Федотова Олена Володимирівна

Антропологічні підстави неорелігійних впливів на особу

О9.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н.Каразіна

Федотова Олена Володимирівна

УДК 130.2:398

АНТРОПОЛОГІЧНІ ПІДСТАВИ

НЕОРЕЛІГІЙНИХ ВПЛИВІВ НА ОСОБУ

09.00.04. – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ХАРКІВ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна, кафедра теоретичної і практичної філософії.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Корабльова Надія Степанівна,

Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна,

професор кафедри теоретичної і практичної філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Степаненко Ірина Володимирівна,

Харківський національний педагогічний

університет ім. Г.С.Сковороди,

професор кафедри філософії.

кандидат філософських наук, доцент

Кислюк Костянтин Володимирович,

Харківський гуманітаний університет „Народна українська академія”

кафедра філософії і природознавства.

Провідна установа: Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України,

відділ філософської антропології, м.Київ

Захист відбудеться 20.04.2005р о _14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 при Харківському національному університеті ім.В.Н.Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4, ауд._____

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, пл.Свободи, 4

16.03.2005р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Бортник Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Серед глобальних тенденцій суспільного розвитку 90-х років ХХ століття та початку XXI століття відзначають процес релігійного відродження. Для України цей час став періодом глибокого переосмислення фундаментальних питань національного духовного буття, пошуку нових шляхів подальшого культурного розвитку народу, складовою якого є релігія та церква. Розглянутий період характеризується не лише відходом від політики державного атеїзму, початком відродження споконвічних форм релігійності, але й спонтанним лавиноподібним виникненням і розповсюдженням на території нашої держави нових релігійних рухів, більшість із яких не має аналогів у вітчизняній історії. Важливою особливістю розповсюдження неорелігій є те, що вони шукають нові форми впливу на маси, залучаючи нетрадиційні канали розповсюдження й форми соціокультурної адаптації. Нові релігійні рухи намагаються активно влитися в соціокультурне життя, чи то маскуючись, чи активно пропагуючи свої погляди. Утверджуючись у масовій свідомості, неорелігійні світоглядні конструкції постають певною цілісністю, яка іноді викликає до себе підозріле ставлення, що переходить у відверто негативне. До того ж, має місце протидія до всіх без винятку нових релігійних рухів із боку традиційних для України конфесій (православної та греко – католицької ). Сприймаючи новітню нетрадиційну релігійність як загрозу традиційним формам духовності, їй навмисне надають викривальних характеристик, визначаючи даний феномен як деструктивний. Отже, неорелігійні рухи постають тією ціннісно – смисловою реальністю, яка виникла як результат взаємодії традиційної і нетрадиційної релігійності, спрямованої на пошуки нової духовності, усвідомленням чого є досвід релігійних відносин як ідеальної комунікації у процесі обміну релігійною діяльністю. За допомогою механізму оцінки неорелігійних цінностей людина здатна організовувати власне буття, освоювати світ і творити світ культури.

Усе перелічене вказує на теоретичну та практичну значущість даної проблеми, на необхідність її комплексного дослідження та випрацювання нових концептуальних підходів до питань неорелігійних течій, що й створює той проблемний вузол, який намагався розв’язати дисертант.

Констатація такої теоретичної ситуації припускає використання значної кількості джерел, що дозволяють опрацювання проблеми впливу неорелігій на духовну ситуацію сучасного суспільства в цілому і їх проявів у цілях і цінностях людської життєдіяльності.

Вищеозначене надає проблемі впливу неорелігій як соціокультурного феномену на духовний світ особистості актуальності і значущості.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження базується на державних постановах. „Про серйозні недоліки у здійсненні заходів щодо захисту

2

моральності та утвердження здорового способу життя у суспільстві” від 4 лютого 2003 року, Закону України „Про вищу освіту”, розділ VII „Організація навчально – виховного процесу”, наказ № 64

Міністерства освіти і науки України від 14.05. 2001 року. Обраний напрямок дослідження пов’язаний із завданням науково-дослідної програми, запропонованої на кафедрі теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна: „Філософія і різноманіття соціокультурних світів”.

Стан наукової розробки проблеми. Осягнення новітньої нетрадиційної релігійності як цілісного і комплексного філософсько-антропологічного феномену відноситься до однієї з перших рефлексій на вітчизняному грунті. В дослідженні використано матеріали з соціології, релігієзнавства, соціальної філософії, філософії культури.

Філософського-антропологічному осмисленню явища новітньої релігійності допомогло використання праць М. Вебера, К. Ясперса, П.Сорокіна, А.Тойнбі, З.Фрейда, Е. Фромма, робіт Х. Кокса, Т. Роззака, Е.Несбіта, П. Тілліха, Річ. Нібура, Райнх.Нібура, Р. Барта, У Еко, З. Баумена та інших філософів, в яких розглянуто співвідношення світських та релігійних цінностей, проблеми взаємозв’язку культури, суспільства і релігії.

