імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГЛАДКИХ Валентин Валерійович

УДК 299.52

СИНКРЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР СТАНОВЛЕННЯ

ТРАДИЦІЇ ДЗЕН-БУДДИЗМУ

09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент,

САРАПІН Олександр Васильович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра релігієзнавства.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент,

ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України,

головний науковий співробітник відділу

глобальних систем сучасних цивілізацій;

кандидат філософських наук

КАПРАНОВ Сергій Віталійович,

Інститут сходознавства імені А.Кримського НАН України,

старший науковий співробітник відділу класичного Сходу.

Провідна установа Інститут філософії

імені Г.С. Сковороди НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “28” березня 2005 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради 26.001.17 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “25” лютого 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах накопичення знань різними галузями релігієзнавства вивчення історико-конфесійної проблематики зберігає своє значення не лише для відтворення минулого окремих релігій, а, передусім, для з‘ясування загальнотеоретичних проблем історії релігії в цілому. Це пов‘язано з тим, що, як слушно зауважував Е.Дюркгайм: “Ми зможемо зрозуміти найсучасніші релігії, тільки простежуючи в історії метод, за яким вони поступово складалися”. Саме через це, поміж актуальних проблем, що входять до кола сучасного релігієзнавства, одне з чільних місць належить проблемі походження та еволюції релігії. Розв‘язуючи цю проблему, дослідники опрацювали величезну кількість фактичного матеріалу, але еволюція багатьох релігійних систем досі не висвітлена належним чином. З цього приводу К.Тертицький зазначає: “Європейські дослідники більше знають про якийсь напрямок у християнстві, чисельність якого складає кілька десятків осіб, ніж про синкретичні релігії Китаю, які іноді мають кілька мільйонів послідовників”. Очевидно, що такий європоцентризм обмежує розуміння сутності релігії. З огляду на це, стає зрозумілим, що дослідження буддизму – релігії, з якою пов‘язане становлення багатьох культур, яку сповідують мільйони людей у всьому світі, набуває особливої актуальності. Додає актуальності дослідженню буддизму його швидке розповсюдження в західному світі, зокрема, й в Україні. Проте, під час розповсюдження він часом зазнає таких спотворень, що у деяких дослідників з‘являються вагомі підстави говорити: “Треба розрізняти буддизм в Азії та буддизм для європейців”. Позбавитися упередженості та адекватно зрозуміти буддизм, на нашу думку, можна лише в контексті вивчення його еволюції, адже ніщо так не допомагає проникненню в сутність явища, як вивчення особливостей його історичного розвитку.

Крім того, перед буддологією постала низка нових актуальних завдань. По-перше, це необхідність вивчення буддійської доктрини на основі використання даних якомога більшої кількості буддійських напрямків, задля визначення їхнього внеску в загальне вчення буддизму; по-друге, нагальною є потреба висвітлити й з‘ясувати характер розповсюдження буддизму за межами Індії; і, по-третє, вимагає свого розв‘язання питання про особливості взаємовпливів між буддизмом та традиційним культурним середовищем народів, які наверталися у нову віру. З огляду на це, багато цікавого й корисного матеріалу може дати дослідження розвитку буддизму в Японії. Однією зі шкіл буддизму, що поширилася на Японських островах, є дзен-буддизм. Актуальність даної теми для України пов‘язана зі швидким розповсюдженням на її теренах різноманітних нетрадиційних релігій, значна частина яких сягає своїм корінням східних культів, зокрема й буддизму. На прикладі формування традиції дзен-буддизму розкриваються закономірності виникнення нових релігійних течій, що набуває особливої актуальності для нашої держави, з огляду на складну релігійну ситуацію, обумовлену поліконфесійністю, та необхідність прогнозувати й регулювати процеси, які відбуваються у сфері духовного життя України.

Говорячи про ступінь наукової розробленості теми, необхідно відзначити два її аспекти. З одного боку, вивченню явища релігійного синкретизму приділяли багато уваги вже у Російській імперії, що було зумовлено накопиченням емпіричного матеріалу, який надходив з таких регіонів як Кавказ, Сибір, Поволжя, де автохтонні народи примусово наверталися у християнство, що призводило до змішання останнього з місцевими культами. Цей процес намагалися осмислити у своїх роботах О.Хомяков, Л.Тіхоміров, В.Ключевський, В.Соловйов, М.Бердяєв та інші. Після революції дослідження релігійного синкретизму продовжили М.Маторін, М.Нікольський, В.Богораз-Тан. У другій половині ХХ століття значний внесок у дослідження релігійного синкретизму зробили О.Клібанов, І.Аліроєв, О.Анісімов, З.Ішмухамєтов, В.Кононенко, М.Капустін, Г.Кудряшов та інші вчені, яким вдалося висвітлити основні риси та розкрити деякі закономірності релігійного синкретизму.

Серед західних дослідників, які вивчали релігійний синкретизм, передусім необхідно назвати Е.Леруа, Х.Рінггрена, Г.Лицманна, М.Херсковица, Т.Мароней, Т.Ямоморі та К.Табера. Крім того, у роботах Г.Гегеля, І.Канта, К.Леві-Строса, Л.Леві-Брюля, М.Еліаде, М.Фуко містяться теоретичні засади для розкриття причин, які обумовлюють необхідність явища релігійного синкретизму в еволюції релігії.

