ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Гуцуляк Ірина Георгіївна

УДК 811.161.2’38

МОВОСТИЛЬ

УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО БАРОКО

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Чернівці – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, професор Бабич Надія Денисівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри історії та культури української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Белей Любомир Омелянович, Ужгородський національний університет, професор кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, доцент Передрієнко Віталій Аркадійович, Київський славістичний університет, доцент кафедри української філології.

Провідна установа – кафедра української мови Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України, м. Івано-Франківськ.

Захист відбудеться “4” листопада 2005 р. о 1000 годині на засіданні спеціа-лізованої вченої ради К 76.051.07 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Чернівецькому національному універси-теті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, Чернівці, вул. Коцюбинського, 2, корп. V, Червона зала.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58000, Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розіслано “3” жовтня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук,

доцент О.В.Кульбабська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українське бароко вже давно є об'єктом наукового дослідження, але зацікавлення аспектами цього стилю були спрямовані переважно в матеріальну і соціальну сфери: твори періоду Бароко Пропонуємо два варіанти написання: “бароко” – якщо йдеться про стиль, напрям і “Бароко” – коли говоримо про епоху, добу, період. розглядали насамперед як явища культури, освіти, суспільного життя, звичаїв і побуту українського народу, рідше вивчали зміст і форму цих творів.

Поза увагою українських і зарубіжних науковців тривалий час залишалася мова літератури доби Бароко, зокрема поезії (лише у спеціальних етико-естетичних, літературо- і мистецтвознавчих працях можна було натрапити на принагідні характеристики мовних барокових засобів художнього відображення дійсності). Але саме мова як матеріал і основа словесного мистецтва забезпечує підтвердження багатьох літературознавчих положень. Тому останнім часом пожвавилося вивчення української барокової поезії в лінгвостилістичному аспекті, однак дослідники розглядають, як правило, окремі стилістичні явища, як-от: метафору (К.Гулий, Л.Андрієнко), символіку (А.Виговська), композитні утворення в ролі епітетів (А.Дем'янюк) тощо.

Актуальність теми зумовлена відсутністю спеціальних праць, присвя-чених лінгвостилістичному дослідженню системи тропів і стилістичних фігур української барокової поезії. Здійснення такого аналізу необхідне, оскільки допомагає з'ясувати своєрідність мовних одиниць художніх текстів як вияву здатності поетів доби Бароко до вираження нетрадиційності й неповторності асоціативних зв'язків у сприйнятті дійсності, сприяє виявленню тих мовних засобів, за допомогою яких висловлюється ідейний і пов'язаний з ним емоційний зміст поетичних творів, і є, нарешті, необхідним для того, щоб зрозуміти себе у своїй культурній спадщині.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича у межах планової наукової теми "Теорія і практика українського мовлення в історичному і сучасному освітленні", номер державної реєстрації 0102U006598. Тему затвердила Вчена Рада Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича, протокол №2 від 26 лютого року.

Мета дослідження – вивчення мовностилістичних засобів української барокової поезії (кінець XVI – середина XVII ст.) як стилеутворювальних, конструктивних компонентів тексту, зокрема, з'ясування лінгвальної природи тропів і стилістичних фігур, їх семантики і структури, а також особливостей стилістичного використання у барокових текстах з метою підтвердити національну мовну специфіку творів українського бароко, традиції і новаторство поетичних жанрів цього стилю.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1. Проаналізувати та систематизувати досвід українського мово- і літературознавства в дослідженні явищ українського бароко у контексті загальнослов'янського.

2. Виокремити у мові творів української барокової поезії найхарактерніші барокові засоби художнього відтворення дійсності.

3. Здійснити структурно-семантичний аналіз тропів як одного із способів творення словесної образності у поезії доби Бароко.

4. Дослідити синтаксичні стилістичні фігури як засоби оформлення специфіки художнього мислення у барокових текстах.

5. Укласти словники порівняльних конструкцій і основних лексичних протиставлень, у яких реалізувалися найвизначальніші принципи поетики бароко: порівняння і контраст.

Матеріалом для дослідження послужила україномовна поезія кінця XVI – середини XVII ст. з характерними мовностильовими ознаками літератури бароко (метафоричність, ускладненість вислову, пишність фрази тощо), зокрема тексти, вміщені у збірниках: Величковський І. Твори. – К., 1972; Матеріяли до історії української піснї і вірші. Тексти й замітки. Видає Михайло Возняк. – Львів, 1913; Пачовський М. Виїмки з українсько-руского письменьства ХІ – XVIII ст. для висших кляс середних шкіл. – Львів, 1911; Сімович В. Хрестоматія з памятників староукраїнської мови (старого й середнього періоду до кінця XVIIІ ст.) з додатком вибору зі староболгарських памяток зі словничком. – Прага, 1932; Українська поезія: Кінець XVI – початок XVII ст. / Упоряд. В.П.Колосова, В.І.Крекотень. – К., 1978; Українська поезія: Середина XVII ст. / Упоряд. В.І.Крекотень, М.М.Сулима. – К., 1992; Франко І.Я. Карпато-руське письменство XVII – XVIIІ вв. – Львів, 1900.

