ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ГАЙНАЛЬ ТЕТЯНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 113/119

ЄДНІСТЬ ГНОСЕОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАКТИЧНОГО В КОНТЕКСТІ ГУМАНІСТИЧНОГО ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ПРИРОДИ

Спеціальність 09.00.03. – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор, Лисий Василь Прокопович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор,

Петрушенко Віктор Леонтійович,

Національний університет „Львівська політехніка”,

завідувач кафедри філософії Національного університету „Львівська політехніка”;

кандидат філософських наук, професор,

Возняк Володимир Степанович,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка,

завідувач відділення філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться 22 грудня 2005р. о 14 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79002, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 19 листопада 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради __________________ Сінькевич О.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність теми дослідження. Важливість дослідження зумовлена поглибленням екологічної кризи, що спричинена діяльністю людини в природному світі. На жаль, зацікавленість екологічною проблематикою та кількість публікацій у цій сфері (з причини, напевно, створення ілюзії про достатність її вивчення та звернення до дослідження нових, а, почасти, й модних, явищ) впала (після шквалу таких у 90-их рр. минулого століття). Однак, проблема відношення людини до природи в сучасних умовах виявляє нові грані, що потребують всебічного вивчення.

Так, зокрема, світова спільнота, й Україна зокрема, переживають етап глобалізації, яка охопила всі сфери суспільного життя (технологічну, економічну, політичну, культурну та ін.). Звичайно, подібні процеси привернули увагу філософії, яка завжди була своєрідним індикатором змін у соціокультурних вимірах людського буття. В цьому контексті для нас важливий наступний аспект: глобалізація тягне за собою розмивання традиційних культур та їхніх духовних цінностей (аж до їх втрати зі всіма специфічними особливостями (і традиціями природокористування в тому числі), задаючи свою систему норм і цінностей.

На сучасному етапі Україна перебуває в непевному стані. Складність полягає в тому, що процеси національно-культурного становлення в Україні відбуваються паралельно з процесами глобалізації. Тому потрібно зберегти орієнтацію на здобутки власної національної культури (і в аспекті відношення до природи) у взаємозв’язку з загальнолюдськими цінностями.

Однак ми мусимо розуміти, що лише збереження цінностей у сучасній ситуації є недостатньо. Маємо необхідність у створенні цілісної системи дієвих заходів (а не пропагандистських гасел), що повинні охопити всі сфери людського буття та неухильно впроваджуватися. Зокрема, це мусить бути система освітніх заходів, оскільки в Україні відсутні програми з екологічного виховання, екологічної етики, а викладання екології, зокрема в школах, ведеться на недостатньому рівні і, в переважній більшості випадків, не спеціалістами; економічних, тому що зазвичай вирішення екологічних проблем не одержує належної підтримки через посилання на бідність держави, на виконання хоча б інших соціальних програм.

Це мусять бути також і політичні та законодавчі заходи. Так, зокрема, лише незначна кількість програм партій, які беруть участь у виборчих перегонах та кандидатів у президенти містять згадки про екологічні заходи, а прийняті закони із питань природоохорони вже в своїх назвах виявляють утилітарні тенденції. До перерахованих заходів мусять, звичайно ж, належати і екологічні, які мали початися хоча б з чіткої дефініції екології, встановлення кола її завдань задля того, щоб уникнути остаточного скочування в антропоцентризм, ресурсозбереження тощо.

Навіть таке вузьке коло окреслених проблем зумовлює необхідність всебічного аналізу відношення людини до природи, його специфіки та механізмів становлення задля формування людини, яка зможе гідно відповідати на виклики часу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в межах наукової міжкафедральної теми – „Філософія як теорія та методологія науки” (номер державної реєстраційної роботи №0103U005962).

Ступінь розробки наукового дослідження проблеми. Людина та природа завжди були в центрі філософських досліджень у багатьох аспектах: зокрема, у з’ясуванні сутності людини та її приналежності до природи, еволюції наукових, філософських, етичних та інших рефлексій щодо відношення людини до природи, вивчення культури як опозиції природи (в інших випадках – культури як зв’язкової ланки між людиною та природою, або як результату їх взаємовідношень).

Однак сучасність висуває нові вимоги до досліджень, що потребують вивчення особливостей людського відношення до природи, оскільки ми стоїмо перед загрозою не лише остаточного знищення природи, а й перед небезпекою незворотних змін геному людини, які пов’язані не з екологічною кризою, а з відкриттям можливостей безпосередньо втручатися в сферу людської тілесності, а, відтак, і в сферу особистого. Такі зрушення (що, вважаємо, мають спільне походження) можуть привнести зміни в сферу соціальних взаємовідношень та відношення до природи, тому можливе підґрунтя таких змін вимагає особливого дослідження.

