґрунтовані основні напрямки оптимізації для транзитивних соціумів.

В дисертації висунуто ряд положень, які конкретизують наукову новизну:

- вперше на філософському рівні наукового дослідження здійснено компаративний аналіз основних теоретичних концепцій і підходів до розуміння сутності впливу соціокультурних трансформацій на стан національної безпеки соціальних суб’єктів. Доведено, що складний сучасний транзитивний процес корелюється з проблемами й протиріччями у сфері безпеки на особистісному, державному, суспільному та міжнародному рівнях;

- обґрунтовано методологічний підхід до філософського аналізу національної безпеки, згідно з яким національна безпека розглядається як комплексний феномен, що має складну багаторівневу структуру й підпорядковується закономірностям функціонування й розвитку, які притаманні складним системам. Обґрунтовано, що в умовах соціокультурних трансформацій національну безпеку найбільш доцільно розглядати з точки зору основних рівнів: безпеки особистості, держави й суспільства та їх глобалізаційної інтегрованості у світовому соціумі, підтримання оптимального стану яких, шляхом створення необхідних умов для реалізації їх життєво важливих інтересів, є головною метою даної системи;

- обґрунтовано, що в контексті трансформативних умов, для комплексного аналізу феномена національної безпеки на філософському рівні доцільно використовувати діалектичний і синергетичний підходи в їх поєднанні і взаємодоповнюваності;

- удосконалена філософська рефлексія сутності загроз національній безпеці, згідно з якою загрози визначаються як детерміновані об’єктивно-суб’єктивними факторами можливості й готовність будь-якого суб’єкта соціокультурної реальності нанести збитки життєво важливим інтересам особистості, держави й суспільства. В контексті цього уточнена й поглиблена рефлексія сутності інтересів безпеки транзитивних соціумів через детермінацію інституційними й соціальними суб’єктами й реалізацію у соціальній дійсності потреб та інтересів особистості, суспільства, держави у самозбереженні власної ідентичності за будь-яких умов розвитку;

- уточнено сутність категорії “національна безпека”, під якою розуміється показник здатності суспільства й держави, що захищають національні інтереси, самостійно чи разом з іншими дружніми країнами (народами, націями), стримувати або усувати внутрішні й зовнішні загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу, економічному розвитку, іншим важливим елементам духовної й матеріальної життєдіяльності; ступінь захищеності інтересів особистості, суспільства й держави від зовнішніх та внутрішніх загроз;

- вперше запропоновано варіант рефлексії сутності перехідного періоду, згідно з яким він полягає в безпечній трансформації від попередньої соціальної системи до соціальної системи, яка окрім економічних, політичних та інших показників має основні демократичні характеристики громадянського суспільства;

- вперше доведено, що стійкість і лабільність соціальної системи взагалі та кожної її складової зокрема виражається в дії базових констант (архетипів і ментальності) й варіативних величин (у духовній, економічній, соціальній, політичній сферах) в їх конкретному змісті, ролі в системі суспільних відносин, а також у механізмі їх впливу на діяльність у сфері безпеки. Визначені умови й принципи функціонування перехідної соціальної системи, що дозволяють їй забезпечувати стійкість і стабільність. Доведено, що збереження динамічної рівноваги, припускає наявність у суспільстві інтегративних механізмів, за допомогою яких ендогенні зміни підтримуються у певних межах, які відповідають основним структурним характеристикам. Обґрунтовано, що принципову роль в утриманні стійкості соціальної системи відіграють соціальні константи.

