ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О.О.Потебні

Федурко Марія Юліанівна

УДК 811.161.2’З73.611

МОРФОНОЛОГІЯ ВІДІМЕННИКОВОГО СЛОВОТВОРЕННЯ

В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ 2005

Дисертацiєю є рукопис.

Роботу виконано у відділі структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

Науковий консультант – | Доктор філологічних наук, професор КЛИМЕНКО Ніна Федорівна Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України,

відділ структурно-математичної лінгвістики,

провідний науковий співробітник |

Офiцiйнi опоненти: | Доктор філологічних наук, професор БІЛОУСЕНКО Петро Іванович, Запорізький національний університет, декан філологічного факультету, завідувач кафедри української мови

Доктор філологічних наук, професор ҐРЕЩУК Василь Васильович, Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника, завідувач кафедри української мови

Доктор філологічних наук, професор ЖАЙВОРОНОК Віталій Вікторович, Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України,

відділ загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов,

провідний науковий співробітник |

Провiдна установа – | Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, кафедра української мови |

Захист вiдбудеться 8 лютого 2006 р. о 14 годинi на засiданнi спецiалiзованої вченої ради Д 26.172.01 при Iнститутi мовознавства iм. О.О.Потебнi НАН України (01001, Київ – 1, вул. Грушевського, 4).

Iз дисертацiєю можна ознайомитися в бiблiотецi Iнституту мовознавства iм.О.О.Потебнi та Iнституту української мови НАН України (01001, Київ – 1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розiслано 30 грудня 2005 р.

Учений секретар спецiалiзованої вченої ради,

Доктор фiлологiчних наук, профессор |

Н.Г.Озерова |

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Зі становленням і розвитком дериватології як науки про закономірності творення нових лексичних одиниць у мовознавстві зростає інтерес до правил і закономірностей морфонології, адже в багатьох сучасних мовах різних мовних сімей функціонують словотвірні моделі, які продукують похідні шляхом формальної видозміни своїх словотворчих морфем.

Актуальність дослідження. Зарубіжна, слов’янська й неслов’янська, лінгвістика нагромадила значний досвід аналізу морфонологічних фактів це праці Р.Аванесова, Г.Андерсена, Г.Аронсона, С.Бернштейна, Я.Босака, С.Бромлей, Т.Булигіної, Д.Ворта, В.Вурзеля, В.Дресслера, В.Дуная, О.Земської, Н.Ільїної, О.Ісаченка, Л.Калнинь, Л.Лопатіна, В.Касевича, К.Ковалик, М.Комарека, Б.Крея, О.Кубрякової, Р.Лясковського, Ю.Панкраца, М.Панова, Л.Писарек, Т.Попової, Е.Станкевича, С.Толстої, М.Трубецького, Г.Улашина, І.Улуханова, В. Чурганової та ін. У них окреслено межі морфонології, визначено її предмет і завдання; виокремлено проблему морфонологічних одиниць, запропоновано процедури виділення та аналізу морфонологічних явищ, зроблено спробу з’ясувати їхню роль, з одного боку, у витворенні “покрою”, “структурного генія” мови, а з другого у маркуванні різноманітних граматичних опозицій. Успішно розв’язуються і питання практичного характеру. Створена на сьогодні доволі повна картина використання морфонологічних альтернацій у системах словозміни та словотворення сучасних російської (М.Трубецькой, В.Лопатін, В.Чурганова, Н.Ільїна, Т.Попова, М.Панов), польської (Р.Лясковський, К.Ковалик, В.Дунай, С.Толстая), болгарської (Г.Аронсон, Т. Попова) та білоруської (В.Руснак) мов; започатковано зіставні морфонологічні студії (Н.Ананьєва, О.Кубрякова, Ю.Панкрац, Т.Попова, Е.Станкевич, С.Толстая); закладено основи дослідження історичних аспектів морфонології (С.Бернштейн, Ж.Варбот); вказано на необхідність вивчення морфонології комплексних граматичних одиниць, оскільки однією з найважливіших характеристик морфонологічних чергувань визнано їхню участь в організації й мовби цементуванні словозмінних парадигм, різноманітних словотвірних об’єднань; запропоновано зразки такого вивчення на матеріалі словозміни іменників російської, української, чеської, болгарської та польської мов.

В україністиці ж проблеми морфонології як науки протягом тривалого часу досліджувано лише принагідно, у зв’язку з вивченням явищ словозміни та формо- і словотворення (Л.Гумецька, А.Грищен-ко, В.Горпинич, К.Городенська, Т.Грязнухіна, А.Залеський, I.Ковалик, Н.Клименко, М.Плющ, B.Пе-ребийніс, Л.Полюга, Л.Родніна, З. Сікорська, а задовго до них також О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук та ін.), хоча необхідність власне морфонологічних студій була фактом осмисленим це засвідчує стаття П.Коструби “Фонетика, фонологія і морфонологія” (Методологічні питання мовознавства. К., 1966). Наприкінці 80-их років праці Л.Комарової, І.Козленко, І.Савченко, Л.Кондакової, М.Кравченко започаткували ці студії.

Першою спробою ґрунтовного осмислення морфонологічних закономірностей українського словотворення стала докторська дисертація М.Кравченко “Словотвірна морфонологія української мови” (К., 1990). У ній на матеріалі віддієслівних та відіменникових похідних проаналізовано альтернаційні типи голосних і приголосних фонем, явища усічення та накладання морфем, обстежено аломорфи найпродуктивніших суфіксів, обґрунтовано поняття словотвірної моделі. Проте об’єктом морфонологічного розгляду в праці були тільки члени словотвірних пар, у ній не враховано також факту взаємодії морфонологічних явищ, їхніх функціональних можливостей.

