Здійснений аналіз засвідчив, що з різних питань вивчення книжкових пам’яток існує значна кількість джерел: юридичних та нормативних документів, бібліографічних покажчиків та бібліотечних каталогів, спроб термінологічного визначення базових понять, публікацій та архівних матеріалів щодо роботи у відділах рідкісних книг бібліотек, а також питань збереження документальних пам’яток. Таким чином, джерельну базу можна вважати цілком достатньою для отримання сукупності наукових фактів як емпіричної основи дослідження. Вона відзначається типологічною різноманітністю.

Проте більшість теоретичних та науково-методичних публікацій торкаються лише окремих складових значного комплексу знань, пов’язаних з рідкісними та цінними книгами, і тільки підтверджують необхідність формування цілісної системи знань щодо книжкових пам’яток, їх функціонування в бібліотечних фондах. Історіографічний аналіз спеціальної літератури засвідчив недостатність вивчення досліджуваної проблеми. Зокрема, подальшого теоретичного узагальнення потребували визначення базових понять – рідкісна, цінна книга, книжкова пам’ятка тощо; закріплення основних критеріїв виділення книжкових пам’яток у бібліотечних фондах; узгодження проблемних питань укладання Державного реєстру книжкових пам’яток і наукових каталогів аналогічних колекцій; вирішення спірних питань виготовлення повнотекстових цифрових копій на рідкісні й цінні видання та інше. Стан наукової розробленості теми спонукав на виконання широкого комплексного дослідження, що дозволило поставити питання про формування відносно самостійної дисципліни на межі книгознавства, бібліотекознавства та пам’яткознавства – книжкового пам’яткознавства.

У другому розділі дисертації – “Сучасні світові, регіональні, корпоративні програми збереження та інформаційного розкриття фондів книжкових пам’яток” – розкрито загальну спрямованість і проаналізовано відповідну діяльність ЮНЕСКО, Консорціуму європейських наукових бібліотек, Бібліотечної Асамблеї Євразії, великих російських бібліотек, передусім – РДБ. Відповідні документи України розглянуто в наступному розділі.

Найбільш докладно представлено програму ЮНЕСКО “Пам’ять світу”, проголошену 1992 року, основна мета якої – сприяння в збереженні всесвітнього документального спадку (в т. ч. книжок) і розширення доступу до нього, широке розповсюдження інформації про існування інтелектуальних скарбів. Програма “Пам’ять світу” виходить із того положення, що деякі книжки, колекції чи фонди є частиною всесвітнього спадку, вони перебувають поза межами часу. Йдеться про створення особливих умов зберігання й реєстрацію в світовому масштабі (в Реєстрі “Пам’ять світу”) тих пам’яток, які існують в єдиному примірнику, а також переведення книжкових пам’яток на електронні носії, що дасть можливість надавати в користування вченим, викладачам, студентам копії пам’яток, а не самі оригінали. Програма має виявити документальний спадок міжнародного, регіонального та національного значення. Документальним спадком може бути визнаний окремий документ, колекція, бібліотечні та архівні фонди.

Окремий пункт – “Реєстр “Пам’яті світу” – містить інформацію про загальні підходи до обліку документального спадку, основні критерії щодо відбору пам’яток. Розуміючи, що всі оцінки культурного значення відносні, тим не менше визначено такі критерії пам’яток: вплив на світову історію, вихід за межі національної культури; час (давність); інформація про місцевість чи народ, які зробили вирішальний внесок у світову історію та культуру; тема; форма і стиль; соціальна цінність; цілісність і рідкісність пам’ятки.

У підрозділі 2.2.1. – “Діяльність Консорціуму європейських наукових бібліотек” – представлено проект створення єдиного машиночитного каталогу стародруків, або, як їх тут назвали, книг ручного друку (Hand Press Book: HPB) – від початку європейського друкарства до 1830 р., коли змінилася технологія друкування, тобто ручний верстат замінила машина. Йдеться про об’єднання ресурсів різних книгосховищ, різних країн, з метою доступності автоматизованих записів, укладених у одній бібліотеці, для інших бібліотек, і створення, тим самим, літопису європейського друкованого спадку. Проблем у створенні спільної бази даних виявилося дуже багато. Насамперед, потрібно враховувати відмінності в практиці каталогізації. Консорціум може одержати кілька різних варіантів опису одного видання з різних бібліотек, і методичне питання – як правильно виставити даний опис в БД – лишається ще невирішеним. Створення єдиного інформаційного простору книг, виданих до 1830 р., що складає важливу частину культурного спадку Європи, об’єднання записів у одній спеціалізованій базі даних, яка згодом буде представлена в Інтернет, стане цінним інструментарієм для вчених.