В Україні проблем релігійного синкретизму торкалися у своїх дослідженнях Г.Лозко, Г.Кулагіна, О.Саган, Л.Филипович, А.Колодний та інші. Дослідження релігійного синкретизму вітчизняними вченими відбувалося переважно у контексті виявлення особливостей українського православ‘я.

Таким чином, можна впевнено сказати, що проблема релігійного синкретизму постійно привертала увагу науковців. З огляду на плюралізм їхніх підходів, на думку дисертанта, визріла необхідність переосмислити та систематизувати погляди дослідників на явище релігійного синкретизму, враховуючи, по – перше, нові емпіричні дані, а, по – друге, творчий доробок західних вчених, який в радянський час невиправдано ігнорувався.

Другий аспект наукової розробленості теми, розкривається у роботах, які присвячені буддизму. Кількість наукових праць з цієї тематики налічує тисячі джерел. Так, наприклад, у “Бібліографічному огляді буддологічних журналів”, виданому в Токіо у 1983 році, міститься понад 288 наукових періодичних видань, надрукованих лише японською мовою! Неосяжна кількість літератури, яка присвячена буддизму, написана англійською мовою. Передусім це роботи таких відомих дослідників як С.Радхакришнан, Г.Дюмулен, А.Уотс, Д.Судзукі, Фен Ю-лань, Ху Ші, Р.Белла, Ж.Кеннет, Дж.Кітагава, У.Лафлер, У.Мортон, Х.Уі та інших.

Серед робіт, написаних радянськими та російськими дослідниками, необхідно відзначити праці О.Розенберга, Ф.Щербатського, Г.Бонгард-Левина, О.Островської, К.Герасімової, Н.Жуковської, М.Абаєва, В.Андросова, О.Ігнатовича, О.Мещерякова, Ю.Козловського, О.Маслова, Д.Главєвої, Л.Янгутова, Г.Померанца, Г.Дагданова, М.Єрмакова, Є.Торчинова та інших. Ці дослідники зосереджували свою увагу на вивченні та розкритті як різних філософських аспектів буддизму, так і соціально-культурних наслідків поширення буддизму за межами Індії.

Вітчизняні вчені також досліджували релігійно-філософські традиції народів Далекого Сходу, зокрема й буддизм. Серед робіт українських дослідників, присвячених вивченню японської релігійно-філософської культури, треба відзначити праці С.Капранова, А.Накорчевського, В.Рубеля, Р.Ляха, Я.Боцман.

Проте, необхідно зазначити, що дослідження китайського та японського буддизму здійснювалося переважно зусиллями представників філології, психології, історії, що призвело, певною мірою, до нівелювання власне релігієзнавчих та філософських аспектів проблеми. На заповнення цієї лакуни й спрямоване дане дисертаційне дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в межах НДР № 01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”, що проводиться на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з наукової та практичної актуальності теми та враховуючи результати вивчення її окремих аспектів у світовій і національній науковій літературі, мета дослідження полягає у тому, щоб на основі всебічного, поглибленого наукового аналізу особливостей становлення традиції дзен-буддизму розкрити синкретичний характер цього процесу та з‘ясувати причини, які його зумовили.

Досягнення означеної мети дисертаційної роботи передбачає необхідність розв’язати наступні завдання:

на підставі критичного аналізу підходів вітчизняних та іноземних дослідників до вивчення явища релігійного синкретизму, розкрити внутрішню структуру синкретичного релігійного утворення, а також, простежуючи процес розгортання синкретизації релігії в часі, з‘ясувати його основні етапи та пояснити механізми;

визначити характер взаємозв‘язку між конфесійним релігійними синкретизмом та синкретичною релігійністю;

з‘ясувати причини, які обумовлюють синкретичний характер еволюції релігії;

сформулювати загальні принципи вивчення генези та становлення дзен-буддизму як синкретичного процесу;

розмежувати поняття “чань-буддизм” та “дзен-буддизм”, з‘ясувавши характер зв‘язку між ними;

простежити формування основного ідейного змісту чань-буддизму в Китаї;

виявити особливості становлення буддизму в Японії та з‘ясувати характер трансформації основного ідейного змісту доктрини чань-буддизму на Японських островах;

розглянути історію становлення основних шкіл дзеннізму в Японії, зокрема Сотосю та Ріндзайсю, а також виявити спільне та відмінне в їхніх ідейних засадах;

дослідити синкретизм дзен-буддизму зі світськими елементами.

Об’єктом дослідження є традиція дзен-буддизму від часу виникнення її ідейних передумов до поступового занепаду.

Предметом дослідження є специфічний синкретичний характер становлення традиції дзен-буддизму.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань автор виходить із загальних методологічних принципів наукового дослідження. Це, зокрема, принцип єдності логічного та історичного. Дзен-буддизм розглядається у розвитку, починаючи від періоду формування ідейних витоків вчення в Індії та Китаї до доби Токугава, коли в японському суспільстві буддійська епістема поступається місцем епістемі неоконфуціанства. Крім цього, автор, використовуючи принципи системного підходу, розглядає дзен-буддизм як підсистему, включену в більш загальну систему суспільних відносин, а становлення дзен-буддизму висвітлює як процес відтворення стану динамічної рівноваги між відкритою системою та оточуючим середовищем. Порівняльний та структурно-функціональний методи дозволили встановити спільне та відмінне між індійським буддизмом, чань-буддизмом та дзен-буддизмом, сприяючи подоланню усталеного в клерикальній, науково-популярній, і, навіть, науковій літературі ототожнення цих явищ.