Об'єктом дослідження є українська барокова поезія кінця XVI – середини XVII ст. – періодів раннього і зрілого бароко, тобто періодів становлення поезії бароко та її розквіту в найцікавіших формах.

Предмет дослідження – мовностилістичні засоби української барокової поезії кінця XVI – середини XVII ст.

Методи дослідження. У роботі як основний використовується описовий метод дослідження з прийомами суцільної вибірки, лінгвістичного спостере-ження, класифікації та систематизації, який полягає в тому, що мовні явища розбиваються на окремі групи на основі подібних ознак, виявлених через зістав-лення та узагальнення. Також у роботі застосовано метод семантико-стилі-стичного аналізу, який допомагає розкрити смислову й стилістичну своєрід-ність мовних засобів та закономірності їх використання; метод структурно-функціо-нального аналізу й спорадично – статистичний метод. При аналізі фактичного матеріалу зважаємо на принцип історизму, який полягає у врахуванні відповідності мовностилістичної системи творів тій епосі, коли вони написані.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційній роботі вперше на широкому фактичному матеріалі проаналізовано використані і створені поетами бароко тропи і стилістичні фігури. Підтверджено спростування ідеологічно заанґажованої у попередні часи тези про неоригінальність українського бароко; досліджено мовні риси його національної специфіки. Створено словник порівнянь за реєстровим словом – агентом порівняння і систематизований реєстр основних семантичних протиставлень – за парами антонімів.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що на основі застосованих методів одержано висновки про тропи та стилістичні фігури, які функціонували у мові української поезії бароко і які розкривають особливості відповідних жанрів художнього стилю української літературної мови XVI – XVII століть, уточнено критерії поділу мовностилістичних засобів на тропи і фігури.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання зібраного матеріалу і теоретичного його опрацювання при викладанні у вищій школі історії української літературної мови, стилістики, теорії та історії поетики, для створення спецкурсів з цих дисциплін. Матеріали дослідження можуть бути використані також у спецкурсах з лінгвістичного аналізу тексту. Укладені словники порівняльних конструкцій і основних лексичних протиставлень знайдуть практичне застосування у подальших студіях діахронної лінгвостилістики та в літературній практиці.

Особистий внесок здобувача. Систематизація й аналіз матеріалу, виснов-ки, зроблені за результатами цього аналізу, здійснені дисертантом одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Дисертація частинами і повністю обговорювалася на засіданнях кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, остаточний варіант – на спільному засіданні кафедр історії та культури української мови та сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Основні положення та результати дисертаційного дослідження були викладені на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: "Актуальні проблеми синтаксису" (Чернівці, 1997), "Творча індивідуальність і мовостиль Михайла Івасюка" (Чернівці, 1997), "Ольга Кобилянська: погляд на життя і творчість з кінця ХХ ст." (Чернівці, 1998), "Актуальні проблеми менталінгвістики" (Черкаси, 1999), "Національна ментальність і культура" (Одеса, 1999), "Біблія як пам'ятка світової літератури" (Чернівці, 1999), "Семантика мови і тексту" (Івано-Франківськ, 2000), "Історія і сучасні проблеми функціональних стилів української літературної мови" (Чернівці, 2001), "Християнство і Література: проблема взаємодії у загальнокультурному контексті" (Херсон, 2004), "Українська мова в часі і просторі" (Львів, 2004).

Публікації. Зміст дисертації розкрито у 13 публікаціях (11 одноосібних і 2 у співавторстві), з них – 10 статей у виданнях, що входять до переліку ВАК України, 1 – у матеріалах всеукраїнської наукової конференції.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (317 позицій) та використаних джерел (7 позицій), двох додатків (115 сторінок). Загальний обсяг дисертації становить 353 сторінки, з них 210 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання, окреслено об'єкт і предмет, методи і прийоми дослідження, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність отриманих результатів, вказано форми їх апробації, зазначено особистий внесок здобувача та кількість публікацій, які відображають основні результати дослідження.

У першому розділі "Ретроспекція і сучасний стан вивчення українського мовного бароко" досліджено: 1) джерела і походження стилю бароко в українській літературі; 2) співвідношення цього стилю з традиціями попередніх етапів культурного розвитку; 3) подібність і відмінність його від аналогічного явища в інших літературах; 4) специфіку стилю бароко в історії української літератури і літературної мови у контексті актуальних для того часу проблем літературної мови, її джерел, функцій та ролі в духовному житті суспільства.

Термін "бароко" на позначення "стилю епохи" вперше був використаний у німецькому мистецтвознавстві ХІХ ст. Генріхом Вельфліном, який дав позитивну інтерпретацію бароко, показав, що мистецтво, яке називають бароковим, є не менш цілісною системою, ніж мистецтво Відродження. Г.Вельфлін визначив бароко як стиль, що дотримується своїх естетичних законів. Існують різні гіпотези походження терміна "бароко". Одні виводять походження цього терміна від "barocсo" – відома з XIII ст. особлива форма схоластичного силогізму, яка приводить до хибних висновків (див. Віппер Б.). Інші тлумачать слово бароко як "перлину неправильної форми, вигадливе, примхливе, дивне". Таким чином, "бароко" – термін, що виник із своєрідного симбіозу двох віддалених за своєю семантикою слів, які зійшлися на однаковому розумінні поняття "дивний".

