НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Хаваджи Дінара Ремзіївна

УДК 340.12 – 054.74/75:

94 (477.75) “-/196” -

ПОЛІТИКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ДЕПОРТАЦІЇ З КРИМСЬКОЇ АРСР ТА РЕПАТРІАЦІЇ

ДО АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ У СКЛАДІ УКРАЇНИ

(1941 – 1996 рр.): історико-правове дослідження

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історико-правових дисциплін Таврійського національного університету ім.В.І.Вернадського Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор

Тимощук Олександр Валентинович,

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського,

декан юридичного факультету.

Офіційни опоненти: доктор юридичних наук, професор

член-кореспондент АПрН УКраїни

Скакун Ольга Федорівна,

Національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри теорії та історії держави і права

доктор історичних наук, кандидат юридичних наук,

Тимченко Сергій Михайлович

Запорізький державний університет, ректор.

Провідна установа – Львівський національний університет ім. І. Франка Міністерства освіти і

науки (м. Львів), кафедра історії та теорії держави і права.

Захист відбудеться ---------“-” -жовтня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 у Національному університеті внутрішніх справ за адресою м. Харків, вул. 50 річчя СРСР, зал засідань вченої ради.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці

Автореферат розісланий “4 ” вересня 2005 р

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради В.Є.Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю дотримання прав людини та соціальних (етнічних) груп, що закріплені міжнародними актами, встановлення меж примусового втручання держави у зміну території поселення національно-етнічних груп. У зв’язку з цим об’єктивно постає ретроспективна проблема правового регулювання депортацій народів з України (в сучасних її територіальних межах), зокрема, з Криму. В умовах колишньої тоталітарної системи управління суспільством у СРСР ці питання замовчувалися. Лише в 90-ті роки ХХ ст. вчені нарешті отримали можливість звернутися до дослідження забороненої теми. В значній мірі зростанню наукового інтересу до питань депортації, реабілітації, репатріації національно-етнічних груп населення, яке проживало на Кримському півострові, посприяло “відкриття” для широкого наукового використання архівних документів, що зберігалися довгі роки під грифом таємності.

Проблеми правової реабілітації народів, депортованих за національною ознакою з території Кримської АРСР у роки Другої світової війни, вдосконалення нормативно-правової бази щодо прибуття репатріантів набувають чималого значення для Української держави і Кримської автономії, безпосередньо впливають на політичне, економічне та культурне життя країни та її поліетнічних регіонів. Адже окремого законодавчого документа про реабілітацію депортованих народів в Україні й досі не існує. У постанові Верховної Ради УРСР “Про порядок введення у дію Закону Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” від 17 квітня 1991 р. зазначалося, що дія низки статей цього закону не поширюється на репресовані народи, оскільки питання про їхню реабілітацію вирішено в Декларації Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 р. “Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, і забезпечення їхніх прав”. На підставі цієї декларації було укладено низку нормативних документів, що мали на меті урегулювати процеси, пов’язані з поверненням депортованих народів, відновленням їхніх прав. Розробка законопроектів про відновлення прав депортованих народів здійснювалася в комісіях Верховної Ради України починаючи з 1991 р. Український парламент прийняв Закон “Про національні меншини в Україні” (чинний з 25 червня 1992 р.), згідно з яким питання про повернення (репатріацію) на територію України представників депортованих народів вирішувалися актами і угодами України з іншими державами. Але на сьогодні відсутня чітка комплексна державна політика, законодавчо не врегульовані процеси добровільного повернення, облаштування, адаптації та інтеграції депортованих народів, що, в свою чергу, знижує ефективність практичних заходів, здійснюваних органами виконавчої влади. Відтак набуває особливої ваги актуальність історико-правового дослідження, результатом якого мають стати наукові рекомендації щодо вирішення зазначених проблем.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у відповідності до п.1 “Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 рр.” Тема дисертації відповідає Координаційному плану МОН України “Історія етнонаціональних процесів в Україні”, плановій науковій темі Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського “Вивчення етнокультурних проблем депортованих народів і малих етнокультурних спільнот у Криму” № 0197V000422 і виконана за планом наукових досліджень кафедри історико-правових дисциплін юридичного факультету ТНУ на період 2002-2005 рр.

Мета дослідження полягає у ретроспективному комплексному і водночас порівняльно-правовому вивченні системи нормативно-правових актів і політичних документів (КПРС) щодо примусових переселень народів Криму в роки Другої світової війни та повернення депортованих народів до Криму у другій половині ХХ ст. Для досягнення поставленої мети окреслені такі основні завдання дослідження:

–

–

–

–

–

–

Об’єкт дослідження — процеси національної депортації з Кримської АРСР і репатріації до Автономної Республіки Крим та система суспільних відносин в СРСР і незалежній Україні, що склалася навколо них.

