ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 124.2+111.11

Карівець Ігор Володимирович

СЕМАНТИКА ТРАНСЦЕНДЕНТНОГО В СОЦІАЛЬНОМУ БУТТІ ЛЮДИНИ

Спеціальність 09.00.03. – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації та здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Львівському національному університеті імені Івана Франка, кафедра філософії

Науковий керівник:

доктор філософських наук, доцент, завідувач

кафедри філософії Львівського національного

університету імені Івана Франка

КАРАСЬ Анатолій Феодосійович

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії

Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

МОВЧАН Віра Серафимівна

кандидат філософських наук, доцент кафедри культури і соціології

Національного лісотехнічного університету України

КРАВЕЦЬ Микола Степанович

Провідна установа: Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

Захист відбудеться “ 19 “ жовтня 2005 р. о 15.30 годині на засіданні

Спеціалізованої вченої ради Д.35.051.02 при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, гол. корп., філос. ф-т., ауд. 301, тел.

296-41-47

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці

Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5

Автореферат розісланий “ 19 “ вересня 2005 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради О.Б. Сінкевич

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається в першу чергу сучасними потребами розглянути людину як цілісну, самодостатню цінність, беручи до уваги численні вияви та виміри її особистості. Домінування у минулому соціоцентризму, наголошування на суспільній, колективній сутності людини призводило до нехтування індивідуальними особливостями і не сприяло розкриттю її природи, як зі сторони виявленої, так і прихованої.

Природа людини безумовно соціальна, але через її самоздійснення та ставлення до Іншого. Перший аспект проблеми, тобто самопізнання людини, вимагає дослідження її внутрішнього світу, пов’язаного з трансцендентністю у значенні можливості подолати межі своєї даності, своє Я. Другий аспект проблеми пов'язаний із самоздійсненням людини як соціальної істоти в міжсуб'єктному світі (світі соціальної комунікації).

Традиційно і в першому, і в другому разі йдеться про одне і те ж, про живий і зацікавлений діалог людини із трансцендентним, абсолютним, тобто із тим, що найчастіше ототожнюють з Богом. Правда, у другому випадку, діалог відбувається "зовнішнім" чином, як самоактуалізація, через вибудовування інтеракцій, коли, слідом за Геґелем, можна стверджувати, що людина – це сукупність її вчинків, а у першому – як пошук свого вищого призначення та покликання.

Антропологічний вимір трансцендентності спрямовує її значення на Іншого як Ти. Інший, як Ти, уможливлює відкриття прихованих вимірів соціального буття людини. Щоб виявити ці приховані виміри і відкрити значення трансцендентного в них, необхідна радикальна, докорінна зміна нашого ставлення до самих себе і до інших людей. Ця зміна означає відмову від натуралістичного, позитивістського погляду на соціальну сферу людини і на саму людину. Натуралістично-позитивістський погляд на соціальну сферу обмежує її фактами економічного та біологічного ґатунку.

В сучасному світі соціальної комунікації його трансцендентні основи або нехтуються, або залишаються прихованими, неактуальними і незрозумілими. Спостерігається поширення формалізованого, утилітарно-практичного спілкування, позбавленого глибини. Засилля поверхової комунікації у соціальній сфері нівелює її значущість для саморозкриття особистості у спілкуванні з іншими. Часто людина усувається від глибинного спілкування, формою якого є діалог. Утилітарно-практичне, формалізоване спілкування сприяє перебільшенню міри формально-правового типу соціальності, в якій кожний індивід розглядається лише у тому вимірі, в якому він рівний будь-якому іншому. Формально-правовий тип соціальності не торкається сутнісного ядра людини, тобто “її трансцендентності, як екзистенції” (К. Ясперс).

Дисертаційне дослідження спрямоване на виявлення трансцендентних основ соціального буття людини з метою гармонізації та поглиблення соціальної комунікації, присвячене аналізу феноменів трансцендентного у комунікативній сфері, що також є надзвичайно актуальним з огляду на нескінченні непорозуміння, ворожнечу з Іншим, небажанням його вислухати та зрозуміти. Персоналізм, філософія діалогу, феноменологічний неотомізм, філософія зустрічі, релігійний екзистенціалізм – це ті напрямки сучасної філософія, в яких розробляються підходи до визначення значення Іншого в соціальному бутті людини, акцентується увага на значенні особи як “атрибуту Бога” (К. Войтило, М. Бубер, Г. Марсель).

Виявлення трансцендентних підвалин людської соціальності і, відповідно, трансцендентної сутності людини, надає їм (людині та соціальності) креативного значення, бо звільняє їх від впливу влади масового споживання і вульгарного колективізму та ліберального індивідуалізму. З’ясувати роль і значення трансцендентного у соціальному бутті людини означає відкрити принципову незамкнутость суб’єкта всередині себе в одній жорстко встановленій установці (інтенції). Така відкритість проявляється у діалогічному бутті, яке стає можливим у випадку події зустрічі Я з Ти.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконується відповідно до теми науково-дослідної роботи кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка: “Громадянське суспільство як здійснення свободи: соціальні, правові та релігійні аспекти (номер державної реєстрації – 0103U006795).

