НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМ. М. РИЛЬСЬКОГО

ЖМУД НАТАЛКА ВІКТОРІВНА

УДК 392. 3 + 37. 017

НАРОДНА ПЕДАГОГІКА ЯК ЕТНОФОРМУЮЧИЙ ЧИННИК

Спеціальність 07. 00. 05 – етнологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі „Український етнологічний центр” Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Національної академії наук України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук

Щербій Григорій Сергійович, Інститут мистецтвознав-ства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України. старший науковий співробітник відділу „Український етнологічний центр”.

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор

Стельмащук Галина Григорівна, Львівська академія мистецтв МОН України, професор кафедри історії і теорії мистецтв;

кандидат історичних наук

Старков Валерій Андрійович, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, старший науковий співробітник відділу пам’яток духовної культури.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, історичний факультет.

Захист відбудеться „ 23 ” грудня 2005 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 при Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий „ 22 ” _листопада_______________ 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук |

Микитенко О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність теми. Одним із пріоритетних напрямків сучасної етнологічної науки є вивчення національно-культурних та державницьких традицій українського народу. Особливий інтерес викликає народна педагогіка, яка лежить в основі національного виховання й виступає одним із дієвих етноформуючих та етнозберігаючих чинників.

Складний суспільно-культурний розвиток українського етносу впродовж багатьох століть (бездержавність, денаціоналізація, уніфікація культури тощо) негативно позначився на формуванні етнічної самоідентифікації, аксіологічної системи, національного виховного ідеалу. Внаслідок цього була порушена природна еволюція народної традиційної культури, тяглість етнокультурних традицій.

Наукове осмислення етнопедагогіки як компоненту національної культури та її взаємодії з іншими соціокультурними чинниками може слугувати ефективним джерелом національного самоусвідомлення українства та подолання кризових явищ у культурно-психологічній сфері.

Впровадження ідеї полікультурності в національному вихованні формує систему цінностей, яка своїми складовими має чужі моделі, що призводить до внутрішнього конфлікту, руйнує процеси самовідтворення етнічної культури, гальмує формування модерної української нації.

Актуальність теми посилюється ще й тим, що досі глибоко не досліджені вузлові проблеми народної педагогіки як головного осередку виховання. Відтак залишаються не проаналізовані система принципів, засоби, прийоми, методи народної педагогіки, не з’ясовані механізми творення культурного, етнічного, національного виховного ідеалу та їх вплив на етнічні процеси.

Дослідження проведено в контексті планових завдань Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України і пов’язане з комплексною науковою темою “Етнічна та етнокультурна історія України”.

В українській історіографії проблеми етнопедагогіки не знайшли належного вивчення. Це повною мірою стосується і таких функцій народно-педагогічних знань та досвіду українців, як етнозберігаюча та етноформуюча.

Незважаючи на наявність багатьох робіт, що є за своїм змістом переважно фольклористичні та етнографічні і присвячені висвітленню різноманітних аспектів народної педагогіки, питання узагальнення та систематизації народно-педагогічного досвіду та його значення в етноформуючому процесі не стали темою окремого наукового дослідження.

Термін “народна педагогіка” ввів у науковий обіг К.Ушинський Ушинський К. Про народність у громадському вихованні. – Твори: У 6-ти т. – К.: Радянська школа, 1954. – Т. 1. – С. 54., який теоретично і практично довів, що ця галузь народних знань є золотим фондом педагогіки наукової. Вчений обґрунтував положення про пріоритет системи народного виховання, що генерує менталітет, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя. В Україні термін „народна педагогіка” вперше вжив О. Духнович , який у праці „Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских” Духнович А. Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских. – Педагогия общая. – Львов, Типом Института Ставропигийского, 1857. – Ч. I.– С. 2. високо оцінив досвід народного виховання, наголосив на значущості в педагогічному процесі родинних традицій, фольклору, народного мистецтва.

Визначна роль у справі вивчення та популяризації народної педагогіки належить видатним діячам української культури М. Драгоманову, В. Гнатюку, Ф. Колессі, М. Сумцову, Б. Грінченку, І. Нечуй-Левицькому, О. Потебні.

Літературна та малярська спадщина Т. Шевченка Шевченко Т. Буквар південноруський 1861 р. – К.: Веселка, 1991. – 63 с.; Чавдаров С., Грищенко М. Тарас Григорович Шевченко і народна освіта. – К.: В-во Київського ун-ту, 1961. – 56 с.; Кравець О. Діяльність Т. Г. Шевченка в галузі етнографії. – К.: В-во Академії наук Української РСР, 1961. – 107 с. містить багатий етнографічний матеріал про особливості народної обрядовості, етикету, етнопедагогіки, світосприйняття та вірувань тощо.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження М. Костомаровим  Костомаров М. Дві руські народності // Історія філософії України. Хрестоматія. – К.: Либідь, 1966. – С. 44-200.проблем української ментальності у побудові етнічного виховного ідеалу.