Немає також одностайності у поглядах на періодизацію українського літературного бароко. Думки науковців розділилися: одні погоджуються з тим, що появу стилю бароко в українській літературі можна датувати кінцем ХVІ століття, інші появу українського бароко переносять на початок ХVІІ ст. Але всі сходяться в тому, що завершується період бароко творчістю Григорія Сковороди (кінець ХVІІІ століття). Щоправда, елементи бароко ще яскраво проявилися в "Енеїді" І.Котляревського, сліди бароко бачимо і в його наступників. Але на той час українське письменство звернулося вже до нових джерел художнього натхнення і врешті-решт бароко поступилося класицизмові.

Уперше питання слов'янського бароко, і зокрема українського, було порушено вченими на ІV Міжнародному з'їзді славістів у 1958 році. Після цього з'їзду дослідження стилю бароко набуло активного розвитку. У 70-і роки до проблеми українського літературного бароко зверталися І.Іваньо, Д.Наливайко, В.Крекотень, Л.Софронова, О.Морозов та ін. Завдяки працям цих та інших учених остаточно відпали сумніви в існуванні стилю бароко в Україні, були уточнені причини появи та географічні межі поширення [Д.Наливайко, В.Крекотень], прослідкована генеза бароко у слов'янських країнах [О.Рогов], виокремлені риси стилю бароко і засоби їх вираження [О.Морозов], виписана образна система стилю [В.Крекотень, Л.Софронова], визначені ознаки своєрідності українського бароко [В.Крекотень], спільне й відмінне в бароковій культурі європейських народів [Д.Наливайко, І.Іваньо], зв'язок з іншими стилями [Б.Віппер] і традиціями народного мистецтва [М.Грицай].

Однак в історії дослідження стилю бароко були періоди забуття і навіть заперечення його існування. Однією з причин цього було те, що головним дослідником цього стилю був "найзапекліший ворог народу" Д.Чижевський, який першим глянув на літературне бароко як естетичну систему, що, маючи "власний індивідуальний характер", поєднує в собі риси культур Середньовіччя і Ренесансу.

Відродження інтересу до проблем українського бароко припадає на середину 80-х років і зумовлене усвідомленням необхідності всебічного наукового і художнього освоєння спадщини українського бароко не лише на рівні змісту, але й на рівні образності й стилю; потребою нового, незаанґажованого погляду на всі форми вияву українського барокового мистецтва, і літературного зокрема. Тоді з'явилася низка етапних праць у дослідженні українського бароко.

Останнім часом в Україні з'явилися ґрунтовні праці як про окремі аспекти стилістики бароко, так і про його літературну специфіку: О.Гнатюк, У.Добосевич, М.Іванека, Б.Криси, Р.Лужного, О.Матушек, В.Мокрого, Д.Наливайка, Б.Парахонського, М.Сороки, В.Шевченка, Л.Ушкалова та ін. Ці та інші дослідники підтвердили й доповнили висновки, зроблені раніше ними ж або їх попередниками.

Однак і ці праці мають здебільшого літературо- і мистецтвознавчий характер. Лінгвопоетика творів бароко вивчена мало. Наприклад, К.Гулий розглянув метафору – домінантну рису стилю бароко – як інструмент побудови картини світу в українській поезії XVII століття у порівнянні із західноєвропейською бароковою поезією. Дослідженню генези та особливостей структури поетичної метафори епохи Бароко присвячена кандидатська дисертація та окремі статті Л.О.Андрієнко. Короткий огляд деяких стильових рис барокової мови поетичних творів, зокрема метафори, антитези, гіперболи і літоти, поданий у статті Л.С.Козловської "У камені та в слові (про стиль барокко)". А.Виговська аналізує символіку світла в поетичній мові українського бароко. Функціонування композитів у староукраїнській поезії кінця XVI – XVII століть розглядає А.Дем'янюк. Комплексного ж мовностилістичного дослідження тропів і фігур досі не було здійснено.

У другому розділі "Тропи як способи творення словесної образності в українській поезії XVI – XVII ст." насамперед були уточнені критерії класифікації мовностилістичних засобів на тропи і стилістичні фігури: тропи – це слова, словосполучення, речення, вжиті в переносному або зміненому значенні для характеристики будь-якого предмета, явища, особи за допомогою вторинних смислових значень (оскільки у художньому мовленні поетичний зміст ніколи не обмежується буквальним змістом слів), актуалізації їх внутрішньої форми, а стилістичні фігури – це речення або складні (багатокомпонентні) словосполучення, які мають особливе розташування у тексті, зазнають структурних перетворень з метою надати висловлюванню виразності, посилити його емоційність. У дисертації проаналізовано мовностилістичні засоби, які зараховані до тропів: порівняння, епітет, символ, алегорія, перифраз, оксюморон, гіпербола, мейозис.

