КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ФЕДЕЦЬ ЮЛІЯ ІВАНІВНА

УДК 821.162.3-341'06 Грабл

ПРОЗА БОГУМІЛА ГРАБАЛА

В КОНТЕКСТІ “ПРАЗЬКОЇ ІРОНІЇ”

10.01.03 – література слов’янських народів

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі слов’янської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Радишевський Ростислав Петрович

Інститут філології Київського

національного університету імені Тараса

Шевченка,

завідувач кафедри полоністики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Волков Анатолій Романович

Чернівецький національний університет

імені Ю. Федьковича

кандидат філологічних наук

Яковенко Сергій Миколайович

Національний університет

“Києво-Могилянська академія”,

доцент кафедри філології

Провідна установа – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України

Захист відбудеться “18“ квітня 2005 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою 01033, м. Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зал.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58) .

Автореферат розісланий “ 17 “ березня 2005 р.

Учений секретар

Спеціалізованої вченої ради Гаєвська Н. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У літературах західних, південних і східних слов’ян – в силу специфіки їхнього розвитку, – постмодернізм з’явився пізніше, ніж в інших європейських літературах. Зміна суспільних систем і політичних режимів наклала свій відбиток на характер осмислення й подальшої асиміляції цього явища на національному ґрунті. При цьому деякі слов’янські літератури (зокрема й чеська), елементи письма нового зразка, котре базується на деконструкції тексту, засвоювала ще в середині 60-х років. Тоді для письменників-експериментаторів криза авторитетів була пов’язана в основному зі сферою офіційної культури та обумовлена прагненням до самостійних художніх пошуків. Після серпня 1968 року, коли в результаті військового втручання було знищено прагнення тодішньої Чехословаччини зробити крок назустріч демократії, кризові риси в суспільстві тільки загострились. Виховну та пропаґандистську тенденцію в літературі змінює ігрова традиція, установка на іронічне зіставлення різноманітних літературних стилів, жанрових форм і художніх напрямків. Вона активно розвивається у творах покоління письменників 60-70-х років (Л. Вацуліка, Б. Грабала, В. Гавела, І. Кліми, М. Кундери, Й. Шкворецького).

Явище постмодернізму в чеській літературі має особливий характер, адже вона в сучасних умовах активно “підключалася” до традиційного постмодерністського розуміння світу через його ж понятійний апарат і робила сміливі, часом зухвалі спроби у цій стилістиці описати власний досвід, за своєю природою абсолютно інший. Коли в Америці та Західній Європі постмодернізм став природнім породженням постіндустріального суспільства, був тісно пов’язаний із постструктуралістською теорією й використовував весь арсенал західної масової культури, то у слов’янських країнах однією з причин його виникнення стала реакція літератури на прагнення держави уніфікувати традиційні художні форми, припинити розвиток нових, у тому числі й постмодерністських літературних концепцій. Письменники ставили перед собою завдання вийти за рамки утилітарних та ідеологічно маркованих позицій. Крах соціалізму казарменого типу виявив у посттоталітарному суспільстві чи не більше абсурду, ніж на Заході, через що й став сприятливим середовищем для численних експериментів постмодерністів. У пошуках нового онтологічного статусу, намагаючись долучитися до ідеологічного та естетичного плюралізму, чеська література, як, зрештою, й інші слов’янські, багато в чому засвоїла ключові позиції філософії постмодернізму: прагнення до синкретизму мислення, знецінення “вічних” цінностей, відчуття тотальної кризи цивілізації, сприйняття світу як позбавленого усякого сенсу хаосу. І постмодернізм, не зважаючи на закладені у ньому деструктивні основи, у нових суспільно-політичних умовах початку 90-х рр. зруйнував культурні кордони, відтак став у чеській літературі своєрідним каталізатором процесів універсалізації, звільняючи національно-художню свідомість від комплексів та стереотипів, сприяючи подоланню естетичного консерватизму й табу і позбавляючи літературу залежності від національних художніх авторитетів. Через пародійний модус оповіді з’явилася можливість карнавалізації сприйняття національної художньої класики і тим самим позбавлення її від псевдоміфологізації. Майже в кожній слов’янській літературі серед чисельної “модної” продукції з’являються автори, постмодерністські твори яких вирізняються художньою досконалістю, а також своєрідністю та новаторством.

Творчість Б. Грабала (1914-1997) – складне художнє явище, головним чином пов’язане з традиціями чеської літератури та водночас слугує яскравим прикладом порушення цих норм і канонів. Для художнього світу митця в цілому характерні тотальна іронія, елементи “класичного” ґротеску й абсурду, самоіронія, змішування високого й низького, ліризму й гумору, гіперболізація, карикатурність, пародійність, анекдотичність, стильова гра та метафоричність мови. До того ж, літератор вибудовує нові оповідні конструкції, що базуються на основних прийомах “господської оповідки”, в якій головним є не сюжет, а власне мовлення. Іронічно переосмислюючи реальність і таким чином трансформуючи її, письменник відтворює дійсність за допомогою нової алогічної конструкції та створює художній світ, в якому буденність стає онтологічною категорією.