Праці П. Чубинського Труды этнографическо-статистической экспедиции въ Западно-Русскій край снаряженной императорскимъ обществомъ. Юго-Западный отделъ: Матеріалы и изследования собр. П.П.Чубинскимъ. – СПб. – 1872. – 439 с; Чубинський П. Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии. – СПб. – 1869. – С. 18, 19. вводили у науковий обіг значний за обсягом та багатий за змістом матеріал з етнології українського дитинства та дані, які можна використати при характеристиці народно-педагогічних поглядів (поділ сімей, статевий розподіл праці, егалітаризм взаємовідносин, інститут приданого, спадку, наймитування).

Значну пізнавальну цінність у справі вивчення народної педагогіки мають праці українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст. А.Малинки Малинка А. Родины и хрестины (Материал собран в м. Мрине, Нежинского уезда) // Киевская старина. – 1898. – кн. 5. – Т. XI. – С. 283., А.Онищука Онищук А. Родини і хрестини та дитина до 6-го року життя // Матеріали до української етнології.– Львів: Наукове т-во ім. Т. Шевченка, 1912. – Т. 15. – С. 113., Д.Лепких Лепкий Д. Селянська дитина. – „Библиотека для русской молодежи под ред Юлиана Насальского”. – Коломия, 1907. - Вип.. 25. - Т. 39. – С. 10. та ін., які містять чіткі й вичерпні описи родин та хрестин як складових родинної обрядовості.

Велике значення для розвитку української народної педагогіки, особливо в окресленні її методологічних засад, має фундаментальна двотомна праця “Украинский народ в его прошлом и настоящем” Украинский народ в его прошлом и настоящем / Под ред. Ф. Волкова и др. – Петроград, 1916. – Т. 2. Жизнь и знание. – С. 361-370., створена з участю таких видатних вчених, як Ф.Вовк, М.Грушевський, М.Ковалевський, Ф.Корш, А.Кримський, М.Туган-Барановський, О.Шахматов та ін.

Варто відзначити ґрунтовну працю “Діти в звичаях і віруваннях українського народу” Грушевський Г. Дитина в звичаях і віруваннях українського народу // Матеріали до українсько-руської етнології. – Львів: Наукове т-во ім. Т. Шевченка, 1907. – Т. IX – С. 26-106.. Написана на матеріалах з південної Київщини, вона започаткувала українську етнографію дитинства. Шляхом аналізу психологічних особливостей немовлят та підлітків, їх взаємостосунків, автор зробив спробу показати роль і значення дитини в житті родини і громади. В даному дослідженні вперше діти і дитинство розглядаються як своєрідна дитяча субкультура.

Дослідження Н. Заглади базувались на багатолітніх спостереженнях над народним вихованням у селянській родині на Поліссі. Її праця Заглада. Н. Побут селянської дитини: Матеріали до монографії с.Старосілля. // Матеріали до етнології. – К.: Наукове т-во ім. Т. Шевченка, 1929. – 179 с. є першим і досі єдиним в Україні дослідженням з етнографії дитинства. Предметом свого наукового пошуку автор обрала зміст та особливості життєдіяльності сільської дитини 20-30-х рр. ХХ ст., її роль і місце у родині та громаді. Завдяки здійсненим нею описам та оцінкам українська наука впритул підійшла до розуміння такої актуальної і на сьогодні проблеми як статево-вікова стратифікація, а також виробленню методологічних засад для дослідження змісту та засобів етнопедагогіки.

Цілісною з точки зору всебічного висвітлення еволюції української сім’ї є праця О. Кравець Кравець О. Сімейний побут і звичаї українського народу. – К.: Наукова думка, 1966. – 200 с.. В ній авторка розглядає форми сім’ї, характер внутрішньо сімейних відносин, виховання дітей.

Починаючи з 1970-х років посилюється інтерес до вивчення традиційних засад народної педагогіки. Дослідник чуваської народної педагогіки Г. Волков вводить в обіг поняття “етнопедагогіка”. На думку вченого, цей термін передає зміст і сутність науки, предметом якої є педагогічна культура роду, народності, нації Волков Г. Этнопедагогика чувашского народа. – Чебоксары, 1974. – С. 9..

Грунтовне дослідження української етнопедагогіки здійснене Є.Сявавко  Сявавко Є. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. – К.: Наукова думка, 1974. – 216 с., яка на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалів проаналізувала народне виховання в Україні в різні історичні епохи. Дослідниця розглядає етнопедагогіку як народну педагогіку певної етнічної спільноти, вважаючи, що вона відображає народний світогляд, засновується на знанні вікової психології.

Наукова цінність праці Є.Сявавко полягає в тому, що в ній вперше проаналізовано джерела, традиції, ідеали, основні принципи та засоби, напрями виховання народної педагогіки в історичному розвитку, показано її взаємодію з педагогічною наукою.

Окремі напрями виховання в народній педагогіці висвітлені також в розділах деяких колективних монографій Гошко Ю., Здоровега Н., Сявавко Є. Сім’я і сімейний побут // Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 181-193; Мазюта М., Сявавко Є. Сімейний побут // Гуцульщина: Історико-етнграфічне дослідження. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 216-223; Пономарьов А. П. Сім’я і внутрішньосімейні взаємини // Поділля: Історико-етнографічне дослідження. – К.: Вид-во НКЦ “Доля”, 1994. – С. 194-211. .

