Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Хомік Олена Євгеніївна

УДК 811.161.2’42:39

Український вербальний оберег: семантика і структура

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті

імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Філон Микола Іванович,

Харківський національний

університет імені В.Н. Каразіна,

доцент кафедри української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Попoвський Анатолій Михайлович,

Юридична академія Міністерства

внутрішніх справ, м. Дніпропетровськ,

професор кафедри українознавства;

кандидат філологічних наук, доцент

Маленко Олена Олегівна,

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С. Сковороди,

докторант кафедри української мови.

Провідна установа: Запорізький національний університет,

кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України,

м. Запоріжжя.

Захист відбудеться “29” березня 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.20 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків-77, площа Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4.

Автореферат розісланий “21” лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради  Савченко Л.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Проблема вербальних оберегів потрапила у поле зору дослідників у другій половині ХІХ – на поч. ХХ століття. У цей час з’являються роботи О. Вєтухова, М. Виноградова, Ф. Зелінського, М. Крушевського, Є. Ляцького, М. Познанського, О. Потебні, М. Сумцова та ін. На жаль, пізніше, у 30-80-ті рр. ХХ сторіччя, означена проблема спеціально не досліджувалася. До неї науковці зверталися лише принагідно, визначаючи походження окремих слів, вивчаючи особливості міфологічного мислення різних народів (А. Баскаков, С. Відлак, Д. Зеленін, А. Кацев, М. Кравченко, Б. Ларін, О. Трубачов).

У кінці ХХ сторіччя явища традиційної народної культури, міфології і релігії, пов’язані з апотропеїчною функцією мови, знову стають предметом пильної уваги вчених. Проблеми оберегів вітчизняні дослідники торкаються при висвітленні питань української демонології, з’ясуванні впливу християнства на розвиток народного світогляду (С. Парсамов, О. Поріцька), а також при аналізі мови фольклору, української лексики та фразеології (В. Баденкова, В. Білоусенко, С. Богдан, М. Жуйкова, В. Конобродська, Г. Кузь, О. Лабащук, В. Мойсієнко, О. Остроушко, Н. Хобзей, О. Юдін).

На сьогодні у вітчизняному мовознавстві склалася певною мірою парадоксальна ситуація. Матеріали української мови і народної словесності протягом тривалого часу залучалися для дослідження і реконструкції усієї слов’янської духовної культури. При цьому власне українська проблематика немовби “розчинялася” у контексті загальнослов’янської. “Між тим, на початковому етапі синхронічного і діахронічного дослідження духовної культури важливо звернутися до матеріалів обмеженої її сфери (обрядової, обрядово-трудової, фольклорної, народно-художньої), вивчаючи, таким чином, культуру частинами, блоками, а не всю відразу. Іншим, початковим обмеженням може бути звернення до матеріалів одного етносу (одного із слов’янських народів), тобто обмеження територіальне” Толстой Н.И. Язык и народная культура. Очерки по славянской мифологии и этнолингвистике. – М.: Индрик, 1995. – С.185..

Актуальність дисертації зумовлена відсутністю в українському мовознавстві спеціального дослідження вербальних оберегів. Різноаспектне вивчення цієї проблеми важливе для поглибленого розуміння мовних механізмів формування окремих лексико-семантичних груп на позначення певних понять та явищ, специфіки маніфестації міфологічного світогляду в евфемістичних виразах. Крім того, системний опис вербальних оберегів є необхідним для з’ясування їх особливостей як феноменів української народної культури, а також для виявлення тенденцій семантичного розвитку окремих номінацій (спеціалізація, розширення, звуження значень, втрата оберегової функції словами та сталими виразами, десемантизація тощо) та функціонування апотропеїчних текстів з точки зору їх структурно-семантичної статики та динаміки. Аналіз вербальних оберегів є однією з важливих передумов для виваженого й аргументованого переходу до історико-типологічних пошуків, коли мовний матеріал одного етнокультурного ареалу повною мірою враховується у процесі історико-діахронічного дослідження явищ усієї слов’янської духовної культури.

Актуальність лінгвістичного дослідження українських оберегів зумовлена також потребами лексикографічного опису української народної культури. Обереги мають знайти належне місце у словнику українських старожитностей.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертація відповідає загальній науковій проблемі кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Аналіз системи рівнів української мови XVII-XXІ століть”. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства імені О.О. Потебні (протокол № 1 від 28 січня 1999 р.).

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб з’ясувати особливості виникнення вербальних оберегів, їх семантику, структуру та закономірності взаємозв’язку з міфологічним світоглядом українського народу.

Завдання дисертаційної роботи:

1) уточнити зміст і обсяг поняття “вербальний оберег”;

2) висвітлити світоглядні основи віри в оберегову функцію слова в контексті української міфології і народної культури;

3) дослідити походження та розвиток українських евфемістичних назв із обереговим значенням;

4) виявити і схарактеризувати загальні особливості семантики й структури української оберегової лексики і сталих виразів;

5) проаналізувати структурно-семантичну специфіку оберегових замовлянь як складників української культурної традиції.

Джерелами фактичного матеріалу є: словники різного типу, етнографічні збірники, збірники української міфології та фольклору, монографічні дослідження, а також наукові статті, в яких розглядаються проблеми оберегів.