Використання автором цих методів ґрунтується на загальнонаукових принципах об’єктивності, історизму, світоглядного плюралізму, гуманізму, системності, діалектики, а також специфічно релігієзнавчих принципах: толерантності та позаконфесійності.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації автор дослідив дзен-буддизм як синкретичний феномен, а його генезу та становлення висвітлив як об‘єктивний, детермінований конкретними історичними обставинами та внутрішніми закономірностями розвитку релігії процес взаємодії ідеологічних, соціально-психологічних, історичних, економічних, етнічних чинників, з‘ясувавши стадії розвитку цього напрямку далекосхідного буддизму, механізми трансформації однієї стадії в іншу та пояснивши закономірності цих перетворень.

Найбільш суттєві наукові результати, які відображають новизну дисертаційного дослідження, особистий внесок автора у розробку проблеми і виносяться на захист, конкретизуються у наступних положеннях:

поглиблено теоретичне осмислення явища релігійного синкретизму. Автор формулює та обстоює власний підхід до розуміння явища релігійного синкретизму, по-перше, розкриваючи внутрішню структуру цього феномену в авторській схемі “види релігійного синкретизму”; по-друге, пропонуючи нову класифікацію типів релігійного синкретизму; і, по-третє, розглядаючи релігійний синкретизм як результат процесів полісинкретизму, етнізації та аккультурації;

обґрунтовано доцільність розмежування синкретизму, який існує в межах певної конфесії на всіх рівнях її структури, та синкретизму, який міститься виключно на рівні свідомості, поряд з цим розкрито взаємозумовленість конфесійного релігійного синкретизму і синкретичної релігійності;

доведено, що об‘єктивними передумовами, які роблять синкретизм необхідною рисою еволюції релігії є: внутрішня обмеженість релігії як форми освоєння світу; особливості архаїчної свідомості; зв’язок релігії з соціальними відносинами та людською діяльністю;

аргументовано, що синкретичний характер становлення дзен-буддизму необхідно розкрити спираючись на запропоновану автором класифікацію видів релігійного синкретизму та відповідно до етапів розгортання процесів полісинкретизму, етнізації та аккультурації;

виявлено некоректність ототожнення понять “чань-буддизм” та “дзен-буддизм”, адже воно веде до ототожнення явищ китайського чань-буддизму (чаньцзун) та японського дзен-буддизму (дзенкьо), які значною мірою відрізнялися одне від одного;

встановлено, що чань-буддизм – це своєрідний системний ефект від синкретичного поєднання різних традицій, зокрема, буддизму, даосизму, конфуціанства, архаїчних вірувань, який неможливо вивести або звести до будь-якої з них безпосередньо;

розкрито у релігієзнавчому аспекті складний, тривалий процес переосмислення доктрини й практики чань-буддизму та їхнього пристосування до соціально-політичних та культурних особливостей Японії;

сформульовано гіпотезу про необхідність адекватного вживання в українській мові термінів дзен, дзен-буддизм, дзенкьо, дзенсю, Сото, сото-дзен, сотосю, Ріндзай, ріндзай-дзен, ріндзайсю. З‘ясовано особливості їхнього вживання в япономовній літературі та запропоновано норми застосування в українській мові;

досліджено характер взаємодії між світськими та релігійними елементами в дзен-буддизмі та виявлено, яким чином принципи дзен-буддизму реалізувалися у самобутній японській культурі, а, відповідно, – особливості способу життя адептів цієї релігії вплелися у доктрину та практику дзен-буддизму.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Виконане дисертаційне дослідження є внеском у справу з‘ясування закономірностей еволюції релігії, зокрема, явища релігійного синкретизму. Також результати дослідження можуть бути використані для подальших буддологічних та сходознавчих студій.

Крім того, результати дисертаційної роботи доречно використовувати у лекційних курсах і семінарських заняттях з релігієзнавства, культурології, в окремих спецкурсах, а також для підготовки відповідних підручників та посібників;

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та наукові результати дослідження обговорювалися на методологічних семінарах та засіданнях кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Крім того, результати роботи доповідались на вітчизняних та міжнародних конференціях, зокрема, на науковій конференції “Дні науки філософського факультету – 2000”, (Київ, 2000 р.); міжнародній молодіжній науково-практичній конференції “Християнство на межі тисячоліть (економічні, правові, історичні та культурологічні аспекти)” (Київ, 2001 р.); Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих учених “Шевченківська весна – 2003”, (Київ, 2003 р.); Міжнародній науковій конференції “Людина – Світ – Культура”, (Київ, 2004 р.); Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих учених “Шевченківська весна – 2004”, (Київ, 2004 р.).

Публікації. Основні результати дослідження опубліковані в чотирьох статтях у фахових наукових виданнях та тезах виступів на чотирьох наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (298 найменувань на 20 сторінках). Дисертація містить 157 сторінок основного тексту, в тому числі 1 схему.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подаються пояснення щодо обраної автором теми дисертаційної роботи: обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначається мета й завдання дослідження, висвітлюється ступінь наукової розробленості теми та теоретико-методологічна база, окреслюється наукова новизна, розкривається практична і теоретична цінність отриманих результатів, зазначаються форми апробації та наводиться структура роботи.

