ГАЛЬЧЕНКО Галина Іллівна

УДК [17.023:37.013.73] (043.5)

ПРИНЦИП ПРИРОДОВІДПОВІДНОСТІ ЯК УТВЕРДЖЕННЯ ПРІОРИТЕТУ ДУХОВНО-МОРАЛЬНОЇ СКЛАДОВОЇ

У ВИХОВАННІ ОСОБИСТОСТІ

(соціально-філософський аналіз)

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та природничих дисциплін Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія”, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Сухіна Валентина Феофанівна,

Харківський гуманітарний університет

“Народна українська академія”,

завідувач кафедри філософії та

природничих дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Степаненко Ірина Володимирівна,

Харківський національний педагогічний

університет ім. Г. С. Сковороди,

професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

Алексєєнко Алла Петрівна,

Харківський державний медичний

університет, завідувач кафедри

філософії, соціології та релігієзнавства.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України,

м. Київ.

Захист відбудеться “27“ жовтня 2005 року о 15 годині на засіданні спеціалізо-ваної вченої ради К 64.702.05 при Харківському університеті Повітряних Сил за адресою: 61043, м. Харків, вул. Динамівська, 6, ауд. Д-606.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського університету Повітряних Сил за адресою: 61064, м. Харків, вул. Володарського, 46.

Автореферат розісланий “26“ вересня 2005 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, професор Є. М. Мануйлов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Одна з найактуальніших проблем сучасного суспільства полягає в неспроможності сцієнтистської парадигми освіти забезпечити формування цілісної особистості, що здатна не тільки до індивідуальної самореалізації та конкурентної боротьби, а ще й до прояву вищих людських якостей, які відповідають її духовно-моральному розвитку і визначають світоглядну, громадянську і життєву позицію. Наукове знання, на засвоєння якого переважно орієнтує сучасна освітня парадигма, дедалі більше втрачає свою культурноосвітню, людинотворчу функцію, а наука виступає основою для створення промислових, економічних, політичних та інших технологій, орієнтиром для соціальних дій, але не для вирішення кардинальних проблем людського буття, осмисленості та призначення життя людини. Проте доречно припустити, що саме рівень духовно-морального розвитку окремої особистості і суспільства в цілому визначають спроможність людства до вирішення глобальних загальнолюдських проблем, які охопили сучасну цивілізацію і загрожують знищенню самого життя.

Чисельні соціальні проблеми, пов’язані зі споживацьким ставленням до життя, девальвацією духовно-моральних цінностей, загостренням проблеми самозбереження людства, яке нагромадило величезний потенціал самознищення, примушують відшукувати нові концептуальні підходи до освіти та виховання, які б орієнтували особистість на духовно-моральне самовиховання та самовдосконалення з метою збереження власної цілісності та ідентичності і сприяли подальшому розвиткові українського суспільства.

У зв’язку з цим є актуальним пошук основ для створення аксіологічної парадигми освіти, яка б дозволила протиставити ефемерним, розпливчастим та меркантильним ціннісно-смисловим орієнтирам сучасного життя цінності духовно-морального вдосконалення і змогла б не тільки їх декларувати, а зробити привабливими і затребуваними суспільством і особистістю.

Таким чином, актуальність дисертаційної роботи визначається необхідністю доведення пріоритетності духовно-моральної складової в цілісному розвиткові особистості, що має слугувати науково-методологічною основою побудови освітньо-виховної концепції у сучасному суспільстві.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане на кафедрі філософії та природничих дисциплін Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія” у відповідності до академічної наукової комплексної теми “Формування інтелектуального потенціалу нації на зламі віків: економічні, політичні, соціокультурні аспекти”.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Проблема пріоритетності розвитку духовно-моральних якостей у вихованні особистості в історії філософії розроблялася з давніх часів і найбільш послідовно відображена у поглядах Гермеса, Піфагора, Платона, Арістотеля, Цицерона, Орігена, Боеція, Парацельса, Джордано Бруно, Я.А. Коменського, Г.С. Сковороди, П.Д. Юркевича та інших філософів, у чиїх працях досліджувалась і розвивалась ідея двоїстості людської природи і стверджувалася необхідність власної боротьби за прояв вищих людських якостей, які складають основу духовності людини.

