НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГНОЗУВАННЯ

КЛЮШИН ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 330.341.42

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОПОРЦІЙ ТА ТЕМПІВ

РОЗВИТКУ РЕАЛЬНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ

08.02.03 – організація управління, планування

і регулювання економікою

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті економічного прогнозування НАН Укра-ї-ни.

Науковий керівник | доктор економічних наук, доцент

Кваснюк Борис Євгенович, Інститут економічного прогнозування НАН України, заступник директора з наукової роботи, завідувач відділу економічного зростання та структурних змін в економіці.

Офіційні опоненти: | доктор економічних наук, професор Яловий Гаррі Кирилович, Національний технічний університет України ”Київський політехнічний інститут”,

завідувач кафедри теоретичної та прикладної

економіки;

кандидат економічних наук

Олефір Володимир Костянтинович,

Інститут економічного прогнозування НАН Укра-ї-ни, старший науковий співробітник відділу секторальних прогнозів та кон’юнктури ринків.

Про-ві-д-на установа Київський національний економічний університет, кафедра макроекономіки та державного управління, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 22 червня 2005 р. о 14 годині 30 хвилин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.239.01 Інституту економічного прогнозування НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Панаса Мирного 26.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту економічного прогнозування НАН України, 01011, м. Київ, вул. Панаса Мирного 26.

Автореферат розісланий “16” травня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Левчук Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У сучасній економічній літературі найбільш активно розглядаються програми переведення економіки України, особливо її реального сектора, на шлях інноваційного розвитку, підвищення конкурентоспроможності народного господарства, побудови індустріально-інформаційного суспільства. Не випадково у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України “Назустріч людям” зазначається: “Основні завдання з розвитку реального сектора економіки полягають у модернізації та структурній перебудові виробництва, зниженні його енерго- та матеріалоємності, сприянні розвитку наукоємних високотехнологічних виробництв, що дасть змогу забезпечити підвищення ефективності та конкурентоспроможності національної економіки”. “Назустріч людям”. Програма діяльності Кабінету МіністрівУкраїни // Урядовий кур’єр, 11 лютого 2005р.– № 26.– С. 6-12.

Актуальність теми. Сучасний стан та перспективи подальшого розвитку української перехідної економіки визначаються гострими питаннями теоретичного переосмислення головних засад організації та стимулювання виробництва товарів і послуг, державного регулювання економіки. Ринкова трансформація та впровадження системи національних рахунків призвели до суттєвої модифікації форм суспільного продукту у вигляді валового внутрішнього продукту, валового національного доходу, валового наявного доходу, реального сектора економіки тощо. Що ж до інших макроекономічних понять, передусім, реального сектора економіки, то вони в більшості представлені у статистичних довідниках, підручниках, але їх верифікація в документах органів державної влади представлена зовсім недостатньо.

Власне у звітах та прогнозах проблеми розвитку промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту висвітлюється активно. Але ці види економічної діяльності подані окремо, без цілісної ув’язки їх темпів і пропорцій з точки зору їх функцій, тобто виробництва товарів і матеріальних послуг в межах реального сектора економіки, в якому корпоративна форма організації виробництва стане домінуючою. Втрата її і веде до розмивання кваліфікаційних ознак реального сектора, його здатності до саморозвитку та технологічного процесу. Все це вимагає нових наукових пошуків, вироблення інструментарію та механізмів подолання негативних явищ, спеціального дослідження реального сектора економіки в єдності його характеристик.

Взагалі тему реального сектора економіки досліджували в різних ракурсах окремі автори, особливо з позицій галузевої економіки, промислової та аграрної політики. Широко відомі праці В.П. Алек-сандрової, О.І.Амоші, С.О. Білої, О.Ю. Болховітінової, В.М. Геєця, П.С. Єщенка, Б.Є. Кваснюка, В.І. Коломойцева, О.О. Лапко, В.Я. Ме-сель-Веселяка, В.К. Олефіра, О.М. Оніщенка, Т.І. Приходько, А.І. Соляника, В.М. Тарасевича, В.О. Точиліна, А.А. Чухна, Г.К. Ялового та інших. Під різними кутами зору піднімаються питання розвитку та прогнозування реального сектора в багатьох роботах зарубіжних авторів.

Водночас, категоріальна визначеність реального сектора економіки залишається в більшості випадків поза увагою. Відсутність спеціального аналізу породжує проблеми його верифікації та державного регулювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. У дисертаційній роботі висвітлені результати наукових досліджень, які проводилися автором під час виконання тематики науково-дослід-них робіт Інституту економічного прогнозування НАН України “Структурні перетворення в економіці України та їх вплив на довгострокову економічну динаміку” (№ ДР 0102U006406). Автором розроблено обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення механізму отримання прибутку та пропорцій його розподілу в українській економіці.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретично-методичних засад функціонування реального сектора економіки, інструментів його державного регулювання та прогнозування.

Реалізація мети дослідження зумовила постановку та вирішення наступних завдань:

- дати трактування реального сектора як економічної категорії, визначити її зміст, структуру і показати нові форми доходу, притаманні реальному сектору в новітній системі національних рахунків;

- розкрити динаміку темпів та пропорцій реального сектора, об’єктивні передумови управління його розвитком;

- узагальнити державні інструменти регулювання реального сектора через промислову, структурно-інвестиційну та інноваційну політику і прогнозування економічного розвитку;

- обґрунтувати актуальні питання подальшого розвитку реального сектора на основі розв’язання проблем фінансування, інноваційного оновлення та конкурентоспроможності.

