КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГОРБОЛІС ЛАРИСА МИХАЙЛІВНА

УДК 82.09 – 3:17.022:392

ХУДОЖНЯ ПАРАДИГМА МОРАЛІ В ПРОЗІ

УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

(НАРОДНОРЕЛІГІЙНИЙ АСПЕКТ)

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант – | доктор філологічних наук, професор

ЗАДОРОЖНА Людмила Михайлівна,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії української літератури і шевченкознавства.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

МОРОЗ Лариса Захарівна, Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник відділу давньої та класичної української літератури;

доктор філологічних наук, професор

ГУЛЯК Анатолій Борисович, Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури;

доктор філологічних наук, професор

МЕЙЗЕРСЬКА Тетяна Северинівна, Одеський державний медичний університет, завідувач кафедри українознавства та культурології.

Провідна установа – | Національний педагогічний університет

імені М. П. Драгоманова, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 24 березня 2005 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференцзал.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “22” лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. М. Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційної роботи. Спотворення, замовчування та фальсифікація фактів, стандартизація світоглядних засад творчості митців упродовж десятиліть перешкоджали достатньо повному та глибокому вивченню всього спектру їх художнього доробку. Сьогодні це зумовлює нагальну потребу нового прочитання класики, введення до наукового обігу низки творів, вилучених із літературного процесу. Один із аспектів цієї роботи зумовив необхідність переоцінити систему образів літератури порубіжжя, запропонувати відповідні науково-методологічним засадам сучасного літературознавства характеристики героїв, переосмислити бачення суспільно значимих явищ, процесів, оприявлених у художньому контексті кінця ХІХ – початку ХХ ст., з’ясувати зв’язки письменників, котрі за будь-яких обставин не можуть існувати поза духовними традиціями, релігійним життям народу.

У контексті проблеми, обраної для вивчення, розглядається проза українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. – періоду, представленого творами, в яких у навдивовижу ємній формі порушено безліч багатогранних проблем, явлено небувало яскраві самобутні образи. Це дозволяє ґрунтовно дослідити складний комплекс моральних, насамперед релігійних, норм, правил, вимог, що вплинули на формування моделей поведінки українців, способу їх життя, культури мислення тощо.

Українське літературознавство принагідно розглядає морально-етичну проблематику прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. у нарисах про творчість письменників – Олени Гнідан, О.Засенка, Ф.Погребенника, В.Лесина, в оглядах літературного процесу – Ніни Калениченко, П.Кононенка. Цій проблемі присвячена хоч поки що незначна кількість, а проте суто спеціальних досліджень, зокрема – монографія Любові Гаєвської “Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ – початку ХХ ст.”. Авторові спостереження над еволюцією морально-етичних шукань кінця ХІХ – початку ХХ ст. допомагають оцінити здобуток українських письменників-новелістів М.Коцюбинського, В.Стефаника, Марка Черемшини, Л.Мартовича, Степана Васильченка та ін. Згадані вище вчені потрактовують поведінку і вчинки героїв, ґрунтуючись на позиціях народних моральних норм; саме це дає їм підстави засудити вплив догматичних церковних приписів на духовне буття народу, а також відірваність церкви від важливих проблем і життєвих інтересів простолюду.

Тоталітаризм, здійснюючи диктат у сфері досліджень, табуював і коло проблем, пов’язаних із релігією, забороняючи дослідникам доступ до важливих архівних матеріалів, унеможливлюючи не лише повноцінне вивчення суспільних явищ і процесів, але й художніх творів. Українська літературознавча думка ХХ ст., як і будь-яка інша галузь знань, звідала впливу широко пропагованих у радянському суспільстві атеїстичних ідей, що спричинило розмежування і протиставлення моральної та релігійної моделей у студіях учених-філологів (П.Кононенко, В.Лесин та ін.), безпідставного ототожнення релігійної та клерикальної моралі (Валентина Поважна та ін.), в той час як уже, скажімо, Любов Гаєвська зауважує “більшу гнучкість (у порівнянні з церковною) народної моралі, її гуманне ставлення до людської індивідуальності” Гаєвська Л. Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 83.. Морально-етична проблематика прози українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. потребує об’єктивних, сучасних оцінок.

Дослідження рецепції християнської моралі у творах української літератури здобувається на активізацію у середині 80-х рр. ХХ ст. Однак лише в окремих студіях, присвячених цій проблемі, літературознавці (В.Антофійчук, Ірина Бетко та ін.), констатуючи необхідність сучасного прочитання української класики кінця ХІХ – початку ХХ ст., наголошують на змістовій місткості морально-етичних питань. Проте й така акцентуація не дозволяє вповні розкрити багатогранну проблему моралі у прозі досліджуваного періоду, оскільки, по-перше, релігійні моральні норми героїв синтезують у своїй суті первісні (язичницькі) та християнські уявлення про норми та правила поведінки; по-друге, християнська мораль героя початку ХХ ст. під впливом суспільних, економічних та інших чинників зазнає посутніх змін. Чи не найпершими це помітили дослідники творчості В.Винниченка. Констатуючи оригінальний підхід письменника до питань моралі, вчені говорять про його “експерименти з мораллю” (В.Панченко), “моральну лабораторію” (Д.Гусар-Струк), розглядають проблему моралі в контексті модерністської переоцінки вартостей, що відбувається у мистецтві, культурі в цілому на зламі століть. У таких дискусіях зринають, але, на жаль, не розвиваються ідеї щодо витоків і традицій моралі.