Безпосередньо розвиткові ідеї нескінченності духовного виміру людини, фундаментом якого є моральність, присвячені філософсько-наукові дослідження російських космістів (М.Ф. Федорова, О.В. Сухово-Кобиліна, К.Е. Ціолковського, В.І. Вернадського, О.Л. Чижевського, В.Ф. Купревича, М.О. Умова), російських релігійних філософів (М.О. Бердяєва, С.М. Булгакова, І.О.  Ільїна, В.С. Соловйова, П.О. Флоренського, С.Л. Франка), які пов’язували можливість здійснення “нормального” суспільного порядку з розвитком духовної природи людини. Ідею пріоритетності духовно-морального виміру людського буття як основи суспільного розвитку розглядали С.І. Гессен, Е.В. Ільєнков, С.Б. Кримський, М.К. Мамардашвілі, В.І. Шинкарук, І.Т. Фролов. У західній філософії розкриттю духовного виміру людини як основи її індивідуальної свободи, що визначає стосунки між особистістю та соціальним світом, присвячені твори К.-О. Апеля, Е. Блоха, О. Больнова, Е. Брайтмена, Ю. Габермаса, Д. Гекслі, Е. Левінаса, К. Левіта, А. Маслоу, Х. Ортеґи-і-Ґассета, П. Сорокіна, П. Рікера, Е. Фромма, В. Франкла, К. Ясперса.

Для сучасних українських і російських досліджень характерним є надання пріоритетності духовно-особистісному вихованню в цілому (А.П. Алексєєнко, В.І. Астахова, А.С. Арсеньєв, А.А. Гусейнов, М.С. Каган, В.О. Конєв, В.А. Малахов, І.В. Степаненко), а також визначення вагомості етико-естетичної складової у формуванні духовності (П.М. Єршов, І.С. Кон, С.Б. Кримський, П.В. Симонов, Н.В. Хамітов, В.Н. Шердаков); вивчення процесу духовного розвитку у єдності з процесом самовиховання і самовдосконалення (І.О. Донцов, Ю.Я. Злотніков, В.П. Кисельов, С.М. Ковальов, О.І. Кочетов, В.О. Лозовой); вивчення психологічних аспектів духовного розвитку особистості (О.К. Дусавицький, І.О. Зімня, В.С. Мухіна, Л.В. Сохань); застосування філософсько-антропологічного (Є.І Андрос, А.М. Дондюк, Г.П. Ковадло, В.Г. Табачковський, Н.В. Хамітов, Г.І. Шалашенко) та соціально-філософського (М.Д. Култаєва, Н.С. Корабльова, Н.П. Лукашевич) підходів до визначення шляхів духовного розвитку особистості.

Проблема духовного розвитку особистості розглядається як міждисциплінарна (філософська, психологічна, педагогічна) і має безпосередній зв’язок із розробкою концепції національного виховання (І.Д. Бех, Т.Д. Дем’янок, А.Й. Капська, І.В. Мартинюк) і концепцією громадянського виховання особистості (М.І. Боришевський, С.Г. Рябов, О.В. Сухомлинська, К.І. Чорна).

Пошуку шляхів подолання однобічностей у розв’язанні суперечності між індивідуальними прагненнями людини і суспільними вимогами до неї у період становлення і розвитку інформаційного суспільства присвячені дослідження В.І. Астахової, Л.О. Бєлової, Г.І. Костакова, В.Ф. Сухіної, Н.Г. Чибісової та ін., а також праці авторів, які використовують синергетичну парадигму (В.П. Андрущенко, В.І. Аршинов, С.О. Гомаюнов, К.Х. Делокаров, І.Н. Іонов, Є.Н. Князєва, С.Б. Кримський, В.В. Кізіма, В.С. Лутай, А.П. Назаретян, В.С. Стьопін, Ю.В. Яковець).

У площині досліджень щодо обґрунтування пріоритетності духовно-моральної складової у цілісному розвитку особистості перебувають наукові напрямки – біоетика та валеософія (В.Е. Борейко, В.А. Курдюм, В.Л. Куліниченко, М.Ф. Попов, Ю.М. Скоморовський, А.В. Толстоухов).

Слід зазначити, що, незважаючи на обґрунтованість і певний рівень дослідженості проблеми духовно-морального виховання і самовиховання особистості, залишається недостатньо вивченим її соціально-філософський аспект. Ця проблема загострюється за умов суттєвих змін у суспільстві і потребує поглибленого вивчення природи і сутності, соціальної і особистісної детермінації духовно-морального вдосконалення і самовдосконалення. Недостатньо опрацьовані також філософсько-методологічні засади духовно-морального виховання, які дозволили б зробити ідею духовно-морального самовдосконалення привабливою та індивідуально затребуваною, без чого неможливий гуманістичний і демократичний суспільний розвиток, в основі якого має бути гармонійне співвідношення індивідуального і соціального.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є соціально-філософське обґрунтування і розробка розширеного трактування принципу природовідповідності, який враховує суперечливість людської природи, обумовлену її двоїстістю, і доведення того, що таке розуміння принципу природовідповідності дозволяє науково утвердити пріоритетність духовно-моральної складової у вихованні і самовихованні особистості.

У відповідності до поставленої мети у роботі вирішуються такі завдання:

–

–

–

–

–

–

Об’єктом дослідження є цілісний розвиток особистості у процесі виховання, самовиховання та самовдосконалення в його філософсько-рефлексійному аспекті.

