ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Жилюк Сергій Іванович

УДК 281.96+296.681

Ідейні засади православного оновлення

та практична діяльність Всеукраїнської

православної автокефальної синодальної церкви

09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії

Рівненського державного гуманітарного університету

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Кралюк Петро Михайлович,

завідувач кафедри релігієзнавства

Національного університету

“Острозька академія” (м.Острог)

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Лисенко Олександр Євгенович,

завідувач відділом періоду Другої світової

війни Інституту історії України

НАН України (м.Київ)

доктор історичних наук, професор

Надтока Генадій Михайлович,

завідувач кафедри країнознавства,

перший заступник директора

Інституту славістики і міжнародних відносин

Київського славістичного університету (м.Київ)

доктор історичних наук, професор

Зінченко Арсен Леонідович,

старший науковий співробітник

Центру українознавства

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (м.Київ)

Провідна установа: Полтавський педагогічний університет

імені В.Г.Короленка

(кафедра історії України)

Захист відбудеться 27 травня 2005 р. о 14 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 26 квітня 2005 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент О.В.Бучма

Загальна характеристика роботи

Досягнення міжцерковної злагоди та консолідації віруючих довкола ідеї утворення єдиної незалежної Української православної церкви є одним із важливих завдань націє-державотворення. Це зумовлює до необхідності систематичного вивчення і узагальнення історичного досвіду державно-церковних і міжцерковних відносин на українських теренах. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує православний церковний рух 20-х рр. ХХ ст. в Україні, зокрема діяльність Обновленської церкви (за статутом 1925 р. – “Всеукраїнська православна автокефальна синодальна церква”), оскільки процеси інституалізації православ’я того періоду і сучасного етапу позначені певними спільними рисами, зокрема міжцерковного протистояння. Таким чином, вибір теми дисертаційного дослідження продиктований як практично-політичним, так і науково пізнавальним чинниками.

Актуальність теми обумовлена тим, що дослідження суспільно-релігійних трансформацій минулого дозволяють з’ясувати і спрогнозувати ті напрямки, за якими можуть розвиваються і можливо розвиватимуться релігійні інституції в нашій країні. В умовах розділеності сучасного українського православ’я це має виключно важливе практичне значення. На поверхні суперечностей між існуючими в Україні православними церквами лежать ті ж самі невирішені проблеми канонічності, благодатності, автокефальності, Вселенсьского визнання, що мали місце у полеміці між церквами 20-х рр. ХХ ст. З’ясування сутності цих проблем, які виникли внаслідок історичного розвитку християнства, дає можливість розкрити справжні причини православного міжцерковного протистояння, а критичне переосмислення негативного досвіду міжцерковних відносин значною мірою поглибить розуміння необхідності налагодження конструктивного діалогу між церквами .

У працях сучасних вітчизняних істориків і релігієзнавців обновленський церковний рух відображено висвітленням окремих аспектів державно-церковних і міжцерковних відносин. Водночас менш дослідженими є питання інституційного розвитку Обновленської церкви. Між тим, здійснення комплексного історичного аналізу вимагає наукового вивчення всього спектру особливостей релігійних формацій 20-х рр. ХХ ст. в Україні.

Доцільність вирішення наукової проблеми слід розглядати також з точки зору осмислення безперспективності православного консерватизму. Обновленські реформатори розробили широку програму православно-церковного оновлення, ідейні засади і основні положення якої залишаються актуальними для сучасного православ’я. Особливо вартісними є питання екклезіології, антропології, соціально-етичного вчення, які складають доволі перспективну наукову проблему.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна робота виконана відповідно до теми дослідження кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету “Всесвітня історія в контексті сучасної цивілізації” (протокол № 4 від 11.01.200р.). Тема дисертації затверджена рішенням кафедри всесвітньої історії (протокол № 10 від 2.03.2004р.) та вченої ради Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 8 від 26.03.2004р.). Дисертація відповідає тематиці наукових розробок, які проводяться Відділенням релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації: здійснити комплексний історико-релігієзнавчий аналіз передумов виникнення та ідейних засад православного церковного оновлення, дослідити характер і масштаби обновленського церковного руху 20-х рр. ХХ ст. в Україні.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

–

–

–

–

–

–

–

–

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є Обновленський церковний рух 20-х рр. ХХ ст. в Україні, а предметом – ідейні засади православного оновлення та практична діяльність Всеукраїнської православної автокефалії синодальної церкви.

Методи дослідження. В процесі вивчення проблеми застосовувалися принципи та методи загальнонаукового та історичного аналізу.

Принцип об’єктивності, який орієнтував дисертанта на політичну й конфесійну нейтральність, дозволив критично вивірити окремі заідеологізовані штампи радянської історіографії та упереджені інтерпретації російських дослідників щодо українського церковного питання. Принцип історизму сприяв дослідженню Обновленської церкви у її розвитку як складової частини загальноцерковного руху 20-х рр. ХХ ст. в Україні. Принцип світоглядного плюралізму допоміг простежити різноманітні й протилежні точки зору на проблему. Принцип багатовекторності використовувався з метою дослідження об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливали на діяльність церков і поведінку віруючих в умовах радянської дійсності. Принцип всебічності було застосовано до аналізу відношення владних структур до різних православних церков і конфесій у контексті загальнодержавної політики СРСР щодо релігійних організацій.