Вагоме значення для етнографії дитинства має праця Н.Гаврилюк Гаврилюк Н. Картографирование явлений духовной культуры (по материалам родильной обрядности украинцев). – К.: Наукова думка, 1981. – 280 с.. Дослідниця прослідкувала й зафіксувала регіональні особливості родильної обрядовості як складової народної педагогіки. Це дало можливість проаналізувати ментальну поведінкову модель батька й матері, визначити їх педагогічні функції та систему засобів щодо соціалізації дитини, а також семіотичні коди родильної обрядовості на першому етапі виховання.

Українські дослідники (В. Кузь, Ю. Руденко, Ю. Губко) тлумачення змісту етнопедагогіки доповнили новими компонентами: фамілогія, народна дидактика, народне дитинознавство, народна виховна практика Кузь В., Руденко Ю., Губко О. Українська козацька педагогіка і духовність. – Умань, 1995. – С. 5-7..

У монографії Р. Чмелика Чмелик Р. Мала українська сім’я другої половини XIX - початку XX ст. (структура і функції). – Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. – С. 144., присвяченій вивченню структури і функцій малої української сім’ї, проаналізовано виховну функцію та окремі аспекти народно-педагогічного досвіду українців.

Важлива інформація про роль звичаєво-правничого інституту у сімейно-шлюбних відносинах, сімейно-родовому житті українців (перші правні дії в житті новонародженого, етапність дошлюбних відносин молоді, усиновлення тощо) наведена в дослідженні О.Івановської Івановська О. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. – К.: “ЕксОб”. – 2002. – С. 205-237..

Заслуговують на увагу науково-популярні праці М. Стельмаховича, в яких на широкому етнографічному та фольклорному матеріалі розкриваються основні досягнення народного виховання (напрями, засоби, принципи тощо) Стельмахович М. Народна педагогіка. – К.: Радянська школа, 1985. – 310 с..

Оригінальними є міркування М. Гримич щодо механізмів творення українського виховного ідеалу, основних архетипів ментальності, що визначають характер формування етнічних стереотипів, систем спорідненості в традиційному суспільстві Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія ). – К.: Вид-во АТ “Віпол”, 2000. – 380 с.. Дослідниця висвітлила роль народно-педагогічних уявлень у формуванні договірно-зобов’язальних звичаєво-правових відносин у селянській родині XIX – початку XX ст. Гримич М. Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців XIX – XX століття. – К., 2004. – С. 355-419..

У ряді досліджень увага вчених була спрямована на вивчення історії розвитку народної педагогіки на різних історичних етапах Христова Е. Народная педагогика: историко-этнографические и теоретико-методологические проблемы: Автореф. дисс. ... канд. пед. наук. – М., 1988. – 20 с.; Юда Л. А. Этнопедагогические традиции воспитания на Украине во II половине XIX – начале XX веков: Автореф. дисс. ... канд. пед. наук. – М., 1994. – 20 с..

Заслуговують на увагу дослідження І. Щербак, в яких вона розглядає різноманітні аспекти таких понять, як “дитяча субкультура”, “складові дитячої культури” Див: Щербак І. Давній український обряд поховання тих, хто помер у “невижитому віці” // НТЕ. – 1998. - №5-6. – С. 109-113; Щербак І. Етнологія українського дитинства: деякі аспекти проблеми (на матеріалах Поділля в записах П.П. Чубинського) // Духовні витоки Поділля: Творча історія краю: матеріали конференції. – Хмельницький, 1994. – С. 371-372; Щербак І. Дитина у народній термінології, лексика та символіка // Українське народознавство: Стан і перспективи розвитку на зламі віків: Матеріали читань. – К., 2000. – С. 331-333..

Слід відзначити розвідку М.Маєрчик Маєрчик М. Українські обряди родинного циклу крізь призму моделі переходу: Автореф. дис. ... канд. іст. наук / НАН України. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. – К., 2002. – 20 с., присвячену ініціаціям як засобу соціалізації на матеріалі обрядів родинного циклу.

Історіографічний аналіз вказує на існування значної кількості праць істориків, фольклористів, етнологів, присвячених вивченню різних аспектів народної педагогіки, її розвитку на різних історичних етапах. Актуальною залишається систематизація та узагальнення народно-педагогічного досвіду українців, поглиблення та розробка концептуальних підходів до вивчення його ролі в етноформуючому процесі.

Об’єкт дослідження – етнопедагогіка як галузь народних знань.

Предмет дослідження – зміст, засоби, принципи, прийоми, методи народної педагогіки як етноформуючого чинника, механізми творення виховного ідеалу українців.

Мета дисертації – систематизувати, узагальнити народно-педагогічний досвід українців та дослідити роль народної педагогіки в етноформуючому процесі.

Завдання дисертації:

-

-

-

-

-

-

-

Хронологічні межі роботи: друга половина XIX – початок XXI ст.