Сучасні дослідники доробку українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст., вдаючись до оцінки релігійних моральних норм і християнської моралі героїв, ще демонструють світоглядну непослідовність, необґрунтованість висновків. Проте значення творчої праці прозаїків доби, а також роль і місце дослідженої в їх творах моралі, ґрунтованої на релігійних чинниках, заслуговують на значно глибше вивчення. Не залишаючи поза увагою загальноцивілізаційні проблеми добра і зла, землі, міжособистісних і родинних стосунків, письменники порубіжжя віків глибоко замислюються над зв’язками героя з Богом, предками, сакральними субстанціями. Це і зумовлює необхідність вивчення підкреслених у творах українських митців питань релігійної моралі, пошуків виходу з лабіринтів невизначеності у потрактуванні релігійних моральних норм.

Проза українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. дає підстави означити релігійну мораль народу як самодостатню структуру, важливу ланку релігійної духовності українців, що потребує ґрунтовного дослідження. У дисертації релігійну мораль народу досліджуємо як систему історично й емпірично посталих знань, норм, неписаних правил поведінки, що синтезують язичницькі, християнські та народні традиції, внормовують стосунки персонажа з Богом, сакральним світом, природою, громадою і визначають стиль життя, культуру поведінки, спосіб мислення та шляхи самореалізації героя.

Літературознавчий аналіз художньої парадигми моралі нашого народу в прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. посутньо вконкретнюється дослідженнями з галузей культурології, релігієзнавства, філософії, історії релігії, народознавства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексних наукових досліджень історико-літературного процесу кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дослідження виконано в межах наукової теми кафедри “Інтерпретаційний і текстологічний системний аналіз історико-літературного поступу давньої та нової епох української літератури”. Тема дисертації погоджена з Науково-координаційною радою НАН України “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України.

Мета дисертаційного дослідження – дослідити художню багатогранність сприйняття релігійної моралі народу у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст., обґрунтувати зв’язки вітчизняного літературного процесу з широким культурним контекстом, зокрема з релігійним життям народу, з’ясувати роль письменників у піднесенні значення релігійної моралі українців.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

Дослідити зв’язок українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст. з актуальними питаннями релігійної моралі народу.

З’ясувати погляди українських письменників означеного періоду на місце релігійної моралі в онтологічному статусі народу, а також її сутність, витоки й особливості; окреслити позиції письменників стосовно актуалізації феномену релігійної моралі в життєдіяльності українців.

Розкрити художнє втілення ідеалу людини віруючої, розглядаючи моральні норми народу та рівні сходження людини до Бога.

Довести пріоритетність релігійної моралі у художніх моделях взаємин героя з громадою.

З’ясувати значення етнічного сакрального у формуванні концепції героя, а також роль культури поведінки й мислення, способу життя літературного героя у відтворенні релігійних моральних норм народу.

Осягнути сутність релігійної моралі як чинника, що сприяє художньому відображенню гедоністичного світосприймання героїв літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Виявити роль релігійної моралі народу в художньому освоєнні проблем збереження довкілля, пошанування тваринного і рослинного світів, а також її органічний зв’язок із первісними віруваннями.

Розкрити культуру поведінки персонажів у ставленні до природи як до чинника, що стає репрезентатором феномена моралі у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Розширити порівняльний діапазон прози українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст., залучаючи до наукового обігу літературні джерела доби з державних і приватних архівів.

Характер поставлених завдань визначає методику дослідження: для вивчення літературного процесу, літературних явищ, питань літературного феномена моралі народу, зокрема релігійної моралі, у контексті суспільно-культурного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст. використовуємо культурно-історичний і системно-функціональний підходи; дослідження літературних творів вимагає залучення герменевтичного і структурального методів, елементів контекстуального аналізу; для студіювання сутності магістральних ідей та образів художніх творів, означення духовних домінант сфери культури, а також для кваліфікації героїв прози залучаємо здобутки міфологічної школи; осмислення релігійної моралі народу в найрізноманітніших внутрішніх і зовнішніх зв’язках героїв із явищами дійсності, сакральним світом передбачає звернення до феноменологічного методу, елементів дискурсивного аналізу, рецептивної естетики; порівняльно-типологічний підхід застосовуємо для розгортання порівняльних аспектів у роботі.

Об’єкт дослідження – велика і мала проза кінця ХІХ – початку ХХ ст., архівні матеріали (листи, щоденникові записи, нотатки різного характеру, статті, рецензії), а також публіцистичні виступи українських письменників окресленої доби, сам контекст суспільного і культурного життя означеного періоду.