Системно-структурний метод дав можливість розглянути різноманітні форми зв’язку в об’єкті і поєднати їх у єдиній теоретичній системі. Вивчення процесу виникнення й теоретичного відтворення предмета, який розвивається у всіх проявах, здійснювалося на основі історичного та логічного загальнонаукових методів. Метод періодизації дозволив простежити основні етапи розвитку релігійного реформаторства та зміни у взаєминах між державою і православними церквами в Україні означеного дисертантом періоду. Методи систематизації та узагальнення визначили конкретні результати дослідження.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період від початку ХХ ст., коли виник рух за оновлення традиційного православ’я, до ліквідації Обновленської церкви владою в середині 30-х рр. ХХ ст. Проте головна увага фокусується на часі найактивнішої діяльності Обновленської церкви у 1922–1928 рр. Визначення нижньої межі пов’язане з початком організаційного оформлення обновленських парафій в Україні, а верхнє – діянням Третього Помісного собору Всеукраїнської православної автокефальної синодальної церкви, рішення якого засвідчили кризу обновленського церковного руху. Оскільки тематика питань дисертаційного дослідження є багатовекторною, при висвітленні окремих аспектів проблеми неминучим було звернення до інших епох, зокрема до епохи Вселенських соборів та сучасного періоду історії.

Наукова новизна одержаних результатів. Комплексний історико-релігієзнавчий аналіз трансформацій ідейних засад та інституційного розвитку обновленського церковного руху 20-х рр. ХХ ст. в Україні дав можливість поглибити розуміння феномену Обновленської церкви і оцінити її діяльність з нових концептуальних позицій. Дослідженням проблеми встановлено, що поява даної православної інституції – це не лише результат дезорганізаційної політики більшовиків у релігійному питанні, а набагато складніше явище, зумовлене насамперед кризою православного церковного традиціоналізму. Крім того, міжцерковні протистояння 20-х рр. ХХ ст. і сучасного періоду в Україні однаково спричинені національно-культурними і суспільно-політичними чинниками, а не канонічними розбіжностями їхнього устрою. Ці висновки обґрунтовано рядом теоретичних положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист.

Уперше введено до наукового обігу повний обсяг матеріалів обновленських періодичних видань та ряд невикористаних раніше архівних документів. Фундаментальне історичне опрацювання цієї джерельної бази виявило, що тенденційність досліджень діяльності Обновленської церкви коріниться у конфесійній, політичній, національній упередженості авторів та старій радянській методології, яка залежала від ідеологічних штампів в оцінках релігії. Вивірення різних інтерпретацій і використання сучасних концептуальних підходів, що відзначаються науковими критеріями, забезпечило об’єктивність дослідження та істотно вплинуло на зміщення акцентів у з’ясуванні місця й ролі обновленського церковного руху у всеправославному житті 20-х рр. ХХ ст. в Україні.

Набуло подальшого розвитку положення про те, що догматично-канонічні основи православ’я, сформовані в епоху Вселенських соборів, через свою законсервованість не змогли забезпечити правового поля у вирішенні змістовно-сутнісних і зовнішньополітичних церковних питань за нових політичних, національних, культурних і суспільно-релігійних умов розвитку різних суспільств. Зіставлення канонічної традиції з історичною практикою православ’я показало необґрунтованість, політичну заангажованість і безперспективність методу апелювання до канонічності у вирішенні питань міжцерковного порозуміння чи об’єднання православних церков.

З’ясування з наукових позицій сутності питань канонічності, автокефальності, благодатності, Вселенського визнання, мови богослужіння у порівнянні з виявленням розуміння і додержання їх у церковній практиці дало можливість визначити політичний характер міжцерковних суперечностей 20-х рр. ХХ ст.

Аналіз розвитку релігійного реформаторства в Російській імперії та обновленських реформаційних програм початку 20-х рр. ХХ ст. засвідчив спадковість ідейно-теоретичної бази руху за оновлення православ’я. Обновленська критика церковного традиціоналізму мала не стихійний полемічний характер опозиційної боротьби, а прояви принципового заперечення православного консерватизму. Між тим, результати апробацій різких змін богослужбової практики окремими діячами у 20-х рр. ХХ ст. і сучасними церковними реформаторами в Росії вказують, що радикалізація процесу оновлення традиційного православ’я у найближчому майбутньому ще не знайде активної підтримки з боку значної частини духовенства і віруючих.

Результати дослідження глибше розвинули положення про важливість фактору державної політики у суспільно-релігійному житті, який у 20-х рр. ХХ ст. в Україні зумовлював специфіку відносин духовенства з владою і значною мірою визначав характер міжправославного протистояння – ворожу позицію Обновленської церкви щодо УАПЦ і тихонівщини.

