МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кутняк Іван Михайлович

УДК: 165.242.2

ФЕНОМЕН СВІДОМОСТІ В ІНТЕРАКЦІЯХ

“ЖИТТЄВОГО СВІТУ” ЛЮДИНИ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія

та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

СКОТНИЙ Валерій Григорович,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

ІЛЬЇН Володимир Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

кандидат філософських наук, доцент

АЛЬЧУК Марія Павлівна,

Львівський національний університет імені Івана Франка

Провідна установа: Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут” Міністерства

освіти і науки України

Захист відбудеться “_9_”червня 2005 року о 15.30 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано”_7_” травня 2005 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук О.Б.Сінькевич

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасні філософські дослідження характеризуються формуванням нових аксіологічних імперативів на шляху усвідомлення духовно-культурного буття соціуму. Це зумовлено суспільною потребою забезпечити національну інтеграцію в умовах інтенсивних ліберально-демократичних трансформацій і глобалізаційних перетворень.

Подолання існуючого наративного відношення до дійсності актуалізує проблему свідомості, у якій найзагальнішим чином відображено потреби реформування соціокультурного простору. Відповідно її розв’язання пов’язане з виокремленням проблеми “життєвого світу”, що містить сутнісні структури і змістовну цілісність досвіду, аналіз яких конкретизує екзистенційні основи дійсності. Аналіз такої ситуації доцільно здійснити не в межах класичної метафізичної проблеми “ідеї” чи “природи” людського, а в межах феноменологічної проблеми “життєвих інфікацій”, з якими людина ототожнює власну сутність, співмірну національній ідентичності.

Актуальність проблеми зумовлена змінами в теоретичних визначеннях і поглядах на систему усталених світоглядних орієнтирів, що безпосередньо корелюють з національною ідеєю, ідеалом, цілісністю особистості і постають головним чинником функціонування культури суспільства і окремого індивіда. Без їх гармонічної едності втрачають зміст розмови про реальну можливість досягнення суспільно-політичної солідарності, толерантності, гуманізму за умов подальшого становлення політико-правового простору громадянського суспільства, а тим більше – про людину як найвищу цінність. Визначення сутності свідомості через апріорні структури “життєвого світу” виявляє зміст національної свідомості, завдяки чому індивід ідентифікує свою “особистісність”, концептуалізує акти пізнання її внутрішнього змісту, визначає феномени ідеації і цілепокладання в трансценденціях свободи.

Сформоване “Я” реалізується в можливості стати активним суб’єктом діяльності по перетворенню національного буття, що забезпечує свободу вибору в ідеалологічних орієнтаціях на об’єктивний зміст явищ і процесів, звільнення від впливу зовнішніх детермінацій. Це свідчить про полізмістовність національної свідомості як специфічної характеристики буття – його внутрішньої тотожності і відмінності раціонально-дискурсивного та ірраціонально-ментального. Тому особливого значення набуває екзистенційно-антропологічний аналіз процесу смислоутворення духовно-усвідомлених цілепокладань в соціокультурному розвитку української нації і держави.

Визначений підхід повинен стати теоретико-методологічною основою, цілісним підгрунттям для побудови смислобуттєвої парадигми соціокультурного розвитку особистості в реаліях національного буття. В практичному відношенні це дає змогу виявити спільні детермінанти оптимізації життєдіяльності в суперечностях сучасної цивілізації.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційного дослідження пов’язаний з планами науково-дослідницької програми “Філософія освіти: світоглядно-гуманістичні аспекти”, що виконується кафедрою філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Обрана тема враховує завдання “Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття”).

Мета і задачі дослідження. Головна мета дисертаційної роботи полягає у виявленні онтологічної природи свідомості в есенційних вимірах “життєвого світу”, в осмисленні полізмістовності її феномену в аксіологічних орієнтаціях і творчій реалізації особистості, враховуючи особливості вітчизняного національно-культурного буття, аналіз раціонально-ірраціональних (ментальних, комунікативно-екзистенційних, персоналістичних) інтенцій та їх кореляцію із смисложиттєвими аспектами “Я” в системі соціальних та світоглядно-духовних чинників.

Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань: –

визначити зміст поняття “життєвий світ” в контексті феноменологічної редукції та інтенцій свідомості; –

з’ясувати евристичний і когнітивний потенціал онтологічного підходу в дослідженні феномену “свідомості” в етногенному аспекті; –

здійснити аналіз процесу формування самосвідомості у співмірності з духовною самореалізацією індивіда в реаліях соціокультурного життя; –

визначити генезу та раціонально-ірраціональну сутність національного менталітету в процесах культуротворчої самореалізації особистості; –

виявити смислове значення національної свідомості у співвідношенні з поняттям “національна ідея”; –

розкрити іманентну сутність екзистенційно-феноменологічних та персоналістичних змістів національної свідомості в модусах свободи і цілепокладання; –

розкрити тотожність і відмінність духовних та етнічних чинників в синтезі морально-раціонального та трансцендентно-кордоцентричного досвіду вітчизняної філософської традиції.

Об’єктом дослідження є феномен свідомості в контексті апріорних структур “життєвого світу” у відношенні до перетворюючої діяльності індивіда поліфонічних форм національно-культурного існування в смисложиттєвий зміст творчості.

Предметом дослідження є процес трансформації національної свідомості в суб’єктивно-ідеалологічні орієнтації особистості у співмірності життєдіяльності та екзистенційно-персоналістичних цілепокладань “Я” в культурно-духовних самовиявленнях.