У пункті 2.2.2. – “Діяльність Бібліотечної Асамблеї Євразії” – йдеться, зокрема, про розробку міждержавного Закону “Про книжкові пам’ятки” як частини модельного Бібліотечного кодексу. Дійсно, справа збереження культурного спадку стосується всіх країн, де є такі пам’ятки, тому розробка законодавчих питань у країнах СНД у цьому напрямі визнана спільним завданням. Закон, проект якого прийнятий Міжпарламентською Асамблеєю СНД 26 листопада 2000 року, визначає систему заходів з обліку, ідентифікації, зберігання й використання книжкових пам’яток, порядок ввезення та вивезення їх за кордон. На підставі цього Закону країни СНД можуть розробляти власні нормативні акти. Відповідно до цього Закону розроблено міждержавний стандарт 7.87 “СИБИД. Книжные памятники”, метою якого є встановлення єдиного порядку функціонування фондів книжкових пам’яток для всіх установ-фондоутримувачів у країнах – членах СНД.

У параграфі 2.3. – “Сучасні російські програми щодо книжкових пам’яток” – розкрито наповнення проектів “Пам’ять Росії” та підпрограми “Книжкові пам’ятки РФ” Національної програми збереження бібліотечних фондів РФ (2000 р.). Програма “Пам’ять Росії” (2.3.1) відповідає міжнародній програмі ЮНЕСКО “Пам’ять світу” і є, серед аналогічних інших національних програм, складовою її частиною. Вона передбачає реставрацію та консервацію окремих документів і колекцій, розширення доступу до них усім вітчизняним та іноземним користувачам за допомогою застосування новітніх технологій, у т. ч. електронних, і сприяння тим самим розвиткові науки, культури, освіти. Критеріями щодо відбору книжок тут визнані: кодикологічна чи друкарська унікальність; лінгвістична, літературна, культурна, історична, матеріальна, естетична чи художня цінність; фізичний стан документів та колекцій (необхідність термінових заходів щодо їх спасіння), важливість збереження комплексу документів, а також важливість збереження документів у комплексі із засобами їх зберігання (приміщення, меблі); загроза пошкоджень або розкрадання. Об’єктами програми на першому етапі є: слов’янські першодруки – книжки, надруковані кириличним шрифтом у ХV – першій чверті ХVІ ст.; давньоруські рукописні книги; цінні давні рукописи зі згасаючими текстами; російський лубок (народні картинки), плакат, перші карти Росії.

Підпрограма “Книжкові пам’ятки” (2.3.2) має такі основні завдання: розробку відповідної нормативно-правової бази; формування єдиного фонду книжкових пам’яток РФ як системи взаємодоповнюючих фондів різних установ (бібліотек, музеїв, архівів); створення банку даних “Фонди книжкових пам’яток Росії”; організацію Зводу книжкових пам’яток РФ, що має означати здійснення централізованого обліку книжкових пам’яток на рівні видань і примірників; укладання Державних реєстрів пам’яток – взяття під особливу державну охорону найбільш цінної частини книжкового культурного спадку; наукове та методичне забезпечення роботи; підготовку кадрів. У дисертації докладно представлено найголовніший для цієї справи російський документ – “Положення про книжкові пам’ятки”.

Аналіз розглянутих документів (світових, загальноєвропейських, СНД, Росії) дозволив зробити такі висновки: увага світового співтовариства до книжкових пам’яток, насамперед давніх, які є свідками та носіями книжкової культури, освіти, науки, літератури минулого, є загальнопоширеним явищем; усвідомлення нагальної потреби робіт щодо збереження книжкової спадщини, обліку її не тільки на рівні окремої бібліотеки, мережі бібліотек чи навіть держави, але й на рівні континенту та загалом світу є об’єктивним явищем, яке назріло історично, має для цього теоретичні підвалини та, нарешті, технічні можливості. Базові поняття, які використовуються в цих документах, визначаються різними термінами, що свідчить про наявність неузгоджених питань. Термін “документальний спадок” включає не тільки книги; визначення “книги періоду ручного пресу (друку)” стосується тільки стародруків; “рідкісна, цінна книга”, “книжкова пам’ятка” – не містять чітких критеріїв їх однозначного розуміння. Таким чином, при поверховій схожості завдання в наведених програмах різняться. Якщо Консорціум європейських наукових бібліотек збирає дані про всі примірники друкованих в Європі видань до 1830 р., що збереглися, то програма “Пам’ять світу” не збирає дані про всі книжкові пам’ятки, наприклад, XV ст., а тільки про окремі, унікальні примірники. Натомість “Пам’ять світу” планує виготовлення копій високого рівня зареєстрованих нею пам’яток, а Консорціум тільки зводить бібліографічну інформацію. Росія ж укладає електронний Загальноросійський звід книжкових пам’яток, який включає три реєстри: “Фонди книжкових пам’яток Росії”, “Книжкові пам’ятки-колекції” та “Одиничні книжкові пам’ятки”, а також планує виготовлення електронних та факсимільних копій на комплекси пам’яток, тобто ставить ідеально широкі завдання обліку та збереження книжкових пам’яток.