Фактичний матеріал у дисертаційній роботі подається зі збереженням особливостей його написання у джерельній базі.

Об’єктом дослідження є функціонально спеціалізовані одиниці лексико-фразеологічного складу української мови та тексти народної культури, що виконують оберегову функцію.

Предмет дослідження – 840 лексем, 200 сталих виразів, 60 примовок, 300 текстів.

Теоретико-методологічна основа та методи дослідження. Методологічною основою роботи є концептуальні положення про історичну еволюцію та типи людської свідомості, діалектичний взаємозв’язок мислення і мови, історичну тяглість культурних феноменів та суміщення в одній культурній традиції різних семіотичних систем, поліфункціональність мови та її органічний зв’язок з матеріальними і духовними явищами суспільного життя.

Різноаспектне дослідження вербальних оберегів зумовлює використання різних методів наукового аналізу: а) теоретичних та емпіричних, що різняться рівнем пізнання; б) детерміністичних і схоластичних, в основі розмежування яких лежить різний рівень вірогідності отриманих результатів; в) систематизації та пояснення, що характеризуються різними функціями в науковому дослідженні; г) загальнонаукових (аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія) та спеціальних (лінгвістичний опис, компонентний аналіз, елементи етимологічного, зіставний і текстологічний).

Наукова новизна роботи. Дисертаційне дослідження є першою в українському мовознавстві спробою системного дослідження вербальних оберегів. Комплексний різноаспектний аналіз значного за обсягом фактичного матеріалу дозволив уточнити зміст і обсяг поняття „вербальний оберег”, отримати нові дані про особливості творення та семантику української оберегової лексики і фразеології, конкретизувати наукові уявлення про структуру та семантику українських оберегових примовок і замовлянь.

Теоретична значущість роботи полягає в тому, що основні її положення і висновки конкретизують і поглиблюють вироблені в мовознавстві наукові уявлення про взаємозв’язок мови і свідомості, лінгвістичні механізми формування української евфемістичної лексики, зумовленої дією табу, динамічну взаємодію концептуалізованих сфер української народної культури – вербальної, акціональної та предметної, особливості структури та семантики апотропеїчних текстів.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні монографій, підручників та навчальних посібників з української мови (лексика і фразеологія), укладанні етнолінгвістичного “Словника українських старожитностей”, тлумачних та синонімічних словників. Крім того, фактичний матеріал дисертаційної роботи та його основні положення можуть бути використані в курсах “Сучасна українська мова: Лексика і фразеологія”, „Українознавство”, спецкурсах та наукових семінарах, присвячених проблемі лінгвістичного аналізу українського фольклору та міфології.

Особистий внесок здобувача. Особисто здобувачем отримано всі основні результати дослідження, що містять: а) комплексну семантичну характеристику евфемізмів; б) цілісний опис українських оберегових примовок і замовлянь.

Апробація роботи. Основні положення дисертації доповідалися й обговорювалися на науково-методичних семінарах кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, на ІІ Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 200-річчю нової української літератури і літературної мови (Чернівці, 1998), на засіданні секції “Мова художньої літератури і фольклору” наукової конференції “Творчий доробок Юрія Шевельова і сучасні гуманітарні науки” (Харків, 1999), на засіданні секції “Узуальна вторинна номінація як відображення в мовній картині світу трансформованих міфологічних уявлень (національно-культурні та універсальні стереотипи)” наукової конференції “Міф і міфопоетика у традиційних та сучасних формах культурно-мовної свідомості” (Харків, 1999), на засіданні секції “Фольклор та етнографія” Міжнародної наукової конференції “Проблеми історії та археології України: До 100-річчя ХХІІ Археологічного з’їзду” (Харків, 2002), а також на засіданні секції “Мова фольклору і художньої літератури” Міжнародної наукової конференції “Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету” (Харків, 2004). У цілому дисертаційне дослідження обговорене і схвалене на засіданні кафедри української мови Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Публікації. Зміст дисертації викладено у 8 статтях, із них 7 уміщено у провідних наукових фахових виданнях.

Структура дослідження визначається його метою і завданнями. Дисертація загальним обсягом 229 с. складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (229 позицій) та джерел фактичного матеріалу (82 назви). Обсяг текстуальної частини дослідження –204 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано ступінь її вивчення, визначено об’єкт і предмет аналізу, схарактеризовано методи наукового опису фактичного матеріалу, сформульовано мету і завдання роботи, її наукову новизну і практичну значущість, подано відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ “Теоретичні основи дослідження українських вербальних оберегів” складається із чотирьох підрозділів. У першому підрозділі „Типологічна характеристика міфологічної свідомості” визначено особливості міфологічного світогляду, з’ясовано гносеологічне підґрунтя віри в оберегову функцію мови. Виявлення релевантних ознак міфологічної свідомості важливе як у діахронічному, так і в синхронічному аспектах. Це зумовлено тим, що міфологічна свідомість не зникає у процесі розвитку культури; вона, хоч і в зредукованому вияві, співіснує з іншими типами свідомості, впливає на них і сама зазнає впливу і водночас детермінує прагматичну значущість оберегових феноменів у народній культурі аж до сьогоднішнього часу.