Ступінь розробленості теми. Коли мова йде про міжсуб’єктні взаємовідношення, тоді йдеться про свідому присутність суб’єкта для суб’єкта, і проте, як вони можуть переживати самотрансцендентність у формі суб’єктно-суб’єктних відношень. Йдеться про такі форми соціального буття, які виникають на основі цих відношень.

Серйозного переосмислення проблем суб’єктно-суб’єктних відношень та значення Іншого в українській соціальній філософії ще не відбулося. У наявній сучасній літературі з соціально-філософської проблематики, зокрема у працях Андрущенка В.П., В. Беха, Герасимчука А. А., Горак Г. І., Михальченка М. І., Нестеренка Б. Г., В. Ляха, Тимошенко З.І. звертається увага переважно на переосмислення марксистської спадщини, з’ясовуються форми і чинники соціального буття радше в методологічних та соціальних аспектах. Проте людина, як основний діяч соціальності, ще не достатньо усвідомлена на рівні її індивідуального існування, що перебуває “в абсолютному відношенні до абсолютного” (С. Кіркегор). У минулому і значною мірою у сучасних дослідженнях продовжує панувати тенденція наголошення на космо-природній та суспільній сутності людини, коли міжлюдські відносини ґрунтуються переважно на основі виробничої діяльності, що покликана поставити на службу людині природу (так званий діяльнісний підхід, опертий на перетворення матеріального об’єктивного світу). В основу спільного життя переважно покладається виробництво та споживання виробленого. Такий одномірний розгляд життєвої мети і завдань людини, сутності спільного життя людей, елімінує визначення людини як суб’єкта і надає йому лише статусу об’єкта виробничо-споживчих відносин.

Щодо авторів, які досліджують, чи намагаються вийти на проблему суб’єктно-суб’єктних взаємовідношень, на проблему значення і ролі трансцендентного в соціальному бутті, то слід згадати розвідки Аляєва Г.Є., Алєксієнко О.О., Даниляка Р.П., Карася А.Ф., Колотілова Н.А, Малахова В.А., Мовчан В.С., Пашука А.І., Ситниченко Л. А., Чехайно І.І. та інших. Деякі аспекти даної проблематики, а саме вдосконалення людини як самотрансцендування її даності і прагнення досягнути Єдиного, значення трансцендентності у феноменології, співвідношення інтерсуб’єктивності та соціальності, особливості становлення діалогічних взаємовідносин, соціальний аспект неотомізму Ж. Марітена розглядаються, відповідно, у авторефератах дисертацій Лозниці С.А., Нєфєдєва С. М., Щербака С.І., Перепеліциної О.А., Диса О.В., Маліновської О.С. Явище соціальної комунікації аналізується у дисертаційних роботах Голуба М.М., Кльопікова А.О., Назаренка О.А., Саввіної Л.І., Сарновської С.О. У працях релігійних діячів Греко-Католицької Української Церкви Андрея Шептицького, Йосипа Сліпого, Івана Шевціва, Гавриїла Костельника багато уваги надано значенню трансцендентного в соціальному бутті людини. В основу будь-якої організації (суспільної, національної та міжнародної тощо) вони покладали гідність людської особи, яка наділена “свободою волі”.

У час загострення боротьби за світове економічне панування необхідно замислитися над духовними основами спільного життя, зосередитися на його трансцендентних засадах. Тому автор звертається до праць тих мислителів, котрі намагаються віднайти духовний, трансцендентний сенс спільного життя, таких як Ж. Марітена, Е. Макінтайра, Е. Левінаса, Б. Скарги ,Ч. Тейлора, С. Франка. Тема суб’єктно-суб’єктних взаємовідношень знайшла відображення у працях західних та російських мислителів, а саме: М. Бердяєва, Г. Батіщева, М. Бубера, Гільдебранд Дітріх фон, М. Гольберґа, В. Дезмонда, Е. Левінаса, Ж. Лякруа, Г. Марселя, Е. Мун’є, С. Л. Франка, В. Франкла, а також К. Войтили, Й. Зайферта, М. Бахтіна, Я. Друзкіна, Б. Скарґи, Е. Макінтайра. Тему “Іншого” розробляли М. Бахтін, М. Бубер Г.- Ґ. Ґадамер, М. Гайдеґер, А. В. Гусєв, Е. Гусерль, Ж. Дельоз Р.В. Зімовец, Дж. Кросбі, Е. Левінас, П. Рікер, Ж.-П. Сартр, М.В. Смягліков, О.Н. Шпарага та інші.

Напрацьований теоретичний матеріал дозволяє різнобічно і поглиблено розглянути проблему значення і ролі трансцендентного в соціальному бутті людини та сформувати власний концептуально-цілісний підхід до вирішення даної проблеми.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб з’ясувати роль і значення трансцендентного в соціальному бутті людини на основі аналізу суб’єктно-суб’єктних взаємовідношень. Виходячи з мети дослідження, формулюються його завдання:

- визначити специфіку проявів трансцендентного в соціальному бутті людини, яке концептуалізується і розгортається як проблема філософії історії та соціальної історії людства загалом. Це передбачає виявлення “слідів” трансцендентного в самій історії та простеження змін його значень;

- розглянути на прикладах трансцендентальної філософії, неотомізму, езистенціалізму, феноменології, філософської герменевтики і філософії діалогу значення Іншого у соціальному бутті людини;

- розкрити зміст форм соціальності, що виникають на основі суб’єктно-суб’єктних взаємовідношень;

- арґументувати, що в основі соціального буття людини перебуває трансцендентність, в тих чи інших формах її виявлення.

