КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОСТЯШКІН Іван Олександрович

УДК 349.4

ПРАВО ЗАГАЛЬНОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ГРОМАДЯН

Спеціальність: 12. 00. 06. - земельне право; аграрне право; екологічне право;

природоресурсне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі трудового, земельного

та екологічного права юридичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України,

Заслужений юрист України Андрейцев Володимир Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

декан юридичного факультету, завідувач кафедри трудового,

земельного та екологічного права.

Офіційні опоненти:

Мунтян Василь Лук’янович, доктор юридичних наук,

професор, професор кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії правці і соціальних відносин Федерації профспілок України.

Каракаш Ілля Іванович, кандидат юридичних наук, доцент,

завідувач кафедри аграрного, земельного та екологічного права

Одеської національної юридичної академії, проректор

Одеської національної юридичної академії.

Провідна установа:

Львівський національний університет імені Івана Франка, м. Львів.

Захист відбудеться 12 січня 2006 року о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 Київського національного

університету імені Тарас Шевченка

(01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, в ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул.. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 10 грудня 2005 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради к.ю.н., доц. Боднар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Метою будь-якої земельної реформи є гармонізація індивідуальних та суспільних інтересів, що зумовлює гостру потребу детального наукового дослідження та належного законодавчого регулювання права загального землекористування громадян як самостійного правового інституту. Становлення й розвиток відносин приватної власності на землю в нашій державі жодною мірою не повинні обмежувати можливості людини і громадянина на вільне використання земель як базового природного ресурсу та місця життєдіяльності. Земельна ділянка як просторово і функціонально визначене ціле призначена не лише для задоволення потреб власника (спеціального користувача), а й залишаючись частиною земної поверхні, являє собою споживчий інтерес для суспільства в цілому як територія, здатна задовольняти духовні, естетичні, оздоровчі, рекреаційні потреби населення, виступати засобом сполучення в процесі реалізації права загального землекористування громадян.

Конституцією України визначено право кожного громадянина на користування природними об’єктами (землями, лісами, водами тощо) відповідно до закону (ст.13) Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. - Ст. 141.. Досить вдалою у цьому зв’язку є законодавча позиція щодо права громадян на загальне та спеціальне використання природних ресурсів Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №41. - Ст.546.. Безперечно, що зазначене вище конституційне право кожного громадянина на користування природними ресурсами, у нашому випадку землями, реалізується, перш за все, в процесі здійснення права загального землекористування громадян. Останнє, у силу невизначеності механізмів його реалізації в Земельному кодексі України (далі ЗК України), інших нормативно-правових актах та відсутності ґрунтовних доктринальних досліджень з цього приводу, вимагає комплексного наукового осмислення у контексті вдосконалення чинного законодавства та потреб практики у відповідній сфері.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у контексті науково-дослідної роботи за темою "Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні", яка виконується на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка (номер теми БФ 042-01, номер державної реєстрації 0101U003579). Дисертант, зокрема, досліджував механізм реалізації конституційного права кожного на загальнодоступне використання земель як базового природного ресурсу, а також його роль у забезпеченні інших конституційних прав громадян. Запропоновані положення та висновки за темою відображені у дисертації і були апробовані у наукових статтях.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні поняття, встановленні особливостей та конкретного змісту права загального землекористування громадян як самостійного правового інституту, формулюванні на основі відповідних висновків пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері реалізації визначеного права.

Відповідно до поставленої мети завданнями дисертаційного дослідження є:

на підставі ґрунтовного аналізу загальнотеоретичної, спеціально-юридичної, статистичної літератури, законодавчої бази визначити поняття та характерні ознаки права загального землекористування громадян;

провести аналіз еколого-правового регулювання та положень земельного законодавства для встановлення правового забезпечення можливостей реалізації права загального землекористування громадян;

визначити об’єкти щодо яких може бути реалізовано право загального землекористування громадян;

дослідити особливості реалізації права загального землекористування громадян в межах окремих категорій земель;

визначити правові гарантії реалізації громадянами права загального землекористування та виробити рекомендації для вдосконалення дієвості цих гарантій;

запропонувати науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства шляхом визначення механізмів реалізації та захисту права загального землекористування громадян.

Об’єктом дослідження є доктринальні підходи, наукові матеріали, що стосуються права загального землекористування громадян, приписи нормативно-правових актів, що регламентують можливість реалізації та забезпечення відповідного права, практика їх застосування.

Предметом дослідження є правовідносини щодо реалізації права загального землекористування громадян, а також суспільні відносини, що потребують належного правового регулювання у зазначеній сфері.