Основними ознаками міфологічної свідомості, які ми визначаємо на основі узагальнення положень робіт вітчизняних і зарубіжних дослідників (Я. Голосовкер, А. Єрахтін, Ф. Клікс, Л. Леві-Брюль, М. Попович, О. Потебня, С. Токарев, О. Фрейденберг), а також спостереження над особливостями української духовної культури, репрезентованої міфологічними та фольклорними дискурсами, є: високий ступінь злиття людини з природою, єдність суб’єкта та об’єкта; тотемізм; сильний духовний, емоційний зв’язок індивіда із суспільством, постійне апелювання до предків, істот, предметів, явищ природи як таких, що є засновниками роду або безпосередньо причетних до життя людини; конкретність, цілісність, образність мислення; інтерпретація причиново-наслідкових зв’язків у категоріях початку і кінця; емпіричний характер та синкретизм мислення; емоційна чуттєвість і афективна напруга комунікації.

Магія, як і інші давні вірування, маніфестує явище первісного мислення, що виникло у процесі перенесення реальних відношень первісного колективізму на всю живу і неживу природу. У цьому зв’язку виділяємо так звану магічну функцію мови, на необхідність спеціального дослідження якої указав свого часу Р. Якобсон. Одним із різновидів магічної функції мови є оберегова функція. В її основі лежить: неконвенційне розуміння мовного знака, фетишизація імені, інструментальність слова, апеляція до референційних особливостей імен і актуалізація конотативних властивостей антропонімів (заміна імені, інвокація, сакральність імен), – риси, які у своїй сукупності зумовлюються давніми уявленнями про сутність слова і мови.

У другому підрозділі „Вербальні обереги: визначення поняття, структура та функціональні типи оберегів” подано історію терміна оберег, схарактеризовано особливості структури та функцій оберегів різного типу. Перші спроби визначення змісту та обсягу поняття “оберег” припадають на кінець ХІХ – поч. ХХ ст. (М. Виноградов, М. Висоцький, О. Вєтухов, М. Познанський, М. Сумцов), вони продовжуються у ХХ ст. (О. Гура, О. Левкієвська, С. Нікітіна). Сьогодні у науці існують різні визначення поняття оберег. У кожному конкретному випадку дефініції цього терміна не відбивають цілісного змісту поняття у всій сукупності його складників. Одним із різновидів оберегів є вербальний оберег, який ми визначаємо як лексему, сталий вираз, примовку та текст (замовляння, апокрифічна молитва), що, згідно з народними уявленнями, виконує функцію уберігання та застереження. Залежно від особливостей функціональної спеціалізації виділяємо обереги-уберігання та обереги-застереження. Власне вербальні обереги можуть бути моно- або поліфункціональними, тобто виконувати тільки апотропеїчну функцію або, наприклад, апотропеїчну і продукувальну. Структурними типами вербальних оберегів є оберег-слово, оберег-стійке словосполучення, оберег-примовка, оберег-текст.

У третьому підрозділі „Табу та евфемія як проблема мовознавства” подано аналіз робіт, присвячений явищам табу та евфемії (М. Баскаков, Л. Булаховський, С. Відлак, Д. Зеленін, А. Кацев, Б. Ларін, М. Маковський, А. Мейє, Н. Мечковська, В. Москвін, Г. Пауль, Е. Тайлор, О. Тараненко, О. Трубачов, Д. Фрезер), та схарактеризовано евфемізм як особливу форму номінації. Українська евфемістична лексика, взята у своєму цілісному вияві, фіксує не тільки первинні, але й вторинні, пізніші, уявлення про світ й інтегрована в систему пізнавальної діяльності людини в її історико-еволюційному розвитку. Аналіз такої лексики ґрунтується на визначенні особливостей абстрагуючої діяльності людини з урахуванням конструктивних і функціональних типів пізнавальних структур. Це дозволяє розглянути аналізовану проблему в контексті її мовних і позамовних чинників. Їх взаємодія саме і зумовлює логіку відбору тих чи інших слів для евфемістичної номінації, визначає специфіку внутрішньої форми та прагматичної значущості оберегової лексики. Характерним мовним засобом утворення евфемізмів, зумовленим дією табу, є метонімія.

Українська евфемістична оберегова лексика маніфестує явища різного порядку, з одного боку, уявлення про складники міфологічної організації світу – паралельне існування двох світів (людського і демонологічного), можливий перехід злих сил від „чужого” до „свого” (людського) світу, його ієрархічну організацію, а з другого боку, – цілеспрямоване використання конотативної лексики, пресупозитивної інформації, що уможливлює множинну ономасіологічну інтерпретацію одного референта.

У четвертому підрозділі „Замовляння” висвітлено значення цього терміна, з’ясовано структурні ознаки замовлянь, їх жанрові різновиди та типи за походженням, змістом та сферою використання. Якщо метою неапотропеїчних лікувальних, господарських, суспільно-побутових та інших замовлянь є припинення зла і наділення благополуччям, досягнення стану чи набуття властивостей, яких бажає людина, то для оберегових замовлянь – це запобігання злу й уберігання людини, тварини та ін. від усього небезпечного, що здійснюється за допомогою різної стратегії (обміну, неможливості, відсилання, знищення, запрошення, задобрювання тощо).