Розділ 3 дисертації – “Законодавство України щодо книжкових пам’яток” – містить аналіз Законів та правових актів, які регулюють збереження, інформаційне розкриття, оцінку й використання пам’яток історії та культури (3.1), а також завдання та проблеми створення Державного реєстру книжкових пам’яток України (3.2). Доведено, що в державі напрацьована істотна юридична база документів, які регламентують ставлення до книжкових пам’яток. Є основні підвалини для проведення єдиної державної політики в галузі виявлення, дбайливого зберігання та зведення в національному масштабі інформації про пам’ятки історії та культури, в т. ч. рідкісні та цінні книжки, що зберігаються в Україні. Безумовно, потрібний цілий ряд методичних рекомендацій і щодо уніфікації опису за категоріями пам’яток, і щодо їх фінансової оцінки. Доцільною, на нашу думку, є підготовка підзаконного акту “Про книжкові пам’ятки” до “Закону України про бібліотеки та бібліотечну справу”, що надало б юридичного статусу цим пам’яткам і поставило б їх, одночасно, в один ряд з іншими пам’ятками, в т. ч. нерухомими. Слід підкреслити, що в Законах “Про охорону культурної спадщини”, “Збереження об’єктів культурної спадщини” та багатьох інших документах серед пам’яток культурної спадщини книжкові пам’ятки навіть не називаються, що, на наше переконання, потребує відповідного доопрацювання.

На нинішньому етапі пріоритетним напрямом є створення загальнодержавного реєстру “Книжкові пам’ятки України” як частини Державного реєстру національного культурного надбання, для чого потрібна єдина методика експертизи та опису книжкових пам’яток, висока кваліфікація посадових осіб, які здійснюватимуть цей опис, належна матеріально-технічна база, єдине програмне забезпечення, а також вирішення цілого комплексу проблем щодо створення оптимальних умов зберігання пам’яток та їх безпеки. Досвід роботи у цій ділянці дозволив зробити такі попередні висновки: укладання Державного реєстру одиничних книжкових пам’яток (на рівні видань і примірників) – робота довготривала, на десятиліття. Реальний шлях – відпрацювання окремих розділів реєстру: інкунабул, палеотипів, рукописних книг, кириличних видань і т. ін. Окрім того, потрібно пам’ятати, що реєстр – це форма коротких бібліографічних записів, різновид бібліографічного списку видань і кількості їх примірників, на відміну від наукових каталогів книжкових пам’яток (усіх примірників), які також потрібно створювати. Але представлення в єдиному державному реєстрі ґрунтовних описів усіх примірників книжок, що становлять національне культурне надбання, є поки що нереальним фізично, це б істотно загальмувало створення Державного реєстру.

Друге, а вірніше перше (воно логічно повинно передувати попримірниковому обліку) – пофондовий облік пам’яток. Без такої інформації, котра повинна містити невеликі статистичні довідки про кількісний склад пам’яток (за тими категоріями, які представлені в “Інструкції про порядок відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань з бібліотечних фондів до Державного реєстру національного культурного надбання”), а також правильну сучасну назву установи, її адресу та ін., не можна уявити навіть порядок цифр загальної кількості книжкових пам’яток у державних фондах, їх місцезнаходження.

Внесення до Державного реєстру невеликих за обсягом (1 с.), але переконливих описів колекцій, що в сукупності являють собою книжкову пам’ятку, з коротким обґрунтуванням її цінності, повинно, на нашу думку, становити окремий розділ реєстру. Ця інформація дозволить на даному етапі зафіксувати книжкові пам’ятки на колекційному рівні, надати їм відповідного статусу книжкових пам’яток, які становлять цінність і особливо охороняються державою, не підлягають розформуванню, переміщенню, вивезенню за кордон і т. п. Наявність на пересічній книжці печатки, штампа, екслібриса колекції, що внесена до Державного реєстру, автоматично виключає можливість її законного вивезення з України, надає їй статус пам’ятки. Таким чином, можна зосередити увагу на описі та реєстрації в Державному реєстрі одиничних пам’яток, що не входять до історичних чи меморіальних колекцій, відклавши попримірникові описи колекційних книжок на майбутнє, коли буде виконаний основний обсяг робіт.

Саме таким чином – на рівні фондів, на рівні колекцій, на рівні видань, зі структуруванням останнього за пам’ятками світового, державного та місцевого рівнів – є реальним досягнення комплексного підходу до обліку книжкових пам’яток в Україні. Ці завдання мають дійсно загальнодержавне значення, є дуже актуальними і з огляду на аналогічні міжнародні програми, і з огляду на випадки крадіжок книжкових раритетів.

У четвертому розділі – “Дослідження книжкових пам’яток – книгознавчий напрям у бібліотекознавстві” – розглянуто традиційні критерії відбору рідкісних та цінних видань у бібліотеках (4.1) і сучасні книгознавчі погляди і визначення щодо книжкових пам’яток (4.2). Робота з бібліотечними фондами книжкових пам’яток є одним з видів книгознавчої діяльності в бібліотечній справі. Необхідність формування фондів книжкових пам’яток національної й світової історії та культури усвідомлена суспільством і не викликає принципових заперечень. Виокремлення та державна реєстрація книжкових пам’яток є важливим напрямом бібліотекознавчих та книгознавчих досліджень. На перший план тут виходить функція відбору або експертизи цінності окремої книги чи зібрання в цілому.

