Показано, що проблеми православного оновлення залишилися невирішеними, тому сучасне православ’я продовжує дрейфувати в руслі історичного розвитку християнства. Ознаки секуляризації, низької суспільної релігійної свідомості, політичні інтереси історичних церков стимулюють розвиток модернізаційних тенденцій. Вияви модернізації обмежуються пропагуванням ідей оновлення окремими діячами, готовністю частини православної спільноти тільки обговорювати проблеми евтаназії чи біоетики, календарної реформи чи соціальної доктрини, але аж ніяк не працювати над виробленням комплексної реформаційної програми. Релігійно-реформаційний рух у Росії із радикальними ідеями й апробацією нововведень богослужбової практики у деяких храмах на тлі всеохоплюючого традиціоналізму виглядає доволі екзотично, радше як експеримент. Між тим, побоюючись поширення реформаційних ідей, РПЦ змушена була відреагувати на факт поглиблення внутрішньоцерковної кризи. “Основи соціальної концепції...” 2000 р. змістовно не вирішують проблем російського православ’я, але фіксують момент позитивних змін.

Відсутність будь-якого реформаційного руху в Україні є свідченням ще досить стійких позицій ортодоксального консерватизму в українському православ’ї. Очевидно, що модернізаційні тенденції зростатимуть й навіть певною мірою впливатимуть на релігійну свідомість православних, однак у найближчому майбутньому домінуючою силою залишиться традиціоналізм.

Четвертий розділ–”Особливості процесу інституалізації Обновленської церкви в Україні” – присвячено розгляду внутрішньоцерковних питань як суб’єктів власного розвитку й детермінації міжправославного протистояння.

У підрозділі “Генезис Обновленської церкви в Україні” показано, що підтримка більшовиків, патріарша резолюція про передачу церковного управління, яка подавалася як спадкоємність церковної влади, та співслужіння з представниками східних патріархатів забезпечили обновленцям у 1922 р. легітимність церковної влади – Вищого церковного управління (ВЦУ). Зважаючи на практику Вселенського православ’я і факт визнання канонічного оформлення ВЦУ половиною ієрархів, в дисертації заперечується тенденційна оцінка обновленського руху як обновленського розколу в РПЦ й обґрунтовується теза про опозиційний статус прихильників патріарха. Виникнення Обновленської церкви в Україні ускладнювалося додатковим фактором поширення українського автокефального руху та спробою традиціоналістів відмежуватись від обновленської Москви проголошенням територіальної автокефалії (Київський з’їзд духовенства і мирян 1922 р.). Проте втручання влади дало можливість обновленцям в Україні успішно реалізувати організаційне оформлення своєї церкви на жовтневому соборі 1923 р. Канонічність Обновленської церкви забезпечувалася органічним зв’язком із російським обновленством. Проте в умовах існування потужної антиобновленської опозиції обновленці в Росії і Україні відмовились від проведення реформ у сферах догматики, канонічного права, богослужіння, соціально-етичних питань.

Дослідженням встановлено, що протягом 1920-х років для багатьох регіонів України характерною була динаміка перемінного впливу обновленців (підрозділ “Розгортання обновленської парафіяльної мережі”). Найбільш стійкі позиції обновленців зберігалися в Харківській, Одеській, Подільській губерніях. В цілому кількість обновленських громад коливалася у межах 2–3 тис. (в січні 1926 р. обновленці мали 3500 громад), тобто Обновленська церква в Україні займала середні позиції – завжди переважала за кількістю громад і парафіян УАПЦ, але за цими ж показниками завжди поступалася екзархату РПЦ, за виключенням другої половини 1925 р., коли від патріаршої церкви до новоствореної Соборно-єпископської перейшло 2 тис. громад.

З’ясовано, що посилення обновленського руху протягом 1925–1926 рр. обумовлювалося кількома чинниками: змінами у засобах підтримки обновленців органами влади (протягом травня-серпня 1924 р. Антирелігійна Комісія при ЦК КП(б)У кілька разів розглядала питання про вироблення більш ефективних форм і методів підтримки обновленського руху), фактичним визнанням Обновленської церкви Вселенським патріархом (звернення Константинопольського патріарха Григорія VІІ до патріарха Тихона з пропозицією відійти від церковного управління), постановами Другого Всеукраїнського Помісного собору 1925 р. Ці чинники мали тимчасовий характер впливу, але виступали як стимули у відображенні головного – прагненні значної частини духовенства і віруючих до більш демократичних форм церковного життя, які пропагувала Обновленська церква.

Здійснений аналіз державно-церковних і міжцерковних відносин дає можливість зробити висновок, що у 1920-х роках стосунки між православними церквами і владою мали багатовимірну мотивацію і цілком пов’язувалися із почуттям віруючих і духовенства, наприклад, їхнім відношенням до канонів і мови богослужіння, а також світоглядними уявленнями населення, що визначалися факторами русифікаційних наслідків, політикою “коренізації”, атеїстичною пропагандою тощо.