Географічні межі дисертації охоплюють територію України, у межах її адміністративно-територіального поділу у досліджуваний період.

Методологічну основу дисертації становлять системний підхід до вивчення культурних та соціально-економічних явищ у їх розвитку і взаємозв’язку, внаслідок чого уможливлюється комплексне бачення проблеми.

Автор дотримувався принципів історизму й об’єктивності, що дозволило шляхом зіставлення фактів на підставі наукового підходу об’єктивно підійти до оцінки предмету дослідження.

Провідне місце у роботі посів проблемно-хронологічний метод, який обумовив структуру дослідження.

Порівняльно-історичний метод дозволив розгорнути й поглибити уявлення про процеси зародження і формування української етнопедагогіки, періодизувати досліджувані явища.

Задля з’ясування побутування народно-педагогічних знань на сучасному етапі у роботі використано метод польових спостережень

Герменевтичний метод дає змогу об’єктивно підійти до семантичної інтерпретації змісту етнопедагогічних категорій та понять.

Наукова новизна роботи полягає в систематизації, узагальненні народно-педагогічного досвіду українців як важливого компонента етнокультури. Це дало змогу на основі методологічних засад сучасної етнологічної науки дослідити еволюцію етнопедагогіки та її роль у процесах етно- та культуротворення.

Розкрито механізми творення національного виховного ідеалу на основі аналізу основних ментальних структур, вироблених в процесі взаємодії родини та громадських соціальних інститутів.

До наукового обігу вперше залучено різноманітну джерельну інформацію: матеріали Рукописного архіву Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, Рукописного фонду Народознавчого центру Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського та власні польові матеріали, які забезпечують всебічне дослідження ролі народної педагогіки (сім’ї, громади та інших соціальних інститутів як об’єктів та суб’єктів звичаєвого права, компонентів народної педагогіки) в етноформуючих та етноконсолідуючих процесах.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що фактичні матеріали, теоретичні узагальнення, оцінки й висновки дисертації можуть бути використані для подальшої наукової розробки при підготовці узагальнюючих праць з етнології України, історії етнопедагогіки, написанні навчальних посібників, лекційних курсів, спецкурсів з етнопедагогіки та дотичних тем.

Наукову апробацію роботи здійснено на засіданнях відділу „Українського етнологічного центру” ІМФЕ ім. М. Рильського. Основні положення та висновки дисертації знайшли своє відображення у доповідях на наукових конференціях, зокрема Третій Всеукраїнській конференції з етнології Поділля “Проблеми етнології, фольклористики, мистецтвознавства Поділля та Південно-Східної Волині: історія і сучасність” (18-19 червня 2002 р., м. Кам’янець-Подільський), Всеукраїнській конференції “Україна на межі тисячоліть” (16-17 листопада 2002 р., м. Київ), Міжнародній науковій конференції “Народна культура Поділля в контексті національного виховання” (14-15 жовтня 2003 р., м. Вінниця), Міжнародній науковій конференції “Людина в просторі етнічної культури” (14-15 травня 2004 р., м. Київ).

Публікації. Зміст дисертації викладено в 5 статтях, опублікованих у провідних наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України, 3 публікаціях матеріалів наукових конференцій.

Структура роботи обумовлена поставленою метою та орієнтована на розв’язання основних завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, списку використаних джерел та літератури. Її обсяг становить 191 сторінка, з них основного тексту – 154 сторінки, списку джерел та літератури – 36 сторінок (434 позиції).

Основний зміст дослідження

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні та географічні межі, джерельну базу, наукову новизну, методологічні основу, практичне значення і загальну структуру дисертації.

У першому розділі “Джерела та історіографія” проаналізовано праці, які порушували загальні або конкретні аспекти народної педагогіки, місце та роль народно-педагогічного досвіду в етноформуючих процесах, розробляли методологічні засади сучасної етнологічної науки стосовно етнопедагогічного досвіду українців.

Другий розділ “Родинна педагогіка в контексті етнокультури українців” складається з трьох підрозділів: “Сім’я як суб’єкт і об’єкт звичаєвого права”, “Дитина в етнопедагогічних традиціях українського народу”, “Зміст та засоби навчання та виховання в народній педагогіці”.

У першому підрозділі досліджується вплив норм звичаєвого права на родинну педагогіку та її участь у процесах етнотворення.

Укладанню шлюбу завжди надавалося вагомого значення. За звичаєвим правом, в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження. Народно-педагогічні уявлення свідчать, що неодружена людина, якого віку вона не була, вважалася парубком (дівкою) і користувалася меншим авторитетом у громаді, ніж одружена. Свідченням тому були ритуали, які осуджували молодь, що не виконувала призначених їй за віком функцій й тим самим вносила дисбаланс в установлену структуру соціуму і порушувала соціо-вікову динаміку. Тому серед основних факторів та принципів укладання шлюбу слід відзначити, насамперед, фізіологічні, сутність яких полягала у дотриманні відповідного вікового цензу (для дівчат – 16-17, для хлопців – 18-20 років).