Методи дослідження: Теоретико-методологічною основою дослідження є поєднання принципів логічного, історичного та компаративістського підходів, що дозволяє розкрити свідомість в системній.

Для визначення сутності свідомості в співмірності з духовно-культурними артефактами етнічно-національного буття застосовується конститутивний метод.

Феноменологічно-регулятивний аналіз змісту національної ідеї в ідеалологічному аспекті здійснено за допомогою методу реконструкції і змістовного співставлення паралельних пошуків нових філософських парадигм.

Раціонально-ірраціональні чинники проблеми ментальності досліджено в контексті методологічних дискурсів філософської антропології, класичного і позитивного екзистенціалізму, персоналізму і герменевтики, що дозволяє конкретизувати поняття національної свідомості.

Для виявлення трансцендентних, етнічно-ірраціональних основ індивідуальних структур творчого “Я” у вимірах смисложиттєвих ідей використано метод феноменологічної редукції.

Системноструктурний підхід сприяв виявленню специфіки есенційного розуміння культурних аспектів в якості детермінант національної духовності у цілісності аксіологічних самовизначень особистості.

Наукова новизна дослідження полягає в розробці парадигми аналізу феномену національної свідомості в контексті структур “життєвого світу” людини, що забезпечує адекватне відтворення соціально-верифікованої картини вітчизняного буття через призму персонально-екзистенційного та етногенного досвіду як специфічного комплексу переживань світу особистістю. В інтеракціях феноменологічних редукцій відбувається ідентифікація суб’єктивного “Я” з індивідуальною тілесно-психологічною організацією, утворюючи адекватну модель гуманістично-екзистенційного буття. Етнічно-ментальний компонент свідомого існування самовизначає “Я” в реалізації персональної перспективи в творенні світу і самоздійснення в ньому.

В межах запропонованого підходу до аналізу свідомості в контексті національно-культурного буття сформульовані нові теоретичні положення, які відображають основні результати та висновки дисертаційної роботи: –

обгрунтовано, що “життєвий світ” як переживання свідомістю соціокультурного буття піднімає особисте існування людини до знання про себе від одиничних актів до універсального самоосмислення і відповідальності та свідомого ствердження ідеї автономності в автентичному національно-культурному житті; –

розкрито сутність свідомості в її національній самоідентифікації як найістотнішої умови специфічно-унікального буття індивіда в межах реального ноогенного існування. Тим самим подолано однобічність методологічного стереотипу, який протиставляє соціальне індивідуальному, і встановлено, що процес інтеграції людини в світ є вступом в діалог з соціальністю, яка через емпатії “життєвого світу” дає можливість здійснити гуманістично-демократичний вибір в особистісних самореалізаціях; –

проаналізовано співвідношення понять “свідомість” і “національна свідомість” і доведено їх співмірність, в сфері якої відбувається інтеграція об’єктивного в суб’єктивне, перетворення цінностей особистісного існування на загальнолюдські світоглядні гуманістичні орієнтації, оскільки рефлексія суб’єктивного “Я” в індивідуальній життєдіяльності зумовлює перманентне функціонування духовного відносно до усвідомлення ідеацій національного буття; –

концептуально визначено, що реалізація “Я” на раціональному та ірраціональному рівнях є умовою активізації національної ідеї в мисленні, котре своєю поліфункціональною діяльністю спрямовує духовно-аксіологічний вибір на свободу як втілення імпліцитного змісту смисложиттєвих пошуків суб’єкта. Сутність свободи розкривається на засадах гуманістичних детермінант соціуму в контексті реалізації можливостей індивідуальних стратегій соціального вибору, що здійснюються суб’єктом національно-культурного буття;–

розкрито визначеність національної свідомості суб’єкта не тільки соціальними детермінантами, але ментальністю, котра найбільшою мірою сприяє розумінню глибинних раціональних та ірраціональних інтеракцій в психологічних настановах, уявленнях та умонастроях людей. Ментальність в кореляції із світом вітчизняної історії та культури, як відтворення сукупності трансцендентно-душевних настанов, емоційних внутрішніх станів і переживань, активізує національно-свідому діяльність; –

встановлено закономірності подолання соціально-діяльнісних суперечностей “дійсного” і “недійсного” буття в генезі екзистенційного самоствердження особистості. Обґрунтовано, що іманентна спроможність вітчизняної культури втілюватись у відкритість “життєвого світу” визначається рівнем суб’єктивного усвідомлення можливостей ідентифікації, що зумовлює створення індивідно-унікального образу особистості в контексті комунікативного означення сенсу власного існування в процесі розвитку національної свідомості; –

з’ясовано сутність національної ідеї, яка для суб’єкта соціально-культурної діяльності є ціннісножиттєвим типом існування, смисловою рефлексією інтегративних чинників в стимулах до творчості, джерелом і синтезом стратегій діяння в поліфонії вітчизняного культурного розвитку; –

вперше здійснено ретроспективу екзистенційно-ірраціоналістичних поглядів представників української філософської традиції, яка відкриває спектр можливих пошуків нових філософських засобів вираження національної ідеї в самототожніх ознаках особистості в межах національній ідеалології.

Практичне значення одержаних результатів. Підсумки проведеного дисертаційного дослідження можуть бути використані у подальшій теоретичній розробці невичерпної теми філософського осмислення духовно-культурного буття людини через призму національної свідомості в контексті феноменологічного підходу, який суттєво збагатить методологічний і теоретичний арсенал світоглядно-антропологічної проблематики.