Перший розділ ”Теоретичні засади дослідження релігійного синкретизму” присвячено розгляду феномену релігійного синкретизму та основним теоретико-методологічним засадам його дослідження. Автор, аналізуючи погляди іноземних та вітчизняних вчених, розкриває сутність цього явища; з‘ясовує передумови та висвітлює його динаміку; наводить схему видів релігійного синкретизму; формулює основні принципи вивчення еволюції релігії як синкретичного процесу.

У підрозділі 1.1. “Концепції релігійного синкретизму: його сутність та види” автор зазначає, що дзен-буддизму присвячено чимало історичних, філософських, психологічних праць, в яких розкриваються різні аспекти цієї релігійної традиції, але у багатьох роботах дзенкьо репрезентується як унікальне явище, якому нема аналогів ані на Заході, ані на Сході. На думку автора, адекватно висвітлити історію становлення японського дзен-буддизму дослідникам заважає відсутність чіткої дослідницької програми та методології. Єдиний спосіб уникнути цього – це розкрити й висвітлити еволюцію дзен-буддизму як об‘єктивний, детермінований конкретними історичними обставинами та закономірностями розвитку релігії процес взаємодії ідеологічних, соціально-психологічних, історичних, економічних, етнічних чинників. Для успішної реалізації такого дослідницького наміру необхідно виходити з розуміння загальних закономірностей еволюції релігії. Розглянувши низку концепцій щодо особливостей еволюції релігії, автор робить висновок, що, дослідники, поділяючи, в принципі, погляд на релігійний синкретизм як на характерну рису еволюції релігії, відрізняються своїми підходами до розуміння сутності цього явища. Одні дослідники (Е.Леруа, М.Бердяєв, Т.Ямоморі, К.Табер) розуміють релігійний синкретизм як процес “спотворення” споконвічних істинних вірувань, в основі якого лежать антропоморфізація, соціоморфізація, аккультурація. Інші вважають, що його сутність полягає у змішанні в межах однієї релігійної системи поглядів, властивих різним релігіям (М.Маторін, О.Клібанов, Т.Мароней, Х.Рінггрен, М.Капустін). Ще деякі вчені вбачають у релігійному синкретизмові поєднання релігійних та світських компонентів у релігії (М.Херсковиц, Г.Лоцман, В.Кулик). Проте, на думку автора, ці підходи не виключають один одного, а швидше роблять акценти на різних проявах одного явища. Фактично йдеться про різні види релігійного синкретизму. Перед тим як перейти до класифікації видів релігійного синкретизму, автор наводить та обґрунтовує наступну дефініцію: релігійний синкретизм - це обумовлене об‘єктивними причинами необхідне явище в еволюції релігії, зміст якого полягає у тому, що в межах будь-якої релігії мають місце та виступають її невід‘ємними системоутворюючими складовими: по-перше, реліктові елементи, коріння яких сягає архаїчних часів; по-друге, погляди, культова практика, уявлення, які походять з інших релігійних систем; по-третє, поєднання із світськими формами духовного опанування людиною світу.

Визначивши явище релігійного синкретизму, автор наводить свою класифікацію видів релігійного синкретизму. На думку автора, за способом (об‘єктом) виявлення доцільно розрізняти два аспекти релігійного синкретизму: конфесійний синкретизм, який складається у межах якоїсь окремої конфесії, та синкретизм, який присутній на рівні релігійності, тому його припустимо назвати “синкретичною релігійністю”. Разом з тим, автор доводить, що конфесійний синкретизм й синкретична релігійність поєднані діалектичним зв‘язком – синкретична релігійність лежить в основі конфесійного синкретизму, а останній, в свою чергу, обумовлює синкретичну релігійність. Це пояснюється тим, що релігійність – явище соціально-психологічне, а відповідно до одного з фундаментальних положень сучасної психології – психіка є продуктом розвитку індивіда в певному соціокультурному середовищі, тому, з одного боку, її зміст і механізми функціонування можуть змінюватися у залежності від тих соціально-культурних умов, в яких вона формується, а, з іншого боку, вона сама впливає на формування цих умов. Отже, враховуючи те, що в синкретичних напрямках знаходять своє відображення характерні риси, зміст та структура синкретичної релігійності, автор вважає, що становлення конфесійного синкретизму необхідно розглядати як складний діалектичний процес втілення феноменів психічного життя (синкретичної релігійності) в продукти культури (синкретичні напрямки).

Види релігійного синкретизму можна виокремити за ознакою природи елементів, які створюють синкрет (релігійний + релігійний або релігійний + світський). У першому випадку маємо справу з гомогенними елементами, які можуть бути різними, але належать виключно сфері релігії. У другому випадку – з гетерогенними, принципово відмінними за своєю генезою та гносеологічною природою. Вид синкретизму гомогенних елементів можна розбити на два підвиди за ознакою того, чи є він результатом еволюційного розвитку автохтонних релігій шляхом зняття попередніх форм їхнього існування (ендогенний), чи результатом конфронтації між питомими самобутніми релігійними віруваннями та світовими релігіями (екзогенний). У межах другого виду релігійного синкретизму доцільно виокремити два підвиди: “етноконфесійний синкретизм” – як результат складного і суперечливого процесу співіснування та взаємовпливу етнічних й релігійних чинників; та “синкретизм результатів різних видів духовного виробництва”, який є наслідком розширення релігією сфери свого функціонування за рахунок інших форм духовного освоєння дійсності. Автор пропонує відобразити цю класифікацію видів релігійного синкретизму у вигляді схеми:

Схема-класифікація видів релігійного синкретизму

Рис. 1. Схема-класифікація видів релігійного синкретизму.