У сучасній зарубіжній літературі дослідженню феномену нової нетрадиційної релігійності присвячений поважний корпус робіт. Найбільша з християнських конфесій – римо-католицька церква – у 1970-80-ті роки була стривожена розповсюдженням нових релігійних рухів у світі й почала активно досліджувати цю проблему. Книги протестантських теологів У. Мартіна, К. Боа та П. Літтла, Д.Макдауелла та Д. Стюарта, Р. Енрота та інших вказують на те, що головним завданням у дослідженнях такого типу є вміння розрізняти конкурентів християн і вести з ними полеміку. Безумовно, незалежно від обсягу проведених у даному напрямку досліджень, такий підхід пропонує заздалегідь готові рецепти діагностування єретичних вчень та засоби протистояння їм, тобто звужує і обмежує суть проблеми, хоча може зорієнтувати у визначенні конкретного змісту віровчень та використовуваних ними засобів діяльності у їх впливах на особу.

Роботи світських західних авторів, які стоять на позиції жорсткої критики нових релігійних рухів, представлені публікаціями американського соціолога М. Труззі та його британського колеги Р. Уолліса, німецьких науковців В. Хаака, Р. Тіфтона, П. Куртца. Наведені дослідники вбачають у феномені новітньої нетрадиційної релігійності прояв соціальних хвороб сучасного світу, при якому пошуки альтернативи можуть викликати більш важкі наслідки, призвести до непередбачуваних ситуацій, складніших, аніж ті, від яких людина намагається звільнитися.

Варто зазначити, що далеко не всі дослідники нових релігійних рухів на Заході налаштовані критично щодо них. Існують і прямо протилежні підходи в оцінці даного явища. Принципово новий

3

етап розвитку релігійності вбачають у новітній релігійності такі вчені, як М. Бах, Г. Кюнг та інші. Особливо слід відмітити оцінку даного явища Теодором Роззаком, апологетом сучасної контркультури. Згідно з його поглядами, призначення контркультури в цілому та її проявів у неомістиці та психоделічних культах – врятувати від катастрофи технократичне Західне суспільство, яке нестримно прямує до загибелі.

Відомий футуролог Е. Тоффлер бачить у нових релігійних рухах закономірну реакцію частини суспільства на такі явища життя, як зростаюча самотність, безструктурність та безглуздість відживаючого суспільства “другої хвилі”. Але, на його думку, це лише симптоми перехідного періоду до суспільства “третьої хвилі”, в якому зазначені проблеми будуть подолані, бо на зміну “культам” прийдуть альтернативні гуманістичні об’єднання, які зможуть вирішити ці проблеми.

Ще впевненіше про позитивну роль нових релігійних рухів, особливо східного містицизму, заявляють такі відомі філософи та футурологи, як А. Тойнбі, М. Еліаде, Е. Вандерхіл, Дж. Форрестер і Дж. Медоуз, футурологи Дж. Несбит та П. Ебурдин. На їх погляд, нестримне пограбування природи суспільством тотального споживання можна зупинити лише кардинально змінивши свідомість і ціннісні орієнтири сучасної людини, адже це, як вважають зазначені автори, є відмітною рисою, ядром, стрижнем віровчень нових релігійних рухів.

Обережніше й більш зважено підходять до оцінки даного феномену Д. Ентоні, Т. Роббінс, Е. Тіріакян, Р. Белла, А. Баркер, Т. Доктур. Вивчаючи особливості віровчень, організацій, функціонування, тенденції розвитку та еволюції нових релігійних рухів, ці автори відмічають їхню неоднозначність, показуючи у своїх роботах багатоплановість та діалектичну суперечливість досліджуваного феномена, при цьому вони намагаються відійти від будь-яких узагальнюючих характеристик. Пошук шляхів нейтрально-об’єктивного дослідження зазначеного феномена здійснюється переважно через описовий, прикладний емпіризм, відчувається відсутність філософських рефлексій щодо предмета дослідження.

Особливий внесок у вивчення феномену нетрадиційної релігійності зробили українські та російські дослідники С. О. Токарєв, О. І. Клібанов,  А.В. Бєлов, Е. І. Лісавцев, А. А. Москаленко, П.К.  Курочкін, Є. Г. Філімонов, П. Л Яроцький, М.В.Дмитрієв, В.М.Нічик, Я.М.Стратій, в роботах яких міститься глибокий аналіз виникнення й розповсюдження різноманітних форм вітчизняного сектантства, його еволюції та формування системи взаємовідносин із суспільством та державою.

Практично всі вітчизняні та російські автори вважають, що розповсюдження неорелігійних рухів у країнах Заходу свідчить про духовну кризу культури та пов’язані з проблемою відчуження особистості. У статтях російських дослідників В. С. Пудова, Б. З. Фалікова, С. Б. Філатова, А. А. Буряківського , що вийшли у 1990-ті роки, проблема, котра нас цікавить, висвітлюється з позиції визнання права на свободу релігійного вибору. Позиція православ'я щодо розповсюдження

4

неорелігій на теренах української культури є негативною, про це свідчать праці Л. О. Тихомирова, А. В. Кураєва та ін.. В останнє десятиліття активному вивченню проблем новітньої нетрадиційної релігійності присвячені праці відомих українських дослідників: Л.Филипович, П.Колодного,В.Гринько, О.Шуби, П.Косухи, Б.Лобовика, П.Яроцького, А.Сафронова, М.Бабія, О.Бучми, В.Бондаренко, С.Головахи, М.Закович, М.Паніна, А.Черній, дисертаційні дослідження харківських вчених С.Качурової, Я.Боцман та інших .