У п. 4.1. зазначено, що визначення рідкісності та цінності видань не може бути єдиним і однозначним для всіх книгосховищ на всі часи. Поняття це історичне, воно зазнає постійних змін (як правило, в бік збільшення) в міру розширення знань. Проте є групи видань, які безумовно підлягають виділенню до відділів рідкісних книг будь-яких бібліотек. Загальноприйнятим критерієм є давність, яка диктує необхідність обережного та уважного ставлення до видань перших сторіч друкарства. Отже, стародруки – загальновизнана категорія рідкісних книг. Всі великі бібліотеки світу, що мають відповідні фонди, виокремили як особливі збірки фонди інкунабул, палеотипів, видань найвидатніших європейських друкарів ХVІ–ХVІІІ ст. Як правило, колекції стародруків формувалися ще за шрифтовою ознакою: латиниця, кирилиця, глаголиця тощо. Не менш вагомою в історичному та науковому плані є колекції так званого гражданського друку ХVІІІ– початку ХІХ ст.

Видання пізніших періодів включаються до фондів названих структурних підрозділів вибірково, головним чином на підставі ціннісних характеристик. Більша частина ознак стосується не фізично рідкісних книжок, а рідкісних у значенні цінних, тобто насамперед до уваги береться загальнокультурна цінність книги. Сама по собі малотиражність ще не робить книгу цінною. Зведені національні каталоги, бібліографічні репертуари, що створюються в багатьох країнах (тому ця діяльність і є такою актуальною), згодом дадуть уявлення про кількість збережених примірників у найбільших бібліотеках світу, але навіть і тоді визначити кількість існуючих примірників певного видання загалом, включаючи приватні зібрання, неможливо. Таким чином, рідкісність в історико-культурному смислі не вичерпується математичним визначенням за кількістю збережених примірників, хоча й він повинен враховуватись. Відомий в історії парадокс – найрідкіснішими виявляються, як правило, не малотиражні, а масові, розраховані на найширше коло споживачів видання (букварі, календарі, пісенники, кулінарії). Погана збереженість сьогодні є наслідком їх успіху в минулому. Підсумовуючи теоретичні напрацювання та практичний досвід, набутий як бібліофілами, так і бібліотекарями, що працюють з такими фондами, в дисертації представлено автором власну класифікацію рідкісних видань ХІХ–ХХ ст.

Але й серед тих видань, що визнаються цінними, є більш і менш цінні. Найбільшу рідкісність становлять примірники, максимально близькі до свого первісного вигляду, включаючи оправу (обкладинку, суперобкладинку), обріз берегів, форзац. В дисертації наведено приклади особливо рідкісних і цінних книг із фондів відділу стародруків та рідкісних видань НБУВ.

Термін “книжкова пам’ятка” (рос. книжный памятник), уведений в науковий обіг Науково-дослідним відділом рідкісної книги РДБ, останніми роками набув розповсюдження. Пам’яткою можуть бути: 1) всі примірники тиражу, що збереглися, якщо саме видання визнано пам’яткою друку; 2) особливий примірник видання, котре саме не є пам’яткою; 3) примірники друкованої продукції, що входять до історично складеного комплексу – бібліотеки установи, вченого, бібліофіла – і оцінюються як пам’ятки лише в рамках цього комплексу, оскільки в такому зібранні, з одного боку, відбивається епоха, а з другого – особистість збирача. Зіставлення базових термінів “рідкісна” й “цінна” з новим терміном “книжкова пам’ятка” показало, що останній ближчий за значенням до поняття “цінна” книга. Термін “книжкова пам’ятка”, як і його синоніми, теж є багатозначним, проте він має свої переваги: передбачає правовий статус такої книги і виявляє суть книги-пам’ятника – її історичну значимість.

Одиничними книжковими пам’ятками є рукописні книги, стародруки та окремі примірники інших друкованих видань. Серед рекомендованих критеріїв відбору книжок–пам’яток історії та культури вчені виділяють хронологічний, історичний, меморіальний, мовний і принцип винятковості (неординарності видання), а також критерій повноти або комплексності колекції. Крім того, застосовуються соціально-ціннісні, кількісні та документальні критерії.

Хронологічний критерій визначення книжкових пам’яток, про який йшлося вище, є дещо формальним щодо відбору рідкісних та цінних видань у бібліотечних фондах, що, слід погодитись, є зручним для узгодження та уніфікації підходів у загальнодержавному масштабі. Пріоритетним для нашої держави ми вважаємо також українознавчий підхід. Це означає найбільш повне збирання україніки: видань українською мовою; видань, виданих в Україні; видань, які змістом стосуються України; авторів-українців тощо. На нашу думку, у відділах рідкісних книг великих бібліотек потрібно в першу чергу зосереджувати україніку (до 1922 року включно). Така конкретна межа обумовлена, з одного боку, закінченням періоду визвольних змагань, видання якого апріорі є дуже рідкісними й цінними, а з другого боку, становленням системи книговидання в Україні, її одержавленням, збільшенням друкованої продукції, поступовою її ідеологізацією і, нарешті, бібліографічною фіксацією Книжковою палатою. Таким чином, ми вважаємо рідкісними і цінними всі українські та українознавчі видання ХІХ – початку ХХ ст. Такий підхід є історично справедливим щодо вітчизняної книги, об’єктивним, і дозволить фондоутворювачам спростити експертизу та відбір книжок до відповідних підрозділів й, одночасно, до Державного реєстру книжкових пам’яток за цим критерієм.

