КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГРИМИЧ МАРИНА ВІЛЛІВНА

УДК 94:398.1:340.141(477) “18/19”

ЗВИЧАЄВО-ПРАВОВА

ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА УКРАЇНЦІВ

ХІХ – початку ХХ ст.

Спеціальність – 07.00.05 – Етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Борисенко Валентина Кирилівна,

професор кафедри етнології та краєзнавства

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: – доктор історичних наук, академік НАН України,

віце-президент НАН України,

професор Курас Іван Федорович,

директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України–

доктор історичних наук, професор

Кожолянко Георгій Костянтинович, завідувач кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича МОН України–

доктор історичних наук, доцент

Курочкін Олександр Володимирович,

провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології

імені М. Рильського НАН України

Провідна установа: Інститут народознавства НАН України

Захист відбудеться “28 ”березня 2005 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “21 “ лютого 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент О.Г.Сокірко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації відповідає основним науково-теоретичним та фактологічним завданням історичного дослідження. Її складовими частинами є вступ, 4 розділи, висновки і список використаних джерел та літератури (461 позиція, 39 с.). Загальний обсяг дисертації – 410 с.

Вступ. Актуальність дослідження. Сучасна українська наука перебуває в складному трансформаційному стані: відбувається глибокий злам в об'єктах досліджень, розширюється їхня тематика, в тому числі відкривається доступ до тих тем, які колись вважалися забороненими; активно переосмислюється і вводиться до обігу досвід і надбання світової науки; відбуваються суттєві зміни у методологічних засадах наукових пошуків, поглиблюється увага до їхнього джерельного забезпечення. Сказане стосується всіх гуманітарних наук, але передусім історії, яка завжди мала статус ідеологічної дисципліни. Етнологія, котра в Україні функціонує в системі історичної науки, нині також намагається вийти з прокрустового ложа радянської етнологічної школи. Це досить болісний процес, бо хоча тематика досліджень змінюється, а акценти розставляються відповідно до вимог сьогодення, методологічні принципи еволюційного бачення історичного процесу, формаційний підхід до нього залишаються старими, значно обмежуючи горизонти його дослідження, особливо в теоретичному плані. Разом з тим визначилася позитивна тенденція на переорієнтацію етнологічної науки зі статики на динаміку.

Однією з маловивчених тем в українській етнології є звичаєво-правова культура українців. На відміну від інших сфер етнологічної науки – традиційної духовної та матеріальної культури – народна юридична культура тривалий час залишалася непріоритетною темою. Наукова традиція звичаєво-правових досліджень була розпочата в ХІХ ст. П.Чубинським, О.Єфименко, О.Кістяківським, І.Франком та іншими визначними етнографами і продовжена в 1920-1930-х рр. передусім представниками „Комісії для виучування звичаєвого права України ВУАН”, однак за радянських часів була перервана на багато десятиліть. Це не могло не позначитися на вивченні теми, і навіть поява кількох цікавих публікацій з цього питання в радянський час не могла охопити всієї багатовимірності та глибини звичаєво-правової культури українців. Крім того, бракувало саме теоретичних розробок з питань звичаю та суті звичаєвого права, звичаєво-правової культури. Це й зрозуміло: в радянському заідеологізованому суспільстві не могло бути місця соціальному звичаю, існували лише норми радянської моралі, а термін „звичай” вживався лише в контексті побутової культури та обрядовості.

Звичаєво-правова культура займає важливе місце в історико-культурній спадщині українського народу, оскільки тривалий час українці не мали своєї держави, а законодавство сусідніх держав не враховувало особливостей традиційного господарювання, етнічної специфіки землеволодіння і землекористування, особливостей народної правосвідомості та ментальності, що створювало ситуацію, за якої право практично не мало сили, і тоді прогалини в законі займав звичай. Соціальні відносини в селянському середовищі переважно регулювалися звичаєвими традиціями, пристосовуючись до закону, а часом і відверто ігноруючи його.

Тимчасом сучасні етнополітичні та державотворчі процеси в Україні, що супроводжуються активною законодавчою діяльністю, потребують нагального переосмислення звичаєво-правової спадщини українців, особливо у сфері земельних відносин, інституту власності, народної економічної культури, у зв’язку з потребою адаптації молодого законодавства незалежної України до специфіки української ментальності, до стереотипів господарювання і народно-правових ідеалів. Особливо гострою є вічна проблема землі, що дається взнаки при створенні сучасного земельного кодексу. Дискусії з цього приводу не стихають у різних колах – політичних, економічних, культурних. У зв’язку з цим питання звичаєво-правового інституту власності на землю є однією з найактуальніших проблем сучасної науки.