В аналізі нової нетрадиційної релігійності використані роботи, які містять перспективні ідеї стосовно розуміння процесу формування та самовираження особистості: А.Камю, М.Шелера, М.Бердяєва, М.Бахтіна, Ф.Ніцше, В.Гьосле, Л.Баткіна, М.Леонтьева, Е.Соловйова.

Нові релігійні течії є маргінальним феноменом, що синкретично поєднує релігійні і світські елементи, тому ми доцільно проводити дослідження через уподібнення релігійної і нерелігійної віри. У цьому контексті використано твори таких мислителів, як Августин Аврелій, Тома Аквінський, Б. Паскаль, І. Кант, Г. Гегель, С. К’єркегор, які запропонували метафізичне розуміння віри та її функцій. До дослідження віри тією чи іншою мірою зверталися такі філософи, як Е. Гуссерль, А. Бергсон, М. Гайдеггер, М. Бубер, Е. Фром, В. С. Соловйов, М.М. Бахтін, які розглядали феномен віри у контексті вивчення діяльності свідомості. Особливе місце посідає робота К. Ясперса “Філософська віра”, яка є першим дослідженням нерелігійної віри в її онтологічному вимірі. Звернення до досліджень психологів К. Юнга, В.Франкла, А.Маслоу, С.Грофа та ін., дозволило вказати на позаінстинктуальну здатність людини встановлювати відносини зі світом і обирати чинники, з яких формується її духовний світ. Використання духовного спадку й пошуки в ньому смислів, з одного боку, та вплив іншокультурних, іншорелігійних світів у варіантах неорелігій, з іншого, дозволяє скористатися напрацюваннями теорій символічного моделювання, авторів Ч.Пірса, Ф. де Соссюра, Р.Барта, Ж.Бодрійяра, Ю.Лотмана, В.Топорова, У.Еко, Е.Кассірера, П. Рікера, О.Лосєва, певною мірою роботами Е.Левінаса, Ж.Делеза, Ф.Гваттарі, Ж.Дерріда.

Виокремлюючи з феномену новітньої нетрадиційної релігійності цю специфічну групу неорелігій, ми пов’язуємо їх з культурою постмодерну, що дозволяє звернутися до досліджень Ж.Ф.Ліотара, Ж. Деррида, Ж.Делеза та інших філософів – постмодерністів. Розгляд неорелігій як ціннісних утворень, через які пізнається культура в цілому, потребував звернення до праць вітчизняних авторів, які містять аксіологічні інтенції, В.С.Малахова, С.В.Пролєєва, Н.В.Хамітова, С.Б.Кримського.

Актуальність теми, її специфіка та рівень розробленості виявили мету, завдання та зміст дисертаційного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи ступінь загальнокультурної розробленості проблеми, спираючись на сучасні прийоми і методи філософського аналізу, дисертант ставить за мету здійснити

5

філософсько – антропологічний аналіз людинотворчого потенціалу неорелігій, розкрити можливості конструювання нових соціокультурних фрагментів в мультикультурних утвореннях.

У відповідності з поставленою метою передбачається розв’язання наступних завдань:

- інтерпретувати феномен неорелігій як певним чином організований світ (універсум) цінностей;

- визначити антропологічні наслідки, обумовлені змінами в культурному полі України, що відбуваються під впливом Нових релігій;

- обґрунтувати доцільність використання напрацювань Нових релігій в галузі освітянських технологій;

- довести, що Нові релігії є одним із чинників мультикультурних трансформацій в культурі України;

- визначити роль Нових релігій в міжкультурному та міжособистісному комунікативному процесі;

Об’єктом дослідження виступають множинні форми впливу Нових релігій на духовний світ особи.

Предметом дослідження є суперечності екзистенціально-антропологічних репрезентацій впливу Нових релігій на духовний світ особи.

Теоретична і методологічна основа дослідження. Дослідницька стратегія дисертаційного дослідження базується на таких принципах філософського пізнання як об’єктивність, системність, єдність історичного і логічного, співіснування порядку і

хаосу в системах, що самоорганізуються. При формуванні концептуальної позиції стосовно ролі Нових релігій в міжкультурній і міжособистісній взаємодії в комунікативному просторі автор спирався на міждисциплінарний підхід. Широко використовувалися результати дослідження з різних галузей наукового знання: історії релігії, етнографії, соціології, семіології, символістики, педагогіки, історії і філософії науки. Основою дослідження є також зв’язок методологічних підходів до сучасного філософського знання з використанням узагальнень структурно – функціонального аналізу, герменевтики, екзистенціалізму, філософської антропології.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у цілісному аналізі феномену Нових релігій в контексті їх впливу на особистість, що визначає нові можливості в розробці філософсько-антропологічної, культурологічної та релігієзнавчої проблематики. В роботі запропоновано і обґрунтовано концепцію Нових релігій, згідно з якою релігійна духовність як універсальний культурний код, представлена Новими релігіями, розкривається в двох основних реальностях: в спілкуванні, комунікації між людьми і трансцендентному світі смислів. В зв’язку з цим в роботі:

6

- здійснено міждисциплінарний теоретичний аналіз, який дозволив окреслити проблемне поле феномена неорелігійних впливів на життєий світ особи в їх головних вимірах: історичному, структурному та функціональному;

- вказано на доцільність врахування впливів Нових релігій за їх можливого сприяння моральному вдосконаленню особистості при конституюванні морально – ціннісного мультиверсуму української культури;