Якщо ми аналізуватимемо дослідження особливостей відношення людини до природи, що мали місце в історичному перерізі, то зможемо виділити дві парадигми відношення до природи – „західну” та „східну”. В контексті „західної” (що властива західноєвропейській культурі) парадигми виділяють дві основні традиції – „традицію керування” та „традицію співробітництва”. Цей аспект досліджував Л.Василенко, який зауважує, що є ще кілька традицій, які недостатньо досліджені та не обґрунтовані, зокрема, „традиція єдності з природою”, „традиція спілкування з природою”, „традиція любові до природи”. Однак вважаємо, що ідея про можливість виокремлення „традиції панування”, яка простежується в дослідженнях Л.Василенка (він обмежується лише зауваженням щодо необхідності розрізнення понять „керування” та „панування”), але не була розвинута, дещо обмежена. Тому що християнство, а згодом і наука були тими чинниками, що сприяли її формуванню.

Дослідженням „східної” парадигми, яку намагаються показати як антипод „західної”, займаються: В.Крисаченко, М.Голубець, С.Кримський, А.Лустенко, В.Бойченко, Н.Арестова та ін.

У дослідженнях прослідковується виділення двох форм відношення людини до природи: 1) утилітарна, яка разом із пріоритетною світоглядною позицією – антропоцентризмом (на що вказують Л.Уайт та Р.Атфілд) – складає основу „традиції керування”, а, відтак, і „західної” парадигми; 2) екофільна. Остання, хоча й має визначальне місце в „східній” парадигмі, все ж не є пануючою, бо в ній простежуються і утилітарні тенденції.

Своєрідність природокористування в Україні досліджується, зокрема, В.Крисаченком та О.Мостяєвим, які запропонували розглядати формування відношення людини до природи в Україні через систему традицій, звичаїв, що складають основу „екологічної культури” народу. С.Васюта звернувся до розгляду особливостей природокористування в Україні часів Радянського Союзу та вбачає в ньому „екоцид”, який, зрештою, ми одержали в спадок.

Звичайно, процес формування традицій відношення до природи не був самодетермінованим. Особливості первісних уявлень про природу та відношення до неї відзначені, як класиками філософії, так і нашими сучасниками. Так, зокрема, Л.Фейєрбах вказуючи на відмінність світосприйняття юдея та язичника, звертав увагу на споглядальний характер відношення останнього до природи, на відміну від діяльного відношення у юдея. В.Гьосле бачить первісну людину такою, що включена в світ, є частиною світу, а це зумовлює відповідне відношення її до природи – бережливе та пієтетне.

Досліджуючи антропоцентризм західноєвропейської культури, Л.Уайт критикує християнство, як панівну релігію цієї культури, за формування утилітарного відношення людини до природи. Однак, думки щодо причетності християнства до такої ситуації різняться. Так опонент Л.Уайт – Р.Атфілд не лише захищає християнство, а й вказує на можливість існування й інших чинників, які формують відношення людини до природи.

Такими могли б бути наука та техніка. Вивчення філософських проблем науки і техніки вказує на різноплановість їх причетності до життя людини та існування природи: для М.Гайдеґґера наука та техніка – засоби розкриття прихованого, спосіб пізнання світу. Для Р.Коена техніка – соціальне явище, що спричинило зміни, перш за все, в сфері антропологічній, а не лише в природі. Г.Рополь розглядає техніку як протилежність природі, повний антипод, що несе загрозу для останньої. К.Ясперс визначає техніку як сукупність дій знаючого індивіда, бачить у ній благо, тому що вона полегшила життя людини, але, разом із тим, ствердила панування над природою.

Дослідження формування індустріального суспільства здійснювалися разом із розглядом проблеми пошуку людиною місця в ньому: про відчуження людини в індустріальному суспільстві пише Е.Фромм (але це зовсім не означає, що його ідеї втратили свою актуальність. Сучасна людина більше, ніж будь-коли, почувається самотньою та відчуває трагічність свого існування.), про „масову” людину – Х.Ортега-і-Гассет, Р.Гвардіні.

Сучасна ситуація змушує коригувати завдання наук (в новітніх дослідженнях йдеться вже про некласичну науку) та примушує їх рухатися в напрямку до екологізації, етизації (позбавлятися „етичної нейтральності” до того, що здійснюється на основі одержаних знань) та до створення нової філософії природи. На це в своїх дослідженнях вказують В.Гьосле, Р.Карпінская, І.Лісєєв, О.Огурцов.