Другий розділ „Структурно-семантичні особливості оберегової лексики, фразеології та примовок” містить чотири підрозділи. У першому підрозділі „Синтетичні оберегові евфемістичні номінації в українській мові: загальні назви” досліджено загальні оберегові назви-евфемізми демонологічних істот, явищ природи, тварин, міфологічних персонажів, назв, які використовуються при народженні, хворобі, смерті людини. Осмислення певних явищ дійсності у семантичному полі міфологічної свідомості приводить до появи численних оберегових евфемістичних номінацій. За нашими спостереженнями, в українській мові на позначення чорта вживається 330 назв, змії – 192, вовка – 32, ведмедя – 15, зайця – 9, жаби – 7, журавля – 13, жайворонка – 11, пацюка – 16, півня – 8, кота – 13, хвороб – 105, чаклуна – 60, вогню – 7, назв, пов’язаних із народженням людини, – 147, назв, пов’язаних зі смертю людини, – 75. Звичайно, не всі з них є загальномовними, значна їх кількість має діалектний характер, окремі використовуються лише в певних жанрах українського фольклору. У підрозділі подано й схарактеризовано 12 семантичних моделей евфемістичних оберегових назв.

1. Семантична модель „місце > той, хто живе в цьому місці” визначається здебільшого на матеріалі назв, що об’єднуються загальним поняттям „чорт” і „змія”: болотяник, хмарник, очеретяник (чорт); водяха, лісаха, поляха (змія).

2. Семантична модель “ознака зовнішнього вигляду > носій цієї ознаки” В основі цієї моделі, за якою утворені назви чорта, змії, вовка, ведмедя, зайця, чаклуна та ін., лежать метонімічні транспозиції різного характеру – семантичні, афіксальні, лексико-синтаксичні: безп’ятко, куцак, лисий, хромий, ратичник (чорт); довганка, сліпаня (змія); малей, сіроманець, дрібнах (вовк); кривень, косоокий, вухань (заєць); великий, клишоногий (ведмідь); рожак, хвостатий (чаклун); товста, огрідна (огрядна) (вагітна жінка). Ці номінації відбивають різні уявлення про зовнішність табуйованих істот. Найбільш давніми є ті, що фіксуються за допомогою кореня * krivъ-, *(s)ker-, *luk- і стосуються не стільки просторових понять „непрямий”, „нецілий”, „із фізичною вадою”, скільки ширшого світоглядного поняття „поганий”, на що свого часу звернули увагу дослідники (У. Дукова, М. Жуйкова, М. Толстой та ін.).

3. Семантична модель „особливості руху істоти > назва істоти”. Вона пов’язана з традиційними народними уявленнями про властивості руху небезпечних істот: літавець, щезник, вихорник (чорт); мимохід (чаклун); ходуша, літавець, вогнянець (хвороба); скок (змія). Окремі з номінацій цієї моделі допускають можливість їх подвійної мотивації. Так, назви типу вихор (вихір), вихорник, вітресник (чорт) можна розглядати як такі, що побудовані на основі моделі „особливості руху істоти > назва істоти”, і „місце > той, хто живе в цьому місці”.

4. Семантична модель „назва природного об’єкта, на який спрямована дія особи > назва особи, яка виконує цю дію”. За цією моделлю утворені назви на позначення чаклуна: хмарник, виритник, градобурник, градівник, – семантика яких відображає давні міфологічні уявлення про чаклуна як такого, що може керувати погодою, насилати вітер, град, дощ, відводити хмари тощо. Ці номінації, будучи генетично пов’язаними з явищем непрямої номінації, уже втратили свій евфемістичний характер, а відтак їх можна розглядати як стерті евфемізми (за класифікацією А. Кацева).

5. Семантична модель “назва предметного оберега, що використовується для захисту від небезпечної істоти > назва істоти”. Для української народної культури найбільш властивими предметними оберегами є осика і камінь: осина, закаменник (чорт); скаменник (вовк). Оберегові номінації, що утворилися на основі цих констант, виконують подвійну функцію: по-перше, містять у собі заклинання-прокльон, що змушує нечисту силу заклякнути і відступитися від людини (скаменюшник, осина, скаменник), по-друге, вказують на місце перебування небезпечних надприродних істот  під осикою, під каменем (осинавець/ осинавчиха, закаменник).

6. Семантична модель “дія, спрямована на людину > назва істоти”, що виконує цю дію”, представлена назвами чорта: душохват, лякайло, клопотник; змії: пуганина; чаклуна: урекливий.

7. Семантична модель “назва фізичного або фізіологічного стану людини > назва хвороби, що спричиняє цей стан” відображає ставлення людини до хвороби, як до живої істоти: гнетуха, задуха, падалка, студенка, холодуха, чихавка. З огляду на те, що в українській мові є евфемізм вона, який має виразну апотропеїчну семантику і вживається на позначення різних хвороб, у тому числі і названих, можна вірогідно стверджувати, що номінації цієї моделі на сьогодні не усвідомлюються як евфемістичні.

8. Семантична модель “назва фізичного стану людини > назва людини”: слабий, недужий, негож, непевний, негодящий, нияки, пропащий, неспособний, слаб. Ці лексеми вживаються на позначення безнадійно хворої людини. Вони відбивають характерне для табу замовчування справжнього стану речей і свідчать про використання так званих „пом’якшувальних” назв. Морфемна будова більшості із цих слів містить префікс не- як заперечення ознаки, що є нормою для здорової людини. Подані назви маніфестують давні уявлення про безнадійно хвору людину як таку, що втратила силу, життєві потенції.

