НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ЄВГРАФОВА ЄЛИЗАВЕТА ПАВЛІВНА

УДК 340.134

ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО

ЗАКОНОДАВСТВА

(деякі питання теорії і практики)

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент Ткаченко Володимир Данилович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри теорії держави і права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Козюбра Микола Іванович, Національний університет „Києво-Могилянська академія", завідувач кафедри державно-правових наук;

доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри конституційного права.

Провідна установа: Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ правової політики, м. Київ.

Захист відбудеться 25 жовтня 2005 р. о 13.00. годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 21 вересня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Формування системи національного законодавства невід’ємна складова розбудови України як незалежної, суверенної, демократичної, соціальної, правової держави. Про наявність системи національного законодавства можна стверджувати лише за умови її створення як такої, що відповідає конституційному ладу держави, історичним і культурним традиціям народу, слугує захисту прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави. Актуальність дослідження зумовлена й тим, що діюча система законодавства багато чого успадкувала від системи законодавства, яка існувала до проголошення незалежності України і прийняття 28 червня 1996 р. нової Конституції.

Крім того, у вітчизняній юридичній літературі питання законодавства у зазначеному контексті практично не розглядалися. Саме ж поняття „система національного законодавства” означає не відмінність та закритість її від інших демократичних правових систем світу, а спрямованість на реалізацію та захист національних інтересів України. Як свідчить світова практика, національні системи законодавства різних країн, маючи істотні особливості, водночас характеризуються і суттєвими спільними рисами. Це важливо для з’ясування, насамперед, таких питань: якою повинна бути система законодавства України та як має відбуватися її формування під впливом численних і різних за природою факторів, враховуючи рух на „роздержавлення права”, закріплення у законах регулювання публічно-правових і приватно-правових відносин.

На думку автора, національне законодавство передчасно визначати як систему – скоріше, воно функціонує як „масив”. Тому його створення як єдиної, цілісної, внутрішньо і зовнішньо узгодженої системи, якісної за змістом та належної форми є одним з актуальних і важливих завдань правової науки в сучасний період.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертація виконана відповідно до Державної цільової комплексної програми „Розвиток демократичних процесів у правовій державі” (номер державної реєстрації 0186.0.070866) Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, а також Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки, розробленої Інститутом законодавства Верховної Ради України.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретико-практичних питань формування системи національного законодавства в контексті розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави процесу, на який впливають численні й різні за природою фактори. Виходячи з поставленої мети в дисертації вирішуються такі завдання:

визначення поняття, змісту та обсягу законодавства, його практичного значення для законотворчої та правозастосовної діяльності, удосконалення правового механізму регулювання соціальних відносин;

зясування основних ознак національного законодавства як найважливішої форми права України в контексті впровадження верховенства права і принципів правової держави;

дослідження теоретико-практичних питань щодо засад формування системи національного законодавства, визначення функцій і класифікації цих засад;

аналіз і узагальнення науково-теоретичних уявлень про систему права і систему законодавства, їх еволюцію та доктринальну інтерпретацію в аспекті формування системи національного законодавства;

визначення обсягів і форм систематизації та кодифікації законодавства України;

встановлення факторів, що мають найбільший вплив на процес формування системи національного законодавства, зясування їх взаємодії (протидії) та необхідного балансу при ухвалені законів.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з формуванням системи національного законодавства.

Предмет дослідження становить законодавство України, його обсяг, структура, функції як форми змісту права, засади та фактори+ формування.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено сучасні наукові методи пізнання закономірностей права, в тому числі становлення та розвитку національного законодавства. У процесі дослідження порушених у дисертації питань у всіх її розділах застосовано загальнонаукові методи аналізу і синтезу, діалектичний (співвідношення форми і змісту права, зв’язку та взаємодії права з економікою, політикою, іншими факторами), системний (розгляд законодавства як системи з притаманними їй властивостями), структурно-функціональний (з’ясування засад формування системи законодавства, визначення його функцій як цілого, так і окремих складових), моделювання (визначення можливих форм кодифікації парламентського і муніципального права, економічного та соціального законодавства і т.і.).

Аналізуючи законодавство як основну форму національного права, а також питання щодо створення системи законодавства, правонаступництва України в сфері законодавчого регулювання суспільних відносин у перехідний період, сучасних тенденцій розвитку законодавства на засадах нової Конституції України, в яких закріплено нові правові принципи і механізми регулювання, міжнародно-правові стандарти тощо, використано історико-правовий, логічний, соціологічний, порівняльно-правовий методи, а також формально-догматичний як один із традиційних у правознавстві наукових методів дослідження юридичних явищ.