Об’єктом дослідження є реальний сектор економіки.

Предметом дослідження є державне регулювання пропорцій та темпів реального сектора економіки.

Методи дослідження. У процесі дослідження застосовано методологію національних рахунків України, міжгалузевого балансу та економічного прогнозування, історичного і логічного, системного

аналізу. Інформаційну базу дослідження складають звітні дані Держкомстату, законодавчі акти, дані інформаційно-аналітичних бюлетенів, прогнозні оцінки Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004 – 2015 роки) “Шляхом європейської інтеграції”, Інституту економічного прогнозування НАН України, Інституту світової економіки та міжнародних відносин РАН, монографічні дослідження та статті вітчизняних і зарубіжних авторів.

Наукова новизна одержаних результатів. Найістотніші результати дослідження, що містять наукову новизну, полягають у тому, що:

- поглиблено розуміння поняття реального сектора як такого, що включає виробництво товарів та послуг матеріально-речового характеру, який складається з 25 видів економічної діяльності, а в більш узагальненому вигляді з таких галузей, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок і торгівля;

- доведено, що деякі види економічної діяльності в сфері матеріальних та нематеріальних послуг не утворюють доходу і не збільшують ВВП, зокрема, біржові операції, товари, вироблені у попередньому році, а реалізовані в поточному, не збільшують валову додану вартість;

- на основі удосконаленої методології встановлено, що реальний сектор економіки України забезпечує 73% валового випуску товарів і послуг, 67% валової доданої вартості, 78% валового нагромадження основного капіталу. В перспективі до 2015 року структурні пропорції реального сектора у складі ВВП не зміняться при випереджаючому розвитку обробної промисловості, передусім машинобудування;

- вперше, на прикладі сільського господарства, розкрито механізм деформації реального сектора та його негативні наслідки, перетікання обсягів випуску в сектор домашніх господарств, що призвело до кратного зменшення виробництва та втрати перспектив технологічного розвитку;

- виділено основні інструменти державного впливу на реальний сектор економіки через структурно-промислову та інвестиційно-інноваційну політику;

- запропоновано шляхи модернізації реального сектора економіки, усунення його реальної та штучної низької прибутковості, міжгалузевих перекосів у податковому навантаженні, перерозподілу надприбутків на основі нової рентної політики;

- уточнено характер понять “технології” та “інновації” через розмежування закладеного у них специфічного змісту. “Технологія”, як спосіб перетворення “ресурсного входу” (input) у “продуктовий

випуск” (output) є традиційним поняттям, що не дає сучасного розуміння таких явищ, як “інновація”, “інвестиції”, “венчурний капітал”, які виступають специфічним інструментом державного регулювання технологічного прогресу;

- набули подальшого розвитку пропозиції щодо інноваційного оновлення реального сектора економіки, підвищення національної конкурентоспроможності.

Практичне значення одержаних результатів. Основні результати дослідження розвивають теорію і практику подальшого розвитку реального сектора економіки, передумови та механізми державного регулювання головних сфер економічної діяльності, їх інвестиційного та фінансового супроводження, формування ефективних пропорцій відтворення національної економіки, прогнозних характеристик, що відповідають тенденціям світової економіки. Саме реальний сектор здатний підтримувати високі темпи розвитку української економіки, бути головним каналом реалізації інноваційних та інформаційних технологій.

Результати роботи були вжиті у ході підготовки аналітичних матеріалів “Головні тенденції фінансово-бюджетної політики України”, які були використані на засіданні Ради національної безпеки і оборони з питання “Про результати структурних змін в економіці України та основні напрямки структурної перебудови” (лист № 6/9–1507–6–2 від 15.10.2004 р.).

Основні положення і результати дисертації використано у Національному технічному університеті України “Київський політехнічний інститут” при викладанні дисципліни “Економічна теорія” (довідка № 3–97/2–38 від 22.04.05).

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, висновки і пропозиції отримано автором самостійно. У праці підготовленої у співавторстві, особистий внесок визначено окремо у списку публікації.

Апробація результатів дисертації. Основні результати та висновки дисертаційного дослідження доповідалися, обговорювалися й одержали схвалення на науково-практичних конференціях: “Національний інтелектуальний капітал як чинник економічного і соціального прогресу” (м. Київ, 2004 р.), “Міжнародне економічне співробітництво та регіоналістика (м. Харків, 2004 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковано у 4 наукових публікаціях загальним обсягом 1,85 д.а., три у наукових фахових виданнях та одна – тези конференції.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 189 сторінок комп’ютерного тексту, у тому числі 25 таблиць, з яких 8 таблиць – на окремих сторінках, та 5 додатків - викладені на 10 сторінках. Список використаних джерел налічує 161 найменування і займає 13 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У першому розділі "Теоретичні засади дослідження реального сектора як економічної категорії" викладено результати огляду і критичного аналізу змісту, структури та форми доходу реального секто-ра економіки, аналіз пропорцій та темпів розвитку даного сектора в Україні, а також об'єктивних передумов управління його розвитком.