Розкрита в дисертації специфіка феномену свідомості в контексті структур “життєвого світу” та етнонаціональних процесів, визначає масштаб ареалу застосування її результатів як у сфері теоретичного гуманітарного знання, так і в галузях практичної діяльності – культуротворчій, політичній, педагогічній, філософсько-освітній, виховній тощо.

Висунуті та обґрунтовані в дисертаційному дослідженні ідеї і положення можуть бути використані не тільки в межах філософського знання, а всією системою сучасного науково-теоретичного пізнання – в галузях етнополітики, культурології, педагогіки, спецкурсах з онтології свідомості, філософської антропології, нормативних курсах філософії тощо.

Результати дослідження дозволяють розставити не лише методологічні, а й аксіологічні, евристичні, праксеологічні акценти в теоретико-філософських студіях. Наукові положення дисертаційного дослідження використовуються автором у викладацькій, педагогічній, науковій, виховній діяльності; вони увійшли складовою частиною в наукові і методичні видання, розроблені спецкурси, адресовані студентам, аспірантам, викладачам. Практичне застосування результатів дослідження є доцільним у політичній, виховній, культурній діяльності, в галузі освітянства.

Апробація результатів дисертації. Розроблені дисертантом основні положення і результати концепції онтологічної сутності свідомості у взаємодіях “життєвого світу” знайшли відображення у статтях до наукових збірників та часописів, у тезах конференцій. Теоретичні положення дисертаційної роботи репрезентовані на міжвузівській науково-практичній конференції (Дрогобич, 1992); міжнародній науково-практичній конференції (Самбір, 2002). Положення дисертації обговорювалися на науково-методологічних семінарах кафедри філософії і кафедри культури та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, на щорічних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Висновки дисертаційного дослідження використовуються автором у розробці навчальних, робочих програм, опорних конспектів лекцій, планів семінарських занять навчальних дисциплін “Філософія”, “Українська та зарубіжна культура”, “Етнологія України” тощо.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 9 наукових праць, з них 4 статті у фахових наукових виданнях.

Структура роботи. Структура дисертації зумовлена метою та головними завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаної літератури. Повний обсяг дисертації – 170 сторінок, перелік використаних джерел у кількості 274 найменувань, серед них 5 – іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, сформульовано теоретико-методологічні засади, концептуальність наукової новизни положень дисертаційного дослідження, що виносяться на захист, визначено теоретичне і практичне значення роботи, подано відомості про апробацію.

У першому розділі “Поняття свідомості: аналіз джерельної бази і вибір напрямків дослідження” здійснено огляд літератури по темі дисертаційного дослідження, проаналізовано методологічні підходи до розв’язання проблеми свідомості в системі філософського знання, визначено напрямки її дослідження, розкрито культурно-історичну генезу проблеми онтології національної свідомості в структурі духовного буття людини.

У першому підрозділі першого розділу “Стан науково-теоретичного опрацювання теми” розкрито, що аналіз феномену свідомості вимагає осмислення тих онтологічних передумов, які визначають специфіку “життєвого світу” індивіда і суспільства. Зокрема, розглянуто сучасну філософську традицію дослідження проблеми національної свідомості в межах екзистенційного, персоналістського, феноменологічного підходів, а також досвід вітчизняної світоглядно-антропологічної школи в осмисленні феномену духовної культури особистості, у якому репрезентовано людинотворчі можливості національної свідомості. Встановлено, що аналіз національної свідомості доцільно здійснити через онтологічний “зріз” категорії “свідомість”, виявляючи її як “усвідомлене буття”, як суперечливу сферу, реалізовану в “життєвому світі” (в апріорних структурах свідомості).

Проаналізовано світоглядно-антропологічну переорієнтацію сучасної вітчизняної філософії, яка отримала своє закономірне продовження в осмисленні культури як світу національного буття. Це спричинило дослідницькі пріоритети і увагу автора на екзистенційно-антропологічних методологічних засадах як визначальних в процесі становлення свідомості людини.

Переосмислення проблеми свідомості та її ролі у становленні людської екзистенції з позицій визначення методологічних засад, ментальної специфіки, культурологічного аналізу належать В.І. Шинкаруку, А.К. Бичко, І.В. Бичку, В.С. Горському, М.В. Поповичу, В.Г. Табачковському, які розглядають світову і вітчизняну філософську, духовно-культурну спадщину через призму специфіки національної свідомості.

Екзистенційний зміст свідомості в онтологічних та гносеологічних концептах розкрито в працях В.П. Андрущенка, М.Г. Братасюк, І.В. Бойченко, В.Г. Воронкової, П.П. Гайденко, Б.А. Головка, Л.В. Губерського, Л.М. Димитрової, К.К. Жоля, В.В. Ільїна, А.Є. Конверського, В.Г. Кременя, А.Н. Леонтьєва, В.С. Лісового, А.М. Лоя, Д. Лукача, М.І. Михальченка, Б.В. Новікова, Б.О. Парахонського, С.В. Пролєєва, В.Г. Скотного.

Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження стали також праці класиків зарубіжної і вітчизняної історії філософії: Р.Декарта, Б.Паскаля, П. Могили, Г.С. Сковороди, Ж. Ламетрі, Й.Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля, М. Костомарова, П.Д. Юркевича, М. Міхновського, М. Сосновського, О.Бочковського, Е. Фромма, С.Л. Франка, в яких розкрито сутність понять “свідомість”, “дух”, “душа”, “розум”, “дух нації”, що і визначило теоретичні пошуки автора в конкретизації змісту досліджуваної проблеми в напрямку від об’єктивістсько-раціоналістичного до екзистенційно-“софійного” виміру.