Отже, можна констатувати, що тема звичаєво-правової культури українців є актуальною і значимою не лише з точки зору наукової, а й історичної, економічної та політичної. Так, з погляду наукового, актуальність дисертації полягає в переосмисленні історико-культурної спадщини українського народу, з’ясуванні реальної картини регулювання соціальних відносин на селі в ХІХ - на початку ХХ ст., виявленні механізму взаємодії права і звичаю та причин витіснення другим першого, у з’ясуванні основних рис української правосвідомості як складової національної ментальності. З погляду історичного, актуальність дослідження полягає в поверненні історичної справедливості щодо специфіки української соціальної історії та звичаєво-правової культури, зокрема в спростуванні ототожнення російської общинності та української громадської форми господарювання і самоуправління. З погляду економічного, тема дисертації є актуальною, оскільки дає можливість розібратися в причинах існування в сучасній ринковій стихії України (переважно на мікроекономічному рівні) тих економічних звичаїв, які не вкладаються в нормативну економічну модель, часто ігнорують, а то й руйнують її, оскільки базуються на народно-звичаєвих економічних стереотипах. З погляду політичного, актуальність дисертації виявляється у її корисності при створенні нового законодавства незалежної України з урахуванням специфіки народно-юридичного досвіду українців у сфері земельного права, інституту власності, сімейних відносин.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна робота є складовою комплексної наукової програми науково-дослідницьких праць Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності України” (номер державної реєстрації 0196U015204), виконувалася у рамках програми „Історія формування і розвитку української держави” (номер державної реєстрації 01БФ046-01) історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є українське селянство – всі категорії і групи українських селян в державному просторі Російської імперії, Австрії та Австро-Угорщини, які виробили специфічну народно-юридичну культуру.

Предметом досліження є звичаєво-правова культура селян ХІХ – початку ХХ ст. у таких її проявах: 1) народна правосвідомість; 2) конкретна практика розв’язання різних конфліктних або потенційно конфліктних ситуацій у сфері власності, сімейних звичаїв, а також договірно-зобов’язальних звичаєвих відносин.

Мета дисертаційної роботи полягає у з'ясуванні основних рис звичаєво-правової культури українців ХІХ - початку ХХ ст.

Реалізація цієї мети вимагає розв'язання конкретних завдань: –

осмислити доробок дослідників, які займалися питаннями, пов'язаними з народним звичаєм, проаналізувати тенденції у висвітленні важливих наукових проблем, зокрема співвідношення звичаю і права, тяглості і гнучкості звичаєво-правової традиції, а також увести в обіг сучасної науки їхні наукові позиції та висновки;–

окреслити основні народно-правові уявлення українського селянина ХІХ ст. щодо поняття власності та її форм; проаналізувавши народний юридичний словник, співвіднести основні риси народної правосвідомості з офіційним баченням права власності; –

простежити, в яких формах реалізувалися в ХІХ ст. подвірне та общинне землеволодіння, як на українських теренах виявлялися окремі колективні форми господарювання; визначити історичні форми народно-правових уявлень про спільну власність та простежити, як вони позначилися на сервітутних суперечках;–

на основі залучення нового джерельного матеріалу, зокрема рішень волосних судів, громадських урядів тощо, зосередити увагу на звичаях розподілу сімейної власності, спадкування; прояснити проблеми так званого „жіночого права” у сфері правонаступництва і з’ясувати причини розвиненості в українців інституту приймацтва; –

на прикладі договірно-зобов'язальних правовідносин виявити специфіку шлюбних та інших сімейних угод, причини побутування окремих архаїчних економічних звичаїв у побуті українського селянина ХІХ ст.;–

продемонструвати історичність звичаєво-правової культури, зокрема, простежити, як протягом ХІХ – початку ХХ ст. вона змінювалася під впливом соціально-економічних та законодавчих змін, як позначилися на ній аграрні реформи 1848, 1861, 1866 років; з'ясувати регіональний аспект звичаєво-правової традиційної культури, зокрема, як в окремих місцевостях України, що перебували в межах різних держав та чинного законодавства модифікувалися народно-правові звичаї, визначити, які риси української звичаєво-правової економічної традиції є загальними, а які – локальними;

узагальнити особливості функціонування звичаєво-правової традиційної культури українців.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХІХ і початок ХХ ст., тобто останній період побутування традиційної культури в доіндустріальному суспільстві. Виділення цього історичного періоду для етнологів є закономірним, оскільки він демонструє певну історико-культурну цілісність, що виявляється у взаємодії архаїчних традиційних форм побутування культури і нових соціокультурних явищ, породжених входженням у селянське середовище капіталістичних відносин.

Територіальні межі дисертації охоплюють всі етнічні українські землі, незалежно від того, в межах кордонів якої держави вони перебували в означений період.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, системності та об’єктивності з залученням порівняльно-історичного, ретроспективного методів, а також історико-функціонального, системно-структурного і конкретно-історичного аналізу етнологічних об’єктів, що обумовлено предметом пізнання і конкретними завданнями.

Вивчення народно-звичаєвої культури українців – тема, що потребує інтердисциплінарного підходу. Саме тому в дослідженні аналізуються і узгоджуються між собою дані етнолінгвістики (простеження народної термінології, етимології народно-юридичних термінів), власне етнології (звичаєвість українського села, ознаки народної правосвідомості), соціальної історії (соціально-економічна ситуація українського селянства ХІХ - початку ХХ ст., соціальний аспект землекористування тощо), історії права (вивчення законодавства і проблеми його реального втілення в життя). Саме такий комплексний підхід дав можливість об’єктивно оцінити реальну звичаєво-правову ситуацію в Україні в означений період.