Розгляд самого поняття реального сектора економіки відбувається через визначення його сутності та місця в сучасній системі національ-ного рахівництва. Згідно з методологічними принципами національних рахунків, реальний сектор економіки включає в себе виробництво това-рів та матеріальних послуг.

Базисною основою реального сектора економіки, який представ-лено в Національних рахунках України, є сектор не фінансових корпо-рацій, що забезпечує випуск товарів та не фінансових послуг за цінами які покривають операційні витрати та приносять прибуток. Він включає види економічної діяльності, що виробляють товари, а саме промис-ловість, сільське господарство, рибне господарство, будівництво, вироб-ництво та розподілення електроенергії, газу, води, деякі інші галузі. На частку не фінансових корпорацій приходиться біля половини доданої вартості, сфери послуг приблизно 50,6 - 50,7 відсотків.

Розвиток реального сектора економіки визначається, передусім, загальноекономічними передумовами динаміки народного господарства України в цілому. Відштовхуючись від цих об'єктивних обставин можливо дослідити роль реального сектора в економічному розвиткові, особливо в умовах економічного зростання у 1999-2003 рр.

Економічне піднесення в Україні, розвиток внутрішнього ринку обумовлені відтворенням системи суспільного продукту.

Система відтворення формує базисний каркас економіки, що поєднує елементи виробництва, розподілу, обліку, споживання та нагро-мадження в межах єдиного процесу обороту матеріальних та фінан-сових ресурсів, забезпечуючи збалансованість виробництва, доходів та кінцевого попиту, а також структури економіки.

Інтегровані дані національних рахунків України свідчать, по-пер-ше, про відновлення потенціалу розвитку реального сектора економіки, по-друге, про їх вирішальне значення в реалізації стратегії економічного та соціального розвитку на довгострокову перспективу, зокрема до 2015 року.

В статистичних збірниках Держкомстату України вже кілька років з’являються балансові таблиці сукупної пропозиції та використання ресурсів, які становлять певний інтерес і розкривають актуальні пробле-ми реального сектора економіки та народного господарства в цілому.

Аналіз кількісних співвідношень сукупних пропозицій та викорис-тання ресурсів дає змогу з'ясувати об'єктивні передумови та чинники регулювання відтворювальних пропорцій, їх оптимізації, виявити критичні точки структури економіки, її реального сектора та взаємовід-носин з іншим світом.

Структура сукупних пропозицій і попиту свідчить про те, що окремі види економічної діяльності реального сектора економіки знаходяться в критичному стані і від їх прискореного розвитку залежить розв'язання першочергового завдання України - переводу народного господарства на траєкторію сталого зростання із щорічним приростом ВВП у 6-6,5%. При інших варіантах, зокрема, темпах приросту ВВП на рівні 2,5-3,0% на рік досягнення будь-яких амбітних планів буде недосяжним.

Період 2004-2015 рр. має стати важливим етапом прискорення економічного та соціального розвитку України шляхом здійснення прогресивних структурних перетворень в економіці, поглибленням її зовнішньої інтегрованості та значного поліпшення діяльності ринкових інститутів. Створення умов для ефективного і динамічного економіч-ного зростання, що базується на інвестиціях, які забезпечують структур-но-технологічну модернізацію вітчизняної економіки та стабільне підвищення добробуту громадян України, стає головною стратегічною метою макроекономічної політики держави в довгостроковій перспек-тиві.

Розвиток економіки в довгостроковому відношенні розглядається через призму формування інноваційної моделі розвитку економіки України, як стратегічного шляху забезпечення стабільного розвитку з високими темпами економічного зростання, створення умов для підвищення продуктивності праці за рахунок активізації інвестування пріоритетних та конкурентоспроможних видів економічної діяльності, модернізації і суттєвих темпів росту виробництва з поглибленим рівнем обробки і застосуванням високих технологій через накопичення багато-канальних інвестиційних ресурсів та їх інноваційну спрямованість.

Структурні співвідношення в промисловості України, незважаючи на позитивну динаміку 2000-2004 рр. залишаються досить консер-вативними та застарілими. Щоб вийти на середньоєвропейські показни-ки пропозиції та попиту промислової продукції необхідно в майбутньо-му підняти частку машинобудування з 13,1% до 30-35%, легкої з 1,3% до 8-10%, відповідно скоротивши частку металургії та оброблення металу у 3-4 рази. Інакше кажучи, потрібна масштабна структурна перебудова української економіки.

Стан сукупного попиту вирішальною мірою визначається спожив-чим, платоспроможним попитом населення, а його структура станом виробництва товарів та послуг.

Економічна динаміка в теоретичному сенсі потребує переходу від не рівноважного стану до ідеального стану стаціонарної рівноваги. Для України забезпечення рівноважного розвитку поки що неможливе. Більш того, є достатні наукові обґрунтування про можливість економіч-ного розвитку не рівноважних економічних систем. Європейська тради-ція свідчить про те, що макроекономічна рівновага не відображає належним чином об'єктивного характеру економічних процесів. Тим паче це властиве для перехідного періоду, в якому перебувають як суспільство, так і економіка України.