Предмет дослідження – вивчення особливостей художнього відтворення релігійної моралі народу в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст., типологія зв’язків героя з дійсністю, із сакральними субстанціями, його взаємини з громадою і природним довкіллям.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають праці О.Потебні, І.Франка, О.Білецького, Олени Гнідан, О.Засенка, Людмили Дем’янівської, Ф.Погребенника, М.Наєнка, В.Лесина, Ніни Калениченко, Лариси Мороз, П.Орлика, Ю.Кузнецова, П.Кононенка, А.Погрібного та ін. із проблем аналізу художніх творів, роботи М.Бахтіна, Г._Ґ.Ґадамера, Р.Барта, науковий доробок вітчизняних і закордонних релігієзнавців, істориків релігії І.Огієнка, А.Колодного, Людмили Филипович, Галини Лозко, Б.Рибакова, Е.Тайлора, О.Пфлейдерера, У.Джемса, представників феноменології релігії Р.Отто, Е.Дюркгейма, М.Еліаде, фундаментальні філософські праці Д.Чижевського, М.Бердяєва, М.Гайдеггера, К.-Г.Юнґа, К.Леві-Строса, С.К’єркегора, М.Мерло-Понті, культурологів В.Мірчука, В.Янева, В.Липинського, О.Кульчицького, Х.Ортеги-і-Гасета, С.Грабовського та ін.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що на основі архівних матеріалів, відомих і малодоступних джерел уперше з’ясовано зміст і специфіку літературного феномена моралі, вмотивовано доцільність окремої уваги до засад релігійної моралі народу, визначено особливості сприйняття явища героями прози українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Уперше художня парадигма релігійної моралі народу досліджується системно, із залученням значного корпусу прозових творів порубіжжя, із введенням до наукового обігу раніше не публікованих архівних матеріалів Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України, Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, родинного архіву Т.Бордуляка (м. Дрогобич), що розкривають погляди письменників на мораль і релігію, висвітлюють внесок митців у формування національної свідомості та піднесення моральної культури народу.

Виявлені й досліджені маловідомі факти літературного процесу (ставлення письменників до україномовної Біблії та проповіді, співпраця з духовними особами на ниві культурного і просвітницького життя), що посутньо доповнюють характеристику суспільного та мистецького рівнів буття України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У контексті естетичних змагань доби, у зв’язках із модерністськими пошуками літераторів, а також із урахуванням наявних у розглянутих творах глибинних зв’язків системи образів із первісними віруваннями та християнською мораллю осмислено і скваліфіковано ґрунтовані на засадах релігійної моралі грані ідеалу особистості.

У роботі вперше системно досліджено шляхи плекання українськими письменниками кінця ХІХ – початку ХХ ст. гуманної особистості, яка дбає про збереження предківських традицій і постійно докладає зусиль до морального вдосконалення, а також глибокого й щирого усвідомлення Істини, явленої в образі християнського Бога.

Синтетична методологія дозволила вперше закцентувати увагу на специфіці моделі етнічного сакрального як найбільш цінному вияву філософії буття літературного героя прози кінця ХІХ – початку ХХ ст., згідно з якою вибудовувалася життєва перспектива цього героя.

Засадничо по-новому, з урахуванням первісної релігійної моралі українського народу представлено погляд героя на довкілля й еталон взаємин людини та природи. Визначено вплив релігійної моралі на життєдіяльність літературних персонажів кінця ХІХ – початку ХХ ст., а також на формування їх світосприйняття. Ці аспекти дозволяють посутньо вконкретнити концепцію героя української літератури порубіжжя.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальших студій літературного процесу, творчої спадщини українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. та висвітлення низки питань, що стосуються особливостей та національної специфіки героя української літератури; при написанні наукових праць про життєвий і творчий шлях письменників, підручників з історії української літератури, при підготовці лекцій, розробці спецкурсів і спецсемінарів із проблем вивчення української класики для студентів філологічних факультетів вищих закладів освіти. Практичне використання результатів і висновків дисертації виявляється в тому, що вони застосовуються у процесі читання курсу історії української літератури, спецкурсу “Проблеми вивчення української класики” на філологічному факультеті Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка.