Поглиблений аналіз людського “Я” як основи національної свідомості в екзистенціальному аспекті здійснено в працях Н. Аббаньяно, М.О. Бердяєва, А. Камю, М. Гайдеггера, К. Ясперса; в персоналістському – Е. Муньє; у філософсько-антропологічному – Е. Кассірера, Х. Плеснера; феноменологічному – Е. Гуссерля, Р. Інгардена; релігійно-екзистенціальному – М. Бубера, Б.П. Вишеславцева, М. Мерло-Понті, Г. Марселя, Ж. Марітена; герменевтичному – Х.-Г. Гадамера, П. Рікера; постмодерністському – Р. Рорті, Ж.-Ф. Ліотара, П. Козловського, М. Фуко, Ж. Дерріда, К.-О. Апеля. В наукових дискурсах З. Краснодембського, Е. Левінаса, Д.Г. Міда, Ю. Габермаса, Х. Ортеги-і-Гасета, В. Больнова, А.А. Мілтса, К. Гірца йдеться про узагальнення екзистенційного “Я” індивіда в суспільному досвіді.

Теоретичне осмислення сутності феномену “духовного” з безпосереднім виходом на з’ясування сутності “суб’єктивного” здійснено в працях І.В. Ватіна, М.А. Гарнцева, Б.А. Грушина, Д.І. Дубровського, М.С. Кагана, Л.Н. Когана, І.С. Кона, М.А. Ліфшица, А.Ф. Лосєва, В.М. Межуєва, Л.П. Сверчкової, Л.В. Скворцова, В.В. Століна, В.І. Толстих, В.Г. Федотової, А.І. Філіппова.

Зміст свідомості у взаємозв’язку з формами національної духовної культури, світогляду та екзистенційно-персоналістським самовизначенням особистості розкрито в монографічних дослідженнях С.С. Аверінцева, Е.І. Андроса, М.М. Бахтіна, Є.К. Бистрицького, М.О. Булатова, Ю.Н. Давидова, В.А. Звіглянича, А.Л. Зоріна, В.П. Іванова, А.С. Канарського, С.Б. Кримського, Д. Лукача, Д.С. Ліхачова, В.В. Ляха, В.А. Малахова, А. Моля, М.Ф. Тарасенка, Н.З. Чавчавадзе, О.І. Яценка.

Дослідження сфери національної ідеї, як напрям у з’ясуванні природи національної свідомості в духовно-культурному вимірі, стало актуальним для зарубіжних та вітчизняних вчених – П. Альтера, Б. Андерсона, Д.А. Армстронга, П.Р. Браса, Р. Брубейкера, А. Валіцького, Д. Гатчінсона, Г. Гачева, М. Костомарова, К. Майноуга, В. Рудко, К. Симонса-Симонолевича, Р. Скемергорна, Е. Сміта, Р. Шпорлюка та ін. В цьому руслі на особливу увагу заслуговує проблема “ментальності”, досліджена в працях Л. Ладюрі, М. Блока, Ж. Ле Гоффа, Л. Февра та Г.В. Гетца. Українські студії цього питання репрезентовані працями І.Ф. Дзюби, І. Грабовської, С. Грабовського, Ф. Канака, О. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького, О. Мостяєва, О. Невелюка, М.В. Русина, І.В. Огородника, Л. Старикової, В. Храмової, М. Шлемкевича, Д. Чижевського та ін.

Діяльнісну концепцію свідомості в контексті духовно-культурного буття людини обгрунтовано в працях Г.С. Батіщева, О.Г. Дробницького, Е.В. Ільєнкова, В.П. Іванова, Т.А. Кузьміна, В.А. Лекторського, Е.Н. Маркаряна, Т. Ярошевського та інших. В розвідках В.Ф. Асмуса, І.С. Вдовіної, О. Гомілко, Є.М. Лимара, А.К. Можаєвої, О. Озадовської, Л.В. Скворцова, В.І. Шевченка, Н. Хамітова проаналізовано проблему суб’єкта історичного процесу, свободи, духовності й душевності, розкрито особистісний вимір національного буття, його сутнісну змістовність.

Зазначений перелік авторів і досліджень є далеко не вичерпним, втім формує уявлення про ступінь актуальності і теоретичної опрацьованості проблеми, репрезентує її наукову значимість і методологічну обґрунтованість.

У другому підрозділі першого розділу “Методологічні засади вивчення проблеми”, враховуючи методологію проблеми національної свідомості в сучасній філософії, обгрунотовано, що на основі методологічного узгодження й інтеграції різноманітних напрямів і концепцій філософського знання як умови розв’язання теоретичних завдань дослідження, уникнення абсолютизації соціально-економічної детермінації як принципу дослідження духовних процесів, який обмежує виявлення творчих інтенцій свідомо-інтелектуальної діяльності, доцільним є застосування підходів та методів, що здатні виявити інтенційну змістовність національної свідомості в динаміці соціокультурного буття. Зокрема, визначено необхідність і теоретичну значимість застосування методів екзистенційно-антропологічного, екзистенційно-персоналістичного, феноменологічного спрямування.

Поліфонія і багатозмістовність проблеми свідомості, вплив її інтенцій на розвиток духовно-культурного буття виявила розмаїття підходів до її вирішення, що породило значну кількість теорій та ідей. Автор аналізує їх значення в ході концептуального вирішення сформульованих в дисертації завдань.