Актуальність дослідження. В українській славістиці дослідженню творчості Богуміла Грабала приділялося мало уваги. Для цього були вагомі причини. Письменник, який свого часу представляв офіційну чеську літературу, самвидав і разом із тим друкувався в еміграційних видавництвах, на батьківщині довго замовчувався. Лише наприкінці 80-х рр. у Чехії одна за одною з'являються наукові монографії, а в 90-х рр. виходить повне зібрання творів письменника у двадцяти томах Sebranй spisy Bohumila Hrabala. – Praha: Praћskб imaginace, 1991-1997. – Sv. 1-20.. На сьогодні велика кількість літературних розвідок та критичних статей про Б. Грабала вже побачила світ, але чеські літературознавці стверджують, що повного й ґрунтовного дослідження немає і досі. Серед виданих у Чехії монографій варто виділити роботи Р. Питліка, Я. Кладіви, Г. Коскової, Я. Лопатки, В. Чернего, а також швейцарки чеського походження С. Рот Див.: Kladiva J. Literatura Bohumila Hrabala. Struktura a metoda Hrabalovэch dмl. – Praha, 1994. – 95 s.; Koskovб H. Hledбnн ztracenй generace. – Toronto, 1987. – 368 s.; Pytlнk R. The Sad King of Czech literature. Bohumil Hrabal. – Praha, 2000. – 110 s.; Jankoviи M. Kapitoly z poetiky Bohumila Hrabala. – Praha, 1996. – 205 s.. Варто зауважити, що значну увагу вчені звертали на аналіз структури текстів і дослідження творчих методів письменника (Я. Кладіва); чимало розвідок стосуються особливостей поетики й стилю (М. Янковіч, Я. Лопатка) або присвячені ідейній інспірації (Й. Зумр) та основним принципам грабалівської естетики (Р. Питлік). Серед польських дослідників "грабаліани" беззаперечними авторитетами є Я. Балюх, С. Мітосек та А. Качоровський. У вітчизняній славістиці творчість цього автора в контексті дослідження феномена “празької іронії” розглядає Г. Сиваченко. За останні роки інтерес до творчості Б. Грабала в Україні зростає. Уперше українською мовою твори письменника під назвою “Вар’яти” в перекладі Ю. Винничука вийшли друком 2003 року у Львові.

Б. Грабал зайняв помітне місце у світовій сміховій культурі. Чеські богемісти (Р. Питлік, Г. Коскова, Я. Кладіва, Я. Лопатка й ін.) розглядають його як представника так званої "празької іронії", у 50-х роках ХХ ст. його твори вважають сатирою, у 60-х – ґротеском, у 70-х мова йде про тексти особливого типу літератури абсурду.

Визначення "празька іронія" вперше вжив чеський літературознавець Р. Питлік стосовно творчості Я. Гашека й Ф. Кафки, пізніше Б. Грабала та М. Кундери. Згідно з Р. Питліком, для "празької іронії" характерні: банальність, вроджене прагнення до гри, а її джерело – народна міфологія, що знаходить свій вияв за допомогою розмовної мови (obecnб иeљtina) чи сленґу. Основні ознаки – парадокс і трагіфарс Pytlik R. …a neuvмшнtelnй se stalo skutkem– Praha, 1998. – S. 53..

Український богеміст Г. Сиваченко як основні риси "празької іронії" виділяє гумористично-героїчний підхід до подій та міфологізацію банальності, натомість польські богемісти, насамперед Я. Балюх, не визнають існування "празької іронії", а вважають такий вид комічного ґротеском. Існують розбіжності у підходах до цієї проблеми і серед чеських науковців. Так Й. Зарек говорить про особливий тип літератури абсурду, але аж ніяк не про іронію.

Зважаючи на таку кількість часом суперечливих позицій, поняття "празької іронії" постає доволі розмитим. Тому виникає необхідність визначитися з оцим конкретним втіленням комічного у національній літературі, виділити його специфічні риси та вписати в контекст розвитку форм комічного ХХ ст. "Празьку іронію" ми розглядатимемо і як риторичну фігуру – засіб інакомовлення, прихованої насмішки, і як конкретне втілення більш загальної категорії – особливість та манеру художнього мислення. Динаміка розвитку подібної форми комічного простежується на прикладі текстів Б. Грабала.

У нашому дослідженні ми намагаємося довести, що "празька іронія" не випадкове явище у чеській культурі та літературі ХХ ст., в якій універсальність здорового глузду та логічних побудов втрачає своє значення на рівні світосприйняття. До того ж, твори Б. Грабала переконують, що така іронія стає не ознакою зупинки, а знаком переходу до інших ціннісних координат, до іншої установки свідомості та, зрештою, до інших художніх просторів. У роботі простежується, як "празька іронія" стає герменевтичною категорією, що передбачає межу "іншого", відчуття "іншого", визнання можливості "іншого" прочитання реальності; аналізується, як під її впливом змінюється концепція людини у творчості Б. Грабала та, відповідно, естетичний ідеал, художні моделі, згідно з якими автор створює образи літературних героїв; звертається увага на її стосунки з "чорним гумором", ґротеском та абсурдним світосприйняттям.

