ГУЧКО ГАЛИНА ІВАНІВНА

УДК 1 (091) (477) “8/18”

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКА ТРАДИЦІЯ
В УКРАЇНСЬКІЙ ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ
(ІХ –- перша половина ХІХ ст.)

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Львів – 2005

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Кашуба Марія
Василівна, Львівський національний університет,
професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Братасюк Марія

Григорівна, Тернопільська академія народного

господарства, професор кафедри історії держави

і права;

кандидат філософських наук, доцент Сохацький Броніслав Миколайович, Приватний вищий навчальний заклад “Європейський університет”, Львівська філія, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін.

Провідна установа: Інститут філософії імені Григорія Сковороди

НАН України (м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Захист відбудеться 24 березня 2005 р. о 15.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1), ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79002, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано 28 лютого 2005 року.

Вчений секретар
спеціалізованої Вченої ради,
кандидат філософських наук Сінькевич О.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Осмислення самобутності феномена українства, філософські рефлексії над процесом становлення й утвердження української духовної культури нині надзвичайно актуальні як у плані пізнання нами власної сутності, так і визнання нинішнього українського буття у світі. Визначаючи духовну сутність України сьогодні, не можна оминути історії формування цієї сутності, зумовленої багатоманіттям культурних витворів народу, узагальнених і осмислених його філософією, що є самопізнанням культури.

Філософські розмірковування над самобутністю й оригінальністю освоєння світу українським народом допомагають знайти відповідь на запитання про своєрідність стилю мислення, притаманного нашому народові, віднайти ті вирішальні фактори, які сприяли збереженню й плеканню цієї своєрідності й самобутності. Серед таких факторів досить потужним видається Кирило-Мефодіївська традиція. Саме завдяки подвижницькій праці солунських братів давні русичі дістали писемне слово, що дозволило зафіксувати досвід народу й передати його наступним поколінням. Завдяки їх просвітницькій місії на землі прадавньої України прийшло християнство - релігія любові й толерантності, яка вивищила людину-особистість і відкрила перед нею перспективу благодаті та позаземного життя.

Духовні пошуки, які ознаменувала Кирило-Мефодіївська традиція, спричинилися до дискусій про мету й цінності життя, сутність світорозуміння, пошук сенсу життя та ідеалу, що значно оживили духовну культуру княжої доби і були предметом пильної уваги мислителів впродовж усієї історії. У часи ворожої експансії, коли українська культура опинялася перед загрозою нівеляції, Кирило-Мефодіївська традиція сприяла збереженню культурної ідентичності, самосвідомості українців, їх релігії. Нині таке ідентичності не менш актуальне, тому доцільно прослідкувати становлення й утвердження Кирило-Мефодіївської традиції в українській духовній культурі як одного з факторів формування культурної ідентичності українців.

Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна тема є складовою частиною наукових досліджень кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, зокрема, науково-дослідної теми, над якою працює колектив кафедри теорії та історії культури з 1999 р. шифр ЗФ-41ЗБ “Українська духовна культура: особливості становлення та розвитку”.

Мета і завдання дослідження полягають у висвітленні специфіки становлення й утвердження української культурно-філософської ідентичності на основі Кирило-Мефодіївської традиції в українській духовній культурі впродовж ІХ - першої пол. ХІХ ст.

Для досягнення вказаної мети поставлені такі завдання:

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є Кирило-Мефодіївська традиція в українській духовній культурі від княжої доби до першої пол. ХІХ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є вплив Кирило-Мефодіївської традиції на формування специфіки української духовної культури, що зумовила збереження української самосвідомості.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження має міждисциплінарний характер і тому здійснювалося на стику філософії та культурології, особливо, релігіє- та мистецтвознавства.

Комплексний характер дослідження обумовив звернення до філософських, загальних і конкретнонаукових методів, а саме: феноменологічного (вияснення суті феномена “традиція”, “слово”), герменевтичного (інтерпретація проявів традиції, розуміння історичного контексту цих проявів), аналізу, синтезу (формування основних елементів Кирило-Мефодіївської традиції), а також текстологічних, теоретичних та емпіричних методів дослідження. При аналізі текстів, які ілюструють становлення й функціонування Кирило-Мефодіївської традиції, автор прагнула дотримуватися принципів об’єктивності, історизму, дескриптивного раціонального осмислення культурних та релігійних феноменів, виходити з політичної, конфесійної та ідейної незаагажованості.