Насамперед, це твори класиків історії філософії, в творчості яких яскраво проявила себе тенденція до вирішення проблеми духовного; праці науковців радянського періоду, заслугою яких є прагнення вирішити зазначену проблему в межах моноідеологічного філософського підходу; дослідження, які є методологічною основою теоретичних пошуків в царині вітчизняної філософської думки.

Важливе значення у виявленні сутності духовно-культурних артефактів склали праці представників західноєвропейської ірраціоналістичної філософської думки в екзистенціалістському, феноменологічному, антропологічному, герменевтичному, персоналістському напрямках.

Для розв’язання завдань дисертації використані фундаментальні наукові розвідки вчених-філософів Київської світоглядно-антропологічної школи.

Аналіз сучасного стану методології філософських досліджень вияляє, що теоретична рефлексія концепції національної свідомості потребує додаткового акцентуванні на виявленні її взаємозв’язків в нових філософських парадигмах, оскільки духовно-культурне буття як сутнісна ознака життєдіяльності соціуму презентує складну, внутрішньо суперечливу картину суб’єктивно-смислового осягнення світу, і містить величезний інтелектуальний потенціал для справи культурної інтеграції української нації в світову цивілізовану спільноту.

У другому розділі “Національно-духовне у структурі свідомості” розглядається достовірність способу і міри існування суспільного й індивідуального в структурах “життєвого світу”, формування свідомості в цілісній соціальності, об’єктивація національної духовності в суб’єктивному досвіді, проблема співвідношення свідомого і духового.

У першому підрозділі другого розділу “Взаємодія свідомості та соціальності в структурах “життєвого світу” особи” досліджено зміст і завдання феноменологічного дискурсу у вирішенні проблеми онтологічного статусу свідомості, шо завжди є інтенційною, спрямованою на світ, на буття, тобто “знаходиться у світі”, виявляє необхідність повернення до інтенційності, властивій свідомості, є її самоідентифікацією.

В дисертації розкрито, що буття людини укорінене в соціальності, де долаються антитетизи індивідного і колективного, предметно-тілесного та інтерсуб’єктивного, безпосередньо-особистісного і опосередковано-суспільного, об’єктивованого в суспільній та індивідуальній свідомості. Динаміка соціальності, виявляючи себе і в комунікації людей, і в просторі індивідуальної творчості, де такі контакти відсутні, актуалізує активність особистості у визначеннях свідомо-духовного національного буття.

Проаналізовано, що феноменологічна визначеність “життєвого світу” відіграє важливу роль у вирішенні проблеми соціально-свідомих орієнтацій індивіда, оскільки виявляє залежність наукового пізнання від “позанаукової” свідомості, яка складається із суми “безпосередніх очевидностей”. Встановлено, що “життєвий світ”, завжди суб’єктивний, даний людині в образі і контексті практики, є основою всіх наукових ідеалологізацій. Це культурно-історичний образ світу, яким він виступає у свідомості різних людських спільнот. Завжди релятивний, він перебуває у динаміці. Як “проблемне поле”, він не тематизується об’єктивістським дослідженням і наукою. Інваріанти “життєвого світу” є конструктами абстрагуючої теоретичної діяльності, результатом феноменологічної редукції індивідуально-суб’єктивної, смислової сторони об’єктів природного і соціального середовища як сфери значень, конституйованих тільки суб’єктивністю.

Обгрунтовано, що гуссерліанське вчення про “життєвий світ” може мати теоретико-практичне значення за умови поєднання і взаємодії із світом соціального буття, в якому інтенції свідомості включаються в процес історії культури. Феномен “життєвий світ” розкриває внутрішню композицію сил і здібностей людини в процесі діяльності, внаслідок чого соціальна дійсність розуміється як нескінченне поле вимірів екзистенції і духовності людини.

Зокрема, метод трансцендентально-феноменологічної редукції, завдяки виокремленню свідомості як способу і сенсу життєдіяльності людини (Zebenswelt – життя як інтенціональне переживання, сприйняття), дає можливість зрозуміти буття людини на різних щаблях – від автономності до соціальності, - а її саму як вкорінену в традиції історії культури, діючу за певних обставин, тілесно присутню в світі, що відкриває широкі можливості подальшого розвитку суверенності індивіда у вимірах духовності, свободи, самовизначення в національній ідеї.

В другому підрозділі другого розділу “Рефлексія самосвідомості в контексті онтології свідомості” вперше введено у теоретичний дискурс поняття “егології”, особливість якої визначена феноменологією як можливість перетворення філософії в антропологію із зміщенням акценту наукового пошуку з теоретико-пізнавальної здатності людини на умови її буття у світі: людина визначається через суб’єктивність власного “Я” в силу розуміння належності до світу, долю якого вона “переживає”, “оцінює” тощо.

Розкрито, що в сучасній філософській онтології буттєва самоцінність свідомості є умовою екзистенційної самобутності суб’єкта (“его”), інтерсуб’єктивності, що дозволяє людині бути активним учасником “життя суспільства”. Свідомість суб’єкта у своїй безпосередності і співмірності з об’єктивною реальністю є не стільки відображенням дійсності, скільки її “життєвим світом”, відмінним від об’єктивно-предметного існування. Центром свідомості суб’єкта виступає “Я”, в якому інтегрується його інформаційно-пізнавальна база, внаслідок чого воно є особливою духовною формою освоєння природного і соціального світу і разом з тим формою саморозвитку. Царина духа, в центрі якої знаходиться “Я”, є тією сферою свідомості, у якій відбувається не тільки перетворення об’єктивного на суб’єктивне, але активація суб’єктивного в об’єктивному, що визначає духовність як особливу смисложиттєву сферу людського досвіду.