Предмет дослідження — нормативно-правові акти, а також постанови і директиви партійних і радянських органів, якими регулювалися національна депортація з Криму в роки Другої світової війни та репатріація до Автономної Республіки Крим у складі України.

Методологічна основа дослідження — система різних наукових методів (загальних, приватних, спеціальних), логічних прийомів і засобів, що сприяли пізнанню поставленої проблеми. Історико-правовий характер дисертаційного дослідження зумовив застосування у поєднанні принципу історизму, діалектичного, системно-структурного та функціонального, герменевтичного, формально-догматичного, історико-порівняльного, соціологічного методів. Діалектичний та історико-порівняльний методи дозволили дослідити етапи правової трансформації у ставленні до національних меншин, які проживали в Криму в зазначений історичний період, етапи репатріації депортованих народів Криму, охарактеризувати кожний з них, показати еволюцію наукових оцінок депортації та репатріації кримських татар та інших національних меншин. Метод системного (системно-структурного та системно-функціонального) аналізу допоміг розглянути у системі процеси національної депортації та репатріації, їх політичні та правові засади за часів радянської влади, виявити норми сучасного законодавства України по відновленню прав депортованих осіб та встановити функціональні особливості цих норм, що виявляють себе у процесі реалізації — адаптації, інтеграції депортованих осіб в українське суспільство. Герменевтичний метод слугував відтворенню сутності змісту текстових (письмових) джерел інформації (архівні матеріали, опубліковані документи, матеріали преси, мемуарна література), завдяки чому зроблено висновок про національний характер депортації народів у Криму; з’ясовано правовий статус примусово переселених народів у місцях спеціальних поселень; визначено стан правового регулювання репатріації депортованих народів Криму та заходів щодо забезпечення їхніх прав. Формально-догматичний метод забезпечив аналіз встановленої системи нормативно-правових актів з питань національної депортації та репатріації депортованих осіб, а соціологічний метод дозволив розкрити суспільні умови, які мають сприяти реалізації правових норм.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше з позицій пріоритету прав людини та взаємної відповідальності держави і особи в межах одного дослідження зроблена спроба комплексного і порівняльно-правового аналізу двох протилежних за гуманістичною сутністю і водночас взаємопов’язаних проблем: 1) політико-правового регулювання примусових переселень народів Криму в роки Другої світової війни; 2) нормативно-правового забезпечення повернення депортованих народів до Криму у другій половині ХХ ст.

За результатами проведеного дослідження сформульовані наступні положення та висновки, які містять елементи наукової новизни:

1. Розкрито понятійно-категоріальний апарат проблеми: у системі – дано авторське визначення понять: “депортація”, “депортація за соціальною ознакою”, “депортація за національною ознакою”, “депортація за релігійною ознакою”; показано співвідношення понять “депортація” і “міграція”.

2. Узагальнена і систематизована джерельна база дослідження: нормативно-правові акти, партійно-політична документація та епістолярій свідків і осіб, які зазнали депортації і репатріації;

3. Встановлено, що правовою підставою депортації за національною ознакою з території Кримської АРСР, здійсненої в роки Другої світової війни (серпень 1941 р., травень-червень 1944 р.) слугували акти керівників силових відомств (НКВС-МВС СРСР), складені відповідно до рішень партійної верхівки ВКП (б) і постанов надзвичайних органів державної влади (Державний Комітет Оборони (ДКО));

4. Визначені та обґрунтовані етапи національної депортації з території Кримської АРСР. Перший етап – депортація осіб німецької національності (серпень 1941 р.), що відбулася на підставі Директиви Ставки Верховного Головнокомандуючого “Про формування для оборони Криму 51-ої Окремої армії” № 00931 від 14 серпня 1941 р. та використовувалася в якості превентивного запобіжного заходу для позбавлення воєнного супротивника вірогідної можливості поповнення своїх мобілізаційних ресурсів за рахунок кримського населення. Другий етап — депортація кримських татар, болгар, греків та вірменів з території Кримської АРСР як наслідок прийняття постанов ДКО СРСР № 5859 цт від 11 травня 1944 р. “Про кримських татар” та № 5984 цт від 2 червня 1944 р. “Про виселення з Криму німецьких пособників вірмен, греків та болгар”. Другий етап мав характер масової каральної санкції щодо народів, окремих представників яких радянські ідеологи звинуватили у пособництві німецько-фашистським окупантам. На їх основі приймалися відповідні акти та постанови на місцях, що мали локально-розпорядчий характер;