Апробація роботи. Основні ідеї та висновки дисертації апробовані на наукових конференціях: “Творчість Богдана Лепкого в контексті європейської культури ХХ століття” (Всеукраїнська наукова конференція, Тернопіль, 1998); “Олександр Олесь: проблеми вивчення творчої спадщини і сучасність” (Всеукраїнська наукова конференція, Суми, 1998); “Християнство і слов’янські культури” (Міжнародна наукова конференція, Київ, 2000); “Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч” (міжвузівська наукова конференція, Київ, 2000); “Міф і легенда у світовій літературі” (Міжнародна наукова конференція, Чернівці, 2000); “Володимир Гнатюк і сучасність: фольклористика, етнографія, літературознавство” (Всеукраїнська наукова конференція, Тернопіль, 2001); “Іван Якович Франко. Письменник, дослідник літератури, культури” (міжвузівська наукова конференція, Київ, 2001); Міжнародній науковій конференції, присвяченій 188-річчю від дня народження Тараса Шевченка (Київ, 2002); “Нові підходи до філології у вищій школі” (Всеукраїнська наукова конференція, Запоріжжя, 2002); “Стан і перспективи філологічної освіти у вищих педагогічних навчальних закладах” (Всеукраїнська наукова конференція, Суми, 2002); “Павло Грабовський: проблеми творчості” (Всеукраїнська науково-практична конференція, Суми, 2002); “Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (міжвузівська наукова конференція, Київ, 2002); “Слобожанщина: Літературний вимір” (Міжнародна наукова конференція, Луганськ, 2003), “Ґендерна влада: літературні і культурні стратегії” (Всеукраїнська наукова конференція, Бердянськ, 2003), “Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ століття” (Міжнародна наукова конференція, Харків, 2003), на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Сумського державного педагогічного університету імені А.С.Макаренка (2001, 2003, 2004).

Концепція роботи, викладена в монографії, а також дисертаційне дослідження обговорювалися на засіданні кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Результати дослідження викладені у монографії “Парадигма народнорелігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.” (Суми, 2004), статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 409 сторінок (із них основного тексту – 358). Список використаних джерел нараховує 669 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність, мету і завдання дослідження, з’ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, запропоновано бачення художньої парадигми релігійної моралі.

У першому розділі – “Актуальні питання парадигми релігійної моралі й духовної культури народу в контексті українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – досліджено роль, місце і значення релігійної моралі в літературному процесі, а також у культурно-мистецькому, зокрема просвітницько-видавничому, житті України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Цінність осмисленого і поданого у першому розділі матеріалу полягає у виявленні, систематизації, введенні до наукового обігу невідомих і маловідомих фактів із біографій письменників, національного, літературного, освітнього життя України кінця ХІХ – початку ХХ ст., пов’язаних із питаннями моралі, духовної культури, релігійності українців.

У підрозділі 1.1. “Український літературний процес і релігійна мораль: стан висвітлення проблеми” зауважено, що нові факти літературного життя та біографій письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. вимагають перегляду й об’єктивного прочитання українського літературного процесу цієї доби. З’ясування зв’язків феномена релігійної моралі з національно-культурним рухом і літературним процесом означеної епохи сьогодні помітно ускладнюється через відсутність спеціальних праць, де висвітлювалися б погляди митців на характер, витоки та специфіку релігійної моралі народу. Проте у численних творах письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. розкриваються проблеми духовної культури, зокрема релігійної моралі, відповідних уподобань народу, що здатні стати джерелом для дослідження релігійної моралі українців.

Автори монографічних досліджень про життєвий і творчий шлях І.Франка, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, М.Коцюбинського, А.Тесленка та ін. зауважили широкий інтелектуальний діапазон цих письменників у підході до змалювання життя, не вдаючись увагою до наявного в цих творах зображення тісного зв’язку релігії та моралі українців. Наприкінці ХХ ст. літературознавці дедалі настійливіше повели мову про погляди українських письменників ХІХ ст. на зв’язок народу з церквою та підлягання поведінки особи приписам релігійної моралі. Однак саме оцінка релігійної моралі як складової народного світогляду в цих дослідженнях відсутня.

На основі виявлених, опрацьованих й уперше введених до наукового обігу архівних матеріалів у підрозділі 1.2. “Джерела вивчення релігії та моралі письменниками доби і діяльність митців на ниві релігійного і морального виховання народу” констатується, що матеріалами, цінними з огляду на необхідність вивчення сутності християнських постулатів і витоків релігійної моралі народу, стають для письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. твори української патристики, наукові праці відомих дослідників із теології, релігієзнавства, психології, археології, філософії, етики тощо, детальне знайомство з якими збагачує їхній світогляд, розширює коло інтересів, сприяє реалістичному моделюванню морально-етичних, релігійних вимірів життя персонажів.

Зауважено багатогранність діяльності (видавничої, просвітницької, перекладацької) письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. У цьому напрямі наголошено, що знання численних релігієзнавчих досліджень дозволяє митцям донести до читача основний зміст найважливіших праць (наприклад, М.Верна, Е.Рейсса, Ю.Вельгаузена), тим сприяючи просвітницькій діяльності серед народу, плеканню традицій моральної культури українців, окресленню нових шляхів зближення інтелігенції з народом, глибшому пізнанню характеру, психології, способу життя українця тощо.

Окрім періодики, для з’ясування специфіки релігійної моралі українського народу суттєве значення мають праці українських письменників і діячів культури, що репрезентують епоху (“Про волю віри”, “Віра і громадські справи” М.Драгоманова, “Сучасні досліди над Святим Письмом” І.Франка, “Перед широким світом” Б.Грінченка, “Хто ми і чого нам треба” Г.Хоткевича та ін.), виступи митців із лектурою морального та релігійного змісту, проповідями (Б.Лепкий, Марко Черемшина, Т.Бордуляк). Митці активно шукають шляхи розв’язання означених дійсністю проблем природи духовного первня, формування ідеалу, ролі особистості, суспільства, історичних обставин у становленні релігійних норм народу.