Відмовившись від реформування віросповідних, канонічних і богослужбових питань, Обновленська церква приділила деяку увагу демократизації церковного управління (підрозділ “Структура органів влади та управління Обновленської церкви”). В цілому на місцях зберігалася стара традиційна для православ’я система влади – першоієрарх, єпископ, благочинний, священик. Але поряд існували колегіальні органи церковного управління – Синод, єпархіальні з’їзди, благочинні збори, парафіяльні ради, що певною мірою забезпечувало рівновагу влади на усіх рівнях. Щоправда, декларована статутом виборність духовенства, в тому числі і єпископату, не завжди додержувалася.

Очевидно, найважливішою подією в житті Обновленської церкви був Другий Всеукраїнський Помісний собор 1925р., який визначив відношення її до інших православних церков та ухвалив три найголовніші принципи церковного функціонування – автокефальність, собороправність, українізація (“Наради і собори Обновленської церкви як суб’єкти процесу формування ідеологічних засад і вирішення внутрішньоцерковних питань”). Висуваючи гасла примирення і об’єднання, Обновленська церква, виконуючи політичне замовлення, зайняла досить жорстку позицію щодо українського автокефального руху. Факт невизнання благодатності ієрархії УАПЦ на офіційному рівні, але прийняття духовенства від цієї церкви без перевисвячення (нехай в окремих випадках), красномовно говорить, що це питання для Обновленської церкви було не стільки принциповим у канонічному сенсі, скільки важливим у політичному. Суперечність іншого порядку Обновленської церкви з традиційним канонічним правом простежується у її намаганнях отримати визнання від Вселенського патріархату, хоча її автокефалію визнав Всеросійський Синод (“Матір-Церква”). На противагу іншим церквам і з метою показати православним віруючим свою виключність (справжню православність) обновленці широко рекламували відносини Синоду із Константинопольським патріархатом, які, однак, обмежувалися звичайним листуванням у формі привітальних телеграм.

У сфері внутрішньоцерковної діяльності Обновленська церква досягла значних успіхів у видавничий справі, а також кадровій підготовці, що відображено у підрозділі “Розвиток професійної релігійної освіти на базі Вищої української Богословської школи в Києві”. Окремі викладачі цього навчального закладу мали вищу богословську освіту та професорські звання і забезпечували високий рівень викладання багатьох предметів. Проте Обновленська церква не змогла реалізувати ідею і зміст національного релігійного виховання, що ініціювалося з боку прихильників українізації церкви. Діяльність школи зводилась до розв’язання поточних завдань: забезпечення матеріальної бази і підготовки священнослужителів. Зважаючи на те, що інші православні церкви в Україні не мали подібних духовних навчальних закладів, Обновленська церква перебувала у виграшному становищі. Підготовка священницьких кадрів мала не тільки велике значення в організації церковного життя і пастирського служіння, але й сприяла зміцненню позицій церкви в умовах міжправославного протистояння.

У підрозділі “Проблеми українізації Обновленської церкви” з’ясовано, що постанови Другого Всеукраїнського собору 1925 р. щодо українізації церкви мали декларативний характер, оскільки не зобов’язували духовенство негайно й повсюдно впроваджувати українізацію, а лише дозволяли використання української мови в богослужінні залежно від місцевих обставин. Таким чином забезпечувалося правове поле для байдужої чи ворожої до українізації частини віруючих, духовенства та єпископату ігнорувати соборні рішення. Такий концептуальний підхід до розв’язання проблеми певною мірою зумовлювався і об’єктивними реаліями міжправославного протистояння. На практиці діяльність Комісії з питань українізації зводилась до праці невеликої групи ентузіастів, позбавленої належного фінансування.

З’ясовано, що певних успіхів Обновленська церква досягла у сфері місійної діяльності, де застосовувалися різноманітні форми роботи і засоби релігійного впливу: урочисті архієрейські богослужіння, хресні ходи, короткочасні місіонерські курси, диспути із більшовицькими агітаторами, поширення релігійної літератури тощо. Успіхи пояснювалися тим, що церковні діячі зуміли поєднати традиційну практику із новими методами євангелізації. Хоча постійно діючого інституту благовісників, як планувалося, не було створено, все ж таки виїзди столичних місіонерів із вищого богословською освітою на периферію можна вважати новим, позитивним набутком обновленської місії. Докорінно новим було також пропагування серед парафіян принципів собороправності, автокефальності й українізації, що гранично ідентифікувало Обновленську церкву від тихонівщини. Проте головним змістом обновленської місії залишилася літургія.

Доведено, що Обновленська церква під проводом єпископату і духовенства, переважна більшість якого не була пов’язана з дореволюційним обновленством фактично залишилась на традиціоналістських засадах російського православ’я. Це було яскравим свідченням не тільки кризи Обновленського православного руху, принаймні в межах автокефальності, собороправності і українізації, але і кризи церкви в цілому.