- доведено, що привабливість для особи Нових релігій міститься у їх здатності транслювати, емоційно тонувати укладені в релігійну норму різноманітні цінності, співіснувати з формами традиційної релігійності;

- визначені чинники впливу Нових релігій на освітянські технології формування людини духовної в культурі західного типу, де формування стратегій пізнання світу, позначене еклектичністю, руйнуванням усталених меж між наукою, філософією та релігією;

- обгрунтовано, що в сучасній культурі Нові релігії перетворюються на своєрідну смислобуттєву сферу життєвого світу особи і сприяють формуванню нових типів комунікативних спільнот, відіграють істотну роль у соціокультурних синтезах, виступаючи символічною формою, засобом і складником формування самосвідомості нації;

Практичне та теоретичне значення дисертаційного дослідження визначається новизною та сукупністю винесених на захист положень і полягає в тому, що його результати дозволяють систематизувати філософсько – антропологічні характеристики Нових релігій, розглянути їх з перспективи буттєвої визначеності людини інформаційного суспільства та суспільства ризику.

Матеріали дисертації можуть бути використані у подальшій розробці теоретико – методологічних питань культури інформаційного суспільства, розробці стратегій духовного оновлення української нації. Їх можна використати також для поглиблення вузівських курсів з філософії, культурології, релігієзнавства, педагогіки.

Апробація дослідження. Основні результати дослідження обговорювалися на трьох міжнародних конференціях і відображені у дев’яти публікаціях автора, серед яких 7 статей у фахових виданнях, 2 публікації у матеріалах наукових конференцій.

Структура роботи і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою проблеми, метою і завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, 4-х розділів, 16-ти підрозділів, висновків і списку використаної літератури, що містить 372 джерела. Основний текст роботи складає 201 сторінку, загальний – 224 сторінки.

Основний зміст роботи

У вступі визначається актуальність теми дослідження, аргументується вибір напрямків і методології дослідження, наукова новизна роботи, конкретизуються об’єкт і предмет, що будуть

7

розглянуті в роботі, формується мета і задачі дослідження, визначається практичне значення отриманих результатів, що виносяться на захист.

Перший розділ – „Методологічні засади аналізу феномену неорелігійних впливів на особу” – присвячений загальній характеристиці феномену Нової релігійності та його впливам на духовний світ людини.

У підрозділі 1.1 - “Нові релігії як аксіологічна складова нової духовності” - аналізуються підстави виокремлення групи Нових релігій як складника сучасної нетрадиційної релігійності на засаді виявлення рис, які властиві саме сучасним нетрадиційним релігіям і не мали аналогів в історії: вони демонструють розрив з історичною традицією будь – якого характеру, створюють нові релігійні доктрини, що принципово змінюють парадигми релігійної свідомості і, відповідно, буттєві смисли особистості. Реагуючи на проблеми людини, неорелігії висувають на перший план антропологічну проблематику, що відрізняє їх від традиційних релігійних систем західної культури. Віддзеркалюючи у своїх концепціях проблеми, які розробляє філософія глобалістики, неорелігії складають їй певну опозицію, оскільки не вважають глобальні проблеми результатом розвитку економіки, техніки, а людину – пасивною жертвою ходи світового розвитку. На думку засновників і апологетів Нових релігій, людина здатна змінитися і змінити світ за рахунок формування нових ціннісних орієнтирів і установок.

У підрозділі 1.2.- „Буттєві смисли особистості і Нові релігії” – досліджується проблема духовних засад буття людини і засобів їх розв’язання, акцентується увага на залежності долі світу від питань духовного порядку. В такому вимірі Нові релігії є проекцією космічних уявлень про людину, що співзвучне ідеям філософії космізму (М. Шелер, М. Федоров. К. Ціолковський, А.Чижевський, Н.Сетницький). Наголошується, що людина є істотою як тілесною, так і духовною (П.Флоренський, С.Кримський, І.Бичко) і тому повинна займати належне місце в космосі (М.Шелер). Розробляючи проблему духовних потреб людини і намагаючись по-новому відповісти на питання „ Що таке людина?” (М. Бубер), дисертант вказує, що вся історія культури постає рухом і розвитком, зміною цінностей, породжених культурою як специфічно людським способом пояснення світу, в результаті чого світ перетворюється на ціннісно-смислову реальність як сферу буття людини. Аксіологічний підхід, на відміну від безлічі теоретичних підходів до Нових релігій, дозволяє побачити неорелігії „ зсередини”, дослідити їх впливи на життєвий світ людини. Це важливо ще й тому, що цінності – основа культурного менталітету особистості, нації, суспільства. Введення феномену нової духовності дозволяє досліджувати смислові контексти, покликані виокремити не лише нові аспекти феноменології культури, а й довести її аксіологічну природу, що пов’язана зі смислопороджуючими чинниками, до яких відноситься релігійна духовність. Простежуючи її залежність від вирішення проблем матеріального світу, неорелігії звертають увагу на перспективи подолання страждань і

8

конфліктів між людьми. Антиномічною проекціям Нових релігій в ряді аспектів є концепція ноосфери (П.Тейяр де Шарден, В.І. Вернадський), філософія символічних форм (Е.Кассірер, А. Бергсон, А.Свасьян, О.Лосєв, У Еко, З.Баумен, Г. Гіртц).

