Львівський державний університет

імені Івана Франка

На правах рукопису

УДК 324 /47.74/

БАЗІВ
Василь Андрійович

ПАРТІї В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ:

УКРАїНСЬКА ПРАКТИКА І СВІТОВИЙ ДОСВІД

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути і процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів - 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі політології філософського факультету Львівського державного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Гринів Олег Іванович

Офіційні опоненти: Шкляр Леонід Євдокимович, доктор

політичних наук (Інститут політології і

етнонаціональних досліджень НАН

України, м.Київ)

Вдовичин Ігор Ярославович, кандидат

політичних наук (Львівська комерційна

академія)

Провідна установа: Національний університет ім.Т.Шевченка

Захист відбудеться 10 листопада о 15 год. 00 хв. на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д.35.051.02 при Львівському державному університеті ім.І.Франка за адресою: 290602, м.Львів, вул.Університетська, 1

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського державного університету ім.І.Франка (м.Львів, вул.Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано 8 жовтня 1999 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук В.М.Денисенко

Загальна характеристика роботи

Актуальнiсть теми дослiдження зумовлюється потребами полiтичного розвитку України пiсля проголошення незалежностi в 1991 роцi, що вимагає теоретичного осмислення сучасного партiєтворення, порiвняння його з аналогiчними процесами в iнших країнах, якi переходили i переходять вiд тоталiтарного до демократичного режиму. Динамiчнiсть полiтичних процесiв з нерiдко непередбачуваними наслiдками змушує постiйно аналiзувати їх у контекстi нинiшнього державотворення. Отже, дослiдження цiєї проблеми зберiгає свою актуальнiсть попри значне число праць, якi з’являються в нашiй державi.

Треба зазначити, що на вiдмiну вiд багатьох сусiднiх країн i навiть молодих держав на територiї колишнього СРСР Україна стоїть перед розв’язанням складних внутрiшнiх соцiальних i політичних проблем, результати якого не обмежуються рамками нашої держави, а безпосередньо стосуються розвитку подiй у Схiднiй i Центральнiй Європi. На нинiшньому партiєтвореннi в Українi вiдбиваються особливостi не лише внутрiшнього полiтичного, соцiального, економiчного й духовного розвитку, а й геополiтичне становище нашої країни на мапi свiту. Переконливий доказ – програмнi документи полiтичних партiй з протилежними орiєнтацiями. Однi партiї пов’язують майбутнє України з її переорiєнтацiєю на Європу, тобто з поверненням до окцидентального духовного кола, iншi – шукають причини нинiшньої кризи в тому, що пiсля розпаду СРСР були розiрванi зв’язки з Росiєю. Як наслiдок - партiйне протистояння, без можливостi компромiсних пiдходiв при розв’язаннi проблем, що випливають з геополiтичного становища країни. Мiжпартiйнi взаємини різних полiтичних сил не обмежуються їхнiми рамками, а зачiпають iнтереси широких соцiальних верств.

Специфiка партiєтворення в незалежнiй Українi вiдтворює рудименти свiдомостi тоталiтарного режиму, що має сприятливi об’єктивнi умови. Проголосувавши на всенародному референдумi 1 грудня 1991 року за незалежнiсть України, широкi народнi маси сподівалися на швидкi змiни свого життя в державi з великим природним i економiчним потенцiалом. Результати референдуму засвiдчили, що населення України зневiрилося не лише в полiтицi застiйних часiв, а i в перспективах перебудови, яка ще бiльше посилила кризове становище.

Посттоталiтарна дiйснiсть змусила переоцiнити колишнi сподiвання, якi вiдштовхувались вiд спрощених уявлень про життя в незалежнiй Українi, що пропагувалися лiдерами масових громадсько-полiтичних органiзацiй i новостворених нацiонально-демократичних партiй, котрi не знали реального економiчного становища колишньої радянської республiки i рекламували власнi романтичнi проекти. Крiм того, абсолютна бiльшiсть таких лiдерiв, якi вийшли iз гуманiтарної iнтелiгенцiї, показала свою непiдготовленiсть до державотворення. Критичне ставлення до певних осiб було перенесено на тi iдеї, з якими пов’язувалася їхня дiяльнiсть, бо за часiв тоталiтаризму значна частина української людностi втратила iсторичну пам’ять і перебувала в полоні iдеологiчної фальсифiкацiї минулого.

Порiвнюючи нинішнє жалюгiдне становище з минулими часами, населення почало виявляти пiдтримку тим силам, якi настійливо видають себе борцем за колишню соцiальну справедливiсть. Як наслiдок - знедоленi верстви України попали в зачароване коло: зневiренi в нинiшньому становищi, вони орiєнтуються не на майбутнє, а на минуле. Звiдси – результати виборiв до Верховної Ради України 1998 року. Сформований парламент з протилежних полiтичних сил показав свою неспроможнiсть розв’язати актуальнi питання полiтичного, економiчного, соцiального i духовного розвитку, пiдмiнив законотворчу роботу мiтинговою демагогiєю.

Дослiдження проблеми партiєтворення в Українi зумовлене ще й тим, що воно залежить вiд особливостей iсторичного розвитку різних регiонiв, наслiдком чого є неоднаковий рiвень нацiональної свiдомостi населення. Якщо в Схiдному регiонi населення схиляється до комунiстичного варiанту виходу з кризового стану, то в Захiдному – певну пiдтримку має протилежна, нацiональна орієнтація, бо в людей ще збереглася пам’ять про нацiонально-визвольну боротьбу в період війни і першi роки повоєнного перiоду i тодiшнi сталiнськi репресiї, вiд яких постраждала значна частина населення.