Методологічною основою дисертації виступає науковий аналіз правових доктрин та окремих правових норм. У ході підготовки дисертації були застосовані методи історичного, порівняльно-правового, формально-логічного, структурно-функціонального, системного аналізу та комплексний метод. Так, метод історичного аналізу використано у дослідженні правового забезпечення права загального землекористування як радянського періоду, так і періоду незалежної України. Порівняльно-правовий метод покладений в основу аналізу законодавства України у сфері реалізації права загального землекористування громадян та відповідного законодавства інших країн, зокрема Російської Федерації та США. За допомогою методу формально-логічного та структурно-функціонального аналізу виявлено недоліки нормативного забезпечення права загального землекористування та визначено шляхи їх подолання. Системний аналіз було покладено в основу виділення ознак права загального землекористування, визначення його місця в системі інших земельних та екологічних прав громадян. За допомогою комплексного методу сформульовано ряд наукових визначень та положень, а також прикладних положень дисертаційного дослідження, що виносяться на захист.

Теоретичною основою дослідження стали праці відомих вчених-правознавців України у галузі земельного та екологічного права: В.І. Андрейцева, Г.І. Балюк, А.Г. Бобкової, А.П. Гетьмана, О.І. Заєць, М.В. Краснової, І.І. Каракаша, П.Ф. Кулинича, В.Л. Мунтяна, Н.Р. Малишевої, В.В. Носіка, О.О. Погребного, В.І. Семчика, Н.І. Титової, О.М. Ткаченко, В.І. Федоровича, В.С. Шелестова, Ю.С. Шемшученка, М.В. Шульги, В.З. Янчука.

В роботі також використано доробки представників російської та радянської правової науки: Г.О. Аксєньонка, В.П. Балєзіна, В.П. Грибанова, Б.В. Єрофєєва, Касимова Т.С., О.І. Крассова, В.В. Лазарева, М.Д. Казанцева, О.О. Красавчікова, М.І. Краснова, О.С. Колбасова, Г.М. Полянської, В.В. Петрова, Л.С. Явіча та інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в юридичній науці України виконано комплексне дослідження права загального землекористування громадян як специфічного правового інституту в умовах запровадження права приватної власності на землю. Обґрунтовується необхідність кодифікації правових норм, які мають принципове значення в забезпеченні права людини та громадянина на задоволення широкого кола духовних, естетичних, рекреаційних, оздоровчих потреб шляхом вільного використання основного національного багатства та об’єкта права власності Українського народу, яким є земля.

Новизна дослідження характеризується положеннями, які виносяться на захист:

1. Визначення права загального землекористування громадян як комплексного міжгалузевого інституту, що ґрунтується на природно-правовій доктрині і регламентує права та обов’язки, межі та порядок вільного, без закріплення за конкретними суб’єктами і отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання земель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини для задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих, туристичних, комунікативних (шляхи сполучення) та інших потреб, гарантує можливість вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання обов’язків у сфері цільового використання, відтворення та охорони земель, щодо яких реалізується відповідне право.

2. Обґрунтовано доцільність зміни законодавчих підходів до права землекористування шляхом його поділу за підставами виникнення на право загального та спеціального землекористування. При цьому право загального землекористування реалізується на підставі законодавчої норми без дотримання особливих процедур, відповідно право спеціального землекористування здійснюється на підставі договору оренди чи рішення уповноваженого органу про передачу земельної ділянки у постійне землекористування.

3. Виділено дві групи об’єктів права загального землекористування, а саме:

а) земельні ділянки, цільове призначення яких полягає у задоволенні життєво необхідних потреб людини, що реалізуються шляхом здійснення права загального землекористування. Використання таких земель в порядку спеціального землекористування хоч і може мати місце, однак воно не є визначальним (землі загального користування);

б) земельні ділянки, які мають змішаний (подвійний) правовий режим використання та охорони (земельні ділянки в межах земель лісового, водного фонду, природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, земель оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення), що характеризується порядком закріплення їх за визначеними законом суб’єктами (лісогосподарські підприємства, адміністрація об’єктів природно-заповідного фонду тощо) та можливим використанням на праві загального землекористування. Останнє здійснюється з урахуванням цільового призначення земель та виходячи з можливих обмежень і заборон (заповідні території, зона санітарної охорони водних об'єктів, спальна та господарсько-службова зони рекреаційно-оздоровчих об'єктів, земельні ділянки для дачного будівництва), що встановлюються на законодавчому рівні.