У підрозділі 1.3 - „Персоналістична антропологія як проект і неорелігії” – наголошується, що сучасна філософська антропологія як проект – це не філософський дискурс пошуку людиною власних підстав, який розгортається у просторі не субстанціалістських і не ессенціалістських дискурсів, а базується на понятті енергії (Хоружий С.С.). Ця нова антропологія у варіанті „енергійної антропології”, вдовольняє начальну потребу дослідження моделей людини запитальною практичною духовністю, яку формують у різноманітних варіантах неорелігії.

У підрозділі 1.4 - „Формування буттєвих змістів культури етапу лімінальності” – аналізується проблематика міжкультурного і міжрелігійного діалогу, що набуває нових смислів в контексті розповсюдження новітньої нетрадиційної релігійності. Пропоновані неорелігіями моделі спілкування, побудовані на засадах ідеї „релігій багато Бог один”. Зауважується, що така ідея не може стати підґрунтям для міжкультурного діалогу, оскільки вона не враховує обопільні інтереси учасників діалогу, не забезпечує обмін цінностями матеріальної і духовної культури. Звернення до комунікативних теорій К.-О. Апеля та Ю.Габермаса, етики У Еко, З. Баумена дозволяє пов’язати розповсюдження Нових релігій в культурному полі сучасної України з проблемою збереження національної духовності, яку С.Б. Кримський, І.В.Бичко, А.К. Бичко розглядають як усвідомлення кінцевості людського існування через здійснення величі духу і надають йому оптимістичного забарвлення, що контрастує з песимізмом постмодерністських західних проектів.

Другий розділ - „Духовні змісти буття особистості і Нові релігії” - складається з трьох підрозділів, у яких в межах аксіологічної та феноменологічної методології здійснюється аналіз релігійної духовності, яка

є способом самовизначення, самоздійснення і саморозвитку людини.

У підрозділі 1.2 - „Особистісне буття як вчинок” - зауважується, що створювати духовні цінності можна лише у вірі як екзистенціалі і через віру, звертається увага на те, що віра характеризується наявністю особистісного стану свідомості, наявністю тих цінностей, які складають її зміст. За допомогою віри особистість виходить за межі наявного існування, включається в нескінченність світу, у вічність у містифікованому варіанті. Зауважується, що навіть ілюзорна віра здатна приносити задоволення, навіть тоді, коли призводить до невдач у зовнішній поведінці, є негативною для суб’єкта за своїми соціальними наслідками, у психологічному відношенні вона слугує джерелом духовної рівноваги, піднесення духу (наприклад, у неорелігійних варіантах медитаціїї, психологічної психотерапії).

Проблеми вступу людини до неорелігійного угрупування ототожнюються з вчинковою

9

діяльністю, оскільки вчинок є абсолютним у тому відношенні, що він реалізує можливості осягнення кожною особистістю смислу життя, розгортання її долі, в результаті яких особистість усвідомлює свою смертність. Розмежування у дослідженні дії особистості та здійснюваного нею вчинку у тому, що дія є унормованою, вона нав’язує смисли, у вчинку - виражається зміст, який повинен бути знайдений людиною, належить тільки самій особистості і не може нав’язуватися ззовні.

Зроблено висновок, що вчинкова діяльність особи у неорелігіях трансформується в іншу форму активності – у форму сектантських відносин, умови яких вимагають від людини дистанціювання від зовнішньої дійсності: фізичної і соціокультурної. Неорелігійні організації надають можливість для самореалізації тій особистості, яка здатна взяти на себе роль харизматичного лідера. Вона реалізує свій творчий потенціал за допомогою нестандартного мислення, отримавши можливість працювати над собою, керуючись установкою на зміну себе. Цим визначається потяг людини західного типу культури до Нових релігій, залучення до яких надає можливості компенсувати прагнення до владарювання.

Застосовуючи специфічні культові засоби змінених станів свідомості, Нові релігії сприяють перетворенню людини на „гвинтик”, „деталь” відносно надцінності, запропонованої неорелігією. Людина починає сприймати рабське життя у секті як комфортне, відмовляючись від свободи вибору взагалі, від тягаря відповідальності (Ж.-П.Сартр) а не тільки від свободи релігійного вибору. З цього випливає, що зміна ціннісних орієнтирів, яка відбувається під впливом неорелігій, за своєю суттю є відмовою від цінностей своєї культури.

У підрозділі 2.2 - „Віра – модус сучасної духовності” - звертається увага на те, що релігія як трансцендентне стає стимулом і зразком смислотворення, предметом найвищих поривань, найостаточніших подій і віри в порятунок. Між людиною та трансцендентним буттям – межа смислу, простір, який можна заповнити тим, що К. Ясперс називає філософською вірою, а можна – релігійною. Ідея Бога – один із можливих варіантів осягнення людським духом трансцендентного, грунт, підстава для порозуміння з вищим смислом, енергетична можливість для життя духу, його внутрішнього напруження, спонука до подолання межі з метою віднайдення іншої. Філософія ХХ століття вважає таку можливість головною ознакою людської сутності. Віра формує людину як істоту, що трансцендує через муки сумління, тривожність сум’яття, напруженого зусилля душі та серця, особливо у кризовому суспільстві. Конструювання особою соціальної реальності визначається цією ситуацією, коли духовне як пустий простір здатне вмістити нові смисли, і цю функцію в умовах сучасної культури виконують Нові релігії, які несуть неузгоджувані смислові пласти. Ці смислові лакуни, смислові прірви заповнюються тим, що, на думку особи, може заявити про її присутність у світі, довести її справжність. Віра в такій ситуації як екзистенціальна складова, як ціннісний акт утверджує людську справжність, долучає людину до віковічних проблем духовності й

10

співпричетності до буття. Віра аксіологічна, тому що стосується глибинних значеннєвих аспектів відносин світу і людини як субстанціальних елементів культури, як певна очевидна даність, яка пов’язана з намаганням впровадити нові підходи до розуміння й опису „ контурів духовності” (С.Б.Кримський) засобами аксіології.