Об’єктом дослідження постає соціальне буття людини, що вибудовується в параметрах суб’єктно-суб’єктних взаємовідношень.

Предметом дослідження є роль і значення трансцендентного в системі Я-Ти взаємовідношень.

Методологія дослідження. Адекватним методом дослідження є семантичний аналіз соціального буття людини, як простору відношень суб’єктів між собою, здійсненого у поєднанні з феноменологічною методологією, в якій внутрішнє і зовнішнє розглядається в єдиних феноменах і таких аспектах семіотичного підходу, що обумовлюють інтерпретативний потенціал обґрунтування (арґументації). Метод порівняльного аналізу дозволяє виявити різницю у підходах трансцендентальної філософії, неотомізму, езистенціалізму, філософської герменевтики, феноменології і філософії діалогу щодо визначення ролі та значення трансцендентного у соціальному бутті людини. На основі герменевтичного методу було здійснено переосмислення значення Іншого у соціальному бутті людини. Також з метою з’ясування ролі і значення трансцендентного в соціальному бутті людини використано результати персоналістичних пошуків у філософії ХХ ст.

Наукова новизна дослідження. Наукова новизна одержаних результатів обумовлена темою дисертаційного дослідження, а також характером мети та дослідницьких завдань. На основі проведеного дослідження в дисертації сформульовані твердження, що мають наукову цінність та характеризують її новизну:

- обґрунтовано, що тлумачення соціального буття людини через поняття об’єкта, який пов’язаний інтенціонально з протилежним до себе суб’єктом, неминуче орієнтує його розуміння в суб’єктно-об’єктних координатах і належить до такого філософського підходу, для якого значення трансцендентного усувається із соціального буття або набирає спотворених значень та форм. Традиційне тлумачення світу через поняття об’єктивності виявляє свою недостатність і обмеженість відносно сприйняття значення неповторності людської особи;

- інтенціональність розглядається як органічний елемент практично-утилітарного відношення до світу та людей, в результаті чого доведена необхідність звернення до поглибленого розуміння трансцендентного та його ролі у соціальних стосунках;

- запропоновано переосмислене поняття трансцендентного, що звично фіксується у формі “метафізичного трансцендентного”, і покладається як потойбічне. В дисертаційному дослідженні дістало подальший розвиток розуміння непотойбічного трансцендентного, значення якого стає доступним через експлікацію семантики суб’єктності особи;

- обґрунтовано, шо людський суб’єктивізм перевтілюється у форми організаційних і структурних утворень. Такий організаційно-структурний суб’єктивізм набуває тиранічних ознак щодо окремого індивіда, а в сучасних соціально-економічних умовах, які формуються під впливом ідеології ґлобалізації, йдеться не лише про одноосібний авторитаризм, але й про організаційно-структурну тиранію транснаціональних компаній, валютних фондів і організованої злочинності;

- проаналізовано семантику трансцендентного в соціальному бутті людини і з’ясовано, що вона обумовлює відмінність свідомості і притомності; доведено, що феноменологічний стан свідомості виявляє здатність до сприйняття Іншого як Ти;

- розкрито динаміку соціальних взаємодій та відношень, які поділяються на маніпулятивні і неманіпулятивні; показано, що маніпулятивні соціальні відношення передбачають вилучення знаків та значень трансцендентного із соціального буття, оскільки Інший у такій соціальності сприймається як засіб досягнення зовнішніх цілей щодо людини і переважно як об’єкт впливу;

- реконструйовано значення трансцедентного і з’ясовано, що воно з’являється в суб’єктивному після того, як долає своє Я; це не означає, що суб’єктивне виходить за межі особи; обґрунтовано, що трансцендентне належить як суб’єктивному, так і об’єктивному; трансцендентність – це стан, властивий світові через людину.

Практичне значення роботи. Практичне значення роботи визначається насамперед незадовільним станом українських справ в царині політичної, церковної і соціальної комунікації. Розділеність України на Західну і Східну, наявність на політичній арені більше, ніж 130 політичних партій, церковні поділи – все це не сприяє єдності українського народу, його гармонійному розвитку. Дослідження значення і ролі трансцендентного у соціальному бутті людини може допомогти у подоланні соціальних, політичних та церковних поділів та розколів, адже трансцендентне, на думку таких мислителів, як Платон, Тома Аквінський, Г. Сковорода, Е. Мун’є, С. Франк, М. Бубер та багатьох інших, не роз’єднує, а об’єднує людей. Отримані результати дисертаційного дослідження можна використовувати при викладанні наступних тем з курсу “Філософія”: “Людина та її буття як предмет філософського осмислення”, “Філософія ХХ – початку ХХІ ст.”, “Філософія історії”. Результати дослідження можуть бути використані у лекційних курсах з соціальної філософії, релігієзнавства, філософської антропології, етики. Матеріал дисертаційного дослідження стане у пригоді під час розробки спецкурсу “Філософія трансцендентності” для студентів філософського факультету.