Науково-теоретичним підґрунтям дисертації стали наукові праці вітчизняних учених юристів Авер’янова В.Б., Бобровник С.В., Зайця А.П., Козюбри М.І., Колодія А.М., Копиленка О.Л., Котюка В.О., Лисенкової О.С., Луць Л.А., Кузнецової Н.С., Мамутова В.К., Мацюка А.Р., Мурашина О.Г., Назаренко Є.В., Оборотова Ю.М., Оніщенко Н.М., Опришка В.Ф., Орзіха М.П., Петришина О.В., Петрової Л.В., Погорілка В.Ф., Притики Д.М., Рабиновича П.М., Селіванова В.М., Сіренка В.Ф., Тація В.Я., Ткаченка В.Д., Тодики Ю.М., Шевченко Я.М., Шаповала В.М., Шемчушенка Ю.С., Цвіка М.В., Ющика О.І. та ін.

Проблемі формування системи законодавства присвячено також численні праці зарубіжних учених, фахівців з теорії та філософії права, галузевих юридичних наук, зокрема: Алєксєєва С.С., Баранова В.М., Бернса П., Бермана Г.Дж., Братуся С.М., Демби Л.Й., Зівса С.Л., Йоффе О.С., Казьміна І.Ф., Красавчикова О.О., Кутафіна О.Є., Лаптєва В.В., Марченка М.М., Міцкевича А.В., Мозоліна В.П., Піголкіна А.С., Полєніної С.В., Самощенка І.С. Сінюкова В.М., Сорокіна В.Д., Тіунової Л.Б., Тихомирова Ю.О., Ушакова О.О., Черданцева О.Ф., Шебанова О.П., Яковлєва В.Ф. та ін.

Нормативну основу дослідження складають Конституція та закони України, рішення та висновки Конституційного Суду України, міжнародно-правові акти, підзаконні нормативно-правові акти, постанови Пленуму Верховного Суду України. У дисертації використані щорічні доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, практика діяльності Європейського Суду з прав людини, законодавство іноземних держав.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вона є першим комплексним дослідженням теоретико-практичних питань формування системи національного законодавства як складного і тривалого еволюційного процесу.

У межах проведеного дослідження сформульовано низку положень та висновків, що мають наукову новизну та виносяться на захист:

1. Запропоновано нове визначення поняття національного законодавства як прийнятих відповідно до Конституції законів, а також рішень та окремих висновків Конституційного Суду, чинних декретів Кабінету Міністрів України.

2. Проведено ґрунтовний аналіз актів національного законодавства, їх взаємозвязок і взаємодію з підзаконними юридичними актами. Наведена авторська класифікація законів, обґрунтовано доцільність встановлення особливої, більш ускладненої процедури ухвалення кодифікаційних законів України.

3. Сформульовано нову теоретичну конструкцію розуміння змісту та функцій категорій „джерела права” і „джерела законодавства” та визначення законодавства виключно як форми права. Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади є і єдиним джерелом національного права, а право джерелом законодавства.

4. Вперше в контексті демократичного, соціального і правового спрямування розвитку національного законодавства сформульовано положення щодо необхідності введення в Україні інституту конституційної скарги громадян на закони, інші юридичні нормативні акти, що обмежують права і свободи людини і громадянина.

5. Викладено нові аргументи щодо необхідності істотного посилення статусу верховенства законів у правовій системі українського суспільства.

6. Вперше закони характеризуються як один з найважливіших публічно-нормативних проявів права, регуляторів як приватно-правових, так і публічно-правових відносин.

7. Новим є визначення поняття „засади” формування системи національного законодавства, його співвідношення з категоріями „принципи права” та „основи законодавства”. Вперше запропоновано наукову класифікацію засад та сформульовано пропозиції щодо форм кодифікації окремих підрозділів конституційного законодавства, законодавства про місцеве самоврядування та законодавства, яке регулює економічні відносини.

8. В результаті дослідження еволюції учення про систему права і систему законодавства сформульовано висновок щодо визнання системи права науковою (доктринальною) категорією.

9. Новим є висновок про те, що юридична наука лише пропонує теоретичну модель галузей системи права, яких у дійсності може і не бути. Реальним і таким, що відповідає закономірностям права, є поділ його на взаємозв’язані підсистеми (не галузі) публічне і приватне право.

10. Сформульовано висновок щодо рівноправовості галузей системи законодавства, зокрема т.з. „адекватних галузям права” і „комплексних галузей права”, що важливо для підвищення системності в процесі підготовки та ухвалення законів, особливо клдифікаційних.