Основним дослідницьким методом обраний якісний контент-аналіз, який дозволяє приділяти головну увагу позамовній реальності, що стоїть за текстом, визначити соціальні й культурні орієнтації автора тексту і його адепта, цінності й норми, проголошувані у текстах - пам’ятках культури.

Наукова новизна дослідження. Сама постановка проблеми має елемент наукової новизни. Дослідження Кирило-Мефодіївської традиції в науковій літературі взагалі відсутні, поза тим, що є багато праць, які осмислюють діяльність Кирила і Мефодія, їх вплив на християнізацію Русі, а також на процеси налагодження міжслов’янських зв’язків. Такі дослідження дозволяють на нинішньому етапі зробити певні узагальнення щодо впливу діяльності солунських братів на українську духовну культуру і прослідкувати певну традицію, позначену їх іменем і впливом, що певним чином обумовило характер української філософії.

На основі дослідження специфіки діяльності Кирила і Мефодія на київській землі, осмислення резонансу, який спричинила ця діяльність впродовж віків, виокремлено ряд висновків, які містять наукову новизну і виносяться на захист:

-

-

-

-

-

-

Практичне значення отриманих результатів. Завдяки проведеному дослідженню прослідковується наскрізний мотив в українській духовній культурі від ІХ до першої пол. ХІХ ст. – мотив збереження культурної й релігійної ідентичності, самосвідомості й самобутності.

Твердження й висновки дослідження можуть використовуватись при підготовці лекційних курсів з культурології, історії української культури, літературознавства й мовознавства; спецкурсів з історії української філософії та творчості окремих діячів і мислителів української культури, при розгляді питань, пов’язаних з проблемами національного менталітету, релігієзнавства, українського культурного відродження, національної ідеї, культурної ідентичності.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження апробовані у 9 наукових статтях автора, тезах доповідей, а також були викладені на 7 наукових та науково-практичних конференціях та круглих столах: ХVІІ щорічна наукова франківська конференція (Львів,2002 р.), ХІІ, ХІІІ, ХІV Міжнародна наукова конференція “Історія релігій в Україні” (Львів, 2002, 2003, 2004 рр.), Міжнародна наукова конференція “Духовність. Культура. Нація” (Львів, 2003 р.), Міжнародна наукова конференція “Література і філософія: український та польський контексти” (Острозька академія, 2004 р.), постійно діючий філософський семінар у Дрогобичі “Гуманізм. Людина. Спілкування. Людинознавчі філософські читання”(2002 р.), щорічні звітні наукові конференції кафедри теорії та історії культури.

Дисертація обговорена на теоретичних семінарах та засіданні кафедри теорії та історії культури, на засіданні кафедри історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, де рекомендована до захисту.

Структура дисертації визначається метою і завданням дослідження, логікою розгортання наукового матеріалу. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (211 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета й основні завдання дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію основних ідей дисертації.

У першому розділі “Джерела, історіографія та методологічна основа дослідження” здійснено критичний аналіз основних джерел, які є основою для осмислення значення діяльності Кирила й Мефодія у становленні української духовної культури. Насамперед – це вся писемна українська спадщина, яка увічнила світорозуміння народу. Вживання церковнослов’янської мови на східнослов’янських землях зумовлене не функціональною непідготовленістю місцевих говірок і давньоруських чи східнослов’янських мов, а Кирило-Мефодіївською традицією, пов’язаною з благоговійною пошаною до слова. Перші писемні пам’ятки княжої доби мають у назві “Слово”, або “Повість”, “Послання”, чи “Повчання”.

Писемні пам’ятки засвідчують, що започаткована солунськими братами традиція сприяла утвердженню в давньоруській культурі авторитету книги і філософа як посередника між Богом і людиною, діяльність якого з тлумачення Божої Премудрості наближала людину до усвідомлення своєї причетності до Абсолюту, сприяла формуванню особистісної й етнічної свідомості.