Звернення до процесiв партiєтворення актуалiзується також потребою знайти власнi варiанти виходу з кризової ситуацiї, не переносячи на український грунт моделей, якi дають позитивнi результати в захiдноєвропейських країнах, але в наших умовах не оправдовують сподiвань. Намагання структуралiзувати суспiльство, починаючи з партiйної структуралiзацiї законодавчого органу, довело хибнiсть таких проектiв. Звiдси – доконечнiсть не просто порiвняльного аналiзу партiйних систем у нашiй державi й розвинутих захiдноєвропейських країнах, а неодмiннiсть системного пiдходу, щоб уникнути фрагментарностi, захоплення наслiдками без всебiчного аналiзу причин.

Таким чином, дослідження проблем партiєтворення i функцiонування полiтичних партiй в незалежнiй Українi дозволяє дiйти узагальнень теоретичного значення, запобiгти абсолютизацiї окремих феноменiв, проникнути в суть процесiв.

Ступiнь наукової розробленостi проблеми. Про об’єктивне дослiдження iсторiї українського партiєтворення за часiв тоталiтарного режиму не могло бути мови. Про початок такого пiдходу можна говорити, починаючи з 1990 року, коли вийшли перші праці, присвячені полiтичним партiям. Вони давали уявлення про новi тенденцiї розвитку полiтичної системи України, яка ще перебувала у складi СРСР.

Водночас треба зазначити, що поза межами України дослiдженню проблем партієтворення приділялася увага постiйно. Як грунтовне узагальнення цих процесiв необхідно назвати праці українських вчених з діаспори І.Багряного, П.Балея, І.Майстренка, Є. Пастернака та інших, в яких дослiджується процес українського партієтворення вiд перiоду нацiонально-визвольних змагань до припинення цього процесу пiсля встановлення на захiдноукраїнських землях компартійного режиму. Безумовно, ці праці упродовж цiлих десятилiть не доходили не лише до широкої аудиторiї українських читачiв, а й до науковцiв на українських землях.

Пiсля проголошення незалежностi України з’явилися дослiдження, якi дають повнiше уявлення про процес партієтворення у пiслярадянський перiод. Серед праць українських полiтологiв безпосередньо стосуються проблеми нашого дослiдження монографiї, пiдручники i статтi В.Андрущенка, А.Бiлоуса, І.Варзара, С.Вовканича, Є.Головахи, М.Головатого, О.Гринiва, В.Журавського, В.Зайцева, А.Колодiй, О.Красiвського, В.Кременя, М.Кугутяка, В.Полохала, В.Потульницького, А.Романюка, М.Слюсаревського, М.Томенка, В.Трипольського, В.Хмелька, Н.Черниш, Ю.Шаповала, Ю.Шведи, Л.Шкляра, О.Якуби та iнших. Однi з них дозволяють сформувати уявлення про процес становлення багатопартiйностi в Українi , а iншi - аналiзують роль полiтичних партiй у полiтичнiй системi суспiльства перехiдного перiоду. Трансформацiйнi перетворення українського суспiльства, що пов’язанi iз становленням нової полiтичної системи, дослiджуються як на загальнонацiональному, так i на регiональному рiвнях.

Для дослiдження проблем партiєтворення важливе значення мають матерiали науково-практичної конференцiї «Полiтична опозицiя: теорiя та iсторiя. Свiтовий досвiд та українська практика», яка вiдбулася в 1996 роцi. На нiй порушувалися проблеми полiтичної опозицiї в Українi в iсторичному і регiональному аспектах, її правовi основи, значення досвiду зарубiжних країн i т.iн.

Об’єктом дисертацiйного дослiдження є партiї в перiод переходу вiд тоталiтарного до демократичного режиму.

Предмет дослiдження – особливостi становлення i функцiонування багатопартiйностi в перехiдному перiодi українського державотворення у контекстi свiтового досвiду.

Мета та завдання дослiдження полягають у тому, щоб визначити генезу полiтичних партiй в Українi та обгрунтувати специфiку партiйної структуралiзацiї на парламентському рiвнi.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

-спираючись на результати дослiджень українських i закордонних вчених, проаналiзувати роль партiй у рiзних сферах суспiльного життя при тоталiтарному i демократичному режимах;

-дослiдити генезу нинiшнiх полiтичних партiй в Українi та обгрунтувати їх генетичну типологiю;

-виявити специфiку демонополiзацiї ролi КПРС у становленнi багатопартiйностi в Українi, спроби її адаптацiї до нових умов i тактику виборчої боротьби при загостреннi полiтичної ситуацiї;

-з’ясувати особливостi полiтичної орiєнтацiї електорату в рiзних регiонах України, його сприйняття певних виборчих партiйних програм, прiоритети нацiональних чи соцiальних цiнностей;

-проаналiзувати особливостi парламентської дiяльностi партiй, їх спiвпрацю при розглядi важливих питань державного i суспiльного життя;

-впровадити в широкий науковий обiг архiвні матерiали й узагальнити статистичні дані про особливостi партiєтворення в Українi в перехiдний перiод, а також дiяльнiсть парламентських фракцiй.