У підрозділі 2.3 - „Буття як потяг до таїни” – зазначається, що відродження релігійного типу свідомості, яке відбувається у варіантах догматики релігійних традицій і у сконструйованих віровченнях Нових релігій тлумачиться як своєрідне повернення до чуда і таїни як „спокуса потойбічним”. Своєрідністю такого повернення є поява квазінаукових форм культури, до яких можна віднести і Нові релігії, оскільки сучасні неорелігійні варіанти утаємниченого апелюють до науки, використовуючи наукову термінологію, а іноді мають наукологічний вигляд (сайєнтологія). Зауважується, що, на відміну від науки, метою такого феномену є формування не гносеологічного, а когнітивно – ціннісного відношення до світу, відношення, спрямованого на досягнення певного таємничого ідеалу, втрата якого для людини трагічна.

Третій розділ - „Запитальність Нових релігій в культурі постмодерну” - складається з п’яти підрозділів, у яких доводиться, що Нові релігії є типовим явищем культури постмодерну. Вони є маргінальними структурами, які виникають в кризових умовах. Зауважується, що умови для виникнення маргінальних релігійних практик створюються тоді, коли традиційні релігії перестають відігравати духовноутворюючу роль в культурі. а наукові та моральні наративи постають як невдалі світоглядні моделі.

У підрозділі 3.1 - „Симуляція буттєвих смислів у неорелігіях ” - звертається увага на те, що процес формування нової релігійності постає взаємодією двох планів: денотативного і коннотативного. Денотативне значення соціальних і містичних вчень і релігійних структур набуває коннотативного відтінку, який в умовах іншокультурної ситуації заміщує денотацію. Це виявляється можливим в силу сугестивності, невизначеності, розмитості коннотативних смислів, а тому їх дешифрування передбачає значну долю суб’єктивності. У процесах міжрелігійної взаємодії завдяки неорелігійним тлумаченням відбувається перекодування релігійних традиційних віровчень. Такі моменти дають підстави для аналогій зі схемами утворення симулякрів. Смисл первинного знаку: містична традиція індуїзму, єретична – християнства, політична – язичництва утворюють нетрадиційні релігійні угрупування.

В силу нереального статусу у симулякра відсутнє власне змістовне ядро, яке могло б конфліктно долати саме себе в ході діалектичних стрибків ( революцій), бо є пустою формою, яка байдуже утворює любі нові конфігурації. Саме це є методологічним обґрунтуванням релігійного плюралізму, коли багатоманіття навіть ворожих християнству культів має алібі” у контексті

11

культури симулякрів і чудово співіснує з традицією, маніфестуючи розрізнення. Логіка симуляції позбавляє смислу один з основних догматів традиційного християнства – вчення про кінець світу, його есхатологію як темпоральну схему. Підміна справжнього культурного розвитку ілюзією кінця світу вказує на прихід ери віртуальності, яка усуває реальний апокаліпсис. Замість кінця світу західна цивілізація останніх десятиліть ХХ століття живиться її послаблено – симулятивними формами, яким відповідає і новий соціально – психологічний тип людини Сходу як ідеал, головний орієнтир репрагматичної людини Західної культури, суть і привабливість якого у тому, що він існує поза історичним часом, хронологічно нерозчленованим на окремі ланки буття.

Отже порядок симулякрів в умовах культури постмодерну отримує перемогу над реальним світом у всіх сферах культури, а відтак створює те живильне середовище, у якому розповсюджуються Нові релігії.

Підрозділ 3.2 – „Неорелігійна міфотворчість як трансформації символічного в культурі” – передбачає звернення до філософії символізму з метою визначення місця Нових релігій в культурі. Відзначається, що сучасна неорелігійна міфотворчість суттєво відрізняється від міфотворчості попередніх епох. Ранній міф був специфічно людським способом освоєння і привласнення світу, в результаті якого світ перетворюється на ціннісно – смислову реальність як дійсне буття людини. В культурі класових суспільств така функція єдності зберігається, але діє вже в трансформованому вигляді. При цьому виявляється, що чим більшим є розподіл всередині суспільства, тим необхіднішим стає його компенсування за допомогою міфів. Якщо складається ситуація, коли якийсь культурний фрагмент починає слугувати переважно одному класу (наприклад, традиційна релігія), то досить швидко на авансцену виходить інша, альтернативна цінність (наприклад, сектантські рухи в епоху середньовіччя, які увібрали в себе течії численних культур минулого). Народження нової релігії, як правило, викликане черговою перемогою в осягненні дійсності або прагненням її нового осмислення, коли це не суперечить функції єдності. Якщо виникає тенденція подрібнити суспільство, вкрай його атомізувати, то наштовхується на протидію релігії, яка починає виконувати функцію об’єднання, якщо не всезагального, то групового. Виникнення нетрадиційних релігій, здатних виконувати таку функцію, свідчить про здатність культури до балансування, акумулювання сил для наступних стрибків. Зроблено висновок, що розповсюдження Нових релігій можна тлумачити як діагноз сучасної культури, яка намагається знайти засоби компенсації втрат у функції єднання.