За допомогою перспективного в сучасній світовій етнології і юридичній антропології методу емпатії аналіз явищ народної юридичної культури українців здійснюється не під кутом зору тогочасного діючого законодавства, а з точки зору її носіїв – селян, і з позицій народної правосвідомості. Це дало змогу зрозуміти логіку звичаєво-правових відносин в українському селі ХІХ – початку ХХ ст.

Наукова новизна дисертації полягає у спеціальному, системному вивченні звичаєво-правової та соціальної культури українського селянства з урахуванням народної правосвідомості; всупереч узвичаєній в українській науці традиції окремішнього вивчення історії та культури західноукраїнських земель і „великої” України, подається комплексний аналіз звичаєво-правової культури з усієї української етнічної території; зосереджено увагу на народно-юридичній термінології; уперше простежено взаємодію звичаю і права; подано характеристику практично нерозроблених у ХХ ст. питань сервітутного та чиншового права; запропоновано принципово інакший спосіб бачення уявлень про спільну власність в народній правосвідомості; введено до наукового обігу велику кількість архівних джерел (переважно рішень волосних судів і матеріалів анкетування селян ХІХ – початку ХХ ст.).

У дисертації пропонуються цілком нові класифікаційні підходи до систематизації явищ звичаєво-правової культури українців, засновані на методиці емпатії.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що на основі вивчення народної правосвідомості, народної юридичної термінології, застосування звичаю на практиці в дослідженні створено принципово нову теоретичну базу, яка може бути корисною для інших історико-етнологічних та соціо-історичних досліджень.

Інтердисциплінарний характер дослідження зумовлює його корисність для різних дисциплін гуманітарної науки – передусім для етнології, соціальної й аграрної історії, а також історії та теорії права, юридичної антропології. Сформульовані у дисертації висновки, проливають світло на специфіку української ментальності й національного характеру.

Результати дослідження можуть бути використані у законотворчій діяльності української держави, зокрема при роботі над земельним кодексом, а також у розробці нормативних положень щодо економічних принципів господарювання селянських та фермерських господарств з урахуванням досвіду народної економічної культури та ментальності українців.

Основні положення, висновки та матеріали дисертації впроваджуються автором на кафедрі етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка при читанні лекційних курсів „Етнологія та етнопсихологія”, „Історична етнологія України”, „Звичаєве право українців”, „Соціальна антропологія”, „Світоглядні уявлення українців”.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на наукових конференціях: Українсько-фінський науковий симпозіум „Україна та Фінляндія: західні і східні впливи на історію та культурний розвиток” (Київ, 19-20 травня 2000 р.); Міжнародна науково-практична конференція „Український жіночий рух і процеси державотворення” (Київ, 1-2 вересня 2000 р.); Всеукраїнська наукова конференція „Українська етнологічна наука на межі ХХ-ХХІ століть” (Львів, 29-30 березня 2001 р.); ІІ Українсько-фінський науковий симпозіум „Історико-етнологічні дослідження і національна ідея” (Київ, 18-19 травня 2001 р.); ІІІ Українсько-фінський науковий симпозіум „Сучасні напрями історико-етнологічних досліджень: тенденції і перспективи” (Київ, 22-23 травня 2003 р.). Основні положення і висновки викладено в публікаціях автора загальним обсягом 72,8 друкованих аркуші, у тому числі двох персональних монографіях і 20 статтях.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” подано результати аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, а також зроблено огляд і класифікацію джерел.

У підрозділі “Історико-етнографічні, історико-правові та соціо-історичні дослідження” систематизовано наукові праці, пов’язані з означеною проблематикою, таким чином: 1) дослідження звичаєвого права; 2) наукові праці з соціальної та аграрної історії; 3) історико-правові дослідження. Всі вони подаються за хронологічним і регіональним принципами. Такий підхід дає змогу простежити історію вивчення звичаєвого права як дослідницький процес, а не механічний набір окремих дослідників та їхніх праць. Регіональний принцип класифікації виділяє, з одного боку, праці західноукраїнських дослідників, а з другого, – науковців Російської імперії, оскільки історія дослідження звичаєвої культури в обох регіонах дещо відрізняється за концепціями, хоча й метод дослідження є ідентичними.

Друга половина ХІХ ст. продемонструвала потужну хвилю звичаєво-правових досліджень у Росії. Це зумовлено тим, що підготовка реформи 1861 р. та її втілення в життя виявили цілий ряд нерозв’язаних проблем: закони, що діяли в державі, в середовищі селянства „не працювали”, селяни продовжували жити за виробленими століттями принципами і нормами, дотримуючись традиційних економічних та правових звичаїв. Через це державні урядові органи змушені були розпочати акцію з вивчення юридичних звичаїв селянства, існували навіть спроби кодифікувати звичаєве право. Паралельно в науці була витворена високопрофесійна школа з вивчення народно-правової культури селян.