5. Доведено, що політико-правова реабілітація депортованих народів Криму була стадійною, поступовою, здебільшого формальною, позбавленою комплексності і системності, але її історичне значення полягало у започаткуванні репатріації, створенні її стартових передумов;

6. Виявлено, що політико-правовими підставами реабілітації слугували як акти Президії Верховної Ради СРСР 1955 – 1956 рр., які скасували режим спеціального поселення для осіб, депортованих за національною ознакою, так і постанови ЦК КПРС (1956 р.). Визначені причини неефективності політико-правових рішень щодо реабілітації в 50-х рр. ХХ ст.: а) відсутність єдиного нормативно-правового акту і, отже, охоплення правовою регламентацією усіх питань реабілітації – в них не згадувалося про відшкодування конфіскованого майна депортованих осіб, їх повернення до місць виселення, відновлення автономної республіки на території Кримського півострова; б) незабезпеченість механізмом реалізації положень чинних на той час політичних і нормативних актів-документів.

7. Визначено, що певними підставами для формальної репатріації кримських татар стали Постанова ЦК КПРС від 17.08.1967 р. і Указ Президії Верховної Ради СРСР від 05.09.1967 р., якими скасовувалися колишні рішення партійних і державних органів СРСР щодо огульних звинувачень “осіб татарської національності, що раніше мешкали у Криму”. Але ці акти мали декларативний характер, бо створені на їх основі партійні документи і нормативні акти були зорієнтовані на організаційну роботу по укоріненню кримських татар на нових місцях поселення і практично унеможливлювали їх індивідуальну репатріацію в Крим;

8. Обґрунтовано наявність трьох етапів репатріації депортованих народів Криму. Перший етап репатріації депортованих народів Криму припадає на другу половину 80-х рр. ХХ ст. — 1991 р. і його відлік можна починати з національного руху кримських татар у місцях їхнього поселення з середини 50-х рр. (активісти – Бекір і Юрій Османови). Цей рух стимулював нормативно-правове регулювання репатріації та закладення організаційно-правових підвалин для її проведення: а) прийняття Декларації ВР СРСР “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення та забезпечення їхніх прав” від 14.11.1989 р.; б) створення ВР і Радою Міністрів СРСР наприкінці 1989 р. Державної комісії з проблем кримськотатарського народу, що розпочала розробку концепції Державної комплексної програми повернення та облаштування кримських татар. Через розпад СРСР ця Комісія перестала існувати восени 1991 р., її робота по складанню концепції не була завершена. Фактично були денонсовані всі угоди з республіками щодо виконання спільних програм у цій сфері. Другий етап репатріації депортованих народів Криму (1991-1992 рр.) був прискорений проголошенням незалежності України і відбувався на підставі її законодавчих актів, зокрема, Закону України від 17.04.1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”, згідно з яким ліквідуються наслідки беззаконня, допущеного з політичних мотивів, поновлюються права депортованих осіб, встановлюються компенсації за незаконні репресії та надаються пільги реабілітованим. Незважаючи на прийняття постанов Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК, рішень ряду державних органів, проведення урядових нарад та висновків спеціальних державних комітетів і комісій, репатріація не набула необхідного організованого характеру. Облаштування кримських татар та інших національностей, які повернулися до АРК, викликав низку проблем, пов’язаних головним чином з його фінансуванням та недолугістю відповідної законодавчої бази. Третій етап репатріації депортованих народів Криму (1993 р. до сьогодення) характеризується адаптацією та інтеграцією репатріантів в українське суспільство на основі Постанови Кабінету Міністрів “Про затвердження Програми адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар” та інших, відродженням і розвитком їх культури та освіти, забезпеченням рівних економічних і соціальних прав з іншими громадянами України, правовим урегулюванням їх соціальних потреб.

Практичне значення отриманих результатів дисертації полягає у можливості використання основних положень і висновків як у теоретичній, так і в безпосередньо практичній площині: 1) у подальших наукових дослідженнях; 2) у нормотворчій діяльності Верховної Ради щодо вдосконалення законодавчої бази з питань правового статусу АРК у складі України; 3) у навчальному процесі при викладанні історії України, історії держави і права України, при розробці спецкурсів з історії Криму; при підготовці підручників і науково-методичних посібників з відповідних юридичних дисциплін; 4) у практиці попередження політичних, соціальних і національних конфліктів у державі, що особливо актуально в сучасних умовах світової геополітики.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації апробовані авторкою під час виступів на наукових конференціях: Четвертій звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та студентського складу Кримського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ (31 травня 2002 р., м. Сімферополь); Восьмій міжнародній конференції істориків права “Юридична біографістика: історія, сучасність, перспективи” (15-18 вересня 2002 р., м. Феодосія); П’ятій звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та студентського складу Кримського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ (16 травня 2003 р., м. Сімферополь); Дванадцятій міжнародній конференції істориків права “Етнонаціональні чинники в історії держави і права” (11 – 13 вересня 2004 р., м. Бахчисарай).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 9 наукових праць, з яких 4 надруковані у періодичних виданнях, що визначені ВАК України як фахові з юридичних наук.