Засобом формування і накопичення знань людини про себе і навколишній світ завжди було порівняння, асоціативне бачення. Це бачення в період бароко було двовекторним – спрямованим вглиб себе і в небесне. А це вимагало особливих засобів, наприклад, порівнянь, для вираження результатів не лише спостережень, а й вимислів, істини й гіпотези. Не завжди аналогії, що проводяться між двома предметами, явищами, особами, бувають передбачуваними і реальними. Порівняння, створені українськими поетами бароко, якраз і є несподіваними.

Серед класично побудованих порівнянь, засвідчених нами в українській бароковій поезії, вирізняємо: 1) порівняння-уподібнення за дією, характером її протікання, наприклад, інтенсивністю, ознакою, виражені порівняльними зворотами і підрядними порівняльними реченнями, приєднаними до головної частини сполучниками яко, як, аки; у реченнях зі сполучником нhбы виражається образне порівняння на тлі уявного змісту їх підрядного компонента; 2) порівняння-зіставлення (кількості, міри, якості) – це порівняння виступає при вищому ступені прикметника чи прислівника в ролі пояснюваного члена, від якого прямо залежить зміст порівняльного підрядного компонента і часто оформлюється сполучником ниж, нhжи, паче; 3) порівняння тотожності, тобто побудоване за принципом образної аналогії – це порівняння, яке показує однаковість, рівно-значність, рівність порівнюваного, що виражається парним сполучником якъ – такъ, яко – тако або лише другим його компонентом так, сице; 4) порівняння-описи, представлені описовими порівняльними конструкціями, введеними предикатами на кшалт, подобный.

Серед класично побудованих порівнянь, засвідчених нами в українській бароковій поезії, частими є порівняння-уподібнення (сполучники яко, як, аки); порівняння тотожності (парні сполучники якъ – такъ, яко – тако або лише з другим компонентом так, сице).

Характерне використання прихованих порівнянь, які не містять зіставлення за зовнішньою подібністю, а вказують на подібність змісту двох різних явищ. Вони є алюзією на добре відомі читачам релігійні та світські твори.

Нами встановлено, що основними джерелами образів, що бралися в основу порівнянь, були: Святе Письмо та інша освячена християнською традицією книжність, зокрема патристика та спадщина пізніших церковних ораторів; антична міфологія та набутки античного письменства; новолатинська і живомовна словесність європейських народів Середньовіччя, Ренесансу та бароко; говори та книжні мови, які функціонували на українських теренах; місцеві фольклорні та літературні надбання тощо.

Серед агентів порівнянь ми виділили такі групи лексики: назви представників фауни – найбільша частотність (найменування птахів, тварин, комах, плазунів); назви астрономічних понять (друга за частотністю група); назви флори, зокрема дерев, кущів, квітів; назви людей за соціальним станом (статусом), професією, родом занять, за віком, національністю, за моральними і родинними стосунками; назви об'єктів природи, її явищ; назви побутових предметів, знарядь праці, зброї, засобів пересування; назви дорогоцінних металів, матеріалів, виробів з них; речовинні назви; назви приміщень, споруд та їх частин; назви просторових понять; біблійна і богослужбова лексика; лексеми на позначення фізичного стану людини; назви джерел звуку, запаху, кольору; назви етичних та естетичних понять; назви часових понять (зокрема, пір року, доби тощо); назви частин тіла; поняття мистецтва та літератури.

Аналіз досліджуваних творів дає підставу для окреслення лексико-семантичних груп порівнянь із такими продуктивними референтами (у спадному порядку): Ісус Христос; люди; абстрактні поняття; предмети; Божа Матір; слово; диявол; лице Боже; церква; небо; язик; глас; сльози; чрево. Найпродуктивнішими референтами порівнянь виявилися ті, що складають лексико-семантичні групи: "Ісус Христос", "люди", "абстрактні поняття" й "предмети".

Поети доби Бароко, використовуючи порівняння, намагалися знайти у навколишньому світі образні й конкретні приклади-аналогії, здатні наочно виразити людську душу чи особливості характеру. Переконатися в цьому допоможуть укладені нами Додаток А.1. Словник порівнянь, засвідчених в українській поезії кінця XVI – середини XVII ст. та Додаток А.2. Схеми референтів порівнянь, засвідчених в українській поезії кінця XVI – середини XVII ст.

