НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ФРІС ПАВЛО ЛЬВОВИЧ

УДК 343.2.01

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ - 2005

Дисертація є рукопис

Робота виконана в Прикарпатському юридичному інституті МВС України

Науковий консультант

доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Академії Правових Наук України Костицький Михайло Васильович, Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри

Офіційні опоненти :

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії Правових наук України Костенко Олександр Миколайович, Інститут держави і права АН України ім. В. М. Корецького, завідувач відділом

доктор юридичних наук, професор Мельник Микола Іванович, Центральна виборча комісія України, заступник Голови

доктор юридичних наук, професор Ємельянов В’ячеслав Павлович, Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України, головний науковий співробітник

Провідна установа – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра кримінального права, МОН України (м. Харків);

Захист відбудеться 15 лютого 2006 р. о 1400 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.007.03 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, Київ, пл. Солом’янська, 1.)

Автореферат розісланий “25” грудня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

Є. Д. Лук’янчиков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вирішення комплексу задач, пов’язаних з розбудовою в Україні правової держави, викликає, насамперед, проблему розробки фундаментальних теоретичних понять та підходів. Серед надзвичайно широкого комплексу питань, які стоять у цьому ряду, одне з провідних місць займає розробка теоретичних основ боротьби зі злочинністюСлід зауважити, що сам термін “кримінальна політика” не може бути визнаний вдалим. Його буквальне тлумачення може дати підстави розуміти під нею політику, яка спрямована на розвиток злочинності, що, звичайно, у корені не відповідає змісту, який вкладається в цей термін. По суті мова йде про антикримінальну, антизлочинну політику. М. І. Мельник застосовує для її визначення термін “антикриміногенна політика” (Мельник М. І. Антикриміногенна політика. / Енциклопедія Сучасної України.– Т. 1.– К., 2001). Автори підручника “Кримінальне право України Загальна частина” (Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація.– Київ–Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001) для визначення цього виду політики застосовують термін “політика держави у сфери протидії злочинності”. Ці визначення, без сумніву, є більш вдалими. У подальшому, крім випадків, пов’язаних із розглядом позицій вчених, які розглядали ті чи інші питання, застосовуючи термін “кримінальна політика”, вона буде визначатись, як політика у сфері боротьби зі злочинністю.

.

Важливе місце в цій сфері належить кримінально-правовій політиці, яка визначає основні параметри об’єкту впливу і є системоутворюючим елементом усієї правової політики у сфері боротьби зі злочинністю.

Теоретичні основи кримінально-правової політики були закладені у ХІХ ст. у працях видатних вчених криміналістів Феррі, Ліста, Принса, Тарда.

У вітчизняній науці перше ґрунтовне дослідження проблем кримінальної політики належить М. П. Чубинському. Саме йому вітчизняна наука зобов’я-зана теорією цієї наукової дисципліни.

В українській науці окремі кримінально-політичні питання розроблялись вченими-криміналістами починаючи ще з XVIII ст. (С. Десницький, І. Тимкіський та ін.)

Значний внесок у розвиток ідей кримінально-правової політики у ХІХ – на початку ХХ ст. внесли Л. С. Бєлогриць-Котляревський, Л. Є. Владимиров, Г. С. Гордієнко, І. М. Данилевич, О. Ф. Кістяківський, І. О. Максимович, К. П. Паулович та ін.

У Радянському Союзі у 20—30 рр. ХХ ст. розвиток кримінально-правової політики пов’язаний з іменами видатних учених – М. М. Гернета, А. А. Герцензона, О. Я. Естріна, А. А. Піонтковського, М. Д. Шаргородського, О. С. Шляпочнікова. В Україні в цей час проблемі кримінальної політики присвятив свою увагу М. О. Скрипник.

Однак найбільш активний розвиток наука кримінально-правової політики набула починаючи з 70-х років ХХ ст. З цього часу на Україні питанням кримінальної політики присвятили свої праці М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Я. М. Брайнін, В. І. Борисов, Ф. Г. Бурчак, С. Б. Гавриш, В. К. Грищук, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, В. С. Зеленецький, А. Ф. Зелинський, М. В. Костицький, О. М. Костенко, О. М. Литвак, П. С. Матишевський, П. П. Михайленко, В. О. Навроцький, М. І. Панов, В. М. Смітієнко, В. В. Сташис, Є. Л. Стрєльцов, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, В. І. Шакун та інші вчені-криміналісти.

Їх праці заклали теоретичні основи для формування та розвитку науки кримінально-правової політики в Україні, лягли в основу приватних кримінально-правових концепцій.