Методологiчна i теоретична основа та джерельна база дослiдження. Методологiчну основу дисертацiї становлять структурно-функцiональний, порiвняльний i прогностичний методи. Використано принципи об’єктивностi та iсторизму як методологiчнi засади наукового пiзнання. Дисертацiя спирається на загальну теорiю систем. Важливе значення мають такi методи теоретичного дослiдження, як аналiз, синтез, аналогiя, узагальнення, метод прийняття рiшень. Зi спецiальних наукових методiв застосовано аналiз статистичних даних i результатiв конкретно-соцiологiчного дослiдження.

Дослiдження грунтується на фундаментальних iдеях теоретикiв свiтової та української полiтичної науки, працях сучасних вiтчизняних і закордонних науковцiв, зокрема тих, в яких аналiзуються проблеми методологiї та методики пiзнання суспiльно-полiтичних процесiв.

При аналiзi парламентської дiяльностi партiй дисертант використовував нормативнi акти України, Нiмеччини та деяких iнших держав, виступи лiдерiв провiдних полiтичних партiй, державних дiячiв, аналiтичнi матерiали з перiодичної преси. Щоб проаналiзувати процес переходу вiд монопартiйностi до багатопартiйностi на межi 80-х – 90-х рокiв, дослiджено матерiали Львiвського обласного державного архiву, в яких вiдображенi тодішні подiї не лише в областi, а й в усiй Українi. Вперше на дисертацiйному рiвнi узагальнено результати парламентських виборiв 1998 року.

Наукова новизна дисертацiї полягає в тому, що в нiй на основi нових архiвних i статистичних матерiалiв, аналiзу їх у контекстi свiтового досвiду дослiджується перехiд вiд монопартiйностi до багатопартiйностi в Українi у процесi становлення нової полiтичної системи. Спираючись на них, сформульовано вiдповiднi висновки, що становлять науковий внесок дисертанта i виносяться на захист:

-вперше впроваджено в науковий обiг архiвний матерiал про тактику керiвництва КПУ в умовах посилення полiтичного протиборства i втрати впливу на органи державної влади на рубежi 80-х – 90-х рокiв;

-видiлено п’ять груп колишньої компартiйної номенклатури залежно вiд варiантiв адаптацiї до нових умов: 1) вихiдцi з КПРС - нинiшнi нацiонал-демократи i нацiоналiсти, якi прагнуть громадсько-полiтичної самореалiзацiї; 2) iнтелектуальна частина, котра безуспiшно використовує старi правила гри для демократизацiї полiтичного життя; 3) номенклатура з адмiнiстративного апарату, збагачена в ходi приватизацiї; 4) номенклатура з соцiалiстичної економiки, яка сподівається на вiдновлення старих методiв господарювання; 5) ортодоксальна частина iдеологiчних працiвникiв;

-запропоновано генетичну типологiю нинiшнiх полiтичних партiй в Українi, що дозволило видiлити їх сiм типiв: партiї, якi заявляють про свою спадкоємнiсть з однойменними попередницями до утвердження тоталiтарного режиму; партiї нацiоналiстичної орiєнтацiї, спорiдненi з ОУН; партiї бiльшовицької i прокомунiстичної орiєнтацiї; партiї нацiонально-демократичної орiєнтацiї як вихiдцi з масової громадсько-полiтичної організацiї НРУ; партiї молодих прагматикiв; партiї за клановими iнтересами; партiї однодумцiв харизматичного лiдера;

-обгрунтовано похiднiсть партiйної структуралiзацiї парламенту вiд рiвня полiтичної культури населення, що, з одного боку, спростовує як хибне намагання певних полiтичних партiй, насамперед, їхніх лiдерiв розпочати полiтичну структуралiзацiю суспiльства з партiйної структуралiзацiї парламенту, а з іншого боку, дозволяє з творчим підходом використати досвід західноєвропейських країн у цій сфері;

-на основi статистичного матерiалу про вибори 1998 року виокремлено партiї регiонального впливу, показано неспроможнiсть створити постiйнi полiтичнi коалiцiї на принциповiй платформi в парламенті, пiдмiну їх тимчасовими ситуативними блоками при збiгу певних конкретних iнтересiв, наслiдком чого нерiдко є вирiшальна роль випадковостi при розглядi важливих питань державного i суспiльного життя.

Теоретичне i практичне значення дисертацiї. Висновки на основi фактологiчного (архiвного i статистичного) матерiалу, переосмислення щодо умов перехiдного перiоду в Українi результатiв дослiджень i полiтичного аналiзу закордонних вчених i державних дiячiв мають як теоретичне, так i практичне значення. Вони дозволяють поглибити знання про партiєтворення на українських землях, розширити уявлення про парламентську дiяльнiсть як феномен партiйної дiяльностi в полiтичнiй системi суспiльства, диференцiйовано пiдiйти до аналiзу полiтичних орiєнтацiй електорату в рiзних регiонах, охарактеризувати нинiшнє державотворення в Українi у контекстi полiтичних процесiв у захiдноєвропейських державах. Отже, їх можуть використати як полiтологи, так і соцiологи, культурологи i правники в науково-дослiдницькiй i педагогiчнiй роботi.