Хоча окремі праці щодо правових та економічних звичаїв українців з’являлися і в першій половині ХІХ ст., систематичне вивчення звичаєвого права нашого народу розпочалося з науково-збирацької діяльності Російського географічного товариства, зокрема його Південно-Західного відділу, та науково-збирацької роботи видатного діяча української науки П.Чубинського Чубинский П. Очерки народных юридических обычаев и понятий в Малороссии // Записки Русского географического общества по отделению этнографиии. – СПб., 1869. – Т.ІІ. – С.679-715; Чубинский П. Краткий очерк народных юридических обычаев, составленный на основании прилагаемых гражданских решений // Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским Русским географическим обществом. Юго-Западный отдел: Материалы и исследования, собранные д.чл.П.П.Чубинским. – СПб., 1872. – Т.6. – С.29-80 (Далі – Труды этнографическо-статистической экспедиции...).. Взагалі наукова школа ХІХ ст. із вивчення звичаєвого права дотепер виглядає надзвичайно потужною і плідною. Праці С.Пахмана, О.Єфименко, О.Кістяківського, І.Франка не втратили своєї актуальності й сьогодні Пахман С.В. Обычное гражданское право в России: Юридические очерки: В 2 т. – СПб., 1879; Ефименко А. Исследования народной жизни. Вып.1: Обычное право. – М., 1884; Кистяковский А. Волостные суды, их история, настоящая их практика и настоящее их положение // Труды энографическо-статистической экспедиции... – Т.6. – С.3-28; Франко І. Материалы для изучения общественных идеалов украинского народа в Галиции // Франко І. Повне зібр. творів: У 50 т. – Т. 44, кн.1. – К., 1984. – С.134-135.. Однак друга половина ХІХ ст. в етнологічній науці – це передусім час активного збирання матеріалу, первинної його обробки й класифікації. Про розв’язання теоретичних проблем та осмилення ролі звичаєво-правової культури в етнічному процесі, не йшлося.

Паралельно з дослідженнями звичаєвого права у цей час з’явилися праці з соціальної та аграрної історії українців, проблематика яких значною мірою дотична до економічних та правових народних звичаїв українців того часу. Серед них були праці комплексного характеру з цінною історичною, соціально-економічною і статистичною інформацією, та регіональні, чи навіть вузьколокальні дослідження, які також нерідко яскраво висвітлювали загальне соціально-економічне тло, де діяли або не діяли закони, діяв або не діяв звичай Лучицкий И. Крестьянское землевладение в Суражском уезде Черниговской губернии в 1767 и 1882 гг. // Юридический вестник. – 1899. – С.599-620; Багалей Д.И. Займанщина в Левобережной Украине в XVII и XVIIІ ст. – Киевская старина (Далі – КС). – 1883.– Т.12. – С. 560-592; Шимонов А.Л. Главнейшие моменты истории землевладения Харьковской губернии (Материалы по вопросу о старозаимочном землевладении) // КС. – Т.4. – 1882, ноябрь. – С. 191-227; Т.5. – 1883, январь. – С.67-87; Т. 5. – 1883, март. – Т.6. – 1883, июнь. – С.249-267; Филимонов Е.С. Формы землевладения в Суражском уезде // Материалы для оценки земельных угодий, собранные Черниговским статистическим отделением при губернской земской управе. – Т.9. – С.1-45 (за окремою нумерацією); Осадчий Т.И. Крестьянское надельное землевладение в Херсонской губернии в связи с платежами крестьян. – Херсон, 1894. . Загальнотеоретичне значення для теми „Звичаєво-правова традиційна культура українців ХІХ - початку ХХ ст.” мають праці російських дослідників цього ж періоду з аграрної історії та селянського питання Игнатович И.И. Помещичьи крестьяне накануне освобождения. – М., 1910; Леонтьев А.А. Крестьянское право: Систематическое изложение особенностей законодательства о крестьянах. – СПб., 1909.. Щоправда, всі вони стосуються російської аграрної історії і українські питання висвітлюють лише побіжно. Окремою групою праць, які тим чи іншим чином зачіпають проблему звичаєвого права, не зосереджуючись на ній цілковито, є історико-правові публікації Победоносцев Г. Курс гражданского права. – Т.1. – СПб., 1884; Изгоев А.С. Общинное право: Опыт социально-юридического анализа общинного землевладения как института гражданского права. – СПб., 1906..