Матеріал дисертаційного дослідження, який стосується природи діалогу, може бути корисним під час впровадження діалогічних форм навчання філософії (семінари-діалоги, уроки-діалогм), які позитивно впливають на розвиток мислення учнів та студентів.

Апробація роботи. Основні принципи та висновки дисертаційного дослідження викладено у шести опублікованих статтях. Концептуальні положення обговорювались на засіданнях наукового семінару кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка. Результати дослідження оприлюднено на міжнародному семінарі “Сучасна етнофобія в Центрально-Східній Європі: від минулого до сучасного” (Львів 31 січня-4 лютого 2000 року), на конференції “Проблеми суспільної трансформації в Україні” (Львів 27 травня-1червня 2000 р.), на Третій Всеукраїнській конференції молодих науковців “Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень” (Київ 28-29 вересня 2000 р.), на VIII Сковородинських Читаннях, Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (Львів, 4-5 грудня 2000 р), на II Міжнародному Симпозіумі з Біоетики присвячений памяті В. Р. Поттера (Київ 4-6 березня 2002 р.), на Міжвузівська наукова конференція “Сучасні проблеми міжособистісного діалогу та інтерсуб’єктивності” (до 240-річчя з дня народження Іогана Ґотліба Фіхте), Львів 27 вересня 2002 р., на Міжвузівській науковій конференції “Філософські ідеї Г.Сковороди в контексті сітового історико-філософського процесу” (Львів 12 грудня 2002 р.), на XV Читання пам’яті засновника Львівсько-Варшавської школи Казимира Твардовського “Інформація, комунікація, суспільство” (Львів 11 лютого 2003 р).

Структура дисертації. Дисертація складається з глосарію спеціальних термінів, вступу, 4–х розділів, висновків і списку використаної літератури (125 позицій). Загальний обсяг дисертації – 181 сторінка (список використаних джерел займає 9-ть сторінок).

Основний зміст дисертації

У глосарії спеціальних термінів подається визначення ключових термінів, таких як, соціальне, суспільне, соціальне буття, свідомість, притомність, трансцендентне, трансцендентування, котрі набувають специфічного значення у даному дисертаційному дослідженні.

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь її наукової розробленості, визначаються мета і завдання дослідження, теоретично-методологічні засади, формулюється наукова новизна та положення, які виносяться на захист. Також з’ясовується теоретичне і практичне значення дисертації та апробація її основних положень.

У першому розділі “Соціальне буття людини як проблема філософії історії” з’ясовується зміст терміну трансцендентне, розкривається його соціалізоване значення, засвоєне людьми протягом століть та зміни його значення; подається ретроспективне бачення присутності, або відсутності, соціалізованого значення трансцендентного в різних епохах “європейського людства”. Враховуючи багатоаспектність теми дослідження, джерельна база аналізується в процесі розгляду основних тематичних блоків дисертації.

У першому підрозділі “Значення трансцендентного в соціальному бутті Античності” реконструйовано соціальні філософії Геракліта, Сократа, Платона, Аристотеля з метою виявлення в них ролі і значень трансцендентного у соціальному бутті античних греків. Аналізуються форми соціального буття античних греків, а саме: дополісна та полісна. Дополісна форма спільного життя античних греків – це кріто-мікенські царства, які за своїм устроєм були подібні до царств Індії. Вони мали чітку їєрархічну структуру, що засвідчувало про їхню субстанціальність на основі ціннісного відношення служіння. Показано, що після занепаду кріто-мікенських царств, грекам доводиться заново творити прийнятну форму спільного життя. Такою формою спільного життя стає поліс. Такі автори, як Вернан Ж.П., Янарас Х., Зєнінскій Ф.Ф., стверджують, що античні греки організовували спільне життя таким чином, щоб воно відтворювало гармонію Космосу. Міжлюдські зв’язки повинні завжди бути спрямовані на відродження світової гармонії. Зусилля античних греків були спрямовані на створення міста-полісу, яке являло би собою єдиний й органічний факт спільного життя. Геракліт вперше пов’язав істину із спільним Логосом. Спільний Логос означає спілкування, а спілкування, у свою чергу, - участь, яка творить розумність: індивід стає розумним тою мірою, якою він бере участь у Божественному Спільному Логосі, а не тому, що він наділений індивідуальним інтелектом чи саморефлексією. Таким чином, поліс можна розглядати як намагання втілити значення мудрості, мужності, справедливості і стриманості на основі причетності до Божественного Спільного Логосу. Платон вибудовує потрійну функціональну структуру ідеальної республіки, заснованої на гармонійному відношенні спільних чеснот мудрості, мужності і стриманості. За Аристотелем співжиття повинно прямувати до того, щоб в ньому всі були рівними й однаковими, а це властиво людям “середнім”. Лише середина здатна забезпечити рівновагу та стабільність, які є знаками трансцендентного, тобто вони відображають дещо вічне і незмінне.