Структура роботи обумовлена її метою і завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи – 218 с., з них основного тексту – 196 с. Список джерел – 22 с., 250 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі здійснено характеристику обов’язкових елементів наукової роботи – її актуальності, наукової новизни, практичної значущості, мети та завдань дослідження, його методологічних аспектів, сфери апробації та публікацій основних положень і результатів дисертації.

Перший розділ “Теоретична, історіографічна та джерельна база дослідження” складається з трьох підрозділів, відповідно в першому з них висвітлені теоретико-правові засади та понятійно-категоріальний апарат дослідження; у другому – охарактеризовано стан наукової розробки проблеми на основі аналізу праць попередників авторки; у третьому – проведено класифікацію й опис джерел, що забезпечили інформаційний простір дисертації.

У підрозділі 1.1. зазначається, що в юридичній літературі немає одностайності у визначенні терміну “депортація”. Простежені зміни її доктринального тлумачення більше як за півстоліття — від “радянського” періоду, коли відбувався акт примусового переселення, до політично та ідеологічно не заангажованого вітчизняного сьогодення. Запропоновано поняття цього терміну, для повноти його розуміння проведена диференціація депортацій за соціальною, національною та релігійною ознаками і дано визначення кожної з них. За основу вивчення взята депортація за національною ознакою.

Якщо у радянській юриспруденції депортація розумілася як вивіз, примусове переміщення “небажаних осіб” за межі держави, то сучасна українська теоретична і історична юриспруденція (І.Прибиткова, Ю.Римаренко, С. Чехович) дає змістовно насичені та юридично виважені характеристики — “насильне вигнання”, “заслання”, “вислання”, “переселення цілих народів, етнічних груп, їх частин або окремих представників з їхньої історичної батьківщини, етнічних територій або місць компактного мешкання”, “позасудове примусове (недобровільне) переселення народів (націй, національностей, етнічних груп, етнічних спільнот) з місць їх постійного проживання на підставі розпоряджень державних органів або інших, утворених для його здійснення, органів колишнього Союзу РСР”.

Певною мірою ці характеристики відображені у Законі України від 24 червня 2004 р. (прийнятий Верховною Радою, але не підписаний Президентом) “Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою”, де наведено наступне офіційне визначення депортації за національною ознакою: насильницьке переселення народів, національних меншин та осіб з місць постійного проживання на підставі рішень, прийнятих органами державної влади колишнього СРСР. Враховуючи вказані наукові підходи до пояснення депортації та сучасні законодавчі положення з цього питання, авторка вважає, що зазначена депортація є легалізованим (ґрунтується на нормах права і політичних рішеннях) і позасудовим (має адміністративний характер і не підлягає судовому оскарженню) державним примусом у формах виселення або переселення окремих народів, етнічних груп та їхніх представників, особливо тих народів, які не піддаються асиміляційному тискові, ведуть боротьбу за право на самовизначення, тяжіють до набуття автономії або відокремлення. Тому особами, які належать до депортованих народів (націй, національностей, етнічних груп, етнічних спільнот), що зазнали репресій та були примусово (недобровільно) переселені з території України, вважаються ті, котрі були примусово (недобровільно) переселені за межі України, а також їхні сім’ї (чоловік, дружина, діти, онуки). В роботі дається класифікація осіб, які за українським законодавством були депортовані за національною ознакою.

Далі в дисертації аналізується співвідношення понять “депортація” і “міграція”, вказується на існуючий в юридичній літературі (П.М.Полян) поділ міграції на добровільно-вимушену та примусову (насильницьку), одним із різновидів якої є депортація. Не ігноруючи думки про депортацію як одну з форм насильницьких і примусових міграцій, авторка наголошує на тому, що міграція (за будь якою ознакою — соціальною, етнічною, конфесійною, політичною) є більш об’ємним поняттям, ніж депортація. Поняття термінів “міграція” і “депортація” мають різне семантичне навантаження. Якщо міграція — рух, пересування, переміщення людей (добровільне або примусове), що спричиняється їх устремлінням реалізувати власні потреби і інтереси, то депортація — суто примусова діяльність певних державних і міждержавних органів, громадських та політичних інститутів. Депортація передбачає виконання чужих задумів і інтересів, спонукає депортованих осіб до дій, що диктуються владними структурами і виражаються у небажаному нехтуванні власними можливостями, тобто депортація є своєрідною формою обліку та примусу державою її групових (не індивідуальних) політичних супротивників. Точнішим виразом сутності процесу національного переселення з Кримської АРСР, на думку авторки, є “національна депортація”, а не “примусова міграція”.