Доведено, що Вселенське визнання будь-якої новоутвореної церковної інституції не має вирішального значення у її зміцненні та посиленні впливу серед віруючих. Воно не розв’язує проблеми міжправославного протистояння, яке зумовлене політичними чинниками чи ідентичними особливостями суб’єктів протистояння, а лише теоретично забезпечує традиційну правову основу для можливого об’єднання церков. Тому вирішення сучасного українського церковного питання мало залежить від позиції Вселенського патріарха.

Встановлено, що політика лавірування у боротьбі з УАПЦ і тихонівщиною забезпечувала Обновленській церкві відносно стабільне становище у православному протистоянні 20-х рр. ХХ ст. в Україні. Декларування принципів собороправності, автокефальності і українізації дещо стирало граничні межі з українським національно-визвольним церковним рухом, а рішуча відмова від церковно-релігійного реформаторства й збереження усталених форм організаційного устрою і богослужбової практики утримувало в цій інституції прихильників традиціоналізму. Така позиційність виконувала роль дезінформаційного фактору серед віруючих і давала можливість більшовицькій владі корегувати процеси церковної дезорганізації у релігійному питанні.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Дисертація являє собою перше фундаментальне дослідження обновленського церковного руху 20-х рр. ХХ ст. в Україні, тому є вагомим внеском у розвиток історико-релігієзнавчої науки. Висновки, основні ідеї та фактичний матеріал дисертації поглиблюють наукові розробки з історії церкви, української культурології, історії, філософії, релігієзнавства. Результати дослідження мають виразне практичне значення. Вони можуть бути використані при підготовці спеціальних та узагальнюючих праць, навчальних програм курсів та спецкурсів вищої школи з історії України, історії церкви і канонічного права, релігієзнавства, історії культури та у лекційних студіях і просвітницькій діяльності. Практична цінність одержаних результатів визначається також доцільністю використання їх у роботі над формуванням концептуальних підходів і програмових завдань, направлених на досягнення гармонізації державно-церковних відносин та усунення міжцерковних суперечностей.

Апробація результатів дослідження. Результати наукового дослідження знайшли своє відображення в публікаціях, доповідях і виступах автора на щорічних звітних наукових конференціях Рівненського державного гуманітарного університету, Всеукраїнському симпозіумі “Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження” (Кам’янець-Подільський, 23–25 вересня 1995 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу” (Житомир, 23–25 вересня 1996 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Коростишів в історії і культурі України” (Коростишів Житомирської обл., 8–9 травня 1999 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Велика Волинь” (Хмельницький – Любар, 20–23 вересня 2000 р.), Міжнародній науковій конференції “Житомирщина на зламі тисячоліть” (Житомир, 20–23 вересня 2000 р.), Міжнародній науковій конференції “Християнські цінності в культурі і освіті” (Острог, 18–20 червня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції “Релігія і громадянське суспільство” (Чернівці, 27–28 квітня 2004 р.), ХІV Міжнародній конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 11–13 травня 2004 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (Тернопіль, 18 травня 2004 р.), ХІІІ Міжнародному славістичному колоквіуму “Проблеми слов’янознавства” (Львів, 19-21 травня 2004 р.).

Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету.

Публікації. Результати дисертації опубліковані у двох монографіях, трьох книгах, двадцяти статтях у періодичних наукових фахових виданнях України та інших країн, також у збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій. У працях, виданих у співавторстві, особистий внесок автора полягає в опрацюванні зібраного матеріалу та написанні тексту.

Обсяг основної монографії, яка містить повний опис результатів дисертації, складає 384 с. (19,1 д.а.), бібліографія та архівні фонди – 550 позицій.

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, яка визначається метою і завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел. У першому розділі аналізується стан наукової розробки проблеми та характеризуються опубліковані й архівні матеріали. Другий розділ розкриває передумови виникнення, а третій – ідейні засади православного церковного оновлення. У цих розділах з’ясовуються принципові для церковної ситуації 20-х рр. ХХ ст. проблемно-теоретичні питання. У четвертому та п’ятому розділах показано особливості інституційного розвитку і специфіку державно-церковних відносин та міжправославного протистояння 20-х рр. ХХ ст. в Україні, що забезпечує вивчення практичної діяльності Обновленської церкви. Основні висновки містять сформульовані результати вирішення наукової проблеми.

Повний обсяг основного змісту дисертації становить 356 сторінок, кількість використаних джерел – 550 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються та формулюються мета і завдання, об’єкт і предмет, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, хронологічні межі та методи дослідження; наводяться дані про характер апробації результатів роботи, вмотивовано її структуру.

Перший розділ – “Історіографія та джерела” – має два підрозділи. У підрозділі “Стан наукової розробки проблеми” аналізуються праці радянських, вітчизняних і зарубіжних істориків церкви і релігієзнавців, які класифікуються за різними концептуальними підходами та конфесійними інтерпретаціями.

Радянські ідеологічні працівники 20–30 рр. І.Скворцов-Степанов, В.Бонч-Бруєвич, А.Луначарський, О.Ярославський, І.Сухоплюєв, М.Чудновцев, П.Зарін, В.Рожицин, Д.Ігнатюк та ін., монополізуючи право висвітлювати й оцінювати державно-церковні та міжконфесійні відносини в СРСР, фактично започаткували історіографію проблематики обновленського церковного руху.