9. Семантична модель “зовнішній вияв положення людини > назва померлої людини” представлена назвами покійник, спокійник.

Евфемістична назва покійник (спокійник), покійний відбиває зовнішні ознаки мертвого тіла. Проте ці лексеми, на думку В. Конобродської, не позбавлені й міфологічного змісту: назва має виконувати ще й магічні функції – забезпечувати спокій померлого на тому світі, оскільки відсутність такого спокою часто є причиною приходу мерця до живих родичів.

10. Семантична модель “родова назва > видова назва” і “видова назва > родова назва”, виражена семантичними транспозиціями, в основі яких лежать гіпо-гіперонімічні кореляції, і представлена назвами вовка і чорта: звір (зьвір) „тварина” – „вовк”; нечисть, блуд „нечиста сила” – „чорт”; скарбник, щезник „чорт” – „чорт, який стереже закляті гроші”, а також назвами, які у своєму вихідному видовому значенні належать до семантичної моделі “за місцем мешкання”: домовий, лісовий (лісовик), болотяник, гайовик.

11. Семантична модель “функція, яку виконує істота або її звички, поведінка, типові дії > назва самої істоти” лежить в основі таких назв: кудес, ласівник (чорт); вицарапень, сплюх (заєць); свистак, шипотинник (змія).

12. Семантична модель „аксіологічна оцінка табуйованої істоти > назва цієї істоти”. Назви, утворені за цією моделлю, неоднорідні за семантикою. До неї належать номінації із позитивною і негативною оцінкою, лексеми з прямим або переносним значенням, ужиті для називання нечистої сили, духів, небезпечних тварин тощо. Неоднорідність цієї групи зумовлена особливостями формування народного світогляду, зокрема уявленнями про характер стосунків між людиною і небезпечними істотами, відношення між якими змінювалися протягом еволюції архаїчної свідомості: поганка (змія і хвороба), невмиваний (чорт), щасливець (чорт-домовик), добруха (лихоманка), біда (змія), богиня (хвороба), святий (чорт), батько (чорт), вуйко (ведмідь), тітка (хвороба), вумний (чорт), веселик (журавель), краса (змія), бестидниця (змія), враг (хвороба).

Визначаючи статус окремих номінацій щодо їх належності до оберегової лексики, виділяємо назви давньогрецького походження, що проникли в українську мову через писемну літературу, передусім релігійну: диявол, демон (гаман, гемон, гемен), ґаспид (аспід, аспид, аспида, гаспидяка). У релігійній термінології згідно з християнським світоглядом, зокрема віруванням у зверхність і всемогутність Бога, ці назви не були обереговими. Крім давньогрецької, виділяємо й інші мови-джерела, з яких запозичувалися ті чи інші номінації на позначення небезпечних для людини істот, наприклад, із польської (кадук, конклюс, шляк – чорт); з угорської (босорка – відьма, жаба; фіон, фрас (фрац), флов, флуд, фиса тощо – чорт). Ці назви увійшли в українську мову усним шляхом як вторинні евфемістичні оберегові номінації, оскільки запозичена лексика, не пов’язана із сакральними текстами, виконує оберегову функцію завдяки затемненості своєї внутрішньої форми (Д. Зеленін). До оберегових евфемістичних номінацій належать і діалектні назви хохлики, лелеки, рарашки, бобаки та ін. на позначення домашніх чортів. Кожна з цих назв відображає давні, здебільшого місцеві уявлення про демонологічні істоти.

У другому підрозділі „Аналітичні оберегові евфемістичні номінації в українській мові: загальні назви” виділено й проаналізовано сталі евфемістичні вирази, які виконують оберегову функцію. Аналітичні назви, як і синтетичні, відбивають загальні особливості вторинного називання. Поява таких номінацій зумовлена тим, що аналітичні назви у процесі свого функціонування значною мірою втрачають свій евфемістичний характер і переходять до розряду так званих стертих евфемізмів. Це вимагає використання різних мовних засобів для посилення ілокутивної сили оберегової номінації, зокрема складних перифраз, дієслівної лексики, вжитої у наказовому способі. Ураховуючи особливості структурно-семантичної організації аналітичних номінацій, виділяємо 2 групи: 1) номінації, семантика яких містить указівку на місце мешкання, типові дії, зовнішній вигляд істоти, яка називається, на аксіологічну оцінку людиною табуйованої істоти: тот, що на обрубині сидить (чорт), земний бог (чаклун), тота, що по гробах ходить (чортиця і хвороба), та, шо сичит (змія), біда довга (змія), біла пані (смерть) вона калюхата (вагітна жінка), тот великий (ведмідь), тот малий (вовк), чорна сила (чорт), лютий звір (змія); 2) номінації, в основі яких лежить формула прокльону, вживана разом із евфемістичною назвою або самостійно. Серед цієї групи відносно чітко вирізняються два структурні типи. В основі першого лежить формула прокльону, конструктивним елементом якої виступають константи, співвідносні з предметними оберегами: оссина би му (чорт), тот, цураха му (чорт). В основі другого типу лежить формула „номінація + формула прокльону” із семантикою „зникнення”: він-пропав би (чорт), та щезла би (змія); „позбавлення сили”: той, бодай моци не мав (чорт); „усихання”: вун, голова би му всхла (чорт); „задобрювання”: тот, бодай му фай било (чорт); „скам’яніння, закляття”: тот– скаменів би (чорт), він, закляв би ся (чорт); „відсилання небезпечної істоти”: тот, пушов бы туды, де люде не ходят (чорт). Оберегові номінації зі значенням „прокльону” можуть ускладнюватися компонентами, що містять додаткову обереговість: гадина, пек би їй, погане їй імни (змія). Ще одну семантичну групу складають аналітичні назви, побудовані за формулою „евфемістична номінація + вказівка на вимушений характер спілкування з табуйованою істотою”: не тобі будь сказано (хвороба), тот, шо невільно згадувати (чорт).