У підрозділі 1.2. аналізується історіографічна база дослідження. Праці, що прямо чи опосередковано торкаються теми дисертації, умовно поділені на два блоки (масиви): перший — наукові твори, що стосуються національної депортації у СРСР в 1920 – 1950 рр.; другий — праці, які присвячені політичній і правовій реабілітації попередньо виселених з Криму народів, а також теоретичному обґрунтуванню організаційно-правових засад забезпечення репатріації депортованих народів до Автономної Республіки Крим у складі України.

Наголошуючи на тому, що перші наукові повідомлення з приводу національних депортацій у СРСР, здійснених в роки Другої світової війни, з’явилися в статтях зарубіжних дослідників-політемігрантів В.Дубровського, Г. Александрова (40-і – початок 50-х рр. ХХ ст.), в монографіях зарубіжних Е. Кирималя, Р. Конквеста, І. Акчурі, А. Абая, А., Фішера, О. Некрича (1950-і – 1970-і рр.), дисертантка просліджує поступове зростання наукового інтересу до цієї проблеми в СРСР на початку 80-х років ХХ століття, що спричинено відкриттям відповідних фондів у колишніх радянських архівах (праці М. Бугая, О. Гур’янова, В. Данилова, О. Дугіна, В. Зємськова, Н. Іваницького, І. Зеленіна, В. Парсаданової, Д. Шабаєва та ін.). Виокремлено праці вітчизняних учених (В.Д. Адамський, В.К. Боран, О.М. Волощенко, О.М. Мироненко, І.В. Музика, А.К. Наберухін, Л.Ю. Нісаренко, Т.І. Пондарук, І.К. Рибалка, І.Б. Усенко, В.А. Чехович), в яких всебічно проаналізована політика радянського режиму в Криму після виселення кримських німців, татар, греків, болгар та вірменів.

Наукова література більше багата на публікації з питань історії депортації, ніж на ті, що стосуються політичної і правової реабілітації депортованих народів Криму та організаційно-правового забезпечення процесу їх репатріації. Але й в цій сфері наукового пізнання є досягнення — 4-томна праця “Кримськотатарський національний рух” (1997, за редакцією С.М.Червонної), колективна монографія кримських істориків О.А. Габрієляна, С.А. Єфімова, В.Г. Зарубіна, В.М. Павлова, В.П. Петрова “Кримські репатріанти: депортація, повернення і облаштування” (1998), праця Ю.Тищенко і В.Піховшека “Повернення кримських татар. Хроніка Подій” (1999) та змістовна історико-правова монографія С.Б.Чеховича “Юридичні аспекти міграційних процесів в Україні” (2001). Серед праць, які відтворюють об’єктивну картину радянського “вирішення” кримськотатарської проблеми, своєю насиченістю раніше недоступними документами виділяється монографія Г.Бекирової “Кримськотатарська проблема в СРСР (1944 – 1991)” (2004).

У підрозділі 1.3. визначається джерельна база дослідження, яку склали архівні матеріали, документи, опубліковані в різноманітних збірках, відповідна періодична преса, тематична література мемуарного характеру. Акцентується увага на цінності архівних документів радянських і партійних органів, які довгі роки перебували під грифом “цілком таємно”, серед них — фонди Державного архіву Російської Федерації: НКВС (МВС СРСР) та його Секретаріату,в яких містяться законодавчі акти (відкриті та закриті) Президії Верховної Ради СРСР, Укази Президії ВР СРСР, тощо. Значний комплекс документів з історії депортованих народів перебував до останнього часу на закритому зберіганні. Серед них — документи Постанови Ради Народних Комісарів СРСР, якими визначається правове становище спецпереселенців. У Російському Державному архіві соціально-політичної історії дослідницький інтерес привертає фонд Відділу керівних парторганів ЦК ВКП (б), який містить протокол засідання Кримського обкому ВКП (б) з його рішенням “Про перейменування населених пунктів, рік, гір, назви яких пов'язані з татарським, грецьким, німецьким походженням”, а також фонд, де містяться Постанови Державного Комітету Оборони. Вивчені документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України, зокрема фонд Центрального Комітету КПУ. Основний корпус цих документів становлять постанови, розпорядження, звіти та листування органів вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади й державного управління України. Використані матеріали Центрального Державного архіву вищих органів державної влади і управління України, Державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим.