Для того, щоб довести, що "празька іронія" – це і феномен літератури пограниччя, і продукт перехідної культурної епохи, і результат чеської літературної сміхової традиції, і особливий спосіб світогляду, і синтетичний вид комічного, що поєднав у собі риси абсурду й ґротеску, дисертанткою застосовується комплексний підхід. Особлива увага приділяється дослідженням "літератури пограниччя", марґінальної антропології, герменевтики, постструктуралізму, деконструктивізму, психо- та шизоаналізу. На нашу думку, лише оперування багатьма підходами й методами на міждисциплінарному рівні може слугувати запорукою досягнення позитивного результату.

Об’єктом дослідження став текстовий масив прозової спадщини Богуміла Грабала за період 60–90-х років, у якому відбито формування нової художньої парадигми, зокрема, його найкращі твори "Надзвичайно гучна самотність" (1976), "Як я обслуговував англійського короля" (1971), "Уроки танцю для старших та уміліших" (1965), "Містечко, де зупинився час" (1991), "Весілля вдома" (1991) та ін.

Предметом – синтетичний вид комічного та його конкретне втілення в чеській літературі –"празька іронія".

Методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження слугують монографії чеських дослідників "грабаліани" (Я. Кладіви, Г. Коскової, Я. Лопатки, Р. Питліка, С. Рот, К. Хватіка, В. Черного), праці з проблем природи комічного (М. Бахтіна, А. Берґсона, Ю. Борєва, А. Гайкової, Л. Карасьова, В. Півоєва, В. Проппа, Р. Семківа, К. Тейґе), наукові розвідки з питань марґінальної антропології (С. Гуріна, І. Ільїна, Т. Шехтер), літератури пограниччя (Ю. Лотмана, М. Тлостанової), автобіографізму (Б. Бакули, М. Бердяєва, М. Медарич), психо- та шизоаналізу (Ж. Дельоза, Ж. Дерріди, Ф. Ґваттарі, І. Єрмакова, М. Фуко), фундаментальні роботи, присвячені постмодернізму (Т. Денисової, Д. Затонського, Н. Маньковської, Г. Мере-жинської, С. Руссової, Г. Сиваченко), а також теоретичні студії багатьох культорологів та філософів (Л. Виготського, Г. Зіммеля, М. Мамардашвілі, М. Мерло-Понті, Х. Ортеґи-і-Ґассета, П. Рікера, В. Руднєва, З. Фрейда). У ході дослідження нових моделей героїв і специфіки постмодерну до аналізу залучено "класичні" тексти Р. Барта, У. Еко, Ю. Кристевої, Ж. Ліотара.

За мету роботи слугує необхідність ідентифікувати художні риси й типологічні особливості прози Богуміла Грабала як цілісної динамічної системи в контексті розвитку явища "празької іронії" у чеській літературі.

Поставлена мета передбачає розв’язання наступних завдань:

проаналізувати творчі пошуки письменника в контексті літературної ситуації 60-90-х років та розвитку чеської літератури цього періоду взагалі;

суттєво розширити поняття "празької іронії" стосовно динаміки стилів, рис постмодерного мистецтва в контексті посткультурної кризи сучасної епохи;

розглянути взаємостосунок "празької іронії" та інших видів комічного (ґротеск, абсурд, самоіронія);

простежити її вплив на формування художніх текстів та основних принципів естетики Б. Грабала;

дослідити автобіографізм як основний жанровий та дискурсивний прийом "літератури пограниччя";

охарактеризувати особливий гібридний жанр автобіографії, винайдений Б. Грабалом, – "автобіографію в русі";

розглянути марґінальність як теоретичне обґрунтування та практичний досвід;

ідентифікувати типологічні моделі героїв;

проаналізувати основні принципи та методи організації текстів.

Методи дослідження. У роботі використано традиційні порівняльно-історичний, системний, типологічний методи дослідження літературних явищ, прийоми формального та структурно-функціонального аналізу художніх текстів.

Наукова новизна. Дане дослідження – перше, присвячене впливу "празької іронії" на формування текстів Б. Грабала:

уперше Б. Грабал розглядається як письменник "пограничний", для якого співвідношення культурного й особистісного та формування художньої "свідомості пограниччя", у зв’язку з переосмисленням основних моделей та образів національної (чеської) культури, є явищем закономірним. Ось чому така значна увага у дослідженні зосереджується на автобіографізмі, основному прийомі у творах Б. Грабала, що є актуалізованим жанровим та дискурсивним прийомом літератури пограниччя;

уперше творчість Б. Грабала досліджується з позицій марґінальної антропології. Зважаючи на те, що письменник є типовим представником літератури пограниччя і справжнім марґіналом, це зумовлює створення ним нового типу естетики й нового типу героя (пабітел);

уперше подано розширений аналіз особливого способу оповіді письменника "господської балаканини" та досліджується її співвідносність із "шизофренічним мовленням".