Після деякого затишшя в наукових розробках на початку ХХ ст., у 20-30-х роках з’явилася нова хвиля досліджень в усіх галузях гуманітарної науки, в тому числі й у вивченні звичаєво-правової традиції народу. Багатий матеріал з досліджуваної тематики дала наукова спадщина „Комісії для виучування звичаєвого права України” (1918-1934), що існувала при ВУАН (Всеукраїнській Академії наук), і на якій практично закінчився період активного й професійного вивчення звичаєво-правової культури України. Комісією було видано чотири наукових збірники „Праць Комісії для виучування звичаєвого права України” (останній випуск було знищено у 1930 р.). Серед автури „Праць...” – правознавці-теоретики і юристи-практики та етнологи А.Кристер, Б.Язловський, О.Добров, В.Назимов, Є.Єзерський, В.Камінський, М.Товстоліс Праці Комісії для виучування звичаєвого права України / За ред. проф. А.Е.Кристера (УАН, Збірник Соціяльно-економічного відділу. – №4). – К., 1925; Праці Комісії для виучування звичаєвого права України / За ред. проф. А.Е.Кристера. – Вип.2. – К., 1928; Праці Комісії для виучування звичаєвого права України / За ред. О.О.Малиновського. – Вип. 3 (УАН, Збірник Соціяльно-економічного відділу. – №17). – К., 1928.. До цього ж періоду відноситься і ряд цікавих соціоісторичних досліджень Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIIІ вв. – Т.1. - Вып. 1. – Прага, 1924; Слабченко М.Є. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України ХІХ століття: У 2 т. – К., 1925.. 1920-1930-ті роки в історії української науки є особливими, оскільки дослідники цього періоду визначили цілий ряд ключових проблем у народній культурі українців і почали працювати над їх вирішенням. Якби цей поступ не був штучно перерваний переслідуваннями і репресіями науковців у 1930-ті роки, безсумнівно, українська наука розвивалася б синхронно з європейською.

Окрему групу становлять польські видання, що стосуються звичаєвої культури та історії права на західноукраїнських землях Mendelson M. Obrкdowe ustawy s№dуw. – Warszawa, 1830; Pilat T. Pogl№d historyczny na urz№dzenie gminne w Galicji. – Lwуw, 1878; Kasparek J.R. Uwagi krytyczne o galicyjskiej organizacji gminnej. – Krakуw, 1880; Merunowicz N. Wyniki Samorzadu w Galicyi. – Lwуw, 1916; Persowski F. Osady na prawie ruskiem, polskiem, niemieckiem i woіoskiem w ziemi Lwowskiej: Studium z dzejуw osadnictwa. – Lwуw, 1926.. Незважаючи на те, що часом вони мали тенденційний характер, окремі питання щодо місцевого самоврядування і побутування звичаю в селах східної Галичини висвітлені досить ретельно.

У радянській і пострадянській науці звичаєво-правові питання не викликали особливого інтересу. Лише кілька дослідників займалися питаннями громадського побуту і звичаєвого права Кувеньова О.Ф. Громадський побут українського селянства. – К., 1966; Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття ХІV – ХІХ ст. – Львів, 1999; Горинь Г. Громадський побут сільського населення Українських Карпат (ХІХ – 30-і роки ХХ ст.). – К.,1993; Пономарев А.П. Развитие семьи и семейно-брачных отношений на Украине. – К., 1989; Сироткін В.М. Общинні поземельні відносини у звичаєвому праві Лівобережної України (друга половина XVII-XVIIІ ст.) // Український історичний журнал. – 1987. – №6. – С.111-119..

Історіографічний аналіз літератури засвідчує відсутність історико-етнологічного дослідження звичаєво-правової традиційної культури українців, відтак тема дисертації належить до нерозроблених проблем етнології.

У підрозділі “Джерельна база” подано аналіз трьох груп документів:

1) матеріали судової та адміністративної практики (рішення судів, комісій, сільських сходів, громадських урядів, спеціальних комісій, статистичні матеріали тощо); 2) історико-етнографічні джерела; 3) законодавчі акти.

У дисертації джерела групуються також за регіональним принципом: з одного боку, це документи з території України, що перебувала під владою Російської імперії, з іншого, – західноукраїнські джерела. З хронологічної точки зору в центрі уваги, безперечно, перебувають джерела ХІХ - початку ХХ ст., однак для ілюстрації частково залучаються джерела попередніх епох (переважно XVIII ст.).

Розгляд селянських справ у волосних судах, з’їздами мирових посередників, губернських присутствій із селянських справ, окружними судами, судовими палатами тощо досить переконливо демонструє закономірності звичаєво-правової культури селян ХІХ - початку ХХ ст. Ці матеріали охоплюють усю територію України, що входила до складу Російської імперії. Серед цих джерел є опубліковані матеріали, зокрема „Народні юридичні звичаї за рішеннями волосних судів”, зібрані П.Чубинським і опубліковані в шостому томі „Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” Народные юридические обычаи по решениям волостных судов // Труды этнографическо-статистической экспедиции... – С.83-395.. Регіональну „палітру” діяльності волосних судів розширюють також „Праці Комісії по перетворенню волосних судів” (1873-1874), четвертий і п’ятий томи яких присвячено українським губерніям Труды Комиссии по преобразованию волостных судов. – Т.ІV: Харьковская и Полтавская губернии. – СПб., 1873; Труды Комиссии по преобразованию волостных судов. – Т.V: Екатеринославская и Киевская губернии. – СПб., 1873.. Важливим джерелом дослідження діяльності сільських громад у Галичині є „Матеріали до гмінної реформи в Галичині”, складені В.Левицьким Materyaly do reformy gminnej w Galicyi. – Lwуw, 1888..