В країнах СНД в ці роки розвиток кримінально-правової політики був пов’язаний з науковою діяльністю Г. А. Аванесова, М. А. Бєляєва, М. М. Бабаєва, В. А. Владимирова, С. Ю. Віцина, І. М. Гальперіна, Л. Д. Гаухмана, П. Ф. Грішаніна, П. С. Дагеля, А. І. Долгової, А. Е. Жалінського, М. І. Загороднікова, І. А. Ісмаилова, І. І. Карпеця, В. Я. Квашиса, О. І. Коробєєва, В. М. Куд-рявцева, Н. Ф. Кузнєцової, В. В. Лунєєва, Ю. І. Ляпунова, О. В. На-умова, П. М. Панченко, Е. Ф. Побєгайло, В. П. Рєвіна, О. Б. Сахарова, М. О. Стручкова, А. Я. Сухарева, О. М. Яковлєва та інших учених-криміналістів.

Особливе місце в розвитку теорії правової політики у сфері боротьби зі злочинністю загалом та кримінально-правової політики зокрема, належить Г. М. Мінь-ковсь-кому, ідеї якого лягли у фундамент сучасних поглядів на зміст та перспективи розвитку кримінальної політики.

Незважаючи на значний обсяг наукових праць, присвячених проблемам кримінально-правової політики, в яких розглядаються важливі концептуальні питання, до цього часу не існує комплексного монографічного дослідження, присвяченого розробці теоретичних основ цієї науки стосовно умов існування незалежної Української держави. Єдиним дослідженням в цьому ряду є монографія та дисертація А. А. Митрофанова Митрофанов А. А. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація.- Одеса, 2004; Він же. Основні напрямки кримінально-правової політики в Україні: формування та реалізація. Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.08 – К., 2005., яка, тим не менш, не охоплює всього масиву проблем. Здійснені лише розробки окремих питань кримінально-правової політики в межах правової політики у сфері боротьби зі злочинні-стю. Визначення її предмету, задач, системи, джерел, типів, принципів, методів реалізації, основних напрямків розвитку кримінально-правової політики, на ду-мку дисертанта, дасть можливість визначити місце цієї науки у комплексі наук кримінально-правового циклу та накреслити комплекс проблем, які стоять пе-ред нею.

Як свідчать статистичні дані, за останні десятиріччя, незважаючи на зни-ження рівня злочинності в Україні, її структура залишається складною. Так, у 2004 р., як і у минулі роки, в ній переважали крадіжки й грабежі, частка яких складала 54,2 %. Збільшились на 16, 2 % злочини у сфері господарської діяль-ності, на 14,5 % у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення. Залиша-ється надзвичайно високою питома вага тяжких і особливо тяжких злочинів, які у структурі злочинності сягають 49,5 %. Показник засуджених в Україні – один з найвищих у світі і становить 413 осіб на 100 тисяч населення. За досліджен-нями автора ситуація в базовому регіоні (Західна України – Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька області) характеризується ідентичними показниками.

Таке становище вимагає активізації механізмів кримінально-правової дії на злочинність. А це, у свою чергу, викликає об’єктивну потребу комплексного вивчення проблем предмету та системи наукових основ української криміна-льно-правової політики, її місця у загальній правовій політиці у сфері боротьби зі зло-чинністю, теоретичних засад криміналізації та декриміналізації діянь, визна-чення основних, перспективних напрямків розвитку норм та інститутів кримі-нального права.

Боротьба зі злочинністю, яка є однією із найважливіших державних задач, від успішного вирішення якої суттєво залежать всі питання життя держави, по-винна будуватись на науковій основі, мати свою теоретичну базу. Така концеп-ція утворюється при формуванні наукових засад правової політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому, складовим, системоутворюючим елементом якої висту-пає кримінально-правова політика.

Формування нового наукового напрямку у нашому правознавстві мало би і відповідне практичне значення. Мова йде про посилення теоретико-правової основи боротьби зі злочинністю та її правильне застосування, про успішну реа-лізацію програм контролю над злочинністю. На цій базі виникають нові мож-ливості і для подальшого вдосконалення системи вузівської професійної підго-товки кадрів, системи післядипломної перепідготовки спеціалістів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний з основними положеннями Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, за-твердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 року №837, Ком-плексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року №1376. Враховуючи потреби у розвитку теорії кримінально-правової політики, рішенням Ученої Ради Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (протокол №2 від 2004 р.) була затверджена тема даної дисертації, яка виконувалась відповідно до теми наукових досліджень кафедри кримінального права та процесу Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Актуальні проблеми кримінального права та кримінології. Кримінальна політика”, затвердженої Вченою Радою університету (протокол №5 від 17 січня 2002 р.), яка як цільова комплексна програма, включена Академією правових наук України до планів науково-дослідних робіт наукових установ та вищих навчальних закладів України юридичного профілю (на період до 2006 р.)