Теоретична і практична цінність роботи. Теоретичне значення дисертації полягає в розробці вищеокресленої проблематики, у висвітленні дискусійних питань творчості Б. Грабала; у дослідженні явища марґінальності щодо конкретних літературних явищ; в аналізі основних характерних рис "літератури пограниччя", що набули втілення у творчості Б. Грабала. Матеріали дисертації можуть бути використані для подальшого дослідження літературного процесу 60-90-х років ХХ ст., під час написання підручників з історії чеської літератури та підготовки загальних лекційних курсів, спецкурсів та спецсемінарів з історії сучасної чеської літератури для студентів філологічних факультетів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в доповідях та обговореннях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: Науковій конференції студентів та аспірантів, присвяченій Дням науки філологічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, 2001); Науковій конференції молодих учених, присвяченій Дням науки Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції "Славістичні читання, присвячені пам’яті Л. Булаховського" (Київ, 2002); ХІ Міжнародному славістичному колоквіумі (Львів, 2002); V Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002); VІ Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції "Українська школа" в літературі та культурі українсько-польського пограниччя (Київ, 2004).

Основні положення дисертації опубліковано у 7 одноосібних статтях у наукових фахових виданнях.

Структуру роботи підпорядковано меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку бібліографічних джерел (327 позицій). Обсяг основного тексту роботи – 176 сторінок, повний обсяг дисертації – 197 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено методологічну основу, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено її теоретичну та практичну цінність, зазначено етапи апробації наукового пошуку.

У першому розділі “Празька іронія” та європейська сміхова традиція дисертантка намагається з’ясувати специфіку “празької іронії”, її джерела, причини виникнення в контексті основних концепцій комічного в літературі ХХ ст. (А. Бергсона, М. Бахтіна, В. Проппа, Л. Карасьова, В. Півоєва). Тут розглядаються такі ключові позиції: топос Праги в культурі й літературі першої половини ХХ ст.; "празька іронія" як феномен літератури "пограниччя" та новотвір перехідної культурної епохи; значну увагу приділено концепціям іронізму та стосункам "празької іронії" до іронії постмодерної. Принциповим положенням дисертаційної роботи є те, що поняття "празької іронії" стосуючись історії та ментальності одного з народів Центральної Європи, охоплює широку сферу явищ. "Празька іронія" – особлива виражальна сфера, що приходить на зміну втраченим цінностям офіційної культури та девальвує сакралізовані владні авторитети, відтворює історію у анекдотах, розпорошує події у пригодах смішних героїв та небилицях, характеризуючись значною розкутістю та фраґментарністю. Складовою празької мовної свідомості є майже непомітні контрасти й невідповідності, почасти – гра і містифікація. "Празька іронія" постає як засіб інакомовлення, як право на інакомислення і свободу думки, і у цьому сенсі вона має спільне коріння з постмодерністською іронією. У дисертації визначаються характерні риси "празької іронії" – це гумористично-героїчний підхід до подій та міфологізація банальності. Серед основних ознак – раптовий семантичний поворот, непомітна зміна поглядів і кутів зору, які сприймаються більшістю з комічною зневагою.

У підрозділах першого розділу роботи простежується історичне коріння "празької іронії" (іронія Я. Гашека та Ф. Кафки, чеський гумор часів авангарду, сміховий світ М. Кундери), аналізуються її естетичні та філософські особливості.

"Празька іронія" у Б. Грабала – це форма інтелектуалізму, що створює значеннєву структуру трьох суперечливих і взаємно доповнюваних планів (емоційного, інтелектуального та естетичного), виявляючись у бімодальності та двонаправленості. Щоб правильно сприймати і тримати в полі свідомості ці виміри іронії, необхідно володіти багатим і витонченим інтелектуальним досвідом. Ось чому іронія часто має в інтелектуалів конвенціональний зміст упізнання "свого". Це "пробний камінь", яким випробовують "чужого", перш ніж прийняти його у своє коло. "Празька іронія" – іронія конвенціональна.

У дослідженні також зосереджується увага на театральності "празької іронії", що може виявлятися у різних формах. В одних випадках – це конвенціональна іронія творчої еліти, спосіб відгородитися від "чужих" ("Весілля вдома", "Ніжний варвар"), в інших – усвідомлена або неусвідомлена поза ("Як я обслуговував англійського короля"), у третіх – спроба відійти від жорстокої дійсності в казковий світ іронічної фантазії ("Містечко, де зупинився час"). Реальна ситуація переводиться в суб'єктивний план і програється заново за реконструйованими правилами.

В одному з підпунктів першого розділу "празька іронія" розглядається як явище літератури пограниччя, що сформувалося під впливом топосу Праги Про топос Праги див.: Вайль П. Гений места. Вена – Малер, Прага – Гашек. // Иностранная литература. – 1998. – №8. – С. 98.; Чігак В. Зближення країн Центральної Європи// Ї. – 1997. – №9. – С. 23-30.; Кундера М. Трагедія Центральної Європи // Ї. – 1995. – №1. – С. 24-42.. Особливе місце Праги між цивілізаціями Сходу та Заходу, у сфері "духовного пограниччя" та її полікультурність спричинили формування особливих рис "празької іронії". Вона позбавлена камуфляжних ідей. Думка намагається бути досить точною, і ця феноменологічна, "фотографічна", "репортажна" точність висвітлює дійсність, непроникну для людини, дистанційованої від власних надій і прагнень. Реалізм "празьких іроніків" викликає до життя "інше", "чуже", те, що людині загрожує. Однак, свідомість "празької іронії" тісно пов’язана з абсурдною свідомістю "стороннього", "зайвого" – зі свідомістю, яка не тільки фіксує розпад звичних зв’язків реальності, але й великою мірою сприяє цьому розпаду. Така свідомість "погранична", вона впадає у крайнощі і "наближає кінець" (М. Бахтін). Вона вносить у дійсність свою ностальгію, "тугу за втраченим раєм" (А. Камю), чим відрізняється від "просто" здорового глузду. Вона продукує і втілює в собі протиріччя, дискутує з іншим, але перш за все, із самим собою, відстоює альтернативну реальність (або антисвіт) перед реальністю існуючою і навпаки.