Важливе місце посідали соціальні та релігійні чинники (при виборі шлюбної пари надання переваги представникам одного соціального кола та спільного віросповідання). Провідну роль при укладанні шлюбів відігравали моральні засади (заборона шлюбів між кровними родичами, дотримання цноти, осуд багатошлюбності, розлучень та “життя на віру” тощо).

Слід зазначити, що такі явища, як багатошлюбність, розлучення, “життя на віру” загалом були нехарактерними для традиційного українського суспільства, однак не сприймалися як абсолютне зло. Наприклад, серед молоді не виправдовували шлюбу “на віру”, але не засуджували його серед дорослих людей в тому разі, коли релігійні канони заважали легалізації стосунків, а економічні умови спонукали до спільного життя (селянин-вдівець, який поховав трьох дружин, для підтримання господарства одружується із вдовою, що поховала трьох чоловіків). Розлучення диктувалось рядом причин (матеріальні нестатки, хвороба, перелюб), які не дозволяли брати активну участь у життєдіяльності сім’ї та продовженні роду. Звичаєве право, спираючись на етнопедагогічні уявлення, захищало, насамперед, таку модель сім’ї, яка могла б успішно відтворювати себе в потомстві та бути економічно самостійною. Ці факти свідчать про досить високу свободу особи в народно-педагогічній аксіологічній системі.

Фактори, принципи укладання шлюбів, методи та прийоми контролю над їх дотриманням базувались на традиціях та етнічних стереотипах, які певним чином сприяли етнічній консолідації та ідентифікації.

Розпад патріархальних відносин, демократизація сімейної сфери призвели до зникнення тих традиційних норм, які сприяли збереженню усталеного розуміння про стабільність сім’ї, що, в свою чергу, спричинило певний вплив динаміку та вектори розвитку етносу.

Вірілокальний тип української родини (перехід дружини в сім’ю чоловіка, основний відлік родоводу по чоловічій лінії), а також здійснення контролю над основними ресурсами сімейного майна, головування у веденні господарства та ряд інших чинників свідчать, що традиційно в системі “чоловік-жінка” домінуючу роль відігравав чоловік. Але побутування юридичних конструкцій в українському звичаєвому праві (посаг, материзна), факти участі жінки в громадському суді, функціонування інституту приймацтва (перехід чоловіка у прийми в сім’ю дружини) говорять, що і для жінки був характерний доволі високий рівень свободи і незалежності.

Ряд структурних елементів звичаєво-обрядової культури, зокрема й гендерні взаємостосунки, також підтверджують факт відносного рівня свободи жінки. Наприклад, серед чоловічих дійових осіб весільного обряду найважливішу ритуальну функцію виконував староста, який дуже часто обирався з-поміж дядьків молодої по материнській лінії, що також є ознакою жіночої філіації (відліку по жіночій лінії) і пережитками аванкулату (системи спорідненості по лінії рідного брата дружини). Про відносно високий рівень свободи свідчить також побутування обов’язкової словесної формули, якою батько питав згоди доньки на шлюб. Вона була формальністю, однак сам факт присутності цієї формули в обряді сватання вельми показовий, оскільки в ритуальній поведінці, як правило, немає випадковостей. На Україні існувала форма укладення шлюбу через сватання дівчини до хлопця.

Натомість роль чоловіка в сімейних обрядах (родини, весілля, похорони) доволі обмежена. До багатьох обрядодій чоловіки взагалі не допускалися.

В системі “батько-мати”, незважаючи на вагомий авторитет батька, соціальні характеристики материнської ролі окреслені народною педагогікою українського етносу чіткіше, ніж батьківської. Участь матері у соціалізації дитини ставала провідною вже на початкових етапах виховання й полягала, насамперед, у формуванні морально-ціннісних орієнтацій, залученні до традиційно-обрядової культури, до ведення господарства тощо.

Важливим для розуміння гендерних стосунків є аналіз “образу покровителя”, який в різних культурах виникає як цілком природна і закономірна потреба людини в захисті, що реалізується в уявленнях про сакральне, надприродне, божественне. Народно-педагогічні уявлення про батьків, особливо матір, наближають їх до надприродної сили, Бога. На цьому рівні виявляється прерогатива родових цінностей. Особливо важливою вважалась ритуально-магічна роль материнського благословення у родильному, весільному обряді, при виряджанні в дорогу тощо. В народно-педагогічних уявленнях, закляття, прокльони матері вважались для дітей найстрашнішою карою. В природі сакрального в українському традиційному світогляді і відповідно надприродного, божественного домінує жіноча стать, що виявляється в культі Матері.

Етнопедагогічні погляди на роль чоловіка та жінки в системах “чоловік-жінка”, “батько-матір” спроектували етнічну модель гендерних стосунків, багато рис якої з певними змінами продовжують діяти в сучасних умовах.