Тема дисертації відповідає тематиці фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2005 рр. (п. 2.4.9 Рішення Колегії МВС України від 28 лютого 1995 р. №4км/2 та п. 1.1.2 Наказу МВС України від 3 вересня 2002 р. №653).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка та обґрунтування сучасної теорії кримінально-правової політики України: визначення її предмету, задач, джерел, типів та принципів, місця у загальній правовій політиці боротьби зі злочинністю, взаємозв’язку з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, визначення основних завдань та перспективних напрямків її реалізації та вдосконалення чинного кримінального законодавства.

Для досягнення цієї мети були поставлені наступні завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є кримінально-правова політика як елемент внутрішньої правової політики Української держави.

Предметом дослідження – поняття, завдання, предмет, джерела, типи, принципи кримінально-правової політики, її реалізація через застосування кримінального закону, наукові основи криміналізації та декриміналізації діянь та проблеми вдосконалення чинного кримінального законодавства України.

Методи дослідження. Методи дослідження складають певну систему з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження та його об’єкта й предмета. Загальнонауковий діалектичний метод пізнання виступає в цій системі основним і дає можливість досліджувати проблеми з позиції розвитку, в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. Так, даний метод наукового пізнання обумовив розгляд проблем поняття правової політики у сфері боротьби із злочинністю, її структури, поняття кримінально-правової політики, визначення її завдань. Завдяки цьому методу були визначені цілі кримінально-правової політики, проаналізовані інтереси кожного з елементів правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, здійснена їх структуризація.

Також при проведенні дослідження були застосовані закони діалектики, філософські закони й категорії пізнання соціальних явищ і процесів. На цьому методологічному підґрунті у дисертаційній роботі застосовуються окремі наукові методи пізнання. Історичний метод застосовано для аналізу історії української кримінально-правової політики, а порівняльний метод дозволив провести співставлення кримінально-правової політики, яка реалізовувалась у різні періоди історії нашої країни, для визначення основних тенденцій, що були їй притаманні. Формально-логічний метод використовувався при дослідженні правової природи кримінально-правової політики. Логіко-нормативний метод використано при підготовці проектів змін та доповнень до чинного кримінального законодавства. За допомогою системно-структурного методу досліджено місце кримінально-правової політики у загальній правовій політиці у сфері боротьби зі злочинністю.

Під час підготовки дисертації проводились також конкретно-соціологічні дослідження з використанням методів анкетування, опитування, формалізованого інтерв’ю, безпосереднього спостереження і аналізу документів. Проводились опитування суддів, працівників правоохоронних органів (МВС, СБУ, прокуратури – 185 чол.), адвокатів. Були досліджені матеріали кримінальних справ (120 справ на 198 підсудних), що розглядались судами України в контексті застосування кримінального закону. Здійснено анкетування представників різних соціальних груп із метою визначення оцінок ними практики призначення кримінального покарання (209 громадян). Було опитано 100 працівників правоохоронних органів, суддів, адвокатів та 100 громадян по питаннях визначення розміру шкоди заподіяної злочином. В подальшому для узагальнення результатів, для репрезентації даних, отриманих у ході вивчення проблем використовувався статистичний метод.

При проведенні дослідження поряд з роботами з кримінального права широко використовувалась і інша правова (із теорії держави та права, конституційного, адміністративного, кримінально-процесуального, кримі-нально-виконавчого та ін. галузей права) філософська, соціологічна, психологічна література, законодавчі акти, Рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, узагальнення Верховного суду України, документи Ради Національної безпеки та Оборони України, та інших відомств із питань організаційно-правових засад боротьби зі злочинністю, узагальнення Держкомстату України та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській правовій науці комплексному вивченню піддані ключові проблеми наукових основ теорії кримінально-правової політики і на цій базі сформульовані висновки та пропозиції, які забезпечують, на думку дисертанта, успішне формування та ефективну реалізацію теоретичної концепції кримінально-правової політики України.