Зважаючи на те, що сучасне суспільство вступило в нову фазу свого розвитку – постіндустріальну (чи інформаційну), філософські дослідження теж змістилися в цю сферу. Аналіз соціальних, культурних, економічних тощо явищ індустріального суспільства поступився місцем розгляду, по-перше, процесів інформаційного суспільства, по-друге, глобалізаційних рухів, по-третє, людини та природи як основних суб’єктів сучасної історії. Поле вказаних досліджень має великий діапазон: вивчення історії та процесів глобалізації (М.Булатов), прав людини (А.Вебер) та спроб вирішення екологічної проблеми (Т.Гардашук) в добу глобалізації, трансформацій сучасного наукового мислення через призму екологічного знання (А.Матвійчук), зміни ціннісних орієнтацій (Л.Озадовська), місця культури в новому суспільстві (С.Пролеєв, В.Шамрай), ролі церкви в умовах глобалізації (О.Уткін).

Такий різноплановий підхід в дослідженнях змушує нас до проведення аналізу особливостей гуманістичного відношення людини до природи, що полягає в єдності гносеологічних та соціально-практичних аспектів, чого не було в попередніх дослідженнях. Серед інших причин, які спричинили проведення дослідження, була зміна умов співжиття між людьми (а вона накладає, безперечно, і відбиток на відношення людини до природи) на сучасному етапі, що спричинена векторами розвитку інформаційного суспільства.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є:–

здійснити аналіз гуманістичного відношення людини до природи, його витоків, парадигм, форм в філософсько-культурній традиції;–

дослідити єдність гносеологічних та соціально-практичних аспектів як особливості гуманістичного відношення людини до природи;–

прослідкувати зміни у відношенні людини (парадигм, традицій, форм) до природи в умовах становлення інформаційного суспільства та глобалізації в Україні та світі.

Відповідно до мети, об’єкту та предмету основні завдання дисертаційного дослідження такі:–

дослідити гуманістичне відношення людини до природи в філософсько-культурному перерізі: по-перше, утилітаризм відношення до природи в „західній” парадигмі, по-друге, особливості „східної” парадигми, що полягають в єдності екофільної та утилітарної форм відношення до природи, по-третє, здійснити дослідження специфіки відношення людини до природи та природокористування в Україні;–

здійснити аналіз еволюції єдності гносеологічних та соціально-практичних аспектів як особливості гуманістичного відношення людини до природи: дослідити синкретизм вказаних аспектів у контексті міфологічних уявлень, що формують відповідне відношення до природи, ідейне підґрунтя природокористування в християнстві, синтез науково-технічного мислення та природокористування на індустріальному, а згодом і на постіндустріальному етапі розвитку суспільства;–

дослідити необхідність уникнення опозиції в системі „природа-людина-культура” задля збереження її складових у зв’язку з посиленням глобалізаційних процесів у світовому співтоваристві, інформатизацією суспільства та втратою за їх вивченням пріоритетності у дослідженні відношення людини до природи;–

довести необхідність коригування гносеологічної та соціально-практичної діяльностей у комплексі, виходячи з розуміння того, що сучасна екологічна, антропологічна, культурна кризи пов’язані з недостатнім розумінням та знанням світу живого та суспільною діяльністю, що спирається на це знання;–

дослідити сучасні тенденції відношення людини до природи у світлі заходів намагання уникнути згаданих криз.

Об’єктом дослідження дисертації є специфіка гуманістичного відношення людини до природи.

Предмет дослідження наступний: єдність гносеологічних та соціально-практичних аспектів як особливість гуманістичного відношення людини до природи.

Методи дослідження. В дисертації використовуються загальні принципи та методи наукового пізнання: принцип системності (в аналізі теоретичного підґрунтя та основних засад відношення людини до природи), метод типологічного аналізу (в розгляді процесів становлення міфологічних уявлень, релігії та науки через взаємодію людини та природи та їх впливу на формування певного типу відношення до природи), метод єдності історичного та логічного (в аналізі сучасних проблем гуманістичного відношення людини до природи). Особлива роль надається міждисциплінарному підходу, оскільки проблеми, які постали перед сучасним людством, вимагають досліджень та вирішення не лише на рівні філософії, а й в інших наукових галузях (екологічній, економічній, політичній, освітній тощо). При розгляді проблеми важливе значення мали підходи та ідеї вітчизняних та зарубіжних філософів: зокрема, Р.Атфілда щодо етики екологічної відповідальності, В.Борейка стосовно необхідності не лише теоретичного відпрацювання концепту „дика природа”, а й потреби провадження діяльності задля її збереження; Л.Василенка про історичні традиції відношення людини до природи; Ф.Канака про принцип антропності; М.Кисельова щодо гуманістичних засад екології, особливостей національної культури в залежності від екологічних реалій; ідеї „екологічної культури” В.Крисаченка та О.Мостяєва; екофілософські дослідження О.Леопольда, А.Наеса, Х.Ролстона ІІІ, Б.Тейлора та ін. Вказані ідеї та підходи використовувалися в дисертаційному дослідженні комплексно, а також в окремих випадках, як цього вимагали мета та завдання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у вперше виконаному комплексному (через єдність утилітарних та екофільних установок щодо світу) аналізі гносеологічних та соціально-практичних аспектів гуманістичного відношення людини до природи. Основні твердження, що характеризують новизну проведеного дисертаційного дослідження і виносяться на захист, наступні:–

