КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КУДРЯ Ігор Георгійович

УДК 141.7

СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОСТКАПІТАЛІСТИЧНОГО

СУСПІЛЬСТВА: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - кандидат філософських наук, професор

СКРИПКА Петро Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра філософії гуманітарних наук.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

член-кореспондент НАН України

МИХАЛЬЧЕНКО Микола Іванович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України,

відділ теоретичних та прикладних проблем політології,

головний науковий співробітник;

кандидат філософських наук, доцент

КОЗЛОВСЬКИЙ Віктор Петрович,

Національний університет „Києво-Могилянська Академія”,

кафедра філософії та релігієзнавства.

Провідна установа: Національний технічний університет України

„Київський політехнічний інститут”, м. Київ.

Захист відбудеться ” 28 ” березня 2005 р. о ” 14 ” годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 327.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розісланий ” 24” лютого 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Необхідність змістовного перегляду й уточнення основних теоретичних моделей аналізу феномена постіндустріальної цивілізації набула останнім часом особливої актуальності в зв’язку з тими новими тенденціями її формування, які виявились в умовах прискореної глобалізації світу. Одним із найперспективніших напрямків дослідження на цьому шляху є використання теоретичних здобутків новітніх концепцій посткапіталістичного суспільства, які прагнуть подолати однобічність теорій постіндустріального суспільства, побудованих на засадах лінійного еволюціонізму і технологічного детермінізму, завдяки широкому застосуванню можливостей культурно-цивілізаційного та глобального підходів.

Ці нові підходи в постіндустріальній парадигмі віддзеркалюють кардинальний поворот від технократизму до усвідомлення важливості культурно-ціннісних чинників, ролі й значення глобалізації у трансформації суспільства. Таким чином, відбувається формування нової теоретико-методологічної бази сучасних соціальних досліджень, спрямованих на теоретичний аналіз соціокультурних інновацій останніх десятиліть, які слід розглядати в глобальному контексті.

Теоретичні засади цього нового напрямку концептуалізації феномена постіндустріальної цивілізації, на нашу думку, заклали, зокрема, роботи П.Дракера й М.Кастельса. Об'єднує їх не тільки те, що вони ґрунтовно переосмислюють традиційні методологічні підходи теорій постіндустріального суспільства, але й те, що вони виявляють нові аспекти концептуалізації феномена постіндустріальної цивілізації, пов'язані із сучасними глобальними зрушеннями у переході до нового культурно-історичного типу суспільства, насамперед, із глобалізацією та інформаційною революцією.

Важливо також проаналізувати сучасні досягнення постмодерністської версії суспільства, здійснені в роботах французьких теоретиків постмодернізму Ж.Бодріяра та П.Бурдьє. Крім цього, потребують детального аналізу останні розробки вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо можливостей, інструментарію і меж застосування сучасних моделей модернізації в аналізі інноваційних змін на пострадянському просторі.

Звернення до концепцій посткапіталістичного суспільства, на наш погляд, дозволяє з нової дистанції, у світлі новітніх підходів дослідити сучасне суспільство, відійти від стереотипів класичного постіндустріалізму і тим самим значно розширити та актуалізувати наше сприйняття сутності, генези, і розвитку феномена постіндустріальної цивілізації.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження є роботи вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема, З.Баумана, З.Бжезинського, У.Бека, Д.Бела, П.Бергера, Ж.Бодріяра, І.Бойченка, П.Бурдьє, І.Валерстайна, Ю.Габермаса, С.Гантингтона, Ф.Гваттарі, Дж.Гелбрайта, Е.Гіденса, В.Гьосле, Ж.Дельоза, П.Дракера, Ш.Ейзенштадта, А.Етціоні, Р.Інглегарта, В.Іноземцева, М.Кастельса, П.Козловські, Е.Кочетова, С.Кримського, С.Леша, В.Ляха, Й.Масуди, М.Михальченка, Дж.Нейсбіта, О.Неклеси, Ю.Павленка, Ю.Пахомова, С.Сіденко, О.Тофлера, А.Турена, Ф.Фукуями, В.Хмелька, О.Шморгуна, Ю.Яковця, Т. Ящук тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота виконана в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України”, НДР № 01БФ041-01 „Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Мета й завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб розкрити основний зміст, виявити особливості теоретико-методологічного інструментарію та евристичний потенціал концепцій посткапіталістичної цивілізації в контексті глобалізаційної парадигми. Поставлена мета обумовлює розв'язання таких дослідницьких завдань:

- дослідити теоретичні витоки, основні напрями й тенденції розвитку новітніх концепцій постіндустріального суспільства;

- уточнити основний зміст поняття посткапіталістичного суспільства;

- здійснити порівняльний аналіз і розробити типологію сучасних концепцій посткапіталістичної цивілізації;

- виявити можливості та межі застосування сучасних теорій модернізації до аналізу інноваційних змін на пострадянському просторі.

Об'єктом дослідження даної роботи є процес соціально-філософської концептуалізації феномена постіндустріальної цивілізації.