Наслідуючи тенденції критичного ставлення до релігії, радянські вчені 60–80-х рр. показували особливості православної ідеології, висвітлювали питання модернізації православ’я та характер змін у релігійно-церковній сфері. Зокрема, до тематики обновленського руху звертались Н.Гордієнко, П.Курочкін, В.Кувакін, Н.Красніков, О.Шишкін, М.Одинцов, Ф.Трифонов, М.Шейнман, Р.Плаксін, Ю.Калінін та ін. На особливу увагу заслуговує праця Н.Краснікова “Социально-этические воззрения русского православия в ХХ веке” (К., 1988), де автор на тлі суспільно-політичних трансформацій розкрив особливості розвитку релігійного реформаторства в Російській імперії та СРСР.

Вагомий внесок у розробку проблеми дисертації зробили російські дослідники. За останнє десятиліття в Росії було видано ряд праць з історії Російської православної церкви Д.Поспєловського, Л.Регельсона, А.Алексєєва, О.Васильєвої, що містять певний обсяг інформації про діяльність Обновленської церкви, а також краєзнавчих розвідок А.Бєлкіна, В.Бочкарьова, Д.Черкасової, І.Черказ’янової, де висвітлюються регіональні особливості розвитку обновленського церковного руху. В загальних рисах динаміку цього процесу простежено в книзі М.Шкаровського “Обновленческое движение в Русской Православной Церкви ХХ века” (СПб, 1999).

Радянські і російські дослідники, які розкривали політичний, соціальний та еволюційний аспекти обновленського руху, розглядали власне російське обновленство у контексті проблем РПЦ. Їхні праці не мають принципових концептуальних розбіжностей у вирішенні даної проблеми. Виникнення і діяльність Обновленської церкви в російській історіографії, що включає праці авторів діаспори (М.Зернов, Г.Рар, І.Стратонов, Д.Константинов, А.Боголєпов, А.Валентинов) та апологетичні роботи представників Московського патріархату, наприклад митрополита Іоана (Сничева) та архієпископа Сергія (Ларіна), оцінюється однаково – з позицій політичної боротьби проти традиційної патріаршої церкви – виключно як розкол єдиної РПЦ. Крім того, через ідеологічну заангажованість в оцінках і твердженнях вчених радянської доби та російських авторів щодо українського церковного питання бракує виваженості й наукового обґрунтування. На жаль, така упередженість виразно простежується у фундаментальній праці Д.Поспєловського “Русская православная церковь в ХХ веке” (М., 1995).

Свою специфіку щодо визначення місця і ролі Обновленської церкви має історіографічна спадщина української діаспори, котра фокусує увагу на боротьбі цієї інституції проти УАПЦ. Між тим, праці Б.Боцюрківа, Ф.Сисина, О.Лотоцького, І.Власовського, Ю.Мулика-Луцика мають комплексний аналіз і дають можливість подивитись на проблему у ширшому контексті всеправославного руху 20-х рр. ХХ ст. в Україні.

Дослідження різних аспектів церковного життя 20-х рр. ХХ ст. в Україні знайшли свій розвиток у працях сучасних вітчизняних вчених. Державно-церковні і міжцерковні відносини зазначеного періоду характеризували В.Пащенко, А.Зінченко, О.Ігнатуша, Л.Пилявець, Ф.Турченко, В.Силантьєв, В.Верига, В.Єленський, В.Ульяновський, О.Саган. Безпосередньо історію Обновленської церкви досліджували та досліджують В.Пащенко, В.Силантьєв, О.Тригуб, Г.Білан, А.Киридон, які ввели до наукового обігу значний обсяг документальних даних, опрацьованих ними в обласних архівах різних регіонів України. Важливе значення для вирішення частини даної наукової проблеми має праця О.Сагана “Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан” (К.,2004), де автор дає масштабну просторово-часову картину розвитку Вселенського православ’я у з’ясуванні його ключових проблем, концептуально розвиває ідею релігійного оновлення.

Огляд історико-релігієзнавчої літератури засвідчує наявність доволі фрагментарної інформації як про ідейні засади обновленського руху, так і про діяльність Обновленської церкви в Україні. Це зумовило використання широкого кола опублікованих і архівних матеріалів, аналіз яких здійснено у відповідному підрозділі – “Опубліковані джерела та архівні документи і матеріали”.

Серед опублікованих джерел, що висвітлюють історію Обновленської церкви в Україні, найважливішим є її офіційний орган – “Український Православний Благовісник” (1925–1928 рр.). Його матеріали відображають практично всі аспекти церковного життя: соборні ухвали, місіонерську діяльність, роботу різних комісій, організаційні питання, відношення до інших церков і конфесій тощо. Аналогом “Благовісника” в Росії є часопис “Вестник Священного Синода Православной Российской церкви”. Для вивчення початкового етапу обновленського руху цінним джерелом є також часописи “Живая церковь”, “Вестник Всероссийского Союза Общин Древле-Апостольской церкви”, “Церковное Обновление”, що видавалися протягом 1922–1925 рр. різними обновленськими групами. На сторінках цих періодичних видань друкували свої статті ідеологи обновленства Б.Титлінов, С.Зарін, О.Введенський, Н.Попов, О.Покровський, К.Смирнов та ін. Незалежно від того, що у практичній діяльності церква йшла власним шляхом пристосування і конформізму, вони висловлювали своє розуміння догматично-канонічних питань й досить змістовно обґрунтовували ідейні засади православного церковного оновлення.