доведено, що особливістю гуманістичного відношення до природи є визнання самоцінного статусу природи з урахуванням сучасних уявлень про світ, що сформувалися на основі таких наук як екологія, генетика, інформатика, галактична астрономія та ін.;–

досліджено, що гуманістичне відношення людини до природи передбачає, крім визнання за природою статусу самостійної та рівноцінної людині, наголос на її пріоритетній цінності в гносеологічній і соціально-практичній сферах людської активності;–

обґрунтована необхідність перегляду дуального поділу „людина-природа” (де людина – первинна, самостійна відносно природи як вторинного, залежного від неї та її діяльності) задля перегляду „західної” парадигми відношення до природи з її перетворюючим відношенням та утилітаризмом у сфері природокористування;–

шляхом аналізу традиційних та сучасних підходів виявлено необхідність не лише змінити установки та форми взаємовідношень людини та природи, а й внести корективи у способи організації взаємин між людьми, заснованих на ідеалах гуманізму;–

визначено сучасну потребу органічного поєднання екологічної етики та нової філософії (екофілософії), а також організації на його основі соціально-практичної діяльності.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження сприятимуть подальшому розвитку теоретичного вивчення та практичного втілення результатів у царині екологічної проблематики, виявленню нових аспектів взаємовідношень людини та природи. Положення роботи дають змогу розширити межі традиційного бачення відношення людини до природи, що склалося історично під впливом антропоцентричної установки щодо світу. Матеріали дисертації можуть бути залучені до розробки курсів, спецкурсів з екологічної етики, проблем сучасної науки, глобальних проблем сучасності, програм із захисту довкілля, а також сприяти організації процесу екологічної освіти та виховання.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та складові дисертаційного дослідження відображені та обговорені на конференціях: ІІІ Львівсько-Варшавському семінарі „Філософія науки” (19-28 жовтня 2002 року, м. Львів), на міжнародній конференції „Людинознавчі філософські читання. Гуманізм. Людина. Спілкування.” (11-13 жовтня 2002 року, м. Дрогобич), IV Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених „Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” (24-26 квітня 2003 року, м. Харків), на міжнародній науково-теоретичній конференції „Філософія І.Канта і сучасність” (13-14 травня 2004 року, м. Дніпропетровськ).

Структура роботи. Мета та задачі дослідження зумовили наступну структуру роботи: дисертаційне дослідження складається зі вступу, 3 розділів, 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (182 найменування). Обсяг основного тексту становить 154 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі до дисертації окреслюється предметне поле проблематики філософського дослідження гуманістичного відношення людини до природи та стан його розробки, обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт та предмет дослідження, сформульована його наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, окреслені методологічні засади дисертації, її теоретична та практична значущість. Також наведений перелік апробацій результатів дослідження, подана структура роботи.

У першому розділі „Відношення людини до природи в історико-філософських дослідженнях” основна увага приділена з’ясуванню стану розробки проблеми через аналіз „західної” та „східної” парадигми відношення до природи.

У підрозділі 1.1. „Антропоцентризм та екологізм „західної” парадигми відношення до природи” розглядається антропоцентризм як центральна установка щодо світу та природи зокрема.

Звернено увагу на те, що антропоцентричний погляд на моральність поставлений під сумнів із ряду причин: 1) з розвитком екології виникла потреба узгодити екологічне розуміння світу з етичним, щоб надати еквівалентного статусу і людині, й іншим живим істотам; 2) боротьба за права живих істот виявила необхідність визнати їх самоцінними та вказала на те, що ми несемо за них відповідальність; 3) через зміни в самій людській моралі, оскільки останні досягнення у сфері генетики та клонування змушують переглянути питання свободи та вільного вибору людини, та й, взагалі, етики співжиття. Крім того, ми постанемо, ще не встигнувши завершити проект формування гуманістичного відношення до природи, перед необхідністю відмовитись від нього чи починати будувати його на основі нової міжлюдської етики.

Слід зауважити, що на адресу антропоцентризму звучать і аргументи захисту. Так, Дж.Пассмор вважає, що дискредитував себе не антропоцентризм, а деспотизм по відношенню до природи.

В підрозділі 1.1. також розглянуто дві традиції відношення до природи в межах „західної” парадигми в їх історичному розвитку – „традицію керування” та „традицію співробітництва”, дослідженням яких свого часу займався Л.Василенко. „Традиція керування”, що сягає своїм корінням у давні культури Близького Сходу та була звинувачена в нав’язуванні спонукань до боротьби людини з природою, зберігає свої впливи аж до сучасності і розглядається тепер вже як можливий засіб для здолання екологічної кризи.