До найбільш важливих результатів, які відображають новизну дисертаційної роботи, належать наступні положення:

Вперше:

– комплексно, стосовно до умов існування незалежної Української держави, розглянуто питання про місце та основні характеристики кримінально-правової політики, як напрямок внутрішньої правової політики України, системоутворюючий елемент правової політики у сфері боротьби зі злочинністю;

– визначено предмет української кримінально-правової політики, який утворюють: основні принципи кримінально-правового впливу на злочинність; діяльність по встановленню кола суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними, і виключення тих або інших діянь із числа злочинів; встановлення характеру караності суспільно небезпечних діянь і умов звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, зниження покарання нижче від межі, передбаченої нормою кримінального закону, або заміни тяжких його видів менш тяжкими; визначення альтернативних покаранню заходів кримінально-правового характеру, а також заходів, які застосовуються разом із покаранням; тлумачення законодавства в галузі боротьби зі злочинністю; діяльність правоохоронних органів щодо застосування норм та інститутів кримінального закону, з’ясування їх ефективності; визначення шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення;

– проаналізовано зміст кримінально-правової політики під кутом зору філософської категорії інтересу. Здійснено структурування системи інтересів, які визначають кримінально-правову політику (по вертикалі, по горизонталі, за обсягом);

– отримали визначення джерела кримінально-правової політики, до яких належать: Конституція України, як джерело всієї внутрішньої правової політики Української держави, база всього законодавства України; Закони України; Укази Президента України; Постанови Кабінету Міністрів України; Рішення Конституційного Суду України; Постанови Пленуму Верховного Суду України, міжнародні договори, які ратифіковані Україною;

– розроблено типологізацію кримінально-правової політики на підставі різних критеріїв: способу суспільного виробництва, форми правління та типу політичного режиму країни, в якій вона здійснюється;

– здійснена періодизація кримінально-правової політики Української держави, в основу якої покладені історичний шлях України до незалежності;

– проаналізовані питання ефективності кримінально-правової політики з позицій визначеної та диференційованої системи цілей кримінально-правової політики;

– запропоновано математичну модель визначення ефективності кримінально-правової політики;

– обґрунтовано виникнення у національному кримінальному праві нового інституту – обмеження сфери дії законодавства про кримінальну відповідальність.

Набуло подальшого розвитку:

- визначення поняття та змісту кримінально-правової політики, яка являє собою системоутворюючий елемент правової політики у сфері боротьби зі злочинністю який на підставі загальної теорії боротьби зі злочинністю розробляє стратегію і тактику, формулює основні задачі, принципи, напрями і цілі кримінально-правової дії на злочинність, засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального закону, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України (складові кримінально-правової політики) ;

– визначення сутності, структури, напрямків правової політики Української держави у сфері боротьби зі злочинністю, як цілісної соціально-регулятивної системи, окремих її підсистем (елементів) – кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної (профілактичної) політики;

– розуміння основних завдань кримінально-правової політики, які пов’язані із визначенням: загальних засад кримінальної відповідальності та покарання; кола діянь, віднесених до категорії злочинних (питання криміналізації та декриміналізації); оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація і депеналізація); запобігання злочинам методами кримінально-правового впливу (загальна й спеціальна превенція); загальних засад взаємодії з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю;

– вчення про спеціальні принципи кримінально-правової політики, до яких, на думку дисертанта, належать: принцип відповідності кримінально-правової політики іншим елементам правової політики у сфері боротьби зі злочинністю; принцип врахування (відповідності) соціально-правової психології; принцип економії репресії; принцип доцільності; принцип невідворотності відповідальності; принцип диференціації та індивідуалізації відповідальності і покарання; принцип соціальної справедливості.

Продовжено:

– аналіз взаємозв’язку кримінально-правової політики, як системоутворюючого елементу правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, з іншими елементами цієї системи – кримінально-процесуальною, кримінально-виконавчою та кримінологічною (профілактичною) політикою;

– вивчення питань застосування кримінального закону, що дало можливість визначити основні параметри реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального закону;

– вивчення видів застосування кримінального закону, виявлені проблемні моменти, що мають місце в цій діяльності, запропоновані шляхи їх подолання;

– розробку загального вчення про криміналізацію та декриміналізацію діянь, проаналізовані стан та існуючі проблеми у цій сфері, запропоновані шляхи їх подолання. Сформульовані поняття об’єкту, об’єму, інтенсивності криміналізації.

Розглянуто:

– розвиток основних інститутів та норм Загальної частини кримінального закону під кутом зору реалізації кримінально-правової політики Української держави в сучасних умовах.