У роботі також акцентується увага на тому, що "празька іронія" є новотвором перехідної культурної епохи. Вона розглядається крізь призму вибудованої вченими (Л. Чорна, В. Халізєв, Д. Ліхачов, А. Панченко, Г. Мережинська) системи типологічних рис перехідної епохи як певної моделі, що набуває конкретного втілення у різні часи й самобутньо реалізує себе у конкретних національних літературах. Робиться висновок про те, що загальні риси літератури перехідної доби модифікуються в межах "празької іронії" у таких напрямках: 1) програмне змішування культур: низької й високої; 2) культ інтертекстуальності; 3) довільні взаємини між текстом, читачем та автором; 4) поетика "празької іронії" не зобов’язує до композиційної послідовності синтаксичних елементів (композиції й фабули), навіть на рівні речення; 5) естетичною метою видається руйнування логіки, опертої на лінійність, послідовність чи конструктивну функціональність. Вершиною такої ієрархії стає формування нової концепції людини і зміна картини світу, акцентування "новизни" під час розгляду основних світоглядних і соціальних проблем та засобів художньої інтерпретації реальності.

У другому розділі "Автобіографізм і проблеми літературної презентації Б. Грабала" розглядаються основні ідеї та мистецькі напрямки, що зумовили формування його поетичного світогляду, аналізуються основні принципи грабалівської естетики; специфіка автобіографізму, марґінальність як теоретичне обґрунтування і практичний досвід.

Значну увагу в одному з підрозділів цього розділу звернено на засвоєння автором теорії "штучної долі". Цей феномен виникає імпульсивно, як наслідок рис характеру "аутсайдера" проти якого індивід ставить рішуче прагнення вижити і волю. "Штучна доля" – це фантастичний підхід до подій, форма внутрішньої свободи, що прагне до справжнього пізнання в несприятливих суспільних умовах. З цих позицій у своїх творах Б. Грабал намагається позбавляти банальності буденне життя і змінювати його на драматичні події. Такий підхід означає: через банальну поверхню дістатися суті речей. У 50-х роках відбувається злам у творчості письменника. Тиск доби і внутрішня депресія спричинюють не тільки зміни стилю, а й зміни жанру. Зазнає змін і теорія "штучної долі". Тепер Б. Грабал вважає: щоб дістатися суті речей, письменнику необхідно "вживати" себе навіть понад силу в ситуації, які не подобаються, в середовище, що не є близьким. Основне кредо письменника – вигадані історії, що розповідають про себе люди, є настільки ж правдивими, як і дійсність.

Література ХХ століття актуалізує прийом автобіографізму. Дослідження творчості Б. Грабала засвідчило домінування в ній автобіографічного модусу. Інтерес пограничних письменників до жанру автобіографії закономірний, адже від самого виникнення він визначається як перехідний і пограничний. У певному сенсі вся "література пограниччя" становить тією чи іншою мірою варіанти переосмислення автобіографії (М. Тлостанова), від фактографічної, тобто близької досвіду реальної людини, яка намагається оголити, а не приховати свою сутність ("Весілля вдома", "Потяги під особливим наглядом", "Надто гучна самотність", "Ярмілка" й ін.) до "вигаданої", спрямованої на нескінченне збільшення і перетин різних індивідуальностей свого суб’єкта-об’єкта ("Як я обслуговував англійського короля", "Барон Мюнгаузен"). У письменника представлені два цих типи. Показовим є те, що вони взаємопроникають і утворюють особливий гібридний жанр – "автобіографію в русі" (визначення Б. Грабала), тобто "чистий" фактографічний чи "вигаданий" варіант переосмислення автобіографії зустрічається досить рідко.

Письменник відтворює національну (чеську) ідентичність, відсторонену його особливим марґінальним досвідом. У Грабала формується "подвійний" дискурс "марґінальної" автобіографії, яка постійно балансує між класичним індивідуалізмом і культурно-груповим досвідом, між різноманітними варіантами мовного вираження (від іншої мови чи мов до жаргону, діалекту, арґо), між національними культурними цінностями й тими, що характерні певним субкультурним групам.