У підрозділі 3.3 - „ Сектоманія як ігрова форма буття” звертається увага на те, що в умовах сучасної західної культури з’явилась ще одна соціальна гра – сектоманія. Ігрові форми буття, різноманітні ігротехніки для шукачів нових незвичних відчуттів і яскравих вражень – все це у надлишку пропонують своїм адептам нові культи. Такі риси нової релігійності як епатаж,

12

екзотичність, особлива мова, містична утаємниченість виконують соціальне замовлення певної частини населення. Особистість, схильна до інфантильності, у сектантській спільноті отримує можливість жити у просторі створеного міфу, бажанішого, ніж реальне життя. Проведений аналіз дозволяє тлумачити ігрову ситуацію, що її пропонують Нові релігії, як новий стиль життя людини постмодерну, яка шукає засобів особистого виживання і знаходить їх через входження в групу “собі подібних”, схожих на неї людей, отримуючи емоційно насичене соціальне існування, яке досягається різноманітними засобами психотренінгу в секті. Популяризації неорелігійного світогляду сприяють настанови, пропоновані ідеологами неорелігійних спільнот стосовно виходу з глобальної кризи шляхом формування нової системи цінностей, яка розглядається як міфологічний конструкт. Зроблено висновок, що вірогідним результатом такої переорієнтації стає знецінення досягнень власної культури.

У підрозділі 3.4. – „Віртуальне – гра без соціальності і відповідальності” – йдеться про можливості дослідження змінених станів свідомості, які застосовуються у культових практиках неорелігій, означаючи їх поняттям „віртуальна реальність”. Дослідження показують, що містификовані культові практики неорелігій є різновидом віртуальної реальності і поряд з іншими видами реальності вдовольняють потребу людини сучасної культури, в умовах колосального зростання потока інформації у психічній адаптації до швидкозмінюваного світу і намагання опанувати цим світом у собі. У порівнянні з іншими видами віртуальної реальності неорелігійні варіанти виявляються найпотужнішим засобом впливу на людину в силу їх містифікованого характеру. У праксеологічному змісті неорелігії є своєрідним варіантом практичного втілення віртуальності. На відміну від об’єктивної віртуальна реальність має свої власні, внутрішньо їй притаманні, іманентні закономірності формування і функціонування: вона не потребує критичного ставлення до себе, глибокого аналізу ситуації, не потребує теоретичних, високопрофесійних знань. Віртуальність постає новим різновидом людської діяльності й формує специфічну віртуальну поведінку, без відповідальності за прийняті рішення.

У підрозділі 3.5 – „Буттєві змісти у символіці кентавристики” зауважується, що введення поняття релігійного кентавризму, крайнім проявом якого є одночасна належність до різних релігійних організацій людини епохи релігійного плюралізму, дозволяє повніше виявити таку рису культури постмодерну як відхід науки від сформульованого класикою ідеалу науковості, об’єктивності, коли наукові гіпотези набувають характеру нових міфів, оскільки стає неможливою в умовах ризику їх перевірка або фальсифікація. Виникає спокуса вести мову про нове знання, яке відкривається через багатоманітність аргументованого незнання. Це сприяє зростанню авторитету Нових релігій, у яких поєднуються процеси містифікації науки, яка власними силами не може забезпечити собі авторитет в умовах сучасної культури, з раціоналізацією релігії, що користується

13

мовами фізики, біології, медицини. Наслідком такого поєднання може стати в майбутньому феномен відбрунькування понять, сформованих у руслі нової релігійності, та їх використання за її межами (наприклад, в науці). Підкреслюється, що кентавризм Нових релігій - явище девіантне для сучасної культури, представленої найрізноманітнішими проявами кентавризму. Більше того, з проникненням у таїни макро- і мікросвіту, в таїни суспільного життя, свідомості і поведінки людей ми все більше і більше зустрічаємося з такими явищами й процесами, які неможливо пояснити, виходячи з засад науковості.

Віровчення Нових релігій віддзеркалюють тенденцію сучасної культури до утворення проміжних форм між елементами когнітивного і ціннісного аспектів свідомості, продукуючи нові форми синтезу. Такі властивості неорелігій як більш ефективне звернення до емоційно – вольової сфери людини ( мова релігії) та відгук на проблеми сучасного світу ( екологія, боротьба за мир) і людини ( спасіння тут – і – тепер ) дозволяють характеризувати їх як найповніше вираження актуальних вузлових проблем сучасності в їх релігійно – містичній інтерпретації.

Четвертий розділ „Буттєві координати Нових релігій в культурному полі України” складається з чотирьох підрозділів, в яких означені деякі аспекти взаємодії Нових релігій з традиційними складовими української культури.