Засобом оцінки світу навколо людини, людини в цьому світі є епітет. У текстах бароко епітет не потребує широкого контексту, бо його мікроконтексти надзвичайно переконливі; оригінальність же їх залежала від емоційного стану автора і характеру експресії зображуваної ситуації, але чимало епітетів почерпнуто з богословських текстів, тобто є т.зв. постійними епітетами. В українській бароковій поезії виокремлюємо такі семантико-функціональні групи епітетів: епітети-характеристики Ісуса Христа; епітети психологічної характеристики: внутрішніх якостей людей, їх рис характеру, почуттів; епітети психологічної характеристики стану людської душі; епітети внутрішньої і зовнішньої характеристики міфічних або біблійних істот; епітети інтелектуальної характеристики; епітети духовної характеристики, яку отримали: глибина віри, джерела духовності, небесні і земні пристановища людини, внутрішні властивості явищ. Також вирізняємо епітети фізичної характеристики, зокрема, земного життя людини, яке в добу Бароко уявлялося гріховним морем, і смерті, яку українські поети характеризували епітетами-персоніфікаціями; епітети – характеристики абстрактних понять, частин людського тіла та функцій людського організму; особливостей культових предметів; пір року і супутніх їм явищ природи; тварин та епітети одоративної характеристики предметів і явищ. У семантико-функціональній групі епітетів для характеристики Ісуса Христа найчастіше вживається лексема сладкій. Епітети-характеристики абстрактних понять часто утворюють протилежні за змістом пари, зокрема епітети до радості – смутку. Кількість епітетів зі значенням смутку переважає, що пояснюємо загальним песимістичним настроєм людей тієї епохи, проте для української барокової поезії, вважаємо, це не цілком типово.

Для української барокової поезії властиве нанизування, нагромадження різноманітних мовностилістичних засобів, зокрема епітетів.

Частовживаними були епітети-прикладки. Цей структурний різновид епітетів дозволяв поетам дати розгорнену образну характеристику особам, явищам. У цих випадках епітет виступав одночасно і перифразою, і порівнянням.

Характерною рисою літературної мови досліджуваного періоду є композитні утворення, які відображають індивідуальність мовотворчості поетів. Більшість складних слів, що їх використовували поети, створені ними з компонентів церковно-слов'янських лексем, таких як: благ-, сладко-, добро-, бого- тощо. Використання складних прикметників у ролі епітетів пояснюємо тим, що мова барокової поезії тяжіла до словесної гри і, як наслідок, до використання складних епітетів, а також тим, що словоскладання – один із найпродуктивніших і найпоширеніших способів творення нових слів, зокрема прикметників.

Найпродуктивнішими були моделі з першим компонентом: свhто-(фебо-), свhтло- (10 композитів); горко- (7 композитів); благо- (5 композитів); огне-, пламено-, смоло- (4 композити); злото- (4 композити); тяжко- (4 композити). Менш продуктивними були моделі з першим компонентом: остро-, много-, высоко-, сладко-, пелынно-, зло-, твердо-, а також з другим компонентом -любивый.

Мова бароко не "пряма", а "перенесена", тому всі відомі на той час у художній практиці способи інакомовлення широко застосовані і в українській поезії. Одним із таких способів є перифрастичне оформлення змісту поняття. За семантикою перифрази у бароковій поезії неоднорідні: перифрази, які образно називають Ісуса Христа; перифрази – образні називання Божої Матері; перифрази, які замінює індивідуальне точне власне ім'я історичної або реальної особи описом істотних її прикмет або особливостей діяльності.

Перифрази, використані в українській бароковій поезії, можна назвати ономастичними, оскільки вони вживалися для образної характеристики різноманітних осіб (Ісуса Христа, Божої Матері, сучасних поетам людей тощо). Значення багатьох перифраз зрозумілі обізнаним з міфологічними або біблійними образами, історичними героями та подіями читачам.

Можливе поєднання для характеристики одного денотата кількох перифраз, що типово для української барокової поезії.

Структурно перифрази виражаються: субстантивованими прикметни-ками і дієприкметниками без / із залежними словами; іменниками; іменниками із залежними прикметниками; ґенітивними зворотами (цей спосіб вираження поети використовували найчастіше).

Основні функції цього тропа: для детального, точного, образного опису особи, предмета чи явища; за допомогою перифраз здійснюється емоційний вплив на читачів. Перифрази виконують ще одну важливу функцію: вони дозволяють варіювати засоби вираження думок, уникати повторів.

Символи, звичайно, застосовували і в інших стилях, адже за цими засобами алегоричного мислення – вікові традиції. Але такої функціональної ваги, як у Бароко, вони, напевне, ніде й ніколи не мали. Це пов'язане з багатозначністю символу, з тим, що він може об'єднувати різні плани дійсності, відтворюваної поетом. Джерелом символів була передусім Біблія. Їх можна поділити на кілька семантичних груп: 1. Назви предметів, що мають символічне значення (чаша, хрест, двері, коса, сіть, меч, стріли, дзеркало, свічка). Як свідчить фактичний матеріал, чаша в українській бароковій поезії символізувала долю людини, Божий гнів, порятунок, премудрість, благодаріння, смерть. Поети використо-вували також слово "кубок" – переосмислення лексеми чаша на слов'янському ґрунті. В українській поезії доби Бароко двері набули поряд із загально-вживаними значеннями символічного значення фізичного захисту, надійної охорони від зловорожих сил. 2. Назви істот із символічним значенням (пастух, цар, вовк, ягня, лев, фенікс, орел, кокош /квочка/, пелікан, ластівка, крила). На виникнення образу-символу птаха, його крил вплинуло давньослов'янське бачення душі у вигляді птаха. 3. Назви рослин із символічним значенням (сад, виноградна лоза, рожа, лілія /крин/). Особлива роль у поезії бароко належала символові саду і пов'язаному з ним символові виноградної лози. У добу бароко на перше місце з-поміж усіх символічних значень лексеми сад висувається "сад чеснот". На позначення саду Діви Марії українські поети використовували лексему огородок, можливо, зразком послужила польська поезія, де теж були твори з подібною назвою. Під впливом античної традиції з'явилося ще одне, світське значення символіки саду: сад асоціюється з науками і мистецтвом. Використання слів-символів на позначення рослин засвідчено нами тільки у складі порівнянь. 4. Астральні назви, що мають символічне значення (сонце).