4. Розкрито соціально-екологічне значення права загального землекористування громадян як обов’язкової умови, що забезпечує загальнодоступне використання інших природних ресурсів (водних об’єктів, лісів, об’єктів природно-заповідного фонду тощо), які формують середовище життєдіяльності людини, як передумови реалізації екологічних прав, зокрема, права загального природокористування та права на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище (на екологічну безпеку).

5. Обґрунтовано доцільність вдосконалення правового режиму земель загального користування в межах населених пунктів, земель оздоровчого, рекреаційного, природоохоронного та історико-культурного призначення, лісового та водного фонду шляхом гарантування здійснення права загального землекористування громадян, встановлення системи прав та обов’язків громадян в процесі його реалізації на певних територіях, зонах, категоріях земель, встановлення пріоритету або необхідних обмежень права загального землекористування з метою забезпечення їх цільового призначення.

6. Аргументовано необхідність удосконалення чинного законодавства шляхом внесення змін та доповнень до ЗК України Див.: Додаток А дисертації – С. 182., інших законодавчих актів, які б регламентували та гарантували можливість реалізації права загального землекористування громадян, а саме:

- доповнити розділ третій ЗК України окремою главою “Право загального користування землею”, норми якої б визначали поняття, основні засади реалізації права загального землекористування громадян та склад земель, на які поширюється таке правове регулювання;

- визначити у ЗК України перелік обставин, за яких власник землі, земельної ділянки (держава в особі органу державної влади чи територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування, фізична чи юридична особа) можуть встановлювати обмеження їх використання на праві загального землекористування;

- закріпити можливість здійснення права загального землекористування при встановленні правового режиму земель житлової та громадської забудови, оздоровчого, рекреаційного, природоохоронного та історико-культурного призначення, лісового та водного фонду у ЗК України, Водному кодексі України та Лісовому кодексі України, Законі України “Про курорти”, Законі України “Про природно-заповідний фонд України” тощо;

- доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення нормами, що встановлюватимуть відповідальність за безпідставне обмеження реалізації права загального землекористування громадян, порушення порядку його здійснення.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання результатів дослідження у процесі вдосконалення чинного законодавства України, у правозастосовчій практиці, особливо при вирішенні питань кваліфікації дій державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, спрямованих на обмеження можливостей реалізації права загального землекористування громадян; подальшого реформування земельно-правового регулювання; підготовки посібників, підручників, вдосконалення навчально-методичних матеріалів з курсу "Земельне право України", а також у навчальному процесі – під час проведення лекційних, семінарських та практичних занять.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були апробовані у виступах на:

- Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 10-11 квітня 2003 року);

- Міжвузівській науково-практичній конференції молодих науковців “Забезпечення законності у сфері земельних правовідносин” (Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 26 вересня 2003 року);

- Науково-методологічному семінарі для аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 15 жовтня 2003 року;

- Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання”, (Хмельницький інститут регіонального управління та права, 14-15 листопада 2003 року);

- Міжнародній науково-практичній конференції студентів і аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 8-9 квітня 2004 року);

- Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Треті осінні юридичні читання” (Хмельницький інститут регіонального управління та права, 5-6 листопада 2004 року).

Результати дослідження використовувалися у навчальному процесі Хмельницького університету управління та права при викладанні курсу “Земельне право України”.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, що містять 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Обсяг дисертації становить 163 сторінки, список використаних джерел містить 193 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її розробки у науковій літературі, визначається мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, зазначається методологічна і науково-теоретична основа дослідження, наукова новизна роботи та її практичне значення, положення і пропозиції, які виносяться на захист.

Розділ 1 "Науково-правові засади права загального землекористування громадян" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Поняття та істотні ознаки права загального землекористування громадян" проведено аналіз категорій "земля", “землі”, необхідних для визначення поняття права загального землекористування громадян. Зокрема, доведено, що право загального землекористування громадян виникає з приводу використання землі як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини; частини довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, туристичні та інші потреби людини. Саме ці ознаки землі дають підставу твердити про необхідність та можливість її вільного використання без закріплення за конкретним суб’єктом.

Досліджуючи зміст права загального землекористування, використано природно-правову доктрину. Право загального землекористування як природне земельне право формує ті умови та засоби життєдіяльності людей, які об’єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування як конкретної особи, так і суспільства в цілому, виступає однією із складових таких невід’ємних, природних прав, як право на навколишнє природне середовище та право на життя; через механізм правосвідомості здатне впливати на юридичне регулювання суспільних відносин, впроваджуватись в правотворчість та правозастосовчу практику.