Це дозволяє дійти висновку, що, студіюючи наукові праці вітчизняних і західноєвропейських мислителів, українські письменники з’ясовують психологічні основи доброчинності, релігійності людини, місце загальнолюдських первнів у духовних структурах особистості, джерела, сутність і своєрідність моральних норм, схвалених офіційною церквою і народом.

У підрозділі 1.3. “Релігійна мораль народу в аналітичних дискурсах письменників” зауважено, що українські письменники розглядають релігійну мораль народу в тісному зв’язку з його психологією, історією, а також із правовими та естетичними нормами, наголошують на зв’язках моралі зі звичаями, побутом, кліматогеографічними умовами, ментальними настановами українців. Спостереження над життям, вивчення світогляду, матеріальної та духовної культури українців, зокрема фольклорних зразків, дають письменникам можливість явити релігійну мораль народу як сформовану історично, з опертям на досвід предків, як таку, що своїм корінням сягає первісних часів.

Письменники зауважують наявність впливу язичницьких вірувань на світогляд і мораль народу, виявляють розуміння великого значення в релігійній культурі українців народних традицій. Моральні правила поведінки, що синтезують язичницькі та християнські традиції, І.Франко, Олена Пчілка, Б.Грінченко, Марко Черемшина, Б.Лепкий помічають у багатій пісенній обрядовості, родинній звичаєвості, традиціях народу, що своїм змістом і символікою задовольняють його моральні запити та виховують. У прихильності українців до колядок І.Франко, І.Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Леся Українка, Б.Лепкий, Наталя Кобринська та ін. виявляють засадничі норми релігійної моралі, самобутність поглядів українців на Бога. “Бог… приходить до людей попросту, як добрий батько, котрий зблизька хоче побачити своїх дітей і повтішатися з ними” Франко І. Наші коляди // Твори: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1976-1986. – Т. 28. – С. 33.. Письменникам імпонує народне сприймання Бога, міфічних істот як взірців краси, добра, про що, зокрема, йдеться у студії І.Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології”, у статті Наталі Кобринської “Символізм в народній пісні”, у листах Лесі Українки до Олени Пчілки тощо.

У працях письменників означеної доби – “Знадоби до вивчення мови й етнографії українського народу” І.Франка, “Жінка в допатріархальну добу” Б.Грінченка, “Молоді попи” В.Стефаника, “Своя наука” Марка Черемшини, “Секта штундистів” Г.Кониського, “Сучасне становище селянки-українки” Любові Яновської – показано, яких посутніх змін зазнають моральні правила, норми, оцінки, характеристики під впливом релігійних канонів і рухів, неписаних законів, досвіду, традицій, урядової політики, – так формується релігійна мораль народу. Психоментальні особливості українців (чуттєвість, ліризм тощо), дуалістичний характер світогляду народу є вагомими чинниками демократизації релігійної моралі, її наближення до потреб життя.

Характер релігійної моралі нашого народу, як це зауважено у І.Франка, І.Нечуя-Левицького, М.Коцюбинського, Любові Яновської, М.Павлика, Марка Черемшини, Олени Пчілки та ін., допомагає йому щонайповніше реалізувати свою активність і свободу: українці поєднують християнські заповіді з народними моральними нормами, по-філософськи оцінюють вчинки людей і, відповідно релігійній моралі, визначають “міру” догани, покарання, заохочення. Для нашого народу провідною засадою у сприйнятті поведінки людей є принцип справедливості, якого дотримуються не лише у врегулюванні міжособистісних стосунків, а й у сфері матеріальної культури, що характерно для українця-хлібороба.

Численні матеріали з фондів письменників переконують, що народна релігійна мораль формується під впливом релігійних норм, а також свят, обрядів, традицій, родинного звичаєвого права, що синтезують історично й емпірично акумульовані народом знання про мораль, тим самим виповнюючи його буття. Українські письменники трактують релігійну мораль як чинник, значення якого для розвитку духовної культури народу осмислюється з урахуванням його онтологічного досвіду, численних спостережень над життям і власних спогадів. Не ідеалізуючи селянина, Б.Грінченко, Г.Кониський, В.Стефаник, Любов Яновська, Наталя Кобринська являють позитивні й негативні грані його життя, ставлення до церкви та священиків, до обрядів тощо.