У третьому підрозділі „Синтетичні та аналітичні оберегові евфемістичні номінації в українській мові: власні назви” досліджено власні назви табуйованих істот як важливий складник оберегової лексики. Стійкість міфопоетичної традиції, яка досягається використанням власної назви, часто визначається взаємодією різних культурних парадигм – язичницької і християнської. Така взаємодія не завжди чітка й виразна, у багатьох випадках взаємозв’язок язичницьких і християнських елементів виявляється не щодо окремої назви, а щодо сукупності номінацій на позначення того самого персонажа. Крім того, окремі власні назви втрачають евфемістичний характер своєї семантики, що зумовлює наявність в українському ономастиконі власних назв із різним ступенем евфемістичності, а значить, і оберегової сили. Серед власних назв виділяємо кілька груп. До 1 групи належать назви, які виникли в результаті переходу загальної номінації до онімів або утворення оніма від апелятива: цариця Яриця, цар Гадюн, цариця Веретениця, цариця Половія, цариця Лага (Ляга, Ладина), змія Скорпія (Коропія), Мла (усі подані номінації вживаються на позначення змії). Припускаємо, що такі назви мають давнє походження і відображають архаїчні уявлення про змію. Водночас таку архаїку можна бачити й у прикладковій структурі Осоха-Солоха, що відзначається сингармонізмом голосних. Перший компонент цієї назви (Осоха) ми пов’язуємо з дієсловом осочити, що подається у І. Срезневського зі значенням „відшукати, знайти; наздогнати, влучити в ціль; оточити, захопити” Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памяткам/ Изд. отд. рус. яз. и словесности АН. – СПб.: Тип. АН, 1895-1903. – Т.2. – С.734.. Щодо компонента Солоха, то він, можливо, з’явився в результаті традиційного прагнення до повторів і подвійного називання як формального табуювання шляхом добору слова, співзвучного на рівні вокалізму. До 2 групи належать власні назви міфопоетичного ономастикону, що утворилися в результаті перенесення назв людей або християнських святих на демонологічних істот, тварин, явища природи та ін.: Данило, Дмитро, Максим, Микита, Микола, Мартин (журавель), Софія, Олена, Оляна-полуоліяна, Марія-полумарія, змія Анастасія, змія Марія, Агипа, Катерина, Маруся, Арина, Анна (Ганна), Галя, Хівря, Домникія (змія) та ін. Серед наведених назв помітне місце займають номінації на позначення змії, які дослідники пояснюють впливом християнської традиції, коли вибір окремого імені пов’язується з іменем християнського святого і мотивується часом виконання замовляння (Олена-змія, Оленова змія, Олена (Уліяна, Оляна, Єлена), Анна (Ганна)). Крім того, назви змії пов’язані з такими складниками фольклорного антропонімікону, які найбільше відзначаються міфологічними інтенціями і стоять у своїй так званій сильній міфологічній позиції. Це стосується, зокрема, такого персонажа українського фольклору і міфології, як Ганна (Ганнуся, Ганця, Ганічка, Ганча). В українському фольклорі номен Ганна часто пов’язується із назвами персонажів, які стосуються води, підземного світу, низу. Саме у цьому зв’язку міфологічну номінацію Ганна-змія можна розглядати як евфемізм, детермінований загальними інтенціями міфологічної свідомості.

Особливою міфопоетичною значущістю відзначаються уживані в оберегових замовляннях назви типу Оляна-полуоліяна, Ганна-полуоліяна (Анна-полуоліяна), Марія-Полумарія (змія), у структурі і семантиці яких можна бачити характерне для міфопоетичної свідомості вираження числового коду. Такі конструкції належать до глибоко архаїчних, основна їх функція полягає у маніфестації ідеї цілісності-подвійності, що є необхідною умовою вираження оберегової сили як самого імені, так і формування ілокутивних інтенцій тексту замовляння, в якому вживаються ці назви.

На відміну від наведених вище назв змії, які походять від релігійно-християнських онімів, такі назви, як Галя, Хівря, Домникія та ін., утворені від антропонімів, позбавлених релігійно-християнського змісту. Їхнє походження і проникнення в український міфопоетичний ономастикон зумовлюється впливом традиції, потребою у наданні власного імені певному міфологічному персонажеві. Однак і в цьому випадку можна говорити про особливий характер евфемістичної номінації й розглядати їх характерні оберегові мовні засоби, беручи при цьому до уваги те, що такі назви використовуються передусім у текстах оберегових замовлянь.