У роботі наголошено також на розумінні національної стародрукованої книги щодо України. Найбільш розповсюджене уявлення – українськими вважаються кириличні стародруки. Але з історії книги добре відомо, що в українських землях одночасно активно друкували книжки латинським шрифтом – польською, латинською мовами, зокрема, твори з природознавства, техніки, сільського господарства, медицини. Таким чином, видані друкарнями на терені України книги є українськими, незалежно від того, якою мовою вони надруковані. На пильну увагу книгознавців заслуговують і видання, що вийшли за межами України, але були призначені для українських читачів, наприклад, книги, надруковані Ш. Фіолем у Кракові 1491 року.

Щодо інших ознак, які можуть зробити книгу книжковою пам’яткою, абсолютних критеріїв немає, застосовується експертиза, яка має виявити ті ознаки рідкісності чи цінності, що роблять дане видання пам’яткою історії та культури певної епохи, тобто ці критерії є до певної міри умовними. В дисертації наголошено: поняття рідкісності й цінності повністю не збігаються, а доповнюють одне oдне. Так, зокрема, відомо, що революція штучно зробила багато книжок рідкісними, але не всі вони є цінними. Проте значна їх частина, підпільні видання часів Великої Вітчизняної війни, “самвидавівські” книжки “шістдесятників” – це безумовно пам’ятки історії та культури свого часу, книжкові пам’ятки. Отже, однією з ознак рідкісності та цінності можна вважати нелегальність (контрафактність) виходу видання в світ.

Наступний критерій визначення книжкових пам’яток – шедеври поліграфії та книжкового мистецтва. Цінними ми вважаємо явно малотиражні видання, присвячені коронаціям, підносні примірники. Шедеврами поліграфії є також літографовані видання, коли кожна сторінка гравірувалася на камені, вірніше – на каменях, оскільки друк кольоровий; цільногравіровані видання, зокрема – чудові ботанічні чи географічні атласи. Шедеврами поліграфії можна назвати й мініатюрні видання висотою блока до 7 см, а також величезні фоліанти, які завжди були рідкісними і, зазвичай, чудово оформленими. Книжковими пам’ятками є бездоганні бібліофільські видання, як правило, з нумерованими примірниками мінімального тиражу; так звані подарункові видання поліпшеної якості, започатковані в середині ХІХ ст.; видання, ілюстровані кращими художниками, які є зразковими, безвідносно до того, до якого мистецького напряму належать. Пам’яткою можуть бути видання-підробки, псевдовидання.

Безумовно, не зважати зовсім на зміст книжок не можна. Зібрані в колекції рідкісних книг прижиттєві видання О. С. Пушкіна чи максимально повна збірка всіх видань “Кобзаря” Т. Г. Шевченка, літературні альманахи ХІХ ст. – дійсно цінні видання, перевірені часом.

Визначення складу фондів рідкісних і цінних видань, принципів їх комплектування є одним з важливих питань книгознавства. Наука про книгу не повинна бути чимось замкненим, якоюсь абстрактною філософією, а повинна перебувати в тісному зв’язку з практичною книжковою діяльністю, з професійною книгознавчою роботою у найрізноманітніших її видах. Практична діяльність з формування, збереження й пропаганди книжкових пам’яток служить фактичною основою для розв’язання методологічних, історіографічних та джерелознавчих проблем історії книги як наукової дисципліни, для дослідження проблем цінної книги (книжкової пам’ятки) як специфічного аспекту дослідження книги в бібліотеках. Історія книги, якою займаються відділи стародруків та рідкісних видань, на сьогодні має вже певні риси самостійної історико-книгознавчої науки, або історичного книгознавства. Предметом історичного книгознавства, як визначила ще на початку 70-х рр. ХХ ст. Н. В. Варбанець, є дослідження тих категорій видань і примірників, які самі по собі, незалежно від змісту чи стану тексту, за різними ознаками (епохою виникнення, способом виробництва, особливою роллю в історії книги, в історії культури чи громадського життя, оформленням, особливостями своєї долі) мають значення історичних першоджерел і пам’ятників (пам’яток), тобто того, що умовно й досі часто визначається поняттям “рідкісна книга”. Вивчення рідкісних та цінних видань спроможне збагатити як книгознавство, так і бібліотекознавство, і бібліофілію, оскільки вводить у обіг масив найцікавіших, інколи унікальних даних.

Комплекс питань, пов’язаних з книжковими пам’ятками, дозволяє говорити про систему дослідження книжкових пам’яток, яка пропонується в даній роботі – на стику книгознавства (і історії книги), бібліотекознавства (в т. ч. фондознавства), основ консервації та реставрації документів, бібліографознавства, бібліофілії, мистецтва книги, музеєзнавства, а також пам’яткознавства. Весь цей комплекс у сукупності ми назвали книжковим пам’яткознавством.