На думку автора, ця схема фактично відображає внутрішню структуру релігійного синкретичного утворення, адже для релігійного синкретизму характерно, що всі ці види присутні одночасно в кожній релігійній системі, і саме наявність всіх цих видів в межах однієї релігії й виступає достатньою та необхідною умовою визначення явища релігійного синкретизму.

У підрозділі 2.1. “Передумови синкретичного характеру еволюції релігії” автор з‘ясовує, чому еволюції релігії притаманний синкретичний характер. Проаналізувавши погляди Г.Гегеля, І.Канта, Е.Дюркгайма, М.Еліаде, С.Токарева, О.Клібанова та інших дослідників, автор робить висновок, що передумовами, які обумовлюють саме синкретичний характер еволюції релігії виступають: обмеженість релігії як форми освоєння світу; особливості архаїчної свідомості; зв’язок релігії із соціальними відносинами та людською діяльністю. Причому, перша та друга передумови виступають як стабілізуючий чинник, змушуючи релігію як форму духовного опанування світу, впродовж історії лишатися тотожною самій собі, а третя – постійно спонукає релігію змінюватися, пристосовуючись до нових конкретно-історичних обставин. Така різновекторність і призводить до синкретизму, адже, з одного боку, релігія повинна постійно пристосовуватися до нових конкретно-історичних умов, а, з іншого боку, вона, по-перше, не може вийти за певні межі, бо змушена використовувати фактично обмежене коло засобів і форм, а, по-друге, особливості архаїчної свідомості дозволяють їй обслуговувати різні сфери духовного життя, задовольняючи не лише релігійні, й інші різноманітні людські потреби.

У підрозділі 1.3. “Динаміка релігійного синкретизму” автор розглядає явище релігійного синкретизму як процес. Залежно від кількості та особливостей релігій, які беруть участь в процесі синкретизації та спираючись на підхід, запропонований Г.Кудряшовим, автор пропонує виокремлювати три типи синкретизації. “Простий тип синкретизації”, коли синкретизм є результатом взаємодії питомих язичницьких вірувань з якоюсь світовою релігією. “Складний тип синкретизації”, коли синкретизм є результатом взаємодії кількох релігій, серед яких можуть бути й світові. “Неорелігійний тип синкретизації”, властивий сучасним неорелігіям. Автор обґрунтовує тезу, що вживання термінів “простий тип синкретизації”, “складний тип синкретизації” та “неорелігійний тип синкретизації” більш адекватне, ніж запропоновані Г.Кудряшовим терміни “східнослов’янський”, “північнокавказький”, адже позбавлено географічної та етнічної забарвленості. Автор наполягає, що термін “полісинкретизм”, запропонований Г.Кудряшовим, припустимо вживати лише для позначення процесів, які відбуваються в межах синкретизму гомогенних елементів, а відповідно – виокремлювати вищеописані типи можна також лише в межах одного виду релігійного синкретизму. Крім того обґрунтовується, що динаміка релігійного синкретизму в межах виду синкретизму гетерогенних елементів проявляється у процесах етнорелігієгенезу та аккультурації. Етнорелігієгенез – процес, у результаті якого релігія набуває ознак, обумовлених особливостями життєдіяльності етносу, а під аккультурацією розуміється взаємне пристосування релігії й світської культури.

Таким чином, автором доводиться, що динаміка релігійного синкретизму розкривається в процесах “пересинкретизації” або “полісинкретизму”, етнорелігієгенезу та аккультурації, кожен з яких розкриває процес формування того чи іншого виду синкретизму. Проте, синкретизм – явище цілісне, відповідно й процес його формування має цілісний характер, а, отже, всі три вищеназвані процеси зливаються в одному – процесі еволюції народу, взятій в усій своїй цілісності, тому виокремлення їх носить суто умовний характер.

Розглядаючи процес історичної трансформації релігійної системи, автор виокремлює кілька його етапів. Спочатку формується основа синкретичної системи, в якій переважають архаїчні вірування. У подальшому, під час контакту релігійних систем відбувається зближення вірувань та релігійних практик. В результаті наступає етап створення нейтральної форми культу, на якій будується нова синкретична релігія. З часом розгортається зворотній процес дивергенції, адже накопичення в межах універсальної релігії елементів, які є наслідками етнізації та аккультурації, веде до виникнення напрямків, що відхиляються від центральної вісі синтезу. Так утворюються національні напрямки буддизму, ісламу, християнства.

Другий розділ “Витоки та становлення традиції в Китаї” присвячено з‘ясуванню питання про ідейні витоки дзен-буддизму, висвітленню особливостей формування цієї традиції та розкриттю її основних доктринальних засад.

У підрозділі 2.1. “Критичний огляд основних теорій походження чань-буддизму” автор обстоює позицію про необхідність чіткого розмежування понять чаньцзун та дзенкьо. Аналізуючи причини ототожнення чань- та дзен-буддизму, автор доходить висновку, що воно зумовлено особливостями ієрогліфічної писемності, адже і китайською, і японською мовами “чань” та “дзен” пишуться одним і тим же ієрогліфом. З огляду на те, що мета дисертаційного дослідження полягає у з‘ясуванні специфіки японського варіанту цього вчення та особливостей його формування, автором пропонується чітко розрізняти терміни “чаньцзун” та “дзенкьо”, використовуючи перший термін для позначення напрямку китайського буддизму, який сформувався й існував на території Китаю в середні віки, другий – для позначення японських шкіл, які утворилися в Японії в результаті переосмислення як буддизму в цілому, так і чань-буддизму зокрема.