Номінації на позначення тварин Гарасим, Данило, Дмитро, Максим, Мартин, Микита (журавель), Будимир, Гринько (півень), Ілько, Федько, цар Цурупал (кіт), вовчиця Килина; Микола, Іван (вогонь) складають окрему підгрупу. Розглядаючи ці назви як складники міфопоетичного ономастикону з точки зору їх походження й особливостей семантики, на наш погляд, було б неправильно пов’язувати їх із назвами християнських святих і релігійних персонажів, не враховуючи впливу загальнофольклорної тенденції і традицій усного мовлення. Принциповим для віднесення цієї групи лексики до оберегової є те, що власна назва у цьому разі відбиває особливості непрямої номінації. Не можна не зважати і на те, що об’єктами номінації є міфологічно марковані явища світу, які називаються описово або інколи їх назва у певних ситуаціях не вживається взагалі. Відтак виділення окремих моментів із-поміж існуючих за допомогою власного імені свідчить про зміну статусу цієї назви в системі міфопоетичної моделі світу.

Евфемістичність чітко виявляється в таких назвах журавля, як Гарасим, Данило, Дмитро, Максим, Мартин, Микита. Сам вибір імені мотивується, крім часткових, специфічних, також і загальними чинниками, зокрема вживанням імені у текстах народної словесності та частотою його використання. Так, найбільш поширеними власними назвами у російській народній традиції є Іван і Мар’я, це ж, із певним застереженням, можна сказати і про ономастикон українського фольклору та міфології.

У четвертому підрозділі „Українська оберегова примовка: семантика і структурні типи” з’ясовано особливості оберегової примовки, яка займає проміжне місце між аналітичними номінаціями і текстами. Примовку можна розглядати як своєрідний згорнутий текст, смисловий і прагматичний потенціал якого усвідомлюється в контексті знання міфологічної організації світу й давніх народних вірувань. Українська оберегова примовка може виступати як самостійний текст: „Веселик, веселик, колесом, перев’яжи дорогу красним поясом!”, а може бути компонентом складніших вербальних оберегових форм – замовлянь, молитов. За ставленням суб’єкта до ситуації виконання оберегової примовки виділяємо креативні та реактивні моделі примовок (О. Лабащук). Основними типами примовок є: 1) власне оберегові примовки, що нейтралізують небезпеку („Чорток, чорток, не ламай кісток, Ти з води, а я в воду”) і 2) оберегові побажання, що виконують синкретичну функцію – наділяють людину здоров’ям, щастям, благополуччям і водночас оберігають її від будь-якої небезпеки („Нівроку, нівроку, щастя би мало”). Семантика примовок має ілокутивне значення: „декларації” (“Часник дитині під язиком”), „наказу” (“На свою голову каркай, не на мене”), „відгону” („Пек, щезай, маро”), „прохання” (“Хмарочко, хмарочко, розийдися на море, на ліса, на бура”), „прокльону” („Камінь в зуби, печина в груди”), „побажання” („Хай буде вам Бог у дорозі при кожному перевозі”), „неможливості” („Як ніхто не може цес дим забрати у міх, так аби не міг ніхто корові манну відобрати”). При цьому ілокутивна сила оберегових примовок досягається різними мовними засобами: 1) уживанням складнопідрядних речень, побудованих на зіставленні та з’єднаних сполучниками як...так: „Йик тот мак не годна відьма візьбирати, так аби не годна пошкодити моїй маржинці”; 2) відсиланням, що виражається протиставленням: „Хрест на мене, вовк від мене”; 3) звертанням до божества по допомогу: „Боже, тебе збережи”; 4) прокльоном, в основі якого лежать типові оберегові константи: „Сіль тобі в очі, часник на язик”; 5) побажанням із частками „хай”, „будь”: „Хай Бог боронить”; 6) заклинанням, в основі якого лежить підрядне речення з мотивом: „оніміння”: „Щоб мої вороги мовчали, як ці гудзі мовчать”; „осліплення: „Слєпий уродився, слєпий и згинеш”; „родичання”: „Вовчику, най мой братику, не зимай мене, и я тебе не трону”; „захисту обереговим предметом”: „За морем му вечері – горєчий му камінь в зуби!”; 7) діалогом: „– От вам полин// – Сама ти ізгинь!”; 8) питальним реченням: „Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?”.

Третій розділ “Структура та семантика українських оберегових замовлянь” містить чотири підрозділи. У першому підрозділі “Обереговий текст як маніфестант апотропеїчної ситуації” замовляння розглянуто як структурно-композиційне і смислове ціле, складники якого відбивають особливості комунікативної ситуації. До таких складників належать: указівка на носія небезпеки, проти якого спрямований текст оберега, об’єкт, який захищається, виконавець замовляння, мета і мовна стратегія оберега. Для їхньої характеристики важливим є прикметна для міфопоетичної свідомості система опозицій: “свій – чужий”, “безпечний – небезпечний”, верхній – нижній”, “добрий – злий”, “правий – лівий”, “схід – захід”. Визначення специфіки комунікативної ситуації здійснено з урахуванням тематичного різноманіття оберегових замовлянь – загальнооберегових, пов’язаних із календарними перехідними періодами, і спеціально немаркованих місцем у системі обрядів і ритуалів; оберегових замовлянь від хвороб, зокрема спричинених дією злих сил; замовлянь на сон; від чаклунів, відьом, нечистої сили; замовлянь, пов’язаних із життєвим циклом людини (власне родильні, післяродові, загальнооберегові замовляння для маляти; замовляння, що виконуються під час хрещення; весільні оберегові замовляння); господарських (від будь-якої нечисті у господарстві, для охорони бджіл, календарні та ситуативні на охорону худоби); суспільних і соціально-побутових (від суду, від ворогів, сусідів, злих людей; від злодіїв; від сварки, лайки; від заздрощів, від пияцтва); оберегових замовлянь на військову тематику; від небезпечних тварин (вовка, змії); замовлянь на дорогу.