Найбільшу частотність уживань мають такі лексеми із символічним значенням: чаша, двері, хрест, сонце, сіті, вовк, сад.

Основні сфери використання слів-символів в українській бароковій поезії, окрім власне тропа-символу, – це порівняння, риторичні звертання і перифрази. Образи-символи українського бароко мають глибоке філософ-ське біблійне коріння.

За змістом і формою поезія бароко потребувала засобів алегоричної мови. Українські поети доби Бароко переосмислювали міфологічний матеріал за допомогою алегорій. Кожен запозичений з античного міфу герой або бог отримав нове смислове навантаження, почав уособлювати нові моральні якості. З античністю міф зберігав тільки зовнішні зв'язки через сюжетні ситуації і героїв. Під образами античних богів і героїв українські барокові поети "приховували" реальних людей, реальні місця, події. У творах відбувалося поєднання християнської і античної міфології: в одному творі могли зустрітися Ісус Христос і античний бог.

Наші спостереження переконують у тому, що в поезії кінця XVI – середини XVII ст. активно використовується антична спадщина, яка сприймається тільки крізь призму християнської філософії. Українські віршовані твори цього періоду насичені античними іменами. Назви богів, героїв, титанів, місцевостей, античні символи допомагали поетам реалізувати свої почуття, своє ставлення до зображуваного, осягнути світ, що оточував їх. Українська література прагнула увійти в європейський контекст, і використання античної спадщини слугувало цьому.

За допомогою оксюморона поети бароко реалізували такий принцип художнього відтворення й опрацювання навколишньої дійсності, як принцип поєднання протилежностей. У бароковій поезії компоненти оксюморонних сполучень виражені не тільки прикметником й іменником, прислівником і прикметником, але й іменником і дієсловом, двома іменниками в різних відмінкових формах, хоча поєднання прикметника й іменника кількісно переважають над усіма іншими конструкціями. Оксюморон є важливим засобом вираження обсягу й глибини світобачення українських барокових поетів.

Поети доби Бароко зверталися до гіперболи і мейозису як до прийомів формального вираження протиріч людського життя. У поетичних творах досліджуваного періоду ми виявили окреслене коло лексичних та граматичних засобів старослов'янського походження, що виражають найбільшу міру якості чи дії. Префікс пре- у бароковій поезії використовувався для вираження "гіперболізованих" позитивних почуттів і відчуттів. Таку ж функцію виконують конструкції паче всhх, вишше всhх, надъ всh. Виділяємо ще такі способи гіперболізації у текстах віршів: використання заперечної частки не і парного сполучника ани – ани або його варіантів нh – нh; відповідь на запитання, в якій перебільшення виражається за допомогою парного сполучника анh – анh; уживання модальної частки аж; застосування заперечних та означально-обмежувальних займенників, прислівників никто, нhхт, нhкгды, жаден; порівняння часу, впродовж якого відбувається одна подія, з часом "вічної" події за допомогою слова поки; уживання назви цілого замість назви частини предмета (як різновид синекдохи). У творах бароко надмірне перебільшення, насамперед позитивного, вияскравлене з особливою силою. Прикладів вживання мейозису ми виявили дуже мало. У бароковій поезії мейозис реалізувався на рівні морфології - за допомогою зменшено-емоційних суфіксів.

Третій розділ „Стилістичні фігури як засіб вияву художнього мислення поетів українського стилю бароко" присвячений аналізові стилістичних фігур.

Стилістичні фігури – це речення або складні (багатокомпонентні) словосполучення, які мають особливе розташування у тексті, зазнають структурних перетворень з метою надати висловлюванню виразності, посилити його емоційність.

Ми проаналізували найбільш вживані стилістичні фігури у поезії бароко: антитезу й контраст, повтор, тавтологію, ампліфікацію, риторичні звертання і питання, які найяскравіше творять і виражають специфічні риси цього стилю і дають можливість кваліфікувати його як оригінальне, цікаве і неповторне явище в історії української літератури й української мови.

Антитеза лежить в основі барокової поетики. Ми пропонуємо використо-вувати традиційний термін антитеза – коли йдеться про структурно виражені опозиції антонімів (лексеми, традиційні формули-характеристики, речення з протиставними сполучниками) і контраст (пропонуємо використовувати також термін контрастема) – коли маємо не протиставлення, а зіставлення понять, синтаксично оформлених як композиційно-стилістичне розгортання думки.