Ефективне управління розвитком реального сектора економіки полягає в досягненні в найближчі роки оптимуму народногосподарсько-го розвитку, обґрунтуванні базової моделі рівноважного розвитку.

Необхідність розробки нових концептуальних засад державного регулювання в сучасних умовах є загальновизнано. Центральними є такі найважливіші аспекти і напрями державного регулювання економіки, згідно з якими відкидаються крайнощі - з одного боку, мінімалістський підхід, а з другого - фетишизація ролі держави, оскільки йдеться про зміну акцентів з кількісних параметрів державного втручання в економі-ку на якісні, тобто - підвищення ефективності та прозорості державного управління та ступінь задоволення потреб населення.

Крім того, в умовах перехідної економіки у держави з'являються нові функції, які взагалі не можуть реалізуватися без її активної участі. Об'єктивні основи управління розвитком реального сектора вимагають поєднання регуляторів природної саморегуляції економічних систем з регуляторною діяльністю держави, включаючи позаринкові елементи впливу на економічну динаміку.

У другому розділі "Пріоритети та механізми реалізації розвитку реального сектора" йдеться про те, що головним інструмен-том державного регулювання пропорцій та темпів розвитку реального сектора є промислова політика.

Розвиток реального сектора економіки визначається як законами ринку, так і об'єктивними умовами його регулювання, де провідну роль відіграє держава, її промислова політика. Під останньою розуміється система заходів, спрямованих на розвиток національної економіки, новітніх технологій та товарів з високим ступенем обробки, перехід до інноваційних форм господарювання.

Україна, яка має структурно розвинений і багатогалузевий промисловий комплекс, належить до індустріальне розвинених країн. Цей промисловий комплекс включає індустріалізовані галузі - чорну і

кольорову металургію, хімію та нафтохімію, машино- і приладо-будування, легку та переробну промисловість, а також наукоємні види економічної діяльності – авіакосмічну, суднобудівну, виробництво військової техніки, виробництво засобів зв'язку, інформатики та складної апаратури, медичного устаткування, радіоелектронну тощо. Корінним питанням промислової політики України є правильний вибір її пріоритетів.

Промислова політика реалізується як методами макроекономічного, так і адміністративного регулювання. Сьогодні в Україні відсутнє державно-правове регулювання, зокрема податкових та інших інструментів в цілях стимулювання переливу капіталу в пріоритетні види економічної діяльності, структурного маневру міжгалузевого характеру, практично не використовується широкий спектр фінансових інвестиційних регуляторів, не забезпечено стале функціонування національного відтворювального комплексу, а саме машинобудування та промислового виробництва.

Промислова політика має забезпечити ефективну перебудову структури української промисловості, оптимізацію масштабів, струк-тури, видів промислової діяльності, регіонального розміщення правових засад функціонування реального сектора економіки, спеціальних галузе-вих та міжгалузевих регуляторів, що відповідають завданням стимулювання пріоритетних сфер промислової діяльності, реструктури-зації депресивних галузей та технічно застарілих виробництв, інтеграції України в систему взаємовигідних та рівноправних світогосподарських зв'язків.

Промислова політика базується на управлінні процесами нагромадження основного капіталу як головної умови розвитку виробництва. Воно призначене для стимулювання правовими актами, а також факторами прямого і опосередкованого впливу розподілу прибутку і забезпечення переливу капіталу в пріоритетні сфери виробництва, підтримки вітчизняних та зарубіжних інвестицій в структуроутворюючі галузі, великих інвестиційних проектів фінансово-промислових груп, інших суб'єктів господарської діяльності.

Важливим інструментом реалізації промислової політики є регулювання процесу формування заощаджень - приросту готівки, депозитів, цінних паперів, позик та кредитів, їх конвертації у виробниче нагромадження через механізм раціональних процентних ставок, заохочення довготермінових кредитів.

Роль державної промислової політики сьогодні полягає у тому, щоб надати структурним процесам керованого характеру. В першу чергу, слід спрямувати наявні фінансові ресурси на прискорений розвиток галузей зі швидким оборотом капіталу, а також селективно

обраних наукомістких галузей промисловості, здійснити врівноважені протекціоністські заходи щодо окремих сфер національної економіки.

Інвестиції в реальний сектор економіки, їх структурна збалансова-ність є важливим ресурсом економічного розвитку і підприємницького успіху. Взаємодія державних і бізнесових структур у даній площині має велике значення для забезпечення якості та динамізму економічного зростання.

Серед різних показників, якими визначається економічна роль держави в процесі капіталоутворення, найбільш важливими є два -обсяг інвестицій у державному секторі економіки та обсяг інвестицій з державного бюджету країни.

Нажаль, в економіці України все ще не подолано кризу капітало-утворення. Вихід з неї є одним з невідкладних завдань економічної політики держави.

В Україні, як свідчать дані, роль капіталовкладень за рахунок кош-тів державного бюджету у розвитку національної економіки невпинно знижується. Це знаходить прояв у зменшенні їх частки у загальному обсязі інвестицій в основний капітал та падінні питомої ваги державних інвестицій в основний капітал у ВВП.

Слід зауважити, що головним критерієм державних вкладень в економіку повинна стати їх ефективність, а державне регулювання інвестиційної діяльності необхідно здійснювати, дотримуючись певних пріоритетів у фінансуванні інвестицій.