Не усувають цієї прогалини й інші дисертаційні дослідження, здійснені в царині української словотвірної морфонології. Натомість реферування літератури з питань морфонології, аналіз фактичного матеріалу переконують у тому, що найповніші і найадекватніші відомості про морфонологічну систему мови може дати тільки вивчення комплексних її одиниць словозмінних парадигм і словотвірних гнізд. В україністиці преценденти такого розгляду морфонології словозміни маємо це дисертаційні праці Л.Комарової “Кількісні та якісні характеристики системи словозміни іменника в сучасній українській мові” (К., 1987) та І. Козленко “Морфо-нологія словозміни дієслова” (К., 1991). Явища ж словотвірної морфонології власне під таким кутом зору ще не досліджувалися ні в україністиці, ні загалом у славістиці, хоча стає щораз очевиднішим, що вивчення окремих морфонологічних трансформацій у межах певних словотвірних категорій, та ще й у напрямку від похідного слова до твірного не дає вичерпної інформації про особливості формального входження основ твірних слів у структуру похідних, про правила перетворення афіксальних морфем і про специфіку взаємодії морфонологічних явищ. Це спричиняє труднощі на шляху виділення домінант синхронної морфонологічної системи, а відтак і прогнозування можливих у ній зрушень, тоді як у сучасній лінгвістиці питання куди котується, на думку Р.Якобсона, значно вище, аніж питання звідки. Усім згаданим й зумовлена актуальність теми пропонованої праці.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з науково-дослідним проектом “Інноваційні процеси в лексиконі та граматичному ладі сучасної української мови” (№ 7.07/00005), виконуваним на замовлення Державного фонду фундаментальних досліджень МОН України у відділі структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро Наукової ради Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол №4 від 24.10.2002 р).

Мета дисертаційної праці з’ясувати роль морфонологічного чинника у формуванні відіменникових словотвірних гнізд шляхом виділення моделей морфонологічної взаємодії словотворчих морфем у структурі їхніх дериватів та окреслення функцій цих моделей; виявити різновиди морфонологічної структури словотвірних гнізд, що мають за вершини іменники відмінної морфонологічної будови.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

обґрунтувати доцільність виділення морфонологічних одиниць та проаналізувати їхні підсистеми ;

встановити детермінанти морфонологічних перетворень у структурі похідних відіменникових словотвірних гнізд;

описати морфонологічно релевантні ознаки іменникових коренів та поєднуваних з ними афіксів;

довести актуальність для комплексного морфонологічного аналізу похідного слова поняття морфонологічної моделі;

виділити морфонологічні класи відіменникових словотвірних гнізд, попередньо з’ясувавши, які словотворчі елементи відповідальні за їхню морфонологічну специфікацію;

окреслити морфонологічні портрети кожного з виділених класів, схарактеризувавши різновиди їхніх морфонологічних структур;

виявити функції найпродуктивніших морфонологічних моделей, залучених до процесів відсубстантивного словотворення.

Об’єкт дослідження морфонологічна підсистема відіменникового словотворення.

Предмет дослідження правила і закономірності формування морфонологічної структури словотвірних гнізд з іменниковими коренями різної морфонологічної будови.

Джерела фактичного матеріалу. З метою успішного розв’язання поставлених завдань було проаналізовано морфонологічну структуру похідних із субстантивним коренем одиниць різного рангу, об’єднаних автором у 1,5 тис. словотвірних гнізд, котрі дали змогу виділити різнотипні, проте показові за якістю й обсягом своїх реєстрів словники сучасної української мови: “Словник української мови” в 11 тт. (К., 1970-1980), “Орфографічний словник української мови” (К., 1994), “Інверсійний словник української мови” (К., 1985), Н.Клименко, Є.Карпіловська, В.Карпіловський, Т.Недозим “Словник афіксальних морфем української мови” (К., 1998), Є.Карпіловська “Кореневий гніздовий словник української мови” (К., 2002), укладений С.Морозовим та Л.Шкарапутою “Словник іншомовних слів” (К., 2000), двотомний словник-довідник І.Яценка “Морфемний аналіз” (К., 1980-1981). Використовувано дані й таких лексикографічних джерел, як: “Словарь української мови” в 4 тт. Б.Грінченка (Репринт. вид. К., 1996), “Етимологічний словник української мови” (Т.1 К., 1982; Т.2. К., 1985; Т.3. К., 1989; Т.4 К., 2003), двотомний “Cловообразовательный словарь русского языка” О.М.Тихонова (2 вид, стер. М., 1990), “Этимологический словарь русского языка” Г.Циганенко (2 вид., переробл. і доп. К., 1989) та її ж “Словарь служебных морфем русского языка” (К., 1982), “Правописний словник” Г.Голоскевича (Репринт. вид. Нью-Йорк - Париж - Сидней - Торонто - Львів, 1994), “Польсько-російсько-український словник” (К. Львів, 1991), інших словників української й російської мов, а також понад 120 текстових одиниць із картотеки автора.

Методи дослідження. У дисертації специфіку морфонологічних явищ відіменникового словотворення встановлювано з використанням методів морфемного та словотвірного аналізу, зокрема, опозицій, аналогії, дистрибуції, ідентифікації. Процеси формального варіювання кореневих та афіксальних морфем досліджувано за допомогою методів лінгвістичного конструювання та моделювання. Для обгрунтування тверджень про активніть використання відповідних морфонологічних моделей в дериваційних актах сучасної української мови і прогнозування породжувальних та системотворчих можливостей непохідних субстантивів застосовувано процедури кількісного та контекстуального аналізу. Внутрішньокласові відмінності в морфонологічному оформленні словотвірних гнізд пояснювано з використанням елементів етимологічного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше в україністиці на показовому й надійному фактичному матеріалі здійснено перспективний (від твірного слова) комплексний аналіз морфонологічних особливостей досліджуваного мовного об’єкта підсистеми відіменникових словотвірних гнізд. З’ясовано, що словотвірні гнізда (далі СГ) як одиниці конструювання словотвірної системи мови з погляду морфонології є структурами неоднорідними. Обґрунтовано доцільність їхньої диференціації поміж морфонологічними класами з використанням поняття типова морфонологічна структура СГ. Для встановлення різновидів типових морфонологічних структур обстежуваної підсистеми СГ використано процедуру узагальнення морфонологічних моделей, виявлених на кожному зі ступенів похідності в гніздах, що мотивовані морфонологічно однотипними вершинними іменниками. Доведено, що типова морфонологічна структура наділена прогностичними функціями, оскільки дозволяє передбачити морфонологічну поведінку словотворчих морфем ще не зреалізованих словотвірних моделей. Уточнено, крім усього, призначення морфонологічних засобів мови: вони не просто усувають формальні перешкоди на шляху сполучуваності словотворчих морфем, а уможливлюють постання похідного будь-якої зі словотвірних категорій від будь-якої з основ, якщо це дозволено змістовим планом мови.