Розглядаючи творчість Б. Грабала з позицій марґінальної антропології, спостерігаємо розуміння письменником марґінальності як здатності знаходитися на краю, на межі соціального буття і людської реальності в цілому, позиціюватися як щось крайнє, а відповідно як інше, незрозуміле. Для нього характерна специфічна марґінальна ментальність, притаманна перехідним культурним епохам з типовими темами акцентованого (чорного) гумору, тотальним пародіюванням, підвищеною увагою до теми смерті, катастрофізмом, мотивом кінця світу, спеціальним інтересом до соціальних девіацій, марґіналів, сексуальної свободи, запереченням наукової раціональності.

Власне основу естетики Грабала можна сформулювати як намагання встановити всесилля тексту, порушивши межі етики і припускаючи існування всіляких "можливостей" літературних форм. У центрі оповіді Грабала особливий, своєрідний ігровий тип – pabitel (з чеськ. той, хто клеїть дурня, вар’ят). Такі люди свідомо обирають маску блазня. Вони перебувають в одвічному внутрішньому монолозі, їм не надто важливо чи слухає їх хтось, бо головне – через жарт висловити власне ставлення до життя. Ці герої-марґінали виявляють постійний інтерес до забороненого, незрозумілого, сенс якого годі збагнути через загальноприйняті норми. Сприймаючи події подеколи відсторонено, Грабал зосереджує свою увагу на власній долі та на долі подібних собі марґіналів, виходячи з переконання, що тільки пересічне життя драматичне саме по собі. Грабалівський ігровий тип пабітел – не просто носій карнавального начала у житті й у самому карнавалі, не просто людина зі сфери "Між", а індивід з особливим достоту вищим і глибшим рівнем пізнання. Це не одержимий і не блазень, а людина, яка свідомо обрала таку поведінку, зважаючи на те, що під цією маскою скаже найбільше.

У роботі простежується зв’язок грабалівського типу героя з архетипом Трикстера. У міфології Трикстера чітко увиразнюється мотив відходу і ніколи – повернення (К.-Г. Юнг). Цей мотив засвоює і пабітел. Ситуаційне різноманіття хронотопа може бути зведене до задоволення ним чотирьох потреб: 1) статевого інстинкту; 2) голоду; 3) сну та відпочинку; 4) випорожнення. Задоволення цих потреб не регулюється ні визначеними навичками, ні соціальними нормами, їх виникнення завжди спонтанне і задовольняється при першій же нагоді. Спроба знайти в цьому просторі центр – безуспішна, це усвідомлює і сам пабітел. Він перебуває в різноманітних місцях і потерпає від звичайних для нормальних людей ситуацій (отруєння їстівними грибами – епізод із "Містечка, де зупинився час", сприйняття весілля як трагедії "Весілля вдома" тощо). Шлях Культурного героя, якого представляє герой "офіційної літератури", завжди пов'язаний зі звалюванням на себе тягаря відповідальності за інших. Традиційно герої наділені надлюдськими можливостями, хоча і позбавлені безсмертя, що пояснює відсутність у них іронії та самоіронії.

Основні риси ігрового персонажа прози Б. Грабала зводяться до того, що пабітел 1) рухається у просторі без мети, подорожує; 2) здатен уникати відповідальності; 3) іронічно й скептично ставиться до громадського обов'язку; 4) має здатність сполучати несумісне; 5) його характер і вчинки складаються з парадоксів та суперечать одне одному; 6) може насміхатися над горем та іронізувати з приводу радості. Це певна універсальна модель поведінки, що характеризує собою незрозумілі явища і вчинки, які людина зустрічає в житті. Пабітел не розуміє традиційної моралі, тому і може здійснювати немислимі, з погляду людей, речі. Але він не аморальний, просто сприймає світ із погляду функціональності. Пабітел вирішує, що в житті не залишається нічого іншого, як насміхатися над безвихідними ситуаціями, в які він потрапляє. Його сміх – універсальний, спрямований на всіх і на все, увесь світ здається йому смішним. Він незрозумілий, непередбачуваний, його бояться й уникають, тому його статус – вигнанець. "Трикстеризм" й одурювання залишаються основними ознаками культурного "аутсайдерства", одночасно вони є, як відомо, і архетипними образами багатьох недомінуючих культур.

Іронічно-апокаліптична образність спричиняє і особливе ставлення письменника до топосу міста. У творчості Б. Грабала їх два: мальовнича Прага і непомітний Нимбурк. Любов до них однаково сильна, але різна, і в одному творі ці образи разом майже ніколи не зустрічаються. Місто Б. Грабала перестає бути храмом, осердям культури, воно втрачає свою органічність, стає символом старого часу і в такий спосіб перетворюється на топос відчуження. Іронічна відстань, ґротесковий погляд на дійсність дозволяють письменнику намалювати багатовимірний образ міста. Нимбурк – це місто життєвої поразки і глибокої онтологічної непристосованості, це просторова метафора відчуження, яка робить неможливим відчуття екзистенційної повноти ("Містечко, де зупинився час", "Містечко біля води"). Прага – місто надії (“Весілля вдома”), символ культури (“Надто гучна самотність”), метафора життя.

У третьому розділі – “Структура художнього тексту та рівні мовної трансформації” дисертантка розглядає основні принципи організації художнього тексту. Аналізує типи мовних ігор та особливий спосіб оповіді "господську балаканину".