Сьогодні основними напрямками державної інвестиційної політики має стати активізація процесу інвестування до рівня, який дасть змогу обновити оборотний капітал в галузях реального сектора економіки та забезпечить постійний приріст інвестицій в основний виробничий капітал, його структурну перебудову і модернізацію.

Критичними видами економічної діяльності реального сектора економіки України є енергетика та сільське господарство. В світовій економіці електроенергетика розвивалася випереджаючими в порівнянні з добувною та обробною промисловістю. Ця тенденція, за оцінками експертів, збережеться у перспективі до 2015 р.

Предметом першочергової уваги мають бути програма ре-конструкції українських ТЕС і атомна енергетика. Вирішення цих задач дозволить не лише підвищити енергетичну незалежність країни, а й відкрити перспективу для розвитку вугільної промисловості, задіяти відповідні потужності вітчизняного машинобудування, чорної та кольо-рової металургії, хімічної промисловості, приладобудування та будіндустрію, істотно знизити потреби в імпорті природного газу.

В сучасній економіці поширено прогнозування реального сектора економіки та народного господарства на тривалу перспективу, в тому числі до 2015 р. і навіть до 2050 років. Дані розрахунки виконані як вітчизняними, так і зарубіжними спеціалістами, передусім працівника-ми Інституту економічного прогнозування НАН України. Кількісні оцінки різних авторів в усьому буквально не співпадають, що залежить від особливостей методології розрахунків, а також дещо різної трива-лості прогнозного періоду. Проте загальна тенденція та можливі сцена-рії розвитку в цілому мають однаковий вектор.

За умови додержання прогнозних параметрів розвитку реального сектора економіки слід очікувати позитивних структурних зрушень в народному господарстві, зокрема в промисловості.

Слід також зауважити, що Україна сьогодні і надалі не може копіювати структуру економіки розвинутих країн, які через продукцію з високим ступенем обробки та механізм завищення цін реалізують технологічну ренту, привласнюючи на свою користь великі обсяги доданої вартості іншого світу, в тому числі України. Ідентифікація випуску продукції на базі співставних цін гіпотетичне може вплинути на структурні та порівняльні пропорції, але зробити це поки що неможливо. Наведені вище дані, структурні диспропорції та відставання української економіки є певним свідченням того історія реального сектора не закінчена, він має великі перспективи за межами 2015 рр.

У третьому розділі "Держава в процесах модернізації реального сектора економіки" розглянуто фінансові підойми розвитку реального сектора, сучасний стан в ньому науково-технічної та інноваційної активності як фактора національної конкурентоспроможності та перешкоди, що заважають використанню національних конкурентних переваг; запропоновано механізми та заходи з удоскона-лення інструментарію реалізації конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників на основі активізації фінансової, технологічної та інноваційної політики.

Позитивні зрушення в українській економіці 2000-2004 рр., прог-нозні сценарії довгострокового розвитку залежать від розв'язання цілого комплексу вузлових проблем, які досі стають на перешкоді цілям Стратегії економічного і розвитку, потребують нових зусиль, розробки ефективних механізмів державного регулювання економіки.

Завданням фінансової політики є налагодження податкових, мит-них, кредитних, адміністративних механізмів перетоку коштів із одних сфер в інші, стимулювання переливу капіталу в інтересах науково-технологічного прогресу.

Критеріями ефективності фінансової політики передусім є відпо-відність фінансів завданням економічного зростання умовам розвитку реального сектора економіки та надання послуг. Дуже важливо визначи-ти та оптимально підтримувати макроекономічні параметри, що регулюють структуру фінансового механізму, а саме ВВП, прибуток корпора-тивного сектора, валові та чисті національні заощадження, доходи домашніх господарств тощо. Частка бюджету в сучасних поглядах є інструментом ефективної держави, коли використання бюджетних ресурсів забезпечує збалансованість економіки та фінансову стійкість народного господарства, впровадження новітніх фінансових технологій, що передбачають відхід від обліково-статистичних фінансових моделей та до нормативного визначення їх параметрів, розгалуженої системи фінансових балансів.

Прискорення темпів реального сектора вимагає великих фінансових ресурсів, мобілізації тих компонентів доданої вартості, які в національних рахунках виражені категорією валового прибутку, що утворюється зверх ресурсів оплати праці, а також чистого прибутку, які визначають рентабельність економічної діяльності.

Для покращення ситуації з фінансуванням останнім часом прийнято такі важливі документи, як Загальнодержавна комплексна програма розвитку високих наукоємних технологій, затверджена Законом України від 9 квітня 2004 р. № 1676-ІV “Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій”, та Указ Президента України "Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави" № 454/2004 від 20 квітня 2004 р.

Фінансування Програми розвитку високих наукоємних технологій здійснюватиметься за рахунок коштів державного бюджету та інших джерел фінансування.

За роки економічного піднесення стало остаточно зрозумілим, що розширення масштабів інноваційної активності є основою модернізації національного виробництва, головною умовою забезпечення конку-рентоспроможності країни, зміцнення її позицій на ринках високих технологій.

Модернізація реального сектора економіки, тобто його технологіч-не переозброєння на основі сучасних досягнень науково-технічного прогресу, освоєння новітніх форм організації виробництва і бізнесу, за своєю природою вимагає ефективного державного втручання.