На основі вивчення життя народу І.Франко у праці “Влада землі в сучасному романі”, Г.Хоткевич у статті “Земля”. Повість Ольги Кобилянської”, І.Нечуй-Левицький у трактаті “Українство на літературних позвах з Московщиною”, В.Пачовський у виступі “Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації” зауважують, що сформована під впливом сфери онтології й узгоджена з нею релігійна мораль дає українському селянинові право чинити на засадах трудової етики, обґрунтованої з позицій хліборобської філософії. Саме релігійна мораль виховує в селянина дисципліновану дбайливість і ревність у виконанні господарських обов’язків, незалежно від їх циклічної повторюваності. Характерною ознакою релігійної моралі народу є, на нашу думку, залежність від економічно-господарських інтересів, потреб життя; культ землі, хліборобської праці становить основу й підкреслює своєрідність релігійної моралі; сакрально-магічний зв’язок українця із землею – стрижень неписаних, притаманних народові й ґрунтованих на релігійному підгрунті моральних норм; повага до особистості, її бажань, почуттів, захист людської гідності, обстоювання свободи визначають гуманістичну зорієнтованість релігійної моралі нашого народу.

У підрозділі 1.4. “Українські письменники кінця ХІХ – початку ХХ ст. про роль церкви й україномовної Біблії у формуванні релігійної і моральної свідомості народу” на основі відомих і виявлених дисертанткою в архівних фондах матеріалів висвітлено погляди українських митців означеної доби на роль церкви й україномовного Святого Письма у становленні моральної культури українців. У статтях, виступах, листах, щоденниках І.Франко, Б.Грінченко, М.Павлик, Т.Зіньківський, Леся Українка, Уляна Кравченко, Наталя Кобринська та ін. порушують важливі проблеми узгодженості церковного обряду з потребами, вподобаннями, характером, темпераментом, правилами буття українців. Водночас митці серед чинників, що сприяють обрусінню народу, називають церкву, яка є речником уряду.

Діяльність письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. на ниві просвіти народу доповнює загальну панораму розвитку української культури, літературного поступу, становлення українського слова, зміцнення підвалин національно-культурної суверенності.

Другий розділ – “Ідеал людини та релігійна свідомість народу у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.” – присвячений дослідженню явлених у творах письменників цієї доби зв’язків героя літератури з Богом і громадою.

У підрозділі 2.1. “Ідеал і релігійна мораль народу у контексті естетичних змагань доби” обґрунтовано доцільність вивчення ідеалу людини в контексті проблем релігійної моралі народу. Водночас зауважено, що перебіг суспільного життя, розмаїття стильових течій, літературних угрупувань, як і здобутки західноєвропейської філософії, актуалізують проблеми ідеалу, релігійної моралі народу, поглиблюючи їх художню реалізацію у творах українських письменників.

Не сама лише філософія, зокрема Ф.Ніцше, “відкрила українським митцям негативістські антитрадиціоналістські інтенції культурного самовизначення, стала моделлю переоцінки ідеалів романтизованого минулого”, на чому наголошує Тамара Гундорова Гундорова Т. Фрідріх Ніцше й український модернізм // Слово і час. – 1997. – № 4. – С. 29., а, насамперед, реалії життя українця (безземелля, війна, заробітчанство, еміграція тощо) корегували мораль, мали вплив на сприйняття релігійних норм українців. Скажімо, теза Ф.Ніцше “Бог помер”, як зауважують українські письменники, спричиняє до значних внутрішніх зрушень і переживань героїв – від упевненості до цілковитої розгубленості, як, скажімо, виявляємо це у прозі В.Винниченка, де поведінка героя – в жодному разі не результат соціально-психологічних вправ, а свідчення глибокого осягання митцем душевних порухів, розуміння і знання суті релігійної моралі народу. Водночас, система релігійної моралі в Україні відкореговується ідеями західноєвропейських філософів, що спричиняє певне переосмислення традиційних релігійних вартостей і зумовлює особливу напругу в душі героя літературного твору, по-особливому формуючи модель ідеалу.

Творення письменниками феномена ідеалу в прозі означеної доби супроводиться гострою полемікою про сутність і завдання мистецтва, шляхи розвитку літератури, в якій дедалі виразніше заявляють про себе “нові наукові філософські формули” (І.Франко). Переважна більшість митців вітає залучення до художніх творів ідей західноєвропейських письменників і мислителів, однак визнає за необхідне зважити і на посутню роль традицій у становленні національно спрямованої літератури. Проза кінця ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує: саме традиції є тими підвалинами, на яких постає багатогранна система релігійної моралі народу, формується ідеал, що відтворює інтереси народу, підкреслює характерні прояви національного життя і самобутність героя, їхню суголосність із основними тенденціями доби.

Українські митці, глибоко осягаючи особливості становлення ідеалу, зокрема, в літературі доби, трактують останній як складну, вибудувану на національних засадах, націлену в майбутнє, пов’язану з потребами життя, культурою, поступом народу динамічну структуру, здатну визначити сенс і мету життя людини, наділеної високими загальнолюдськими якостями, у плеканні яких вагому роль відіграють релігійна мораль, звичаї, традиції, обряди, фольклор, громадоустрій народу.