У п’ятому розділі – “Діяльність Обновленської церкви в контексті політичних і міжконфесійних відносин” – досліджуються питання державно-церковних, міжцерковних і міжконфесійних відносин. Крім визначення зовнішніх форм виявлення, у дисертації значна увага приділяється ідейним принципам цих відносин, з’ясування яких дало можливість глибше розкрити характер відносин Обновленської церкви з владою та православними церквами і протестантським рухом.

Зміст підрозділу “Сутність і наслідки політичної переорієнтації Обновленської церкви” висвітлює ідейну платформу Обновленської церкви, на основі якої вона намагалась будувати відносини із більшовицьким режимом. Зовнішньополітична позиція Обновленської церкви у сфері державно-церковних відносин визначалася принципом лояльності до більшовицької влади і позірним патріотизмом щодо Радянської держави. Визнання обновленцями жовтневого перевороту і їхнє схвалення декларованої соціалістичності комуністичного режиму певною мірою відповідало засадам соціальної переорієнтації церкви чи пропагованим ідеям християнського соціалізму. Політична і соціальна переорієнтація (гасла до модернізації соціального аспекту православної етики) відповідали інтересам значної частини віруючих, проте на тлі політичної підтримки обновленців органами влади складалось враження, що більшовики створили собі прорежимну церкву. Залишаючись непримиренними до атеїстичної ідеології, обновленці відкидали такі звинувачення. Оскільки соціальні аспекти православної етики знайшли відображення лише в теоретичних обґрунтуваннях нових форм християнства, на практиці ситуація виглядала доволі прозаїчно: відносини з владою визначав фактор тільки політичної переорієнтації, що зводилось до співпраці частини обновленського духовенства з органами ДПУ.

Показано зміни політичного курсу держави щодо Обновленської церкви – від підтримки на початку 20-х рр. до охолодження відносин після “Декларації” митрополита Сергія 1927 р. і наростання репресивних заходів (закриття Богословської школи і припинення видання “Благовісника” 1929р., заборона проведення в 1931 р. чергового собору, ліквідації церкви в 1934 р. (розстріли провідних діячів обновленства 1937–1938 рр.). Підтверджується висновок, що для більшовицької влади підтримка Обновленської церкви у процесі становлення та інституційного розвитку мала тимчасовий характер, обумовлений тактичними кроками розділення церкви за національною, територіальною, класовою ознаками у досягненні стратегічної мети – знищення будь-якої релігії як ідеологічної альтернативи.

Деяке значення для самоствердження й підняття авторитету Обновленської церкви мали контакти із Константинопольським патріархом (підрозділ “Відносини Обновленської церкви з Вселенським патріархатом”. Хоча вони обмежувалися дипломатичним листуванням та привітальними телеграмами, проте це давало можливість українським обновленцям підкреслити православність своєї церкви, продемонструвати її вселенську сутність. Виразно простежується бажання окремих діячів обновленства наповнити формальні відносини із Вселенською православною церквою реальним змістом – прагнення добитись офіційного визнання від Константинопольського патріархату і взяти участь у роботі очікуваного Вселенського собору. Аналіз відносин Обновленської церкви із Константинопольським патріархатом у 20-х роках ХХ ст. з урахуванням тодішньої внутрішньоцерковної ситуації дозволяє зробити досить важливий і принципово значущий для даного дослідження висновок про те, що питання канонічного характеру у площині означених відносин мали другорядне значення. Вагомим аргументом такого висновку є факт євхаристичного спілкування представників Вселенської церкви в Москві із обновленським духовенством, тобто фактичного визнання Обновленської церкви, й небажання Константинопольського патріарха визнати цю церкву офіційно, згідно канонічної традиції. Політичні мотиви зволікання із офіційним визнанням Обновленської церкви в Росії та ігнорування автокефального статусу Обновленської церкви в Україні стали очевидними, як тільки більшовицька влада концептуально змінила церковну політику і своє відношення до обновленства. Заклики Константинопольського патріарха 1928 р. до всеправославного об’єднання в СРСР, які синхронізувалися із новим курсом церковної політики радянського уряду, перекреслювали всі сподівання ідеологів обновленства на перспективи подальшого інституційного розвитку Обновленської церкви в умовах міжправославного протистояння, що виглядало доволі прозоро.

У сфері міжцерковних і міжконфесійних відносин вектори зовнішньополітичної діяльності Обновленської церкви в Україні були направлені на боротьбу проти УАПЦ, тихонівщини, протестантизму та деяких релігійних рухів православного сектантства.