Значна частина судових справ, апеляцій тощо неопублікована і перебуває в архівах. Показовим у цьому плані є фонд 442 Центрального державного історичного архіву України в м.Києві (ЦДІАК України), де зібрано документи Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторства (1796-1916). Джерельна база пропонованого дослідження включає також матеріали фонду Ф. 1191 ЦДІАК України – “Канцелярия Временного Харьковского Генерал-губернатора”, де розглядалися судові справи так званих “старозаїмочників” та інші.

Що стосується західноукраїнских земель, то тут характер джерел дещо інакший. На цій частині України, по-перше, практикувалося ведення документації на рівні сільської громади, чим займалися “громадські уряди”, “громадські ради” та інші органи місцевого самоуправління, документи яких зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в м. Львові (ЦДІАЛ України) ЦДІАЛ України (фонди Громадських урядів сіл Сяноцької і Перемишлянськї землі № 1, 28, 31, 33, 37, 48, 49, 53, 54, 85, 100, 104, 109-112, 114, 115, 117. . Для вивчення сервітутних проблем, конфліктів, пов’язаних з користуванням різними угіддями в Західній Україні тощо, якнайширше залучено матеріали ЦДІАЛ України, фонду 146 „Галицьке намісництво” (1772-1921), зокрема Крайової комісії в справах викупу і врегулюванння земельних податків. Матеріали про сервітутні суперечки містяться також у державних обласних архівах Житомирської (ДАЖО), Волинської (ДАВО), Рівненської (ДАРО) областей.

Другу групу у дисертаційному дослідженні становлять історичні та етнографічні джерела, передусім: а) матеріали господарчої діяльності окремих господарств – як панських, так і селянських; б) матеріали опитувань і складені на їх основі історико-етнографічні описи. Так, у численних матеріалах для оцінки земельних угідь Материалы для оценки земельных угодий, собранные Черниговским статистическим отделением при губернской земской управе. – Т.5-10: Козелецкий, Конотопский, Кролевецкий, Суражский, Мглинский уезды. – Чернигов, 1882-1884; Материалы для оценки земель Херсонской губернии по закону 8 июня 1893 г. Вып. 8. – Херсон, 1911; Материалы подворной переписи Полтавской губернии 1900 года. Итоги по губернии. – Т.1. – Полтава, 1907; Материалы к оценке земель Полтавской губернии. Отчет по Полтавскому Губернском земству. – Вып. 2. Лубенский уезд. – СПб., 1889. подано докладну характеристику всіх повітових угідь, способи їх використання, поземельні та договірно-зобов’язальні відносини, що практикувалися в даному повіті поміж орендаторами й орендарями, між селянами й поміщиками, поміж селянами, і мали переважно звичаєвий характер.

У ХІХ ст. і в Росії, і в Галичині в різних державних сферах, у тому числі науковій, господарчій, правничій тощо, практикувалося збирання інформації за допомогою анкетування. Значна увага в дослідженні надається матеріалам, зібраним і опублікованим В.Тарновським, О.Бариковим, М.Данильченком І.Шаровкіним Тарновский В. В. Юридический быт Малороссии // Юридические записки, издаваемые П.Редкиным. – Т.2. – М., 1842.; Тарновский В.В. О делимости семейств в Малороссии // Труды Комиссии для описания губерний Киевского уездного округа. – Т.2. – К., 1853; Барыков О. Обычаи наследования у государственных крестьян (по сведениям, собранным Министерством государственных имуществ в 1848 и 1849 годах). – СПб., 1862; Данильченко Н. Этнографические сведения о Подольской губернии. – Вып.1. – Каменец-Подольский, 1869; Шаровкин И.С. Юридические обычаи крестьян Печенежской волости Волчанского уезда Харьковской губернии. – Отдельный оттиск из “Харьковского сборника” за 1896 г. – Харьков, 1896.. Польські та українські дослідники з другої половини ХІХ ст. також розпочали кампанію зі збирання звичаєвого матеріалу щодо західноукраїнських земель через опитування сільського населення, зокрема М.Каспарек, Б.Грибовський, К.Левицький, Ф.Буяк Kasparek K. Odezwa komisiji prawniczej Akademiji Umietnoњci w Krakowie w przedmiocie zebrania prawa zwyczajowego, przyslуw i wyrazуw prawnych w Polsce. – T.V. – Warszawa, 1875; Grzybowski B. Kwestionar prawa spadkowego. – Warszawa, 1889; Левицький К. Квестіонар до збирання звичаєвого права на Україні. – Львів, 1895; Bujak F. Wieњ zachodniogalicyjska: Kraj. Ludnosж. Spoloczenstwo. Rolnictwo.– T.1. – Lwуw, 1908..

У дослідженні звертається увага також на етнографічні польові матеріали, що містяться в Архіві Російського Географічного Товариства у м. Санкт-Петербурзі (Архив РГО, Разряд 16 „Киевская губ.”, Разряд 30 „Подольская губ.”, Разряд 31 „Полтавская губ.”, Разряд 45 „Херсонская губ.”, Разряд 46 „Черниговская губ.”), а також Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України (Фонд 1 „Етнографічна Комісія ВУАН”).