11. Запропонована нова класифікація факторів (чинників) формування системи національного законодавства, вперше визначено найбільш впливові серед них, взаємодія та врахування їх ролі у законодавчій діяльності.

Практичне значення отриманих результатів. Положення та висновки дисертації використані в роботі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, а також можуть бути реалізовані в законотворчій діяльності, в тому числі з питань удосконалення окремих положень чинної Конституції, зміцнення конституційних гарантій реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина (закріплення права громадян на звернення до Конституційного Суду зі скаргою на закони, інші правові акти, які обмежують чи ущемляють їх права і свободи); проведенні повної систематизації та кодифікації законодавства, у розробці схеми системи чинного законодавства, зокрема, у формі Систематичних зібрань, Зводу законів України як у цілому, так і за галузевим критерієм (економічним, соціальним, захисно-охоронним та ін. системнними нормативн-правовими блоками законодавства). Результати роботи можуть бути застосовані у подальших наукових дослідженнях актуальних питань системи національного законодавства, а також у викладацькій роботі, зокрема, підготовці посібників за темою „Засади системи законодавства України”, „Кодифікація законодавства: форми та напрями здійснення” і т.і.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації повідомлялися і обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: „Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (Київ, 1999 р.), „Парламентаризм в Україні: теорія і практика” (Київ, 2001 р.), науковій конференції „Конституція основа державно-правового будівництва (Харків, 2001 р.), а також наукових семінарах і засіданнях кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Результати дослідження відображенні у семи наукових працях, шість з яких опубліковані у спеціальних фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Відповідно до теми, мети і завдань дослідження дисертація складається із вступу, трьох розділів, які включають дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел (313 найменувань). Загальний обсяг дисертації 197 сторінок, з них основного тексту 169 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність та новизну обраної теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методологічні, теоретичні та емпіричні основи роботи, висвітлено її зв’язок з програмами і темами наукових досліджень в Україні з проблем державотворення і національного законодавства, формулюються основні положення, винесені на захист, розкривається теоретичне і практичне значення отриманих результатів дослідження, наведено інформацію про їх апробацію та публікацію основних положень.

Розділ 1 „Національне законодавство, його визначення та функції в суспільстві” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття „національне законодавство”: визначення його обсягу в теорії права, правотворчості та юридичній практиці” досліджується стан чинного національного законодавства, аналізуються питання теорії права і законодавчої діяльності, пов’язані з вирішенням завдань щодо удосконалення законодавства, в тому числі, проведення його повної систематизації та кодифікації.

Вивчення численних наукових і нормативно-правових джерел свідчить про значну розбіжність у розумінні поняття „законодавство” в юридичній науці, законодавчій і правозастосовній практиці. Існування подібної ситуації не слугує зміцненню авторитету і ролі закону в державі. Цей спір не є випадковим і продовжується, звичайно, не з приводу вживання того чи іншого значення терміна „законодавство”, а з більш проблемних питань, вирішення яких природно пов’язано з правом. Протягом останніх десятиліть в правознавстві окреслилася тенденція до пошуку уніфікованого визначення поняття „законодавство” та його ефективності в правовому регулюванні суспільних відносин. Виходячи з цього в дисертації обґрунтовується розуміння, передусім, обсягу законодавства лише як законів та правових актів, що за своїми конституційними ознаками мають силу закону (рішення та висновки Конституційного Суду, чинні декрети уряду), прийнятих відповідно до Конституції України.

У роботі наголошується на особливостях співвідношення права і закону. При цьому, вважає автор, необхідно зміцнити статус верховенства законів у системі правових актів, що не є протиставленням верховенству права. Навпаки, саме їх протиставлення призводить у правореалізуючій діяльності до ігнорування вимог законів і застосування так званого посадового, зокрема, суддівського (судового) „розсуду”, який нібито і є втіленням верховенства права. Закони, що за своєю суттю ґрунтуються на соціальній справедливості, свободі, рівності, є найважливішим нормативним проявом верховенства права, ознаками правового закону. У зв’язку з цим законодавець у процесі розробки та ухвалення законів завжди повинен орієнтуватися на закономірності права, критерії, що визначають закони правовими.

У підрозділі 1.2. „Законодавство форма права. Право джерело законодавства” розглядаються теоретико-практичні питання буття законодавства, його правова сутність і призначення в суспільстві, проаналізовано та узагальнено існуючі в юридичній літературі позиції вчених щодо визначення законодавства як форми та/або джерела права. На основі системного та структурно-функціонального методів пізнання в роботі висвітлено юридичні та соціальні риси категорій „форма права” і „джерело права”, що застосовуються авторами залежно від мети дослідження або від їх уподобання. Давня дискусія навколо значень та функцій цих категорій продовжується і сьогодні, хоча нових помітних результатів вона поки що не дала. Головним, що поєднує категорії “форма права” і “джерело права”, є право. У дисертації зроблено аналіз їх ознак та простежено зв’язок з іншими рисами права як єдиного цілісного соціального явища. Не відкидаючи використання категорії „джерела права”, що має декілька рівнів і визначень, в дисертації наголошується також і на некоректності її застосування щодо змісту, функцій, структури права.