Не менше значення мають правові норми актів, які вміщені в Зібранні Законодавства Республіки Крим (1992 – 1996 р.), Збірнику нормативних актів Верховної Ради та Уряду Автономної Республіки Крим з питань повернення та облаштування депортованих громадян 1992 – 1995 рр. Доповнює джерельну базу дослідження періодична преса періоду 40-90-х рр. ХХ ст., зокрема, газети, що видавалися російською, українською, німецькою, кримськотатарською, болгарською, вірменською і грецькою мовами, що зберігаються у газетному фонді Державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим; мемуарна література — особисті спогади, автобіографічні повісті учасників подій сорокових років: війна, вигнання цілих народів, життя людей на чужині, а також безпосередніх виконавців “спеціального заходу” з примусового переселення народів, наприклад, рядового солдата військ НКВС О.Весніна, який детально описав безпосередній хід виселення кримських татар з території Кримської АРСР у роки Другої світової війни. Використовувалися й публікації епістолярного жанру – листи правозахисників академіка А.Д. Сахарова, генерала П.Г. Григоренка, автобіографічні твори О.І. Солженіцина. Певний інтерес з питання репатріації депортованих народів представляють спогади М.В.Багрова, який очолював кримську партійну організацію та державні органи Криму наприкінці 80-х – у першій половині 90-х рр. ХХ ст.

В другому розділі “Політичне та правове підґрунтя національної депортації з Кримської АРСР у 40 рр. ХХ ст.” висвітлені специфічні риси політичних та правових засад примусових переселень осіб німецької національності в 1941 р., осіб кримськотатарської національності, болгар, греків та вірмен в 1944 р. з території Кримської АРСР в роки Другої світової війни, а також розглянуто правовий режим спеціальних поселень, які в 1944 – 1954 рр. поповнили народи, депортовані з Криму.

У підрозділі 2.1. “Політико-правові чинники примусового виселення осіб німецької національності з Криму в 1941 р.” проаналізовані нормативно-правові акти підзаконного характеру, зокрема Директива Народного Комісара внутрішніх справ СРСР Л.Берії та Народного Комісара державної безпеки СРСР В. Меркулова “Про заходи щодо виселення соціально-небезпечних елементів з територій, оголошених на воєнному стані” (04.07.1941 р.). Згідно з Директивою, що спиралася на Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про воєнний стан”, виселення осіб, визнаних соціально-небезпечними, покладалося на органи НКДБ-НКВС СРСР, які повинні були узяти на облік усіх осіб разом із сім’ями, якщо перебування їх на територіях, оголошених на воєнному стані, буде визнано небажаним. Не підлягали виселенню лише непрацездатні чоловіки й жінки старше шістдесяти років. Акція примусового переселення німців з території Кримської АРСР належала до комплексу заходів щодо організації оборони Кримського півострова і входила в компетенцію вищого військового керівництва країни. Директивою Ставки Верховного Головнокомандуючого № 00931 від 14 серпня 1941 р. передбачалося формування для оборони Криму 51-ї Окремої армії (на правах фронту), в обов’язок Військової ради якої входило негайне звільнення території півострова “від місцевих жителів – німців та інших антирадянських елементів”. Правове становище німців і термін, на який вони виселялись, були невизначеними.

У підрозділі 2.2. “Організаційно-правові засади примусового виселення за національною ознакою жителів Криму в 1944 р.” визначається, що постановами ДКО СРСР № 5859 цт від 11.05.1944 р. “Про кримських татар” та № 5984 цт від 02.06.1944 р. “Про виселення з Криму німецьких пособників вірмен, греків та болгар” створювалися правові засади примусового виселення з Криму його жителів за національною ознакою. В першій постанові весь кримськотатарський народ було звинувачено у співробітництві з німецькою окупаційною владою, а в другій – особи болгарської, вірменської та грецької національності визнано “антирадянськими елементами”, “німецькими пособниками”. Внаслідок цього було організовано їх виселення з території Кримської АРСР на постійне проживання у райони Узбецької РСР в якості спецпоселенців. У роботі детально аналізуються акти (інструкції та ін.) комісії РНК СРСР, що прибула до Криму з метою організації прийому й розподілу майна, худоби, зерна та сільськогосподарської продукції, залишених спецпереселенцями в місцях виселення. Простежується правотворча діяльність з питання про порядок зміни топоніміки Криму.