Предметом дослідження є сучасні концепції посткапіталістичного суспільства.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять історичний, компаративний, системно-структурний та синергетичний методи. На підставі історичного підходу проаналізовано розвиток філософської концептуалізації феномена постіндустріальної цивілізації. На основі компаративного методу здійснено порівняльний аналіз і запропоновано сучасну типологію концепцій посткапіталістичної цивілізації. За допомогою системно-структурного методу, важливим елементом якого є принцип цілісності, уточнено основний зміст категорії посткапіталістичного суспільства. За допомогою синергетичного підходу розкрито можливості та альтернативність сучасних варіантів і моделей модернізації суспільства.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснено соціально-філософський аналіз основних положень концепцій посткапіталістичної цивілізації в контексті глобалізаційної парадигми, розкрито особливості теоретико-методологічного інструментарію, евристичних можливостей та меж застосування сучасних концепцій посткапіталістичного суспільства в дослідженні феномена постіндустріальної цивілізації й тенденцій її розвитку.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається в таких теоретичних положеннях:

- на підставі критичної реконструкції теоретичних джерел та засад сучасних концептуальних підходів у розробці теорій постіндустріального суспільства обґрунтовано висновок, що основний зміст нового феномена посткапіталістичного суспільства виходить у своїх істотних характеристиках за межі класичної постіндустріальної парадигми. Ці нові ознаки соціальної реальності знайшли своє теоретичне відображення, зокрема, у концепції посткапіталістичного суспільства П.Дракера, теоретичній моделі інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса та новітній постмодерністській версії суспільства. Саме в цих підходах сформульовано підвалини нового теоретичного бачення, спрямовані на подолання вузького техносцієнтизму й лінійного еволюціонізму, на широке використання культурно-цивілізаційного підходу, парадигми глобалізації;

- розкрито зміст поняття посткапіталістичного суспільства. Узагальнення й систематизація сучасних концепцій посткапіталістичного суспільства дозволили констатувати - поняття посткапіталістичного суспільства, на відміну від поняття постіндустріального суспільства, є системним визначенням інноваційних цивілізаційних змін, оскільки з'ясовує їх загальні характеристики, обумовлені інформаційною революцією та глобалізацією, що вирізняють специфіку нового культурно-історичного типу суспільства;

- здійснено порівняльний аналіз і розроблено типологію сучасних напрямків концептуалізації феномена посткапіталістичної цивілізації, серед яких виокремлено такі: засновану на культурно-ціннісних принципах становлення нового типу цивілізації (конструктивній ролі знань) концепцію посткапіталістичного суспільства П.Дракера; теорію інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса, побудовану на глобальному баченні механізмів сучасної цивілізаційної інтеграції; постмодерністську альтернативну полілінійну модель історії, втілену, зокрема, у роботах Ж.Бодріяра і П.Бурдьє, що базується на визнанні визначальної ролі культури у суспільному розвитку;

- виявлено теоретичні можливості, методологічні інструменти й межі застосування сучасних модернізаційних моделей для аналізу інноваційних трансформацій на пострадянському просторі. Показано, що в цих суспільствах соціальні зрушення не зводяться лише до модернізації західного зразка. Наголошено на амбівалентності трансформаційних процесів, оскільки вони є наслідком як модернізації радянського періоду, так і особливостей культурно-історичної ідентичності цих пострадянських країн. Обґрунтовано положення, що обмеженість класичних теорій модернізації полягає в тому, що вони повною мірою не враховують методологічно продуктивні моменти радянської моделі модернізації й специфіку цивілізаційного розвитку пострадянських суспільств. Підкреслено, що сучасні трансформації пострадянського простору слід розглядати в контексті глобалізації.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів.

Теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в розкритті основного змісту, особливостей теоретико-методологічного інструментарію, евристичного потенціалу та меж застосування сучасних концепцій посткапіталістичного суспільства в дослідженні інноваційних перетворень суспільних відносин у сучасному світі. Практичне значення полягає в можливості використання теоретичних положень та висновків дисертації як методологічної бази для подальших соціально-філософських та соціологічних досліджень посткапіталістичних моделей розвитку суспільства, а також у системі гуманітарної освіти, в розробці навчальних курсів та спецкурсів із соціальної філософії, філософії історії, соціології.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є результатом самостійної наукової роботи здобувача. Висновки й положення наукової новизни особисто отримані автором.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційної роботи обговорювалися здобувачем на методологічних семінарах кафедри філософії гуманітарних наук, науково-практичних семінарах аспірантів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та міжнародних наукових конференціях: „Дні науки” (м. Київ, філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка 1998, 1999, 2000, 2003); „Філософія права в Росії: Вітчизняна війна 1812 року й розвиток російської політичної культури” (м. Київ, 2002); VІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Творчість врятує світ” (м. Київ, 2003); „Філософія та історія філософії” (м. Київ, 2003).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені автором у 7 публікаціях, із них статей у наукових фахових виданнях – 3.

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленою метою та завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 178 сторінок, список використаної літератури містить 211 найменувань на 16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, з'ясовується ступінь наукової розробленості досліджуваної проблеми, розкривається об'єкт, предмет, мета й завдання дисертаційної роботи, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне й практичне значення, відображаються апробації й публікації результатів наукового дослідження.

У першому розділі „Поняття посткапіталістичного суспільства: теоретико-методологічні витоки та основний зміст”, який містить два підрозділи, запропоновано інваріант поняття посткапіталістичного суспільства на основі спроб поєднання П.Дракером і М.Кастельсом техніко-сцієнтистського й культурно-цивілізаційного підходу; проаналізовано теоретичні засади та основний зміст сучасних підходів до перегляду постіндустріальної парадигми і синтезу нової теоретичної моделі посттехнічної цивілізації.

У підрозділі 1.1. „Спроба поєднання техніко-сцієнтистського й культурно-цивілізаційного підходів у дослідженні феномена посткапіталізму” вказується, що наприкінці ХХ ст. соціальні теорії, побудовані на засадах постіндустріальної парадигми, зазнали кардинального вдосконалення своїх методологічних основ.