Теоретичне значення праці поляє в розбудові засад функціонально-динамічної моделі словотвірної морфонології шляхом взаємопов’язання двох підходів: аналітичного (використовувався під час з’ясування морфонологічних характеристик похідних кожного з виділених гнізд) та синтетичного, процесуального (до нього вдавалися під час формулювання правил перетворення зовнішнього вигляду компонентів словотвірної структури цих же похідних); у розвитку запропонованого С.Толстою тлумачення морфонологічної моделі як головної одиниці аналізу та синтезу морфонологічної структури дериватів, у визначенні функціональних ролей найпродуктивніших морфонологічних моделей, виділених у системі відіменникового словотворення.

У дисертації узагальнено також погляди морфонологів на проблему морфонологічних одиниць, обґрунтовано доцільність їх виділення та запропоновано дещо відмінне від усталеного в практиці лінгвістичного аналізу трактування морфонеми та субморфеми.

Практична цінність одержаних результатів. Зібраний та описаний у дисертації фактичний матеріал, до якого вперше власне у такому складі була застосована процедура морфонологічного аналізу, отримані результати теоретичного його осмислення разом з виробленими класифікаціями та способами моделювання і подання можуть бути використані в подальших студіях зі словотвірної морфонології, зокрема в дослідженні морфонологічних особливостей відприкметникового та віддієслівного словотворення. Вони можуть бути використані у процесі написання навчальних посібників та практикумів з морфеміки, морфонології й словотвору чи відповідних розділів підручників з української мови для вищої школи, під час укладання морфемних та словотвірних словників різного типу, а також у працях, присвячених дослідженню стилістичних потенцій словотвору й морфеміки.

Особистий внесок здобувача. Вироблено модель дослідження морфонологічної структури словотвірного гнізда як складноорганізованої відкритої системи для з’ясування ролі морфонологічного чинника у словотворчих процесах та апробовано цю модель на матеріалі відіменникових словотвірних гнізд.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на спільному засіданні відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України й відділу історії та граматики Інституту української мови НАН України. Основні теоретичні положення й найвагоміші практичні результати оприлюднено на таких міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях: Міжнародна наукова конференція “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 1998), Всеукраїнські Гнатюківські читання “Українська мова: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Тернопіль 1999), Міжнародна наукова конференція “Проблеми зіставної семантики” (Київ, 1999), Всеукраїнська науково-практична конференція “Реформування змісту освіти в початкових класах у контексті перебудови загальноосвітньої школи” (Дрогобич, 2001), Всеукраїнська наукова конференція “Актуальні проблеми категорійної граматики” (Переяслав-Хмельницький, 2002), Всеукраїнська науково-теоретична конференція “З ХХ в ХХІ століття” (Київ, 2002), Всеукраїнська наукова конференція “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 2002), Міжнародна науково-теоретична конференція “Граматичні читання ІІ” (Донецьк, 2002), Міжнародна науково-практична конференції “Проблеми вивчення творів Івана Франка і його сучасників у початковій школі” (Дрогобич, 2002), VII Міжнародна науково-практична конференція “Наука і освіта 2004” (Дніпропетровськ, 2004), Міжнародна наукова конференція “Українська мова у часі і просторі” (Львів, 2004), Міжнародна науково-практична конференція “Підготовка майбутніх учителів початкових класів до педагогічної діяльності на основі змісту освіти і сучасних педагогічних технологій” (Дрогобич, 2004), Міжнародна науково-теоретична конференція “Граматичні читання ІІІ” (Донецьк, 2005).

Публікації. Проблематика, теоретичні й практичні результати дисертації відображені в монографії “Морфонологія відіменникового словотворення” (271 с., 15,81 д.а), 22 статтях, опублікованих у виданнях, передбачених ВАК як фахові та у 8 тезах доповідей та інших матеріалах конференцій.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (324 позиції). Основному тексту передує перелік символів, використаних у роботі. Обсяг праці без списку літератури 344 с., загальний обсяг 373 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі з’ясовано стан вивчення питань словотвірної морфонології, обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету й низку конкретних, розв’язаних у ході роботи над проблемою дослідницьких завдань, встановлено методи дослідження та джерельну базу, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, визначено наукову новизну праці й основні науково-дослідні положення, що виносяться на захист.

Перший розділ дисертації “Теоретичні засади морфонології відіменникових словотвірних гнізд” уміщує 5 підрозділів. У першому з них подано відомості з історії становлення морфонології як науки, відзначено внесок учених різних поколінь від граматистів давньої Індії, зокрема Паніні, до представників когнітивної лінгвістики у виокремленні й окресленні її проблематики. Далі виділено й схарактеризовано усталені в лінгвістичній практиці підходи до аналізу морфонологічних фактів дескриптивно-дистрибутивний (реляційний, статичний) та операційний (породжувальний, динамічний), відзначено переваги останнього у вивченні закономірностей словотвірної морфонології, бо кожне похідне це і сам процес творення, і результат цього процесу; актуалізовано способи тлумачення в лінгвістичній літературі важливого у поняттєвому апараті дисертації терміна морфонологічна одиниця.