Запропоновано:

– ряд змін у чинному кримінальному законодавстві, які, на думку дисертанта, випливають із задач кримінально-правової політики України на сучасному етапі.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

-

-

-

-

Особистий внесок здобувача. В опублікованих у співавторстві роботах здобувачеві належить розробка концепції кримінально-правової політики, визначення характеристик взаємодії кримінально-правової політики з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, реформування кримінально-процесуальної діяльності. Так, у статті "Деякі питання діяльності правоохоронних органів в екстремальних умовах" написаній у співавторстві з В. Д. Басаєм, автору належить розробка питань реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального закону ОВС; в статтях "Питання реформування кримінально-процесуального законодавства України та забезпечення рівності учасників кримінального процесу" та “Кримінально-правова політика у сфері боротьби з торгівлею людьми” опублікованих у співавторстві з А. Ю. Малєєвим, автору належить розробка проблем кримінально-правової політики, концепції її реалізації у сфері боротьби із торгівлею людьми, розвитку кримінально-процесуальної політики, основні підходи до її формування на сучасному етапі.

Ідеї та розробки співавторів у дисертації не використовувались.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднені у доповідях та інших виступах на Міжнародних, Всеукраїнських, регіональних і міжвідомчих науково-практичних конференціях, семінарах і круглих столах, які проходили в Республіці Польща м. Любліні та (2005 р.), у м. Києві (2005 р.), Російській Федерації м. Бєлгород (2002 р.), м. Львові (квітень, вересень 2004 р.), м. Луцьку (2004, 2005 рр.), м. Дніпропетровську (2004 р.), м. Острогу (2003, 2004, 2005 рр.) м. Івано-Франківську (2002, 2003, 2004, 2005 рр.).

Публікації. Положення дисертації опубліковані у 65 наукових працях, у тому числі 2 монографіях, які є одноосібними, авторському підручнику “Кримінальне право України. Загальна частина”, 22 навчальних та методичних посібниках і 37 наукових статтях, 25 з яких опубліковані у фахових виданнях разом з монографіями під захист.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділяються на 13 підрозділів, висновку, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації 440 с., у т. ч. список 468 найменувань використаних літературних джерел (37 с.) та 6 додатків (21 с.).

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується наукова та прикладна актуальність теми, рівень її теоретичної та науково-методичної розробки, показаний зв’язок теми дослідження з планами наукових досліджень, сформульовані мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сутність методів, які використовувались під час підготовки дисертації, її методична та емпірична бази, визначена новизна отриманих результатів, їх теоретична та практична значущість, рівень апробації й впровадження в практику.

Розділ І "Теоретичні проблеми кримінально-правової політики" складається з 5 підрозділів і присвячений аналізу теоретичних проблем кримінально-правової політики, обґрунтуванню термінів, які використовуються в дисертації, аналізу позицій як українських, так і іноземних учених криміналістів, які досліджували дану проблему, історії української кримінально-правової політики.

У першому підрозділі розглядається "Кримінально-правова політика як елемент внутрішньої політики держави". При цьому автор виходить із того, що кримінально-правова політика є нерозривною складовою частиною всієї політики Української держави. Вона перебуває у сфері внутрішньої політики держави і є системоутворюючим елементом правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, яка являє собою вироблену Українською державою генеральна лінія, що визначає стратегію, основні концепції, напрями, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, регулювання практики їх застосування, а також розробку й реалізацію заходів, спрямованих на попередження злочинів.

Правова політика у сфері боротьби зі злочинністю, будучи частиною внутрішньої політики держави, не утворює єдиної монолітної структури. Як магістральний напрямок діяльності держави по боротьбі зі злочинністю, вона складається з кількох елементів - кримінально-правової політики, кримінально-процесуальної політики, кримінально-виконавчої політики та кримінологічної (профілактичної) політики.

Кримінально-правова політика, - за думкою дисертанта, - це самостійний напрямок внутрішньої правової політики України, який, на підставі загальної теорії боротьби зі злочинністю розробляє стратегію і тактику, формулює основні задачі, принципи, напрями і цілі кримінально-правової дії на злочинність, засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального закону, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України (складові кримінально-правової політики).

Вона знаходить свій вираз у Конституції України, Законах України, Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, рішеннях державних органів, політичних партій та громадських організацій, спрямованих на проведення цієї діяльності.

Напрями кримінально-правової політики визначаються на підставі групування об’єктів злочинних посягань, які, у свою чергу, визначаються за рівнем значимості суспільних відносин, благ та інтересів, що прийняті під кримінально-правову охорону.