Виходячи з актуальності існуючих в Україні проблем, розв'язання яких вимагає наукового забезпечення, найбільш пріоритетними напря-мами державної підтримки, зокрема, у реальному секторі економіки та пов'язаній з ним науково-технологічній сфері мають бути: у сфері наукового розвитку, у сфері технологічного розвитку, у сфері вироб-ництва.

Постає завдання удосконалення механізму інноваційного розвитку: невід'ємною частиною державної інноваційної політики має стати створення умов для розширення сфери та масштабів попиту, пропозицій і розповсюдження науково-технічних знань в країні, комерційного впровадження науково-технічних розробок у виробництво.

При розгляді в базових документах нормативного характеру механізмів і перспектив модернізації реального сектора та конкурентоспроможності українських товаровиробників на світовому ринку значна увага приділяється науково-технічній сфері та моделі інноваційного розвитку.

Першим кроком на шляху формування політики в напрямку інноваційно-орієнтованого реального сектора є використання адекват-ного понятійного апарату. Через закладений специфічний зміст поняття "технології" та "інновації" в реальному секторі мають різний обсяг. “Технологія”, як сукупність методів обробки, виготовлення, зміни стану, властивостей, форми сировини, матеріалу або напівфабрикату, здійснюваних в процесі виробництва продукції, — це спосіб перетворен-ня “ресурсного входу” (input) у “продуктовий випуск” (output). Поняття “технологічні інновації” відрізняється від поняття “технології”, оскільки це — технології, що мають привабливість для підприємств, готових інвестувати в них свої власні або позичені кошти з метою подолання конкретних ресурсних обмежень або отримання комерцій-ного ефекту на ринку.

Інноваційна політика в Україні повинна будуватися не за традиційною схемою “держава — бізнес”, а за схемою “уряд — регіональні адміністрації — бізнес”. Уряд має розробляти напрямки технологічної політики, що відповідають загальнодержавним цілям і здійснюються за рахунок переважно бюджетних і позабюджетних ресурсів (наприклад, технологічна реструктуризація паливно-енергетичного і транспортного комплексів, створення єдиного інформаційного простору). Аналіз тенденцій у сфері відтворення інновацій і технологій в країні показує, що переведення реального сектора економіки на інноваційний шлях розвитку можливий, зокрема, за умови комплексного реформування науково-технічної сфери - від фундаментальних досліджень до виробництва наукоємної продукції і виходом з нею на світовий ринок.

При цьому стан і організація наукових досліджень, що дають змогу забезпечити збереження і розширення провідних галузей вітчизняної науки і створення національної інноваційної системи, яка забезпечує ефективну комерціалізацію знань, зіштовхуються з низкою проблем. Їх вирішення дасть можливість реалізувати пов'язані з інтелектуальним потенціалом країни стратегічні конкурентні переваги, зберігаючи й розвиваючи потужну базу генерації знань і зосередивши й розвиваючи обмежені ресурси на тих наукових напрямках, де Україна має певні пріоритети.

Нові інструменти стимулювання інноваційної діяльності та подальше їх удосконалення дадуть змогу завершити будівництво національної інноваційної системи, створять “критичну масу”, необхідну для забезпечення структурного переходу вітчизняного виробництва у напрямку наукоємних високотехнологічних секторів ринку.

Цілком зрозуміло, що успішна реалізація інноваційних механізмів розвитку пов'язана з такими напрямами державного регулювання як: створення нормативно-законодавчої бази, податкової політики, тариф-ної та цінової політики, забезпечення приватизаційних процесів, створення ринкових умов конкуренції, залучення інвестицій, тощо.

Основними завданнями активізації інноваційної діяльності у виробничій сфері є підвищення ефективності виробництва і конкуренто-спроможності продукції і послуг, диверсифікація і удосконалення структури виробництва і експорту, переведення виробництва на інноваційних шлях розвитку, використання передових виробничих технологій. Доцільно сконцентрувати зусилля у тих галузях, де нові технології, впровадження наукових результатів можуть відіграти роль потужного каталізатора.

В цілому інноваційна модернізація реального сектора економіки дасть змогу створити базу для надійного забезпечення конкуренто-спроможності продукції і послуг, що виробляються українськими підприємствами.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що стосується методології оцінки й аналізу процесу державного регулювання пропорцій та темпів розвитку реального сектора економіки.

1. Розширено розуміння поняття реального сектора як економічної категорії, що включає виробництво товарів та послуг матеріально-речового характеру, який складається з 25 видів економічної діяльності – промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв’язок, торгівля і т.д.

Більшість авторів, говорячи про стагнацію реального сектора економіки, посилаються, передусім, на скорочення зайнятості у сільському господарстві. Дійсно, у ХХ сторіччі зайнятість у структурі світової економіки в сільському господарстві зменшилась у 2 рази, в тому числі в розвинених країнах – у 9,3 раза, а в США – у 16 разів. Однак, в цей же період, помітно зросла зайнятість у промисловості, вдвічі у будівництві, транспорті та зв’язку, торгівлі.