Предметом дослідження є принцип природовідповідності у вихованні як філософсько-методологічна основа, що визначає пріоритетність духовно-моральної складової у формуванні цілісної особистості.

Методологічна та теоретична основа дослідження. Для вирішення поставлених завдань у дисертаційному дослідженні використано метод єдності історичного та логічного, необхідний для виявлення сучасного змісту дихотомій, що відображають ідею двоїстості людської природи; метод аналізу та синтезу, який дозволив поглибити та розвинути зміст принципу природовідповідності у вихованні з урахуванням двоїстості людської природи; загальнофілософські принципи об’єктивності, системності, цілісності; синергетичний підхід, який використовується у дослідженні процесу виховання в сучасних умовах; аксіологічний підхід для виявлення найбільш значущих ціннісних пріоритетів сучасної людини; структурно-функціональний аналіз, який використано при експлікації дихотомії “низьке – високе” у природі людини на якості, які відповідають її складовим.

Наукова новизна дослідження полягає в розробці розширеного трактування принципу природовідповідності у вихованні з урахуванням двоїстості людської природи як методологічної основи духовно-морального виховання, самовиховання та самовдосконалення особистості. Такий підхід дозволяє утвердити пріоритетність духовно-моральної складової у вихованні особистості, що у сучасному суспільстві є необхідною умовою збереження цілісності та ідентичності індивіда. У роботі висунуто ряд положень, які конкретизують наукову новизну:

–

–

–

–

–

–

–

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження мають значення для розвитку теорії виховання, самовиховання та самовдосконалення особистості. Основні положення роботи можуть бути використані в обґрунтуванні та розробці нової аксіологічної парадигми освіти та виховання, базованої на формуванні в особистості розумно-відповідального ставлення до життя, що визначало б основу її цілісного розвитку та її соціальну значущість. Вони можуть слугувати матеріалом для доопрацювання Концепції національного виховання. У практичному плані отримані результати можуть бути використані при викладанні курсів філософії, педагогіки, спецкурсів та окремих тем курсів з етики, релігієзнавства, основ педагогіки та психології.

Апробацію результатів дослідження проведено на міжнародній науковій конференції, присвяченій 200-річчю з дня смерті Г. С. Сковороди (Харків, 1994), на XI міжнародних Сковородинівських читаннях “Філософія і література” (Харків, 2004), на міжнародній науково-практичній конференції “Методологія і методика виховної роботи в умовах безперервної освіти” (Харків, 2005), на міжнародній науково-практичній конференції “Проблема цілісного розвитку особистості студента як суб’єкта педагогічної взаємодії” (Донецьк, 2005).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації відображено у 9 публікаціях, п’ять з яких вміщено у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертаційної роботи. Структура роботи зумовлена метою та логікою дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (199 позицій). Загальний обсяг дисертації – 212 сторінок, з них 197 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі висвітлюється авторське бачення актуальності теми і сучасного стану її наукової розробки, з’ясовується зв’язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, задачі, об’єкт, предмет, методи; формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їх практичне значення; наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, публікації та структуру роботи.

У першому розділі – “Двоїстість природи людини як філософсько-методологічна основа принципу природовідповідності” – здійснено історико-філософський аналіз ідеї двоїстості людської природи та її значення для особистості і суспільства з давніх часів до сьогодення і доведено доцільність її використання як філософсько-методологічної основи принципу природовідповідності у вихованні.

У підрозділі 1.1 – “Дуалістичне розуміння людини у герметизмі, античній філософії і середньовічній теології” – аналізуються концепції двоїстості людини в герметизмі, платонізмі і християнстві, доводиться їх концептуальна спорідненість щодо шляхів розвитку духовної природи людини, якій протистоять бажання та пристрасті, втілені в нижчій (біологічній) природі людини. У результаті аналізу виявлено ідею зв’язку здатності особистості до самопізнання з рівнем її моральної зрілості. Знаряддям накопичення знань про Бога та про себе в герметизмі названий розум, який, проте, проявлений не у всіх, а тільки у святих, благих, чистих, милосердних, співчуйних і безкорисливих, тоді як у злих, жадібних, жорстоких, брехливих, заздрісних та користолюбних він проявитися не може. З рівнем морального розвитку безпосередньо пов’язується розвиток розуму, на відміну від розсудку, який індиферентний до рівня моральності і не претендує на осягнення вищої духовної сутності людини і всіх явищ, а розглядає людину та всі явища в кінечному їх прояві. Таким чином, в герметизмі намічено розрізнення двох рівнів діяльності мислення – розсудкового і розумного.