Вищезазначені обновленські видання є в Україні певною бібліографічною рідкісністю, тому попередніми дослідниками належним чином не використовувалися. Дисертант вперше у повному обсязі вводить їх, особливо матеріали “Благовісника”, до наукового обігу. Відповідно інформація цієї джерельної бази була максимально використана у написанні основного змісту дисертаційної роботи.

Джерелом вивчення обставин виникнення Обновленської церкви в Росії є збірник документів і матеріалів московських центральних архівів “Архивы Кремля”, у першому томі якого “Политбюро и церковь” показано утвердження влади обновленських діячів у церковному правлінні й політику комуністичної влади у церковному питанні 1922–1925 рр. Антирелігійна політика більшовиків в Україні відображена у збірнику документів за редакцією П.Бачинського “Документи трагічної історії України (1917–1927)” (К., 1999), а також у збірниках документів і матеріалів, що видавалися різними інституціями Радянської держави: “Административный кодекс УССР” (Харьков, 1928), “Відокремлення церкви від держави й школи від церкви: Зб. декретів, інструкцій та обіжників УРСР з поясненнями відділу культів при НКВС УРСР” (Харків, 1926), “Декреты Советской власти: В 10-и т.” (М., 1957) тощо.

Значну частину інформації для написання дисертації взято з фондів різних архівосховищ України: Центрального державного історичного архіву (ЦДІА України), Центрального державного архіву вищих органів державної влади і органів державного управління України (ЦДАВО України), Центрального архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Державного архіву Житомирської області (ДАЖО).

З документів ЦДІА України дисертант опрацював фонд “Колекція документів Волинського музею” (ф.2227), що дало можливість з’ясувати ряд питань, пов’язаних із виборами делегатів на Другий Всеукраїнський Помісний собор 1925 р. та організацію кадрової підготовки Обновленської церкви на базі Вищої Богословської школи в Києві.

Особливу групу джерел дослідження складають документи фонду 3984 “Українська автокефальна православна церква” (ЦДАВО України), які розкривають специфіку відносин Обновленської церкви з УАПЦ.

Важливим джерелом вивчення церковної політики більшовицького режиму є документи ЦДАГО України, зокрема матеріали фонду “Центральний Комітет Комуністичної партії України” (ф.1), де зберігаються обіжники ЦК КП(б)У, протоколи засідань Антирелігійної Комісії при ЦК КП(б)У, звітні повідомлення та інші партійні документи.

Специфічним джерелом вивчення життя і діяльності обновленського духовенства є слідчі справи, що зберігаються в архівах системи Служби безпеки України (частину цих справ передано в державні архіви). Дисертант опрацював значну кількість матеріалів ДАЖО (форди 5013, П-120, П-127, П0135, П-86, П-2, П-45, П-114), де знайшов цінну інформацію про діяльність партійних комітетів різних рівнів, радянських органів влади, ДПУ та становище православної церкви на Житомирщині і в Україні.

Опрацювання опублікованих матеріалів й архівних документів у зіставленні з іншими джерелами та використання методологічного досвіду дослідження, напрацьованого А.Колодним, П.Яроцьким, Л.Филипович, В.Пащенком, В.Ульяновським, В.Єленським, П.Кралюком та ін. вченими, дало можливість вивірити окремі існуючі інтерпретаційні положення в оцінках обновленського церковного руху 20-х рр. ХХ ст. в Україні.

Здійснений у розділі аналіз дозволяє зробити висновок, що в історико-релігієзнавчій науці проблема обновленства висвітлюється доволі односторонньо. Увага дослідників зосереджується, головним чином, на специфічності державно-церковних і міжцерковних відносин у площині діяльності Обновленської церкви; меншою мірою вивчаються сутнісні характеристики обновленського руху як цілісного явища; його ідейні засади, особливості інституційного розвитку, аспекти етноконфесійних і соціокультурних релігійних змін.

У другому розділі – “Історико-канонічні основи та суспільно-політичні передумови православного оновлення” – розглядаються ключові проблеми православ’я у контексті його історичного розвитку. У сфері модифікаційних особливостей церковного традиціоналізму і загальних тенденцій Вселенського православ’я увага фокусується на питаннях, що найбільш виразно відображають суперечності між канонічним правом і практичною діяльністю церкви. Аналіз процесу формування догматично-канонічних постанов (підрозділи “Православна богословська інтерпретація проблеми розвитку догматів” і “Канонічна творчість в історії православної церкви”) здійснюється у зіставленні поглядів обновленських богословів на проблему з висновками інших вчених та офіційною позицією РПЦ. Ознайомлення з аргументами обновленських ідеологів в обґрунтуванні положення про необхідність догматично-канонічної творчості є принципово важливим, оскільки не тільки поглиблює розуміння зазначених основ православного оновлення, але й забезпечує уявлення про ідейні засади обновленського церковного руху 20-х рр. ХХ ст. Так, професор С.Зарін, відкидаючи догматичний консерватизм як ортодоксальну формулу православ’я і спираючись на досвід богословської науки, сформулював погляд обновленців на розвиток догматів тезою про необхідність змін у зовнішньому вираженні богословських істин. Професори Б.Титлінов, М.Попов, О.Покровський зробили фронтальний перегляд канонічної спадщини і показали практику канонічної творчості в історії Вселенської церкви.