Диференціація кримінально-правової політики дає підстави виділити: доктринальний, програмний, законодавчий, науковий, правовиконавчий та правозастосувальний її рівні.

Доктринальний рівень передбачає існування державно-політичної доктрини кримінально-правової політики. Як і будь-яка інша політика, кримінально-правова передбачає наявність стратегічного політичного бачення її розвитку.

Програмний рівень тісно пов’язаний із доктринальним і знаходить свій вираз у стратегічних і тактичних (короткотермінових) планах у галузі розробки та регулювання правотворчої та правозастосувальної діяльності у сфері кримінально-правової політики.

Законодавчий рівень, пов’язаний з діяльністю по розробці та прийняттю кримінально-правових актів та директивних (підзаконних) документів, що визначають застосування кримінально-правових норм та інститутів.

Науковий рівень охоплює розробку концепції кримінально-правової боротьби зі злочинністю, яка реалізується у діяльності науково-дослідних установ та окремих учених, які розробляють цю проблематику.

Правовиконавчий рівень – найоб’ємніший, оскільки охоплює сферу дотримання кримінально-правових норм, що здійснюється переважною більшістю громадян нашої країни.

Останній рівень – правозастосувальний, пов’язаний із сферою застосування кримінально-правових норм та інститутів правоохоронними та судовими органами. Саме цей рівень кримінально-правової політики перебуває “на поверхні”, оскільки найчастіше піддається аналізу як фахівцями, так і засобами масової інформації.

Рівнева диференціація кримінально-правової політики дозволяє виділити суб’єкти кримінально-правової політики. До них належать: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України.

В якості учасників кримінально-правової політики виступають: суди загальної юрисдикції; правоохоронні органи (прокуратура, МВС, СБУ, органи податкової міліції, органи Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.); громадяни.

Зміст кримінально-правової політики визначається тими задачами, які стоять перед цим елементом політики у сфері боротьби зі злочинністю. Кримінально-правова політика є напрямком діяльності держави по боротьбі зі злочинністю специфічними кримінально-правовими засобами.

У другому підрозділі "Завдання кримінально-правової політики" зазначається, що політика у сфері боротьби зі злочинністю в Україні покликана в кінцевому досягнути мету, яка в найбільш загальному вигляді формулюється як: зниження рівня злочинності в державі. При цьому підкреслюється, що кримінально-правова політика становить серцевину правової політики у сфері боротьби зі злочинністю оскільки визначає основні поняття, межі об’єкту впливу, об’єм, основні принципи й прийоми впливу на злочинність.

Зазначається, що ці завдання перебувають у наступних сферах:

У сфері визначення загальних засад кримінальної відповідальності та покарання, де перед кримінально-правовою політикою стоять задачі чіткого визначення підстав та меж кримінальної відповідальності, системи та порядку призначення покарання, оскільки від цього залежить визначення основних параметрів правової політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. Зазначається, що в процесі розробки та прийняття Кримінального кодексу України 2001 р. проведена значна робота, яка привела до низки позитивних наслідків. При цьому розглядається питання про неприпустимість співставлення законності та доцільності в процесі правотворчої діяльності по створенню кримінального закону.

У сфері визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинних (криміналізація й декриміналізація). Підкреслюється необхідність визначення критеріїв віднесення певних груп правопорушень до категорії злочинних і кримінально-караних або виключення відповідних діянь із цього кола. У рамках виявлення соціальної обумовленості кримінально-правової заборони (криміналізації) підлягають визначенню соціальне і морально-політичне обґрунтовування відповідальності; розробка критеріїв віднесення суспільно небезпечних діянь до кола злочинних (у тому числі проблема доцільності його обмеження або, в окремих випадках, розширення); класифікація суспільно небезпечних посягань (включаючи вирішення проблеми віднесення деяких злочинних діянь до числа кримінальних провин, визначення правових наслідків учинення посягань різних видів) тощо. Здійснення кримінально-правової політики в такому важливому питанні, як визначення критеріїв, по яких те або інше діяння повинне відноситись до кола кримінально-протиправних, вимагає врахування багатьох чинників економічного й соціального характеру. забезпечують достатню стабільність кримінально-правових норм.