Обгрунтовано нередукованість “духовності” до “свідомості”, що свідчить про спосіб життєдіяльності індивіда, який набуває дійсної повноти, універсальності, активно-індивідуального характеру в процесі рефлексії соціокультурної сфери і продовжується в духовному житті суб’єктивного “Я”. Основи духовності полягають в свободі вибору в будь-якій сфері людського існування, що приводить до визнання самоцінності, самодостатності, самобутності екзистенційно-індивідуального самовизначення особи як умови реальності свідомого.

“Духовне” є способом інтеграції індивіда у “життєвий світ” і одночасно умовою формування його “Я”. Духовність як основа універсуму особистості містить в собі те, що виходить за межі “наявного” буття. Духовність визначає самосвідомість “Я”, внаслідок чого виникає неповторна індивідуальність, людська особа, яка має характеристики, що знаходять безпосередній вираз у поліфонії унікально-особистісного світу. Це дозволяє говорити про наявність в самосвідомості кола соціальних якостей, які інституалізують індивіда в системі національного і культурного буття.

Проаналізовано процес формування свідомості в контексті відношення до буття, який стверджує екзистенційні можливості людської солідарності, що є основою історичних спільнот в дійсно людських формах існування. Екзистенційне відношення розкриває себе у зв’язках національної солідарності, що є головною умовою формування національної духовності в актах самосвідомості.

В третьому підрозділі другого розділу “Реальність свободи в ціннісно-смисловому універсумі особи” обгрунтовано, що найважливішим духовним артефактом свідомості виступає свобода, яка забезпечує динаміку культури, вибір свідомих цілей та ідеалів суб’єкта. Як розвиток людини в часі, свобода є виявленням її духу у боротьбі з відчуженням і владою безособистісних сил, що стає можливим завдяки суб’єктивації національного в соціальній об’єктивності, яка є умовою формування уявлення про істинні цінності буття.

Увагу зосереджено на тому, що суттєвим виміром людської діяльності є культура, яка своїм фактичним здійсненням є передумовою свободи і необхідною основою розвитку свідомих цілепокладань особистості. Індивід здобуває свободу та відкриває для себе її зміст там і тоді, коли в перманентності ситуацій внаслідок духовно-суб’єктивної активності здатний прийняти рішення для створення нового змісту вільного буття. Як атрибут самосвідомості особистості, культура своїм предметно-сутнісним значенням орієнтує індивіда на вибір образу свободи, робить останню сенсом життя. Свобода як цінність є невід’ємною від індивідуальної суб’єктивності – внутрішнього ядра свідомості.

Розкрито, що людська суб’єктивність є внутрішнім змістом суспільно-культурного індивіда, оскільки конституює його діяльність і постає умовою розвитку соціальної об’єктивності. Суб’єктивне, реалізоване в бутті, перетворюється на активність мислення, яке, як центр духовного існування, визначає цінності життя в процесі самотворення людини.

Суб’єктивація смислу діяльності визначає вибір людиною певного образу, яким можуть виступати різні артефакти, і серед них – свобода. Як основна константа загальнолюдської культури і мета духовного самовизначення, свобода передбачає напругу всіх суб’єктивних зусиль, насамперед – волі. Імперативи світоглядно-культурних смислів в образі свободи характеризують специфічну здатність свідомості сприймати і перетворювати природну і соціальну дійсність на необхідну для себе форму, адекватну суспільному характеру дійсності.

Важливим аспектом проблеми свободи є духовна свобода, яка може бути обмежена зовнішньою необхідністю, але ніколи не зникає, оскільки невід’ємна від особистості. Людина тоді стає вільною, коли спрямовує спонтанність своїх дій на персоналізацію світу і своєї свідомості.

Національна ідея в якості атрибуту самосвідомості своїм предметно-сутнісним значенням, орієнтуючи індивіда на вибір образу свободи, з необхідністю стає його сенсом життя. Події, що відбуваються в житті людини, конституюються досвідно-смисловою сферою національної свідомості. Її “контури” зумовлені структурою діяльності, параметрами духовно-культурних прагнень.

В дисертації обгрунтовано, що свобода і національна свідомість виступають особливим типом реалізації соціальної необхідності.

В третьому розділі “Гуманістичні особливості національної свідомості у визначенні сенсу життя” розкрито методологічне значення онтологічного підходу в аналізі свідомості як подолання гносеологізму. Онтологічний поворот робить філософію мисленням, що відбувається у самому житті, не відокремлено від нього. Онтологічно зорієнтована філософія має дійсність власним контекстом і конституюється як її духовне зусилля. Обгрунтовано, що для сучасної філософської онтології вирішальну роль відіграє життєвий світ (Labensraum) людини і самовизначення свідомості у світі.

В першому підрозділі третього розділу “ Нативізм ментальності у формуванні етнічно-культурної активності людини” досліджено проблему ментальності. Зокрема обгрунтовано, що зумовлене культурними, соціальними, історичними, раціонально-дискурсивними та ірраціонально-екзистенційними факторами поняття “свідомість” найповніше розкривається у співвідношенні з поняттям “ментальність”.

Свідомість містить у собі ряд неусвідомлюваних засобів організації людського життя, що передують усвідомленню та діяльнісному досягненню належного і, водночас, лишаються поза межами усвідомлення соціального суб’єкта. В цьому плані ментальність в єдності уявлення і мислительних настанов, як ірраціональний компонент в раціональному, є способом подолання однобічностей об’єктивістсько-діяльнісної парадигми й усвідомлення екзистенційно-смислових моментів людського існування – цінностей, форм соціальної взаємодії, часовості тощо.