У другому підрозділі “Трансцендентний вимір соціального у Середньовіччі”, на основі розвідок Ж. Флорі, Гуревича Л.С., Майки Ю., Х. Ортеги-і-Гассета, а також аналізу поглядів Ісидора Севільського, Адальберона Ланського, Бертольда Реґенсбургського, Томи Аквінського показано, що єдність соціальної ієрархії забезпечувалася зрілим, очевидним духовно-вольовим втіленням, тобто єдиним центром, особою, живим, єдиним носієм влади, який виражає правову волю і державний суверенітет. У середньовіччі соціальне буття людини строго ієрархізоване. Соціальна ієрархія розглядається як такою, що “подобається Богу”. Соціальна ієрархія є відображенням ієрархії небесної, й обидві моделюють божественну Трійцю, оскільки спільне життя поділяється на три основні стани (священики, лицарі, ремісники та селяни), які утворюють гармонійне ціле – соціальний порядок. Ієрархія і соціальний розподіл за рангами і багатством – це ознака благоустрою світу. Увесь світ, створений і керований Богом, є одним великим цілим, єдністю у різноманітті – Універсумом. Ідеї Універсуму відповідає ідея гармонії та порядку. Цей порядок може розглядатися у двох аспектах: у відношенні до того, що існує поза світом, тобто мети світу, якою є Бог та у взаємному віднесенні окремих частин Універсуму. Такий подвійний порядок проявляє себе в кожному об’єднанні людей.

У третьому підрозділі “Семантичні особливості трансцендентного в соціальному бутті людини Нового Часу і Сучасності” показано, що внаслідок утворення міст, науково-технічного прогресу, здійснюється розширення індивідуальної свободи вибору професійної діяльності, виникають поняття громадських та політичних свобод. Поняття свободи і рівності набувають тих значень, які конституюють новий соціальний порядок. Соціальна свобода та рівність встановлюються в сенсі ліквідації цехових і станових відмінностей та обмежень, оскільки свобода слова та думки, політична свобода і безперешкодне самовираження особистості стали можливими. Це означало занепад середньовічної соціальної ієрархії і секуляризацію людини Нового часу. Проте, секуляризація не означає відсутність значення трансцендентного: його значення змінюється. Значенням трансцендентного проникає у розуміння приватної сфери, зокрема приватної власності. Приватна власність – похідна дарунку свободи. Бог, який віддав світ у власність людям, наділив їх розумом, щоб вони найкращим чином використовували цей світ для життя. З цієї тези походить деїстичний світогляд соціальних мислителів Нового Часу (Гобса, Лока, Дідро, Гельвеція та інших). Суб’єкт стає першоосновою раціональної організації спільного життя, а це, в свою чергу, означає визнання рівності між людьми. Зростає значення помірності, дисципліни та довіри в підприємницькій діяльності, а це означає, що вона підпорядковується релігійно-етичному виміру і виводиться за межі банальної наживи. Реформація стимулювала зростання ваги цих чеснот, бо її провідники, такі як Лютер і Кальвін, “освятили звичайне життя” (Ч. Тейлор). Це означало, що людина може шукати спасіння у будь-якій праці за покликанням (М. Вебер, Мере Ж., Козлова Н.Н., Сковорода Г.С.). Показано, що у Сучасності, яку називають постмодерном, соціальне буття людини відокремлюється від чіткої онтологічної основи, від якої можна було б відштовхнутися у своєму розвитку. Тому дослідники постмодерності Ж. Бодріяр, В. Дезмонд, А. Ґжеґорчик, З. Краснодембський, Г. Маркузе, Б. Скарга, Ж. Липовецький говорять про кризу сучасного суспільства, про кризу сучасних форм соціальності, які позбавлені онтології з елементами трансцендентного значення.

Оскільки людська соціальність перебуває у кризі, то робиться висновок про те, що необхідно повернутися до самої людини і зрозуміти її. Філософсько-антропологічний підхід до дослідження соціального буття людини відштовхується не від певних видів спільного життя (держави, суспільства, соціуму тощо), а від людини та її стосунків з іншими людьми.

У другому розділі “Особисте і соціальне: поєднання через трансцендентне” аналізується персоналістичний світогляд, в межах якого зроблено спробу такого поєднання. В основі персоналістичного світогляд лежить латино-християнська традиція розуміння людини як особи і соціального буття як спільноти осіб. У ХХ ст. у європейській цивілізації основою організації соціального буття людини служать імперсональний колективізм і ліберальний індивідуалізм. Якщо ліберальний індивідуалізм відриває людину від трансцендентності шляхом возвеличення Я до рівня самодостатності, то імперсональний колективізм розчиняє людину у просторі підкорення більшості. Для ліберального індивідуалізму вершиною досконалості стає Я, а для імперсонального колективізму – колектив, як самоцінність і самодостатність, тобто людина стає людиною лише в колективі. Ліберальний індивідуалізм спонукає індивіда до протиставлення себе іншим, що унеможливлює повноцінне спілкування і веде до атомізації суспільства. Імперсональний колективізм розчиняє індивіда в собі, тобто він втрачає себе. Персоналістичний світогляд, як альтернатива ліберальному індивідуалізму і імперсональному колективізму, намагається поєднати індивідуальне з соціальним у гармонійному синтезі через пов’язаність індивідуального з трансцендентним. Індивідуалізм і колективізм – це екстремальні форми спільного життя й тому спотворюють один із елементів відношення індивід-соціум. Необхідна гармонізація складників цього відношення. Щоб досягнути бажаної гармонії, необхідно переосмислити значення і роль трансцендентного в соціальному бутті людей. Саме персоналістичний світогляд зробив важливі кроки в цьому напрямку.