У сфері визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація й депеналізація). Підкреслюється, що пеналізація (депеналізація) це кількісний показник, що визначається криміналізацією (декриміналізацією) і являє собою оцінку ступеню суспільної небезпеки діяння та особи винного. Практична пеналізація (депеналізація) реалізується в діяльності судів по призначенню покарання за конкретний злочин. Будучи вторинною відносно криміналізації, пеналізація, як самостійна категорія, найтіснішим образом пов’язана із нею. Про це свідчать чисельні факти проведення законодавцем змін у санкціях конкретних кримінально-правових норм без змін диспозицій цих норм. На основі аналізу чинного кримінального законодавства та практики його застосування судами розглядаються питання законодавчої та судової пеналізації (депеналізації), аналізуються практичні сторони цієї проблеми.

У сфері запобігання злочинам методами кримінально-правового впливу. Зазначається, що запобігання злочинам є одним із найважливіших завдань, що стоять перед кримінально-правовою політикою, яка перспективно спрямована на зменшення рівня злочинності в суспільстві.

Теоретичні розробки питання впливу кримінально-правової політики на злочинність дозволили підтвердити вихідний постулат, який полягає у тому, що загальнозапобігальний потенціал кримінального закону полягає не у суворості покарання, а пов’язаний з існуванням загрози його застосування.

Кримінально-правова політика, спрямована на встановлення позитивної (перспективної) відповідальності, яка являє собою усвідомлення особою відповідальності перед суспільством, переконливості у необхідності суворого дотримання законів, в недопустимості вчинення злочинів та реалізації поведінки, яка заснована на цій установці.

У сфері взаємодії з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Досягнення очікуваних наслідків у сфері боротьби зі злочинністю можливе лише за умови чіткої взаємодії між усіма елементами правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Завдяки провідному місцю та ролі, яку відіграє кримінально-правова політика, вона в основному визначає “обличчя” політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. Виходячи з цього - завдання налагодження взаємозв’язку кримінально-правової політики з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю набирає особливого значення.

У третьому підрозділі "Джерела та типи кримінально-правової політики" визначено, що джерелами кримінально-правової політики виступають: Конституція України, як джерело всієї внутрішньої та зовнішньої політики, база всього національного законодавства; Закони України; Укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України, Рішення Конституційного Суду України; Постанови Пленуму Верховного Суду України; Міжнародні договори ратифіковані Україною.

Конституція України як джерело кримінально-правової політики визначає основні, базові підходи до формування кримінально-правової політики. У нормах Конституції визначена сама необхідність здійснення боротьби зі злочинністю, недопустимість порушень законів.

Закони України – основне джерело кримінально-правової політики. Кримінальний кодекс України в ст. 3 вперше закріпив, що “Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом”. Це положення виводить кримінально-правову політику на якісно новий, вищий рівень свого розвитку.

Саме кримінальний закон встановлює загальні підстави та межі кримінальної відповідальності, визначає коло суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними та встановлює види та розміри покарання, які можуть бути застосовані до осіб, що будуть визнані у встановленому законом порядку винними в їх вчиненні, а також регламентують підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Укази Президента України виступають у якості джерела кримінально-правової політики у випадках, коли вони визначають її основні, концептуальні підходи, а також конкретні її задачі.

Постанови Кабінету Міністрів України є джерелами кримінально-правової політики у випадках, коли КМ виступає із законодавчою ініціативою по питаннях кримінально-правового характеру, а також тоді, коли ним затверджуються проекти кримінально-правових норм, що надсилаються, для прийняття, до Верховної Ради України.

Рішення Конституційного Суду України. Виходячи з місця та ролі Конституційного Суду України в системі державних органів, яке закріплено розд. ХІІ Конституції України, його рішення мають обов’язковий характер для всіх органів, організацій та громадян. Даючи тлумачення з тих чи інших питань, Конституційний Суд України часто визначає напрямки та межі кримінально-правової політики, які мають вирішальне значення для визначення конституційності окремих кримінально-правових норм та інститутів.

Постанови Пленуму Верховного Суду України виступають у якості джерел кримінально-правової політики у двох випадках: 1. коли вони визначають загальні засади, напрямки та межі застосування матеріального кримінального закону; 2. при визначенні конкретних напрямків та меж застосування кримінального закону, що визначає відповідальність за конкретні види злочинних діянь.

Міжнародні договори ратифіковані Україною. Процес інтеграції України у міжнародну спільноту демократичних країн вимагає дотримання міжнародних норм і стандартів у різних галузях внутрішнього життя. Це висуває зобов’язання приведення національного законодавства у відповідність до норм і стандартів, які зафіксовані у міжнародних договорах та угодах. Вказане положення у повній мірі торкається і кримінального законодавства України, у зв’язку з чим міжнародні договори, які тим чи іншим чином впливають на національне кримінальне законодавство, стають джерелом кримінально-правової політики України.