Основну ж увагу в цьому підрозділі автор приділяє критичному аналізу основних теорій про витоки чань-буддизму. На думку автора, традиційна версія, яка пов‘язує його виникнення з Буддою, а поширення в Китаї з місіонерською діяльністю Бодхідхарми, не може розглядатися як науково обґрунтована, адже не існує надійних свідчень, які б її підтверджували. Спростовуються й погляди Ху Ші та У Цзінсюна, які, маючи радикально-негативну позицію в питанні про індійське коріння чань-буддизму, розглядають цей напрямок як виключно китайське явище, а його виникнення вважають результатом природної еволюції даосизму під впливом буддизму. Заперечує автор й Ю.Козловському, який вважав, що кваліфікувати чань-буддизм як напрямок махаяни абсолютно неправомірно, адже чаньцзун був своєрідною моделлю поведінки, яка заперечує махаяністський буддизм. Автор доводить, що Ю.Козловський, так само як і інші прихильники теорії антимахаянської спрямованості чань-буддизму (С.Волков, В.Корнев, К.Кеннет), припускається суттєвої методологічної помилки, підмінюючи зміст феномену соціальними причинами, які обумовлюють його виникнення. Безперечно, позиція адептів чаньцзун у багатьох моментах мала антибуддійську спрямованість, але ідейний зміст вчення все одно черпався з буддійських джерел. Враховуючи це, автор поділяє підхід М.Абаєва, Г.Дюмулена, які розглядають чань-буддизм як на одну зі шкіл махаяни, адже його філософською основою виступають все-таки махаянські сутри та шастри, створені школами мадх‘яміків та йогачарів. Розглядаючи погляди М.Абаєва, який стверджував, що чань-буддизм – вчення швидше глибоко традиційне, а його витоки сягають найдавніших форм релігійної теорії та практики, автор погоджується, що між чань-буддизмом та архаїчною практикою можна провести паралелі. Водночас, автор робить два суттєвих зауваження: по-перше, неприпустимо ототожнювати чань-буддизм та архаїчні вірування, а, по-друге, Чань не можна безпосередньо вивести з архаїчних традицій, адже доктрина чань-буддизму – це якісно абсолютно новий феномен щодо архаїчних традицій.

Критично розглянувши основні точки зору різних авторів на проблему зародження традиції Чань та її відношення до буддизму взагалі та індійського буддизму зокрема, автор доводить, що основну роль у процесі виникнення чань-буддизму відіграло переосмислення в категоріях традиційних китайських вчень наріжних положень індійського буддизму.

Процес переосмислення та трансформації основних буддійських ідей у Китаї розглядається автором у підрозділі 2.2. “Синкретичний характер еволюції китайського буддизму”. У цьому підрозділі, спираючись на роботи Є.Торчинова, Г.Дагданова, Л.Янгутова, Ху Ші, К.Кеннета, Фен Ю-Ланя та інших, автор на численних прикладах доводить, що процес еволюції китайського буддизму мав відверто синкретичний характер, що було зумовлено з одного боку значними відмінностями в ідейному змісті традиційних китайських вчень та доктрини буддизму, а, з іншого боку, – необхідністю останнього укорінитися в Китаї, досягти чого можна було лише за умови наближення до особливостей нового культурного контексту. Це завдання вирішується шляхом переосмислення буддійської парадигми в категоріях традиційних китайських вчень, чому сприяли, зокрема, особливості китайської мови. Як наслідок процесу конвергенції основних ідей буддизму з традиційними китайськими уявленнями, відбувається синкретизація буддизму на китайському ґрунті. Фактично вже у VІІ столітті, після того як китайці відкидають індійську версію буддизму, яку проповідував Фа-цзан, відбувається остаточне розмежування між китаїзованими школами та школами, які виступали за повернення до індійських стандартів.

Підрозділ 2.3. “Історія становлення шкіл чань-буддизму в Китаї. Виявлення ідейних засад вчення” присвячено аналізу поглядів таких проповідників чань-буддизму як Хуейнен, Мацзу, Ліньцзи, Шенсю, Шітоу та інших. Крім того, дисертант з‘ясовує зміст наріжних положень чань-буддизму: бути за межами вчення і поза традицією; не спиратися на слова та символи; вказувати безпосередньо на розум людини; побачити власну природу й досягнути просвітлення.

Третій розділ “Становлення дзен-буддизму в Японії” відведено для розгляду процесу поширення дзен-буддизму на Японських островах. Доводиться, що перенесений на японський ґрунт, чань-буддизм зазнав докорінної японізації, набув особливих рис й відіграв важливу роль в історії духовного життя середньовічного японського суспільства.