Для динамічної моделі морфонології принципово важливими є поняття вихідної форми і напрямку чергувань, до яких у дисертації зараховані як власне чергування на зразок л'//л та і//о (сіль солити), так і факти усічення та нарощення морфем. Вивчення морфонологічної структури словотвірних гнізд, похідні яких з погляду семантики і форми прямо чи опосередковано пов’язані зі своїми вершинами, вимагало узгоджувати напрямок морфонологічних трансформацій з напрямком словотвірних зв’язків, а статусу вихідної форми кореневої морфеми надати в переважній більшості випадків морфові її початкової форми Н. відм. одн. Такого погляду послідовно дотримуються О.Кубрякова, Ю.Панкрац, Т.Попова, Н.Ананьєва, В.Смиренський, частково також С. Толстая. І не лише тому, що формі Н. відм. належить особлива роль у парадигматиці та в номінативній діяльності людини (О.Кубрякова, Ю.Панкрац), а й тому, що згаданий морф майже завжди збігається з тим, який демонструвала б морфонологічна (глибинна) форма морфеми, виабстрагувана з усіх її контекстних репрезентацій. Розбіжності трапляються, проте вони частотніші у фрагменті, який передує кінцевому елементові кореня/основи, пор.: /ден'/ {д#3н'}, /с'іл'/ {со1л'}, /дн/ {д#1н} Символ /ден'/ експлікує фонематичний запис кореневого морфа, представленого у слові день; символ {д#3н'} морфонемний запис кореневої морфеми, яку на площині реальних слів представляють морфи /ден'/, /дн'/, /ден/, /дн/., і лише зрідка стосуються фінального елемента, як у вершинах на зразок море, поле, бондар, янтар, які належать до м’якого різновиду ІІ-ої словозмінної парадигми. У праці їх зараховано до іншого морфонологічного класу, ніж гнізда “село”, “плац”, комар”, до класу гнізд з основою на м’який приголосний.

Завершує перший розділ підрозділ, присвячений поняттю морфонологічної моделі. Воно дозволяє те саме явище (морфонологічну трансформацію) подати водночас у двох аспектах процесуальному й статичному. Морфонологічні моделі підлягають класифікації з урахуванням характеру та кількості залучених правил. З огляду на характер перетворень виділено палаталізаційні моделі (каталoг каталoжний: г//ж, зерну зeрня: н//н') та депалаталізаційні (бабyся бабyсенька: с'//с, тінь тінuстий:н'//н), які коригують альтернаційні відношення в системі консонантизму; вокалічні (віл вулик: і//о, бджолa бджнлка: о//і), яким підпорядковуються закономірності чергування голосних фонем; моделі нарощення (слuв-а слив’ ян/к-а, філe філeй-ник) та усічення (хірургiя хірyрг, усмос осмoметр), які регулюють кількісні перетворення в структурі морфем; акцентологічні моделі (вдовa вдовувaти, рuба рибuна, совa совеня), що відповідають за характер наголошування похідних. З огляду на кількість трансформацій моделі поділено на елементарні й неелементарні. Елементарна модель інформує, що структуру похідного слова маркує одна морфонологічна трансформація, наприклад, чергування голосних: берeза берiзка (ММ “V//V”) чи приголосних: патріaрх патріaрший (“С//С'”); неелементарна модель що дві і більше (4 межова кількість) трансформації: ведмiдь ведмежaтина (ММ “V//V+С'//C+Нс+Ас”). Конфігурація перетворень становить диференційну прикмету неелементарних морфонологічних моделей.

Кожну з морфонологічних моделей діагностуємо за такими ознаками: 1) регулярності регулярні морфонологічні моделі реалізують свої потенції в усіх (майже в усіх) похідних, де є умови для їх застосування; 2) продуктивності продуктивні морфонологічні моделі мають широкий діапазон дії, вони використовуються в різних гніздах і на різних ступенях похідності; 3) активності активні моделі завжди лексично потужні.

Як важливий компонент процесу формування похідних одиниць словника, морфонологічні моделі мають бути враховані в дослідженні дериваційних закономірностей мови, а підходи до їх інтерпретації та кваліфікації мають стати важливим відділом словотвірної теорії.

У другому розділі “Морфонологія відіменникового словотворення: основні поняття” розглянуто фактори, що детермінують формальну видозміну компонентів словотвірної структури похідних відіменникових словотвірних гнізд, описано позиції, у яких кожна зі змін відбувається, проаналізовано в аспекті морфонології субстантивні корені та поєднувані з ними афікси, схарактеризовано їхні конституенти морфонеми й субморфеми.

Виділення двох морфонологічних одиниць морфонеми та субморфеми пов’язане з визначенням морфонології як проміжного, розташованого між фонологією і морфологією (О.Реформатський), особливого (Е.Макаєв, О.Кубрякова, Ю.Панкрац, С.Толстая, Т.Цив’ян) двоярусного рівня в організації мовної системи, який забезпечує “плавний” перехід від асемантичних сутностей (фонем) до сутностей, наділених значенням (морфем).

Одиниця нижчого ярусу морфонема, маючи спільну з фонемою природу, різниться від неї тим, що виконує, крім змістоворозрізнювальної, ще й граматичну функцію: вона конституює морфему. Морфонема це результат узагальнення фонем, що займають в аломорфах однієї морфеми ту саму позицію. Відношення між окремими репрезентантами морфонеми регулярні, а самі вони виявляють строгу позиційну закріпленість. Спостереження за поведінкою фонем у різних позиціях, створюваних афіксами відіменникового словотворення, дозволило виділити 15 вокалічних морфонем ({а, о, у, е, и, і, о1, о2, е1, і1, у1, #1, #2, #3, #4}) та 40 консонантних ({ж, ч, ш, j, дж, л, м, р, ґ, г, к, х, ц, ц?, д?, т?, з?, с?, дз?, б, п, м, в, ф, д, т, з, с, дз, л?, н?, р?, ж1, ч1, ш1, ч2 , ц1, з1, с1, зм}). Протиставлення за ознакою “вокалічність-консонантність” найважливіше протиставлення в системі морфонем. Наступне протиставлення стосується підсистеми консонантизму і ґрунтується на ознаці “велярність палатальність” як на визначальній.