Джерела, що засвідчують прояв етнічної самосвідомості українського народу завдяки утвердженню Кирило-Мефодіївської традиції, – це переклади наближеною до розмовної українською мовою книг Старого Заповіту (“Руф”, “Естер”), перші природничо-наукові трактати (“Арістотелеві врата”, “Космографія”, “Логіка Авіасафа”), перші зразки європейської світської літератури (“Александрія”, “Повість про Бову королевича”, лицарські романи). Наприкінці ХVІ – першій третині ХVІІ ст. виникає полемічна література, з’являються статути братських шкіл, перші словники й граматики церковнослов’янської мови, що піднімають її статус до мов європейської й світової науки (грецької й латинської) – “Лексис” Лаврентія Зизанія, його “Граматика”, а особливо “Лексикон словено-роський” Памви Беринди і “Кграматики словенскія правилноє синтагма” Мелетія Смотрицького. Ці твори сприяли утвердженню української самосвідомості на грунті церковнослов’янської писемності в умовах чужоземної експансії.

Життєдайна сила Кирило-Мефодіївської традиції проявилася в період українського романтизму, коли сформувалася українська літературна мова, історіографія, драматургія, що засвідчило утвердження української національної ідеї. Яскравий приклад – діяльність Кирило-Мефодіївського братства, творчість І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, Г.Квітки-Основ’яненка, О.Потебні та ін. Переконують у її життєдайній силі царські укази, що забороняли все українське.

Місійна діяльність солунських братів цікавила М.Грушевського, І.Огієнка, Н.Полонську-Василенко, значну увагу їй приділяв І.Франкo, наголосивши на увазі братів до особливостей народної мови, завдяки чому слов’янські народи могли вперше усвідомити своє покликання, зробити свій внесок в історію людства.

Історіографія проблеми вичерпується дослідженнями В.Горського, який наголосив на значенні діяльності солунських братів для становлення нового світогляду русичів, всебічно проаналізував писемні пам’ятки княжої доби, і продемонстрував значення філософії для утвердження самобутності української культури. Опосередковано, через дослідження діяльності полемістів і окремих культурно-освітніх осередків, досліджували Кирило-Мефодіївську традицію В.Нічик, Я.Стратій, А.Пашук, В.Литвинов, І.Паславський, О.Дзюба, М.Кашуба, О.Мишанич, Б.Криса, В.Крекотень, І.Захара, М.Братасюк, В.Німчук, І.Мицько, В.Колосова та ін.

Методологічною основою дисертаційного дослідження послужили осмислення ролі традиції в духовній культурі В.Липинського, Д.Чижевського, Р.Генона, Івана-Павла ІІ, а також В.Лісового, С.Кримського, М.Поповича, В.Шинкарука та ін. У їх дослідженнях традиція - це доля, яка покладає на людину обов’язки творчості й праці.

У другому розділі “Витоки Кирило-Мефодіївської традиції в культурі княжої доби” прослідковано становлення Кирило-Мефодіївської традиції, наголошено що вирішальне значення в її утвердженні мала церковнослов’янська мова, якою розповсюджувалася християнська релігія, пов’язані з нею література та культ. У процесі утвердження християнства як державної релігії слов’янських народів, писемність знаменує не тільки бажання оволодіти багатствами культури, а й змагання до культурного й етнічного самовизначення. Узагальнивши досвід своїх попередників, Кирило і Мефодій вдосконалили слов’янське письмо, створили вперше церковнослов’янську літературну мову слов’ян, чим заклали міцні основи слов’янських літератур середньовіччя, а також підвалини становлення національних мов як репрезентантів національної самобутності слов’ян.

У тексті розділу детально прослідкована духовна місія солунських братів, що полягала насамперед у створенні писемності, перекладах богослужбових книг і Святого Письма, які робили ці основоположні для християнської релігії тексти зрозумілими широкому загалу її сповідників. Впровадження слов’янської мови в Літургію визначило причетність слов’янських народів до християнського культурного світу, утверджувало їх рівність і суверенітет стосовно інших народів, які репрезентували цю культуру.