Через історико-філософський аналіз підходу Платона до проблеми самопізнання виявлено й актуалізовано ідею двоїстості людської душі, що характеризується дихотомією “розумна – нерозумна”. Душа, яка піклується виключно про тимчасові та минущі потреби тіла в широкому розумінні (багатство, кар’єра, влада), називається нерозумною на відміну від душі розумної, що прагне осягнення істини, добра, любові, краси, тобто надбання тих якостей та гідних рис характеру, які свідчать про рівень духовного розвитку людини.

Ця позиція відстоюється в ранньохристиянській концепції двоїстості людини, розробленій Орігеном, і в працях Боеція, де простежується зв’язок з платонівським розумінням людини й утверджується можливість прояву в людині її духовної сутності, що відкривається на шляху вдосконалення себе в доброчесності. Аналіз показав, що ранньохристиянська дихотомія “тварне – божественне”, що вказувала на наявність в людській природі вищого божественного первня і можливість його розвитку, в середньовічний період набула змісту, який перешкоджав духовному розвиткові людини, абсолютизуючи крайні положення дихотомій, акцентуючи увагу на гріховності людської природи і руйнуючи цілісне уявлення людини про саму себе.

У підрозділі 1.2 – “Проблема двоїстості людини у філософській думці періоду Відродження” – проаналізовано ідею двоїстості людської природи, постульовану в працях Пікко делла Мірандоли, Кардано, Кампанелли, Миколи Кузанського, Парацельса, Якоба Беме, Джордано Бруно. З’ясовано, що відродження натурфілософської концепції відповідності людини і Всесвіту, Мікрокосму і Макрокосму, ідея одухотвореності природи людини як носія “іскри божої” і одухотвореності Космосу як прояву божественного Розуму, створила основу для антропоцентристської концепції людини, де дихотомія “тварне – божественне” олюднювалася, не принижувала людську природу, а пропонувала пошук шляхів до осягнення і проявлення божественного в людині. Найбільш послідовними виразниками цієї ідеї в дусі герметичної і платонівської традиції були Парацельс і Бруно, чиї пантеїстичні погляди отримали найжорстокіший опір та засудження з боку офіційної церкви, яка визначила людині місце “нікчемного раба” і сприймала ідею самовдосконалення й підняття до виявлення вищих духовних сил як єретичну і вкрай небезпечну. Підкреслено, що, розглядаючи духовність як здатність до прояву сили духу, представники пантеїзму вказували на несумісність егоїстичних і користолюбних інтересів з можливістю опанування силами духовної природи.

У підрозділі 1.3 – “Трансформація ідеї двоїстості людської природи, яка зумовлена розвитком наукового знання” – аналізується проблема двоїстості людської природи в європейській філософії Нового часу, яка втратила під впливом розвитку науки і технічного прогресу теологічну інтерпретацію, виражену дихотомією “тварне – божественне”, і звернулася до проблеми людини з точки зору її реального земного існування.

Компаративний аналіз показав, що платонівська дихотомія “розумне – нерозумне”, яка стосується двоїстості людської душі, своєрідно відродилася у філософії Канта, де звеличувався людський розум, на противагу людським почуттям, і стверджувався моралістичний ригоризм. Однак розум у розумінні Канта, на відміну від розуму у розумінні Платона, не здатний до осягнення істини, оскільки істина, або Бог, перебувають ззовні поля чуттєвого досвіду, а тому прагнути розумом у світ надчуттєвий значить прагнути в сферу тіней та мрій. Для Платона ж розум здатний пізнавати духовну сутність явища мірою свого власного розвитку. У дослідженні показано, що кантівський розум, який заперечує можливість пізнання духовної сутності речей, є розсудок.

Таким чином, два рівні діяльності мислення – розсудковий і розумний, відображають два типи рефлексії, перший з яких звернений до світу кінечних матеріальних об’єктів і явищ, а другий – до безкінечного духовного світу, осягнення якого пов’язане з розвитком духорозуміння. Розум не приписує необхідність діяти згідно з обов’язком та істиною, він стверджує, що “істина полягає в тому, що істину слід шукати”, відмовляючись від готових визначень і рекомендацій, які виявляються нездійсненними і недоказовими з точки зору їх істинності, оскільки вони самі складають неявну основу будь-яких міркувань, нав’язуючи уявлення про добро і зло, ігноруючи ідею про шлях осягнення добра і зла.

У другому розділі – “Соціально-філософський аналіз теорії і практики духовно-морального вдосконалення” – показано, як за різних історичних умов знаходила розвиток та реалізацію ідея двоїстості людської природи і як з більшим чи меншим успіхом засновані на цій ідеї релігійні і соціально-педагогічні практики сприяли духовно-моральному розвиткові людини й удосконаленню суспільства.

У підрозділі 2.1 – “Філософсько-педагогічна думка і виховна практика античності” – докладно розглядається піфагорійська соціально-педагогічна система, що мала вплив на формування виховних ідей Платона, які, в свою чергу, формували античний ідеал виховання.