Серед питань канонічного характеру найбільш істотне значення у з’ясуванні специфіки міжцерковного протистояння 20-х рр. ХХ ст. мають питання автокефальності, благодатності, Вселенського визнання, що сутнісно пов’язані між собою, але виступають у зовнішніх формах як окремі складові однієї проблеми. У підрозділі “Правові та екклезіологічні виміри церковної автокефалії” показано, що у православній богословській науці існують різні погляди на спосіб утворення й канонічний статус церкви. Представники церковного традиціоналізму (О.Троїцький) заперечують самочинне проголошення автокефалії, без погодження “Матері-Церкви”. В українській літературі (О.Лотоцький) концепція церковно-правових засад автокефалії базується, як правило, на інтерпретації 17-го правила ІV Вселенського собору, в останній частині якого йдеться про те, що адміністративний церковний розподіл йде за державним. Обновленці (О.Покровський) розглядали поняття автокефальності з точки зору екклезіології (природи) православ’я – апостольської традиції існування незалежних одна від одної церков. Попри різні підходи в обґрунтуванні автокефальності, українські та обновленські церковні ідеологи дійшли спільного висновку – автокефалія розглядається ними як невід’ємне право національного самовизначення кожної помісної церкви.

Виокремлення суспільно-політичних передумов православного оновлення здійснюється на основі того фактичного матеріалу з історії Вселенського православ’я і РПЦ, який найкраще ілюструє політичну мотивацію порушення канонічних норм у досягненні державних чи суто церковних прагматичних цілей. Особливо виразно це простежується на прикладах порушення таких досить принципових для церкви догматично-канонічних приписів, як “незгладимість благодаті священства” та “спадкоємність церковної влади”, що відображено у підрозділі “Політична мотивація практики порушення канонічних норм”. З’ясування цих питань значно поглиблює розуміння полемічного характеру міжцерковного протистояння 20-х рр. ХХ ст., коли кожна церква намагалась заперечити канонічність інших й довести беззаперечну закономірність власного існування. Хронологічно приклади порушення канонічних норм з боку РПЦ подано у підрозділі включно до подій останніх років, що дозволяє констатувати кризове становище сучасного православ’я й висуває додаткові аргументи у необхідності його оновлення.

Зовнішні фактори кризи церковного традиціоналізму доволі прозоро проявляються у площині відносин церковних центрів, наприклад Константинопольського та Московського патріархатів між собою, і боротьбою цих центрів проти автокефальних церков, що вийшли з-під їхньої юрисдикції. Вектори зовнішньополітичних суперечностей у церковному питанні вказують не тільки на точки зіткнення інтересів, але й на готовність безмежно порушувати канонічні норми заради їх досягнення, що показано у відповідному підрозділі “Вселенське визнання в площині геополітичних інтересів Константинопольського і Московського патріархатів”.

З’ясування в розділі вищезазначених питань догматично-канонічного характеру дало можливість зробити ряд висновків.

В епоху Вселенських соборів християнська церква розвивалася як державна інституція, тому її догматичні і канонічні постанови фактично відображали всю специфіку конкретно-історичного періоду Візантійської імперії. Пристосовуючись до обставин історичного моменту, церква йшла шляхом догматично-канонічної творчості, що забезпечувало чинність її канонічного кодексу і необхідний вплив у суспільстві.

Попри дискутивність питання про доцільність розвитку догматів та/чи творення нових у православній богословській науці існує обґрунтований і твердий погляд щодо необхідності догматичної творчості. Доволі сильний аргумент, щоб ігнорувати його у вирішенні церковних проблем. Тому цілком виправданим виглядає прагнення релігійних реформаторів змінити чи доповнити окремі догмати з метою поглиблення або всебічного розкриття змісту і сутності християнського віровчення.

У нових суспільно-політичних умовах становлення незалежних держав і національних церков візантійський кодекс церковного права виявився застарілим і непридатним забезпечити правове поле для канонічного розв’язання церковних питань, тому канони часто порушувалися.

Оскільки в процесі історичного розвитку суспільства сутність політичних, соціально-економічних, національних, культурних факторів, що прямо чи опосередковано впливає на релігійне життя, постійно змінюється, канонічний кодекс церкви має періодично переглядатися і через ревізію узгоджуватися з існуючими реаліями.