Ідейним підґрунтям „традиції керування”, часів її формування у культурі Близького Сходу, було визнання природи реальністю не священною, а її „керівником” – людину. В становленні цієї традиції важливу роль відіграла грецька культура, хоча її внесок оцінюється неоднозначно. Так, з одного боку, в ній людина розглядається як така, що належить до двох світів – природного та духовного. Вона не бачить себе поза ними обома. Людина античної культури – споглядач, що забезпечує їй почуття гармонії зі світом та з самою собою.

Проте, в античності, а згодом і в ранньому Середньовіччі, з’являються й інші тенденції: на перший план виходить платонізм з його дуалізмом духовного та природного (варто згадати „світ ідей” та „світ речей” Платона; еманацію Єдиного до найнижчого його ступеню – матеріального світу у неоплатонізмі) і теорією трансцедентально зорієнтованого пошуку істини.

В основу „традиції керування” лягло також біблійне вчення про людину як вершину творіння, що єдина серед інших живих істот має владу над природою, що сприяло формуванню відповідної гносеологічної та соціально-практичної позиції людини в світі, яка передбачала нерівність людини та природи.

Ренесансний антропоцентризм, з одного боку, поглибив привласнюючі тенденції людини, з іншого, естетизує, одухотворює природу. Доба Нового часу, з її установкою на раціоналізм, бачить природу великим механізмом, який можна пізнати за допомогою розуму та наукових методів, а згодом, керуючись знанням природних законів, змінювати її, керувати нею аж до повного підкорення людині. Через подібний оптимізм із-поза уваги випала необхідність створити перешкоди використанню наукових знань у діяльності, яка руйнує природу.

Виділяють також „традицію співробітництва”, згідно якої людина покликана вдосконалювати природний світ, відкривати його потенції. Тут виключається утилітаризм чи інструменталізм по відношенню до природи. Прикладом такого відношення може бути доба романтизму, для якої природа – самоцінна; вчення про біофілію як про вроджену схильність людини до благоговіння перед життям, Е.Уілсона; вчення А.Швейцера про благоговіння перед життям як результату росту самосвідомості людини та процесу етичного самовдосконалення.

Антропоцентричному підходу в сучасних дослідженнях протиставляється біоцентричний, представники якого (О.Леопольд, Д.Лавлок, Л.Уайт) приймають людину як істоту, яка належить до природи, включена в природний порядок речей, що склався незалежно від неї та не може підлягати зміні.

У підрозділі 1.2. „Екофільність та утилітарність відношення людини до природи в„східній” парадигмі” розглядаються ідейні засновки відношення до природи на Сході, екофільні та утилітарні тенденції філософських та релігійних вчень.

Так, екофільні тенденції прослідковуються у конфуціанстві (лише людина, яка дотримується Дао та йде шляхом чесноти, щоб досягнути рівня „благородного мужа”, зможе адекватно відноситись до природи, не прагнучи зиску від неї); даосизмі, який орієнтований на недуальне сприйняття світу, на необхідність жити в згоді з природними законами, закликає до споглядання, а не до втручання в природні процеси.

Основа екофілії джайнізму та індуїзму – в ідеї карми, переродження людей в іншу живу істоту після смерті, та ідея ахімсе як заборони заподіювати шкоду живому. Однак у цих ідеях виявляється й інший аспект. Ідея карми в цьому відношенні антропоцентрична, бо, згідно неї, природа має цінність лише через те, що в живих істотах чи неживих предметах може мешкати душа померлої людини. Тому, завдаючи шкоду тварині чи рослині (а в них – померлому) людина ризикує тим, що в наступному житті її душа може переселитися в нижчі істоти, а не в людське тіло. Цінність буддизму в тому, що він спонукає до помірності у споживанні, до не агресивності стосовно природи, до визнання її самоцінності.

Розглянуто також утилітарні тенденції східних вчень: зокрема, даосизм не виробив чітких правил для регулювання відношення до природи, конфуціанство відводить виняткову роль людині в природі, бо лише вона може впливати на світ.

У другому підрозділі першого розділу звернуто увагу на особливості ісламу, який займає проміжне місце між західною та східною культурами. Основний принцип ісламу – принцип єдності буття, де немає окремо світу божественного та світу земного. Світ – самоцінний, самодостатній по відношенню до людини, яка, в свою чергу, повинна його берегти, уникати надмірностей не лише у власному житті, а й у природі. Людина відповідальна за все, що відбувається на землі.