З’ясовано, що релігійною основою античного ідеалу виховання була ідея безсмертя людської душі, доктрина, яка утверджує передіснування душі до народження в людському тілі та існуванні душі у певних світах після фізичної смерті, висота і чистота яких визначається рівнем мужності, доблесті, стриманості, здатності діяти розумно і справедливо, розвинутими під час земного життя. Така філософська віра складала основу соціально-виховної практики, причому Піфагор вчив, що моральна чистота відкриває шлях до осягнення вищих знань, недоступних для тих, хто не зумів приборкати нижчу природу.

Внаслідок аналізу також виявлено, що основні педагогічні ідеї Давньої Греції, незважаючи на обмежену матеріальну та соціальну базу античної культури, були взірцем для наступних епох. До таких ідей належить давньогрецький ідеал людини, який характеризується поняттям “калокагатія”, що втілював у собі поєднання фізичної краси і духовно-моральної чистоти, причому недоліки тіла вважалися менш ганебними, ніж недоліки душі. При подальшому аналізі античної системи виховання з’ясовано, що поступове посилення інтелектуалізації морального та громадського ідеалу, посилення ролі освіти в досягненні успіхів на громадському терені послабляло та руйнувало устої традиційного давньогрецького благочестя і побудованого на ньому виховання. Розвивались софістичні школи, що навчали мистецтву диспуту, красномовності, віддаючи перевагу майстерному зображенню доброчесності як засобу досягнення соціальної мети перед дійсним володінням доброчесністю.

Аналіз реалізації ідей виховання в античний період дозволяє стверджувати, що виховання, яке розвиває в людині найвищі якості її природи – справедливість, розумність, поміркованість, самовладання, мужність, співчуття, альтруїзм, – є виховання правильне, на відміну від виховання неправильного, спрямованого на розвиток поверхневого багатознайства, самоствердження, зарозумілості, самозвеличування та інших якостей, пов’язаних з нижчою природою людини. При низькому рівні духовно-морального розвитку освіта і красномовність виступають у якості сил, здібних маніпулювати думкою народу та використовувати його з корисливою метою. Саме декларування духовно-моральних цінностей, показна моральність і набожність, з одного боку, і грубість, низькість, брехливість, з іншого, які виправдовувалися і прикривалися релігією, що перетворилася на політичну силу, призвело, зрештою, до відкидання позитивного досвіду античної культури.

У підрозділі 2.2 – “Чернецтво як інститут духовно-морального вдосконалення” – розглядаються практики християнського подвижництва, методологічною основою яких є ідея двоїстості людської природи і які визначають за необхідну умову “уподібнення Христу” підкорення і приборкання нижчої тілесної природи, перемогу над “демонами зла” у власній душі, які проявляються через гнів, жадібність, пристрасть, користь, честолюбство, заздрість та інші якості, що характеризують нижчу природу людини.

Показано, що чернецтво в християнстві, яке в першооснові припускало усамітнення, відхід від світу та “зречення від єства для отримання тих благ, що вище єства”, а пізніше – “спільне житіє” для служіння ідеалам, досягнення яких вимагало самозречення і віддалення від світу, поступово перетворюється на соціальний інститут, здатний відігравати як позитивну, так і негативну роль у духовному розвиткові особистості та суспільства.

У підрозділі розкривається суперечливість релігійного виховання, яка проявляється в легкості та доступності формально-ритуальної релігійності, проте складності формування глибокого релігійного почуття, яке робить людину дійсним носієм благочестя, милосердя, співчуття, любові. Показано, що проблема суперечності між показною, декларованою релігійністю та виявленням у людині вищих якостей людської природи (до чого, власне, закликали всі світові релігії) у сфері релігійного виховання проявлена з максимальною гостротою, що дозволяло Е. Фромму говорити про те, що люди “можуть бути “релігійними” і при цьому не вважати себе такими або, навпаки, можуть бути “нерелігійними”, хоча і вважають себе християнами”.

У підрозділі 2.3 – “Принцип природовідповідності в теорії і практиці класичного виховання” – аналізується становлення та розвиток принципу природовідповідності у вихованні як одного з основних принципів навчання і виховання.