Встановлено, що право загального землекористування формується під впливом та виступає складовою не суто земельного, а, значною мірою, й екологічного права. Вплив екологічного права зумовлює використання його теоретичної та нормативної бази для дослідження й регламентації права загального землекористування як складової екологічних та земельних прав громадян. Так, право загального землекористування розглядається у взаємозв’язку із правом загального природокористування та правом громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище, які містять вихідні ознаки та принципи для використання окремих природних ресурсів.

Обґрунтування права загального землекористування з позицій екологічного права зумовлює необхідність зміни законодавчих підходів до права землекористування шляхом його поділу за підставами виникнення на право загального та спеціального землекористування.

Виходячи з положень природоресурсового законодавства, право загального природокористування здійснюється безоплатно. Однак, ЗК України не врегульовує належним чином порядку безоплатної реалізації права загального землекористування, що дає можливість у деяких випадках стягнення плати навіть при використанні земель загального користування (пляжі, вулиці - паркування тощо).

До істотних ознак права загального землекористування слід віднести і те, що останнє не передбачає закріплення земельної ділянки за окремими особами для його здійснення. Ця особливість зумовлює розширене трактування права землекористування взагалі. Право землекористування за таких умов включає не лише використання відокремленої та закріпленої за певним суб’єктом земельної ділянки, а й вільне використання земель без відведення їх в натурі. Зміст суб’єктивного права загального землекористування в зв’язку з цим становлять права щодо вільного користування тими чи іншими землями.

Загальне землекористування громадян не вимагає одержання відповідних дозволів і здійснюється, виходячи з потреб та бажання особи в порядку вільного користування землею. Ця ознака зумовлює особливості суб’єкта права загального землекористування, його право- та дієздатності. Для права загального землекористування характерна загальна правоздатність, рівна для усіх громадян. У свою чергу дієздатність вказаних осіб проявляється перш за все у здатності самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки (правоздійснювальна або правовиконавча здатність), а також у здатності нести відповідальність за порушення порядку реалізації права загального землекористування.

Запропоновано визначення суб’єктивного права загального землекористування громадян як встановлену законом та забезпечену обов’язками інших осіб можливість вільного, без закріплення за окремими особами та без надання відповідних дозволів, безоплатного, найбільш зручного використання земель для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо), а також звернення до компетентних органів з метою захисту порушеного права.

У підрозділі 1.2. "Право загального землекористування громадян як об’єкт правового регулювання" право загального землекористування розглядається як одне із конституційних прав громадян на користування природними об’єктами, зокрема, землею, що має особливе значення серед інших природних ресурсів (ст. 13 Конституції України, ст. 1 ЗК України).

Новелою ЗК України стало закріплення в ньому права земельного сервітуту та обмеження прав власників земельних ділянок. В роботі проаналізовано співвідношення вказаних інститутів із правом загального землекористування, виділено низку ознак, які їх розмежовують. Якщо право загального землекористування стосується необмеженого кола осіб, то земельний сервітут спрямований на забезпечення інтересів конкретного власника чи користувача земельної ділянки. Обмеження прав власників значно вужче, аніж право загального землекористування як за змістом, так і за об’єктним складом. Водночас допустимою видається можливість забезпечення права загального землекористування на визначених земельних ділянках саме через встановлення обмежень прав власників на таку ділянку.

Визначено, що для системи правових норм, які регулюють здійснення права загального землекористування, характерним є наявність відповідних юридичних ознак, які дозволяють розглядати її як інститут екологічного та земельного права, що перебуває на стадії становлення. Норми цього правового інституту переважно носять загальний характер (Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”), лише опосередковано регулюючи права та обов’язки громадян у сфері реалізації права загального землекористування. Що ж до детальної регламентації цього права, то тут спостерігається неоднозначна ситуація. З одного боку, при встановленні правового режиму використання тих чи інших категорій земель допускається або мається на увазі можливість загальнодоступного користування ними. З іншого – право загального землекористування потребує формального, безпосереднього юридичного закріплення та регламентації, враховуючи особливості його реалізації, специфіку об'єкта користування.

У зв’язку з цим дисертантом запропоновано конкретизувати норми, що регулюють досліджувані відносини, доповнивши розділ третій ЗК України окремою главою – “Право загального користування землею”, а також передбачити порядок і можливості здійснення загального землекористування при встановленні правового режиму окремих категорій земель.

У підрозділі 1.3. “Межі здійснення права загального землекористування громадян щодо об’єктного складу” увага зосереджена на дослідженні земельних ділянок, груп та категорій земель, що можуть використовуватись громадянами за власним волевиявленням без дотримання спеціальних процедур.