У підрозділі 2.2. “Ідеал людини віруючої і проблема сходження людини до Бога” стосунки персонажа з Богом окреслюються як рух до Всевишнього, поглиблюючи, таким чином, проблему моралі й акцентуючи увагу на образі ініціативного, з багатим внутрішнім світом героя, активність якого виявляється у творенні власної молитви до Бога і святих, в облаштуванні свого храму і раю. Зміст і специфіку активності героя розглянуто з урахуванням світорозуміння, ментальних особливостей героїв, традицій релігійної моралі українців, а також народного осмислення і внутрішнього переживання Бога. Уперше застосовуючи для вивчення релігійної моралі героїв прози українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. поняття нумінозне, що розглядається в значенні “якість видимого об’єкта, або невидима присутність чогось, що викликає особливу зміну свідомості” Юнг К.-Г. Архетип и символ: Пер. с нем. – М.: Ренессанс СП “ИВО-СиД”, 1991. – С. 133. , дисертант, зауважуючи слушність спостережень К._Ґ.Юнґа в тому, що ідея Бога наділена психологічною інтенсивністю і незаперечно існує в психіці кожної людини, показує, як переживання цієї ідеї розкриває суть релігійної моралі народу, виявляє емоційно-почуттєві первні, що на них базуються його досвід і моральні традиції.

У дисертації виділено три рівні сходження людини до Бога; кожен із них уконкретнює концепцію літературного героя кінця ХІХ – початку ХХ ст., дозволяє дати сутнісну оцінку потенцій, вдачі, культури мислення народу, визначити його релігійні моральні пріоритети, тобто збагнути національну своєрідність героя літератури не лише у стосунках із людьми, а, найперше, у зображених митцями духовних взаєминах особистості з Богом, сприйнятті та розумінні людиною сакрального.

На першому (традиційному) рівні руху людини до Бога (“Камінна душа” Г.Хоткевича, “Тіні забутих предків” М.Коцюбинського) спостерігається емоційна активність особи під час виконання обрядів, дотримання звичаїв, участі у ритуалах, що їх плекають українці, виражаючи свою повагу до віри, до Бога. Сходження героя літератури до Бога на цьому рівні виявляє причетність до певного кола ідей: перебування у сфері дії традиційних народнорелігійних приписів, участі у творенні яких особа не бере. При цьому означується активність переживань персонажа, його емоційна реакція на вікодавні ритуали, обрядодійства, сповідування релігійних реґламентацій. Потрапляючи до сакрального обрядового простору, герой літератури доби по-філософськи сприймає ритуал і з шанобою до нього здійснює сходження до Бога.

Виокремлення другого рівня сходження героя літератури до Господа зумовлено потребою довести духовно-творчу роль досвіду персонажів, прагнення, здібності та можливості яких утілено в унормованому просторі релігійної моралі народу. У молитвах або спонтанних звертаннях до Бога, до святих герой не лише з власної волі зближується з Абсолютом, сакральним, але й ініціює це зближення, що створює відповідний психологічний рисунок особистості, її стосунків і, водночас, допомагає осягнути внутрішню логіку образів (“Сама, зовсім сама” Б.Грінченка, “Горе” Любові Яновської, “Харитя” М.Коцюбинського, “Юда” Ольги Кобилянської, “Весняні бурі” О.Маковея). Спілкування героїв із Богом відкриває не лише глибини богоосягнення, богопізнання, сходження людини до Бога, але й низку засвоєних народом норм поведінки у пошануванні Святого Письма і релігійної моралі. Сміливі звертання героїв до Бога (“Гріх (“Думає собі Касіяниха...”)”, “Кленові листки” В.Стефаника, “Юда” Ольги Кобилянської, “Ціпов’яз” М.Коцюбинського, “Голота” В.Винниченка) сповнені щирості, викликані бажанням глибше пізнати істину. Цілком слушною є заувага В.Зубовича про те, що Максим із новели “Сини” В.Стефаника “відчув своє право говорити із Всевишнім” Зубович В. Конфлікти доби й авторська манера митця // Слово і час. – 2002. – № 9. – С. 31., проте не тому, що втратив дружину й синів, – учинок героя, на нашу думку, зумовлений релігійною культурою селянина.

У молитвах і розмовах людини з Богом розгортається імпровізація в дусі народного розуміння нумінозного, культури мислення і способу життя. Водночас, ототожнення людини з Богом, зі святим здійснюється за оцінно-характеризуючими критеріями: згідно міри вистражданого (“Сини” В.Стефаника), згідно характеристики вчинків (“За ситуаціями” Ольги Кобилянської), згідно результатів діяльності (“Апостол черні” Ольги Кобилянської) або навіть згідно зовнішніх ознак (“Серп” М.Яцкова).

На третьому рівні сходження людини до Бога персонажі творів (“Як Юра Шикманюк брів Черемош” І.Франка, “Злодій”, “Межа” В.Стефаника, “На вовчому хуторі”, “Два платочки” Д.Марковича), бажаючи змінити життя на краще, захистити свою зовнішню і внутрішню суверенність, навіть почасти перебирають на себе певні функції Бога. Це не лише забезпечує нетрадиційне звучання образів, але й зумовлює їх суперечливість. Суть активності героїв цих творів полягає не в бажанні помститися, а в прагненні захистити результати праці, добробут родини. Важливого значення на цьому рівні набуває реалізована у самостійно витвореній молитві, рішучому вчинку свобода вибору, воля персонажа, стрижнем яких є гуманістичний первень, насамперед любов до ближнього, турбота про нього.