Повчальним прикладом практики порушення канонів є діяльність РПЦ, яка заради досягнення своїх політичних цілей просто ігнорувала канонічне право або вдавалась до грубих фальсифікацій його положень. Призупинення догматично-канонічної творчості і глибокі кризові явища російського православ’я, зрештою, спричинили появу релігійного реформаторства. Прикметно, що рух за оновлення відразу усіх сторін церковного життя виник саме в середовищі РПЦ. Незважаючи на те, що увесь свій історичний шлях РПЦ пройшла з порушенням традиційного канонічного права, вона ніколи не вважала і не вважає себе неканонічною чи безблагодатною. Показово, що, за винятком окремих інцидентів, РПЦ завжди визнавалася Вселенським православ’ям, мала і має євхаристичне спілкування з іншими помісними церквами.

Питання визнання будь-якої автокефальної церкви, в тому числі й Української, – це питання не канонічне, а політичне. В 20-х рр. ХХ ст. для українського автокефального руху пріоритетним завданням було утворення незалежної Української церкви як головної передумови для відтворення провідних рис власне українського православ’я, а не додержання канонічної традиції й прагнення добитись Вселенського визнання. Історична практика утворення нових помісних церков свідчить, що Вселенське визнання для них завжди мало другорядне значення.

Оскільки вченими-богословами критерій канонічності автокефалії розглядається як національне самовизначення народу й витікає з екклезіології православ’я, нині акценти в оцінках міжцерковних відносин й аналізу причин міжцерковного протистояння мають бути зміщені від полеміки довкола способу утворення автокефалії чи доцільності її Вселенського визнання до викриття кризи православ’я як факту уникнення окремими церквами євхаристичного, а відтак і всеправославного єднання.

У третьому розділі – “Еволюція ідей та апробація православного церковного оновлення” – характеризуються етапи розвитку релігійного реформаторства у контексті його зіткнення з церковним традиціоналізмом у різних суспільно-політичних умовах. Перший підрозділ “Розвиток релігійного реформаторства в Російській імперії (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)” розкриває глибину кризи російського православ’я та зміст релігійно-філософських ідей В.Соловйова, С.Булгакова, В.Розанова, Д.Мережковського та інших ліберальних діячів. Значна увага зосереджується на поглядах прогресивного духовенства (єпископ Антонін Грановський), архімандрит Михаїл Семенов), священики Г.Петров, К.Агеєв) та ліберальних професорів Києва і Харкова (В.Екземплярський, П.Свєтлов, М.Стеллецький), які в період революційних подій 1905–1907 рр. поряд із ідеями церковного оновлення демонстрували відверто опозиційні настрої щодо царського самодержавства, за що зазнали репресій з боку влади. В цілому російські церковні реформатори виступали проти чернечого єпископату, за перегляд канонічних норм, за собороправність і демократизацію, проведення літургійної реформи (програма “групи 32-х”). На початку ХХ ст. частина українського істеблішменту, кліру і пастви у пошуках шляхів виходу із кризового стану церкви збагатила загальні ідеї православного оновлення конкретними вимогами українізації богослужіння і автокефалії. Релігійні реформатори кінця ХІХ – початку ХХ ст. показали суперечність між “апостольським” і “історичним” християнством, згубність органічного зв’язку церкви з державою, переосмислили проблеми: “церква, особа, суспільство”, “церква і соціальне питання”, що обумовило їхню перемогу в ідеологічній сфері і забезпечило соціально-політичне та ідейно-теоретичне підґрунтя для розвитку наступних етапів православного церковного оновлення.

Другий етап православного церковного оновлення пов’язаний із роботою Передсоборної наради 1917 р. та Всеросійського Помісного собору 1917–1918 рр., що відображено у відповідному підрозділі “Проблема конфлікту релігійного реформаторства та церковного традиціоналізму на Всеросійському Помісному соборі 1917–1918 рр.”.

Значну роль у релігійно-реформаторських пошуках цього періоду відіграють В.Екземплярський, Б.Титлінов, А.Карташев, М.Заозерський, священики О.Введенський, А.Ачкасов, А.Боярський та інші церковні і нецерковні прогресисти. Рух за оновлення церкви набуває більш організованого характеру: відновлює свою діяльність “група 32-х”, утворюється “Всеросійський союз демократичного духовенства і мирян”. Антимонархічні та антиклерикальні настрої в суспільстві помітно посилили вплив реформаторів на політику Тимчасового уряду в церковному питанні, який у 1917 р. видає ряд постанов, спрямованих на демократизацію церковного життя: “Про відміну віросповідних і національних обмежень” (20 березня), “Тимчасового положення про православну парафію” (20 червня), закон “Про свободу совісті” (14 липня). У реалізації релігійно-реформаційного курсу на оновлення церкви головна роль відводилась Помісному собору, програмні положення якого вироблялись на основі матеріалів Передсоборної наради 1906–1907 рр. та на ідейно-теоретичній базі релігійного реформаторства початку ХХ ст. – фактично до 1917 р.