Показано, що принцип природовідповідності у вихованні, тобто виховання згідно з природою, наповнювався різним змістом, змінюючись і розвиваючись відповідно до потреб часу. Ця зміна простежується при порівняльному аналізі праць Я.А. Коменського, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Ф. Дістервега та ін. і втілення відповідних ідей в соціально-педагогічній практиці; при цьому погляди Я. Коменського на виховання людини згідно з її природою вбачаються найбільш повними й актуальними для сьогоднішнього дня, коли проблема духовно-морального виховання загострена та потребує неформальних підходів. Обґрунтовується теза, що у виховних концепціях Нового часу поступово починає зникати ідея про необхідність розвитку божественної, або вищої природи в людині; стверджується, що природа людини прекрасна, оскільки людина створена за образом та подобою Бога, і сама здатність мислити є свідоцтвом її божественності. Показано, що соціальний запит, породжений розвитком капіталістичних відносин, викликає до життя ідеал діяльної, активної людини, яка здатна до успіху та досягнення щастя в житті земному, а принцип природовідповідності у вихованні стає більш декларативним, ніж конструктивним, вказуючи на необхідність розуміти виховний процес як вільний природний рух, що розвиває особистість. Ігнорування ідеї двоїстості людської природи призводить до послаблення однієї з найбільш сильних визначальних ідей виховання, самовиховання та самовдосконалення особистості, пов’язаної з необхідністю самообмеження, самоконтролю, самодисципліни.

У підрозділі 2.4 – “Практика духовно-морального виховання у XX столітті” – аналізуються практика комуністичного виховання та виховні системи західного суспільства.

Суперечливість комуністичного виховання полягає в тому, що в основі його лежить атеїстичне світосприйняття, що заперечує ідею безсмертя людської душі, але при цьому проголошуються ідеали, які відповідають розвиткові саме вищої природи людини — альтруїзм, моральна чистота, взаємодопомога, братнє ставлення до людей, безкорисливість, самовідданість. Духовна сутність людини розглядалася не як її вища божественна сутність, що відповідає її вищій природі, а як її соціальна сутність, тобто така, що залежить від абсолютно-матеріального буття, від існуючих феноменів соціальної дійсності. Це протиріччя призвело, з одного боку, до ідеолого-теоретичного краху радянської системи виховання, а з іншого – саме в головних положеннях теорії комуністичного виховання виявлена філософсько-педагогічна традиція як цілісний феномен світової культури. До цих положень, зокрема, належать: розуміння людини як істоти, що шукає повноти буття та абсолютних цінностей, перетворюючи себе і дійсність; необхідність існування високого ідеалу як втілення найвищих людських якостей і прагнення до морально-діяльнісної духовності (А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський); наявність органічного зв’язку між свободою особистості та прагненням до абсолютних цінностей (С.Т. Шацький); розуміння виховання як самовиховання, саморозвитку та самовдосконалення (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, Л.В. Занков, Д.Б. Ельконін, В.В. Давидов).

Тип західного мислення, що склався історично й породжений розвитком європейської цивілізації, спрямованої на підкорення природи та вдосконалення умов життя, сформував відповідний тип особистості, орієнтованої на особистий успіх, конкурентну боротьбу та самоствердження. Виховні системи західноамериканського суспільства, цінності якого формувались під впливом релігійних поглядів, значною мірою відображають потреби нижчої природи людини та формують розсудково-споживацьке ставлення до життя. Разом з тим, вплив релігії на психіку людини, яка намагається відійти від суто формально-ритуальної релігійності, іноді виявляється руйнівним, таким, що формує психічно-залежну особистість і сприяє її духовно-моральній деградації.

Аналіз показав, що виховні доктрини XX століття, як атеїстичні, так і формально-релігійні, не створювали передумов для пріоритетного розвитку духовно-моральної природи людини, одні – через відкидання безсмертної духовної сутності людини, інші – через розсудково-споживацьке ставлення до життя як прояв “західного типу раціональності”, змістовну передумову якого утворювала іудаїстсько-християнська форма релігійності.

У третьому розділі – “Проблема духовно-морального виховання в період становлення інформаційного суспільства” – розглядаються актуальні проблеми сучасного суспільства, які поставили людину перед необхідністю шукати вихід зі стану глобальної кризи, що проявляється в екологічних, соціальних, психологічних конфліктах і загрожує самому існуванню людини.

У підрозділі 3.1 – “Соціально-філософські передумови зростання значущості духовно-морального виховання в сучасному суспільстві” – розглядаються проблеми сучасного українського суспільства, які обумовлені, з одного боку, загальнолюдськими та загальноцивілізаційними проблемами, а з іншого – реформуванням українського суспільства, розвитком української державності, необхідністю формування громадянської та національної свідомості, розумно-відповідального ставлення до життя на противагу розсудково-споживацькому.

Актуалізовано проблему інформаційного суспільства, в якому засоби масової інформації виступають частіше як фактор, що призводить до розвитку нижчої природи людини, формуючи розсудково-споживацьке ставлення до життя. За таких умов посилюється роль виховання та самовиховання як процесу розвитку вищої природи особистості, формування здатності відрізняти впливи на свідомість, що призводять до руйнування духовного потенціалу особистості і суспільства.