Положення дисертацiї не обмежуються рамками теорiї, а виходять безпосередньо в практичну дiяльнiсть. Узагальнений статистичний матерiал допомагає зрозумiти особливостi нинiшнього полiтичного розвитку в Українi i певною мiрою прогнозувати його тенденцiї на найближче майбутнє. Пiд таким кутом зору висновки дисертацiї цiкавi для партiй, громадських органiзацiй, органiв законодавчої i виконавчої влади, мiсцевого самоврядування при пiдходi до полiтичних процесiв як на загальнодержавному, так i на регiональному рiвнях. Водночас, отриманi у дослiдженнi результати допомагають також засобам масової iнформацiї орієнтуватися в особливостях нинiшнього державотворення, насамперед, при аналiзi дiяльностi парламенту України, мiжпартiйних взаємин i внутрiшнього розвитку самих полiтичних партiй.

Матерiали дисертацiї можуть сприяти виробленню стратегiї i тактики полiтичних партiй як у загальнодержавному масштабi, так i в регiонах. Вони мають важливе значення для прогнозування перебiгу виборчих кампанiй, опрацювання науково-обгрунтованої програми пiдвищення полiтичної культури населення.

Апробацiя результатiв дослiдження. Матерiали, теоретичнi результати i практичнi висновки дисертацiї використовувалися в безпосереднiй практичнiй роботi автора. Вiд другої половини 80-х рокiв вони публiкувалися в перiодичних виданнях, зокрема у газетах «Робiтнича газета», «Молодь України», «За вiльну Україну», «Український шлях» та iнших. Автор мав можливiсть апробувати їх, працюючи депутатом Львiвської обласної ради народних депутатiв i в органах виконавчої влади, для створення механiзму полiтичної спiвпрацi рiзних партiйних органiзацiй, громадських i нацiонально-культурних об’єднань на регіональному рівні.

Про результати дослiджень автор доповiдав на теоретичних конференцiях у вищих навчальних закладах мiста Львова упродовж 1997-1999 рокiв, зокрема в Львiвському держунiверситетi iменi І.Франка, Державному унiверситетi «Львiвська полiтехнiка», Львiвськiй фiлiї Української Академiї державного управлiння при Президентовi України, а також в Інститутi народознавства НАН України, Інститутi українознавства iм. І.Крип’якевича НАН України. Практичнi висновки використанi у доповідях на науково-практичних конференцiях львiвської крайової органiзацiї Конгресу української iнтелiгенцiї, різних партiйних органiзацiй i нацiонально-культурних товариств Львiвщини.

У 1998-1999 роках прочитано у Львiвськiй фiлiї Української Академiї державного управлiння при Президентовi України спецкурс «Партiї як суб’єкти державотворення», який розроблено за матерiалами дисертацiйного дослiдження

публiкацiї. Результати досліджень викладено в 4 наукових публікаціях (3 брошури і 1 стаття) загальним обсягом 9,4 д.а. На основі проведених досліджень видано два томи науково-публіцистичних праць «Шлях з рабства» (Львiв: Свiт, 1999). Різні аспекти дисертаційного дослідження порушувалися в періодичній пресі.

Структура дисертацiї зумовлена основною метою i завданнями дослiдження. Дисертацiя складається з вступу, трьох роздiлiв, висновкiв i списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, окреслюється предмет і об’єкт дослідження, формулюється його мета і завдання, визначається її новизна, теоретичне і практичне значення.

У І розділі «Партії при тоталітарному і демократичних режимах (теоретико-методологічні підходи)» зазначається, що внутрішнім змістом перехідного періоду є системна трансформація, тобто перехід до нової якості суспільної організації. Оскільки предметом дисертаційного дослідження є партійні системи, то доконечно порівняти особливості політичних партій при демократичному й тоталітарному режимах. При їх полярній відмінності безумовним є те, що в обидвох політичних режимах партії є ключовими чинниками організації влади. Звідси - поспішне перенесення критеріїв та теоретичних установок, розроблених західною політологією параметрів у дослідженні феномена політичної партії, не завжди слугує об’єктивному пізнанню істини.

Посттоталітарний світ, у якому перебуває нині українська суспільність, у тому числі й політикум, уже не в минулому тоталітаризмі і не в майбутній демократії потребує особливих підходів у процесі його пізнання. В межах досліджуваної проблеми винятково важливо, передовсім, зосередитися на визначенні взаємодії колишньої тоталітарної і майбутньої демократичної партійних систем, оскільки у поточний історичний момент вони творять суперечливий симбіоз, що призвело до політичної стагнації, яка паралізує весь спектр державотворчих, в тому числі соціально-економічних процесів. Як частина системи партія - це один з однорідних складників, котрі співіснують на засадах конкуренції і творять демократичний політичний процес. Якщо такі партії формуються на фундаментальних засадах демократичного правління, то КПРС, яка репрезентує тоталітарне суспільство і характеризується всіма його родовими ознаками, грунтується на зовсім інших методологічних засадах, адже її монополію утверджено конституційно. Якщо Комуністична партія Радянського Союзу і може розглядатися як частина партійної системи суспільства, то це частина, яка рівна цілому. У західній політології вже тривалий час переважає думка про умовне означення КПРС як партії.

Походження та функціонування КПРС дає всі підстави для того, щоб не називати її партією у класичному розумінні. Особливий тип партії, створеної за ленінськими настановами, уможливив створення особливого керівного класу, який практично був справжнім ядром тоталітарної політичної системи радянського зразка.