"Поетичність мислення" – основна ознака, спільна і для манери письма Б. Грабала і для багатьох чеських сюрреалістів. Це досить давня традиція чеської культури слова, яка отримала нові імпульси з виходом на сцену постструктуралізму і була переосмислена потім як основна риса постмодерністського теоретизування. Автор ототожнює себе із друкарською машинкою і захоплюється описом подій, що відбуваються. Така картина нагадує дешифрування магнітофонного запису натовпу. Часом майже увесь текст – пряма мова, і в ньому немає слів автора. У більшості творів сюжету теж немає, якщо ж він є, то надто простий, або ж очевидними є ситуації, коли повторюються різноманітні другорядні моменти, пов’язані з текстом як таким: повтори, перераховування, паузи. Головне у творчості Б. Грабала не система його постулатів, що утворюють "ідейне ядро", а манера викладу, спосіб арґументації, що є інтелектуальною грою в буквальному сенсі цього слова. Найбільш "шокуюча" у способах арґументації, у самому викладі думки письменника зухвала, провокуюча і відверто епатуюча спроба надати "філософського" статусу словам, що мають характер випадкового збігу, подібності або зв'язків.

Досліджуючи мовні ігри у творчості письменника, пояснюємо використання ним "ігрового принципу" як відгомін досить розповсюдженої у ХХ ст. культурологічної позиції (О. Шпенглер, Й. Гейзінга, Г. Гессе тощо). Мова не стосується дії, й існує незалежно від неї. У цих взаєминах пальма першості належить мові, а дія, як така, вже не має суттєвого значення. Драматизуючи, письменник майже відмовляється від конвенційної "об’єктивної" оповіді, минулого часу, літературної нормативної мови і цілої низки ідеологічних та естетичних кліше, що забезпечували б автоматизм сприйняття тексту свідомістю читача. Богуміл Грабал грає різними видами оповіді, витворюючи доволі вишуканий ритм зміни голосів і наративних прийомів. Мовлення його персонажів народжується як іронічна непричетність до будь-якого прямого, авторитарного слова. Блазеніада і постійна словесна гра – навіть у тих сюжетних епізодах, де, здавалося б, вимагалась імітація щирості, однозначності вислову, – і є мовною практикою, в якій герої доводять своє право на непричетність, на відмову. Герой одягає маску карнавального блазня. Маска взагалі перетворюється на риторичну операцію самоусвідомлення і рефлексії іронічного суб’єкта. Основним мотивом, що спонукає його до дії, а отже, й сюжетом, є нігілістичне бажання "стати іншим". Отже, мовна гра у Б. Грабала, це: 1) привертання уваги під час висловлювання на саму форму мовлення з метою не просто повідомити що-небудь, а викликати те чи інше естетичне почуття; 2) своєрідне маніпулювання мовою.

Згідно з теорією "невиправданого чекання", в оточуючому людину світі присутні елементи однаковості, що типізують її поведінку, тобто підкоряють нормам, виробленим і прийнятим у співтоваристві. "Невиправдане чекання" пов'язане з порушенням усякого роду стереотипів, уявлень про "нормальний" стан справ і будується воно на контрасті між психічним станом, викликаним чеканням, і тим, що воно не виправдалося, результатом чого може бути прояв широкого спектру почуттів – від радісних до сумних, а часом навіть трагічних.

Часто окремі фігури, побудовані за принципом "невиправданого чекання", використовуються з метою зображення парадоксального (роздвоєного, внутрішньо суперечливого) світу, а також для передачі глибокої істини, яку не можливо висловити без суперечності. У Грабала очевидним є спільне використання прийомів "невиправданого чекання" та "комічного шоку", коли явище досить дивне стає зрозумілим і звичним. З такого синтезу народжується специфічна мовна гра, що має назву "господська балаканина" й лежить в основі "празької іронії".

У Грабала наявні різні варіації й варіанти балаканини (базікання). Це може бути монолог, діалог, розповідь про якийсь випадок із претензією на об’єктивність (анекдот), сентиментальний вияв почуттів, чи роздум про життя; уривок інтимного щоденника чи малограмотного листа; "змішаний" текст, чи навіть монтаж, до якого входить все: цитати, назви, гасла, уривки з книг масового читання, життєписів святих, газет, путівників Прагою, судових протоколів, міжнародних філософських конференцій.

Основним і найвиразнішим варіантом господської балаканини залишається балаканина про себе, до речі, саме вона найбільше Грабалові до вподоби. Такий тип мовлення письменник відображає у його природному стані, коли з десяток мовців встряють до розмови, обриваючи думку одне одного, або, продовжуючи її, зупиняючись на півслові, перескакуючи на іншу тему, вигадуючи нові історії; де кожен прагне, щоб його почули, але у такій "колективній розмові" під впливом пивного хмелю, як правило, все змішується. Бесіди в господах, за Б. Грабалом, мають декілька функцій: по-перше катарсичну (очисну), по-друге: кнайпа – центр Всесвіту, по-третє – середовище, де отримують справжнє знання, це малий університет, своєрідна Книга Буття, по-четверте – це родина. Автоматичний мовний прояв не може себе контролювати або ж цензурувати, тому й "одомашнена" господська балаканина говорить про людину не менше, ніж добре підготовлений і правильно вибудуваний текст, але крім цього вона ще й повідомляє приховану правду. Завдання господської балаканини: висловити істину, не втаїти її. Господська балаканина здійснюється за допомогою розмовної мови, основні її риси – надмірне слововживання, перебільшення, гіперболізація.