В основу виділення об’єктів права загального землекористування дисертантом покладено підходи, висловлені академіком Андрейцевим В.І., який відзначав, що важливим для визначення правового режиму земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтересу і встановлення режиму права загального і спеціального землекористування Андрейцев В.І. Екологічне право: Особлива частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак.: Повний акад. курс / За ред. акад. АПрН В.І. Андрейцева. – К.: Істина, 2001. – С. 198, а також особливістю землі, як матеріальної бази, є зосередження на ній багатьох природних компонентів, які завдяки своїм властивостям формують біосферу, тобто сферу життя людини та інших живих організмів, і використовуються на праві загального землекористування громадян Андрейцев В.І. Об’єкти земельних правовідносин за новим Земельним кодексом України // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2002. - №2 - С.8,13..

До першої групи об’єктів права загального землекористування в дисертації віднесено земельні ділянки, цільове призначення яких полягає, як правило, у задоволенні життєво необхідних потреб людини, що реалізуються шляхом здійснення права загального землекористування. Вказану групу утворюють земельні ділянки, зайняті землями загального користування в межах населених пунктів, а також відповідні земельні ділянки у складі окремих категорій земель.

Використання таких земель в порядку спеціального землекористування хоч і може мати місце, однак воно не є визначальним і підпорядковане загальному землекористуванню. Основним недоліком правового регулювання вказаних земель є відсутність достатнього нормативного закріплення їх правового режиму та порядку використання на рівні земельного законодавства.

Другу групу об’єктів права загального землекористування за наслідками проведеного дослідження складають земельні ділянки, які мають змішаний правовий режим використання та охорони. До цієї групи можна віднести земельні ділянки в межах земель лісового, водного фонду, природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, земель оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення.

Особливість вказаних земельних ділянок полягає в тому, що поряд із закріпленням за визначеним суб’єктом (лісогосподарські підприємства, адміністрація об’єктів природно-заповідного фонду тощо) вони виступають об’єктом права загального землекористування. Право загального землекористування в такому випадку здійснюється з урахуванням цільового призначення відповідних земель та виходячи з можливих обмежень і заборон, що встановлюються тимчасовими чи постійними (спеціальними) землекористувачами.

У підрозділі проаналізовано ознаки об’єктів права загального землекористування. На підставі зроблених висновків встановлено, що під об’єктами права загального землекористування слід розуміти земельні ділянки, що використовуються за внутрішнім волевиявленням особи, на підставі законодавчих норм, для задоволення естетичних рекреаційних, оздоровчих, інших духовних та матеріальних потреб, а також як шляхи сполучення, з дотриманням норм, правил, стандартів, які утворюють правовий режим відповідних категорій земель, в порядку реалізації права загального землекористування: без закріплення земельної ділянки, одержання спеціального дозволу, як правило, безоплатно. При цьому однією із важливих ознак об’єктів права загального землекористування є санкціонована державою і закріплена правом можливість їх загальнодоступного використання.

Розділ 2 “Особливості реалізації права загального землекористування громадян на окремих категоріях земель” складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Реалізація права загального землекористування громадян в межах населених пунктів”. Реалізація права загального землекористування досліджено в контексті особливостей правового режиму земель загального користування в населених пунктах як безпосереднього та основного об’єкта права загального землекористування громадян.

По-перше, землі загального користування призначені для розміщення різного роду загальнодоступних об’єктів, що обслуговують рекреаційні, оздоровчі, культурно-побутові, гігієнічні й інші потреби міського населення. На землях загального користування розміщуються транспортні й інші артерії. На їх території розташовані об’єкти міського благоустрою і місця масового відпочинку міських жителів. Законодавець визначає перелік земель загального користування: майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо.

По-друге, нормативно-правове забезпечення правового режиму земель загального користування складає цілий ряд законодавчих та підзаконних актів. Водночас, вказані документи визначають в першу чергу порядок розміщення та використання відповідних об’єктів, споруд загального користування і лише частково регламентують правовий режим земель загального користування. Таке становище вимагає визначення правового режиму земель загального користування і перш за все на рівні ЗК України.

По-третє, ЗК України відносить землі загального користування до земель комунальної власності, що не підлягають передачі в приватну власність. Вказана норма є важливою гарантією реалізації громадянами права загального землекористування, оскільки встановлює публічний характер їхнього використання.