В обох підсистемах наявні два різновиди одиниць репрезентованих одним альтернантом і двома чи більше. Так, вокалічні морфонеми {а}, {о}, {у}, {е}, {і}, {и} в різних морфологічних контекстах мають завжди того самого виразника (хбта/хат хатuна, хбтка; совa/сов сувка, сов’ятко, совuний, совiти, осовiти; oзеро/озер озйрце, озйрний; внльха/вільх вільшuна, вільшнuк, вiльхoвий, вільшaний; син синеня, усиновuти). Не менше двох альтернантів мають морфонеми {о1}, {е1}, {і1}, {у1}, {о2} (ногa/ніг ннжка, селo/сіл сільцe, селяни, селюк, сільськuй; тромб тромбнн і цемeнт цементън, план планувaти плануваний; кaва кавувий і груша грушйвий), а також нульові (названі так тому, що в одних контекстах вони зреалізовані якоюсь із голосних фонем, а в інших ця позиція матеріально не заповнена) {#1}, {#2}, {#3}, {#4} (ясшла/ясел яселка, ясельний; бaйшка/байук бaєчка; кiготь/кiгштя кiгштик, кігштuстий, хлoпець/хлoшпця хлoпшчик, хлопшчaчий.

Згідно з прийнятим нами підходом до тлумачення вихідної форми кореневої морфеми, позиція у фіналі основи вершинного слова сильна позиція для консонантних морфонем. Обстеження зовнішнього плану дериватів відіменникових гнізд дозволило констатувати, що перед суфіксами відмінного морфонемного складу і значення їх можуть представляти: а) елементи тієї самої якості це морфонеми {ж}, {ч}, {ш}, {дж}, {j}; б) одиниці, що є членами фонологічної кореляції за твердістю/м’якістю, {л}, {р}, {н}, {л?}, {р?}, {н?}, {ц?}; в) фонеми, які є членами кореляції і які до неї не входять, {д}, {т}, {з}, {с}, {дз}, {ц?}, {д?}, {т?}, {з?}, {с?}, {дз?}; г) фонеми, яких можна визнати корелятами лише з погляду діахронії, {б}, {п}, {м}, {в}, {ф}, {ж1}, {ч1}, {ш1}, {ч2}. Пор.: {ш} (мuша мuшка, мuшачий), {л-л'} (шкoла школяр), {л'-л} (дoля дoленька, знедoлити), {д-д'-ж} (верблюд верблюдячий, верблюжина), {з'-з-ж}; (князь князик, княжити), {к-ц'-ч} (рукa рyця, рyчка). Це уможливило розподіл консонантних морфонем поміж відмінними класами. Щоб передбачити репрезентанта морфонеми в певній позиції, достатньо вказати на її клас.

Субморфема одиниця вищого підрівня морфонології. Певний сегмент кваліфікуємо як субморфему лише за умови, що він має властиву морфемам певного класу морфонемну будову, займає в основі слова ту саму, що й вони, позицію, зовнішньо збігається з однією із морфем класу, модифікується за тими ж, що й ця остання, правилами і так само впливає на спосіб формування словотвірної та морфонологічної структури похідних одиниць. Відмінність між цими сутностями вбачаємо в такому: субморфема завжди входить до складу сусідньої з нею морфеми і не має самостійного значення. На площині реальних слів її представляють субморфи, наприклад: кнuг-а кнuж-к-а (книж-oк) кнuж-еч-к-а і стeж/к-а (стеж/oк) стeж/еч-к-а. Змінність форми субморфеми, а поряд з цим і функціонального навантаження дало підстави окреслювати її в термінах емічних одиниць (пор. з пропонованими в літературі термінами асемантема, сегментема, структема).

Кваліфікація асемантичних структурно значущих сегментів слова як морфонологічних одиниць (Я.Босак, О.Земська, І.Ковалик, Н.Клименко, К.Ковалик, Б.Крея, В.Лопатін, І.Мельчук, Н.Янко-Триницька та ін.) не суперечить одночасному потрактуванню їх як суфіксальних зв’язок і суфіксоїдів з позицій суфіксальної функціональної граматики Є.Карпіловської. Адже мовні рівні не накладаються один на одного, а переплітаються (В.Солнцев), і саме в ділянках їхнього переплетення функціонують елементи, належні обом рівням, які ранговані, однак, по-різному: вища одиниця попереднього рівня є мінімальною, певною мірою дефектною одиницею наступного.

Прихильники субморфем (субморфів) пропонують класифікувати їх за різними критеріями функціональним, формальним, регулярності (В.Лопатін). Матеріал дисертації засвідчив актуальність поділу їх передусім на кореневі та афіксальні, а крім того, на питомі та чужомовні, регулярні й нерегулярні.

Клас кореневих субморфем диференціюємо на 4 підкласи. 1 підклас становлять ті субморфеми, що їх вичленовують питомі, проте ети-мологічно вторинні (І.Ковалик) іменникові корені, а саме: {#т?-}, {е1н?-}, {#л-}, {#н?-}, {#к1-}, {#к2-}, {#ц?1}, {#ц?2-}, {ик-}, {иц?-}, {ар?-}, {ськ-}, {ин1-}, {ин2-}, {ук-} (ніготь, ремінь, дятел, телепень, бочка, парубок, сонце, палець, язик, каплиця, паламар, Мінськ, малина, полонина, байстрюк).