Обновленська церква відносила однаково УАПЦ та протестантські церкви до сектантства, боротьба з яким визначалася завданнями Місіонерської комісії, що не відповідало сутності місії у церковному значенні. У полемічних виступах проти УАПЦ (підрозділ “Полемічні виступи проти ідейних засад УАПЦ”), головним чином на сторінках періодичних видань, обновленці намагались довести безблагодатність її ієрархії, а відтак і неканонічність цієї церкви. Прикметно, що всі закиди щодо безблагодатності чи неканонічності УАПЦ зводились до інтерпретації її ідейних засад, тлумачились як прояви протестантизму та національного шовінізму. У центрі уваги обновленської критики була програмна розвідка В.Чехівського “За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми”, де автор на основі прикладів життя ранньохристиянських церков і висновків відомих російських богословів дореволюційної доби (В.Болотов, А.Спасський, М.Суворов) обґрунтував правосильність соборної висвяти єпископів УАПЦ на соборі 1921 р. Серед обновленських публікацій центральне місце займали інтерпретація архієпископа Лоллія “Украинская лжеиерархия (липковщина)” та ряд статей протоієрея М.Тарасова. Зміст цих та інших публікацій викривного характеру схиляє до висновку про виконання Обновленською церквою політичного замовлення у боротьбі проти УАПЦ. Обновленці виступали також проти тихонівщини, акцентуючи увагу віруючих на проявах в її середовищі фанатизму і містичного сектантства.

У підрозділі “Боротьба Обновленської церкви з протестантизмом і містичним релігійним рухом” показано характер і масштаби поширення в Україні протестантських церков і різних сектантських течій та реакцію Обновленської церкви на їхню місійну діяльність серед потенційно православного населення. З’ясовано, що внутрішньоконфесійна діяльність протестантів у 20-х рр. ХХ ст. в Україні була досить активною. Між тим, боротьба Обновленської церкви в Україні проти організованого протестантського руху не давала скільки-небудь позитивних результатів. Спеціально створена Місіонерська комісія не змогла виробити ефективних форм і методів роботи й обновленське духовенство діяло в межах утрадеційненої практики викриття. Тільки окремі діячі обновленства, усвідомлюючи справжні причини відступу частини віруючих від православ’я, виступали за оновлення церкви, оздоровлення її внутрішньоцерковного життя. Але їхні пропозиції не знаходили підтримки з боку єпископату. Об’єктивно обновленська церква і не могла приділити належної уваги протестантам та різним містичним релігійним угрупованням, оскільки змушена була зосереджувати зусилля у площині лавірування між тихонівщиною і УАПЦ.

Подібно до міжправославної конфронтації в Україні склалася ситуація в Північній Америці, де обновленці змушені були протистояти інституційному розвитку українських церков і прагненням зберегти свої позиції російського православного духовенства. Щоправда вектор зовнішньополітичної активності був дещо протилежним, що обумовлювалося більш українізованим елементом тамтешнього обновленства. Показово, що обновленці Північної Америки після проголошення автокефального статусу Обновленської церкви в Україні знайшли за краще змінити юридичне підпорядкування від російських до українських обновленців. Головним чином вони вели боротьбу проти російської православної еміграції. Проте через незначну кількість парафій обновленський церковний рух не там мав особливого впливу.

У висновках підводяться підсумки здійсненого дослідження і узагальнюються отримані результати.

Процес інституалізації обновленського церковного руху 20-х рр. ХХ ст. був складним і суперечливим періодом в історичному розвитку православ’я. Ця суперечливість чітко проявлялась у форматі декларування Обновленської церкви в Україні нових ідейних принципів церковного функціонування при збереженні ознак традиціоналізму, що дає підстави розглядати обновленство як цілісне явище (з урахуванням його ідейно-теоретичної бази і практичної діяльності духовенства). Власне у цьому виявлялася і криза обновленського церковного руху. Висновується, що головною домінантою у поглибленні означеної суперечності чи кризи є політичний чинник. Так, органічний зв’язок церкви із царським самодержавством виявився настільки міцним, що здійснити навіть помірковану релігійну реформу без зміни політичної системи влади було неможливо. Невипадково у процесі розгортання обновленського церковного руху акцент критики релігійних реформаторів дедалі зміщувався від заперечення православного консерватизму до викриття суспільно-політичного ладу, що хронологічно збігалося із піднесенням революційного руху 1905–1907 рр.

Показано, що політичне питання стало на заваді прийняття програми церковного оновлення також на Всеросійському Помісному соборі 1917–1918 рр., коли у вирі революційних подій переважна більшість делегатів собору відкинула ідею релігійного реформування і вдалася до заходів збереження і зміцнення інституційних форм церкви.