У промисловості неухильно зростала частка обробної промисловості, особливо машинобудування. В розвинених країнах частка машинобудування в 2004 р. досягла 45,3% промислового виробництва. Це викликало прискорене зростання товарного експорту, що збільшився в 35,4 рази за сто років при збільшення ВВП в розрахунку на душу населення у 7,8 рази. За діючими прогнозами співвідношення між реальним сектором економіки та нематеріальними послугами до 2015 року суттєво не зміниться. Щодо України, де, до речі, зайнятість у сільському господарстві вища, ніж у промисловості, прискорений розвиток реального сектора є головним фактором економічного зростання, в тому числі й за рахунок інноваційної діяльності.

2. Інтегровані дані національних рахунків України свідчать, по-перше, про відновлення потенціалу розвитку реального сектора економіки у 2000 – 2004 рр., по-друге, про їх вирішальне значення в реалізації стратегії економічного і соціального розвитку на довгострокову перспективу, зокрема до 2015 р. Частка реального сектора у виробництві доданої вартості на валовій основі становить 65%, а на чистій – 64%. Згідно з рахунком утворення доходу питома вага оплати праці по сектору дорівнювала 75% оплати праці в народному господарстві. Валове нагромадження основного капіталу на 78% формується реальним сектором. В перспективі до 2015 р. структурні пропорції реального сектора у складі ВВП не зміняться при випереджаючому розвиткові обробної промисловості, передусім машинобудування.

3. Об’єктивні основи управління розвитком реального сектора вимагають поєднання регуляторів природної саморегуляції економічних систем з регуляторною діяльністю держави, включаючи позаринкові елементи впливу на економічну динаміку.

Основними важелями державного впливу на реальний сектор економіки, проведення його модернізації, усунення реальної та штучної низької прибутковості, міжгалузевих перекосів у податковому навантаженні, перерозподілу надприбутків на основі нової рентної політики є структурно-промислова та інвестиційно-інноваційна політика.

Головним інструментом державного регулювання пропорцій та темпів розвитку реального сектора є промислова політика. На 2004 – 2015 рр. стратегічною метою державної структурно-інноваційної політики є створення сучасного інтегрованого в світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу України. Базовим довгостроковим критерієм здійснення відповідних структурно-інноваційних змін є забезпечення системної модернізації промислового виробництва, його відповідності сучасним вимогам науково-технологічного прогресу. Період 2004 – 2015 рр. має стати етапним у підготовці інституційних, організаційних та матеріально-технічних передумов завершення індустріального етапу розвитку економіки України.

4. Економічна динаміка потребує переходу від не рівноважного стану до ідеального стану стаціонарної рівноваги.

Економічний кругообіг, як такий, полягає у постійній зміні “статики” і “динаміки”, безперервній адаптації народного господарства до змінюваних центрів рівноваги. У першому сенсі реструктуризація економічної системи спирається, передусім, на явища макроекономічної рівноваги. Водночас, слід зазначити, що нерівноважні явища в енергетиці та сільському господарстві України не дадуть можливість автоматично, шляхом вільної ринкової самоорганізації, реалізувати механізми економічного піднесення, що потребує спеціальних інструментів макроекономічного регулювання, здійснюваного насамперед державою.

5.Дослідження побудовані на врахуванні пріоритетів реального сектора економіки та активізації процесів нагромадження. Подолання депресивних тенденцій та забезпечення позитивної економічної динаміки в Україні є перш за все результатом збільшення інвестиційного потенціалу. Зважаючи на незадовільний стан основних фондів національної економіки у найближчі 10 років фактор інвестицій залишатиметься визначальним. Ефективність політики нагромадження, яка буде реалізована на цьому етапі, значною мірою визначить позиції України у світовому економічному просторі.

Обов’язковою складовою такої політики є оптимізація параметрів відтворення основного капіталу і забезпечення своєчасного й систематичного інноваційного оновлення його елементів. Сучасна модель нагромадження все ще не набула інтенсивного характеру: більша частина нововведених об’єктів спрямована на розширення капітальної бази, тоді як реновацій не відшкодування відбувається у конче недостатньому обсязі.

6. Прогнозні параметри розвитку реального сектора економіки свідчать про можливість позитивних структурних зрушень в народному господарстві, зокрема у промисловості. За базовим сценарієм прогнозується в 1,17 рази позитивне скорочення частки паливно-сировинного комплексу при збільшенні питомої ваги інвестиційно-орієнтованих видів економічної діяльності в 1,39 рази, в тому числі машинобудування – в 1,44 рази, а приріст випуску машинобудівної продукції може становити 350 – 400%.

7. Україна сьогодні і надалі не може копіювати структуру економіки розвинутих країн, які через продукцію з високим ступенем обробки та механізм завищення цін реалізують технологічну ренту, привласнюючи на свою користь великі обсяги доданої вартості іншого світу, в тому числі України. Ідентифікація випуску продукції на базі співставних цін, гіпотетично, може вплинути на структурні та порівняльні пропорції, але зробити це поки що неможливо. Розгляд структурних диспропорцій є певним свідченням того, що історія реального сектора не закінчена, він має великі перспективи за межами 2015 р.

8. Здійснено розмежування понять “технології” та “інновації” в реальному секторі, вказано на їх різний обсяг через закладений у них специфічний зміст. “Технологія”, як сукупність методів обробки, виготовлення, зміни стану, властивостей, форми сировини, матеріалу або напівфабрикату, здійснюваних в процесі виробництва продукції, – це спосіб перетворення “ресурсного входу” (input) у “продуктовий випуск” (output).