У роботі форма права розглядається в аспекті загального філософсько-наукового поняття форми як способу вираження, організації та об’єктивації (інституціоналізації) правових норм, права в цілому (позитивного права в його лібертарно-леґістському розумінні). Застосовуючи це поняття форми права, вдається, з одного боку, „автономізувати” різні за змістом категорії „зовнішньої” і „внутрішньої” форми, а з іншого уніфікувати, тобто привести категорію „форма” до єдиного розуміння. Це в свою чергу дозволяє аргументовано і послідовно дійти висновку про визначення права як джерела законодавства. Єдиним джерелом національного права є народ носій суверенітету і єдине джерело влади, який створює державу, має виключне право встановлювати і змінювати конституційний лад, а своїм волевиявленням надає легітимності органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

У підрозділі 1.3. „Нетрадиційні акти національного законодавства” розглянуто правові акти, які за юридичною силою охоплюються поняттям „законодавство”, хоча й ухвалюються або були прийняті за іншою конституційною процедурою, ніж закони. До таких актів належать рішення та окремі висновки Конституційного Суду України (Суду) і чинні декрети уряду. У системі актів законодавства важливо визначити місце рішень органу конституційної юрисдикції, їх субординацій та інші системні зв’язки з законами. У дисертації виокремлюються рішення Суду, прийняті ним, по-перше, з питань про надання офіційного тлумачення положень Конституції і законів, по-друге, щодо визнання законів або їх окремих положень неконституційними.

Рішення органу конституційної юрисдикції про офіційне тлумачення положень Основного Закону мають вищу юридичну силу ніж „звичайні” закони, оскільки такі рішення стають органічно пов’язаними з розтлумаченими положеннями Конституції і застосовуються одночасно. Зміст закону, який суперечить цим рішенням, має бути приведений у відповідність з ними парламентом України. Рішення щодо визнання неконституційними законів повністю або їх окремих положень за юридичною силою передують законам. У цих випадках Суд фактично скасовує закони або їх окремі положення.

Рішення Суду про офіційне тлумачення положень законів є органічними (із законами) інтерпретаційними актами, їм властива така ж юридична сила, як і законам. Вони діють в часі як і офіційно розтлумачені положення законів, втрачають чинність одночасно з втратою чинності останніх.

Сили законів набувають висновки органу конституційної юрисдикції про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до парламенту для надання згоди на їх обов’язковість.

Таким чином, рішення і зазначені висновки Суду створюють правові прецеденти, що мають силу законів. При цьому ними не встановлюються нові правові норми, оскільки Суд здійснює лише інтерпретаційну функцію щодо Конституції та законів і визнає неконституційними закони або їх окремі положення.

Розділ другий дисертації „Засади формування системи національного законодавства” включає чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1. „Зміст категорій „засади” і „формування” системи національного законодавства” в контексті теми дослідження з’ясовується загальне значення і зміст термінів „засади” і „формування”. Його результати свідчать, по-перше, про відсутність будь-якого визначення поняття „засади”, по-друге, про наявність його багатофункціонального спрямування у формуванні системи національного законодавства. Головне полягає в тому, що засади за своєю сутністю є тим підґрунтям, на якому відбувається законодавча діяльність парламенту та формування системи національного законодавства. При цьому в юридичній літературі та правозастосовній практиці поняття „засади” використовується в значенні принципів права, основ законодавства, окремих законів, галузей тощо. Застосування в законодавстві України актів типу „основи законодавства” (наприклад, Основи законодавства України про охорону здоров’я) не можна кваліфікувати як вираження певних особливостей стосовно регулювання відповідних сфер життєдіяльності суспільства. На відміну від “класичних” кодифікаційних актів, зазначені основи законодавства є звичайними законами і не мають тієї повноти специфічних ознак, притаманних, скажімо, Цивільному та іншим кодексам України.

Термін „формування” означає процес, наслідком якого є досягнення певної мети, вирішення тих чи інших завдань, створення чогось нового або реформування, оновлення вже існуючого явища, об’єкту тощо. У цьому контексті формування системи національного законодавства є досить складним, тривалим еволюційним процесом, при чому не завжди керованим і контрольованим з боку вищих органів державної влади. Разом з тим це формування здійснюється на певних визначених засадах, принципах, основах і пов’язано з впливом на нього безліч різних за природою та функціями факторів.