Розділ 5 присвячено Проблемам збереження та інформаційного розкриття фондів книжкових пам’яток. Вимоги до зберігання книжкових пам’яток представлено в розділі 5.1. Бібліотеки є, насамперед, установами культури, і книга є в першу чергу предметом культури, а разом з тим носієм інформації. З цієї точки зору бібліотечні фонди є сукупністю предметів книжкової культури. Книга виховує і своїм зовнішнім видом, і станом, тому її естетичний вигляд є дуже важливим. Отже, збереження фондів книжкових пам’яток – це збереження книжкової культури в цілому.

У дисертації представлено теоретичні засади зберігання книжкових пам’яток, поняття консервації (5.1.1). Наведено дефініції термінів “зберігання”, “збереженість”, “збереження”, котрі при загальній близькості звучання означають різні речі, а також розкрито наповнення термінів “консервація”, “стабілізація”, “реставрація” щодо книжкових пам’яток. Під збереженням книжкових пам’яток розуміється їх зберігання у (наскільки це можливо) повному обсязі первісних характеристик і важливих у історико-культурному відношенні особливостей, набутих у процесі побутування книги. Книжки в історичних оправах чи обкладинках, з маргінальними записами, зі вкладками, вклейками, закладками, форзацами зі склеєних разом, замість картону, стародрукованих чи рукописних аркушів – усе це складає, поряд з текстом, невід’ємну частину цінності примірника й підлягає збереженню. В силу вказаних особливостей завдання збереження наукової та матеріальної цінності рідкісних книжок не може бути в достатній мірі забезпечене режимом, установленим для загальних бібліотечних фондів (який ґрунтується на активності обігу кожної одиниці зберігання). Це вимагає спеціальної культури зберігання, створення для таких відділів системи особливих умов.

Зберігання книжкових пам’яток у бібліотеках сфокусовано в двох напрямах: консерваційних або реставраційних методах збереження оригіналу та переведенні одиниці зберігання на мікрофільм або цифровий формат для збереження інтелектуального змісту й уявлення про зовнішність оригіналу (створення копії). Технології, що супроводжуються зміною матеріальної основи документа й викликають подеколи втрату його автентичності, змінилися в наш час позицією мінімального втручання. Дедалі більш актуальною стає превентивна консервація, під якою слід розуміти створення нормативних умов зберігання.

Неминуче старіння книги, її пошкодження в процесі використання примушує вести пошук нових форм, методів і способів закріплення та консервації інформації. Питанням збереження інформації, що міститься в книжкових пам’ятках, присвячено параграф 5.1.2. Копіювання всього фонду книжкових пам’яток є на сьогодні нереальним. Основні підходи до розв’язання цієї справи – вибірковість при відборі книжкових пам’яток для копіювання (мається на увазі унікальність, збереженість, інформативність); недопустимість створення копії за рахунок погіршання збереженості оригіналу; використання програм та інформаційних систем, спроможних відтворити точну копію друкованого видання та ін.

Окреме питання – безпека фондів книжкових пам’яток (5.1.3). Мається на увазі сукупність правових, інженерно-технічних, організаційних, режимних, оперативно-пошукових та інших заходів, які запобігають утраті книжкових пам’яток унаслідок крадіжок, фактів вандалізму, аварій техногенного характеру, стихійних лих, інших небезпечних обставин та дій. Правильному формуванню, збереженню й використанню рідкісних та цінних видань сприяє чіткий облік. У зв’язку з тим, що багато стародруків становлять конволюти, де можуть знаходитися від 2-х до сотні аліґатів, дещо складніше вирішується питання стосовно одиниць обліку. Важливою є не тільки кількість назв і примірників, як взагалі в бібліотеках, але, як у музеях, кількість одиниць зберігання. Саме звідси випливає, що у відділах стародруків та рідкісних видань, окрім загальних облікових документів, потрібні ще або описи колекцій (як у архівах), або паспорти колекцій, де будуть прораховані всі параметри певного зібрання. У відділах рідкісних книг перевірки наявності фондів повинні бути регулярними.

У дисертації (п. 5.2) розглянуто також основні принципи бібліографування книжкових пам’яток. Наголошено, що ефективність інформації про фонди книжкових пам’яток може бути досягнута організацією трирівневого бібліографічного обліку: на рівні фондів, видань, примірників. Облік на рівні фондів є обов’язковою умовою організації роботи в плані загальнодержавного обліку книжкових пам’яток, адже без інформації про те, де, в якій кількості, в яких умовах перебувають цінності, не може бути чіткої державної політики щодо їх збереження. Другий рівень – Державний реєстр книжкових пам’яток на рівні видань (як розділ Державного реєстру національного культурного надбання). Окрім основної мети – зафіксувати книжкові скарби в державних фондах, він зможе, сподіваємося, доповнити існуючу інформацію щодо репертуару української книги, насамперед ХVІ–ХІХ ст. Третій рівень деталізації бібліографічного обліку книжкових пам’яток – опис кожного примірника. Даний принцип, з огляду на велику кількість друків, доцільно в першу чергу застосовувати для опису унікальних та фізично рідкісних видань (2–3 примірники в світі), а також для примірників з цінними автографами, екслібрисами, маргінальними записами, з унікальним оформленням саме цього примірника. Ще один шлях – поступовий детальний опис усіх примірників окремих колекцій, наприклад, інкунабул, палеотипів, певних друкарів чи видавничих фірм: Івана Федорова, друкарні Києво-Печерської лаври, Альдів, Етьєнів, Плантена, Ельзевірів тощо. У перспективі – детальний, попримірниковий опис усіх книжкових пам’яток, проте реально, в умовах значних фондів певної бібліотеки (зокрема, Національної) й держави загалом і недостатньої кількості кадрів, це справа майбутнього, вирішення якої можливе з часом за умов використання новітніх електронних технологій.