В умовах плюралістичного суспільства та багатопартійної системи кожна з партій змушена виборювати владу в умовах конкуренції. Натомість тоталітарна партія такої конкуренції не знає. Незалежно від того, яким шляхом вона прийшла до влади - парламентським, як нацисти у Німеччині, чи збройним, як більшовики в Росії, її владне становище зберігається до того часу, доки існує сама система тоталітаризму, серцевину якої вона становить.

При однопартійному тоталітаризмі ніхто нікому не збирається передавати владу‚ отже, вибори втрачають будь-який сенс, бо їх результати відомі заздалегідь.

Цим зумовлюється ставлення до виборів значної частини населення в умовах нинішнього посткомуністичного розвитку‚ коли виборча процедура й надалі розцінюється‚ як формальність‚ яка не має впливу ні на кількісний та якісний склад влади‚ ні на рівень життя. Прищеплення морально-психологічної установки демократичного світогляду‚ яка полягає у тому‚ що на виборах виборці реально обирають як владу‚ так і завтрашні соціально-економічні умови власного існування‚ - одна з ключових проблем становлення як громадянського суспільства‚ так і самої політичної системи держави.

Формування влади на засадах змагальності партій - не єдина запорука звільнення від свідомості часів тоталітаризму. При номенклатурному тоталітаризмі усіма сферами життя суспільства не управляють‚ а командують не легітимні державні‚ а нелегітимні партійні органи.

Як кожна автономна одиниця у політичній системі суспільства‚ політична партія функціонує за її внутрішніми законами. Статутні засади виражають суть явища. Наділяючи партію такими високими повноваженнями у процесі здійснення демократичного способу державного правління‚ суспільство вимагає забезпечити якнайвищий рівень демократичності внутрішньої самоорганізації і принципів правління самої партії.

Тоталітаризм розпочинається з тотальної влади в ідеологічній сфері, а вже відтак - над знаряддями і засобами виробництва та всіма іншими сферами суспільного життя. Без потужної не лише репресивної, а й ідеологічної машини примусу існування тоталітарної політичної системи, як і тоталітарної партії, було б неможливим.У політичній системі, яку побудовано на теоретичній концепції марксизму-ленінізму, кожен громадянин повинен постійно перед собою бачити образ ворога, як фактор перманентної монолітності.

У дисертації зазначається, що засновники теорiї елiт Г. Моска і Д. Белл сформулювали три шляхи формування елiт: «елiта кровi», яка оволодiває владою завдяки силi — вiдповiдає рiвню доiндустрiального суспiльства; «елiта багатства», яка оволодiває владою завдяки грошам — вiдповiдає рiвню iндустрiального суспiльства; «елiта знань», яка оволодiває владою завдяки розуму — вiдповiдає рiвню постiндустрiального суспiльства.

Як випливає з такого аналiзу, Україна на стартi трансформацiї полiтичної системи отримала вiд попередньої, тоталiтарної полiтичної системи притаманну їй першу з трьох названих елiт. У цьому полягає особливiсть i складнiсть трансформацiйних процесiв в Українi, як, зрештою, у всьому посткомунiстичному свiтi. Щоб виявляти iманентнi засади формування сучасних українських партiй, доцільно звернутися до стратифікації номенклатури, яку можна подiлити на п’ять умовних категорiй. Перша — це тi теперішні демократи i нацiоналiсти, якi вийшли з КПРС ще в 1990 роцi. Мотив їхнього перебування у владному чи близьковладному полі полягає не стільки у прагненні влади, скільки у потребi громадсько-полiтичної самореалiзацiї. Ця частина практично сповна «перероблена» демократiєю i може служити кадровим мостом при переходi вiд тоталiтарної до демократичної полiтичної системи. Друга — iнтелектуальна частина номенклатури, серцевина її апарату з його дивовижною здатнiстю пристосуванства і з тривалим досвiдом партiйного управлiння. Вона досконало оволодiла новою демократичною риторикою, але генетично не спроможна змiнювати правила апаратного мистецтва i готова поставити їх на службу демократiї, хоча це практично неможливо. Третя — так званий «корпус заворгiв», який використовує виробленi в партапаратi дiловi навички у процесах приватизацiї, реформування, особливо у сферi виробництва. Вона намагається застосувати досвiд адмiнiстрування у привласненiй в ходi приватизацiї економiцi, але цьому перешкоджає ринкова стихiя, яка не піддається камандним iмпульсам. Освоєння захiдних засад маркетингу та менеджменту проходить дуже болiсно та низькоефективно. Четверта — так званий «червоний директорат», колишнiй другий ешелон номенклатури, який представляв «новий клас» безпосередньо у сферi виробництва. Він тужить за старими часами, коли замiсть того, щоб заробляти грошi чи ресурси, їх можна було значно меншою цiною «вибити» у Держпланi чи ЦК КПРС. Нарешті, п’ята категорiя — ортодоксальнi комунiсти, переважно секретарi з iдеологiї, якi у першi двi групи вступити не наважилися, а у двох останнiх, куди вони рвалися, їм не вистачило мiсця. Виходячи з їхнього теперiшнього становища, їм поки що пiдходить ленiнська iдеологiя з її квiнтесенцiєю — «все вiдiбрати i подiлити».