- вперше встановлено, що стабільність соціальної системи пов’язана не зі змінами варіативних факторів як таких, а від параметрів цих змін, їхньої амплітуди. Збереження змін варіативних факторів у відомих межах і означає стан динамічної рівноваги транзитивної соціальної системи, що сприяє її саморозвитку, й одночасно забезпечує необхідний рівень стабільності, тобто гармонізації протирічливих та взаємодіючих складових, що і є основою забезпечення безпеки соціуму. Здатність суспільства за допомогою різноманітних регуляторів підтримувати оптимальний баланс між даними факторами визначає його можливості стосовно забезпечення стійкості й безпеки усіх своїх основних компонентів і соціальної системи в цілому;

- обґрунтовано, що в умовах трансформацій, особливого значення набуває феномен маргінальності, де соціальний суб’єкт виступає як певна персоніфікація етнічних, економічних, соціальних і культурних відносин певної історичної епохи в її просторово-часовій локалізації. Доведено, що вектори розвитку маргінальних суб’єктів можуть задавати різну спрямованість динаміці розвитку перехідних суспільств: як негативну – деформація і руйнування перехідних соціумів, так і позитивну – формування якісно нових соціокультурних структур як на мікро-, так і на макрорівні, які є спроможними забезпечити безпеку суспільства й держави;

- запропоновано варіант розуміння сутності механізмів забезпечення національної безпеки та їх типології. Доведено, що основними компонентами структури механізму забезпечення національної безпеки в умовах соціокультурних трансформацій доцільно вважати: зумовлені потребами функціонування та розвитку особистості, держави й суспільства цілі забезпечення національної безпеки; система суб’єктно-об’єктних відносин процесу забезпечення національної безпеки; методи, способи, засоби, шляхи й форми діяльності щодо забезпечення національної безпеки; суб’єкти, в діяльності яких реалізуються закономірності функціонування та розвитку системи забезпечення національної безпеки;

- виділені тенденції, які здійснюють безпосередній вплив на практичну реалізацію механізму забезпечення національної безпеки у кожній країні перехідного типу, в контексті чого опрацьовано й запропоновано цілий комплекс напрямків оптимізації механізму забезпечення національної безпеки в умовах соціокультурних трансформацій.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Дисертація відноситься до філософських досліджень проблем суспільства та його безпеки, тому визначення методологічної бази було зорієнтоване на комплексне розв’язання поставлених проблем і завдань, що вимагає міждисциплінарного наукового підходу. В дисертації узагальнено й використано результати наукових досліджень з філософії, політології, соціології, конфліктології, соціальної психології, культурології, причому перевага надається діалектичному та синергетичному підходам при урахуванні самостійного значення й взаємодоповнюваності інших загальнонаукових та спеціальних методів та підходів наукового пізнання.

У дослідженні застосовувались:

- порівняльно-критичний аналіз різних концептуалізацій феномена національної безпеки в історико-філософському контексті;

- діалектичний метод у формі аналізу категорій сутності, існування, елементів, структури, системи, а також принципів і законів діалектики при аналізі різних аспектів буття суспільств в контексті безпеки;

- екзистенційний підхід при розкритті сутності й змісту безпеки особистості;

- системний підхід при аналізі соціальних систем та систем забезпечення їх безпеки;

- структурно-функціональний, соціально-типологічний, діяльнісний підходи при дослідженні соціальних явищ;

- синергетичний підхід при аналізі параметрів стійкості й стабільності соціальних систем, а також їх лабільності в умовах хаотичності соціокультурного середовища;

- метод єдності історичного й логічного при визначенні структури системи забезпечення національної безпеки та шляхів її оптимізації;

- метод моделювання при формулюванні теоретичних конструкцій системи забезпечення національної безпеки.