У підрозділі 2.2. „Конституційні засади формування системи національного законодавства” запропоновано таку класифікацію конституційних засад формування системи національного законодавства:

1) політико-правові засади, на яких формуються конституційне законодавство, його підгалузі (парламентське, судове, виборче право) та правові інститути (прав, свобод і обов’язків людини і громадянина та ін.), муніципальне право тощо;

2) економіко-правові засади (економічна багатоманітність, наявність публічної та приватної власності, гарантії їх здійснення та захисту державою), на яких формується цивільне, господарське, фінансове, податкове, земельне законодавство та ін.;

3) соціально-правові засади, на яких здійснюється формування соціального законодавства. Зокрема на цих засадах реформується право соціального забезпечення, відбувається становлення медичного права тощо. Головне полягає в тому, що соціальне право за змістом і спрямованістю, будучи адекватним функціям соціальної держави, є джерелом будь-якого структурного підрозділу системи законодавства;

4) правові конституційні засади, де вирішальним є саме право, які за спрямованістю мають бути адекватними правовій державі. У зв’язку з цим у роботі застосовується лібертарно-леґістське праворозуміння, основними елементами якого є соціальна справедливість, правова рівність, свобода. Останні, будучи легітимізованими суспільством, виступають критеріями перевірки законів на відповідність праву.

Однією з суттєвих ознак конституційних засад є їх особлива стабільність, їх зміна можлива лише із зміною відповідних положень Основного Закону. Функціонально вони поділяються на загальні та спеціальні.

На зазначених конституційних засадах у системі національного законодавства „автономізуються” взаємопов’язані системнні нормативно-правові блоки: 1) держави, народовладдя, державної влади, громадянського суспільства; 2) економічний; 3) соціальний; 4) управлінський; 5) захисно-охоронний.

У підрозділі 2.3. „Правові конституційні засади формування системи законодавства” правові конституційні засади визначаються як такі, що безпосередньо становлять підґрунтя формування системи законодавства. Крім того, правові конституційні засади це, передусім, визнання народу (його волі) джерелом національного права, впровадження принципу верховенства права та провідної ролі законів у системі юридичних актів. Саме закони є одним з найважливіших публічно-нормативних проявів верховенства права, тому протиставлення їх нерідко призводить до підміни верховенства права власним розсудом посадових осіб і нехтування вимогами законів. Роль правових конституційних засад акумулюється у визнанні права джерелом законів, що є наскрізним у формуванні системи національного законодавства, будь-якої його структурної частини.

У підрозділі 2.4 „Науково-теоретичні засади формування системи національного законодавства” розглядаються питання ролі юридичної науки у цьому процесі. В роботі не поділяється методологія, на основі якої визнається функціонування принаймні двох публічних нормативно-правових регулятивних систем права і законодавства. Але й сьогодні існує певна плутанина трьох важливих аспектів права його змісту, форми і структури. Але, по-перше, система права є проявом однієї з його основних закономірностей, що становить предмет пізнання юридичної науки. Тобто система права є доктринальною категорією, а її модель це пропонована наукою теоретична конструкція. По-друге, система законодавства є тією правововою дійсністю, в якій реально виявляється і функціонує система права. Без урахування цієї обставини ймовірно, що хтось, в тому числі й фахівці, дізнається про наявність тих чи інших галузей права, тим більше, коли їх кількість (номенклатура) залежить від дослідників цієї проблеми, коли окрему систему правових норм проголошують „самостійною” галуззю права. По-третє, оскільки система права є однією з фундаментальних проблем теорії права, вирішення якої має значний вплив на законотворчу діяльність, якість систематизації та кодифікації правових норм, у дисертації наголошується на необхідності зосередити основну увагу на розробці питань системи законодавства. По-четверте, на думку дисертанта, відсутні підстави для протиставлення таких вузлових правових утворень, як галузь права і галузь законодавства. По-п’яте, всі галузі законодавства незалежно від того, чи є вони „некомлексними”, „чистими” або „комплексними”, за своїм змістом і спрямованістю в регулюванні суспільних відносин є рівноправовими.