У підрозділі 4.1 - „Світоглядна свобода як вираз ментальних зрушень в духовно – національній самоідентифікації” досліджується проблема розповсюдження нетрадиційних релігій в культурному полі України, причиною цього виступає світоглядна свобода. Доводиться, що розповсюдження нетрадиційних релігій в усі часи впливало на зміни ментальних характеристик індивідів і груп, оскільки таке явище завжди є випробуванням для нації, її духовності і традиційної релігійності.

Серед рис української ментальності є такі, які можуть протистояти процесу денаціоналізації: потяг до свободи, до волі ( це підтверджується розглядом історії розповсюдження релігійних єресей в Україні), намагання зберегти своє, національне.

Розповсюдження сучасних нетрадиційних релігій є новим випробуванням для українця, ментальність якого розвивалася у бік світоглядної свободи. Як показують дослідження, в Україні „традиції почувають себе незатишно” (З. Баумен), оскільки існує значний прошарок населення, який зневірився у власних можливостях і здібностях, вважає свою націю „третьосортною”. Як правило, представники такої частини української нації висловлюють сумнів щодо вагомості надбань українців у галузі культури, плазують перед громадянами зарубіжних країн (Ю.Римаренко ). У ситуації таких ментальних зрушень Нові релігії можуть сприяти вкоріненню рабської психології, заважатимуть вихованню самоповаги й потреби у самоствердженні

У підрозділі 4.2 - „Буття та традиція: проблема збереження та відновлення” зауважується, що

14

проблемою українця, як і будь якого представника західної культури в умовах сучасного релігійного плюралізму є проблема збереження традицій. Оскільки релігійним корінням західної культури є християнство, вважається доцільним дослідити вплив на нього з боку Нових релігій. Звернення до християнської публіцистики доводить, що Нові релігії впливають на зміну самого слова „християнин”, розчиняючи його в релігійній „нерозрізнюваності”, ототожнюючи християнина з гуманістом чи космополітом, оскільки він, за тлумаченням проповідників багатьох неорелігійних груп, може перебувати у декількох релігійних організаціях, відтворювати ті цінності, з якими християнство традиційно не співвідносилося. На таку дискредитацію християнства вказували ще С.Кіркегор, Ф.Ніцше, Ф. Достоєвський. Сьогодні під впливом Нових релігій християнство може зникнути як історична традиція.

Зроблено висновок, що неорелігії як типове явище культури постмодерну сприяють подоланню ідентифікації через протиставлення, породжуючи новий модус взаємодії між особами, культурами, релігіями тощо. Але повне подолання протиставлення може обернутися пеклом тотожності, втратою самобутності (Н.Корабльова). Тільки тоді людина не втрачає саму себе, коли вона не стає матеріалом чужої соціальної творчості (Л. Губерський).

У підрозділі 4.3 - „Комунікативний дискурс Нових релігій” – звертається увага на те, що ситуація постмодерну змінює характер міжкультурної взаємодії, у якій Нові релігії пропонують власні варіанти. Виходячи з того, що міжкультурна взаємодія носить інтерсуб’єктивний характер, звернення до ідеї комунікації дозволяє здійснити організацію смислового поля нової релігійності як експлікації і концептуалізації інтерсуб’єктивного характеру релігійності на постметафізичних підставах традиціоналістської ( конвенціональної ) моралі, на підставі утворення постконвенціональної або універсальної етики, може бути використана як методологічна засада творення нової духовності в межах релігійного плюралізму. Поняття трансцендентальна комунікація (К.О. Апель) та ідеальна комунікація (Ю.Габермас) можуть слугувати опозицією спільноті неорелігійній, яка виступає як зразок ідеальної комунікативної спільноти, ґрунтованої на певних моральних цінностях. Доведено, що релігійний плюралізм має антропологічну межу, окреслену Іншим, дозволяє відродження і оновлення духовності, сприяє подоланню сучасної антропологічної кризи .

Кризовий, тотальний розпад традиції, як і всієї культури загалом, є менш вірогідним у відкритому суспільстві, що здійснює перманентну роботу, спрямовану на досягнення взаєморозуміння без втрати цінностей своїх власних традицій, ніж у закритому суспільстві з державно – закріпленими життєвими формами, котрі не відповідають вимогам часу. В останньому випадку „втрата традиції” може бути квазікомпенсована зверненням до давнішньої комунікативної традиції або шляхом її перетворення на варіант неорелігій. Зауважується, що для України питання

15

про співвідношення традицій і новаторства як у релігійному, так і в секулярному варіантах є надто складним. В умовах релігійного плюралізму з’являється можливість вільного вибору релігії, знімаються заборони сліпого догматизму. Можливість обговорення цінностей і норм – це суттєва перевага нетрадиційних релігій у порівнянні з їх традиційними аналогами. Але, з іншого боку, з’являється тенденція вивільнення від нормативних принципів взагалі. Релігійні організації в таких умовах перетворюються на своєрідні клуби за інтересами, традиційні релігійні і духовні цінності зневажаються, що спричиняє дезінтегруючий вплив на життєвий світ особи.

Таким чином, явище розповсюдження Нових релігій на теренах сучасної культури є здійсненням пророчого застереження Ф.М.Достоєвського щодо Вавілонської вежі, оскільки Нові релігії, що у переважній більшості орієнтуються на східний тип світосприйняття, пропонують повне подолання світорозуміння, започаткованого християнським дуалізмом. Ними створюються ідеали синтезу християнської та східної традицій, що розцінюється багатьма дослідниками