У дисертації значною мірою використовувався методологічний потенціал західних та вітчизняних дослідників соціальних проблем, окремих аспектів соціального буття та проблем безпеки: Р.Арона, Е.Афоніна, В.Баркова, І.Бекешкіної, Д.Белла, М.Вебера, О.Власюка, Г.Волинки, К.Гаджиєва, Є.Головахи, О.Данильяна, Р.Дарендорфа, Е.Дюркгейма, Ж.Еванса, С.Кара-Мурзи, В.Крисаченка, П.Кубічека, С.Ліпсета, Н.Лумана, М.Маколі, Г.Мангоффа, Б.Парахонського, Т.Парсонса, К.Поппера, Н.Смелзера, М.Степико, С.Стояновича, Е.Тоффлера, Ф.Фукуями, М.Хилька, Я.Щепанського та ін.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження обумовлене сукупністю положень, які конкретизують наукову новизну. Результати дослідження складають певну методологічну базу для подальшої розробки проблеми й визначення сутності, структури та змісту феномена національної безпеки, зокрема в умовах трансформацій соціумів. Основні результати й висновки дисертації можуть використовуватись в експертно-аналітичній роботі як теоретичний матеріал при оцінці та обґрунтуванні концепцій реформування суспільств та їх безпеки; використовуватись державними органами та іншими суб’єктами соціального процесу для більш глибокого розуміння сутності системи забезпечення національної безпеки та механізму такого забезпечення у перехідних суспільствах, підвищення ефективності управлінських рішень. Результати дослідження можуть бути застосовані з метою поглиблення змісту й посилення практичного спрямування таких навчальних дисциплін, як “Філософія”, “Політологія”, “Соціологія” та навчального модуля “Національна безпека”; при створенні спецкурсів для аспірантів, магістрів і студентів з проблем національної безпеки. Окремі положення дисертаційного дослідження лягли в основу навчальних посібників “Національна безпека України”, “Національна безпека України: сутність, структура та напрямки реалізації”; підручника “Філософія права”, підготовлених за безпосередньою участю дисертанта, а також в основу створення й публікації самостійних авторських фахових видань з даної проблеми.

Особистий внесок здобувача. У статтях, які видані у співавторстві, усі принципові ідеї, концептуальні положення, узагальнення та висновки стосовно об’єкта та предмета дослідження належать особисто здобувачу.

Апробація результатів дисертації. Основні положення, результати та висновки дисертаційного дослідження були використані в авторських публікаціях, у виконаних під керівництвом автора науково-дослідних роботах “Соціально-філософський аналіз аспектів національної безпеки України” та “Дослідження етно-ментально-правових підстав формування і генезису свідомості національної безпеки України” виконаних у 2001–2003 роках на кафедрі філософії Харківського військового університету. Результати, одержані дисертантом, апробовані в процесі обговорення на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, кафедри філософії Харківського військового університету, кафедри філософії Харківського університету Повітряних Сил, кафедри соціології і політології Харківського національного політехнічного університету “ХПІ”, під час роботи круглого столу “Актуальні проблеми філософії права” (Одеса, 2005), у виступах на науковій конференції “Конституція України – основа модернізації держави і суспільства” (Харків, 2001), Міжнародній конференції “10 років демократичних реформ в Україні: досягнення, проблеми, перспективи” (Донецьк, 2001), науковій конференції “Політика: історія і сучасність” (Миколаїв, 2002), ХІV, ХV та ХVІ Харківських політологічних читаннях (Харків, 2003, 2004, 2005), Міжнародній науковій конференції “Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2003), VII Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта – 2004” (Дніпропетровськ, 2004), науковій конференції “Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття” (Харків, 2004), науковій конференції за підсумками виконання комплексної цільової програми “Основи духовного життя суспільства та розвиток особистості” (Харків, 2004), міжвузівській науково-практичній конференції “Війна і насильство: минуле та майбутнє” (Харків, 2005), Міжнародній науковій конференції “Диагностика и прогнозирование социальных процессов” (Бєлгород, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції “Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору” (Запоріжжя, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції “Развитие и перспективы национальной правовой системы в контексте европейских интеграционных процессов” (Мінськ, 2005), ІІІ Міжнародній науковій конференції “Поляки і політика” (Житомир, 2005).

Основні ідеї та результати дослідження викладено у 3 монографіях, 29 статтях у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (з них 21 – у наукових фахових виданнях з філософії), 12 матеріалах та тезах конференцій, 2 заключних звітах про НДР, 2 навчальних посібниках.

Найважливіші положення й анотації дисертації українською, російською та англійською мовами опубліковані за допомогою мережі Інтернет у телекомунікаціях (alt.philosophi.debate; relcom.sci.philosophi; humanities. philosophi.objectivism).

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (15 підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертації – 457 сторінок, з них 393 сторінки основного тексту (16,4 авторських аркушів), список використаних джерел містить 662 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ присвячено обґрунтуванню актуальності теми, висвітленню стану опрацьованості проблеми, визначенню об’єкта й предмета, мети та завдань дослідження, опису його теоретико-методологічних основ, розкриттю наукової новизни дослідження, його теоретичної та практичної значущості.