По-четверте, особливість у використанні земель загального користування полягає в тому, що на відміну від інших земель, які надаються конкретним землекористувачам, дані землі експлуатуються самими земельними (комунальними) органами, знаходяться у безпосередньому віданні й управлінні відділів комунального господарства міських і районних рад, у постійному користуванні комунальних підприємств і рідше передаються в оренду. Тому у відношенні земель загального користування важливим є не лише користування, а значною мірою управління такими землями, пов'язане з забезпеченням їхнього правового режиму, утриманням та цільовим використанням тощо.

По-п’яте, користування землями загального користування, з боку громадян, без укладення договору оренди характеризується рядом особливостей. Хоча за громадянами не закріплюються конкретні земельні ділянки, однак як землекористувачі вони не тільки мають права на використання таких земель, але й несуть перед відповідними органами державної влади і місцевого самоврядування визначені обов'язки: дотримання правил дорожнього руху, санітарних норм, протипожежних вимог тощо. У цих випадках між ними та державою, територіальними громадами постійно здійснюються земельно-правові відносини. Вказані правовідносини виникають внаслідок реалізації громадянами права загального землекористування, яке своєю чергою потребує належного законодавчого забезпечення.

Підсумовуючи викладене, встановлено, що здійснення права загального землекористування в населених пунктах спрямоване на забезпечення вільного пересування (проходу, проїзду тощо) через використання вулиць, доріг, площ; задоволення естетичних, рекреаційних та оздоровчих, матеріальних потреб шляхом використання земельних ділянок під зеленими насадженнями, набережними, пляжами, громадських сіножатей та пасовищ. Реалізація відповідного права забезпечується діяльністю органів місцевого самоврядування та комунальних підприємств через утримання земель загального користування, дотриманням їх цільового використання. Нагальною є необхідність законодавчого регулювання права загального землекористування, що дасть змогу уникнути необґрунтованих обмежень та заборон у його реалізації, встановлення меж його здійснення, обумовить визначення складу та правового режиму земель загального користування в межах населених пунктів.

У підрозділі 2.2. “Реалізація права загального землекористування громадян на землях оздоровчого, рекреаційного, природоохоронного та історико-культурного призначення” визначено території, зони, групи земель, на які поширюється право загального землекористування. Проаналізовано підстави виникнення та обмеження права загального землекористування. Визначено права та обов’язки громадян, що реалізують право загального землекористування на визначених категоріях земель. Встановлено особливості права загального землекористування на землях рекреаційного, оздоровчого призначення, на територіях курортів та лікувально-оздоровчих територіях, що не мають відповідного статусу.

Розглянуто питання рекреаційних зон як об’єктів права загального землекористування. Правовий режим рекреаційних зон поширюється на землі рекреаційного призначення, які використовуються громадянами переважно на праві загального землекористування. Натомість інші категорії земель використовуються на праві загального землекористування в межах рекреаційних зон або ділянок, правовий режим яких передбачає можливість реалізації відповідного права з метою задоволення оздоровчих, естетичних потреб.

Зокрема, встановлено, що право загального землекористування на землях природно-заповідного фонду підпорядковане режиму правової охорони земель, інших природних ресурсів і може здійснюватись переважно на визначених земельних ділянках. Для зон регульованої рекреації національних природних парків чи регіональних ландшафтних парків задоволення рекреаційних потреб шляхом реалізації права загального землекористування при їх використанні є визначальним, що означає можливість користування ними для інших потреб лише при умові, якщо таке користування не суперечить вказаній меті. На праві загального землекористування з метою задоволення рекреаційних, естетичних потреб можуть використовуватись також території антропогенних ландшафтів біосферних заповідників, експозиційні зони ботанічних садів, дендрологічних парків, рекреаційні зони зоологічних парків. Стосовно інших територій об'єктів природно-заповідного фонду, то їх використання на праві загального землекористування в рекреаційних цілях допускається, якщо воно не суперечить основній меті створення і функціонування таких об’єктів.

Закон України “Про природно-заповідний фонд України”, крім того, дає підстави вказати території, на яких існує пряма заборона використання на праві загального землекористування: заповідна зона національного парку, наукова та заповідна зони ботанічного саду чи дендрологічного парку, наукова зона зоологічного парку тощо.

Дещо подібне стосується земель історико-культурного призначення, використання яких підпорядковане особливому правовому режиму, що передбачає їх охорону, відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року ВВР України. — 2000. — № 39. — Ст. 333..

Використання земель оздоровчого призначення на праві загального землекористування зумовлено наявністю унікальних природних лікувальних факторів, здатних не тільки відновлювати життєві психофізіологічні і духовні сили, але й здійснювати лікувальний, профілактичний і оздоровчий вплив на організм людини. Обмеження права загального користування може мати місце за рішенням органу місцевого самоврядування лише у випадках усунення чи запобігання шкідливому впливу на природні об’єкти, забезпечення діяльності санаторно-курортних закладів.