У другому підрозділі “Простір і час як визначальні складники міфопоетичної моделі світу в українських оберегових замовляннях” подано аналіз текстів оберегових замовлянь з точки зору відтворення у них основних елементів міфопоетичної моделі світу – простору, зокрема шляху, і часу. Особливість означеної в замовляннях моделі світу полягає в тому, що простір, дорога і час у функціональному і семантичному плані відбивають прагматичну значущість і загальні структурно-семантичні властивості апотропеїчного тексту. У текстах українських оберегових замовлянь є три просторові рівні – простір свій (людський), чужий вищий (позитивний) і чужий нижній (негативний). Як правило, центром свого, людського, простору є двері, поріг, ворота, огорожа, хата (лави, стіл, піч) або двір, що вважається замкненим апотропеїчним простором. Вихід за його межі розцінюється як небезпечний і потребує додаткового захисту вищих сил: “Іду я з хати, за мною Сус Христос і Божа Мати, Миколай на порозі – помага мені в дорозі”. Піч, двері, поріг, ворота, огорожа виконують подвійну функцію, з одного боку, з’єднують “свій” і “чужий” світ, з іншого, – роз’єднують їх. Просторова організація чужого світу описана на основі виділення кількох його визначальних складників. По-перше, як і в людському світі, у чужому є свій сакральний центр, який позначається номінаціями камінь, престол, дерево, острів, гора тощо: “На мори, на окияни, на острови Буяни лежить білий лед-камінь...”, “На мори, на лукомор’ї стоїть дуб, під тим дубом камінь…”. По-друге, для чужого світу властивий чіткий поділ на верхнє (позитивне) царство, де живуть доброчинні надприродні сили: “На Сіянській горі, на святій землі, Там кедрина стояла, під тією кедриною Мать божа ночувала…”, і нижнє (негативне) царство, де ніхто не живе і куди відсилаються хвороби і нечисть: “...Зла сило, темна сило, іди на болота, очерети, яри-скелі, у глибокі води-прірви, куди курячий голос не доходить, куди світ-сонце не світить”.

Дорога є різновидом межі між “своїм” і “чужим” простором, міфологічно нечисте місце, що служить для знешкодження шкідливих і небезпечних об’єктів, для здійснення лікувальних, продукувальних і негативних магічних дій. Релевантними параметрами дороги є: суб’єкт руху, внутрішні і зовнішні атрибути суб’єкта руху, початкова точка дороги, спосіб руху, напрямок, мета і кінцева точка руху. Як правило, шлях, зображений в українських оберегових замовляннях, містить не всі означені параметри: “Шов Моисей чорною дорогою, а на зустріч йому 12 дивіць-трясиць. – Здравствуй, св. Моисей! – Здравствуйте, дівиці-трясиці. Винімає Моисей свой меч, хоче их бить і рубить…”.

Категорія часу існує у тісному взаємозв’язку з простором і шляхом. У змістовій організації текстів українських оберегових замовлянь виділяється ритуальний календарний час, компресійний, позитивно і негативно маркований час.

Третій підрозділ має назву “Структура та композиція українських оберегових замовлянь”. У жанровому просторі українських оберегових замовлянь є тексти, композиційна будова яких містить усі типові для будь-якого замовляння структурні елементи (зачин, основна частина, закріпка), а також тексти усіченої форми, як правило, із відсутнім першим або третім компонентом.

Оберегові замовляння, на відміну від замовлянь інших типів, зазнали більш виразного впливу християнської культурної традиції, що зумовило структурно-композиційну модифікацію первісних текстів. Серед зачинів вирізняється кілька типів: власне язичницькі (“Добрий день тобі, Сонечко яснеє”), контаміновані язичницько-християнські (“Сонце праведне, святі Петре й Юрію, наші святі душечки”) і християнські (“Святий Юрій і Ягорій!”). Характерними мовними засобами досягнення ілокутивної мети в основній частині оберегових замовлянь є формули різного типу, виражені у властивих своїх різновидах: формула відсилання, утворена за структурною схемою предикат + обставина місця, при цьому предикат виражений дієсловом у наказовому способі, переважно в 2 особі однини або множини, а обставина місця містить указівку на типові уявлення про потойбічний чужий світ: “Візьміть ви цю хмару на свої тонкі крила, занесіть її за окіян-море, за теплі води, за круті гори, за жовті піски”; формула знищення, утворена за схемою предикат із семантикою „знищення”, „руйнування”, „розпадання” + перелік об’єктів замовляння: “Геть щезай, пропадай від Божого лиця, від лиця рожденого,