З’ясовано причини поразки обновленського церковного руху 20-х рр. ХХ ст. Зберігаючи ідейно-теоретичну базу релігійного реформаторства початку ХХ ст. і 1917–1918 рр., обновленці 20-х рр. ХХ ст. запропонували програму змін у сферах догматики, канонічного права, соціальної етики, богослужбової практики тощо, але відмовились від запровадження церковної реформи в умовах міжправославного протистояння, реалії якого об’єктивно зумовлювали до зміцнення позиції церкви в межах власного інституційного розвитку. У цьому напрямку діяльності Обновленська церква в Україні досягла значних успіхів: за кілька років було вироблено організаційну структуру, налагоджено видавничу справу і кадрову підготовку священнослужителів. Проте задекларовані питання автокефальності і церковної українізації залишилися невирішеними. Вектори зовнішньополітичної діяльності церкви зводились до боротьби проти тихонівщини і УАПЦ, що відповідало політиці більшовицької влади у церковному питанні.

Політичне питання залишається детермінантним у сфері сучасного міжправославного протистояння в Україні. Відверта антиукраїнська націленість УПЦ Московського патріархату, виходить за межі звичайних міжцерковних відносин. Безпідставне звернення цієї церкви до проблеми канонічності, особливо коли йдеться про об’єднання церков, виключає будь-який конструктивний діалог і заганяє у глухий кут питання утворення єдиної Української православної церкви.

Доведено, що полеміка між церквами у площині питань канонічного устрою, зокрема автокефальності, благодатності та/чи Вселенського визнання, має здебільшого політичний характер. Наприклад, кожна з існуючих православних церков 20-х рр. ХХ ст. в Україні функціонувала без офіційного визнання Вселенським патріархатом, але кожна із них мала канонічне обґрунтування. УАПЦ взагалі проігнорувала утрадиційнений спосіб висвячення ієрархії, але мала багато послідовників, яких приваблював український національний зміст цієї церкви. Обновленська церква у порівнянні з патріаршою (тихонівською) мала більше канонічної аргументації, але завжди поступалася останній кількістю парафіян. Проголошення автокефалії Обновленської церкви в Україні і її визнання Всеросійським Синодом суттєво не вплинуло на переорієнтацію віруючих.

Висновується, що життєздатність церкви обумовлювалася не критерієм канонічності, а її ідеологічними орієнтирами чи ідентифікаційним змістом, тому питання канонічного характеру не можуть бути предметом апелювання у переговорному процесі, направленому на досягнення порозуміння між існуючими в Україні православними церквами. Розв’язання зовнішньополітичної кризи українського православ’я відкриє шляхи вирішення змістовних релігійно-церковних змін. Хоча історичний досвід обновленського руху 20-х рр. ХХ ст. та російських релігійних реформаторів 90-х рр. ХХ ст. переконує, що різкі зміни у церкві ще не знайдуть широкої підтримки з боку духовенства і віруючих, проте цілком виправданою може бути практика закладання теоретичної бази майбутнього церковного оновлення і поетапного розв’язання питань, які не потребують догматичного визначення. Насамперед це питання організаційного і дисциплінарного порядку, календарної і літургійної реформ, українізації, прийняття соціальної доктрини.

Очевидно, що подолання зовнішньополітичних явищ кризи міжправославного протистояння та активізація внутрішньоцерковної діяльності в українському і всеправославному контексті зможе відкрити перспективи скликання Вселенського собору для з’ясування догматичних питань як завершального етапу православного церковного реформування.

Основні положення і висновки дисертації викладені в публікаціях:

Монографії:

1. Жилюк С.І. Обновленська церква в Україні (1922-1928). – Рівне: РДГУ, 2002. – 384 с.: іл. (19,2 д.а.).

2. Жилюк С.І. Без апологетики. Витоки оновлення православної церкви в Україні. – Житомир: “Полісся”, 2000. – 164с. (9,3 д.а.).

Книги:

3. Червоний терор проти духовенства і віруючих на Східній Волині (Житомирщині) у 20-30-х роках ХХ ст. Архівні документи та матеріали / Упорядник С.І.Жилюк. – Рівне: Волинські обереги, 2003. – 152с. (8,83 д.а.).

4. Жилюк С.І. Російська православна церква на Волині (1793–1917 рр.) Житомир: Журфонд, 1996. – 174с. (11 д.а.).

5. Жилюк С.І., Костриця М.Ю. Монастирі Волині: Історико-краєзнавчий нарис. – Житомир: М.А.К. Лтд, 1996. – 64с.; іл. (3,72 д.а.).

Статті, тези, матеріали:

6. Жилюк С.І. Діяльність “Автокефально-української комісії” Обновленської церкви у 20-х роках ХХ ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету: Збірник наукових праць. – Рівне: РДГУ, 2004. – Випуск 3. С.20–25. (0,5 д.а.).

7. Жилюк С.І. Проблема міжправославного конфлікту на початку 20-х рр. ХХ ст. у контексті становлення Обновленської церкви в Україні // Сторінки історії. Збірник наукових праць /Відп. ред Н.Ф.Гнатюк. – К.: ІВЦ С81 “Політехніка”, 2004. – Вип. 19. – С.65–77. (0,5 д.а.).