З утвердженням Кирило-Мефодіївської традиції в духовній культурі періоду княжої доби висвітлюються ті аспекти, в яких були зацікавлені держава, Церква, провідні верстви населення - письмо, освіта, богословська й світська література, мистецтво, правосвідомість. Найбільша заслуга братів Кирила і Мефодія полягає в утвердженні писемної традиції, культивування записаного слова, що стимулювало розвиток історіографії, розуміння народом свого призначення, відтворення свого світосприйняття. Це підтверджують численні хроніки, “Слова”, “Послания” і “Повчання”, літописи, хронографи, “Києво-Печерський патерик” та ін.

З утвердженням християнства на основі Кирило-Мефодіївської традиції в українській філософській думці пов’язана увага до духовного світу людини як “малого світу”, в якому Богом відтворена модель Всесвіту. Це сприяло утвердженню особистості й пов’язаної з нею відповідальності за себе і свій народ.

Третій розділ “Культурно-національне відродження в контексті Кирило-Мефодіївської традиції” розглядає важливий період утвердження Кирило-Мефодіївської традиції, пов’язаний з формуванням національної самосвідомості українців. Відсутність вищих учбових закладів, ординське ярмо й постійна загроза чужоземного поневолення і нестабільна ситуація, відсутність власної державності негативно позначилися на розвиткові української духовної культури. Помітне пожвавлення пов’язується з другим південнослов’янським впливом, зростанням авторитету церкви за часів митрополитів Цамблаків, а також з відновленням Київського князівства з Олельком Володимировичем на престолі. Друга половина ХV ст. позначена відбудовою зруйнованих ордами завойовників архітектурних пам’яток, виникненням кириличного книгодрукування (1491 р.), а також появою ряду рукописних кириличних пам’яток (“Листвиця”, “Златоструй”, дві редакції Патерика, ряду збірників афоризмів тощо). Впливом Кирило-Мефодіївської традиції позначена діяльність Київського гуртка перекладачів, які всупереч захопленню вченої Європи латинською мовою, знайомлять українське суспільство з найважливішими здобутками тогочасної вченості. Мовою, наближеною до розмовної української, перекладаються книги Старого Заповіту, пам’ятки арабо-єврейського та європейського походження, що мають як природничо-науковий, так і розважальний характер (“Арістотелеві врата”, “Космографія”, “Логіка Авіасафа”, романи й повісті). Завдяки їм утверджується ренесансне світорозуміння, українська культурна ідентичність.

У ХV–ХVІ ст. з’являються письмові переклади слов’янською мовою Святого Письма (“Євангеліє В.Тяпинського, Пересопницьке Євангеліє, Острозька Біблія), виникають учені гуртки в маєтках шляхтичів аж до Острозького культурного осередку, що функціонував на основі утвердження візантійсько-слов’янської традиції.

Діяльність таких осередків, підсилена братським рухом, знаменує культурно-національне відродження, яке набуло рис українського Ренесансу, апогеєм якого було утвердження світського елемента в духовній культурі, формування національної самосвідомості українського народу. Свідченням цього є власне шкільництво, глибоке вивчення традицій власної духовності на основі церковнослов’янської мови, виникнення полемічної літератури, перших словників і граматик, що утвердили слов’янську серед світових мов. У відповідь на звинувачення у меншовартості слов’янської православної традиції діячі братств, осередку Києво-Печерської Лаври усіляко поглиблювали Кирило-Мефодіївську традицію, що була в умовах латинізації потужним оберегом української ідентичності. У контексті цієї традиції можна розглядати виникнення греко-католицької церкви і Києво-Могилянської колегії, що стала першим навчальним закладом вищого типу на теренах східних слов’ян.

Яскравим оберегом Кирило-Мефодіївської традиції як основи культурного самовизначення українського народу виступає постать Івана Вишенського, діяльність і творчість якого втілює православну консервативну традицію в культурі, що завзято відстоювала її ідентичність на основі церковнослов’янської мови й візантійського християнства. І.Вишенський надавав церковнослов’янській мові містичного значення, оберігаючи Україну від впливів латинства. Його однодумці й прихильники – Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський та ін. вбачали призначення людини в духовному вдосконаленні на основі вивчення Святого Письма саме слов’янською мовою. У цьому вони рішуче розходилися з діячами братств, які утвердження української ідентичності пов’язували з орієнтацією на європейську вченість, хоча вважали своїм священним обов’язком поглиблення Кирило-Мефодіївської традиції у системі братської школи й полемічної літератури.