Ця п’ятикатегорiйна, все ще елiтарна площина накладається на атомiзовану багатопартiйну систему. На цьому етапi трансформацiї вона намагається пристосуватися до демократичних реалiй. Її особливий спосiб адаптацiї полягає у тому, що вона намагається жити у нових умовах, сама по сутi не змiнюючись. Її влаштував би спосiб управлiння демократичний за формою, але номенклатурний за змiстом. Тому взаємодiя полiтичних партiй у процесi трансформацiї полiтичної системи — це, передовсiм, взаємодiя управлiнських, соцiальних, iдеологiчних, морально-психологiчних елементiв обидвох полiтичних систем — тієї, що була, i тієї, до якої йдемо. У нинішньому перехідному перiоді спостерiгаються рiзнi форми проявів цiєї взаємодiї: вiдторгнення, поглинання, синхронiзацiя, взаємоблокування. Вiд темпiв гармонiзацiї цього процесу i досягнення оптимуму залежатиме не тiльки динамiка трансформацiї полiтичної системи, а й термiн і характер проходження перехiдного перiоду загалом за всiма соцiально-економiчними та суспiльно-полiтичними параметрами.

У ІІ розділі «Політичні партії в Україні, їх генеза і типологія в сучасних умовах» досліджуються джерела українських політичних партій. Особливістю українського політичного руху в ХХ ст. є те, що з самого початку в ньому чітко простежуються дві орієнтації: одна - на національне визволення, а інша ставить на перше місце розв’язання соціальних проблем. Однак у Галичині до вирішення соціальних і національних питань підходили як до єдиного процесу з двома гранями, а в Наддніпрянщині поряд з таким підходом під впливом російських соціал-демократів проявилася негація національного питання. Специфіка партійного розвитку в двох частинах роз’єднаної країни далася взнаки у період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., а далі - у міжвоєнний період. На східноукраїнських землях партійне життя в сучасному розумінні започатковує у 1900 році Революційна українська партія.

Партійне життя на українських землях зазнало значних змін після поразки національно-визвольних змагань. Найбільше це стосується східноукраїнських земель, які ввійшли до складу СРСР. Політичні партії соціалістичної орієнтації, зокрема Українська соціал-демократична партія й Українська партія соціалістів-революціонерів сподівалися на еволюцію більшовицького режиму, вважаючи терор за тимчасове явище, спричинене воєнним часом. На західноукраїнських землях, які окупувала Польща, становище було інакше, хоча Галичина і Волинь мали певні особливості. В українському політичному житті цих земель проявилися три основні орієнтації: радянофільська, з опорою на власні сили - невизнання прав окупаційної польської влади, у 1929 р. виникла Організація українських націоналістів, яка виходила з того, що лише суверенна держава забезпечить всебічні інтереси нації.

Генезу української багатопартійної системи повоєнного періоду доцільно розпочинати з кінця 50-х років, коли виникла підпільна група, яка ставила перед собою мету створити Українську робітничо-селянську спілку як легальну організацію. До аналізу тодішнього тоталітарного режиму «Проект програми УРСС» підходив з марксистсько-ленінських позицій, звертаючи увагу на те, що фактично Україна перетворилася в колонію Москви з деякою культурною автономією. Отже, у складі СРСР Україна не має можливостей для нормального політичного, економічного і культурного розвитку. Через пропаганду серед українського народу УРСС ставила перед собою мету добитися виходу із СРСР. Як самостійна соціалістична держава Україна мала залишитися в співдружності соціалістичних держав. УРСС ставила перед собою як перше завдання завоювати демократичні свободи, щоб організувати весь український народ на боротьбу за створення незалежної Української держави.

Ця нереалізована ідея відродилася наприкінці 80-х років у діяльності Товариства української мови ім.Т.Шевченка (1989р.). Саме його виникнення було першим серйозним викликом тоталітарному режимові, який вже не міг діяти старими методами: воно виступило як зародок партії з визначеною організаційною структурою, одним з фундаторів масово-політичної організації під назвою «Народний рух України».

Створення Руху - це вже новий крок на шляху створення багатопартійної системи. Виступаючи за перегляд взаємин України з іншими союзними республіками СРСР на підставі нового Союзного договору, Програма НРУ фактично обгрунтувала перебудову СРСР на засадах конфедерації. НРУ формувався як організація, яка виражала інтереси не лише українців, а й національних меншин в Україні, виступала за розвиток національної культури всіх національностей, які населяють УРСР. За короткий час Рух здобув особливу популярність серед населення України, хоча його вплив у різних регіонах не був однаковий. На противагу Рухові ставлення до КПУ зазнало значних змін. Ще з 1986 року розпочався вихід з КПРС, спостерігалося постійне збільшення числа таких вихідців. Протидіяти цьому процесові компартійне керівництво виявилося неспроможним. Наприкінці 1989 року так звані (за офіційною термінологією) «неформальні» організації (НРУ, УГС, УНДЛ та інші) вступили у виборчу кампанію з концепцією і тактикою боротьби проти кандидатів у депутати від КПРС. КПУ в нових умовах рекомендувала своїм кандидатам у депутати вступати в такі громадські організації, як НРУ і Товариство української мови ім.Т.Шевченка, створювати собі політичний імідж радикальними виступами на мітингах із конкретною передвиборною програмою. Після виборів виявилося, що 42,9% опитаних виступають за розпуск КПРС, а 35,8% не підтримуватимуть її на наступних виборах.

Вже в середині 1990 року розпочинається формування багатопартійної політичної структури УРСР. З Руху спочатку вилонюється Українська республіканська партія, а після неї - Демократична партія України. Назви двох партій засвідчують намагання копіювати партійну систему США без всебічного врахування особливостей соціального і національного розвитку.