ІІ підклас (нечисленний) ті, що є рефлексами складників давніх коренів, як, скажімо, {ер-} (братерський), чи давніх суфіксів, як {ес-}, {ен-}, {ат-} (небесний, іменний, імення, поросятко).

До ІІІ підкласу належать більш/менш регулярно повторювані фінальні сегменти основ чужомовних субстантивів, що в мовах-донорах зазвичай функціонують як морфеми словотворчі та формотворчі: {іj-}, {ій-}, {ізм-}, {іст-}, {оз-}, {ер-}, {ор-}, {ум-}, {ос-}, {ис-}, {ін-}, {он-}, {ік-}, {ат-}: аналогіj-a, алювій, сіонiзм, нігіліст, анабіоз, гангстер, актор, мінімум, космос, скепсис, анальгін, нейлон, дедерон, логіка, плагіат.

IV різновид кореневих субморфем це розширювачі ({й-}, {т-}, {н-}, {ш-}) основ незмінюваних запозичених субстантивів, що підготовляють формально нетипові корені до взаємодії зі словотворчими суфіксами: желe желe/й-ний, фулa фула/н-нст, аргo арго/т-ъзм, кінo кінo/ш-ний, крокi крокі/j-увaти. Часом ці одиниці з’являються в утвореннях від змінюваних лексем, проте лише за умови поєднання суфікса не з основою, а зі словоформою в цілому, наприклад, блгебра алгебра/j-нст, лaма лама/j-нст, пор. з оказіоналізмом себe себeшник: Кара прийшла йому …кара від Бога, за те, що приховав скарб від ігумена, що не віддав його Нестору на книгозбірню… Для себе приховав! Себешник окаянний (Р. Іванченко).

Афіксальні субморфеми розширюють словотворчі суфікси за умови, що їхні вихідні морфи не можуть бути залучені до дериваційної процедури. Найчастіше такими розширювачами є питомі сегменти -ів/-ов, -ин, -ль, -ч, -н, -ш, -j, запозичені -ив, -ат, -ій/-ей (-іj/-еj), -ан, -ист, -ар, -іч/ -ич, -аль, -оз, -он, -із/-из, -іфік/-ифік: Євр?па європ-ej/ець, європ-еj/нзм, європ-eй/ський, європ-еj/із/увaтися. Істотно, що більшість із них має обмежену як правобічну, так і лівобічну валентність. Обмеженість лівобічної валентності підкреслює вмотивованість суфіксальних нарощень характеристиками твірних основ, і прикметно, що не тільки (чи, точніше, не передусім) морфонологічними.

Для морфонологічного аналізу суттєво визначити ті чинники, що детермінують морфонологічні перетворення. Розгляд фактичного матеріалу дисертації дає підстави зробити висновок, що видозміна зовнішнього вигляду морфеми це складне мовне явище, детерміноване передусім фактором морфонологічним: перед морфемами з певним морфонемним складом і граматичною функцією морфеми відповідної фонологічної будови зазнають/не зазнають того чи того перетворення, пор. онyк онуч-б (як і князь княж-б, хлoпець хлопч-б, ведмiдь ведмеж-б, цар цар-я), але онyк онyк-а, сусiд сусiд-а. Граматичному, словотвірному, лексичному, етимологічному та евфонічному факторам належить лише супровідна роль. Однак ураховувати їх у морфонології вкрай важливо (Е.Станкевич, О.Ісаченко, С.Толстая), оскільки подеколи вони є головними стимуляторами морфонологічних трансформацій, як ось у такому випадку: Антею, сяя ліра дар всесвіту, бо роги в неї з тура пущ германських, слон африканський дав оздоби з кості, край арабійський золота прислав…(Леся Українка).

У дисертації прийнято трактування позиції, запропонованої у працях російської дослідниці С.Толстої: це структурований лінгвістичний феномен, елементами якого є суб’єкт (здебільшого словотворчий афікс), об’єкт (твірна основа) та напрямок мотивації. Неоднорідність елементів прогнозує неоднорідність створюваних ними позицій. Їхня типологія важливий етап морфонологічного аналізу такої складної підсистеми, як відіменникове словотворення. За вихідну його тезу слугувало таке: поняття типу – це поняття, абстраговане і від властивостей (фонологічних, лексичних, граматичних) конкретних поєднуваних морфем, і від самої конкретної позиції, і як таке кваліфікується за характерним для певної позиції способом впливу, механізмом пристосування морфа-об’єкта до вимог морфа-суб’єкта.

Зібраний у ході дослідження матеріал засвідчив наявність таких механізмів і таких способів впливу на зовнішній вигляд словотворчих морфем: 1) чергування голосних і приголосних фонем; 2) усічення відповідних фрагментів; 3) нарощення (розширення) складу морфем; 4) зміна акцентного рисунка похідного слова у стосунку до акцентного рисунка твірного. Це дало підстави виділити позиції перехідного й неперехідного пом’якшення, перехідного й неперехідного ствердіння, амбівалентну позицію, яка допускає і тверді, і м’які альтернанти, позиції вокалічних чергувань, також вокалізації і девокалізації, позиції усічення й нарощення морфем, позиції акцентних чергувань.