Багатослівність – одна з прикмет поетики "постмодернізму". Тому, відповідно улюблені прийоми – колаж, монтаж, фраґментація й "тотальне" цитування. На використанні цих чотирьох основних технік і побудовані тексти Б. Грабала. Варто звернути увагу на існування у текстах двох типів колажу (умовно називаємо їх "модерністським" і "постмодерністським"). Модерністський колаж хоча і складений зі споконвічно не порівнюваних образів, проте завжди об'єднаний в одне ціле однаковою технікою. Модерністський колаж передає відчуття симультанності: одна й та ж річ постає одночасно з різних боків ("Пострижини", "Надто гучна самотність" й ін.). У постмодерністському колажі, навпаки, різні фраґменти тексту залишаються незмінними, не трансформованими в єдине ціле. Кожен із них зберігає свою окремішність. Б. Грабал синтезує ці дві техніки, часто вони існують паралельно, незалежно одна від одної, часом переплітаються в одному творі. Такий стиль Еман Фринта назвав “лейкастилем”, маючи на увазі те, що письменник захоплює дійсність в кульмінаційні моменти мовлення, а потім із цього створює текст.

Принцип нонселекції фактично узагальнює різні способи створення ефекту навмисного оповідного хаосу, фраґментованого дискурсу про сприйняття світу як розірваного, відчуженого, позбавленого змісту, закономірності й упорядкованості. Для "фраґментарного досвіду" реальним існуванням володіють тільки переривчастість і еклектизм. У багатьох текстах Грабал пориває з традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості, тексти газет, уривки меню, прейскуранти цін, оголошення, натуралістичні сцени, гашеківський гумор нанизуються одне на одного, витворюючи якусь безперервну полілінеарну конструкцію.

Передусім суб’єкт іронії вдається до гри з різноманітними мовними аномаліями, виходячи з ототожнення мовної та ідеологічної норми. Загалом, сама інтуїція часу як зламу, розриву, порушення стає можливою завдяки авторським експериментам із лексичною, словотвірною, синтаксичною нормативністю, із сумісністю понять і когерентністю викладу. Навіть назва карнавального дійства акцентує на незавершеності, поточності події, її одночасності з моментом оповіді. Марґінальні, неофіційні мовні практики, в яких панує дигресія, помилка, незв’язність, приваблюють іронічного суб’єкта своїм провокаційним, критичним потенціалом. У творах наявна імітація мови божевільного, п’яного, коли слова поєднуються у фрази, ніби всупереч семантико-синтаксичним моделям і "максимам спілкування". Однією з найважливіших ігрових стратегій іронічного суб’єкта, що невтомно релятивізує й досліджує лінгвальні основи власної ідентичності є особлива мовна фігура, яку можна назвати ексцесивною, або фігурою надміру. Це своєрідна тріщина, що розриває плавну, відшліфовану до автоматичної "природності" поверхню синтагматичного потоку, мовний сплеск, тавтологічне забалакування, розкошування означника на тлі явної "розрідженості" означуваного. Дядько Пепін та герої інших творів Грабала – істоти дискурсивні, ніде поза мовою не присутні і майже невловимі. Вони асоціальні й марґінальні, "повсюдні перформенсисти", автори спонтанних блискучих імпровізацій і містифікацій, зміст яких часто самі забувають одразу після розповіді. Їхня балакучість онтологічна: якщо їх позбавити мовлення – буде втрачено єдиний доказ їхнього існування.

"Текстуальні стратегії" постмодернізму фактом свого формування багато в чому зобов’язані головній філософсько-культурній опозиції, в якій динаміка антиномічного дискурсу проявляється уповні. Маємо на увазі опозицію "шизо-аналіз-психоаналіз", відкриттям котрої завдячуємо творчості Ж. Дельоза і Ф. Ґваттарі. Найголовнішим залишається вміння знайти різницю між зміщенням смислів, прихованих за поверхневою подібністю. Ця різниця, виражається у різноманітних функціях та глибині видимого абсурду, а також у специфіці тих мовних конотацій, які використовуються хворим і "генієм". З лінгвістичної точки зору найбільш цікавим у текстах Б. Грабала є шизофренічне мовлення, яке відрізняється відсутністю референта, порушенням зв’язків між словами й речами. Для цього типу мовлення характерні: незакінченість і відсутність зв’язків між реченнями, неадекватність сполучників і займенників, що втрачають сенс.

Висновки узагальнюють результати дисертаційного дослідження. Акцентується увага на значенні для чеської літератури явища "празької іронії", що упродовж століття виступає немовби керівництвом до подолання інтелектуального скепсису та відновлення елементарних взаємин із життям, найкоротшим шляхом до приведення літератури у співзвучність із почуваннями людей на марґінесі, з духом сучасної постмодерної доби. "Празька іронія" певним чином є культурною метафорою