Структурно виражена антитеза залежно від сполучних засобів використовується з різноманітними семантичними функціями:

1. Для реалізації значення протиставлення (тобто контрасту) протилежностей у конструкціях із заперечною часткою не у першій частині й основним сполучником але та його варіантами но, леч (тільки) – у другій.

2. У семантичній функції зіставлення, коли немає заперечення будь-чого, а зображуються дві нетотожні ситуації, дії, ознаки тощо у конструкціях зі сполучниками а і але (у значенні а).

3. Для вираження семантичних відношень протиставлення у конструкціях А, В, чому слугує ритміка й інтонування фрази.

4. Зі значенням наступності дій, друга з яких протилежна першій, у конструкціях А і В.

5. Для вираження взаємопереходу протилежностей у конструкціях, що показують перетворення А на В, зміни А на В, заміни А В; а також для вираження семантичних відношень зміни А на В у поширеній у бароковій поезії антиномії вчера – нынh, тогда – нынh.

Виділяємо окремий тип антитези – компаративний, при якому як тло для протиставлення використовували порівняння.

Досить поширені у поезії бароко конструкції з контекстуальними антонімами як яскравий засіб експресії й образності, оскільки вони були нетрадиційні і переважно метафоризовані.

У поетичних текстах певні лексичні одиниці не завжди можна чітко визначити як прямо протилежні одна одній. Найчастіше це дві або більше лексичних одиниць, що творять цілісний образ з відношеннями протиставлення. У цьому випадку говоримо про контрастему.

Розглянуті антитетичні конструкції підтверджують, що опозиції, створювані в художньому тексті, за своїм багатством і різноманітністю значно перевершують те, що пропонує система мови. Українські поети доби Бароко часто вдавалися до антитетичних побудов, в яких протиставлялися поняття світла й темряви, чистоти й бруду, радості й смутку, ранку/дня і ночі, Бога і людини, Бога і диявола, землі і неба, раю і пекла, віри і гріха, чеснот і гріха, солодкого і гіркого, нового і ветхого, життя і смерті, добра і зла, багатства й бідності, мудрості (розуму) і безуму (глупства), православ'я і католицизму. У протиставленні понять життя і смерть рисою, що вирізняла українських поетів серед європейських, була помірність. Ідеологічна поміркованість найбезпосереднішим чином позначилася на поетичній практиці. Українські поети розробляли дві улюблені і взаємопов'язані теми європейського бароко – "Vanitas" ("Суєта") і "Memento mori" ("Пам'ятай про смерть"). Але вони викреслили тему "жахів" – потворності смерті й загробних мук. Протиставлення православ'я і католицизму засвідчуємо тільки в українській поезії.

Антитеза належала до домінантних стилістичних прийомів поезії бароко. Наш висновок підтверджує Додаток Б. Реєстр основних семантичних протиставлень, засвідчених у поезії кінця ХVІ – середини ХVІІ століття. Антитеза розкривала новий зміст предметів і явищ. Але значення її набагато глибше – виражати суть світогляду людини епохи Бароко, людини, що знала Єдиного Бога і створений ним світ людей, але яка жила й у власному – українському просторі й часі.

У мові творів бароко поряд з іншими художніми засобами часто трапляється такий елемент поетичного синтаксису, як повтор (звуків, морфем, слів, словосполучень та речень).

У полі нашої уваги опинився лексичний повтор залежно від місця його розташування, оскільки саме позиція слова у віршованому рядку визначала ступінь емоційного звучання, експресивного увиразнення зображуваних явищ у бароковій поезії.

Найбільшою популярністю у поетів досліджуваного періоду користувалася анафора – у бароковому поетичному тексті засіб нанизування предикативних частин безсполучникового складного речення і суміжних самостійних речень. Анафоричні повтори іменників-концептів актуалізують цей концепт, своєрідно утверджують його у свідомості читача. Нерідко анафоричний повтор оформлює риторичне питання. Анафора може виконувати роль словесних скріпів у надфразних єдностях. Проте ці скріпи не просто поєднують елементи семантично цілісного тексту, а й переймають на себе функцію концепту цього тексту. Анафоричний повтор у поезії бароко здебільшого багатократний. Поширеним був ампліфікований повтор, за допомогою якого змінювалась мелодика поетичних фрагментів, актуалізувалися важливі для сприйняття змісту тексту елементи поетичної фрази. Крім анафори, поети використовували й інші види повтору, зокрема такі, як: анадиплоза, симплока, палілогія, епаналепс, епанолепсія.

У мові барокових творів поряд з лексичним трапляються оригінальні різновиди морфологічного повтору.

Часте використання лексичного і морфологічного повторів зумовлене тим, що ця стилістична фігура посилює емоційний вплив висловлення, творить специфічну ритмомелодику, задає особливий темп мовлення. Думка, висловлена у формі стрункої, ритмомелодійної фрази, краще запам'ятовується, глибше хвилює.