У першому підрозділі “Концепція людини як особи” аналізуються способи формулювання концепції особи в екзистенційному томізмі (Е. Жільсон, Ж. Марітен, М.Кронпець), феноменологічному томізмі (К. Войтило, Дітріха фон Гільдебранда), релігійному екзистенціалізмі Г. Марселя.

У другому підрозділі “Концепція соціального буття як спільноти осіб” досліджуються персоналістичні особливості спільного буття, а також утворення і характер окремих класичних типів спільності (сім’ї, друзі тощо). По-новому освітлюються структурні взаємозв’язки між Я-Ти спільністю і Ми-спільністю. Для цього проаналізовано праці І. Канта, Дітріха фон Гільдебранда, С. Франка. Показано, що об’єднуючим чинником спільностей є наділення міжособових зв’язків певними трансцендентними значеннями. Спільності створюються на основі значень любові, вдячності, служіння, визнання гідністі людської особи та її свободи (Дітріх фон Гільдебрандт, Е. Мун’є, Г. Сковорода, С. Франк, о. Івана Шевціва, мит. Андрей Шептицький,).

У підпункті другого підрозділу “Ідеальна спільнота у баченні Г. Сковороди і Т. Шевченка” показано, що спільнота, як у Г. Сковороди, так і у Т. Шевченка утворюється внаслідок есхатологічного співвідношення божественної і людської активності. Значення спільноти осягається через Святе Письмо, тобто через прийняття трансцендентних цінностей, таких як: “рівна нерівність”, любов, правда, свобода, воля Божа.

В третьому розділі “Соціальне буття людини у світлі семантики Іншого” розглядається природа самосвідомості (Я) та соціальності в контексті західноєвропейської філософії та феномен Іншого на основі трансцендентальної моделі соціальної онтології І. Канта, Е. Гусерля, Ж.-П. Сартра і М. Гайдеґера. Наголошується на тому, що дослідження Іншого стало центральним у філософській, соціологічній та психоаналітичній літературі ХХ ст. Повернення до Іншого є підставою для критики трансцендентальної філософії (Декарт, Фіхте, Шеллінґ, Геґель та інші) і трансцендентальної моделі соціального буття людини, оскільки вони обмежені еґоцентричними рамками. Одночасно лідери “критичної теорії” (пост-кантівської критичної філософії) наполягали на потребі заміни ego cogito комунікативною інтерсуб’єктивністю (К.- О. Апель, Ю. Габермас, В. Гьосле та інші).

У першому підрозділі “Самосвідомість і соціальність у філософії” показано, що традиційно трансцендентальна філософія розглядає людину як Я, котре перебуває у становленні-самоутвердженні. Найвищим самоутвердженням є абсолютне Я (Фіхте, Шеллінґ), теологічне Я (Кіркеґор), трансцендентальне Я (Гусерль). Трансцендентальна філософія надає приорітет Я у всьому, тому вона потрапляє у пастку соліпсизму, яке пов’язане із несприйняття Іншого.

У другому підрозділі “Соціальні виміри тлумаченя трансцендентного у значенні міжсуб’єктних відношень” підкреслюється важливість здійсненого Л.Фойєрбахом, А. Шопенгауером, Ф. Ніцше, М. Гайдеґером, Ж.-П. Сартром, Ж. Дельозом, Е. Левінасом, П. Рікером, М. Бубером переосмислення відповіді на питання про людську сутність.

У першому пункті другого підрозділу “Проблема конституювання Іншого у Канта” розглянуто Кантівський спосіб уведення Іншого у міжсуб’єктний простір і показано, що Інший виступає в ньому як “жива цінність”, котра існує сама в-собі. Для Канта обґрунтування цінності того, що в-собі, ніколи не є теоретичним (спекулятивним); воно завжди залишається практично-етичним. Перед цінністю Іншого, як мети-в-собі, я втрачаю здатність відчувати себе як Я.

У другому підпункті другого підрозділу “Теорія міжсуб’єктності Гусерля” показано, що Гусерль пропонує інакший метод введення Іншого у міжсуб’єктний простір, ніж Кант. Проблему Іншого та міжсуб’єктності Гусерль намагається розв’язати у своїй праці “Картезіанські розмірковування”. В режимі трансцендентальної редукції суб’єкт переживає стан “чистої свідомості” і те, що в цих переживаннях конституюється. У Гусерля перехід до Іншого обумовлений тим, що у межах трансцендентально редукованого Я наявний соліпсизм, а значення Іншого визначається моєю трансцендентністю, як його самоприсутність в ній, а не як “приведення-у-спів-присутність”.

У третьому підпункті другого підрозділу “Деструктивне повторення міжсуб’єктності Гусерля в соціальній онтології Сартра” розглядається Сартрівський феноменологічно-екзистенційний аналіз міжсуб’єктивності та значення Іншого в ньому, а також феноменологія обличчя Е. Левінаса. У феноменології обличчя Левінаса не йдеться про відповідну пластичну форму, а про сутність, що означає заборону насильства над Іншим через трансцендентість, значенням якої є Лице Іншого.