Другий підрозділ орієнтований на характеристику дитини як об’єкта та суб’єкта народного виховання. Необхідність шлюбу визначалась народною педагогікою суспільною потребою у народженні і вихованні дітей як продовжувачів роду. Етнічна своєрідність ряду соціально-культурних явищ (багатодітність, заборона переривання вагітності, опікунство, усиновлення тощо), яким належало важливе місце в системі ціннісних орієнтацій, свідчить, що дитина є образом трансформованого тотемного предка, який забезпечував інтегруючу роль міжпоколінних зв’язків в процесі формування етносу. Суспільна вагомість останніх та пов’язаних з ними традиційних норм поведінки засвідчені звичаєвим правом: безплідність, дітовбивство та переривання вагітності, позашлюбність трактувалися як порушення норми та гріх. Ряд засобів, які за народними уявленнями сприяли подоланню безплідності, свідчать про те, що народженню дитини надавали великого значення і відводили важливе місце.

В українському традиційному суспільстві по-різному сприймалося народження доньки й сина, оскільки в народному світогляді син вважався помічником батька, а з часом – майбутнім годувальником сім’ї і продовжувачем роду, тоді як дочка ніби-то приносила лише витрати. Таке ставлення в народній педагогіці до народження дітей різних статей продиктовані, очевидно, домінуванням чоловіка в системі „чоловік-жінка”.

Звичаєве право виробило і культивувало гуманні норми захисту життя дітей, в тому числі дітей з вадами здоров’я та психіки, а також доволі жорсткі засоби та методи покарання за порушення прав дитини. Як правило, громада визначала форму покарання залежно від рівня вини (тимчасова ізоляція від громади, вигнання із громади назавжди, привселюдне побиття, грошові штрафи, ув’язнення тощо). Досить поширеним було переконання, що одним із суворих покарань за посягання на життя дітей є Боже покарання. Це свідчить про сприйняття дітонародження як сакрального явища та відведення йому чільного місця в традиційній аксіологічній системі. Зафіксовані факти байдужого ставлення до смерті дітей в кінці XIX – в першій половині XX ст. продиктовані прагматичним підходом селян до цілісності структури сім’ї з метою найефективнішого виконання покладених на неї функцій. Таке ставлення до дітей, яке було винятком із загалом гуманістичних принципів народної моралі, обумовлене передусім соціальними умовами, які знайшли відображення в селянській психології, зокрема, поглядах на члена родини як, насамперед, на суспільно-корисну особу відповідно до його працездатності.

В третьому підрозділі досліджено та проаналізовано засоби родинного виховання народної педагогіки на матеріалах фольклору, на основі аналізу народного календаря та процесу формування й передачі виробничих знань та навичок народних ремесел та промислів тощо, які випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу та основні вимоги до його змісту.

Одним із найпотужніших засобів народної педагогіки є фольклор, який формує світогляд дітей та сприяє засвоєнню етнічних стереотипів поведінки, що є головним механізмом стабільності і безперервності культури.

Ефективність застосування норм та правил поведінки, зафіксованих у фольклорі, полягає у швидкому засвоєнні, оскільки відбувається учіння без спеціального навчання. Широко залучувані до народної педагогіки різноманітні жанри фольклору (скоромовки, лічилки, загадки, пісні, вірші, прислів’я та приказки, казки, ігри тощо) були спрямовані на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ, формування перших уявлень про моральні категорії та позитивну поведінку. Першочергова мета дитячого фольклору – створити умови для самостійного осмислення дітьми описаних подій та фактів, сприяти конструюванню власних суджень та висновків.

Етнопедагогіка включала до важливих засобів навчання та виховання народні ремесла та промисли. Процес формування необхідних виробничих знань та навичок регламентувався усталеними сімейними традиціями та нормами звичаєвого права, статевим розподілом праці, спадкоємністю професійних знань. Це сприяло тому, що українська селянська родина досить тривалий період залишалася доволі замкненою виробничо-споживчою соціальною структурою, яка дотримувалась основних засад історично сформованого способу життєдіяльності.

Спадкова передача професійної майстерності від батьків до дітей була основною формою збереження наступності, спадкоємності національного традиційного ремесла. Успадкування сприяло виникненню династій, створенню мистецьких осередків. Існування династій спричинило до виникнення топонімів (с. Гути, Бондарева вулиця), гідронімів (о. Гумнище), прізвищ і прізвиськ (Коваль, Кушнір), що сприяло формуванню структурних елементів етнічної культури.

Саме відхід дітей в інші ремесла та промисли, які в тогочасних економічних умовах отримували стимули для тимчасового піднесення, став однією з головних причин занепаду професійно-родинної замкнутості ремесел та промислів.

В процесі залучення до ремесел та промислів надавалось в першу чергу важливого значення вихованню шанобливого ставлення до ремесла як спадкового заняття та засобу збереження традицій роду. З виготовленням ремісничих виробів був пов’язаний ряд звичаїв і обрядових дій, які відбувалися в ході виготовлення речей і були спрямовані на включення виробів у сферу культури, їх семантизації, тобто надання їм певних значень, пов’язаних з існуючими уявленнями про світ. Шанобливе ставлення до ремесла виявлялося в бережливому ставленні до сімейних виробів та інструментів, що пояснює їх не тільки матеріальне значення, а й сакральне: розрив зв’язків з родом, що може призвести до втрати благополуччя в професійній діяльності.