Законодавчі та урядові акти, постанови, рішення становлять третю групу першоджерел, на основі яких здійснюється дослідження інституту власності в українській звичаєвій культурі. Оскільки дослідження має не історико-правовий, а історико-етнологічний характер, то аналіз законодавчих актів займає другорядне по відношенню до історичного та звичаєвого матеріалу місце. Залучаються документи, пов’язані з так званим селянським правом – тобто законодавчими актами, що регулювали земельні, сімейні, общинні відносини в стані селянства Полное Собрание Законов Российской империи (Далі – ПСЗ Российской империи). – Т.Х. – Ч.1: Свод законов гражданских. – СПб., 1900; ПСЗ Российской империи. – Т.ІХ. – Особое приложение к законам о состояниях. – СПб. – 1902; Местное Положение о поземельном устройстве крестьян водворенных на помещичьих землях в губерниях Малороссийских: Черниговской, Полтавской и части Харьковской // Свод узаконений и распоряжений правительства по устройству быта крестьян (1861-1873 гг.). – Изд.2 (Далі – Свод узаконений...). – Т.1. – СПб.; М., 1873. – С.377-434; Местное Положение о поземельном устройстве крестьян водворенных на помещичьих землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской // Свод узаконений... – Т.2. – СПб.; М., 1873. – С.4-67; Местное Положение о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Великороссийских, Новороссийских и Белорусских // Свод узаконений... – Т.1. – СПб.; М., 1873. – С.291-376. .

Джерельна база виявилася достатньо різноманітною і репрезентативною, вона дала змогу розкрити невідомі й суперечливі моменти соціальної історії українців, специфіки їхньої звичаєво-правової культури і зламати деякі стереотипи, які існували в науці досі, зокрема ототоження української та російської звичаєво-правових культур, бачення соціальної історії лише як класової боротьби між експлуататорами та експлуатованими, вживання терміну “звичай” лише на позначення явищ обрядової культури тощо.

Другий розділ „Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ - початку ХХ ст.” складається з трьох підрозділів, де аналізуються подвірне й общинне землеволодіння в Україні, народні уявлення про спільну власність, історичні форми земельної власності; сервітутне право.

У першому підрозділі “Особливості земельних відносин” досліджуються дві форми землеволодіння, які побутували в країні в ХІХ – на початку ХХ ст. – подвірне та общинне.

Головною особливістю народно-колонізаційного права українців було набування первинної власності на землю внаслідок сільськогосподарського освоєння вільно зайнятої землі. Після етапу „вольниці“ на українських землях завжди встановлювалося подвірне землеволодіння. Інша особливість українського осадного права полягала у спадковому характері власності, набутої через заїмку. І третя своєрідність – це співвіднесеність потреб та можливостей власників (дворогосподарств) із розмірами земельної ділянки і, як наслідок, нерівномірність земельних наділів селян в межах сільської громади.

Хоча в ХІХ ст. українське осадне право вже було майже неактуальним (за винятком Півдня України, де в окремих місцевостях займанщина все ще практикувалася українським населенням), його наслідки відчутні в правовій ситуації деяких реґіонів навіть у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Так, на Слобідській Україні в середовищі нащадків слобідських козаків (вони мали спершу назву „військових поселян“, пізніше – після генерального межування – „казенних селян“) побутували своєрідні земельно-правові відносини, засновані, всупереч офіційному праву, на звичаї. Згадана група українських селян посідала так звані „старозаймані“ („старозаїмочні“) землі, якими у XVIІ-XVIІІ ст. заволоділи на праві займанщини („першої заїмки“, jus primae occupationis) їхні предки. У середовищі нащадків „старозаїмочників“ протягом двох століть фактично діяли звичаєво-правові норми в розпорядженні землею: її продавали, заповідали, закладали, віддавали у придане дочкам тощо.

Подвірне землеволодіння є природним для української звичаєво-правової традиції. Цей тип землеволодіння вперто застосовувався українцями на всьому етнічному просторі, що перебував в ХІХ ст. в межах різних держав. Офіційне законодавство, а також адміністрування всіх цих держав змушені були „підганяти“ свої закони під усталений звичаєвий уклад. Будь-які спроби обмежити (наприклад, заборонити подільність до певних розмірів ділянок, заборонити заповідати й закладати казенну землю, наділяти землею не окремі двори, а сільські громади-общини) або взагалі знищити його (перевести на общинне землеволодіння) майже завжди були приречені на поразку. Общинна модель землеволодіння, упроваджувана на Слобожанщині, на Півдні та Півночі України, набирала особливих, так би мовити „мутаційних“, форм або ж через певну кількість років занепадала.