У другому розділі „Єдність гносеологічного та соціально-практичного як особливість гуманістичного відношення людини до природи” розглядаються фактори формування відношення людини до природи. У першому підрозділі другого розділу „Синкретизм гносеологічного та соціально-практичного у міфологічному відношенні до природи” розглянуто особливості міфологічного сприйняття природи в кількох аспектах. З одного боку, відношення первісної людини до природи можна кваліфікувати як гармонійне, бо саме в такому його варіанті проявляється своєрідний синтез ціннісного відношення до природи. З іншого боку, як це не парадоксально, міф можна розглядати як, по-перше, примітивну „філософію техніки” в первісній культурі, як прообраз нового – технічного способу освоєння людиною природи; по-друге, як причину перших екологічних криз через те, що складно говорити про гармонію з природою, коли на перший план виходить проблема виживання.

Розглянуто основні риси первісного світогляду, що визначали особливості відношення до природи: людина тут постає як така, що не виділена з природи, вона – частина космосу; за ідолами, тотемами і т.д. – природні стихії; первісним людям властиве, в основному, споглядальне відношення до природи; первісний світогляд природоцентричий, але уявлення про природу характеризуються антропоморфізмом (що знаходить своє відображення в етизації природи – наділенні її позитивними чи негативними характеристиками в залежності від ступеню пізнаності та освоєності); споглядальний характер відношення первісної людини до природи виражається і в художньому та релігійному відображенні дійсності. Таким чином, ми спостерігаємо і прояви любові та поваги до природи, і утилітарне відношення з метою виживання та пристосування світу до себе.

У другому підрозділі другого розділу „Ідейні засади відношення до природи в християнстві” привертається увага до проблем формування природокористування на основі релігійного світогляду. Розглянуто один із можливих варіантів творення людиною релігії: через відокремлення від природи до обожнення своєї (людської) сутності та нівелювання, внаслідок цього, самоцінності природи, позбавлення її рівноправності з людиною. Звернуто увагу, з одного боку, на творчу активність людини в процесі творення релігії (через розширення можливостей пізнання до розширення соціально-практичної діяльності і навпаки), з іншого боку, на вплив релігії, яка з часом інституціоналізується, на людину.

Розглянуто аргументи як проти антропоцентризму християнства, так і на його захист. Так критика спрямована, перш за все, на історію створення людини, яка викладена в Старому Заповіті. Зокрема, Л.Уайт вважає, що Бог передбачив своє творіння виключно для користі людини. Людина виступає як особлива, привілейована істота в порівнянні з іншими живими істотами, що привело до відповідного відношення до оточення. Саме ж християнство не створило „кодексу” розумного, обережного поводження з природою. Більше того, серед аргументів критики – момент вчення про необхідність спрямувати всі теперішні людські діяння та зусилля на досягнення вічного майбутнього, яке не буде пов’язане з земним, тлінним існуванням. Тому треба дбати про своє спасіння, а „новий світ” – це і „нова природа”.

Проте, аргументи висувають не лише для обґрунтування критики християнства, а й для його захисту. Р.Атфілд звертає нашу увагу на можливість існування й інших чинників утилітарного відношення до природи, тому що екологічна криза охопила й ті країни, які ніколи не були християнськими, на те, що Біблія містить розуміння самоцінності всього живого, а це передбачає бережливе відношення до природи, вона вимагає помірності в бажаннях, аскетизму і щодо втручань в навколишній світ.

Проаналізовано ще один аспект християнства – теологія, яка несвідомо готувала ідеологічне підґрунтя, що зробило згодом цілком легітимним панування над природою. Східна церква формувала уявлення про світ як гармонійне ціле, що є відображенням його творця та божественної ментальності. Східна церква піднімає тлінне до нетлінного через пізнання світу, який має божественне походження, і, таким чином, підходить до гуманістичного відношення людини до природи. Західна ж церква поступово відходить від розуміння природи як сукупності природних символів, вона намагається зрозуміти премудрість Божу шляхом розкриття того, як влаштоване та діє Його творіння. Через це, Л.Уайт, зокрема, розглядає сучасні природничі науки як екстраполяцію натуральної теології, а сучасну техніку пояснює як реалізацію християнського догмату про трансцендентність людини по відношенню до природи і повноцінне панування над нею.

У третьому підрозділі третього розділу „Синтез науково-технічного мислення та природокористування” проаналізовано науку та техніку з точки зору їх причетності (чи не причетності) до екологічної кризи. З одного боку, вони розглянуті як одні з причин зміни відношення людини до природи та до самої себе; з іншого, як можливий засіб відвернення екологічної кризи.

Людина намагається створити раціональну картину світу, де панують абстракції. Природа знову стає нижчою, нерівноцінною, вона – механізм, який можна дослідити, а вивчення її закономірностей дасть можливість над нею панувати. І ось тут ми маємо той момент, що унеможливив становлення гуманістичного відношення до природи на засадах класичної науки – розділення світу на суб’єкт – людину та об’єкт – природу, що намагається здолати некласична наука. Відношення людини до природи втрачає ціннісний аспект. Природа-об’єкт – це щось нерівноцінне людині, пасивне, що підлягає не лише пізнанню, а й перетворенню.