В межах системи культури ментальність має істотне значення для вироблення передрозуміння, інтуїтивного бачення проблем, їх раціоналізації в пізнанні та практичній асиміляції.

В процесі розвитку свідомості ментальність стає основою єдності духовно-теоретичного, духовно-практичного та практичного освоєння світу, “фондом” категоріальних структур творчої діяльності, її смислоутворення.

Проаналізовано, що у всіх своїх визначеннях ментальність є потенційно інтенційною, оскільки завдяки трансцендуванню зв’язує різні світи, раціональне й ірраціональне, добро і зло, розширює екзистенцію людини від суб’єктивності до переживання історії суспільства і культури. Ментальність є ірраціональною основою визначення суб’єктивного, що дозволяє їй стати глибинною сферою проникнення в підсвідоме, досягти внутрішніх смислів переживань в контексті самовизначень індивіда.

Обгрунтовано, що у вимірі екзистенційно-ірраціонального відношення до світу, ментальність зумовлює відповідність вітальним інтенціям людини, визначає “справжність” або “несправжність” персонального буття, основним проявом якого є національна автентичність.

Національно-етнічне, проявом якого є ірраціонально-ментальне “Я”, зумовлює смисловий вплив на формування суб’єктивного усвідомлення належності до національго в його соціальних і культурних формах. Внутрішній зміст духовної сутності “Я” виявляє процес формування особистості у всебічних відношеннях з іншими людьми, внаслідок чого ментальність “Я” виступає “первинною реальністю”, передумовою і дійсністю історично-духовної творчості в національній свідомості.

Світоглядне висвітлення ментальності передбачає розширений аналіз свідомості в її національному аспекті. Таким чином, ментальність як визначальна характеристика свідомості суб’єкта не підлягає одномірній детермінації матеріальними, зокрема соціальними, політичними і т.д. чинниками.

В другому підрозділі третього розділу “Антропологічні детермінанти національної свідомості в апостеріорності людського досвіду” досліджується процес національного самоусвідомлення в контексті екзистенційно-особистісного самовизначення.

Обгрунтовано, що принцип національно-свідомого самовизначення (саморозвитку, самостворення) людини є сутнісною домінантою смисложиттєвого підходу до культурної реальності. В світі національно-ціннісного буття духовність включає об’єктивно детерміновані смисли в суб’єктивно значимі. Освоєння “осмисленої матерії” національної культури є герменевтичною інтенцією розуміння, що постає співучастю у певній діяльності. Поєднання творчо-духовного з чуттєвим (ірраціонально-душевним) переживанням долає однобічність абстрактно-теоретичного і утилітарно-прагматичного підходів. Розвинена національна свідомість – це той “канал”, який спрямовує особистість до розкриття її інтелектуально-творчого потенціалу, до становлення персонально-екзистенційної специфічності й унікальності.

Проаналізовано специфіку української національної свідомості через екзистенційно-персоналістичну сутність вітчизняного гуманізму, який виявляє ціннісну самореалізуючу роль людини, її самість, індивідність. Коли не відбудеться звернення людини до її “внутрішнього” (“сердечного”) світу, особистісного самопізнання, до своєї “душі” (екзистенції), то вона не стане людиною в повному розумінні цього слова, не реалізує свою роль і місця в світі, основою якого також є світ національного буття. Обгрунтовано необхідність створення таких онтологічних умов існування буття людини, смислом яких є її цілісне і живе відношення до того, що відбувається, створення таких форм власного екзистенційного життя, що відсувають і навіть знищують загрозу “знецінення”, обайдуження, оречевлення людського існування.

Доведено, що в дослідженні свідомості важливе місце посідає проблема комунікації між різними типами світогляду, де значну роль відіграє метаантропологічний підхід як методологічна умова реалізації особистісного “Я” в контексті етнічних і національних процесів. З’ясовано сутність проблем “етносу” і “нації”, їх тотожність і відмінність в культурному, солідаристському та ідентифікаційному аспектах і обгрунтовано, що етнонаціональні чинники (національні інтереси, національна свідомість, національна ідея, менталітет тощо) є важливими умовами соціоекономічних і культурно-політичних детермінант.

Розкрито, що неповторність людського життя характеризується фактом національної ідентичності, оскільки дійсне буття за всіх обставин є національним, адже людина завжди є носієм етнокультурних ознак;. Доведено, що категорія “цілісність особистості” розкриває себе при наявності національної свідомості, яка наповнює суб’єктивність індивіда смисложиттєвими імперативами.

Отже, феноменологічний дискурс в онтологію людської свідомості і життєвого світу людини дозволяє стверджувати екзистенційні чинники української національної свідомості, зумовлені загальними ментальними характеристиками, в яких утримується не тільки “колективне уявлення”, “умонастрій”, “бачення світу”, “спосіб думання”, але поняття національної вдачі, “вдачі народу”. Зокрема, ірраціонально-екзистенційні складові української національної свідомості трансцендуються із ментальної “традиційності”, “автентичності”, “справжності”, “вдачі”, “складу мислення”, процесуально оформлюючись в кордоцентризм, домінування емоційного над раціональним, індивідуальність, інтравертність тощо, що й стало причиною утворення особливого, недискурсивного типу мислення, як вияву специфічної, вже орієнтованої на самозаглиблення та самоаналіз типу свідомості.

В третьому підрозділі третього розділу “Логос національної ідеї в системі екзистенційних самовизначень особи” зосережено увагу на етнонаціональних чинниках (національні інтереси, національна свідомість, національна ідея, менталітет тощо), що є визначальними в комплексі соціополітичних і духовних детермінант. Етносоціальний чинник постає передусім як діяльність етносу, що прагне реалізувати свої інтереси в соціумі.