Подвірне землеволодіння мало свою специфіку, зумовлену, передусім, нерівномірнісю земельних наділів, що, в свою чергу, тягло за собою „різнокаліберність“ селян, поділ їх на різні групи, зокрема тяглих, піших, городників, халупників (бобилів). У роботі пропонується оцінювати цю специфічну картину українських земельних відносин через призму положення про те, що селянська культура є дуже раціональною, вона базується на принципі господарської доцільності. При подвірному землеволодінні яскравіше, ніж при урівняльному общинному, виявляються результати особистої ініціативи та підприємливості селянина, його здатності виживати в різних умовах і адаптуватися до політичних, економічних та природно-кліматичних змін. Стихійність, нелогічність, хаотичність і невпорядкованість земельних та інших українських звичаєвих відносин є ілюзією. Подвірне землеволодіння було, висловлюючись сучасною термінологією, ринковим, на відміну від російського общинного – планово-регульованого.

Для вивчення звичаєво-правової культури надзвичайно важливо проаналізувати народно-правові уявлення про спільну власність – якою її бачив український селянин ХІХ ст. Ці стереотипи народної правосвідомості досліджуються у другому підрозділі “Народно-правові уявлення про спільну власність на землю”, причому під кардинально інакшим кутом зору, аніж це було раніше в науковій традиції. Певна річ, що ці уявлення значно відрізняються від власне правових положень, від закону: з погляду права, “спільна власність” є квазівласністю, віртуальною власністю, тобто такою, що існує лише у свідомості селян. Однак парадокс полягає в тому, що як би не уявляли собі правники, законодавці, чиновники правовий бік цієї власності, під якою б рубрикою не записували цю власність у закони, податкові чи статистичні документи, подвірні описи, тобто якою б не була ситуація де-юре, де-факто вона часто реалізувалася за звичаєм. За народними уявленнями, сам факт користування угіддями протягом певного часового періоду витворював певні права користувача на цю землю. Саме тому це явище народно-економічної культури можна назвати спільною “вжитковою” власністю.

На основі вивчення джерел можна виділити історичні форми спільної власності. „Вольниця” – історична форма спільного користування землею, характерна для перших етапів народної колонізації, яка, за народними уявленнями, вважалася „нічийною” власністю. Явище гуртової власності передбачало, що певною земельною ділянкою (або іншою нерухомістю чи рухомим майном) спільно володіла певна група власників на різних (пайових, дольових, довільних тощо) засадах. Досліджуючи інститут громадської власності, треба розрізняти поняття „спільний”, „громадський” та „общинний”. Не заперечуючи права вживання терміна „община” щодо ранніх етапів розвитку людства, зокрема потестарних суспільств, треба зазначити, проте, що використання його на позначення пізньої української територіально-адміністративної одиниці (громади) і сільського товариства обов'язково спричиняє ототожнення її з російською поземельною общиною, саме тому це видається не лише недоцільним та некоректним, а й дезінформуючим. Ці висновки не виключають окремих типологічних подібностей поміж територіальною громадою і „сельскими обществами”, утвореними в законодавчому порядку після реформи, а також деяких маргінальних явищ у звичаєвій економічній культурі українців та росіян, які також виявляють типологічні подібності.

Аналіз документів ХІХ – початку ХХ ст. засвідчує, що термін „громадський” є полісемічним. Він використовувався а) як синонім „спільної” власності (щоправда, значно рідше, ніж у документах попередньої доби); б) при протиставленні панської (в Галичині „дворської”) та селянської сфер (остання нерідко називалася „громадською”); в) при називанні майна, що належить „обществу” (територія Російської імперії) або „ґміні” (Австрія, Австро-Угорщина) в пореформений період. Дослідження інституту громадської власності в ХІХ ст. з урахуванням неусталеності юридичної та народно-юридичної термінології, а також багатозначності слова „громадський”, виявляє такі основні моменти: громадська власність, безперечно, з погляду народно-звичаєвого, є однією з форм спільної власності; у ХІХ – на початку ХХ ст., завдяки виробленню в Австро-Угорщині та Російській імперії нового законодавства щодо громад (ґмін, обществ), почав розвиватися новий інститут громадської власності, в існуванні якого можна виявити окремі народно-звичаєві риси.

У зв'язку з народно-правовими уявленнями про спільну ужиткову власність постає необхідність детально вивчити соціальний аспект однієї з форм землевпорядкування, а саме – системи сівозмін, яку окремі дослідники часом охрещували як общинну. Ретельний аналіз документів засвідчує, що вона не має нічого спільного з поземельною общиною. Подвірна форма землеволодіння українців з погляду соціально-господарського передбачала не лише цілковито ізольоване, самостійне або відрубне господарювання, а й самостійне господарювання з елементами колективності. Наприклад, трипільна система передбачала, що ділянки, які перебувають у власності (чи володінні) господаря, в певні частини року ставали спільною ужитковою власністю (пар, толока, переліг). На відміну від відрубних орних ділянок, всі власники черезсмужних ділянок підпорядковувалися черговості сівозмін і не мали права особистої ініціативи. Це зумовлювалося господарською (економічною) доцільністю колективного використання цих земельних ділянок, оскільки лісом, пасовиськами, лугами, плавнями, вигонами тощо, а також водоймами при малому й середньому земельних наділах вигідніше було користуватися більшою ділянкою спільно, гуртом, аніж меншою ділянкою окремо. А тому висновок: дво-, трипільна системи господарювання на черезсмужних ділянках – це