У першому розділі “Методологічні основи дослідження національної безпеки”, який включає в себе чотири підрозділи, наведена характеристика проблеми дослідження, здійснена філософська рефлексія феномена національної безпеки із залученням історико-філософського матеріалу та сучасних дискурсів західного та вітчизняного соціогуманітарного знання. Сутність феномена національної безпеки розглядається з точки зору його цілісності й багаторівневості.

У першому підрозділі “Теоретичне підґрунтя методології дослідження проблем національної безпеки: історико-філософський аспект” здійснено ретроспективний аналіз проблеми національної безпеки в історії розвитку філософської думки. Аналіз свідчить, що проблема безпеки особистості, суспільства й держави хвилювала мислителів починаючи із стародавніх епох, щоправда, розглядалась переважно в контексті війни й миру. Виявлені особливості розуміння проблеми національної безпеки, притаманні кожному історичному періоду.

В античну епоху ідея загальної безпеки пов’язувалась переважно з відсутністю війни (Геракліт, Платон, Аристотель). Цілям безпеки слугували апарат державної влади, правові інститути та релігія, провідне місце в цій системі займала зовнішня політика. В епоху пізньої античності формується негативне ставлення до війни взагалі й визнання корисності деяких її видів, що сприяють “локальній безпеці” (Овідій, Тібулл, Сенека).

В період домінування середньовічного християнського світогляду розуміння безпеки поєднувалось із засудженням будь-якого насильства, вбачаючи найважчий гріх в позбавленні людини життя (Августин, Аквінат). Мир і безпека є вищим благом. Від Августина бере початок ідея “Миру Божого” – мирного порядку, безпеки й злагоди в межах християнських держав. В епоху Відродження й Нового часу така точка зору трансформувалась у проблему безпечних взаємостосунків між державами й пошуку шляхів їх нормалізації (Е.Роттердамський, С.Франк, Г.Гроцій). Наукове обґрунтування даної проблеми в сучасному розумінні й певні напрямки її вирішення містяться у творчості Т.Гоббса та І.Канта, точки зору яких на сутність національної безпеки є найбільш характерними в даному контексті. Обґрунтування сутності національної безпеки через колективну безпеку народів, їх єдність і демілітаризацію пропонували представники утопічного соціалізму й марксизму.

XX століття характеризується філософськими підходами до осмислення безпеки. Висловлюються думки, що розум повинен взяти верх над безглуздям, людство з метою безпеки має відмовитись від “штучних потреб”, етично оновитись, сформувати універсальну космічну етику, усунути насильство як джерело небезпеки. Обґрунтовується необхідність об’єднання людей на основі спільного світогляду для загального руху до єдиної мети – свободи й безпеки. Зовнішня й внутрішня безпека може бути забезпечена лише на основі екзистенційної свободи кожного індивіда (А.Бергсон, Б.Рассел, А.Швейцер, К.Ясперс).

Друга половина ХХ ст. з точки зору осмислення проблем безпеки найяскравіше характеризується творчістю А.Тойнбі, Р.Арона. А.Тойнбі пропонує для забезпечення безпеки альтернативну стратегію, яка полягає в об’єднанні урядів для спільного протистояння агресії. В основі механізму забезпечення безпеки Тойнбі вбачає свідому діяльність людей у двох альтернативних напрямах: 1) спроби вести наступ на насильство за допомогою прямих дій приватних осіб і 2) спроби досягти цієї ж мети за допомогою побічних дій громадян держави. Кінцевою метою таких дій має стати об’єднання людства на засадах справедливості в “добровільний союз”, здатний гарантувати безпеку через остаточне знищення інституту насильства.

Р.Арон пропонував розрізняти три типи безпеки: рівновагу, гегемонію й імперію. Він вважав, що сили політичних співтовариств можуть бути взаємно збалансовані, можуть домінувати сили одного з них, і, нарешті, сили одного з них можуть перевершувати всі інші, причому такою мірою, що всі співтовариства, виключаючи одне-єдине, втрачають свою автономію й набувають тенденцій до зникнення.