Обгрунтовано, що національна ідея в якості атрибуту самосвідомості своїм предметно-сутнісним значенням, орієнтуючи індивіда на вибір образу свободи, з необхідністю стає його сенсом життя. Визначення свободи як головної константи загальнолюдської культури і мети самовизначення передбачає напругу всіх суб’єктивно-мисленєвих зусиль на волевиявлення і цілепокладання. Імперативи світоглядно-культурних смислів в образі свободи характеризують специфічну здатність людини сприймати і перетворювати соціально-культурну дійсність в необхідну для себе форму, в якій реалізується екзистенціальний зміст самовизначень.

Проаналізовано, що усвідомлення “Я” активізується лише після того, як сформульовані головні ідеї культурного самовизначення, серед яких чільне місце належить відчуттю незалежності до певної спільноти – нації. Важливу роль у цьому процесі відіграє орієнтація на зміст національної ідеї, яка виступає логічним підсумком “збирання” образного ряду, пов’язаного не тільки з включенням індивіда в соціальне життя, але з вимогами домінант суспільно-політичних реалій. Ефективність національної ідеї зумовлена її зв’язком з культурою, що є критерієм самобутності, окремішності національної спільноти.

Отже, національна ідея виступає ядром національної свідомості, завдяки якій відбувається становлення цілісної особистості. Вектор рефлексій особистості спрямований на вироблення активності самосвідомості, коли аспект національного самовизначення постає центральним пунктом, наповнюючи буття багатством тих форм духовного світу, що сприяють продуктивній діяльності, повноцінному спілкуванню і духовному самозбагаченню. Національна ідея є найбільш адекватним духовно-практичним чинником формування національного ідеалу, що має етичний, світоглядний, екзистенційний зміст, оскільки вирішує проблему смислу існування.

Людське буття в кожний момент і минулого, і майбутнього постає соціальним часом. Виходячи з особистої духовної ситуації, людина постійно ставить завдання вийти за межі існуючого, яке втратило смисл, і досягти ідеалу. Формування і реалізація ідеалу залежить від загальних закономірностей смислових цілепокладань свідомості. Обгрунтовано, що суб’єктивність “Я” зосереджує увагу на помежових підставах людського буття, які зумовлюють необхідність виходити з “внутрішніх”, екзистенційних причин вибору мети та ідеалу життя. По відношенню до соціокультурної дійсності суб’єкт через національну ідею не тільки розкриває її зміст, але впливає на неї, стверджуючи тим самим власне, продуктивно-діюче, духовно-усвідомлене існування.

У висновках підсумовуються отримані у дисертаційній роботі результати щодо вирішення проблеми свідомості в життєвому світі національно-духовного буття людини. Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у таких положеннях:

¦ “життєвий світ” є конструктом абстрагуючої теоретичної діяльності, результатом феноменологічної редукції смислової сторони об’єктів природного і соціального середовища як сфери значень, в яких конституюються виміри екзистенції і духовності людини, актуалізуючись в артефактах національної історії, свідомості і культури;

¦ феномен свідомості в якості визначення дійсності демонструє своїм змістом взаємозв’язок внутрішнього і зовнішнього, сутності й існування, індивідуального і суспільного. Свідомість характеризує такий спосіб існування суб’єктивності, в якому свідчення об’єктивності в своїй даності набувають статусу очевидності для себе;

¦ однією серед важливих характеристик онтології свідомості є національна свідомість як спосіб інтеграції особистості в “життєвий світ” і, водночас, умова формування “Я”. Багатовимірність “Я” в духовному є умовою впорядкованості внутрішнього світу індивіда, становлення його персоніфікованої ідентичності;

¦ аналіз національної свідомості виявляє цілісність особистості в соціальності. Коли міра автентичності співпадає із характером зв’язку сутності та існування, то особистість реалізує себе в сукупності об’єктивних і суб’єктивних світовідношень національно-культурного буття;

¦ духовна сутність людини формується в процесі подолання суперечностей “дійсного” і “недійсного”, внаслідок чого культурна реальність набуває смислу зосередження “онтологічних можливостей”. Отже, “дійсна” якість індивіда визначається його ментально-ірраціональними потенціями, що є визначальними у змісті “життєвого світу” людини;

¦ феномени національно-свідомого, духовно-культурного досвіду, будучи включені в діяльно-буттєвий ряд опредметненої дійсності, визначають національну ідею в якості “образу” смислу життя і способу самопізнання особистості. Національна ідея як соціально-духовне утворення констатує аксіологічні орієнтації людини, які уможливлюють відповідність міри свободи потребам внутрішньо-необхідної діяльності;

¦ універсальність ціннісних смислів має динамічну структуру, цілісність якої реалізується в національній свідомості через ідеал В ідеалі предмети духовних почуттів постають смисложиттєвими цілями в їх спрямованості у майбутнє. Природа і сутність національного ідеалу полягає в творчості нового і наданні йому смислу, у постійному виході за межі наявного у творенні майбутнього;

¦ екзистенціали цілісної особистості – совість, добро, мораль, свобода, культурні традиції, справедливість, етнічна спільнота – є самоцінною сферою, яка формує національно-свідомі виміри життя. Національна свідомість є умовою розкриття інтелектуально-творчого потенціалу особистості, її неповторності й унікальності.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Фахові видання:

1.

2.

3.

4.

Інші видання:

5.