У четвертому підпункті третього розділу “Інший у соціальній онтології Гайдеґера” стверджується, що модифіковане повторення теорії міжсуб’єктивності Гусерля ми знаходимо в соціальній онтології М. Гайдеґера. Соціальне буття людини – це завжди буття-з-Іншим(и). У М. Гайдеґера проблема буття-з-Іншим(и) розв’язується в межах аналізу тут-буття (Dasein), яке само по собі є шляхом до справжнього висвітлення значення буття. Гайдеґер визначає трансцендування як фундаментальну характеристику людини. Трансцендування дає змогу долати опредметнений світ повсякденності, який приховує від людини скінченність її існування.

Зроблено висновок, що приклади соціальних онтологій Е. Гусерля, Ж.-П. Сартра, М. Гайдеґера, які використовують для їхніх побудов трансцендентальний метод, непридатні для визначення значень і ролі трансцендентного в соціальному бутті людини. В основу трансцендентального методу покладено суб’єктно-об’єктні відношення, існування яких неможливе без інтенціональних акті, в яких Я (самосвідомість) рефлексивно синтезує себе самого і, тим самим, позбавлене субстанційності, тобто воно не є особою. Соціальні онтології трансцендентального типу елімінують значення Іншого, бо виходять із субстанційності Я, що надає йому пріоритетного значення у побудові стосунків між людьми. Одним із найважливіших аспектів філософського осмислення соціального буття людини є аналіз комунікації з Іншим, розуміння Іншого. При цьому виявляється, що можна ототожнювати Іншого з самою сутністю людини (для того, щоб розуміти Іншого, Інший повинен жити в нас). Тоді самість, як Інший в мені, робить відносним Я. Інший в мені – це полюс самостійності, в якій самість звільняється від ототожнення з Я.

У четвертому розділі “Соціальна онтологія філософії діалогу” аналізується значення Іншого і співбуття в межах філософської герменевтики та філософії діалогу. На відміну від уявлення, що Інший – це перешкода, виклик (так у Сартра) або те, в чому я неминуче розчиняюся і втрачаю самого себе (так у Гайдеґера), Г-Ґ. Ґадамер вважає, що існує вищий тип досвіду переживання Іншого, а саме: герменевтичний. Його специфіка полягає у тому, що Інший не сприймається як деякий предмет (об’єкт), котрий пізнається за допомогою абстрактних процедур науки. Оскільки предмет герменевтичного досвіду носить особистий характер, то подібний досвід є також етичним феноменом, тобто ґрунтується на розумінні Іншого як Ти. Розуміння Іншого як Ти можливе тоді, коли я відкритий до нього. Ця відкритість уможливлює визнання того, що Інший повинен бути почутий, але не тому, що він інакший, а тому, що він дійсно має, що мені сказати. Розглядається феномен зустрічі, діалогу, вродженого Ти, сфери між, Інший, які не можуть бути тематизовані в рамках трансцендентальної філософії і, навіть, феноменології, бо вони тримаються трансцендентальної моделі інтенціональності. М. Бубер описує суб’єкт не як задану наперед субстанцію, не як фіксовану передумову існування людини, але як похідну категорію, яка виявляється через міжособову зустріч у трансцендентній сфері “між”

У першому підрозділі “Онтологія “між” філософії діалогу” розглянуто позитивний внесок М. Бубера в соціальну онтологію, який полягає в тому, що його діалогічний принцип бере свій початок не з трансцендентального досвіду, а з релігійного досвіду пережиття буття-між. Нова антропологія М. Бубера, а також В. Дезмонда, засновується не на метафізиці людини, а на її метаксології (від грец. metaxu – серед, між, посеред). Ця традиція розгляду людину у її земному житті як буття-між видимим і невидимим світами тягнеться ще від Платона.

У другому підрозділі “Деконструювання трансцендентальної моделі інтенціональності в зустрічі” з’ясовується значення зустрічі у сфері буття-між для представників філософії діалогу , а також для Ф. Шульца, Г. Гвардіні, О.Ф. Больнова, К. Льовіта, Н. Когартена, К. Барта. Вони описують зустріч як екзистенційну подію, під час якої людина стикається з дійсністю, з ядром її власного існування, а також приходять до висновку, що вона не може жити окремо від інших людей. Буття, як цілісність, надає право приписувати важливість діалогічній філософії з огляду на її справжню онтологічність. Діалогічний момент життя полягає у зустрічі з Ти. Така зустріч можлива лише тоді, коли індивід повернеться до першопочаткового стану цілісності, до початку (“архе”). М. Бубер наводить приклади такого повернення, а саме “дикуна” і дитину. “Дикун” і дитина живуть Початком і, тому, вони перебувають у живому відношенні з усім. У цьому відношенні відсутнє Я, тому вони здійснюють повернення до справжньої природи людини – діалогічно-цілісної.

У першому підпункті другого підрозділу “Часова інтерпретація Ти і Воно” розглядається діалогічний “механізм” усвідомлення себе як особи, яка є “атрибутом Бога” (М. Бубер), його елементи, інтерпретується часовість Ти (світу Ти) і Воно (світу Воно) у філософії діалогу; подається “філософія часу”, яка характеризується поняттям “чистий час” діалогічного “теперішнього” засобами феноменологічного відкриття дискурсу і констатується, що діалог можливий тоді, коли звертаються до самого себе як до Іншого в мені і поза мною.