Третій розділ „Фактори (чинники) формування системи національного законодавства (деякі теоретичні і практичні аспекти) складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Загальнотеоретичні питання в контексті формування системи національного законодавства” визначається поняття факторів як наявних чинників, що прямо чи опосередковано впливають на законодавство і зумовлюють таку його систему, яка відповідає або повинна відповідати загальносуспільним потребам та інтересам. При цьому фактори формування є вирішальними для законотворчості, їх дослідження набуває особливої ваги в процесі ухвалення засадничих та кодифікаційних законів. Від того, як дія цих факторів буде відображена в законах, залежить, передусім, їх якість, системність, ефективність у правовому регулюванні суспільних відносин. У дисертації пропонується така класифікація основних факторів: а) за походженням об’єктивні й суб’єктивні; б) за сферою дії внутрішні й зовнішні; в) за результатом дії позитивні й негативні; за здійсненням функцій загальні та спеціальні.

Наведена класифікація факторів, незважаючи на її умовність, дозволяє охопити найбільш впливові чинники формування і розвитку системи національного законодавства, зокрема: правонаступництва, економічний, політичний, соціальний, законотворчості, науковий фактори.

Підрозділ 3.2. „Фактори найбільшого впливу на формування системи національного законодавства” присвячено дослідженню тих чинників, від яких безпосередньо залежить формування системи національного законодавства. Одним із них є фактор правонаступництва, який відіграв значну роль, по-перше, у стабілізації правового регулювання суспільних відносин у перехідний період розбудови суверенної Української держави, по-друге, у створенні власної системи національного законодавства. Варто підкреслити, що правонаступництво у розглядуваному контексті не є чимось механічним, копією раніше прийнятих правових норм. Це досить складний процес утворення адаптаційного правового механізму, який мав би забезпечити регулювання нових суспільних відносин нормами законодавства держави, що перестала існувати (УРСР, СРСР), стала надбанням Історії.

Одним з найвпливовіших у становленні та розвитку системи національного законодавства є економічний фактор. Багатогалузева національна економіка прямо відображається в системі законодавства, актами якого регулюються як публічно-правові, так і приватно-правові відносини. Економічне законодавство є найбільш проблемним з погляду його систематизації, а ще більше кодифікації. Зокрема чинний Господарський кодекс України є лише початком проведення повної кодифікації економічного законодавства України. У дисертації детально аналізуються роль політичного і соціального факторів, їх взаємозв’язок і взаємодія між собою та економічним фактором, а також законотворчим процесом, який виступає своєрідним „входом і виходом” до чинної системи законодавства України. Важливе значення у формуванні системи національного законодавства має науковий фактор, зокрема вплив досягнень теорії права та галузевих юридичних наук на цей процес.

ВИСНОВКИ

Підсумки результатів дослідження коротко можна звести до таких головних висновків:

1. Національне законодавство це закони, ухвалені відповідно до Конституції України; рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, рішення про визнання неконституційними законів або їх окремих положень, висновки про відповідність Основному Закону чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; чинні декрети Кабінету Міністрів України.

Визначення терміна „законодавство” потребує закріплення на рівні закону, що сприяло б зміцненню верховенства законів у правовій системі українського суспільства.

2. Законодавство є формою права. Таке функціональне призначення законодавства є логічним і відповідає конституційній моделі правової держави та принципу верховенства права, найважливішим проявом якого є закони. Право є єдиним джерелом законодавства (позитивне право в його лібертарно-леґістському розумінні). Це сприятиме забезпеченню формування системи національного законодавства, що відповідає принципам демократичної, соціальної, правової держави.

3. Засади це підґрунтя, на якому відбувається складний, тривалий еволюційний процес формування системи національного законодавства. Вони поділяються на основні та факультативні. До основних засад належать конституційні і легальні (визначені в розвиток конституційних засад лише в законах). Факультативні засади становлять наукові досягнення, правова культура, звичаї, традиції, регіональні (місцеві) особливості тощо.

Конституційні засади поділяються; за функціями та сферою впливу на загальні та спеціальні; за предметом на політико-правові, економіко-правові, соціально-правові та правові. Конституція виступає єдиним засадничим правовим актом формування системи національного законодавства, без винятку всіх його підрозділів. Відповідно до цих засад у системі законодавства виокремлюються такі системні нормативно-правові блоки: 1) держава, народовладдя, суспільство, державна влада тощо; 2) економічний; 3) соціальний (гуманітарний); 4) управлінський; 5) захисно-охоронний.

4. Згідно з вимогами конституційних засад є нагальна необхідність у проведенні повної кодифікації парламентського права, оптимальною формою якої може бути Законодавчий кодекс Верховної Ради України; муніципального права Кодекс місцевого (регіонального) самоврядування України; господарського права Звід економічного законодавства (Систематичного зібрання, Укладення законів) України; кодифікації норм соціального права, введення інституту конституційної скарги громадян на закони, що обмежують чи ущемляють їхні права, свободи та законні інтереси.