У підрозділі 3.1. “Особливості еволюції буддизму на Японських островах у VIII – XII століттях як передумова виникнення “реформаторського буддизму”” дисертант наполягає, що синкретичний характер становлення дзен-буддизму в Японії та його відмінність від китайського прототипу можна правильно зрозуміти та адекватно висвітлити лише розглядаючи дзенкьо як закономірний та історично обумовлений результат розвитку буддизму на Японських островах. Спираючись на результати досліджень О.Мещерякова, О.Ігнатовича, С.Капранова, О.Розенберга, О.Сафронової, С.Іенагі автор доводить, що поширення буддизму в Японії та його засвоєння японцями відбувалося у формі переосмислення наріжних положень континентального буддизму. Процес творчого переосмислення японцями буддійської парадигми сягає свого піку в період Камакура. Це було обумовлено процесами змін, які відбувалися впродовж ХІІ – ХІV століть у соціальній та політичній сфері японського суспільства, а саме - приходом до влади самураїв. Пошук альтернативних ідеологічних засад відбувався на тлі необхідності розв‘язати низку проблем, що набули особливої актуальності в цей період і вимагали негайного вирішення. У сфері релігії – це необхідність спрощення складних, незрозумілих більшості віруючих форм культової практики на більш прості та доступні; у світоглядній сфері – прагнення послабити вплив авторитарних традицій старих буддійських шкіл, які починають гальмували розвиток духовної культури. Необхідність дати адекватну відповідь на виклик часу та розв‘язати ці проблеми спричиняє виникнення та поширення на островах трьох нових течій: амідаізму, нітіренізму та дзеннізму. Об‘єднувало ці напрямки в єдине явище “реформаторського буддизму” те, що, на противагу періодам Нара та Хейан, коли прибічники буддизму сповідували та пропагували на Японських островах доктрини не японського, а переважно китайського та індійського буддизму, вони виникають вже на японському ґрунті і стають власне японськими варіантами буддизму.

У підрозділі 3.2. “Причини виникнення та еволюція дзен-буддизму в Японії”, говорячи про становлення дзен-буддизму в Японії, автор має на увазі процеси, які відбувалися в японському буддизмі від моменту виникнення перших шкіл дзеннізму на Японських островах у ХІІ ст. до доби Токугава, коли потенціал буддизму для подальшого розвитку було вичерпано. Погоджуючись з більшістю дослідників, автор вбачає причину швидкого поширення дзен-буддизму в Японії у приході до влади військового стану. Старі буддійські школи Нара та школи Сінгон і Тендай обслуговували духовні та ідеологічні потреби Кіотської аристократії, тому самурайство, гостро потребуючи альтернативних духовних засад, надавало підтримку проповідникам дзен-буддизму, зробивши цей напрямок фактично державною ідеологією. Іншою причиною поширення дзен-буддизму в Японії був вплив з Китаю, де у ХІІ ст. серед буддійських шкіл зберігав вплив лише чаньцзун.

Парадоксальний, метафоричний характер дзен-буддизму не дозволяє говорити про існування єдиної цілісної філософської системи, підтвердженням чому є існування кількох десятків дзенських шкіл у середньовічній Японії, кожна з яких мала свою специфіку. Висвітлюючи погляди Ейсая, Догена, Такуана, Хакуіна, Банкея, Іккю та інших японських проповідників Дзен, автор з‘ясовує особливості становлення основних напрямків дзеннізму: Ріндзайсю, Сотосю, лінії Отокан, лінії Гендзю, а також ставить та пропонує, спираючись на японські джерела, можливе розв‘язання проблеми адекватного вживання термінів дзен, Дзен, дзен-буддизм, дзенніз, дзенсю, дзенкьо, Ріндзай, ріндзай-дзен, ріндзайсю, Сото, сотосю, сото-дзен.

Проаналізувавши погляди вищезгаданих проповідників, дисертант доходить висновку, що з самого початку напрямок дзенкьо в Японії був еклектичним. Спочатку дзенські наставники активно робили запозичення із практик езотеричних шкіл. На думку деяких дослідників (О.Кабанов, Г.Дюмулен) це пов‘язано з тим, що на ранньому етапі така політика сприяла досягненню компромісів між дзен-буддизмом та старими впливовими школами Нара й міккьо, адже перші проповідники дзенкьо боялися йти на відкритий конфлікт з ними. Не заперечуючи слушності такого підходу, автор доводить, що проникнення елементів міккьо у дзенкьо пояснюється не стільки потребою в компромісі, скільки тим, що всі проповідники дзенсю вийшли з езотеричного буддизму, а отже не змогли порвати з властивими останньому ідеями, намагаючись лише пристосувати їх до практики нового вчення. Так в дзенсю потрапляли амідаїстські та тантричні елементи, практика містичних ритуалів, які походили з інших шкіл. Наприклад, у добу Хігасіяма (1473-1490 рр.) в результаті посилення синкретичних тенденцій в дзен-буддизм потрапляють елементи народних вірувань, а також практика нембуцу, широко розповсюджена серед різних верств японського населення. Наслідком цього стає поглиблення японізації дзен-буддизму.