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що суб'єктивне право загального землекористування на землях рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення є складним елементом конституційних прав громадян на життя, безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище та охорону здоров'я і являє собою закріплену в законі можливість здійснювати безпосередню експлуатацію корисних лікувально-оздоровчих, рекреаційних властивостей земель та розташованих тут природних об'єктів та комплексів для задоволення рекреаційних, оздоровчих, духовних, естетичних і культурних потреб людини.

Запропоновано зміни та доповнення як до ЗК України, так і до спеціальних нормативних актів, що визначають правовий режим земель рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення з метою забезпечення реалізації права загального землекористування шляхом закріплення таких положень:

громадянам гарантується реалізація права загального землекористування на землях рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

право загального землекористування на землях рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення передбачає можливість вільно перебувати в рекреаційних зонах, на території курортних та лікувально-оздоровчих зон, відпочивати, розміщувати намети і розводити багаття в спеціально відведених для цього місцях, займатися туризмом, фотозйомкою, знайомитися з тваринним світом, з пам'ятниками природи, необмежено використовувати природні кліматичні лікувальні ресурси; задовольняти інші культурні та естетичні, рекреаційні та оздоровчі потреби;

- встановлення обмежень щодо реалізації права загального землекористування на визначених категоріях земель може мати місце лише з метою недопущення шкідливого антропогенного впливу на природні ресурси, у разі виникнення загрози життю та здоров’ю громадян, забезпечення діяльності юридичних осіб, за якими закріплені відповідні землі (земельні ділянки);

- при передачі земель рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення у приватну власність встановлюються обмеження, визначені у главі 15 ЗК України, з метою забезпечення реалізації громадянами права загального землекористування, аналогічно при укладенні договору оренди відповідної земельної ділянки, визначаються умови реалізації щодо неї права загального землекористування.

У підрозділі 2.3. “Реалізація права загального землекористування громадян на землях лісового та водного фонду” досліджувались питання правового забезпечення використання вказаних категорій земель, окремих земельних ділянок у їх складі громадянами без дотримання спеціальних процедур.

Встановлено, що право загального користування землями лісового фонду зумовлено рекреаційними, оздоровчими, естетичними функціями лісів. Оскільки поняття лісу в його законодавчому виразі включає землі лісового фонду, норма Лісового кодексу України (ст. 49), що передбачає можливість вільно перебувати в лісах, поширюється на землі лісового фонду, регулюючи при цьому право загального землекористування. Однак таке регулювання є опосередкованим. Використання лісових ресурсів на праві загального лісокористування для задоволення рекреаційних, духовних, естетичних потреб з необхідністю вимагає законодавчого регулювання безпосередньо права загального землекористування для задоволення вищеназваних потреб.

Об’єктом реалізації права загального землекористування можуть виступати земельні ділянки, що утворюють лісові угіддя та інші ділянки лісового фонду. Вказані земельні ділянки хоч і передані постійним та тимчасовим користувачам, однак можуть вільно використовуватись громадянами на праві загального землекористування, що виступає необхідною умовою використання громадянами лісових ресурсів.

Земельні ділянки лісового фонду можуть бути використані на праві загального землекористування і безвідносно до розміщених тут лісових ресурсів, наприклад, як шляхи сполучення. В останньому випадку мова уже може йти про використання земельної ділянки, зайнятої лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами.

Законодавчо визначений порядок реалізації загального водокористування дає підстави розглядати і землі водного фонду як об’єкт права загального землекористування. Адже значна частина цих різновидів водокористувань має здійснюватись саме на землях водного фонду із правовим режимом загального землекористування. При цьому застосовується принцип вільного використання земель водного фонду за виключенням обмежень, про які громадяни мають бути повідомлені. Землі водного фонду як загальний об’єкт диференціюються на окремі земельні ділянки, групи земель з відповідним правовим режимом, що зумовлює порядок реалізації на них права загального землекористування. Як правило, це земельні ділянки прибережних захисних смуг вздовж річок, морів і навколо водойм, які використовуються для відпочинку, або берегові смуги вздовж водних шляхів. Прибережні захисні смуги та смуги відведення входять до складу так званих водоохоронних зон, використання яких більшістю громадян здійснюється на праві загального землекористування.