8. Жилюк Сергій. Благодатність ієрархії: вселенська практика і політична конюктура РПЦ // Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. – Лондон, 2004. –Ч.2(318) – С.31–38. (0,5 д.а.).

9. Жилюк Сергій. Релігійне реформаторство і церковний традиціоналізм (1917-1918 рр.) // Науковий Вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 203-204. Філософія. – Чернівці: Золоті литаври, 2004. – С.65–70. (0,5 д.а.).

10. Жилюк Сергій. Політичний аспект міжцерковного протистояння в Україні // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга ІІ. – Львів: Логос, 2004. – С.96–102. (0,5 д.а.).

11. Жилюк Сергій. “Нова церква”. Обновленські ідеї і програми церковного реформування 20-х років ХХ ст. // Людина і світ. – 2004.– №6. – С.44–48. (0,5 д.а.).

12. Жилюк Сергій. Обновленський церковний рух 1920-х років у Північній Америці // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Чернівці: Зелена Буковина, 2003. – Т.6. – С.152–154. (0,5 д.а.).

13. Жилюк С. З історії Обновленської церкви в Україні: передсоборна нарада 1927 року // Українське релігієзнавство. – 2003. – №26. – С.107–115. (0,5 д.а.).

14. Жилюк С. Утвердження і розвиток Обновленської церкви в Україні в 20-х роках ХХ століття // Українське релігієзнавство. – 2003. – №27-28. – С.76–90. (0,5 д.а.).

15. Жилюк Сергій. Канонічна творчість в історії Православної Церкви // Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. – Лондон, 2003. – Ч.4(316) – С.8–15. (0,8 д.а.).

16. Жилюк Сергій. Другий Всеукраїнський Помісний Собор Обновленської Церкви 1925 р. // Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. – Лондон, 2003. – Ч.3(315) – С.28–37. (0,5 д.а.).

17. Жилюк Сергій. Відносини Обновленської Церкви з більшовицькою владою в Україні // Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. – Лондон, 2003. – Ч.2(314) – С.32–40. (0,5 д.а.).

18. Жилюк С.І. Вища Богословська школа в Києві – духовний навчальний заклад Обновленської церкви 1920-х років // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – С.408–415. (0,5 д.а.).

19. Жилюк Сергій. Відносини Обновленської Церкви з Вселенським Патріархатом у 1920-х роках // Відомості митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. – Лондон, 2003. – Ч.1(313). – С.22–26. (0,5 д.а.).

20. Жилюк С.І. Справа архиєпископа Орлика // Людина і світ. – 2002. – №2. – С.46–50. (0,5 д.а.).

21. Жилюк Сергій. Репресії проти духовенства та віруючих на Житомирщині у 30-х роках // Людина і світ. – 2002. – №7-8. – С.40–44. (0,5 д.а.).

22. Жилюк С.І. Протестантський рух та Обновленська церква в Україні: особливості міжконфесійних відносин // Україна ХХст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. – Вип. 5. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – С.103 –114. (1 д.а.).

23. Жилюк С.І. Українська автокефальна православна церква на Житомирщині в 20-х роках // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Вип. 2. – Рівне: РДГУ, 2001. – С.52–57. (0,5 д.а.).

24. Жилюк С.І. До питання про оновлення православ’я // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія “Історія, економіка, філософія”. – Вип. 5. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2001. – С.357 –363. (0,5 д.а.).

25. Жилюк С.І. Історична практика богослужбової мови та спроби українізації Обновленської церкви // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Випуск 1. – Рівне: РДГУ, 2000. – С.96–102. (0,5 д.а.).

26. Жилюк С.І. Сектанти України та Волині в 20-х роках XX ст. // Житомирщина на зламі тисячоліть: Науковий збірник. Велика Волинь. Т.21 / Відп.ред. М.Ю. Костриця. Житомир: М.А.К., 2000. С.162165. (0,5 д.а.).

27. Жилюк С., Костриця М. Любарський Свято-Георгіївський монастир // Болохівщина: земля і люди: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Велика Волинь”: 23-24 черв. / Відп. ред О.І.Журко, М.Ю.Костриця. – Хмельницький – Стара Синява – Любар, 2000. – (Велика Волинь. – Т.20). – С.121–122. (0,4 д.а.). Особистий внесок автора – опрацювання зібраного матеріалу та написання тексту.

28. Жилюк С.І. Питання про “розвиток догматів” // Духовність українства: Збірник наукових праць: Випуск перший / Ред.кол. Ю.М.Білодід та ін. Житомир: Ред.-вид.відділ ЖДПУ, 1999. С.7477. (0,5 д.а.).

29. Жилюк С.І. Репресії духовенства на Житомирщині в 30-х роках // Актуальні проблеми історії і літератури Волині та Київщини: Збірник наукових праць / За ред. Єршова В.О. – Житомир: Вид-во “Волинь”, 1999. – С.373–376. (0,4 д.а.).