Якщо традиційні теорії постіндустріального суспільства наголошували на дослідженні зрушень у техніко-технологічному укладі конкретних високорозвинених суспільств, а головним каталізатором цих змін визнавали науково-технічний поступ, то нова хвиля постіндустріалізму – концепції посткапіталістичного суспільства – акцентують увагу на радикальних змінах культурно-історичного типу суспільства в цілому.

Становлення цього цілісного осмислення феномена постіндустріальної цивілізації, яке на нашу думку, набуває вигляду чітко визначеного повороту в парадигмі соціального дослідження пов'язане із загальною тенденцією еволюції від класичного імперативу необмеженого технічного зростання, що базувався на науково-технічній раціональності до сучасного розуміння суспільства на нових засадах постнекласичної раціональності, а саме системності й нелінійності соціального буття.

Тим самим, як підкреслено, концепції посткапіталістичного суспільства відходять від суто техніцистського підходу до вивчення соціуму й доповнюють його культурно-цивілізаційним підходом. Вони сполучають техніко-сцієнтистські і культурно-цивілізаційні аспекти в єдиний смисловий горизонт; вводять культурологічний зміст у систему сучасних соціальних досліджень, що має наслідком, як доводиться в роботі, зміни їх загальної методологічної стратегії.

Використання поняття посттехнічної цивілізації допомагає забезпечити багатофакторний підхід до вивчення сучасної соціокультурної реальності і запобігти соціологічного, технологічного та економічного детермінізму. Застосування цього терміну передбачає неможливість однозначного розмежування культурно-цивілізаційного і техніко-економічного вимірів єдиної соціальної системи.

У підрозділі 1.2. – „Від теорій постіндустріального суспільства до концепцій посттехнічної цивілізації” показано, як феномен постіндустріальної цивілізації відображався у все нових і нових змістовних визначеннях, від найпростіших, що представлені в роботах Р.Арона, Дж.Гелбрайта, В.Ростоу, З.Бжезинського, до синтетичних понять постіндустріального суспільства Д.Бела, А.Турена, О.Тофлера.

Поряд із цим, відзначаючи вагомі досягнення класиків постіндустріалізму в з'ясуванні конкретно-речового змісту історії, соціальних наслідків технічного прогресу, у підрозділі розкрито обмеженість поняття постіндустріального суспільства в аспекті рівня соціально-філософського узагальнення та абсолютизації ролі техніки.

В умовах виявлення нових проявів феномена постіндустріальної цивілізації постала необхідність у розробці нових засад концептуалізації цього феномена, які не можуть стати простим продовженням попередніх. Навпаки, вони побудовані на принципі відходу від інструментальної інтерпретації техніки, спрямовані не на констатацію тісного зв'язку між технікою і матеріальним виробництво, а на дослідження соціокультурного виміру феномена технічної цивілізації. Застосовуючи культурно-ціннісний підхід до сучасної посттехнічної цивілізації, концепції посткапіталістичного суспільства демонструють не лише обмеженість, але й неадекватність вузькотехніцистських, однобічно еволюціоністських настанов теорій постіндустріального суспільства.

Тому останнім часом з'являється все більше критичних підходів до переоцінки постіндустріалізму, що базуються на принципах аксіологічності та глобальності. На відміну від попереднього техніко-технологічного тлумачення суспільства, на перший план починає виходити широке глобально-культурне бачення, оскільки найактуальнішим у наш час є питання глобального поширення та культивування знань.

Як свідчать роботи сучасних соціальних філософів Ж.Бодріяра, Е.Гіденса, П.Дракера, Р.Інглегарта, В.Іноземцева, М.Кастельса та ін., такі підходи, які на думку автора, можна позначити одним поняттям посттехнічної цивілізації, є найбільш адекватною методологічною основою для дослідження сучасних соціальних процесів.

Це дозволило простежити теоретико-генетичний характер постіндустріальної парадигми, як поступово вона набувала свого концептуального самовизначення. В масиві надзвичайно багатого і складного соціально-філософського дискурсу були виділені ті теоретичні напрямки, які виходячи з наших сучасних уявлень становлять методологічну основу постіндустріалізму.

У другому розділі „Концептуальні засади постіндустріальної парадигми”, який охоплює чотири підрозділи, здійснено критичну реконструкцію теоретичних джерел і принципів філософської концептуалізації феномена постіндустріальної цивілізації.

Зокрема, розглядаються ліберальна модель економічного суспільства; марксистська концепція соціально-економічних формацій; веберівська традиція соціологічного дослідження впливу релігійно-етичних цінностей на господарське життя суспільства; неопозитивістські версії індустріального та постіндустріального суспільства.

На підставі проведеного аналізу у розділі розкрито роль і співвідношення техніко-економічного й соціокультурного підходів у концептуалізації поняття постіндустріального суспільства.

У підрозділі 2.1. „Лібералізм як теоретичне підґрунтя моделей економічного суспільства” розглядаються основні підходи ліберальних теорій суспільства, які вперше застосували поняття економічного до царини соціального.

Ліберальні моделі фактично наблизилися до марксистського розуміння подвійного характеру економічних відносин, що з одного боку, виступали матеріально-речовою основою суспільства, а з іншого боку, були головним чинником соціального класоутворення. Згідно ліберальній теорії економічного суспільства, основним механізмом, що забезпечує соціальну цілісність є принцип суспільного поділу праці.

Економічне суспільство в лібералізмі уявлялося як таке, що складається з сукупності індивідуальних виробників, які з необхідності вступають між собою в економічні взаємовідносини і відповідно забезпечують соціальну інтеграцію суспільства. Одне слово, цілковита свобода економічного обміну автоматично витворює соціальність, бо економіка (сфера праці – виробництва і обміну) пов'язує людей набагато тіснішими зв'язками, ніж політико-правові відносини.