Сьогодні, коли на порядку денному стоїть об’єднання інформації про наявні в країні книжкові пам’ятки, на перше місце висувається проблема уніфікації описів, створення системи певних стандартів, інструкцій, методичних рекомендацій, єдиних для всіх бібліотек. Опис книги як книжкової пам’ятки включає в себе: 1) максимально повне відтворення джерела для однозначної ідентифікації; 2) максимально точну формулу фізичного стану книги – це є охоронний документ на раритет; 3) вказівку на причину включення книги до колекції, якщо вона не випливає з хронологічних параметрів колекції.

У роботі наведено основні методичні підходи до атрибуції й опису різних типів стародруків та рідкісних і цінних примірників ХІХ–ХХ ст.: кириличних стародруків (5.2.1), іноземних стародруків (5.2.2), нелегальних дореволюційних видань (5.2.3), книжкових пам’яток ХІХ–ХХ ст. (5.2.4). Звернуто увагу також і на опис колекцій – книжкових пам’яток. Оскільки пам’яткою історії та культури може бути не тільки окремий примірник, але й відповідна колекція, то й об’єктом опису можуть бути не лише окремі книжкові пам’ятки, але також їх групи та комплекси (зібрання, колекції, особові архіви, приватні бібліотеки). Методика виокремлення й опису попримірникового та колективного рівнів суттєво відрізняється. На бібліотечні колекції та зібрання, які є колективними пам’ятками історії та культури, насамперед на ті, в яких значну частину фондів займають рідкісні й цінні видання, потрібно укладати паспорти.

Отже, незважаючи на деякі розбіжності в трактуванні та відборі рідкісних видань, у бібліотечній практиці вирішено першочергове завдання: виокремлення значного масиву раритетів, вироблення певних правил щодо їх зберігання й використання: такі видання не видаються на абонемент, не може й бути мови про відкритий доступ до фондів рідкісних видань. Таким чином, у діяльності бібліотек утверджуються архівні та музейні тенденції щодо певної категорії документів – книжкових пам’яток.

ВИСНОВКИ

1) Проведене дослідження проблеми виявило, що книгознавча галузь, пов’язана з вивченням книжкових пам’яток, вступила в такий період свого існування, коли різноаспектні дослідження та накопичений величезний емпіричний матеріал набули самодостатнього значення і потребують теоретико-методологічного опрацювання, узагальнення та трансформації в теоретичне знання.

2) Розгляд історії, теорії та практичної діяльності з рідкісними й цінними виданнями (книжковими пам’ятками) в бібліотечних фондах свідчить про формування книжкового пам’яткознавства як окремого напряму книгознавчої роботи в бібліотеках і самостійної галузі історико-книгознавчої знання з тенденцією виокремлення у самостійну дисципліну, що ґрунтується на засадах загального пам’яткознавства.

Розроблено теоретико-методологічні основи книжкового пам’яткознавства, котре визначається як комплексна наукова дисципліна, що поєднує певні здобутки та методи історичної науки, пам’яткознавства, книгознавства, історії книги, бібліотекознавства, бібліографознавства, мистецтвознавства, музеєзнавства та інших спеціальних історичних дисциплін, а також наукових основ реставрації і консервації книжкових пам’яток. Об’єктом виступають книжкові пам’ятки, які виділяються за системою критеріїв. Предметом і основними завданнями книжкового пам’яткознавства є виявлення, вивчення та зберігання книжкових пам’яток у фондах бібліотек, музеїв, архівів, їх популяризація, укладання реєстрів та каталогів пам’яток, паспортизація колекцій.

Книжкове пам’яткознавство має дуалістичний характер, оскільки одночасно є частиною пам’яткознавства та книгознавства. Як частина загального пам’яткознавства воно може бути визначене як спеціальне пам’яткознавство, а як частина книгознавства становить історико-книгознавчий напрям у бібліотекознавстві. Як система знань і галузь діяльності книжкове пам’яткознавство цілком поширюється на архівну та музейну сфери діяльності, хоча вони й мають свою пам’яткознавчу специфіку.

3) Запропонована концепція книжкового пам’яткознавства включає, з одного боку, всі найбільш раціональні аспекти теоретичних книгознавчих, бібліотекознавчих, бібліофільських і пам’яткознавчих концепцій, а з другого – спрямована на безпосереднє застосування науково обґрунтованих підходів і методів роботи з рідкісними й цінними книгами у практиці бібліотечної діяльності з фондами книжкових пам’яток. Теоретична база стає підґрунтям практичної роботи у відділах рідкісних книг наукових бібліотек, а також книгознавчих досліджень книжок – пам’яток історії та культури взагалі. Таким чином, книжкове пам’яткознавство можна, як прийнято в пам’яткознавстві загалом, поділити на теоретичне й практичне.