Для розуміння змісту кримінально-правової політики важливе значення має питання про її тип, який розкриває її внутрішній зміст, дає можливість визначити основні детермінанти та напрямки розвитку. Типологізація кримінально-правової політики може бути здійснена залежно від критерію, який покладено в її основу. Найбільш перспективною є типологізація залежно від політичного режиму країни, в якій вона реалізується. Під цим кутом зору в історичній ретроспективі виділені та проаналізовані наступні типи кримінально-правової політики рабовласницько-демократична, рабовласницько-авторитарна, станово-представницька, феодально-республіканська, абсолютистська, ліберально-буржуазна, тоталітарна, фашистська і демократична.

У четвертому підрозділі розглянуті "Принципи кримінально-правової політики". При цьому підкреслюється, що концептуальність положень і висновків кримінально-правової політики залежить від правильної розробки її методологічних засад. Принциповість кримінально-правової політики - така її якість, завдяки якій вона отримує стабільність, стійкість, стрункість, в повному об’ємі розкриває свій зміст. Принципи в концентрованому вигляді виражають саму політику. Реалізація кримінально-правової політики поза системою її принципів нереальна - багато в чому вона втілюється в життя саме через принципи, закріплювані в праві.

Під принципами кримінально-правової політики розуміються основоположні, керівні ідеї і засади в області боротьби зі злочинністю методами матеріального кримінального закону, які спрямовують процес формування кримінально-правових засобів ведення цієї боротьби й практику їх застосування.

За способом виразу, характером і змістом принципи кримінально-правової політики якісно відрізняються від принципів кримінального права, і в цьому значенні саме вони лежать в основі формування останніх, а не навпаки.

До принципів української кримінально-правової політики дисертант відносить:

принцип відповідності кримінально-правової політики іншим елементам правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, який полягає у тому, що всі елементи правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, так би мовити, “працюють” у руслі, визначеному кримінально-правовою політикою. Звичайно, при такому положенні між усіма елементами повинна існувати єдність у підходах, оцінках, методології діяльності. Така єдність має будуватись на узгодженості принципів, на яких реалізується діяльність кожної складової;

принцип врахування (відповідності) соціально-правової психології пов’язаний із тим, що законодавець повинен врахувати історичні уявлення, що склалися у конкретному суспільстві про добро і зло, справедливість і несправедливість, злочинне й незлочинне, інші ціннісні орієнтації, моральні й етичні категорії.

Для кожної історичної спільності людей – нації, народності притаманна власна система ціннісних координат, яка вироблена стереотипами, що формувались протягом сторіч в умовах становлення відповідної спільноти. На цей процес здійснювала вплив пануюча у суспільстві релігія, яка значною мірою визначила соціально-пра-вову психологію народу. В ході реалізації кримінально-правової політики повинен бути досягнутий баланс між соціально-пра-вовою психологією всіх народів, що проживають в Україні. В іншому випадку кримінально-правові позиції держави не будуть сприйматись як справедливі, а кримінально-правові приписи не будуть виконуватися великими групами населення;

принцип економії репресії знаходить свій вираз на всіх стадіях її реалізації. На стадії законотворчості його здійснення означає віднесення до числа злочинних тільки тих діянь, із якими дійсно необхідно боротися кримінально-правовими засобами. Ступінь суспільної небезпеки цих діянь повинен бути таким високим, що застосування інших заходів правового впливу виявляється малоефективним і безрезультатним. В тих випадках і ситуаціях, коли позитивний соціальний ефект боротьби із злочинами може досягатися шляхом застосуванням менш жорстких заходів впливу, використання кримінальної репресії є невідповідним.

На стадії застосування норм принцип економії репресії реалізується у виборі правозастосувачем таких кримінально-правових засобів впливу на злочинця й застосування їх у такому обсязі, які з якнайменшими витратами можуть привести до найбільшого ефекту, яким є досягнення цілей, що стоять перед кримінальним покаранням;

принцип доцільності означає, що застосування заходів кримінально-правового впливу повинно узгоджуватися з метою, що стоїть перед кримінальною репресією. При здійсненні кримінально-правової політики важливо не тільки не впасти в ригоризм, але й уникнути іншої крайності – надмірної лібералізації репресії. Однаково неправильним було б як надання заходам кримінально-правової дії характеру відплати або віддяки, так і безмежна їх гуманізація. Рамки кримінальної репресії, види і характер