І хоча роль етичних і політико-правові відносини не заперечуються в лібералізмі, проте основними суспільними відносинами є господарські, економічні відносини. Будь-яке ототожнення суспільства і держави, характерне для суспільств традиційного типу, якісно відрізняється від ліберальної моделі модерного економічного суспільства. Держава виступає в лібералізмі лише інструментом забезпечення функціонування суспільства як соціально-економічного механізму.

Коли ми аналізуємо, ліберальну теорію суспільства, то мова йде, передусім про одну з перших спроб виведення суспільства з утилітарних мотивів економічної доцільності.

Дисертант вважає, що попри свій економічний детермінізм, лібералізм має істотне соціально-філософське значення, оскільки основним предметом соціальної теорії робить поняття економічного, саме від нього бере свій початок традиція соціального дослідження економічних відносин.

У підрозділі 2.2. „Концепція матеріалістичного розуміння історії (марксизм)” розглянуто вплив марксистської теорії матеріалістичної інтерпретації історії на формування глобалістських концепцій історичного процесу. Зазначається, що К.Маркс значно розширив сферу наукового пошуку в царині соціально-філософського дослідження категорії економічного, у нього поняття суспільно-економічних відносин досягає граничного рівня обґрунтування, і розглядається як глибинний пласт буття людини, який конституює смисловий горизонт розуміння історії й суспільства.

Звернення до гранично універсального і водночас абстрактного в історії, дозволило К.Марксу інтерпретувати кожну культурно-історичну епоху як цілісність, відволікаючись від конкретного історизму, а історичний процес представити як всесвітній. Марксизм спробував сформулювати загальні закони суспільного розвитку у всесвітньо-історичному масштабі з переважним акцентом на практичній (економічній) діяльності.

Висунувши в якості основного принципу матеріалістичного розуміння історії ідею про те, що економічний базис є необхідною передумовою будь-якого суспільства, а тим самим й історії в цілому, марксизм показав, що кожна наступна стадія економічного розвитку формує основу, на якій розвивається культурна надбудова. Таким чином, поняття економічного, характеризує сутність соціального.

Діалектика матеріального і духовного вирішується марксизмом на користь матеріального. Культура є вторинною, розташовується в суспільстві так би мовити над економічним базисом – історично обумовленою сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин, таким чином, культура в марксизмі визнавалася наслідком економіки, а духовне виробництво – продовженням матеріального виробництва. Духовно-ціннісні відмінності між суспільствами трактувалися як умовності прогресивного розвитку, в принципі єдиної для всіх історії. З марксистської стадіальної концепції історії випливає, що кожна наступна історична стадія прогресивніше попередньої.

Оскільки базисною системою капіталістичного суспільства є економічна система, то основний соціальний конфлікт капіталізму, згідно К.Марксу, зосереджений навколо технічного прогресу. Типовим проявом цього конфлікту є протистояння між старими і новими продуктивними силами, що й виступає головним рушієм історії.

Таке цілісне бачення суспільства дозволяє більш повно розкрити співвідношення, взаємодію економічного і соціального в світлі аналізу їх як моментів універсального історичного процесу, так і особливих вимірів кожної конкретно-історичної форми розвитку суспільства. Власне, в констатації соціальної і економічної залежності історії людства і полягає важливий внесок марксизму у світову соціально-філософську думку.

В підрозділі підкреслюється думка, що в сучасних умовах поглиблене цілісне дослідження суспільства тісно пов'язане з подальшою теоретичною розробкою і змістовним переосмисленням категорії „суспільно-економічної формації”, яка охоплює усе багатоманіття людської діяльності. Саме в цьому аспекті, у роботі акцентується увага на тому, яке важливе значення набуває формаційний підхід до аналізу всесвітньої історії у дослідженні сучасних процесів глобалізації світу.

У підрозділі 2.3. „Культурно-ціннісний підхід як альтернатива формаційному редукціонізму” автор обґрунтовує положення щодо зростання теоретико-методологічної ролі культурно-ціннісного підходу М.Вебера, запропонованого ним у концепції соціокультурних типів раціональності, для сучасної соціальної теорії.

У роботі показана альтернативність цього підходу щодо марксистського принципу формаційного редукціонізму. Г.Зімель, М.Вебер, В.Зомбарт та представники історичної школи на основі кореляції між духовними цінностями і формами матеріально-виробничої (господарської) діяльності прагнули уникнути притаманної для матеріалістичного розуміння історії однозначної детермінації історичного процесу економічними чинниками.

Найбільш розробленою теоретичною моделлю культурно-ціннісної обумовленості розвитку капіталістичного суспільства була концепція протестантської етики і духу капіталізму М.Вебера. Його ідея щодо впливу етики протестантизму на формування капіталістичного способу господарювання є класичним зразком аналізу того, як культурний зміст впливає на напрямок соціально-економічного розвитку. На підставі релігійного фактору (домінування в певних регіонах – індуїзму, юдаїзму і конфуціанства) М.Вебер пояснив специфіку різних регіонів і держав світу.

Вони розглядали сферу господарсько-трудових відносин у безпосередньому зв'язку із ціннісно-мотиваційними аспектами праці, світоглядними позиціями людини та її морально-етичними імперативами, на відміну від марксизму, який при аналізі суспільно-економічної практики не завжди приділяв належну увагу культурним підвалинам суспільства, а навіть іноді зовсім їх недооцінював.

Таким чином, веберівська традиція розглядає поняття економічного в широкому соціокультурному контексті.

При цьому духовно-ціннісний вимір розкривається як структурне ядро всього суспільно-економічного життя, оскільки він як нормативно (ціннісно), так і генетично, на рівні етики, традицій, звичаїв, визначає ставлення людини до праці й світу в цілому.