Однак, в силу певних обставин, ми спостерігаємо, що відбувається поширення відношення до природи як до об’єкта своїх зазіхань, і на людину, яка поступово перетворюється на біологічний матеріал, з яким можна працювати (наприклад, клонування, генне моделювання). Цей факт змушує побачити, що ми змінюємо основи людської моралі, свободи, відповідальності. Найгіршим є те, що проблема не викликає занепокоєння, а подібні наукові досягнення подаються як благо, як щось таке, що розширює людські можливості. Звичайно, в таких дослідженнях є свої позитиви, але слід уникнути некритичного оптимізму, забуваючи, що людина – не лише тілесна істота, а й така, що здатна до трансцендентування.

В цьому контексті постає в черговий раз не нова, але від того не менш актуальна, проблема етичної відповідальності науковця, де є необхідність спрямовувати зусилля не на його ідеологічне обмеження, а на виховання людини, яка в майбутньому присвятить себе науковій творчості на принципах гуманізму, що впливало б на вибір науковцем як мети, так і засобів наукового пізнання.

Звернуто увагу і на проблеми розвитку техніки в його позитивних (прогрес людини) та негативних (формування споживацького відношення до природи) наслідках. Техніка розглянута, по-перше, як така, що має вплив на природу, є засобом підкорення природи для задоволення людських потреб. По-друге, вона здійснює вплив на людину, відчужує останню від її праці та себе самої, робить її елементом великого механізму. Техніка не є чимось виключно позитивним, вона є невід’ємною частиною, наприклад, воєнних дій, які, завдають шкоди іншим живим істотам (не людям), що взагалі не причетні до вказаних подій.

Вимога нашого часу вже інша. Тому ми мусимо звернутися до некласичної (чи постнекласичної) науки, специфіка якої в тому, що вона може виступати засобом формування гуманістичного відношення людини до природи через розвиток нових напрямків наукового пізнання, екологізацію науки, створення нової філософії природи (йдеться про розвиток екологічної філософії, біорегіоналізму, соціальної екології, екологічної етики і т.д.).

У третьому розділі „Коеволюція в системі „природа-людина-культура” йдеться про актуальні проблеми цих складових системи. У першому підрозділі „Усунення опозиції „культура-природа” в умовах сучасності” розглянуто особливості відношення до природи в залежності від того, що лежить в його основі: відношення до природи як до об’єкта, чи суб’єкта, що мало б стати основою гуманістичного відношення до природи, аж до усунення понять „суб’єкт” та „об’єкт”, на чому наполягає постнекласична наука.

Через визнання за природою статусу об’єкта чи суб’єкта людської діяльності та пізнання прослідковано зміну відношення до природи навіть у спробах дефініції останньої: так, наприклад, античному суспільству властиве розуміння природи як чогось глобального, Універсуму, природа допомагає людині самовдосконалюватися. Тому саме тут ми можемо побачити засновки гуманістичного відношення до природи, тоді як з розвитком науки та індустріальним ростом є підстави говорити про розгляд природи як джерела енергії, ресурсів (зустрічаємо поняття „біосфера”, „біотехносфера”).

Поступово людина відмежовує природу від себе та протиставляє її культурі. Однак у сучасних умовах, коли говорять про необхідність відродження гармонійних відносин із природою, ми спостерігаємо повернення до розуміння природи як чогось самостійного, самоцінного та такого, що не можна цілком осягнути людським розумом.

Із двох можливостей в пізнавальному та соціально-практичному відношенні до природи (як до суб’єкта чи як до об’єкта) виводяться дві світоглядні установки: антропоцентризм та екоцентризм (хоча в постнекласичній науці цього протиставлення намагаються уникнути), а відтак і засоби подолання екологічної кризи. Відношення до природи як до об’єкта тягне за собою план порятунку природи через вміле керування, правильне впровадження екологічних та економічних заходів та ставить за мету збереження як людини, так і природи. Відношення як до суб’єкта прагне до формування умов співжиття між людиною та природою задля збереження природи заради самої природи.

Другою складовою системи „природа-людина-культура”, яка розглядалася, є людина. Було з’ясовано, як зміни у відношенні людини до природи вплинули не лише на відношення людей між собою, а й людини до самої себе. Людські переваги, з одного боку, протиставляють людину та природу, з іншого, поєднують. Для їх нормальної взаємодії необхідно, щоб людина не лише фізично була в єдності з природою, а й на душевному та духовному рівні.