Складна політична ситуація змусила компартійне керівництво орієнтуватися на те, щоб створити КПРС імідж «партії соціального захисту людей». Якщо при такій роботі партійної організації в трудовому колективі відчує користь кожен працівник, а в регіоні - кожна сім’я, тоді населення не допустить до виведення парторганізації з підприємства чи установи. Отже, йшлося про те, що надалі КПРС буде спиратиметься не на силу закону, а на самоправність охлократії.

Вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів (1990р.) засвідчили, що КПРС зазнала невдачі, особливо у західних областях, в яких фактично влада перейшла до депутатів від Демократичного блоку.

Нині в Україні існує більше 70 політичних партій. У дисертації обгрунтовується генетична типологія українських партій, хоча деякі з них не відповідають національним інтересам. Виділено 7 типів партій. Перший тип - це партії, які заявляють про свою спадковість з українськими партіями, що діяли на нашій території, зокрема в західному регіоні, до 1939 року. Другий тип - партії націоналістичної орієнтації. Третій тип - партії більшовицької і прокомуністичної орієнтації. Четвертий тип - партії національно-демократичної орієнтації, які фактично походять від НРУ як масової громадсько-політичної орієнтації. П’ятий тип - партії, які об’єднують молодих прагматиків. Шостий тип - партії, які створені для задоволення інтересів певного клану. Сьомий тип - партії, які гуртують прихильників лідера, котрий завоював вплив антирежимною діяльністю або прагне вийти на першорядні ролі в нинішній ситуації міжпартійної боротьби.

Отже, партійна система незалежної України лише починає формуватися, що проявилося під час парламентських виборів 1998 року.

У ІІІ розділі «Парламентська діяльність партій: проблеми партійної структуралізації» досліджуються особливості участі політичних партій як виразників політичної волі громадян у виборах до Верховної Ради України на основі змішаної системи. Аналіз правової норми про пропорційні вибори за партійними списками дозволяє дійти висновку, що в ній порушується конституційний принцип рівноправності громадян, а також неоднакова відповідальність народних депутатів перед виборцями.

Недоліки змішаної системи виборів були очевидні. Її підтримали ті політичні партії, які мали найбільший вплив серед виборців, незалежно від їхніх орієнтацій: в цьому питанні і КПУ, і НРУ були одностайні. Прихильники такої системи виборів посилалися на досвід західних країн, хоч формування нинішньої партійної системи в них охопило тривалий період часу. Приміром, в Німеччині чотири напрями партійної системи (консерватизм, лібералізм, політичний католицизм і соціалізм) виокремилися ще в 60-х роках минулого століття, а партійна структуралізація законодавчого органу ФРН має кілька десятиліть.

Як свідчить робота нинішнього складу Верховної Ради України, застосування змішаної виборчої системи виявилося передчасним і не сприяло адекватному відображенню суспільних інтересів у найвищому законодавчому органі держави, головним чином, через незрілість політичних партій і несформовану партійну систему. Водночас, порівняння виборчого законодавства України і ФРН переконує, що партійну структуралізацію Верховної Ради можна було би значно поліпшити, якби адаптувати до наших умов особливості німецької виборчої системи.

Порівняння парламентської діяльності політичних партій в Україні та західних державах дозволило дійти висновку про те, що на результати голосування наших виборців впливає низький рівень політичної культури. При тоталітарному режимі фактично допускалася підміна понять: під виборами розумілося голосування за одного кандидата, тому населення мало ритуально демонструвати відданість режимові. Звідси - складність переходу від політичної культури тоталітарної системи до західної політичної культури. Виборець не може за короткий час переорієнтуватися з механічного опускання бюлетеня до виборів за змішаною системою, коли на місця в парламенті претендувало три десятки партій і блоків. Не знаючи їх програм і виборчої платформи, виборець, як правило, віддає голос за ті партії, які йому відомі, хоча бувають і винятки.

Прихильники пропорційної виборчої системи спиралися на те, що голосування за партійними списками допомагає політичному розвиткові країни, який доконечний для формування нормального громадянського і політичного суспільства. Однак конкретно-соціологічні дослідження показали, що майже 40% виборців напередодні виборів до парламенту не орієнтувалися у виборах за партійними списками. До того ж, виборці надають особливої ваги професії депутата (27%) і особистості (25-28,3%), а особа партійного лідера цікавить від 4,6 до 5,9% опитаних.

Голосування за політичні партії в умовах нашої держави насправді означає голосування за осіб, які входять у першу «п’ятірку», тому кожна партія намагається репрезентувати себе широко відомими діячами, котрі нерідко далекі від політичної діяльності, бо професійно займаються спортом, літературою, мистецтвом тощо. Після виборів вони мають право відмовитися від мандата - і він переходить до особи, яка невідома широкій громадськості. Крім цього, вибори за партійними списками мають нерідко далекі від моралі дії окремих народних депутатів. Звідси - феномен своєрідних «партійних перебіжчиків», які керуються не політичними принципами і засадами моралі, а кон’юнктурою.

Аналізуючи результати останніх парламентських виборів, дисертант доходить висновку, що на них вплинули безпосередньо такі чинники: рівень національної свідомості, погіршення життєвого рівня населення, як наслідок складної економічної ситуації, рівень політичної культури, ознайомлення чи неознайомлення з програмовими цілями партій, а також використання адміністративних важелів. Такий висновок підтверджують результати голосування у різних регіонах України.