Наголошується, що останнім часом у новітніх посткласичних моделях суспільства спостерігається звернення до аксіологічного підходу, започаткованого М.Вебером (веберівський ренесанс).

У підрозділі 2.4. „Концептуальні підвалини теорій індустріального та постіндустріального суспільства” з'ясовується сутність концепцій індустріального й постіндустріального суспільства. Зазначено, що фактично постіндустріалізм продовжує основні ідеї позитивістського неоеволюціонізму.

Тому базовим принципом теорій індустріального й постіндустріального суспільства є кореляція між прогресом природничих наук і всіма сферами соціуму, тобто на перший план висувається єдиний технологічний тип цивілізації, а цінності відіграють лише роль механізму подолання культурних розбіжностей.

Під індустріалізмом ці теорії розуміли високий рівень промислового виробництва, а перехід до постіндустріалізму пов'язували із зростанням невиробничої сфери суспільства. Виокремлюючи всередині суспільства три підсистеми: технологічну, соціальну і культурну, технократичні теорії пріоритет надавали технологічній. Звідси робився висновок, що технологічна сфера первинна і найважливіша за значенням. Соціокультурна сфера має вторинний і допоміжний характер щодо технологічної, фактично, будь-яке суспільство є тільки функцією технологічної сфери. Технологічний вимір визнавався як детермінанта суспільного розвитку.

Разом із цим, формування постіндустріальних теорій суспільства свідчить про те, що на зміну вузько технократичному підходу індустріалізму прийшло більш цілісне бачення суспільства, яке поєднують техніцизм і сцієнтизм.

Постіндустріалізм фактично заклав основи сучасної соціології техніки, оскільки прийняте в ньому широке розуміння поняття техніки і технології дозволило істотно розширити контекст соціальних досліджень за рахунок віднесення до техніки не лише матеріальних засобів праці, але й духовних навичок і знань, а також суттєво змістити дослідницький акцент з опису технологічних процесів на аналіз історичної взаємодії техніки і людини в суспільстві (вплив технічного розвитку на модернізаційні процеси, соціальну стратифікацію, економіку). Це дало підставу розробити сучасну історико-типологічну класифікацію цивілізацій (аграрна-індустріальна-постіндустріальна).

У роботі стверджується, що аналіз радикальних трансформацій останньої чверті ХХ ст. у постіндустріальній цивілізації з її глобалізацією, інформаційною революцією, занепадом моделі національної держави, ставить питання пошуку нової парадигми досліджень.

У третьому розділі „Новітні підходи в постіндустріальній парадигмі: концепції посткапіталістичного суспільства”, який складається з чотирьох підрозділів, досліджується концепція посткапіталістичного суспільства П.Дракера; теоретична модель інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса; постмодерністська версія історії; особливості застосування сучасних моделей модернізації на пострадянському просторі.

Здійснюючи систематизацію загальновизнаних посткласичних підходів, автор зосереджується на аналізі їх соціально-філософського аспекту, що дає змогу розглянути як загальні підвалини, так і специфічний зміст теорій посткапіталізму.

У підрозділі 3.1. „Глобальна інформаційна революція в контексті концепції посткапіталістичного суспільства П.Дракера” аналізується ідея глобальної інформаційної революції, яка послідовно викладена в концепції посткапіталістичного суспільства П.Дракера. Детально розкрито фундаментальне положення концепції П.Дракера про те, що глобальне розгортання інформаційної революції призводить до того, що вихідним пунктом і кінцевим результатом сучасного цивілізаційного процесу; пунктом, в якому перетинаються новітні напрямки розвитку науки, техніки, виробництва і культури, є знання.

Вивчаючи бурхливий розвиток інформаційних технологій, когнітивізацію виробничих процесів, П.Дракер в орбіту сучасного філософського аналізу вводить нове бачення соціальної роль знань як головного інноваційного ресурсу (нову продуктивну силу) цивілізації, що забезпечує глобалізацію світу. Самі знання з культурної точки зору є інтегративними за своєю природою. Сьогодні з повним правом можна казати, про існування всесвітньої цивілізації, яка, на відміну від світової цивілізації як сукупності різних культурних спільнот є загально інтегрованою системою.

Підкреслено, що знання виступають домінантою-інтегратором якісно нового синтетичного цивілізаційного цілого. Якщо історично капіталістичне суспільство було пов'язано з процесом індустріалізації, то саме інформаційна революція відкриває можливості вироблення основ цивілізації, альтернативної щодо капіталістичної.

П.Дракер зосереджує увагу на вичерпанні можливостей капіталістичної системи та її основних ресурсів (капіталу і фізичної праці), що в свою чергу призводить до припинення лінійного розвитку капіталізму і формування нового посткапіталістичного суспільства, або суспільства знань. Застосування префіксу „пост-„ в понятті посткапіталістичного суспільства обумовлено тим, що дуже важко, практично неможливо завчасно передбачити тип суспільства після проходження ним „порогової” межі (точки біфуркації); його майбутній стан розкривається в поліфонії можливих варіантів, реалізація яких залежить від впливу цілої низки різних факторів.

Зазначається, що П.Дракер істотно розширює сферу дослідження феномена постіндустріальної цивілізації, включивши до аналізу сучасного суспільства формаційний підхід, розвинутий світ-системним методом І.Валерстайна, але доповнивши його культурно-ціннісною віссю дослідження (традиція, яка була закладена ще М.Вебером). В зв'язку з цим однією з найважливіших задач П.Дракера було вироблення загальномодельного, системно-цілісного визначення феномена постіндустріальної цивілізації. Звідси випливає методологія, застосована при визначенні поняття посткапіталістичного суспільства, яка полягає у розкритті загальносистемних характеристик, що визначають відмінність посткапіталістичного суспільства (нового культурно-історичного типу) від постіндустріального суспільства.