30. Жилюк С.І. До питання колабораціонізму на прикладі церковного життя Житомирщини // Житомирщина крізь призму століть: Наук. зб. / Відп. ред. М.Костриця. – Житомир: Журфонд, 1997 (Велика Волинь: Праці Житом. наук.-краєзн. т-ва дослід. Волині. – Т.16). – С.87–88. (0,3 д.а.).

31. Жилюк С. Антоній Храповицький, архієпископ Житомирський і Волинський // Волинь – Житомирщина: Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. – Житомир, 1997. – №1. – С.75–80. (0,5 д.а.).

32. Жилюк С.І. Православна Волинь в Польщі (1922-1939 рр.) // Малинщина у просторі і часі. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції / Відп. ред. Костриця М.Ю.. – Малин, 1996. – С.112–113. (0,2 д.а.).

33. Жилюк С.І. Євлогій Георгієвський – архієпископ Волинський і Житомирський // Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції до 130-річчя Житомирської обласної наукової універсальної бібліотеки / Відп. ред. Костриця М.Ю. – Житомир, 1996. – С.169–171. (0,4 д.а.).

34. Жилюк С.І. Уніатська церква на Правобережному Подніпров’ї (1768-1773 рр.) // Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження: Науковий збірник, присвячений 400-річчю від дня народження Богдана Хмельницького. – Хмельницький: “Доля”, 1995. – С.205–206. (0,2 д.а.).

35. Костриця М.Ю., Жилюк С.І. Архієпископ Модест Стрельбицький – випускник Кам’янець-Подільської духовної семінарії // Поділля і Волинь у контексті історії українського національного відродження: Науковий збірник, присвячений 400-річчю від дня народження Богдана Хмельницького. – Хмельницький: “Доля”, 1995. – С.276–278. (0,3 д.а.).

36. Жилюк С.І. Духовенство Волині і польське повстання 1830-1831 рр. // Тези наукової краєзнавчої конференції, присвяченої 450-річчю Володарськ-Волинського. – Володарськ-Волинський – Житомир, 1995. – С.23–25. (0,3 д.а.).

37. Жилюк С.І. 200-літня історія Волино-Житомирської єпархії // Зв’ягель древній і молодий. Тези Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. – Новоград-Волинський, 1995. – С.7–10. (0,4 д.а.).

Анотації

Жилюк С.І. Ідейні засади православного оновлення та практична діяльність Всеукраїнської православної автокефальної синодальної церкви. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України. (Відділення релігієзнавства). – Київ, 2005.

Дисертацію присвячено аналізу ідейних засад православного оновлення та діяльності Обновленської церкви в Україні. Висновується, що рух за оновлення традиційного православ’я обумовлений необхідністю подолання кризових явищ у церкві, головними ознаками яких є надмірний консерватизм і заполітизованість. Він має глибоке історичне коріння і досить змістовну ідейно-теоретичну базу, яка знайшла повне відображення в обновленських програмах церковного реформування 20-х рр. ХХ ст. У дисертації з’ясовано характер міжправославного протистояння в Україні зазначеного періоду і показано основні риси кризи сучасного українського православ’я, що дало можливість визначити загальні тенденції у полеміці між церквами довкола питань канонічного устрою, автокефальності, благодатності, Вселенського визнання. Дослідження дозволяє стверджувати про політичну мотивацію цієї полеміки, тому дисертант пропонує відмовитись від апелювання проблем канонічності у процесі налагодження конструктивного діалогу між церквами.

Розв’язання внутрішньоцерковної кризи вимагає сутнісних змін у догматично-канонічній, богослужбовій, морально-етичній, соціальній сферах, проте результати дослідження з урахуванням існуючих міжцерковних суперечностей в українському контексті не схиляють до втішних прогнозів щодо успішної реалізації церковної реформи у найближчому майбутньому.

Ключові слова: релігійне реформаторство, церковне оновлення, обновленський рух, міжправославне протистояння, канонічність.

Жилюк С.И. Идейные основы православного обновления и практическая деятельность Всеукраинськой православной автокефальной синодальной церкви. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 09.00.11 – религиоведение. Институт философии имени Г.С.Сковороды НАН Украины (Отделение религиоведения). – Киев, 2005.

В диссертации проанализированы этапы развития идейно-теоретической базы обновления традиционного православия, которая наиболее полно была представлена в программах церковных реформ обновленческого движения 20-х гг. ХХ ст. Структуру исследования определила специфика данного вопроса. Кризис церкви как результат ее исторического развития является внешним выражением многих неразрешенных проблем эпохи Вселенских соборов, поэтому в диссертации рассматриваются историко-канонические основы и общественно-политические предпосылки православного обновления. Центр внимания сфокусирован только на тех вопросах канонического порядка, которые дискуссировались в полемике между православными церквями 20-х гг. ХХ ст. Примечательно, что те же вопросы канонического устройства благодати священства, автокефальности, Вселенского признания церкви отображают внешнеполитический кризис современного православия. Исследование показало, что обвинения той или иной церкви в ее неканоничности имеют исключительно политический характер, поскольку канонический кодекс православной церкви не дает точных определений легитимности возникновения новой церкви в иных общественно-политических и социокультурных условиях.