Отже, примусове виселення осіб з Криму в 1944 р., що здійснювалося за національною ознакою, не мало тимчасового характеру, а являло собою ретельно сплановану політику вождістської верхівки ВКП(б), яка юридично забезпечувалася таємними підзаконними актами силових відомств радянського державного апарату.

У підрозділі 2.3 “Правове становище депортованих осіб у спецпоселеннях” зазначається, що подвійний стандарт сталінської “правової” політики щодо переселенців знайшов свій вияв у наступному: з одного боку, декларувалася недоторканість конституційних прав спецпереселенців, а з іншого, видавалися акти, якими вони обмежувалися (Постанова РНК СРСР № 35 від 8 січня 1945 р.). Правове регулювання громадського порядку в місцях спецпоселення призводило до утворення тут надзвичайного режиму. Постановою РНК СРСР № 34-14т було створено спецкомендатури НКВС, на обліку в яких перебували спецпереселенці, які щомісяця зобов’язані були в них відмічатися. За порушення режиму й громадського порядку в місцях поселення спец переселенці піддавалися адміністративному стягненню у вигляді штрафу або арешту до п’яті діб. Юридичним виразом посилення карального тиску на всіх депортованих з Криму за національною ознакою став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26.11.1948 р. “Про кримінальну відповідальність за втечі з місць обов’язкового й постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни”, який встановив міру покарання за самовільний виїзд (втечу) з місць обов’язкового поселення двадцять років каторжних робіт. Справи щодо втеч поселенців розглядалися в Особливій Нараді при МВС СРСР.

Третій розділ “Нормативно-правове врегулювання репатріаційних процесів до Криму у другій половині ХХ ст.” присвячений аналізу поетапної політико-правової реабілітації депортованих народів Криму, яка розпочинається в радянські часи, продовжується в УРСР (Кримська область) та завершується в АРК у складі України.

У підрозділі 3.1. “Радянська політико-правова реабілітація депортованих народів Криму” зазначається, що позитивні зрушення у напрямку реабілітації депортованих народів почалися після смерті Й.Сталіна, про що свідчить Постанова Рада Міністрів СРСР від 05.07.1954 р. “Про зняття деяких обмежень у правовому становищі спец поселенців”. Згідно з Постановою діти до шістнадцяти років, а також ті, які навчалися у вищих навчальних закладах, знімалися з обліку. Доросле населення отримувало свободу пересування в межах республіки, краю, області й повинне було відмічатися в комендатурах лише один раз на рік. Про дозвіл депортованим повернутися на батьківщину в нормативно-правових актах тогочасного радянського уряду не йшлося. Щоправда, у липні 1954 р. було скасовано Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26.11.1948 р. “Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового й постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Другої світової війни”. Формально німці були першими з депортованих народів, з яких були зняті обвинувачення й обмеження в їхньому правовому становищі (Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про зняття обмежень у правовому положенні з німців і членів їхніх родин, що перебувають на спец поселенні” від 13.12.1955 р.). Проте це не спричиняло повернення їм майна, конфіскованого при виселенні, і не давало права повертатися до місць колишнього проживання. На таких же умовах були зняті обмеження у правовому становищі з греків, болгар, вірменів і членів їхніх родин, що перебували на спецпоселенні (Указ Президії ВР СРСР від 27.03.1956 р.), а згодом і кримських татар, балкарців, турок – громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їхніх родин, виселених у період Великої Вітчизняної війни (Указ Президії ВР СРСР від 28.04.1956 р.). Усе депортоване населення було знято з обліку спецпоселення й звільнено з-під адміністративного нагляду органів МВС.