Далі підкреслюється, що поняття посткапіталістичного суспільства є більш широкою загальнофілософською категорією, оскільки позначає новий тип цивілізації, ніж вузьке поняття постіндустріального суспільства, яке визначає лише окремий технологічний вимір суспільства. Поняття постіндустріального суспільства є занадто обмеженим, соціологічно конкретним, щоб виявити ті нові грані соціальної реальності, які осмислюються інтелектуальним дискурсом сьогодення.

Тому, на нашу думку, коли розглядається сучасне суспільство як культурно-історичний тип, або суспільно-економічний лад доцільно використовувати поняття посткапіталістичного суспільства. Водночас категорія посткапіталістичного суспільства дозволяє упорядкувати використання різноманітних трактувань феномена постіндустріальної цивілізації, виробити єдині методологічні засади для вивчення і класифікації сучасних суспільств, виявити специфіку взаємодії внутрішніх механізмів розвитку в тій чи іншій сфері суспільства, з загальносистемними тенденціями, притаманними для даного історичного феномена в цілому.

У підрозділі 3.2. „Цивілізаційний вимір концепції інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса” досліджуються особливості концептуалізації феномену глобалізації в моделі мережевого суспільства М.Кастельса. Підкреслено, що, розглядаючи сучасні цивілізаційні зміни, М.Кастельс пов'язує їх передусім із глобалізацією, тобто просторовими змінами, її континуальними й дискретними проявами – регіоналізацією та локалізацією.

Аналіз М.Кастельса базується на парадигмі глобальності, що розвиває ідею мережевої самоорганізації складних соціальних систем. Глобальна цивілізація, а також будь-які типи локальної, етнонаціональної або іншої культури ХХІ ст. побудовані по принципу відкритої мережі, в якій відбувається обмін загальнодоступними ресурсами (переважно-інформаційними). Внутрішні механізми формування цих мережевих структур у суспільстві підпорядковуються двом фундаментальним началам: децентралізації (розпад національної держави) і функціональній інтеграції (формування нових культурно-цивілізаційних ареалів).

Розглядаючи в своїй концепції нерозривну тріаду – економіку, суспільство і культуру, М.Кастельс стверджує, що концентрація на одному з цих аспектів при дослідженні соціокультурного простору є методологічно невиваженою, бо зміни в одній сфері інтегрованої системи призводять до одночасної зміни в іншій сфері. Це говорить не про визначальну роль певного фактора, а про постійну трансформацію суспільства в цілому.

На цей момент звертає увагу автор концепції інформаційного капіталізму, наголошуючи, що соціальні трансформації слід розглядати, насамперед, в контексті нової просторової конфігурації світу (горизонтальних принципів організації та інтеграції суспільств, мережевих способів трансляції знань і культури). Така конфігурація суспільства, хоча й виглядає дещо аморфно, проте внутрішні мережеві механізми, уможливлюють її більшу ефективність щодо бюрократичних вертикально організованих типів суспільства.

В цьому підрозділі показано, що в концепції інформаційно-мережевого суспільства здійснюється, так би мовити, конвергенція часового й просторового аспектів. Історичний час не береться як єдино можливий вимір розвитку й функціонування суспільства, поряд із ним визнається вагомість просторового параметра, тим самим підкреслюється значення не лише стадіальних змін історичного часу, але й змін структури історичного простору. Не випадково М.Кастельс запроваджує нову аналітичну конструкцію, позбавлену ієрархічної структури – образ мережі, який дозволяє перейти від історично-часового до структурно-просторового визначення специфіки сучасної соціальної реальності. Ця конструкція розкриває цілісність суспільного життя не в аспекті взаємодії її основних структурних компонентів (суспільних сфер), а в плані універсальних механізмів і принципів соціальної інтеграції.

Все це, на нашу думку, дозволило М.Кастельсу сформулювати доволі нетривіальну схему глобальних цивілізаційних процесів. Характерний для М.Кастельса моделеутворююча спрямованість, системно-інтеграційний підхід і прагнення до конструювання власного цивілізаційного образу на підставі мережевої пізнавальної настанови робить його одним із найбільш актуальних теоретиків постіндустріалізму.

У роботі доведено, що концепція інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса значно розширює предметне поле дослідження постіндустріальної парадигми завдяки врахуванню просторового аспекту.

У підрозділі 3.3. „Постмодерністський аналіз соціокультурних трансформацій сучасності” розкрито сучасні досягнення постмодерністської версії історії, втілені в роботах таких теоретиків постмодернізму як Ж.Бодріяр, П.Бурдьє, Ж.Дельоз, Ф.Гваттарі та ін. Підкреслено, що постмодерністський аналіз є радикальною критичною переоцінкою основних настанов класичної філософії культури Модерну, насамперед ідеї субстанціонально-прогресистського розвитку історії.

Постмодерністські антисцієнтистські принципи полілінійності та деконструкції долають закладений ще еволюціонізмом позитивістський принцип однолінійності, що спрямовував історію в одному прогресивному напрямку. Подібна постмодерністська настанова, визнаючи наявність багатьох історичних реальностей, не зводить їх одну до одної. Можна сказати, що це є намагання констатувати важливість феномену біфуркації у розвитку людської цивілізації.