У підрозділі 2.3. “Релігійна мораль народу в моделі “особистість – громада” відзначено, що у прозових творах порубіжжя постає кілька типів громад: по-перше, громада, що шанує традиції та захищає інтереси особистості (“Захар Беркут” І.Франка, “Дарабов” Г.Хоткевича, “На віру” М.Коцюбинського); по-друге, громада, де традиції знівельовані та наявна байдужість до проблем ближнього (“Новина” В.Стефаника, “Поза правом” О.Маковея, “Дід Макар” Т.Бордуляка); по-третє, спільнота, специфіка громадоустрою якої визначається принципом “Людина людині – вовк” (“Правда”, “За високим тином” Любові Яновської).

Художньо відображені стосунки героя із громадою викликають у дослідників різні потрактування. Скажімо, важко погодитися з Тетяною Матвєєвою, яка стверджує, що односельці із “Землі” Ольги Кобилянської вибачають Саві “підлий спосіб здобуття землі” Матвєєва Т. “Безодня душ” як категорія гріха (за романом О.Кобилянської “Земля) // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. статей. – К.: Знання України, 2002. – С. 293.. На нашу думку, приймаючи одностайне рішення не називати вбивцю, громада захищає вибір, гідність, а також природне право Івоніки Федорчука-хлібороба. І поминальний обід на честь Михайла – не цинізм, як зауважує Тетяна Матвєєва, а засадничо вмотивований вияв згуртованості, одностайності громади.

Зауважено, що художнє висвітлення міжособистісних взаємин у громаді з морально деформованим устроєм дозволяє письменникам явити руйнування традицій релігійної моралі народу, занепад культури людини, відкрити внутрішні причини зіткнень персонажів, розширити проблематику української прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. Неповага громади до приписів, зокрема релігійної моралі, збайдужіння до ближнього зумовлюють відмежування героїв від громади (проза Любові Яновської, Грицька Григоренка). Показуючи руйнування громади, українські письменники наголошують, що людина перебуває в безнастанному пошуку, тож повинна, якщо прагне сформувати й утвердити оптимальні для повноцінної життєдіяльності зв’язки, задіяти свій потенціал. Активність, сила волі, здоровий глузд, моральність персонажа відіграють головну роль в умовах прийняття ним рішення. У такий спосіб митці поглиблюють позитивний образ, виявляють нетрадиційні підходи до моделювання нового типу літературного героя.

У третьому розділі – “Релігійна мораль народу та зв’язки особистості з етнічним сакральним” – зібрано і систематизовано літературний матеріал про сакральне та специфіку його художнього відображення у прозі українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. з урахуванням ідей О.Потебні, В.Пачовського, Е.Дюркгейма, Р.Отто, М.Еліаде та ін. Цей матеріал переконує, що до сфери сакрального ритуально-звичаєва система нашого народу включає не лише християнського Бога, але й сонце, зорі, місяць, гори, вогонь, землю, хліб, – і це закономірно дозволяє розглядати їх як нумінозне, оскільки, на думку Е.Дюркгейма, “під священними явищами не слід розуміти лише істоти, яких називають богами чи духами; скеля, дерево, джерело, камінь, тобто кожна річ може бути священною”Дюркгейм Э. Элементарные формы религии // Мистика. Религия. Наука. Классики мирового религиеведения. Антология. – М.: Канон+, 1998. – С. 217. . Водночас, сакральне, переконаний історик релігії Р.Отто, не можна описати словами – його можна лише пережити. Німецький дослідник виділяє такі характеристики сакрального: 1) те, що наводить жах; 2) потаємне; 3) захоплююче Otto R. The Idea of the Holy. – London; Oxford, 1923. – 256 p.. Ці критерії розпізнавання сакрального залучено внаслідок неодноразового вдавання письменників доби до величин, що визначають культуру поведінки, мислення, морально-етичні пріоритети персонажів.

Сакральні сонце, землю, гори у дисертації потрактовано як етнічне сакральне, що конкретизує етнокартину світу, уявлення про який склалися під впливом первісних знань, релігійних вірувань, морально-етичних норм, закріпилися у формах колективної свідомості, сприймаються як особливе, “зовсім інше” щодо профанного, з виразно окресленою деміургічною функцією.

У підрозділі 3.1. “Релігійна мораль народу і комунікативна модель взаємин епічного героя з сонцем – носієм сакральності” зауважено, що традиції сакрального у прозі українських письменників досліджуваного періоду пояснюються феноменологією сприйняття сакрального, зокрема первісних уявлень нашого народу про сонце як живу істоту, божество. Пошанування героями прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. сонця – один із виявів релігійної моралі народу, чинник закоріненого в ній ідеалу. Апелювання до