Для кожної позиції окреслено коло морфів-суб’єктів. Так, позицію неперехідного пом’якшення створюють суфікси -ар(а), -аг(а), -ак(а), -ачч(я), -ан(и), -ан(ий), -ач(ий), -уг(а), -ук, -ук(а), -ур(а), -іj/а/, -ів, -ість, -і-, -ій, -іан, -ік, -ізм, -іст, -ів/н-, -ів/ник-, -ів/н'-, -ів/ець-, -ів/ськ-, -із/ува-, із/аціj-, -ір/ува-, а перехідного суфікси -а, -ат/ник, -ат/ин(а), -ин(а), -ий, -и-; позицію ствердіння -ен(я), -ер, -ець, -ев(а), -енк(о), -еньк(а), -еньк(ий), -ечк(о), -ев(ий), -ен(ий), -ев/ич), -ик, -ин(я), -иц(я), -инн(я), -иш(е), -иськ(о), -ив(о), -их(а), -ин(а), -илн(о), -ч(а), -ств(о), -ив(ий), -ин(ий), -ист(ий), -н(ий), -ськ(ий); амбівалентну позицію суфікси -ок, -к(а), -ар, -ав(ий), -ов(ий). Позиція вокалізації відповідного різновиду основ вимагає взаємодії з суфіксами, що містять в ініціалі консонантну чи нульову морфонеми, а девокалізації, знову ж таки відповідних основ, з суфіксами, що розпочинаються вокалічними морфонемами. Позиції усічення та нарощення важче піддаються формалізації, проте деякі залежності вдалося вивести. Для позицій усічення актуально, щоб до дериваційних процесів були залучені вторинні (морфологічно членовані, тобто з субморфемами) корені чи похідні основи (коли йдеться про творення похідних ІІ-ого і подальшого дериваційних кроків). Для позицій нарощення принципове значення має: 1) етимологічна належність твірного слова; 2) поскладова організація його основи; 3) характер її фіналі; 4) морфонемний склад афіксальної морфеми.

Істотною ознакою відіменникового словотворення, як і українського в цілому, є взаємодія морфонологічних позицій, скажімо, вокалізації і пом’якшення: стeжка стeжечка (o//е, к//ч), усічення і пом’якшення: бандuт бандюга (усічення суфікса -ит, д//д'), позиції ствердіння, девокалізації, акцентної позиції: кuсень киснeвий (е//o, н'//н, Ас).

Дослідження показало, що залучення до процесів відіменникового словотворення механізмів відповідних морфонологічних моделей залежить від того, відповідають чи не відповідають параметри поєднуваних словотворчих морфем вимогам певних позицій. Для кореневих морфем актуальними виявилися такі з параметрів: а) відкритість/закритість; б) різновид контактної зони; в) клас фінальної морфонеми; г) поскладова організація кореня; ґ) формальна членованість/нечленованість кореня; д) характер вокалічного сегмента контактної зони.

Історично склалося, що український іменниковий корінь закрита (завершується консонантною морфонемою) структура, що допускає формальні трансформації лише у своїй фіналі. Ця вимога поширюється і на переважну більшість кореневих морфем субстантивів чужомовного походження (клас, егіда, ера, рулон, тунель). Однак є відхилення від згаданої норми це корені так званих незмінюваних іменників (алое, кашне, метро, бюро, лобі, зомбі). Вони становлять проблему для словотвірної морфонології, оскільки українські суфіксальні морфеми (саме вони в процесі словотворення взаємодіють з фіналлю кореня) формувалися з урахуванням структурних характеристик питомих коренів. Це змусило розрізняти в роботі типові (класичні) й нетипові іменникові корені.

З погляду морфонології не всі елементи морфонологічної будови морфем однаково значущі. Особливу вагу мають ті з них, які розташовані на морфемному стику. Для найактуальнішого для відіменникового словотворення стику таким є контактна зона кореня та ініціаль суфікса. Контактну зону кореня окреслюємо дещо по-іншому, ніж це запропо-новано в працях Г.Нещименко, тобто не за характером передкінцевої фонеми. Адже в класичних (С1VС2-форми) коренях сегмент С2 може бути представлений сполукою трьох морфонем, тому морфонемний вияв цього сегмента визнаємо морфонологічно найрелевантнішим (хоча й характер сегмента С1 у роботі послідовно враховано). Це дало підстави виділити у переліку класичних коренів такі різновиди контактних зон: (a)t, (a)tt, (а)ttt (де t консонантна морфонема, а a вокалічна): зима, роса, син, капуста, віск, контракт, каландр, жерсть і такі консонантні сполуки: рд, рг, рт, рх, рж, рк, рф, рц, рц', тр, нт, нк, нд, нж, нс, хн, пн, вр, вн, рм, ск, ст, шч, зд, кт, рст', нкт, ршч, мбл', нгл', здр', а також встановити, що сонорні морфонеми найактивніші у творенні консонантних комплексів.

У нетипових, V1СV2 - виду коренях контактна зона може мати такий вигляд (t)a (зебу, бюро, лобі), (tt)a (зомбі, маратхі, кашне), (ttt)a (маестро) та (t)aа (алое, какао, Нікарагуа).

Морфонологічна значущість поскладової організації кореня виявляє себе у тому, що односкладові (у тому числі й питомі) корені субстантивів зазвичай чоловічого роду надають перевагу розширеним субморфами VC-зразка консонантним суфіксам чи суфіксам з нульовою морфонемою в ініціалі: війт війтiйство, війтiвський; верх верхівeць, верхiвка, верхiв’я; дід дідiвство, сад садівнuк, ліс лісівнuк, Брoди брoдівський. Можливі й варіантні форми, без нарощення, які, однак, характеризує стійка тенденція до стилістичного (брiдський) чи семантичного (ліснuк) розрізнення. Розширені словотворчі суфікси можливі також у похідних із багатоскладовими твірними основами на зразок: баритoн баритонaльний, желатuн желатинізувaти (пор. з бальзaм бальзамувaти), проте їхня з’ява тут зумовлена іншими чинниками, серед яких за провідного слугує запозичений характер твірної лексеми.

Морфонологічна релевантність вокалічного сегмента контактної зони засвідчена альтернаціями зразка V//V, Ш//V та V//O. Кожна з них виявляє залежність від морфонологічної будови приєднуваних суфіксів: перед консонантними суфіксами чи суфіксами з нульовою морфонемою в ініціалі альтернанти /і/ та /ш/ морфонем {о1}, {е1}, {#1}, {#2}: селo сільцe, зоря сузiр’я, стіл стільнuця, блaзень блазнюк, люстро діал. люстрuти; перед вокалічними /е/, /о/: селo селяни, стіл стoлик, люстро люстeрко, нскра нскорка, вікнo вікoнниця, блaзень блазeнство. Трапляються, щоправда, винятки, коли в тій самій позиції можливі обидва альтернанти морфонеми: вітерeць і вітрeць.