У четвертому розділі “Національна ідея як вияв Кирило-Мефодіївської традиції” розглянута роль цієї традиції в утвердженні української національної ідеї. Уся попередня історія розвитку української духовної культури до епохи романтизму була історією становлення самосвідомості українця як представника народу. Через освіту, літературу, козацькі літописи й вертепні вистави український народ утверджувався у праві мати свою мову, якою висловив своє світосприйняття, створив міфи про своє походження, свій власний релігійний обряд, що увібрав самобутнє світовідчуття. “Весна народів” у Європі стала періодом загострення національного почуття, що завершилося розпадом імперій і створенням національних держав. У цьому контексті в Україні оживає інтерес до власної історії, традицій культури, мови. Він виявився в Галичині у діяльності “Руської трійці”, діячі якої своїм альманахом “Русалка дністровая” спричинилися до появи і українських підручників, і шкіл, і літератури, і навіть визнання української самобутності в цісарській Австрії.

На території підросійської України вже з появою “Історії Русів” (1800) пожвавлюється рух за виділення окремої української історії, традиції української культури, визнання окремої української мови, наявність якої увічнив І.Котляревський своєю “Енеїдою”. Інтелігентські кола, пов’язані з Київським університетом, буквально воскресили Кирило-Мефодіївську традицію, створивши Кирило-Мефодіївське братство, метою діяльності якого було утвердження української національної ідеї у формі особливостей культури українського народу, його менталітету, релігійного пієтету. Насамперед М.Костомаров своїми науковими дослідженнями української історії, фольклору, ствердив докорінну відмінність українців від інших слов’ян, продемонстрував світові самобутність української культурної традиції на основі Кирило-Мефодіївського християнства. Його соратник П.Куліш створив український правопис, переклав Біблію українською мовою, здійснив ряд історичних досліджень, утверджуючи Кирило-Мефодіївську традицію і на її основі українську національну ідею. З ними солідарний Т.Шевченко зі своїм особливим почуттям за Україну, та М.Гулак, який обґрунтував право українців на самовизначення. Діячі Кирило-Мефодіївського братства не мислили українську національну ідею в ізоляції від свободи інших слов’янських народів, їх діяльність і творчість є унікальним прикладом утвердження української національної ідеї на ґрунті Кирило-Мефодіївської традиції.

У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшов таких висновків:

1. Діяльність солунських братів - Кирила й Мефодія не зводилася лише до розповсюдження християнства - вони виступають як просвітителі Русі, оскільки витворена ним писемність сприяла формуванню нового світогляду, в центрі якого стояла людина-особистість, яка мислила себе подобою Бога. Така людина звертається до свого внутрішнього світу, відкриваючи в собі душу і дух, що дозволяє їй усвідомити свої можливості у безкінечному світі. Самосвідомість загострює увагу не лише до людини-особистості як такої, а й представника народу, що має свою історію, мову, традиції культури і ці відчуття людина прагне зафіксувати й передати майбутнім поколінням.

2. Місійний подвиг солунських братів був стимулом до напруженої інтелектуальної праці, що помітне у давньоруській культурі. Поряд з глибоким відчуттям близькості людини до природи, яка на рівні архетипічного зв’язку відчувається донині, християнська релігія як релігія Писання викликала благоговійну пошану до Слова. Переконання, що не лише священні тексти Біблії, а й весь сотворений Богом світ є книгою, де втілена заповідана Богом сокровенна істина, доступний людині, а в ньому і вона сама, спонукало до осягнення людиною цих таємниць.

3. Сутність Кирило-Мефодіївської традиції пов’язана зі ствердженням високого авторитету книги, тексту, слова в системі духовних цінностей української культури. Їх діяльність сприяла утвердженню в давньоруській культурі авторитету книги й ученого книжника як посередника між Богом і людиною. Розуміння книжного слова як Божої Премудрості наближало людину до Бога, сприяло її самоусвідомленню як особистості, а також формуванню народу як етнічної спільноти.