У підрозділі 3.2. “Правові підстави репатріації осіб, депортованих за національною ознакою, до Кримської області УРСР” констатується, що 70-ті роки минулого століття не внесли суттєвих змін у політико-організаційні заходи радянської влади стосовно репатріації депортованих осіб до Кримської області: з одного боку, на рівні публічних загальносоюзних політичних і законодавчих актів проголошувалося про відновлення конституційних прав депортованих осіб, а з іншого – на рівні службово-партійних і відомчих підзаконних актів стримувалася масова репатріація до Криму. Яскравим підтвердженням того є введення в дію у серпні 1978 р. Постанови Ради Міністрів СРСР № 700 “Про додаткові заходи щодо зміцнення паспортного режиму в Кримській області”, за якою підлягали виселенню з області органами внутрішніх справ особи, які прибували до Кримської області у неорганізованому порядку та які проживали без паспортів, за недійсними паспортами, без прописок та реєстрацій. До того ж на них накладалося адміністративне стягнення за порушення паспортних правил за рішенням виконавчих комітетів міських, районних Рад народних депутатів. Певним позитивним зрушенням у напрямку введення процесу репатріації у організаційно-правові рамки (на виконання Постанови ЦК Компартії України “Про прийом сімей з числа кримських татар” від 01.03.1988 р.) стало регулярне заслуховування на засіданнях обласної комісії інформації про хід виконання розроблених заходів, будівництво житла, оформлення сімей репатріантів, їхню господарсько-побутову облаштованість. Наступним кроком було формування Комісії з проблем кримськотатарського народу під керівництвом Г.Янаєва (у відповідності до постанови Ради національностей Верховної Ради СРСР від 12.07.1989 р.), яка вже у листопаді 1989 р. оприлюднила результати своєї діяльності в документі “Висновки і пропозиції Комісії Верховної Ради СРСР з проблем кримськотатарського народу”. Результатом роботи Комісії також стало обнародування Декларації Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 р. “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення та забезпечення їхніх прав”. Правове регулювання процесів репатріації здійснювалося і місцевими органами радянської влади в Криму. Так, у листопаді 1989 р. виконком Кримської обласної Ради народних депутатів ухвалив рішення №331 “Про розселення громадян кримськотатарської національності, які прибувають до Криму на постійне місце проживання в 1989 – 1990 рр.”, відповідно до якого Головному планово-економічному управлінню з праці й соціальних питань доручалося розробити й надати для розгляду Раді Міністрів УРСР основні положення комплексної програми переселення до Криму громадян кримськотатарської національності. Наступним законом, згідно з яким ліквідовувалися наслідки беззаконня, допущені з політичних мотивів щодо громадян України, поновлювалися їхні права, встановлювалися компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим, став Закон Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій” від 17.04. 1991 р.

Підрозділ 3.3. “Організаційно-правове забезпечення національної репатріації до Автономної Республіки Крим у складі України” висвітлює перші кроки незалежної України зі створення умов для національної репатріації до АРК. В роботі розглянута діяльність національно-культурних товариств вірменів, болгар, греків і німців в Криму щодо повернення на батьківщину своїх співвітчизників, депортованих у роки Другої світової війни. Зокрема, всебічно висвітлено роботу Українсько-німецького фонду, створеного Указом Президента України у січні 1992 р. при Державному комітеті України у справах національностей; Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму (Положення про її утворення затверджене Постановою № 145 Кабінету Міністрів України від 24.03.1992 р.); Управління у справах депортованих вірмен, болгар, греків і німців при Раді міністрів Криму (Положення про нього затверджене Постановою Ради міністрів Криму від 16.06.1992 р.). Наголошено на значенні міждержавної “Угоди з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів”, укладену країнами СНД і Протоколу до неї 09.10. 1992 р. в м. Бішкеку (Угода була ратифікована законом Верховної Ради України 17.12.1993 р., а Протокол до неї — 18.02.2004 р.). Детально проаналізована діяльність Республіканського комітету у справах національностей, створеного згідно з Положенням Ради міністрів Криму у листопаді 1993 р., визначені досягнення і недоліки утворених у його складі різних управлінь. Цей етап репатріації визначений як етап адаптації та інтеграції репатріантів в українське суспільство.

ВИСНОВКИ

Наукові результати роботи конкретизуються у наступних дисертаційних положеннях. —

ґрунтуючись на теоретичному і емпіричному матеріалі, авторкою запропоновані визначення ряду терміно-понять даної проблеми, зокрема — депортація, виділяються три різновиди депортації за радянських часів — за соціальною, національною та релігійною ознаками і надання їм дефініцій. Дається наступне узагальнене поняття депортації – це суперечне нормам міжнародного права примусове переселення цілих народів й (або) груп населення з територій держав з різними видами політичного режиму, санкціоноване органами державної влади, застосоване як у воєнний час (для досягнення цілого комплексу стратегічних, політичних, ідеологічних цілей), так і у мирний час (висилка іноземців (трудящих-мігрантів), представників національних меншостей), з місць історичного, постійного або тимчасового проживання на невизначений строк, без права повернення в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав. Депортація за соціальною ознакою – суперечне нормам радянських законів, санкціоноване органами державної влади примусове переселення окремих категорій громадян, так званих “куркулів”, з метою соціалістичної перебудови села, з місць постійного проживання в інші регіони країни, на невизначений строк і без права повертатися в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав. Депортація за національною ознакою – суперечне нормам радянських законів, санкціоноване органами державної влади примусове переселення народів і (або) груп населення, що підпадали під так званий статус “неблагонадійних”, “соціально-небезпечних елементів”, з місць історичного або постійного проживання в інші регіони країни, на невизначений строк, без права повертатися в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення політичних і цивільних прав. Депортація за релігійною