Отдельно рассматривается эволюция идей и примеры апробации церковного обновления. В начале 20-х гг. ХХ ст. обновленцы предложили достаточно содержательную программу церковных перемен в области догматики, канонического права, литургики, социально-этических воззрений. Но в условиях межправославных противоречий при сохранении сильных позиций традиционалистов они вынуждены были отказаться от реформационной деятельности и сосредоточить усилия в направлении собственного институционного развития. Результаты исследования показали, что и в современных условиях внешнеполитического кризиса церкви так необходимая религиозная реформа еще не найдет поддержки среди большинства духовенства и верующих, хотя это не исключает необходимости поэтапной модернизации многих сторон церковной жизни, не требующих догматического определения.

Большое внимание в исследовании уделено процессу институализации Обновленской церкви в Украине. Результаты работы указывают на активную деятельность обновленцев в республике, которые провели три собора, организовали издание официоза и другой литературы, открыли семинарию (Высшую Богословскую школу в Киеве), сумели упрочить свое влияние среди значительной части верующих. Главные вопросы в жизни церкви определялись постановлениями Второго Помесного собора 1925 г., которые декларировали принципы соборности, автокефальности и украинизации. Это качественно отличало обновленцев от традиционалистов. Но в вопросах автокефалии и украинизации далее заявлений Обновленская церковь не пошла, сохраняя оппозиционную борьбу против УАПЦ и тихоновского течения, что не случайно отвечало политическим устремлениям большевистской власти.

Анализ внешнеполитической деятельности Обновленской церкви указывает на попытки обновленцев идеологически обосновать свою лояльность к советской власти, установить прочные отношения с Константинопольским патриархатом, доказать безблагодатность иерархии УАПЦ, вести борьбу с неверием и сектантством, сохранить позиции в Северной Америке. Но эта деятельность не оказала существенного влияния на переориентацию верующих других церквей и конфессий (приверженцев УАПЦ, русской церкви, протестантов), которые игнорировали традиционную каноническую аргументацию своего существования и оставались в пределах собственной идентичности.

Ключевые слова: религиозное реформаторство, церковное обновление, обновленческое движение, межправославное противостояние, каноничность.

Zhylyuk S.I. Ideological Principles of Orthodox Renovation and Activities of All-Ukrainian Autocephalous Synodal Orthodox Church. – Manuscript.

Dissertation for the degree of PhD (History), speciality 09.00.11 – Religion Studies.

H.S.Skovoroda Philosophy Institute of the Ukrainian Academy of Sciences, Religion Department. – Kyiv, 2005.

The dissertation is devoted to the analysis of ideological principles of Orthodox Renovation and the activities of the All-Ukrainian Autocephalous Synodal Orthodox Church. The dissertator comes to the conclusion that the movement for renovation of the traditional Orthodoxy is caused by the necessity to overcome the crises experienced by the Church, the main manifestation of which is the Church’s excessive conservatism and political bias. This movement is deeply rooted in history and possesses a profound ideological and theoretical basic. It found its full reflection in the renovation programmes of the Church Reformation, which were drawn-up the 1920-ies. The researcher also elucidates the character of inter-Orthodox opposition in Ukraine at that period, points out the distinctive features of the crisis in the present-day Ukrainian Orthodoxy. This enabled the dissertator to determine the general tendencies of the dispute conducted by the churches over the problems of canonical order, autocephality, blessing and oecumenical recognition.

This investigation makes it possible to ascertain the political motivation of the dispute, therefore the dissertator suggests that appealing to the problems of canonicity be quitted in the process of adjusting a dialogue between the churches.

The settling of the inter-church crisis calls for drastic changes in the divine service as well as in the dogmatic and cannonical, moral and ethical, social spheres. Though taking into consideration the fact of the existing inter-church contradictions in the Ukrainian context, the results of the investigation do not inspire consoling hopes of a successful realization of the Church reform in the near future.

Key-words: religious reformation, church renovation, renovation movement, inter-Orthodox opposition, canonicity.

Підписано до друку 21.04.2005 р.

Формат 60х90 1\16. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Ум. друк. арк. 1,7.

Наклад 110 прим. Зам. № 39/1.

Видруковано засобами оперативної поліграфії

Редакційно-видавничий відділ

Рівненського державного гуманітарного університету

33000, м. Рівне, вул. С.Бандери, 12. Тел. (0362) 26-48-83