Вагому роль відігравав процес передачі морально-етичних правил та норм поведінки. Стійко побутували уявлення, що властивості виробу, його довгочасне слугування визначаються також і характером, звичками майстра: не можна з поганим настроєм починати справу, робити комусь на зло, щира вдячність допоможе людині тощо.

В процесі передачі професійних знань батьки формували у дітей знання про народний календар, звичаєво-обрядова культура якого виступала одним з ефективних народно-педагогічних засобів виховання та навчання. Наприклад, всі етапи, пов’язані з виготовленням тканин, відбувалися у визначені народним календарем терміни. Через систему прикмет, прислів’їв та приказок формувалися знання про заборону або сприятливість ведення ремесла в певну пору року (“Після Іллі не годяться рої” – бортництво; “Якщо на Прокопа густий туман, то й коноплі густими будуть” – ткацтво; “До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки” – вівчарство і т. д.).

Формування світогляду, астрономічних (основні закономірності руху Сонця, Місяця, інших небесних тіл) та метеорологічних знань (вміння успішно планувати сільськогосподарські роботи відповідно погодних та природно-кліматичних умов) поєднувались із етичними нормами та правилами поведінки (вшанування культу пращурів).

У процесі святкування з’явилися важливі елементи суспільного, громадського, родинного звучання, ідеали людського щастя, почуття родинної злагоди (святкування в сімейному колі, вшанування вечерею діда й баби, хрещених батьків, баби-повитухи). Обрядова поезія свят (побажання, замовляння, вітання тощо) також зумовлена педагогічно-психологічним фактором – бажання в усьому наслідувати дорослих. Загалом етика, вірування, прикмети, символіка й атрибутика звичаєво-обрядової культури народного календаря сприяли соціалізації особи.

Серед регуляторів соціальної поведінки важливу роль грають моральні норми (системи уявлень про правильну і неправильну поведінку), які вимагають виконання одних дій і забороняють інші. Механізмами дотримання правильної поведінки є покарання та заохочення. Згідно з народно-педагогічними уявленнями, намагалися виховувати переважно вербальними способами. До фізичних покарань як методу виховання вдавалися лише в особливих випадках (крадіжка, брехня, злослів’я), окрім того, вони не відзначались жорстокістю. Найчастіше лише фактом покарання прагнули загострити увагу дитини на серйозності провини, щоб запобігти повторенню її в майбутньому. Попередження небажаної поведінки дітей через культивування певних повір’їв, застережень („не читатимеш молитву – візьме тебе сатана”, „за мамчині сльози – Бог долю зморозе”, „дівка, яка не вміє прясти – пізно доньки свої віддасть” та ін.), які вказували на негативні наслідки у майбутньому, зменшувало необхідність застосування покарань.

Народно-педагогічні засоби (фольклор, ремесла та промисли, народний календар, покарання та заохочення) сприяли розвитку конструктивних етноформуючих факторів, зокрема інкультурації (оволодіння етнокультурним досвідом), етнічній консолідації та інтеграції (творення спільного етнокультурного середовища), збереженню історичної пам’яті народу (безперервність етнічної еволюції шляхом передачі досвіду наступним поколінням), механізму етнічної самоідентифікації (усвідомлення кожною людиною себе як представника певного етносу), етноцентризму (властивість етнічної самосвідомості сприймати й оцінювати оточуючий світ крізь призму традицій і цінностей власного етносу), що спричинило формування їх когнітивної, емоційної та поведінкової схожості з носіями традиційної української культури і відмінність від етнофорів інших культур.

Третій розділ дисертації “Громадські соціальні інститути та механізми створення виховного ідеалу українців” складається із чотирьох підрозділів: “Парубочі та дівочі громади”, “Громадські соціальні інститути”, “Педагогіка громади”, “Механізми створення виховного ідеалу українців”.

Основним інститутом соціалізації молоді та регулювання міжстатевих відносин були молодіжні громади. Вони виступали у ролі посередників між сім’єю і сільською громадськістю, що забезпечувало цілісність громади та безперервність передачі народно-педагогічного досвіду.

Функції парубочих та дівочих громад як основного інституту соціалізації молоді (врегулювання стосунків сільської молоді з місцевою владою, участь в організації урочистостей в селі тощо), обов’язки перед громадою (впорядкування самітніх могил, догляд за малятами під час польових робіт і т. п.), норми черговості (елітарні та егалітарні) у відвідуванні “вулиці” та одруженні сприяли формуванню стійких етнічних стереотипів поведінки.

Прийняття до громади супроводжувалося обрядами, які є своєрідними ініціаціями, що були свідченням зростання статусу молоді в ієрархічній соціально-віковій системі. Етнопедагогічні функції інституту ініціацій полягають у підготовці до виконання різних видів робіт на певних вікових етапах, участь у сімейних радах, сільських сходах, визнанні прав юнаків та дівчат на створення сім’ї тощо, що підтримує цілісність громади – необхідну умову ефективного етноформуючого процесу.