4. Традиція Кирила й Мефодія прислужилася до утвердження й збереження етнічно-національної ідентичності українського народу, що чітко проявилося в період Олельковицького ренесансу, який розцінюється як провісник першого культурно-національного відродження. У часи тотального захоплення у Європі латиномовною книгою, в українських землях (Київ, Галицька земля) твори, перейняті від арабів, перекладаються рідною, наближеною до розмовної мовою, що сприяє створенню української наукової й філософської термінології.

5. Особливо виразно позначилася на утвердженні Кирило-Мефодіївської традиції творчість І.Вишенського й усього очоленого ним православного традиціоналістського напрямку, який своїм консерватизмом сприяв збереженню церковнослов’янської мови, візантійської християнської традиції, що виявилося необхідним для утвердження української культурної ідентичності в умовах чужоземного панування.

6. Дотримання Кирило-Мефодіївської традиції дещо сповільнило включення українського народу в латиномовну культурну атмосферу, але сприяло збереженню культурної ідентичності, особливо, мови й релігії запобігло їх нівеляції. На цій традиції ґрунтувалася діяльність Острозького культурно-освітнього осередку, братський рух, подвижництво Єлисія Плетенецького й Петра Могили у налагодженні просвітницької роботи вченого гуртка при Києво-Печерській Лаврі. Завдяки усталеності й тривалості Кирило-Мефодіївської традиції український народ витворив свою полемічну літературу, перші граматики й словники, друковану Острозьку Біблію 1581 р., а також перші слов’янські переклади Святого Письма, що здійснені у ХV-ХVІ ст.

7. У ХІХ ст. Кирило-Мефодіївська традиція оживає в усій своїй повноті, запобігаючи нівеляції українства в Російській імперії та у Габсбурській монархії, сприяє утвердженню української літературної мови, виникненню класичної літератури, історичних праць, романтичної поезії, перших наукових роздумів над природою українського міфа (О.Потебня), а в цілому – української національної ідеї, що в сукупності подолало не лише царські укази зі забороною українства, а й призвело до виникнення незалежної України.

8. Національне відродження України виразилось у потребі усвідомлення власної ідентичності - історії, культури, традицій, спонукало до поглибленого історико-філософського дослідження невід’ємних складових цього процесу, зокрема, ідеї історизму, ідеї народності, нації, що є основою культурної ідентичності і самоствердження народу в контексті глобалізації.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Кондюх Г. Утвердження Кирило-Мефодіївської традиції в середньовічній Україні // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2001. – №7. С.10–16.

2. Кондюх Г. Витоки Кирило-Мефодіївської традиції в культурі Київської Русі // Вісник Львівського університету. Філософські науки. Львів, 2001. – Вип.3. – С. 270–279.

3. Гучко Г. Кирило-Мефодіївська традиція в контексті слов’янського єднання // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2002. – № 9. – С.5–9.

4. Гучко Г. Вплив Кирило-Мефодіївської традиції на формування політичної свідомості українців (друга пол. ХІХ ст.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2003. – №11. – С.17–23.

5. Гучко Г. Ренесанс в Україні та Кирило-Мефодіївська традиція // Вісник Львівського унів-ту. Філософські науки. – Львів, 2003. – Вип.5. – С.264–273.

6. Кондюх Г. Місійна діяльність Кирила і Мефодія в культурі слов’ян // Історія релігій в Україні. Книга 1. – Львів: Логос, 2002. – С.206–209.

7. Гучко Г. Кирило-Мефодіївське християнство // Релігієзнавчі студії. – Львів: 2002. – Вип.1. – С.137–146.

8. Гучко Г. Діяльність греко-католицького духовенства в контексті Кирило-Мефодіївської традиції // Історія релігій в Україні. Книга 1. – Львів: Логос, 2003. – С.211–215.

9. Гучко Г. Релігійний пієтет українців у національній концепції Кирило-Мефодіївського товариства // Історія релігій в Україні. Книга ІІ. – Львів: Логос, 2004. – С.248–252.

Анотація

Гучко Г.І. Кирило-Мефодіївська традиція в українській духовній культурі (ІХ – перша половина ХІХ ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.05 - історія філософії.

Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2005.