У підрозділі 3.3. “Синкретизм релігійного та світського в дзен-буддизмі” автором з‘ясовуються причини та специфіка поєднання світських та релігійних елементів в дзен-буддизмі. Розкриваючи особливості взаємин між релігією та світськими формами духовності на Сході, автор робить висновок, що ірраціоналізм релігії на сході виступає у значно менш очевидній формі, тому що східна філософська думка в ідеї бога вбачала не абсолютну особистість, а швидше втілення природних закономірностей. Це загальмувало процес розмежування світського раціонального від релігійного ірраціонального і виступило першою причиною синкретизму гетерогенних елементів в дзен-буддизмі. Другою причиною була та обставина, що, починаючи з реформ Тайка (645-646 рр.), історія японського суспільства та державності була тісно пов‘язана з буддизмом. Спираючись на роботи У.Лафлера, С.Іенагі, Д.Судзукі та інших, автор зазначає, що японці в період середньовіччя бачили свій світ переважно в буддійських термінах, концепціях і лише через їх посередництво. Зокрема, розглядаючи такі наріжні категорії японської естетики як сабі, вабі, юген, аваре автор розкриває процес впливу буддизму на формування різноманітних естетичних концепцій. Поряд з цим автор зауважує, що більшість принципів, які використовували японські митці, були розроблені до того як в Японії сягає свого розквіту дзен-буддизм. Так, наприклад, категорія “юген” сформувалася в період Хейан у буддизмі школи Тендай. Розв‘язуючи питання про те, чому ідейні засади, розроблені в межах шкіл хейанського буддизму, досягли своєї завершеності саме в дзен-буддизмі, автор доводить, що схильність адептів дзенкьо до світської діяльності пов‘язана з тим, що ґрунтуючись на концепції “одвічного просвітлення”, вченні про витончені засоби (яп. хобен) та принципі єдності практики та мети (яп. сюсьо - ітті) дзен-буддизм відкидав поділ на сакральне та профанне. Тому дзен-буддизм не лише знімав заборони на світську діяльність, а навпаки, віддаючи перевагу просвітленню, набутому в буденній маячні, бо, як було записано у “Лотосовій сутрі”: “Просвітлення нема ніде, окрім як поміж мирських пристрастей”, спонукав своїх послідовників до активної участі в усіх сферах людської діяльності, що розглядалося як одна з форм практики. З огляду на це, адаптація релігійних ідеалів до буденної практики не здається чимось дивним, а розуміється як життєвий шлях (яп. до), спосіб осягнення істини, такий же самий як і буддійські церемонії. Крім цього, тяжіння адептів дзен-буддизму до світської діяльності можна пояснити прагненням знайти засоби, за допомогою яких можна б було передати істину та особистий досвід просвітлення. Проте процес синкретизації світського та релігійного в дзен-буддизмі виявився суперечливим і мав неоднозначні наслідки. Зрештою, саме він призвів до змирщення дзен-буддизму.

ВИСНОВКИ

У дисертації доведено такі теоретичні положення і висновки дослідження:

Релігійний синкретизм - це обумовлене об‘єктивними причинами необхідне явище в еволюції релігії, зміст якого полягає в тому, що в межах будь-якої релігії мають місце та виступають її невід‘ємними системоутворюючими складовими: по-перше, реліктові елементи, коріння яких сягає архаїчних часів; по-друге, уявлення, погляди, культова практика, які походять з інших релігійних систем; по-третє, поєднання із світськими формами духовного опанування людиною світу. Релігійне синкретичне утворення – це результат процесів полісинкретизму, етнізації та аккультурації, його внутрішню структуру можна відобразити у запропонованій автором схемі;

Необхідно розмежовувати синкретизм, який існує в межах певної конфесії на всіх рівнях її структури (конфесійний синкретизм), від синкретизму, який міститься виключно на рівні свідомості (синкретична релігійність). Ці два аспекти релігійного синкретизму взаємообумовлені, і становлення синкретичних утворень можна розглядати як складний діалектичний процес втілення феноменів психічного життя (синкретичної релігійності) в продукти культури (синкретичні напрямки);

Об‘єктивними передумовами, які роблять синкретизм необхідною рисою еволюції релігії є: внутрішня обмеженість релігії як форми освоєння світу; особливості архаїчної свідомості; зв’язок релігії з соціальними відносинами;

Розкрити синкретичний характер еволюції дзен-буддизму означає: по-перше, з‘ясувати генетичний зв‘язок між релігійними віруваннями, простеживши витоки традиції з початкових, примітивних її форм; по-друге, розкрити механізм еволюції, висвітливши, яким чином відбувається засвоєння та запозичення ідейно-культового матеріалу; по-третє, дати відповідь на питання, – чому деякі елементи засвоюються, а деякі відкидаються; по-четверте, розкрити специфіку взаємовпливів релігійних та світських компонентів у дзен-буддизмі;

Некоректно ототожнювати поняття “чань-буддизм” та “дзен-буддизм”, адже це з необхідністю веде до ототожнення й явищ чань- та дзен-буддизму, нівелюючи їхні особливості;

Доречним вбачається розглядати чань-буддизм як системний ефект від синкретичного поєднання традицій буддизму, даосизму, конфуціанства, архаїчних вірувань, який неможливо вивести або звести до будь-якої з них безпосередньо;

В Японії проповідники ідей чань-буддизму переосмислили його ідейні засади, включивши до доктрин своїх шкіл чимало елементів не лише китайського та японського буддизму, а ще й сінтоїзму, даосизму та неоконфуціанства, що було обумовлено соціально-політичними та культурними особливостями Японії;

Припустимо вживати як синоніми: дзен-буддизм, дзеннізм, дзенкьо та Дзен, розуміючи під останнім власну назву релігійної течії. Водночас, під терміном “дзен” необхідно розуміти лише практику зосередження, яка мала місце не лише у школах Дзен, а й в усіх буддійських школах. Тому під терміном ріндзай-дзен необхідно розуміти особливі методи медитації, які використовувалися школою Ріндзай. Отже, ріндзайсю – це ідейні засади школи Ріндзай релігійного напрямку дзенсю, який розвився