Невідкладним завданням є приведення чинного законодавства у відповідність до Конституції та світових правових стандартів, підготовка Зводу законів України.

5. Наукові засади формування системи національного законодавства становлять досягнення теорії права, галузевих юридичних наук у дослідженні закономірностей права, а також досягнення інших галузей сучасної науки, які можуть бути використані при розробці нових законопроектів, удосконаленні чинного законодавства. Хоча ці засади здебільшого мають факультативний характер, їх вплив є досить вагомим. Виходячи з них, по-перше, можна констатувати, що система права є доктринальною категорією, а, отже, наука як соціальний інститут є одним із джерел права; по-друге, орієнтація органу законодавчої влади на конструкцію „галузь права галузь законодавства” сприятиме науковому забезпеченню створення системи стабільного і водночас динамічного законодавства, що є природним для правової держави.

6. Галузі законодавства є конкретним і реальним втіленням певної системи правових норм. Незалежно від характеру системності, походження та властивостей усі галузі законодавства є рівноправовими, в тому числі так звані „комплексні” галузі, оскільки така „комплексність” є одним із проявів системності права. Цей підхід є не лише методологічно вивіреним, але й прагматичним, і стимулює спеціалізацію законодавства в правовому регулюванні соціальних відносин, постійно вимагає його систематизації та кодифікації.

7. На формування системи національного законодавства впливає безліч різних за природою факторів, а також їх взаємодія (як і протидія). Для врахування сили впливу на цей процес тих чи інших факторів важливо визначити їх класифікацію, яка має бути теоретичною засадою ухвалення оптимальних варіантів законів, особливо кодифікаційних. За походженням фактори поділяються на об’єктивні і суб’єктивні, за сферою дії – внутрішні та зовнішні, за наслідками позитивні і негативні. Усі ці фактори системно об’єднуються в одну з найвпливовіших груп: правонаступництва, економічну, політичну, соціальну, законотворчу, наукову.

8. Встановлення балансу взаємодії економічного, соціального і політичного факторів у формуванні системи національного законодавства є чи не найважливішою проблемою, вирішення якої зумовлює позитивні або негативні зміни у законодавчому регулюванні суспільних відносин. Державна політика в економіці не може здійснюватися за рахунок істотного скорочення видатків на соціальну сферу, як і ефективна соціальна політика не може бути реалізованою за рахунок суттєвого обмеження розвитку економіки. Але у будь-якій сфері держава зобов’язана здійснювати політику, що має соціальну спрямованість.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА

ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Євграфова Є.П. Засади формування системи національного законодавства // Вісник Конституційного Суду України. 2005. № 3. С. 80-85.

2 Євграфова Є.П. Конституційне право України: узагальнення досвіду, пошук нових підходів та методології // Вісник Конституційного Суду України. 2003. № 2. С. 77-84 (у співавторстві) особистий внесок 0,4 др. арк.).

3. Євграфова Є.П. Правове регулювання оподаткування доходів фізичних осіб в Україні потребує системності // Юридичний журнал. 2003. № 6. С. 71-73.

4. Євграфова Є.П. До питання про форму права України // Держава і право / Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. Вип. 17. С. 22-25.

5. Євграфова Є.П. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства // Право України. 2001. № 10. С. 66-68.

6. Євграфова Є.П. Парламентаризм і формування системи законодавства України // Матер. Міжнарод. наук.-практ. конф. “Парламентаризм в Україні: теорія та практика”. Інститут законодавства Верховної Ради України / Ред. кол.: д.ю.н. С.Б. Гавриш, д.ю.н. В.Ф. Опришко (співголови), к.ю.н. О.Д. Карпенко та ін. Київ:, 2001. С. 178-180.

7. Євграфова Є.П. Методологічне забезпечення формування системи законодавства України // Конституція основа державно-правового будівництва і соціального розвитку України / За ред. М.І.Панова. Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. С. 20-22.

8. Євграфова Є.П. Роль кодифікаційних актів у формуванні системи законодавства України // Матер. Міжнарод.наук.-практ. конф. “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики”. Інститут законодавства Верховної Ради України / Ред. кол.: д.ю.н. В.Ф. Опришко (голова), М.Ф. Верменчук, к.ю.н. М.І. Єрофєєв та ін. Київ:, 1999. С.95-100 (у співавторстві) особистий внесок 0,3 др.арк.

АНОТАЦІЯ

Євграфова Є.П. Формування системи національного законодавства (деякі питання теорії і практики). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. Національна

юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Харків. 2005.