Діяльність слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія стала основою потужної традиції в духовній культурі України. В епоху княжої Русі вона проявилася як утвердження християнської релігії та морально-етичного характеру світосприйняття й філософування, виражена у перекладних та оригінальних писемних пам’ятках. У період першого культурно-національного відродження (ХVІ–ХVІІ ст.) ця традиція сприяла формуванню етнічно-національної самосвідомості на ґрунті збереження мови і власної культури, уособленням чого є діяльність Острозького осередку, Івана Вишенського, поява перших граматик і словників слов’янської мови. У ХVІІІ–ХІХ ст. проявом Кирило-Мефодіївської традиції є утвердження української національної ідеї в діяльності членів “Руської трійці”, Кирило-Мефодіївського товариства насамперед.

Ключові слова: Кирило-Мефодіївська традиція, слово, національна самосвідомість, українська національна ідея.

Аннотация

Гучко Г.И. Кирилло-Мефодиевская традиция в украинской духовной культуре (IХ – первая половина ХIХ в.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии.

Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2005.

Прослеживается феномен, обеспечивший сохранение украинской идентичности в условиях чужеземного гнета и нивеляции культурных особенностей, – Кирилло-Мефодиевская традиция от начала деятельности солунских братьев в украинских землях (ІХ в.) вплоть до ХІХ в. – времени активизации национально-творческих сил. Деятельность Кирилла и Мефодия как христианских миссионеров положила начало могущественной традиции в духовной культуре Украины, которая в эпоху Киевской Руси проявилась в утверждении монотеистической религии, сыгравшей роль не только в консолидации государства, но и в формировании нового мировоззрения. Выражением его служат письменные памятники – переводная и оригинальная литература на славянском языке.

В период первого культурно-национального возрождения (ХVI–ХVII вв.) Кирилло-Мефодиевская традиция способствовала формированию этно-национального самосознания на почве сохранения родного языка и культуры в условиях латинизации. Подтверждением этого служит деятельность Киевского кружка переводчиков (ХV в.), Острожского культурно-просветительского центра, появление полемической литературы и первых грамматик и словарей славянского языка в среде деятелей братского движения, поднимавших славянский язык до уровня мировых языков науки – латинского и греческого.

В ХVIII–ХIХ вв. Кирилло-Мефодиевская традиция проявилась в утверждении украинской национальной идеи, чему способствовала атмосфера романтизма. Деятели “Руськой трийци”, Кирилло-Мефодиевского братства, писатели, поэты и ученые-историки исследованием истории Украины, развитием украинской классической литературы, культивированием украинского языка и особенностей украинского менталитета утверждали право народа на свою идентичность. На протяжении десяти веков идеи Кирилло-Мефодиевской традиции служили сохранению особенностей украинской духовной культуры, способствовали утверждению национальной идентичности.

Ключевые слова: Кирилло-Мефодиевская традиция, слово, национальное самосознание, украинская национальная идея.

Annotation

Huchko H.I. Cyril and Methodius tradition in Ukrainian spiritual culture (IX – first half XIX c.). – Manuscript.

The dissertation for obtaining a degree of candidate of philosophy by the speciality 09.00.05 – history of philosophy.

Ivan Franko Lviv National University, Lviv, 2005.

The work of Cyril and Methodius, Slavic enlightens, laid the foundation of strong tradition in the spiritual culture of Ukraine. In period of princely Rus it proved to be a strengthening of Christian religion as well as mental and ethical character of philosophical thought eхpressed in translated and original written texts. During the first cultural and national Renaissance (XVI – XVII c.) this tradition contributed to the forming of ethic and national self-consciousness due to preservation of language as well as the own culture embodied in the activity of Ivan Vyshynsky’s centre of Ostrog, the appearance of the first grammar and dictionaries of Slavic language.

In XVIII-XIX c. the strengthening of the Ukrainian ideas in the work of the members of the “Rus’ka Trijtsia” organization, first of all Cyril and Methodius Society, was a manifestation of Cyril and Methodius’s tradition.

Key words: Cyril and Methodius’s tradition, word, national consiousness, Ukrainian national idea.

Підписано до друку 04. 02. 2005р.
Формат 60х90/16. Папір друк.№ 2. Гарнітура Times.

Друк. офс. Тираж 100 прим. Зам. № 42.

Видавничий центр Львівського національного університету ім. Івана Франка

м. Львів, вул. Дорошенка, 41