Здійснений аналіз дав можливість зробити висновок, що за наявності великої кількості публікацій з проблеми безпеки не існує узагальнюючого дослідження, де б здійснювався комплексний філософський аналіз даного феномена з метою уможливлення його реалізації в умовах трансформацій.

У другому підрозділі “Методологія аналізу й філософської рефлексії національної безпеки як соціокультурного феномена” здійснено визначення й уточнення категоріального апарату філософських досліджень у сфері національної безпеки. Для уточнення сутності категорії “національна безпека” проаналізовано її етимологічний зміст, шляхи включення значеннєвих моментів зазначеної категорії в соціально-філософське поле в сучасних умовах. Здійснений розгорнутий філософський аналіз таких складових феноменів, як “конституційна безпека”, “регіональна безпека”, “соціальна безпека”, “зовнішня безпека”, “внутрішня безпека” тощо, які мають протирічливі тлумачення у науковій літературі. Доведено, що забезпечення як кожної із вказаних складових, так і національної безпеки взагалі полягає в реалізації збалансованих інтересів особистості, суспільства й держави у політичній, економічній, інформаційній, військовій, екологічній та інших сферах.

Понятійно розмежовані категорії небезпека та загроза. Обґрунтовано, що небезпека – це наявність і дія реальних чи потенційних сил і факторів, які можуть стати дестабілізуючими стосовно особистості, соціальної системи в нанесенні їм збитку, дезорганізації або повного знищення. Доведено, що по мірі актуалізації небезпеки вона може виступати у формі загрози. Будь-яку загрозу характеризують, як мінімум, чотири найважливіші сутнісні ознаки: а) вона є найвищим ступенем перетворення небезпеки з можливості в дійсність; б) загроза – висловлений намір одних суб’єктів завдати шкоди іншим; в) це готовність здійснити насильство для заподіяння збитку; г) це – динамізована небезпека. Звідси загроза – це актуалізована форма небезпеки в процесі її перетворення з можливості в дійсність, готовність одних суб’єктів завдати шкоди іншим.

Доводиться, що в умовах соціокультурного транзиту особливо актуалізуються саме внутрішні загрози національній безпеці, система яких є сукупністю економічних, політичних, соціальних, етноконфесійних та інших факторів, що дестабілізують внутрішній розвиток держави й суспільства. Обґрунтовано, що внутрішні загрози є детермінованими, насамперед, об’єктивними умовами, зокрема, перехідним етапом державного будівництва; глобальною кризою, у всіх без винятку сферах життя перехідного суспільства; неготовністю керівництва країн, державних інститутів і самого суспільства до протидії новій системі внутрішніх загроз. У доповнення до аналізу внутрішніх загроз проаналізовано зовнішні аспекти даної проблеми в умовах глобалізації, здійснено аналіз понять глобальна безпека, колективна безпека, міжнародна безпека, регіональна безпека та уточнено ступінь їх співвідношення й взаємозв’язку.

Аналіз свідчить, що в умовах глобалізації найважливіше значення має воєнна безпека, яка залежить від стану оборонної могутності країни на необхідному рівні, встановлення сприятливих безконфронтаційних взаємин з іншими країнами. Обґрунтовано, що з філософської точки зору система забезпечення воєнної безпеки має базуватися на чітких принципах, найважливішими серед яких виділяються: принцип стримування, принцип неприйнятного збитку, принцип неприховання сил і засобів, принцип розумної оборонної достатності.

Констатується, що спроби емпіричного вирішення сучасних проблем забезпечення національної безпеки суспільств трансформативного типу, багато з яких за змістом і масштабами не мають аналогів в історії, у переважній більшості випадків не дають бажаних результатів, а іноді навіть посилюють негативні наслідки. Тому, є сенс широко застосовувати більш високий (теоретичний) рівень, де об’єкт досліджується з точки зору його основних, суттєвих зв’язків і відносин. Доводиться, що тільки за умов такого підходу можна створити науково відпрацьовану систему знань про національну безпеку, сформувати закономірності її буття в їх системній єдності й цілісності, реалізувати ефективну стратегію безпеки.