4) Аналіз виникнення, становлення й розвитку наукових знань стосовно різних категорій книжкових пам’яток дозволив визначити ядро системи знань щодо рідкісних і цінних книг, окреслити структуру цієї системи, що складається з таких елементів: сукупність критеріїв визначення рідкісних та цінних книжок, нормативно-правова база їх наукової експертизи, понятійний апарат, виявлення та організація фондів книжкових пам’яток у бібліотеках, їх облік, система збереження та єдині засади формування інформаційного ресурсу.

5) Розвинуто застосування терміну “книжкова пам’ятка” (введеного в обіг російськими книгознавцями в кінці 80-х рр. ХХ ст.), який ставить книжкові пам’ятки в один ряд з іншими пам’ятками історії та культури – археологічними, образотворчими, архітектурними, документальними та ін. З огляду на історію та специфіку українського книговидання й використання запропоновано розуміння книжкової пам’ятки відносно українських друків: вважати книжковими пам’ятками всі українські книжкові видання до 1922 року – часу становлення державної реєстрації друкованої продукції; шляхом експертної оцінки визначати українські книжкові пам’ятки до кінця 1945 р., більшість яких на сьогодні є рідкісними, оскільки значна частина видавничого репертуару цього часу була знищена з політичних причин і у зв’язку з війною та окупацією України. Теоретично книжковими пам’ятками можуть бути визнані й певні видання та примірники пізнішого часу, що також визначає експертиза. Підкреслено також розуміння, що українськими стародрукованими пам’ятками є не тільки кириличні стародруки, але й усі видання, випущені будь-якими шрифтами чи мовами на території етнічних українських земель, а також україномовні видання або книжки, надруковані для українського населення.

6) У дисертації представлено систематизоване книгознавче знання про принципи, методи та способи пізнання рідкісних і цінних книг, теоретичне наповнення дефініцій “рідкісна”, “цінна”, “особливо цінна”, “унікальна книга”, “стародрук”, “книжкова пам’ятка”, основні етапи та напрями розвитку понятійного апарату. Запропонована адекватна терміносистема для уніфікації існуючих понять з теми дослідження, уточнено їх розуміння, представлено власну класифікацію рідкісних видань і примірників.

Доведено, що поняття “рідкісна” й “цінна” стосовно до книг не є синонімами: книга може бути рідкісною, проте не цінною, і навпаки. Лише поєднання цих двох складових робить книгу пам’яткою історії та культури або книжковою пам’яткою. Таким чином, не кожна фізично рідкісна книга є книжковою пам’яткою. З іншого боку, книжковою пам’яткою певної епохи чи певного суспільства в конкретний історичний період може бути пересічна книжка, зовсім не рідкісна, яка, проте, становить матеріальну пам’ятку свого часу і без якої представити адекватно розвиток суспільства, науки, культури у той чи інший період неможливо.

7) Проаналізовано факти з історії великих бібліотек Західної Європи, Росії, України й встановлено чітку закономірну тенденцію – виокремлення рукописів, стародруків і рідкісних видань із загальних фондів і організацію відповідних структурних підрозділів з метою створення таким книжкам особливих умов зберігання. На підставі архівних документів з історії Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського доведено, що організація тут від самого початку існування книгозбірні відділів рукописів і стародруків, а дещо пізніше підвідділу раритетів при відділі стародруків, було в руслі загальносвітової практики, схваленої спеціалістами на міжнародному рівні й закріпленої в рішеннях Конгресу бібліотечних працівників у Брюсселі ще 1923 року. Досвід Бібліотеки є моделлю розвитку теоретичних та практичних питань книжкового пам’яткознавства.

8) Аналіз сучасних світових, корпоративних і регіональних програм, які стосуються пам’яток історії та культури, зокрема – книжкових пам’яток, переконливо довів важливість діяльності щодо збереження, обліку, опису, інформаційного розкриття рукописних книг, стародруків та рідкісних видань, у т. ч. через укладання зведених баз даних пам’яток і виготовлення їх повнотекстових копій. Усвідомлення нагальної потреби робіт щодо збереження рукописної та книжкової спадщини, обліку її не тільки на рівні окремої бібліотеки, мережі бібліотек чи навіть держави, але й на рівні континенту чи загалом світу є об’єктивним явищем, яке назріло історично, має для цього теоретичні підвалини та технічні можливості.

Встановлено, що завдання програм та їх наповнення значно відрізняються. Базові поняття, які використовуються в розглянутих програмах (документальний спадок, книги періоду ручного пресу, рідкісна, цінна книга, книжкова пам’ятка та ін.), визначаються різними термінами, що свідчить про наявність неузгоджених питань. Це негативно впливає на розвиток книжкового пам’яткознавства як наукової дисципліни та потребує реальної співпраці в цій галузі.

9) Характеристика нормативно-правової бази, що регулює правові відносини у бібліотечній та культурній сфері України, показує зростаючу увагу держави до книжкових пам’яток, проте певні проблеми, названі в дисертації, лишаються.