Суттєво, що альтернаційні типи O//V та V//O здебільшого маркують етимологічно вторинні, формально членовані корені, що втратили в сучасній мові свої твірні (І.Ковалик, Н.Клименко, І.Ширшов). Серед мінімальних, триморфонемних, коренів структури С#C-типу, як у слові дно, вичерпні (термін М.Трубецького) форми, оскільки мова “зупинилася” на них і нових таких не продукує. Подільність членованих коренів актуальна насамперед тому, що певні їхні різновиди у відповідних дериваційних моделях досить регулярно усікаються: череп/oк черeп’-я; горщ/oк горщ-a; кaч/к-а кач-в-a, кач-ен-я; Ґдaн/ськ ґдaн-ськ-ий, футур/uзм футур-uст, логопeд/іj-a логопeд.

Ураховуючи, що до елементів плану вираження похідного належить і наголос, важливо було встановити, які фактори впливають на спосіб його наголошування. Аналіз акцентних властивостей дериватів відсубстантивних словотвірних гнізд підтвердив відоме положення (див. праці Є.Куриловича, Ю.Гінзбурга, Н.Клименко), що акцентуація похідного слова зазвичай виводиться з його морфемної структури, пор.: лист листoк, але лuстик, дзвін дзвінoк, але дзвoник або Полтaва полтaвець, але кaдіб кадібeць. Релевантними виявилися також: а) морфемна будова твірного: сніг-ов-uй, льод-ов-uй, але виставк-oв-ий, чобіт-к-oв-ий; б) тип його акцентної парадигми (далі а.п.): капyст'-aн-ий, картoпл'-aн-ий, глuн'-ан-ий, греч-aн-ий і рoс'-ан-ий, вoд'-ан-uй, бо іменники капуста, картопля, гречка належать до а.п. а, тоді як роса, вода до а.п. d.

Найактивнішим способом творення похідних у відіменникових словотвірних гніздах є морфологічний афіксальний з його основними різновидами суфіксацією та префіксацією. Префікси, як відомо, сполучаються не з основами, а з готовими словами, виявляючи ознаки аглютинативних морфем (Н.Клименко), і тому з іменниковими словами взаємодіють не так активно, як з дієслівними. З цього погляду вирізняються хіба що такі одиниці, як питомі префікси над-, не-, під- (звук надзвyк, вoля невoля, вал підвaл, мaйстер підмaйстер) та запозичені ультра- супер-, суб- (скло ультрасклo, фільтр ультрафiльтр, елiта суперелiта, обгoртка суперобгoртка, яхта супер’яхта, ядро супер’ядро, продyкт субпродyкт, код субкoд), які утворюють похідні як від питомих, так і від чужомовних лексем.

Морфонемний вияв стикових сегментів фіналі префікса та зачину кореня/твірної бази не впливає на їхню сполучуваність: ця морфемна межа допускає скупчення приголосних морфонем різної якості (однак за домінування у фіналі префіксів вибухових: надзвук, піддівка, субпродукт), якщо морфеми, яким вони належать, семантично сумісні. Існує єдине формальне обмеження: префікс мусить бути силабічною структурою типу СV, (CV)CVC це стосується і непродуктивних префіксів, скажімо, су- (сэтінь), пра- (прaвнук), які в мовленні, особливо художньому, можуть суттєво активізуватися, пор. у “Скіфській одісеї” Ліни Костенко: пракoрова, пракiшка, прапeс, прадeрево. Окрім цього, протиставлення питомих префіксів за ознакою “продуктивний/непродуктивний” прямо пропорційне протиставленню їх за ознакою “закритий/відкритий склад”, пор., з одного боку, префікси над-, під- і су-, не-, пра- з другого. Для префіксів чужомовного походження (це зазвичай інтернаціоналізми) таке протиставлення не актуальне, однак вони можуть бути, на відміну від питомих, двоскладовими структурами (супер-, ультра-, інтер-). Важливо також підкреслити, що відіменникове словотворення сегменти, співвідносні з префіксами, активніше використовує як складники конфіксів: бровa надбрiв’я, горa узгнр’я, вікнo підвікoнник, рукaв нарукaвник, головa узголiв’я, мoре узмoр’я, ліс узлiсся.

Суфіксальні морфеми відіменникового словотворення у праці схарактеризовано насамперед стосовно їхніх акцентних потужностей, оскільки переважна більшість суфіксів іменних і дієслівних не індиферентна щодо наголосу. Аутоакцентні (обов’язково силабічні) суфікси перетягають наголос на себе, тоді як преакцентні та постакцентні (силабічні й асилабічні) визначають йому місце у слові. У похідних словах соколuний, картоплuна, цибулuна, хлібuна, зернuна, лапaтий, носaтий, головaтий, старостувaти, парубкувaти, князювaти наявні суфікси першого різновиду: у них словотворчий суфікс, незалежно від типу акцентної парадигми твірного, його структурних і морфологічних характеристик, завжди наголошений. Деривати гадюченя, козеня, вовченя, мишвa, козачня засвідчують: ці дериваційні суфікси вимагають наголосу на закінченні. Натомість у дериватах іспaнець, каліфорнiєць, іспaнський, каліфорнiйський, молoчний, публiчний, станцiйний наголос припадає зазвичай на передсуфіксальний склад. До індиферентних щодо наголосу одиниць у праці зараховано іменникові суфікси -ок, -ищ-, -ень, -к1-, -ор, -ість, -ечк-, -ин1-’м’ясо’, -ин4 -’дерево, ліс’, прикметникові -ач-, -ан-, дієслівні -а-, -и-.

Не менш важливо було з’ясувати особливості морфонологічної будови суфіксальних морфем, бо від них значною мірою залежить