У третьому підрозділі “Принципи й методи дослідження проблеми національної безпеки” здійснена спроба вирішення проблеми оптимального співвіднесення теоретичного й емпіричного рівнів наукового пізнання, їх інтеграції з метою отримання нового узагальненого знання про сутність і особливості феноменів національної безпеки. Для вирішення практичних проблем стосовно функціонування тих чи інших сфер національної безпеки та системи безпеки в цілому використовувались конкретні методологічні принципи дослідження, які можуть бути застосованими при науковому пізнанні усіх предметних сторін об’єкта – суспільно-політичних процесів, які віддзеркалюють розвиток і стан національної безпеки.

При аналізі різноманітних методологічних підходів автором реалізований принцип доповнюваності, оскільки при дослідженні проблем національної безпеки у перехідних умовах часто виникають проблеми інтерпретації протирічливих фактів, гносеологічні труднощі співвіднесення дискретного й безперервного. Крім того, система забезпечення національної безпеки (особливо в перехідних умовах) складається з численних підсистем, які постійно змінюються як за складом, так і за кількістю і вимагають самостійного аналізу. Доведено, що доповнюваність при інтерпретації соціокультурних явищ за допомогою різних мов також є важливим для аналізу процесів у сфері національної безпеки (логічний, математичний та ін. описи). Принцип доповнюваності проаналізований і реалізований у дослідженні національної безпеки в перехідних умовах не тільки в загальнотеоретичному, а й у прикладному сенсі; не тільки для опису й пояснення доповнюваності сфер і видів безпеки, а й для отримання нового знання, яке має значно наближатися до адекватної рефлексії об’єктивного стану речей.

Проаналізоване й обґрунтоване методологічне підґрунтя для інтеграції показників національної безпеки на різних її рівнях і в різних сферах життєдіяльності суспільства, синтезу узагальнених критеріїв національної і глобальної безпеки. В контексті цього автором обґрунтовано віддається перевага поєднанню діалектичного й синергетичного підходів для аналізу феномена національної безпеки, причому синергетичний підхід використовувався для аналізу аспектів національної безпеки в умовах нестабільності, органічно доповнюючи усталений діалектичний підхід.

У четвертому підрозділі “Методологічний контекст аналізу основних джерел загроз і факторів впливу на стан безпеки трансформативних суспільств” використовуючи й поєднуючи психологічні, соціологічні, політологічні та інші підходи проаналізовані біологічні й соціальні джерела агресивності як основні детермінанти стану безпеки. В основу філософського узагальнення тут покладена інформаційно-енергетична концепція еволюції, яка базується на критеріях збереження гомеостазису та найменшої дисипації (розсіювання) енергії й мінімуму зростання ентропії соціальної (біологічної) системи.

На підставі здійсненого аналізу стверджується, що однією з першопричин, які зумовлюють джерела й фактори впливу на стан безпеки країн транзитивного типу, є агресивність як атрибут живих і соціально-організованих організмів. Стосовно зовнішніх джерел агресивності й основних факторів впливу на стан безпеки транзитивних соціумів проаналізовано комплекс біологічних, соціальних, політичних, економічних феноменів, відносин між державами. У контексті зовнішніх детермінант стану безпеки перехідних суспільств джерела й фактори впливу є сукупністю різних заходів і засобів залякування, обіцянкою заподіяння зла, шкоди тощо. У понятті системи безпеки, вказані джерела й фактори – одна зі сторін міжнародних відносин, позбавлення держави суверенності, економічної незалежності, можливості підпорядкування однієї держави іншим, тобто прояв небезпеки. Зовнішні джерела й фактори загроз є постійними й притаманними як стабільним, так і транзитивним соціальним системам. Однак в дисертації доводиться, що в умовах транзиту з’являється велика кількість нових загроз, особливо внутрішніх, які руйнують основи безпеки суспільства й держави і створюють тим самим сприятливі умови для успішного впливу загроз зовнішніх.