У дисертації дається нове визначення терміна „національне законодавство”, до складу якого входять закони, рішення та окремі висновки Конституційного Суду, чинні декрети уряду України. Розкривається призначення законодавства виключно як форми права (у лібертарно-леґістському розумінні права), відмінність категорій форми і структури права, форми і джерела права, а також їх природний взаємозвязок.

Джерелом законодавства є право, а джерелом права народ (його воля, вільне волевиявлення). Встановлено та проаналізовано засади формування системи національного законодавства, вперше запропонована їх наукова класифікація. Обґрунтовано висновок щодо визнання системи права категорією науки, досягнення якої є одним із джерел права, а тому використовуються у законотворчому процесі та формуванні системи законодавства. Усі галузі законодавства є рівноправовими і відображають певну систему правових норм.

Розглянуто найбільш впливові фактори (чинники) формування системи національного законодавства, їх роль, взаємодію та протидію. Сформульовано пропозиції щодо проведення в Україні повної систематизації та кодифікації законодавства, особливо його економічного і соціального блоків, розробки проекту Зводу законів України.

Ключові слова: система національного законодавства, форма права, джерело права, галузь законодавства, засади, принципи, основи, фактори формування, кодифікаційні закони, рішення, висновки Конституційного Суду, наука.

АННОТАЦИЯ

Евграфова Е.П. Формирование системы национального законодательства (некоторые вопросы теории и практики). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 теория и история государства и права; история политических и правовых учений. Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. Харьков. 2005.

В диссертации сформулирована новая интерпретация понятия „национальное законодательство”, состав которого включает закони, решения и заключения Конституционного Суда (нетрадиционные для Украины акты законодательства), действующие декреты правительства Украины. Дана характеристика законодательства исключительно как формы права (в либертарно-легистском понимании права). Исследованы особенности категорий формы и источников права, их взаимосвязь. Источником законодательства является право, а источником права народ (его воля), а также иные правообразующие субъекты, исходящие от общества, государства, международных организаций, а также обычаи, традиции, нравственность, правовая культура и др. Тоесть источники права это факторы, причины, обусловливающие его необходимость в обществе, социальная деятельность, придающая правовым принципам и нормам общеобязательность к исполненю всеми субъектами правоотношений.

Определены принципы и фундаментальные основы формирования системы национального законодательства, впервые предложена их научная классификация, в частности на конституционные, легальне (установленные законами), факультативне. В соответствии с конституционными принципами и основами (политико-правовыми, экономико-правовыми, социально- правовыми, правовими) в законодательстве образуются автономные взаимосвязанные системные нормативно-правовые блоки, которыми охватываются такие сферы регулирования, как: государство, народовластие, государственная власть, общество, экономика, социальная и защитно-охранительная деятельность, международные отношения и др.

Делается вывод о том, что познанная наукой система права является доктринальной категорией. Наука, таким образом, является одним из источников права. Все отрасли законодательства, выражающие определенную систему норм права, независимо от характера системности или комплексности являются равноправовыми.

В работе предлагается провести всеобщую систематизацию и кодификацию действующего законодательства. Особенно это касается социального и экономического блоков системы законодательства. И только на этой основе можно будет перейти к разработке Свода законов Украины как в целом, так и, возможно, по отдельным отраслям законодательства (если это потребуется), включая и такие формы кодификации, как уложения, своды, систематические собрания.

Дана классификация факторов формирования системы национального законодательства, рассмотрены наиболее влияющие из них на этот процесс, в частности факторы: правопреемственности в системе законодательства, экономический, социальный, политический, законотворчества, научный, их и взаимодействие.

Ключевые слова: система национального законодательства, форма права, источник права, отрасль законодательства, принципы, основы, факторы формирования, кодификационные законы, решения, заключения Конституционного Суда Украины юридическая наука.

SUMMARY

Yevgraphova L.P. Formation of the system of national legislation (some of the issues of the theory and practice of law). – Manusсript.

Thesis for a candidate’s of law degree in the field 12.00.01 theory and history oh the state and law; history of political and legal doctrines. National law

Academy of Ukraine named after Yaroslav the Wise. Kharkiv. 2005.

The thesis is devoted to the research of the issues of theory and practice of the formation of the system of national legislation. The author has formulated a new notion „national legislation” from the point of view of libertary and legislatory understanding of law and made a conclusion concerning the legislation as the form (but not as a source) of law. The source of legislation is law, and the source of law is the people. The author has suggested to regulate a law making process, the order of all other work the Parliament by a law making Code. The author has determined the grounds of the formation of the system of legislation, for the first time, the author has given a scientific classification.

The conclusions, concerning the determination of the system of law by a doctrinal; all branches of the system of legislation are equal and reflect a definite