Державна технологічна політика має бути спрямована на ефективну підтримку галузей, важливих для національної економічної безпеки (насамперед енергетика, транспорт, зв'язок, інформаційна інфраструктура). Вона виключає домінування комерційних мотивів прийняття рішень та орієнтацію на короткостроковий дохід, який формує відповідний варіант інвестиційної політики. Національна ж інноваційна політика покликана сформувати взаємодію держави і бізнесу для створення середовища, стимулюючого підприємства реального сектора до інвестування коштів у нововведення.

9. Особливості інноваційної моделі економічного розвитку як такої обумовлюють основні орієнтири для розбудови національної моделі інноваційно-орієнтованого реального сектора економіки: спрямованість відтворювального процесу у реальному секторі на досягнення його високої технологічної конкурентоспроможності за рахунок наукових знань, технологій та інформації; наявність соціально-економічної інфраструктури, відповідної завданням зростання технологічної конкурентоспроможності до рівня найбільш розвинених країн світу; наявність технологічного і виробничого потенціалу – матеріальних і людських ресурсів, здатних забезпечити випуск конкурентоспроможної високотехнологічної продукції; досягнення більш високих, порівняно з традиційною економікою, показників ефективності виробництва, які звичайно отримують переважно за рахунок інноваційних факторів.

10. Різноманітність промислового виробництва в Україні зумовлює необхідність застосування у галузі промисловості декількох стратегій: використання природних ресурсів, передусім, у вугільній, металургійній, гірничорудній промисловості, промисловості будматеріалів; “переслідування” (“копіювання”) через освоєння випуску конкурентоспроможної продукції, що вже виробляється в розвинутих країнах, в першу чергу, для виробництва побутової техніки, двигуно-, автомобілебудування, хімічної промисловості тощо; “лідерних технологій” через використання власних науково-технічних досягнень для створення нових видів продукції і технологій, насамперед, в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній промисловості, хімічному, важкому та енергетичному машинобудуванні, індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах; “проривна” стратегія для створення принципово нових видів продукції, що випереджають сучасні зразки на одне-два покоління. Загальним для кожної з цих стратегій є досягнення нового технологічного рівня.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.Клюшин Д.В. Структура та форми доходу реального сектору економіки // Економіст. – серпень 2004. – № 8. – С. 32–35.

2.Кваснюк Б.Є., Клюшин Д.В.Темпи і пропорції розвитку реального сектора економіки в Україні // Економіка і прогнозування. – 2004.–№ 3.–С.74–92. Особистий внесок – визначено прогноз розвитку реального сектора економіки до 2015 р.

3.Клюшин Д.В. Об’єктивні передумови управління розвитком реального сектора //Актуальні Проблеми Економіки. – 2004. – № 10. – С. 149–159.

4. Клюшин Д.В. Пріоритети реалізації розвитку реального сектора економіки // Національний інтелектуальний капітал як чинник економічного і соціального прогресу: Тези доповідей Всеукраїнської наук.-теор. конф. 29 жовтня 2004 р. – Київ: Вид-во Академія муніципального управління, 2004. – С.13–14.

АНОТАЦІЯ

КЛЮШИН Д.В. Державне регулювання пропорцій та темпів розвитку реального сектора економіки. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук із спеціальності 08.02.03 – організація управління, планування і регулювання економікою. – Інститут економічного прогнозування НАН України, Київ, 2005.

У дисертації обґрунтовано суть та форми прояву реального сектора, як економічної категорії ринкового господарства, на основі розмежування понять “матеріального виробництва” і сектора, що виробляє товари та матеріальні послуги. Визначені та розраховані пропорції поділу внутрішнього валового продукту на реальний сектор та нематеріальні послуги, темпи розвитку реального сектора економіки у середньостроковій перспективі. Узагальнено державні інструменти регулювання реального сектора економіки на базі промислової, структурно-інвестиційної та інноваційної політики і прогнозування економічного розвитку.

Запропоновано шляхи модернізації реального сектора економіки, усунення його штучно низької продуктивності, міжгалузевих перекосів у податковому навантаженні, перерозподілі надприбутків на основі оновленої рентної політики.

Висунуті пропозиції щодо прискорення інноваційного розвитку реального сектора економіки, підвищення його конкурентоспроможності.

Ключові слова: реальний сектор економіки, матеріальні послуги, державне регулювання, змішаний доход, надприбуток, рента, корпоративна форма організації виробництва, промислова політика, нагромадження, інноваційний розвиток.

АНОТАЦИЯ

КЛЮШИН Д. В. Государственное регулирование пропорций и темпов развития реального сектора экономики. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата экономических наук по специальности 08.02.03 – организация управления, планирование и регулирование экономикой. – Институт экономического прогнозирования НАН Украины, Киев, 2005.

Диссертация посвящена разработке теоретико-методических принципов функционирования реального сектора экономики, инструментов его государственного регулирования и прогнозирования.

В диссертации обоснованы суть и формы проявления реального сектора, как экономической категории рыночного хозяйства, на основе разграничивания понятий “материального производства” и сектора, который производит товары и материальные услуги.