У другому підпункті другого підрозділу “Чистий акт як єдність долі і свободи” чиста дія розглядається як єдність долі і свободи, оскільки не може належати мені чи іншому (Л. Фойєрбах, М. Бубер). Важливим завданням постає допомога у відкритті центру особи людини, її власне Ти. І це може зробити лише той, “хто постійно живе у процесі зустрічі і все таки залишається самостійним” (М. Бубер). В процесі зустрічі з Іншим, як власним Ти, відбувається взаємозбагачення, через взаємне вслуховування екзистенцій.

У третьому підрозділі “Методологічні розбіжності проектів соціальної онтології трансцендентальної філософії, феноменології, екзистенціалізму і філософії діалогу” зазначається, що соціальний трансценденталізм подає зовсім інакші значення Іншого, Я, Ти, зустрічі, діалогу тощо. Він не розміщує Я в Іншому, а розводить їх. Крім цього, стверджується, що протягом віків філософія лише натякала на початок, який передує цьому світу; пояснювала його через Логос і міти, або через юдео-християнську традицію. Інтерпретації зводилися до одного, а саме: справжня людська сутність втрачена через провину перед Богом. Однак, першопочаток залишається за межами філософської думки. Філософія діалогу намагається відкрити шлях до чисто філософського осмислення діалогічного принципу співбуття, намагається привернути увагу до нього, бо цей принцип виявляє значення трансцендентного в ньому, а саме: він виходить із буття людини в “її божественній цілісності” (М. Бубер).

Загальний висновок з розділу наступний: філософія діалогу вказує шлях, який виводить нас за межі індивідуалізму і колективізму, пропонуючи “третій шлях”, третє вирішення проблеми відношення людини до людини, пізнання якого дозволить людині усвідомити свою правдиву сутність й створити онтологічну спільноту з іншими. Головним предметом цієї науки буде не індивід, не колектив, а людина у взаємозв’язку з іншою людиною.

У висновках дисертації показано, що значення трансцендентного присутнє так чи інакше у всіх історичних епохах людства, лише значення змінюються, відповідно до того, як розуміють трансцендентне: на основі вчення Платона і Канта (ексманентно) чи на основі іманентного значення трансцендентного. До значення трансцендентного необхідно прийти через суб’єктність людської особи. Значення трансцендентного міститься в суб’єктивному. Тому так важливий суб’єктний сенс трансцендентного, а не його “об’єктивне” значення.

Суб’єктний поворот у соціальній філософії загострив узгодження індивідуальних розумінь у процесі спілкування та єднання індивідуальних в єдину волю. Загальною вадою суб’єктивізму є неусвідомлення того, яким чином може досягатися загальнозначимість понять, тобто – неусвідомлення проблеми міжсуб’єктивності.

Дисертаційне дослідження викриває вади моноцентричного світу та моноцентричної особистості, яка залишається байдужою до потреб інших. Проте загальною вадою моноцентричної особистості є неусвідомлення міжсуб'єктної онтології. Міжсуб’єктна онтологія конституюється на основі актуалізації значень трансцендентного в досвіді індивідів. Такими значеннями трансцендентного в досвіді індивідів є, наприклад голос совісті, почуття справедливості, Інший, зустріч. Ці трансцендентні феномени уможливлюють діалог на “рівних правах” й сприйняття (розуміння) іншого як Ти. Людина – це не “монада без вікон і дверей” (Ляйбніц). Людина живе у світі, який спільний для всіх. Людина розділяє його з іншими людьми, а це вже певний вид трансцендентності – співбуття. В цьому сенсі співбуття виступає в якості універсальної умови спілкування і виникнення осмисленності, а тому воно постає системною якістю соціального. Бути серед інших – це незаперечний імператив співбуття. Співбуття справжнє лише тоді, коли досягається порозуміння між людьми в процесі спілкування, в якому відсутні Я. Тоді спілкування можна назвати діалогом. Тут не йдеться навіть про Я-Ти відношення філософії діалогу. Мова, швидше, йде про “Ти-Ти” відношення, коли зустрічається людина з людиною.

Можливість Іншого пов’язана з усвідомленням душі, як певної субстанції в структурі самої можливості Іншого, відмінної від структури Я. Інший в структурі світу – це абсолютна можливість початку усвідомлення зв’язку з Духом. Реалістична ілюзія “субстанційності” Я не дозволяє збагнути це. Необхідно відмовитися від Я, щоб відкрити в собі Ти, яке постає як провідник у вищий, духовний світ. Це “внутрішнє” Ти і є справжнім суб’єктом, суб’єктом, який одночасно постає як діяч і відповідач. Актуалізація “внутрішнього” Ти з обох сторін, тобто коли встановлюється відношення “Ти-Ти”, уможливлює свідому присутність одне для одного у співбутті. Шлях до свідомого співбуття з іншими, а інших з нами, важкий. Він пролягає через подолання ідеологічної ворожнечі, партійної та конфесійної роздробленості, через подолання еґоцентризму кожною особистістю зокрема.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 6-ти статтях, визначених ВАК як фахові, та 1-х тезах доповідей:

1.

2.

3.

4.