Наголошено, що постмодерністські версії історії позиціонують себе щодо історизму, висувають на противагу модерністському проекту єдності історичного процесу ризомну модель різноманітності історії, яка не має єдиного центру й напряму. Сучасні форми соціальності вони пов'язують, насамперед, з інформатизацією й комунікацією, а не з класичними метанаративами інструментальної раціональності доби Модерну – капіталом, працею й модернізацією.

Звідси особливістю постмодернізму є те, що він зосереджує коло своїх досліджень на культурологічній проблематиці. Незалежно від характерних особливостей різні варіанти постмодернізму є культуроцентричними.

Постмодернізм стверджує, що сучасна соціальність є результатом не лише технічної, але й культурної діяльності, тобто він підкреслює тенденцію проникнення культури у всі сфери соціокультурного життя. Постмодерністський аналіз сучасності передбачає поліваріантність підходів у царині соціогуманітарного знання, і соціальної теорії.

Таким чином, висока евристичність застосування постмодерністського аналізу до трансформацій сучасності, на думку дисертанта, полягає не лише в констатації ним остаточного завершення культурно-історичної епохи Модерну, але й пошуку адекватних моделей та інструментів дослідження нової постсучасної доби.

У підрозділі 3.4. „Спроби застосування сучасних модернізаційних моделей у дослідженні інноваційних змін на пострадянському просторі”, який присвячено аналізу сучасних моделей модернізації, наголошується на новітніх тенденціях концептуальної переоцінки універсалістських теорій суспільної раціоналізації (модернізації), сформованих на засадах веберівського підходу.

Питання співвідношення універсального і специфічного, уніформного і багатоманітного в культурі було істотною антитезою соціальної філософії і теорій модернізації впродовж ХІХ-ХХ ст. Концептуальне оформлення цієї проблематики відбулося в ході подолання парадигми „традиційність-модернізація”, яка виявила свою очевидну неадекватність при поясненні трансформаційних процесів на теренах пострадянського простору та країнах „третього світу”.

Категорія культурної ідентичності практично остаточно витіснила категорію традиції як обмежене поняття для аналізу сучасних радикальних змін в країнах, що розвиваються.

Зазначено, що принцип культурної ідентичності має принципове значення для цивілізаційного самовизначення суспільства в умовах глобалізації. Різні варіанти моделей модернізації, що враховують культурні традиції виявляються більш ефективними, ніж загальні стадіально-історичні схеми суспільного розвитку. Тим паче, що протиставлення доіндустріального суспільства як „традиційного” індустріальному як „модерному” не має вже теоретичного підґрунтя і зберігається за інерцією або доволі умовно.

Підкреслено, що сучасні постмодернізаційні моделі відмовляються від класичного однозначно антитрадиціоналістського розуміння модернізації як переходу від традиційного до індустріального суспільства; не зводять суспільні трансформації до модернізації, а розглядають їх тільки як елемент більш широкого процесу глобалізації.

У такий спосіб, як робить висновок автор, у проведені модернізації слід враховувати не лише вертикальну вісь історичного часу або розвитку, але й горизонтальний вимір історичного простору. Щодо сучасних трансформацій в Україні та пострадянському просторі, то мова йде, передусім, про спробу теоретичної реконструкції позитивного досвіду радянської моделі модернізації.

Як доводить дисертант, пошук синтезу радянського варіант модернізації, яка характеризувалася політичною інструменталізацією та ідеологічною легітимацією, із західною та азійською модернізаційними моделями, розширює горизонт аналізу трансформаційних процесів на пострадянському просторі, оскільки є спробою органічного поєднання традицій і новацій.

ВИСНОВКИ

У висновках подано основні теоретичні підсумки роботи, що відображають сутнісний зміст дисертаційного дослідження. Висновки сформульовано згідно з поставленими у дисертації метою та завданням:

1. Згідно з дослідницьким завданням та на підставі змістовного аналізу концепцій посткапіталістичного суспільства обґрунтовано висновок, що поняття посткапіталістичного суспільства так як воно сформульовано в цих концепціях, містить у собі визначення істотно нових характеристик феномену постіндустріальної цивілізації, зокрема, глобалізації та інформаційної революції, що свідчить про те, що ми маємо справу не просто із черговою стадією історичного розвитку суспільства, а передусім із якісно новим культурно-цивілізаційним типом.

Оскільки сучасна соціально-філософська думка констатувала визначальний вплив цих нових ознак у самому феномені, який виходить у своїх властивостях і проявах за межі класичної постіндустріальної парадигми, постало питання пошуку посткласичних концептуальних засад нової теорії. Показано, що вони найбільш повно теоретично віддзеркалилися в концепції посткапіталістичного суспільства П.Дракера, теорії інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса та в постмодерністській версії суспільства Ж.Бодріяра і П.Бурдьє.

У роботі зазначається, що хоча цей теоретичний напрямок ще не має своїх остаточних змістовних визначень, проте дозволив зафіксувати такі основні тенденції свого становлення, як спроби критичного переосмислення техніко-сцієнтистського, лінійноеволюціоністського бачення на базі культурно-ціннісного та глобального підходів.

Це дає нам змогу зробити висновок, в якому полягає головна новизна нашого дослідження, що новітні концепції посткапіталістичного суспільства роблять аксіологічний й глобальний вектор сучасних соціальних досліджень визначальним.

2. Необхідною передумовою аналізу концепцій посткапіталістичного суспільства є критична реконструкція їх теоретичних витоків і засад. В роботі узагальнено й уточнено основний зміст провідних концептуальних підходів, започаткованих теоріями постіндустріального суспільства та їх тенденцій розвитку до нового поняття посткапіталістичного суспільства; здійснено пошук теоретико-генетичного зв'язку між ними, що має істотне методологічне значення для соціальної теорії.