Незважаючи на те, що культура будувалася на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії між людьми, в ХХ ст. гостро постала проблема кризи людини (ще до екологічної кризи). Людина, яка як етичний еталон пестила своє Я, протиставила себе не лише природі, вона втратила почуття обов’язку не тільки перед оточуючим світом, а й перед іншими людьми – вона не турбується ні про перспективу майбутніх поколінь, ні про свою власну. В дисертації тому розглянуті можливі заходи подолання кризи: формування „нового гуманізму”, плекання етики благоговіння перед життям, зміна ідеалу моральності в суспільстві.

Остання складова системи, яка розглядалася – культура. Вона постає як результат пізнання людиною природи та самої себе, як своєрідний спосіб вираження природи через людину, як розкриття можливостей природи. Культура створювалася, по-перше, як посередник у відносинах між людиною та природою, а згодом стала засобом підкорення природи. По-друге, як засіб врегулювання відносин між людьми. По-третє, вона формує відношення людини до природи, скажімо, через ідеології – політичні, релігійні, екологічні тощо. Однак підтримання опозиції „культура-природа” не дасть нам можливості досягнути гармонійних відносин задля збереження людства, природи, культури.

Як людина і природа, культура зазнала змін. Сучасна криза торкнулася і засадничих підвалин західноєвропейської культури останніх століть, зокрема, раціоналізму. Культура, як і соціальна структура, зазнала впливу техніки та набуває нових рис, перетворюється на цивілізацію. Підстави говорити про цивілізацію дають ще й глобалізація та інформаційно-комп’ютерна революція.

Проте, формування інформаційної культури має свої позитиви: вона доносить до нас традиції різних культур щодо відношення людини до природи, що може слугувати одним із знарядь подолання екологічної кризи та допомогти у пошуку альтернативних форм відношення. Інформаційна культура містить в узагальненому вигляді весь попередній досвід людської діяльності, який є доступний, може переосмислюватися та застосовуватися для вирішення нагальних проблем сучасності. Однак інформаційна культура має й свої негативи: так, наприклад, національні культури, відкриваються та доносяться до нас на рівні своєї структури, форми, але аж ніяк не на рівні змісту.

Розглянуто позитиви глобалізації в контексті становлення гуманістичного відношення до природи: по-перше, завдяки розвитку інформаційних технологій та через доступ до них, ми маємо більш-менш чітку картину щодо екологічної ситуації; по-друге, до вирішення проблем підключається наука, яка по-новому дивиться на світ та людину; по-третє, під тиском глобалізації проявляються не лише тенденції до збереження національних культур, а й тенденції до пошуку в них засобів встановлення гуманістичних відносин з природою.

У другому підрозділі „Екологічні та гуманістичні тенденції в Україні” звернено увагу на досвід формування відношення до природи в Україні, де особливості природокористування зумовлені, з одного боку, синкретизмом християнства з язичництвом, з іншого, особливим поєднанням екофільності та прагматичності. Розглянуто специфіку слов’янської міфології та первісних уявлень, які зберегли свої впливи і після прийняття християнства та утворили з останнім синтез.

З прийняттям християнства відбувається усвідомлення виділеності людини з природи, картина світу подвоюється: світ бажаний виступає як світ божественний. Природа не є об’єктом для поклоніння, вона створена Богом, а людина покликана бути її господарем.

В перший період розвитку Києво-Могилянської академії виявляється тенденція до поступового перенесення акценту з пізнання Бога до пізнання людини та природи. За своїм викладом курси натурфілософії викладачів зосереджувалися не на практично-перетворювальному відношенні людини до світу, а навколо споглядання людиною природи. Людина не прагне змінити хід подій чи керується корисністю, а намагається зрозуміти взаємозв’язки світу.

Романтизм сакралізує природу, населяє її міфічними істотами, природа виступає як жива, вона співпереживає з людиною.

Народницька традиція кін. ХІХ – поч. ХХ ст. вказує на важливість слідування за природою. Втрата свого „ґрунту”, невігластво у відношенні до природи породжує екзистенційну кризу, ставить взагалі під питання можливість подальшого існування людини. Традиційне природокористування в Україні характеризувалося, таким чином, відсутністю прагнення підкорити світ чи пасивно підкоритися йому.

Проте, в ХХ ст. заклики до наукових відкриттів, до змагання з природою, до включення природи в соціалістичну господарську діяльність, не сприяли, а то й взагалі, – перекреслювали можливість природоохоронної діяльності. Відбувалося витіснення традиційних способів господарювання.

Розглянуто також спроби відродити первісні уявлення та давні релігії в неоязичницьких духовно-релігійних течіях, які виникли в 90-х роках ХХ ст. (Великий Вогонь, Рідна Українська Віра). Однак подібні спроби не набули поширення та не мали особливого впливу. Хоча елементи традиційного відношення варто не лише зберігати, а й відроджувати та впроваджувати.

Звернуто увагу на комплекс проблем, які відображають сучасний стан справ у сфері екології та природокористування в Україні (економічні,