Проте оптимістичні настрої реформаторів розвіялися вже після перших засідань собору. Депутати відразу розділилися на протилежні за ідейними поглядами фракції. Прихильники церковного оновлення виступали за синодальну систему церковного управління з рівними правами для священиків і архієреїв, за повне відокремлення церкви від держави. Прихильники традиціоналізму наполягали на збереженні панівного становища православної церкви в державі, за сильну патріархо-єпископальну систему з правом лише дорадчого голосу для духовенства і мирян. Післяжовтневий період роботи Помісного собору проходив в атмосфері політичного клерикалізму і тиску реакційно-традиціоналістської більшості. Питання церковної реформи або блокувалися, або приймалися з такими виправленнями, що втрачали попередній зміст чи будь-яку практичну значимість. Вияви цього консервативного ухилу пояснюються очевидними політичними і психологічними чинниками: церковно-громадська свідомість сприймала церкву не як місію суспільної християнізації, а як наставляючу народ силу, що й зумовило пріоритетне визначення у певний політичний момент.

На початку третього періоду розвитку релігійного реформаторства (підрозділ “Обновленські ідеї та програми церковного реформування 20-х рр. ХХ ст.”) різні обновленські групи висунули доволі радикальні програми церковного оновлення. Спираючись на ідеї дореволюційного церковно-реформаційного руху, обновленці 1920-х років виступали з вимогами проведення догматичної, канонічної, літургійної і етичної реформ.

Згідно програми церковних реформ 1922 р. групи білого духовенства і мирян “Жива церква”, догматична реформа мала здійснюватись під гаслом повернення до часів апостольського християнства – вияснення справжніх євангельських і апостольських принципів віри, затемнених схоластикою і шкільним богослов’ям. Обновленці виступили з конкретними вимогами відображення у сфері віровчення питань антропології, відношення церкви до проблем війни, миру, сім’ї, праці, за розвиток християнського вчення про Бога як люблячого справедливого Отця, а не як грізного месника у старозаповітному значенні. Вони запропонували розвивати вчення церкви про страшний суд, рай, пекло, тлумачити есхатологію у вимірі морального прогресу.

Головні вимоги літургійної реформи зводились до очищення богослужіння від історичних нашарувань: спрощення богослужбового чину відповідно до вимог місцевих і сучасних умов, широкого залучення мирян до літургійних відправ, забезпечення свободи пастирської творчості, запровадження російської та інших національних мов у літургійній практиці.

Канонічна реформа в обновленських програмах 1922–1923 рр. ще не була конкретизована. Підкреслювалася лише загальна вимога перегляду традиційного канонічного кодексу і очищення його від застарілих канонів, що втратили практичне значення. У 1925 р. О.Покровський здійснив ревізію канонічного кодексу православної церкви, а М.Попов сформулював принцип його реформування, суть якого полягала у неодмінному визначенні євангельських (незмінних) канонів та історичних або дисциплінарних, що постають як результати людської творчості і можуть змінюватися.

Намагаючись вирішити проблему поєднання небесного і земного згідно завдань оновлення соціально-етичної сфери, обновленці різко засуджували зосереджену на сторонніх засадах традиційну церковну проповідь, принцип аскетизму і чернечого усамітнення. Вони висунули завдання розвитку православного вчення про спасіння в звичайних умовах трудового життя людини. Звертаючись до поглядів В.Соловйова, В.Екземплярського та інших релігійних реформаторів дореволюційної доби, обновленці 1920-х років розвивали ідеї про соціальне християнство, соціалізацію і етизацію православ’я відповідно до нової суспільно-політичної ситуації. Капіталізм, приватна власність, експлуатація чужої праці тощо засуджувалися і оголошувалися несумісними із християнським вченням. У своїх судженнях правду соціалізму обновленські ідеологи ототожнювали з християнською правдою. Політична і соціальна переорієнтація та модернізація соціального аспекту православної етики розглядалися ними як великі завоювання, здійснені в інтересах основної маси віруючих і Радянської держави. Поряд із вимогами цих сутнісних змін, обновленці запропонували нову, більш демократичну модель церковно-адміністративного устрою, показали своє бачення у розв’язанні екуменічної проблеми, виступали за проведення календарної реформи, одружений єпископат, рівні права архієреїв і священиків у заміщенні єпископських кафедр. В Україні вони декларували необхідність автокефалії і церковної українізації.

У підрозділі “Тенденції модернізму як прояв кризи сучасного традиційного православ’я” окремі аспекти кризового стану православ’я в Україні і Росії розглядаються у двох ракурсах: консервативної позиції церков щодо морально-етичних проблем та заполітизованості Московського патріархату в питаннях Вселенського визнання, мови богослужіння, екуменізму, російсько-українських церковних відносин. Особливості сучасного модернізму традиційного православ’я характеризуються головним чином на прикладі російського реформаційного руху, ідейно-теоретичною базою якого залишаються в цілому програмні положення обновленського руху 20-х рр. ХХ ст.

У висновках до розділу зазначається, що рух за оновлення традиційного православ’я протягом століття еволюціонував від релігійно-філософських ідей перебудови суспільства до апробації нових форм богослужбової практики. У пошуках шляхів подолання кризи віри і церкви реформатори підняли комплекс проблем у сферах морального богослов’я, соціальної етики, державно-церковних відносин, догматики, канонічного права, літургики, мови богослужіння тощо. Намагаючись вивільнити євангельське вчення від нашарувань історичного розвитку