Українська поезія бароко демонструє стилістично виправдане використання тавтології – стилістичної фігури, суть якої полягає у повторенні семантично споріднених або однокореневих слів, що зближує її з морфологічним повтором і часто спричинює сплутування цих засобів. У мові досліджених нами творів трапляється здебільшого тавтологія граматична, виражена різноманітними поєднаннями самостійних частин мови. З-поміж двокомпонентної тавтології це поєднання: іменника і залежного прикметника (йдеться про тавтологічний епітет); різних відмінкових форм іменників і дієслів; різних форм прикметників (переважно субстантивованих) і дієслів; іменника і прислівника; різних форм дієслова; двох прислівників. Для поезії бароко, за нашими спостереженнями, тавтологія – загалом складне, суперечливе за змістом і структурою явище – була звичним стилістичним прийомом, що забезпечував посилення емоційності, патетичності мовлення, змістової переконливості висловлювання тощо.

Ампліфікація, тобто нанизування мовних засобів, – ще одна, функціонально активна у поетичних творах бароко стилістична фігура. Ампліфікація допомагала вводити нову додаткову інформацію для вмотивування окремих думок. Вона може реалізуватися: на рівні лексики – нанизуванням синонімів, у т.ч. стійких словосполучень (синонімічний ряд міг містити власне українські слова, церковнослов'янські лексеми та лексеми, запозичені з польської мови); на рівні синтаксису – нанизуванням конструкцій з протиставним значенням; однорідних членів речення, здебільшого присудків, виражених дієсловами, іменниками у Н.в. та дієприкметниками; художніх означень і порівняльних конструкцій. Ампліфікація дає змогу читачеві запам'ятати той елемент тексту, який його найбільше вразить.

Риторичне звертання в поетичних текстах бароко відіграє важливу роль – виступає ефективним засобом зосередження й утримання уваги, визначає міру важливості сказаного. У риторичних звертаннях, як підтверджують наші спостереження, функції апеляції, а часом і номінації слабнуть, натомість посилюється функція предикації (тобто оцінно-характеризуюча). Нами виявлені такі спільні риси для всіх риторичних звертань у бароковій поезії: вираження Кличним відмінком іменника; часте поєднання з риторичним окликом, граматично вираженим вигуком "О" у позиції перед звертанням. Поети здебільшого використовували звертання-словосполучення з прикметниками – оригінальними означеннями. Для української барокової поезії характерне нанизування риторичних звертань в одному тексті з метою передати схвильоване, переповнене почуттями мовлення автора. Звичайно, кожному поетові був притаманний індивідуальний підбір і спосіб використання риторичних звертань, проте в епоху бароко поети мусили використовувати й обов'язкові компоненти таких звертань. Так, часто у розгорнутому звертанні до Ісуса Христа вживали епітети сладкій, сладчайшій.

У досліджуваних текстах за адресатністю вирізняються такі тематичні різновиди риторичних звертань: до Ісуса Христа; до Діви Марії; до реальних осіб, сучасників українських барокових поетів; до осіб, віддалених у часі, "нереальних" осіб, що були антиподами Бога або набли-женими до нього; до об'єктів релігійної сфери; до віддалених географічних об'єктів і місцевостей, які перебувають у полі безпосереднього сприйняття; до явищ емоційного й інтелектуального світу людини.

Перевага розгорнутих, нанизаних звертань показова для поетики української барокової поетичної мови. Основними завданнями, які виконували риторичні звертання у поезії бароко, були: назвати предмет, про який йтиметься далі, привернути увагу читачів, висловити своє ставлення до осіб, предметів, явищ.

Стилетворчою рисою барокової поезії є і риторичне питання. Ми вирізнили декілька їх основних типів у поезії бароко: риторичне питання, поєднане зі звертанням до реальної чи нереальної особи, до неживого предмета; звертання автора до іншої людини із запитанням, відповідь на яке, зміст якого знає сам автор; запитання-міркування про явища, які стосуються всіх, але адресовані автором до самого себе як частки оцих "усіх"; запитання-міркування, адресоване уявним співрозмовникам; запитання до 2-ої особи однини "Ти" як узагальнюючої назви кожного окремого із світу людей; звертання на "Ви" до узагальненого образу всіх людей; запитання, які передбачають відповідь "ні", "ніхто", або ствердження "так", "можеш" і т. ін. Досить часті в українській бароковій поезії випадки, коли сам мовець відповідає собі на своє ж запитання, тоді виникає відома структура "питання = відповідь". Завдяки риторичним питанням створювалася ілюзія діалогу, в якому читач брав безпосередню участь.

На підставі проведеного дослідження зроблено такі основні висновки:

1. Усебічне наукове освоєння спадщини бароко ще й досі актуальне. В історії дослідження стилю бароко були періоди забуття і навіть заперечення його існування. Відродження інтересу до проблем українського бароко припадає на середину 80-х років і пов'язане з усвідомленням необхідності всебічного наукового і художнього освоєння спадщини українського бароко не лише на рівні змісту,