У другому розділі “Основні сутнісні й змістовні характеристики суспільств трансформативного типу в контексті національної безпеки” досліджено перехідні суспільства з точки зору їх найважливішої характеристики – транзитивності, здійснено комплексний філософський аналіз системної трансформації, пов’язаної зі зміною пара-дигм суспільного розвитку.

У першому підрозділі “Загальна характеристика суспільств трансформативного типу” здійснено аналіз сутності перехідних пострадянських суспільств на підставі синергетичної методології. В контексті проблеми безпеки доведено, що кожний історично відомий тип соціальної організації має свої конкретно-історичні обґрунтування й причини. І відносно стійкі соціальні системи, а за ними й перехідні (транзитивні) суспільства до нестійкого стану приходять не тому, що хтось припустився помилки, а тому, що за якихось конкретних історичних умов такий тип соціального устрою найбільшою мірою відповідає потребам безпеки, виживання, самозбереження суспільства як особливого організму. При цьому, поняття перехідності розуміється не як проста номінація етапу трансформації соціуму, а як особливий стан суспільства, що має самодостатнє значення.

В результаті аналізу обґрунтовано, що перехідність розвитку певних соціумів, їхня гранична динамічність і багатоваріантність передбачає й перехідність, невизначеність, динамічність їхніх якісних характеристик, тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики за всіма головними критеріями, які відповідали б можливим варіантам трансформації конкретних соціумів. Як правило, всі основні характеристики цих суспільств виступають комбінацією їх сутнісних рис і замикаються на феномен безпеки.

Перехідні суспільства характеризуються станом невизначеності, нестабільності процесу переходу від інтеграції та диференціації одного типу до інтеграції та диференціації іншого типу, що є близьким до стану дезорганізації, хаосу. Однією з основних характеристик перехідного суспільства є те, що колишні соціальні зв’язки були зламані, система забезпечення безпеки порушена й зі зміною таких умов на поверхні з’явилися нові зв’язки, які розвинулися під впливом системи управління. Як свідчать результати проведеного аналізу, різниця ж між тим чи іншим конкретним суспільством перехідного типу полягає у спрямованості вектора розвитку й у мірі прямого державного втручання у соціальні зв’язки та інститути.

Основою соціальної системи перехідного типу є безпосередня комунікація суб’єктів, що й відрізняє перехідні системи від традиційних, структурованих соціумів, де така комунікація опосередковується інституційно та структурно. Суспільне життя транзитивних соціумів частково обмежується простором публічної комунікації, а тому сфера публічності поширюється на всі галузі життєдіяльності суб’єктів. Так формується комунікативний континуум, у якому суб’єкт взаємодії здебільшого є примушеним або брати участь у всій сукупності комунікацій, або взагалі відмовитися від участі в них, вийти із соціального простору. Останнє виступає в перехідному суспільстві як асоціальний, небезпечний акт і саме в цьому полягає прояв маргіналізації.

Результати дослідження свідчать про те, що особливістю трансформації закритих суспільств пострадян-ських країн є їх перетворення з мілітаризованого закритого суспіль-ства в криміналізоване відкрите суспільство. Парадигмальним для даного типу суспільства є домі-нування стану “боротьби всіх проти всіх”, атомізацією соціаль-ного життя. Звідси робиться висновок, що динаміка перехідних процесів у транзитивний період не може бути апріорі визначена як безальтернативна. Доводиться, що перехідний період – це часовий інтервал, у ході якого один тип організації соціальної системи трансформується в інший. Обґрунтовується, що сутність перехідного періоду полягає в трансформації від попередньої соціальної системи до соціальної системи, яка має основні характеристики громадянського суспільства.

Другий підрозділ “Стійкість і лабільність суспільств трансформативного типу в системному вимірі” присвячений аналізу постійних і змінних величин, які впливають на стійкість і лабільність соціальних об’єктів. На підставі поєднання системного й синергетичного підходів дана загальна оцінка сутності соціальних констант і характеристика ролі змінних величин у динамічних явищах соціокультурного транзиту, визначені