Пріоритетність духовно-морального виховання визначає зміст громадянського і національного виховання, бо освіта, в якій духовно-моральний розвиток вважається найважливішим, закономірно буде громадянською та національною. Формування у молодого покоління почуття патріотизму, відданості Батьківщині й водночас належності до світової спільноти має будуватись на ідеї дуальності людини. Без урахування двоїстості людської природи національна свідомість може перетворитися на вузький націоналізм, патріотизм – на шовінізм, прагнення відчувати себе “частинкою світової спільноти” – на “всеядність” та невибагливість.

У підрозділі 3.2 – “Пріоритети виховання на основі принципу природовідповідності” – розглядається проблема формування пріоритетних напрямків виховання, самовиховання та самовдосконалення, які базуються на принципі природовідповідності у вихованні, що утверджує ієрархічне співвідношення вищого та нижчого в людській природі і дозволяє контролювати власні біосоціальні потреби, співвідносити їх з духовно-моральними критеріями. Доведено, що принцип контролю вищого над нижчим, який дозволяє розумно задовольняти потреби нижчої (відносно вищої) частини людської природи, і разом з тим обмежувати прояви будь-якого роду пристрастей та надмірностей, які ведуть до саморуйнування і руйнування середовища проживання, становить суть сучасного розуміння принципу природовідповідності у вихованні. Його реалізація покликана формувати розумно-відповідальне ставлення до життя на противагу розсудково-споживацькому.

Внутрішній світ людини розглядається з позицій “вершинної психології”, яка, за словами Л.С. Виготського, визначає не “глибини, а вершини особистості”. Подібний підхід до особистості простежується у В. Франкла, який, висуваючи гасло побудови вершинної психології як опозиції глибинній, стверджував, що протилежністю глибинної психології є не поверхнева, а вершинна психологія. Вершинна психологія дозволяє задавати домінанти, що визначають поведінку людини згідно з потребами її вищої природи, формувати точки ціннісного тяжіння (аттрактори), які дозволяють у потоці життєвих подій (кожна з яких, по суті, є точкою біфуркації), вибирати шлях, що веде до розвитку й прояву вищих якостей людської природи, адже людина не тільки діє згідно з тим, що вона є, але й стає згідно з тим, як вона діє (Л.С. Виготський).

Підкреслюється, що головним завданням виховання є орієнтація особистості на вищі духовні цінності, розвиток прагнення та здатності до контролю та самообмеження проявів нижчої природи, що є необхідною умовою духовного розвитку. Визнання духовно-морального виховання лейтмотивом усього виховного процесу, дозволяє розглядати найбільш важливі принципи виховання особистості з позицій духовно-морального удосконалення. Визнання самоцінності особистості у визначенні цілей її виховання, що пов’язано з демократизацією і гуманізацією освіти, аж ніяк не означає абсолютизацію потреб особистості, законності всіх її бажань та вимог. Прояви нижчої природи, які розповсюджують руйнівний вплив на інших людей і суспільство і призводять особистість до саморуйнування, мають одержувати відповідну оцінку саме через цінність особистості не взагалі, а як носія вищих людських якостей.

У підрозділі 3.3 – “Валеологічні аспекти виховання в умовах сучасного інформаційного поля” – розглядається проблема формування життєвих цінностей молоді, розв’язання якої ускладнюється негативним впливом на свідомість засобів масової інформації, пропагандою різноманітних можливостей задоволення пристрастей нижчої природи людини, що є небезпечним і протиприродним, оскільки культивує бажання і прагнення, які більш властиві тваринному світу. Запропоноване трактування принципу природовідповідності у вихованні дає можливість розглянути категорію здоров’я у її зв'язку з духовно-моральним розвитком людини, що дозволяє говорити не тільки про фізичне, але й про душевне і духовне здоров’я.

Аналізується одна з найзначущих екзистенційних складових людського буття – почуття любові, у прояві якого найбільш яскраво демонструється двоїстість та суперечливість людської природи, і доводиться, що девальвація і вульгаризація відносин між протилежними статями призводить до руйнування фізичного та морального здоров’я, зниження репродуктивної функції, деградаціі сім’ї як соціального інституту. Проблема статевого виховання в сучасних умовах набуває надзвичайного загострення і потребує розробки таких науково-методологічних засад, які б дозволили звеличити поняття жіночої гідністі та честі. Саме ідея двоїстості людської природи здатна відігравати у вирішенні цієї проблеми конструктивну роль. Визначається необхідність формування у суспільній свідомості відповідного ставлення до явищ, які принижують людину до рівня тварини, пропагують стиль та “смак” життя, що відповідає її нижчій природі і спонукає до поступової духовно-моральної деградації.