Народна педагогіка виробила своєрідні форми гуртування молоді в товариства, братства, громади. Найбільш поширеною формою були вечорниці, що являли собою синкретичне явище, орієнтоване на розв’язання комплексу молодіжних проблем: розважального, громадського, родинного плану.

Чітка система народно-педагогічних умов та вимог проведення вечорниць була зумовлена рядом чинників. Серед провідних варто виділити виробничі (організація вечорниць у вільний від роботи час, після закінчення польових робіт), конфесійні (проведення вечорниць після вечірньої служби у церкві), моральні (регламентація часу перебування та контроль поведінки молоді, „сегрегація статей” на певному етапі розвитку взаємостосунків), які визначали вектор становлення національного типу особистості.

Зберігаючи усталену структуру, внутрішні механізми самоорганізації, високий рівень самоконтролю поведінки, форми дошлюбного спілкування певним чином сприяли захисту етносу від руйнівних процесів, зокрема асиміляційних.

Розвиток товарно-грошових та капіталістичних відносин супроводжувався посиленням міграцій, деяким відпливом молоді з села. Це призвело до деформації статево-вікової структури населення, зниження народжуваності, спричинило послаблення міжпоколінних зв’язків, соціального контролю та батьківського авторитету, а загалом традиційного укладу сім’ї.

Поряд із молодіжними громадами важливим громадським соціальним інститутом було побратимство (посестринство), що виступало своєрідною формою індивідуальної взаємодопомоги. Воно грунтувалось на духовному спорідненні, яке виникало між людьми внаслідок спільного здійснення певних обрядових дій релігійно-морального змісту. Вагомість оформлення такого типу стосунків санкціонувала присутність односельців, внаслідок чого побратимство перетворилось у важливий соціальний інститут.

Кумівство як один із видів духовної спорідненості виконує численні етнопедагогічні функції: релігійно-магічну (передача дитини під захист християнського Бога та святих), соціальну (залучення хрещеника до соціальної спільноти, громади, роду, сім’ї), економічну (кумівство як форма взаємодопомоги, засіб покращення матеріального становища господарства). На хрещених батьків покладалася відповідальність разом із рідними залучити дитину до родини та громади.

Функціонування побратимства (посестринства) та кумівства сприяли консолідації сім’ї та громади, що зміцнювало структуру етносу на внутрішньому і зовнішньому рівнях, забезпечували дотримання єдиного віросповідання як одного із визначальних етноінтегруючих факторів.

Народно-педагогічна роль сусідства та земляцтва як форм синхронічної системи спорідненості полягала у виявленні матеріальної та психологічної допомоги, сприяючи перенесенню моделі родинних стосунків на суспільні. Це уможливлювало гуртуванню в громади, насамперед, на екзогенному рівні й протистояло етнороз’єднавчим процесам.

Важливим джерелом дослідження взаємостосунків між свояками (рідними та нерідними), їхнього впливу на виховання та навчання дитини є імена спорідненості, за допомогою яких зверталися до тих чи інших родичів. Імена спорідненості мають глибші історичні витоки, ніж терміни спорідненості. Вони зберегли в собі знаки колективної відповідальності родичів один за одного, що є одним із характерних етнопедагогічних принципів побудови моделі родинних та громадських взаємостосунків.

Одним із структурних елементів педагогіки громади є народний етикет. Його виховне значення полягає у забезпеченні формування рис національного типу поведінки через засвоєння та дотримання етикетних норм та правил. Для традиційного українського суспільства в системі взаємостосунків характерна ієрархічна супідрядність та підкорення. Сутність її полягає в тому, що діти підкорялися батькам, в основі чого превалювала не стільки авторитарна, стільки сила авторитету – конструктивний чинник в побудові родинних стосунків.

Потужним фактором педагогіки громади виступав інститут соціального захисту. Основними його функціями були нормативна (боротьба із злочинністю та аморальними вчинками), виховно-освітня (сирітство, інститути опікунства, усиновлення; допомога постраждалим – погорільцям, збіднілим тощо), що забезпечували формування адекватних уявлень про людські цінності та ідеали.

На відміну від кодифікованого права, звичаєві норми були більш гуманними і спрямовувалися, насамперед, на перевиховання як одного із основних методів та завдань народної педагогіки. Виховні функції сільської громади полягали у тому, що вона вносила свої рекомендації до судових справ щодо її членів, давала їм об’єктивні характеристики, брала винних на поруки тощо.

Народно-педагогічні засади у господарській діяльності громад (супряга, толока, поміч) виступали водночас і прийомом передачі ціннісно-орієнтаційного досвіду етнофору, і методом перевірки та коригування етнічної моделі поведінки. Відмова від допомоги й ледачкування під час робіт зазначеного характеру не схвалювалися і вважались порушенням етичних правил.

Національний виховний ідеал українців репрезентований народною педагогікою і знаходить своє втілення в мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, родинному побуті, святах, обрядах, стереотипах поведінки, символах