У межах лісового та водного фонду можуть виділятись земельні ділянки рекреаційного призначення та природо-заповідного фонду, використання яких на праві загального землекористування здійснюється з урахуванням положень, що визначають правовий режим відповідних земель.

Висловлена обґрунтована позиція, що право загального землекористування на земельних ділянках лісового та водного фонду може обмежуватись лише у випадку забезпечення охоронного режиму природних ресурсів чи передачі відповідних ділянок у спеціальне користування, несумісне із вільним перебуванням на них громадян.

При реалізації громадянами права загального користування, на них мають покладатися чітко визначені обов’язки та обмеження з метою запобігання забрудненню цих земель, погіршенню їх якостей, рекреаційних властивостей, при порушені яких до особи може бути вжито заходів адміністративної відповідальності.

Запропонований аналіз правового режиму земель лісового та водного фонду створює підстави вести мову про необхідність вдосконалення земельного законодавства через закріплення права загального землекористування на відповідних категоріях земель. Відповідні зміни, на думку автора, мають бути відображені як в ЗК України, так і у Водному Кодексі України та Лісовому Кодексі України, підзаконних нормативних актах.

У підрозділі 2.4. “Гарантії реалізації права загального землекористування громадян” запропоновано визначення відповідних гарантій, проаналізовано умови реалізації права загального землекористування, способи його захисту, їх законодавче забезпечення, можливі заходи відповідальності до осіб, діями яких спричинені перешкоди у можливості вільного використання земельних ділянок.

Встановлено, що під правовими гарантіями здійснення права загального землекористування слід розуміти систему правових засобів і способів, що забезпечують реалізацію, охорону і захист права громадян на задоволення естетичних, рекреаційних, оздоровчих, духовних та матеріальних потреб громадян в процесі загальнодоступного використання певних категорій земель, земельних ділянок, розташованих на них природних ресурсів. Неодмінною умовою гарантування безперешкодного здійснення права загального землекористування є його захист від реальних чи потенційних загроз, обумовлених, по-перше, знищенням, псуванням природних ресурсів, зміною їх властивостей шляхом забруднення і засмічення в результаті антропогенної діяльності чи природного впливу навколишнього середовища, що унеможливлює вільний доступ до земельних ділянок та розташованих на них природних об’єктів, і, по друге, встановленням обмежень чи заборон власниками та спеціальними землекористувачами (незалежно від суб’єктного складу), реалізації громадянами відповідного права.

Встановлено безпосередній зв’язок використання і охорони природного об’єкта (земельної ділянки) в процесі реалізації права загального землекористування. Питання про співвідношення використання та охорони земель як гарантії права загального землекористування, крім того, пов’язані із межами реалізації суб’єктивних прав землекористувачів. Реалізація суб’єктивного права загального землекористування, як і будь-якого іншого суб’єктивного права, повинна здійснюватись у межах, встановлених законом, без заподіяння шкоди природним об’єктам та з метою забезпечення вільної реалізації відповідного права необмеженим колом осіб. Тому законодавче визначення таких меж має не лише теоретичне, але й практичне значення і виступає важливою гарантією реалізації права загального землекористування.

Розглянуто зміст правових гарантій як сукупність двох взаємозалежних елементів: правових засобів реалізації діяльності суб'єктів правовідносин та способів захисту відповідного права. Аналіз ЗК України дозволяє встановити гарантії реалізації права загального землекористування. Це, зокрема, визнання землі як основного природного ресурсу, а відтак поширення на нього права загального природокористування (ст.ст. 1; 5 ЗК України), виділення земель загального користування, що не підлягають приватизації в межах населених пунктів (ст. 83 ЗК України), встановлення обмеження прав на земельну ділянку, виділення земель природно-заповідного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, лісового та водного фонду із відповідним правовим режимом, що накладає обмеження у здійсненні господарської діяльності та передбачає можливість їх використання широким колом громадян для задоволення рекреаційних, естетичних оздоровчих потреб. Водночас названі гарантії є опосередкованими і значною мірою нівелюються відсутністю законодавчої регламентації права загального землекористування. Відтак гарантування права загального землекористування в контексті правових засобів означає також юридично визначену можливість, кожного чи певних соціальних груп вимагати від держави створення системи позитивного правового регулювання відносин загального землекористування, заповнення прогалин (йшлося вище) у регулятивному і забезпечувальному механізмі, усунення наявних колізій чи необґрунтованих обмежень правового забезпечення.

Складовою змісту правових гарантій здійснення права загального землекористування є також способи його захисту. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, ЗК України дозволяє виділити ряд способів захисту прав на земельні ділянки: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків тощо.