На основі дослідження етапів концептуалізації феномена постіндустріальної цивілізації від найпростіших до більш складних показано, що нове поняття посткапіталістичного суспільства не може стати простим продовженням попереднього визначення постіндустріального суспільства, навпаки, обидва ці поняття мають самостійне значення, у зв’язку з тим, що вони охоплюють різні за своєю специфікою й масштабом аспекти суспільного буття. Поняття посткапіталістичного суспільства є більш загальною соціально-філософською категорією, оскільки фіксує зміни культурно-історичного типу сучасної цивілізації та їх загальні ознаки – інформаційну революцію й глобалізацію. Натомість поняття постіндустріального суспільства відображає зміни в конкретній соціальній сфері, переважно в техніко-технологічній структурі виробництва під впливом науково-технічного поступу.

Тому, на нашу думку, для соціально-філософського аналізу сучасних глобальних трансформацій світу доцільно застосувати загальне поняття посткапіталістичного суспільства, а не занадто вузьке поняття постіндустріального суспільства.

3. На основі порівняльного аналізу новітніх тенденцій у розробці теорії посткапіталістичного суспільства запропоновано змістовні критерії виділення як окремих напрямків посткапіталізму – концепцію посткапіталістичного суспільства П.Дракера; теорію інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса, окремо розкрито позитивні досягнення постмодерністської версії суспільства Ж.Бодріяра, П. Бурдьє, Ж.Дельоза, Ф.Гваттарі. Як зазначено, об'єднує ці напрями те, що вони по-новому переосмислюють традиційні підходи до аналізу феномена постіндустріальної цивілізації, виявляють їх теоретичну обмеженість, обумовлену домінуванням у них методологічних принципів техноекономоцентризму й лінійного еволюціонізму.

Показано, що евристичність сучасних посткапіталістичних підходів, полягає, насамперед, у тому, що вони доповнюють класичні підходи постіндустріалізму, оскільки розглядають сучасні зрушення в широкому аксіологічному й глобальному контексті, чого в традиційному постіндустріалізмі немає.

Концепція посткапіталістичного суспільства П. Дракера звертається до марксистського формаційного підходу, розвинутого в теорії світ-систем І. Валерстайна, тобто є спробою дослідити історію цілісно як зміну культурно-історичних типів, наголошуючи на провідній ролі інформаційної революції в цій зміні, тим самим доповнює формаційний підхід культурно-ціннісним баченням, започаткованим М. Вебером.

Теорія інформаційно-мережевого суспільства М.Кастельса вибудовується навколо вісі глобалізації або просторових змін. Причому М.Кастельс розглядає глобалізацію не в площині лінійного неоеволюціонізму, а глобалізацію на мережевій основі. Якщо в К. Маркса ідея всесвітньої історії, яка стає власне всесвітньою не лише по суті, а й за фактом існування, тільки окреслена, бо не було матеріалу для її розгортання, то М.Кастельс робить крок уперед порівняно з марксизмом, оскільки сполучає хронологічний і просторовий підходи. Параметр часу не береться ним як єдиний вимір суспільного розвитку, на перший план виходить просторовий аспект, тобто не лише стадіальні зміни, а й зміни структури простору визначають розвиток суспільства та історії.

Таким чином, як доводиться в роботі, сучасні тенденції в постіндустріалізмі, пов’язані з переходом до концепту посткапіталістичного суспільства, істотно розширюють предметну сферу його наукового аналізу.

4. Здійснено порівняльний аналіз сутності, загальних рис і відмінностей класичного розуміння модернізації, так як воно утвердилося ще у веберівській традиції, та сучасного його змістовного перегляду на засадах концепцій посткапіталізму й постмодернізму; показано особливості спроб застосування новітніх теорій модернізації для аналізу інноваційних трансформацій на пострадянському просторі, зокрема, в Україні.

У роботі підкреслюється, що традиційний підхід до модернізації як універсального історичного переходу від традиційного до сучасного індустріального суспільства в результаті раціоналізації, зафіксований у роботах М.Вебера, В.Ростоу, Т.Парсонса та ін., зазнає радикального переосмислення в сучасних постмодернізаційних моделях.

В сучасних теоріях модернізації до основних рис, які визначають модернізоване суспільство або таке, що модернізується відносяться такі: сучасні наукові знання і технології виробництва; демократичний політичний режим, що змінив авторитарний і олігархічний; універсалістська система юридичних законів, що змінила звичаєве право; досягнення соціального статусу завдяки особистим зусиллям, а не за народженням або приналежністю до певного стану; раціоналізація життя, що змінила міфологізацію.

Новітні постмодернізаційні теорії розглядають модернізацію лише як момент широкого процесу глобалізації, враховують мережеву ознаку простору та пов'язують сучасну модернізацію не тільки з новим історичним часом, але й зі змінами історичного простору. Причому, як зазначається, одного вигідного геополітичного або геоекономічного становища ще не достатньо для ефективного розвитку, необхідно, насамперед, визначитися із власною геокультурною ідентифікацією. На думку автора, це положення має бути стратегічним для трансформації українського суспільства.

Обґрунтовано, що класичні модернізаційні підходи зводять суспільний розвиток лише до технічної модернізації, заснованій на прогресі природничих наук. Така інструменталістська методологічна позиція характерна загалом для постіндустріальної парадигми. Технологічний розвиток, згідно з цими підходами становить основу єдиного типу цивілізації. У такий спосіб залишаються поза увагою культурно-цивілізаційні особливості країн третього світу й пострадянського простору. Єдино можливим варіантом модернізації визнається західна модернізаційна модель.

Разом із