У Західному регіоні найбільший вплив здобув НРУ як партія національно-демократичної орієнтації, а вплив КПУ, порівняно з іншими регіонами, тут найнижчий. Водночас, лише десята частина виборців проголосувала за блок «Національний фронт», хоч така ідеологія мала тут найбільший вплив у 40-х роках. Крайні праві партії не здобули навіть 1% голосів. Цілком логічно стверджувати про досить помірковану й виважену позицію виборців цього регіону, яка не дуже залежить від кон’юнктури. Про роль адміністративних важелів свідчать результати голосувань у двох різних областях: Дніпропетровській - за ВО «Громада» і Закарпатській - за СДПУ(о).

Симптоматичний успіх на цьому тлі також Партії зелених України. Він засвідчує, з одного боку, розчарування в спроможності нинішніх політичних партій змінити життя на краще, а з іншого, прагнення населення до змін. Як наслідок - виборці голосували за партію, яка нічим себе ще не проявила, а вийшла на політичну арену як антипод інших партій, протиставивши їм переконливу програму. Такий успіх «анонімності» пояснює й те, що всі свої мандати ПЗУ здобула за партійним списком і жодного в мажоритарному окрузі.

Єдина правоцентристська партія, яка здобула на парламентських виборах друге місце за числом голосів, - Народний рух України. Він вийшов на вибори з програмою «Новий шлях України», в якій багатослів’я переважає над конкретними завданнями і конструктивними пропозиціями. У передвиборній кампанії керівництво цієї партії претендувало на роль єдиного суперника КПУ і лівих сил взагалі, що переоцінювало можливості НРУ. Сама виборча агітація нерідко грала не на користь цієї партії, бо зводилася до декларативних гасел на кшталт «Потрібні зміни». Оскільки основний електорат НРУ в Західному регіоні, в якому переважає зважена позиція, то там подібні гасла не могли мати успіху.

Проаналізувавши причини успіху і невдач політичних партій на останніх парламентських виборах, дисертант порівнює посттоталітарний партійний розвиток України й Німеччини, що дозволяє виділити певні особливості. По-перше, формування партійної структури парламенту в ФРН полегшувалося тим, що в ній було заборонено діяльність тоталітаристської націонал-соціалістичної партії. В Україні заборона діяльності КПУ як провінційної організації КПРС становила лише короткий період, за який вона змогла реанімуватися, створивши ряд партій комуністичної і прокомуністичної орієнтації, три з яких (КПУ, ПСПУ, і СПУ в блоці з СелПУ) подолали 4-відсотковий бар’єр на парламентських виборах. По-друге, припинення діяльності націонал-соціалістичної партії відкрило широкі можливості для проведення відповідних реформ у всіх сферах суспільного життя, а в Україні такі реформи гальмуються. По-третє, німецький народ мав попередні, дототалітарні традиції політичного життя в плюралістичному суспільстві, а в Україні подібний досвід мали жителі лише західноукраїнських земель, які у міжвоєнний період перебували під Польщею і Чехо-Словаччиною. По-четверте, вибори за партійними списками в ФРН полегшувалися тим, що в ній проявилася тенденція скорочення числа політичних партій, внаслідок чого на політичній арені залишилися три основні суб’єкти (християнські демократи, соціал-демократи і ліберали). В Україні в передвиборний період число партій збільшувалося, що ускладнювало самі вибори, тому перехід до виборів за змішаною системою не привів до поліпшення політичної структуралізації парламенту.

Зваживши те, що основний водорозділ між передвиборними партійними програмами зумовлює ставлення до реформ, дисертант робить висновок на основі відповідних конкретно соціологічних досліджень. Їх результати дозволяють стверджувати, що противники реформ орієнтуються на людей старшого і похилого віку, з нижчим освітнім рівнем. Їх електорат , в основному, в Південному і Східному регіонах. Отже, при вмілій організації виборів і належній просвітницькій роботі реформістськи орієнтовані партії мають добрі шанси, які на останніх парламентських виборах не були використані.

У висновках узагальнено основні положення та сформульовано підсумки дослідження.

При відмінностях і протилежностях тоталітарного і демократичного режимів політичні партії виступають як основні чинники організації влади. Однак, поспішне перенесення критеріїв і теоретичних установок, параметрів у дослідженні партій, які розробила західна політична наука, не завжди сприяє об’єктивному аналізу політичного розвитку суспільства перехідного періоду, в якому переплітаються рудименти тоталітаризму і новації демократії.

Тоталітарна партія не знає конкуренції в боротьбі за владу, бо таку конкуренцію витіснила монополія. Як наслідок вибори органів державної влади перетворюються у звичайну формальність. З цим пов’язаний рудимент трактування виборів у посттоталітарному суспільстві як формальності, нерозуміння ваги свого голосу і відмова від участі у виборах.

Монопартійна диктатура, яка панувала сімдесят років на основній частині українських земель, перервала процес партієтворення, що розпочався наприкінці ХІХ століття. Тодішній партійний рух втілював дві орієнтації, кожна з яких визнавала як пріоритет або національне, або соціальне визволення, що дозволяє певною мірою зрозуміти й нинішнє партієтворення в Україні.

Генезу нинішньої багатопартійної системи в Україні доцільно починати з кінця 50-х років, коли виникла підпільна група,