ВИСНОВКИ

1. Ідея подвійної детермінації людини, що “сублімується” у формі дихотомій “тілесне – духовне”, “тварне – божественне”, “низьке – високе”, “скінченне – нескінченне”, складає основу аргументації, що дозволяє розглядати людину з позицій незавершеності її як духовно-розумної істоти, символізує закладену в людині потентність до самовдосконалення та вказує напрямок її розвитку. В сучасних умовах використання цієї ідеї в якості наукової робочої гіпотези, яка утверджує можливість розвитку в людині вищої духовної природи в її реальному життєвому бутті, уявляється доречним і конструктивним, що дозволяє ідеї духовно-морального вдосконалення надати життєвої значущості, створити передумови для її соціальної привабливості та індивідуальної затребуваності.

2. Актуалізація й аналіз змісту ідеї двоїстості людської природи дозволяє розглядати її як філософсько-методологічну основу принципу природовідповідності у вихованні, тобто у вихованні відповідно до дуальності людської природи, що дає змогу усвідомити необхідність самодисципліни та самообмеження проявів нижчої природи і пошуку шляхів до розвитку вищої природи. Принцип природовідповідності складає методологічну основу виховання особистості, яка дозволяє в реалізації найбільш важливих принципів виховання уникнути перекосів і перебільшень у визначенні самоцінності особистості та її свободи, гармонійно з’єднувати повагу і довіру до особистості з вимогливістю, розглядати свободу в єдності з відповідальністю, права в єдності з обов’язками. З іншого боку, спрямованість виховання на розвиток вищих людських якостей при суб’єкт-суб’єктному характері взаємовідношень вчителів і учнів потребує від самих педагогів розуміння двоїстості власної природи і пошуку шляхів розвитку і проявлення вищих духовних якостей, не допускаючи фальші, лицемірства, моралізування і відірваної від життя декларативності.

3. Соціально-філософський аналіз реалізації ідеї духовно-морального самовдосконалення показав, що приниження або спотворення цієї ідеї призводить не тільки до деградації окремої особистості, але й до знесилення і руйнування держав, де в основі державно-правової практики закладені несправедливість, насильство, хитрощі, обман. Внутрішній стан держави знесилюється егоїзмом, користолюбством, розпустою, посиленням партикуляризму і відокремленості, внутрішніми суспільно-політичними суперечками та міжпартійними звинуваченнями, що призводить до економічної, соціально-політичної та правової деградації суспільства.

4. Насильство над особистістю, ігнорування її інтересів в ім’я інтересів держави, суспільства, колектива створюють передумови для накопичування і прояву в суспільній свідомості деструктивних сил, які з неминучістю руйнують суспільні відносини, пригнічують особистість, декларують норми поведінки і моральні критерії, позбавляють людину можливості просування шляхом власного пізнання добра та зла і права свідомого вибору. З іншого боку, абсолютизація інтересів особистості без розрізнювання двоїстості людської природи призводить до гіпертрофованого розвитку нижчої природи, егоїстичного, грубоутилітарного ставлення до життя, що сприяє поступовому накопичуванню екологічних, економічних, соціальних проблем, які характеризують сучасну цивілізацію. Принцип природовідповідності, що розглядає особистість як здатну до проявів і нижчої, і вищої природи, є фундаментом для розрізнювання двох типів ставлення до життя – розсудково-споживацького, яке, зрештою, руйнує соціально-екологічне середовище, і розумно-відповідального, яке виступає в якості необхідного фактора збереження й оновлення умов людського існування. Принцип природовідповідності виступає як методологічна засада гармонізації індивідуального та соціального.

5. Сучасний період розвитку суспільства характеризується, з одного боку, унікальними інформаційно-комунікативними можливостями, а з іншого – загостренням чисельних соціальних проблем, духовною деградацією та дегуманізацією суспільства. Засоби масової інформації виступають часто як фактор, що призводить до розвитку нижчої природи людини, формуючи розсудково-споживацьке ставлення до життя. За таких умов посилюється роль виховання та самовиховання як процесу розвитку вищої природи особистості, що дає змогу чинити опір маніпулюванню свідомістю та відрізняти такі впливи на свідомість, що призводять до руйнування духовного потенціалу особистості.

Запропонований підхід дозволяє при розробці у сучасних умовах концепцій громадянського та національного виховання уникнути декларативності та абстрактності при формуванні почуття патріотизму, любові до Батьківщини, національної самосвідомості та національної гордості. Без урахування двоїстості людської природи і прагнення до розвитку вищої природи національна свідомість може перетворитися на вузький націоналізм, патріотизм – на шовінізм.

6. Утвердження пріоритетності духовно-морального виховання у цілісному розвитку особистості створює передумови для розробки концепції виховання, при якому найважливішим стає не зовнішнє, а внутрішнє, не визнання в світі та самоствердження, а розвиток самовладання, волі, розуму, удосконалення і утончення вищих якостей характеру, які стають опорою у житті, як би воно не складалося. Саме рівень духовно-морального розвитку визначає здатність особистості діяти розумно й відповідально, стримувати прояви нижчої природи, які призводять до руйнування людських стосунків, здоров’я і навіть життя.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.