Дніпропетровський національний університет

Кулакевич Людмила Миколаївна

УДК 821.161.2.”19”

Концепція світу і людини у творчості С. Йовенко

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету, Міністерство освіти і науки України (м. Дніпропетровськ).

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Заверталюк Нінель Іванівна,

професор кафедри української літератури

Дніпропетровського національного університету.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Прісовський Євген Миколайович,

професор кафедри української літератури Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

кандидат філологічних наук, доцент,

Хом‘як Тамара Володимирівна,

в.о. завідувача кафедри української літератури

Запорізького національного університету.

Провідна установа: Харківський національний університет

ім.В.Н.Каразіна кафедра історії української

літератури, Міністерство освіти і науки України

м.Харків.

Захист відбудеться 13 червня 2005 року о 14 год на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49025, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка 1, Палац культури студентів ДНУ, кімн. № ).

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано 12 травня 2005р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Кропивко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

С. Йовенко як українська поетка належить до літературного покоління 70-х років ХХ століття, народженого у світлі шістдесятників, які створювали ауру пошуку й модернізації мистецтва, але воно вже формувалося на холодних вітрах повернення до соцреалістичних канонів у післяхрущовську добу, коли активізований дух творчості в літературі й мистецтві витіснявся гнітючою атмосферою догматизму, закостенілості, тим, що згодом здобуло досить лояльну назву “застою”. Тогочасна критика, ігноруючи закони естетичного аналізу твору, всіляко соціологізувала мистецтво, зокрема літературу, прагнучи перетворити її на ідеологічне знаряддя адміністративно-бюрократичного апарату. Було піддано вульгарній критиці й заборонено “Собор” О. Гончара, “Меч Арея” І. Білика, “Мальви” Р. Іваничука; групі молодих письменників, які дебютували на початку і в середині 60-х років, було перекрито шлях до друку (Є. Гуцало, В. Дрозд, Вал. Шевчук, І. Чендей); вимушено й надовго “замовкла” тоді Ліна Костенко; від активної творчості були відлучені Б. Антоненко-Давидович, О. Бердник, Г. Кочур, Михайлина Коцюбинська, М. Лукаш; у тюремній камері опинилися І. Дзюба, І. Калинець, С. Караванський, М. Руденко, Є. Сверстюк, В. Стус та ін. У цей буремний час і входила в літературу С. Йовенко.

Актуальність теми. Огляд стану дослідження теми “світ і людина” у творчості С. Йовенко в українській літературознавчій науці засвідчив, що на сьогодні немає її цілісного аналітичного висвітлення. При, на перший погляд, досить помітній увазі критиків до творчості письменниці, вона все ж належним чином не поцінована. У сучасному літературознавстві маємо в основному рецензії та читацькі відгуки, часто фрагментарні, на окремі збірки чи прозові твори письменниці, згадки в літературно-критичних нарисах та дисертаціях про українську літературу ХХ ст. загалом (П. Волинчук, Г. Гордасевич, І. Городинський, Д. Деркач, В. Дончик, М. Зобенко, Л. Козинець, П. Мовчан, Є. Прісовський, Л. Скирда, Л. Таран, С. Філоненко, Н. Черченко, О. Шарварок). Рецензії на твори С. Йовенко не мають системного характеру, вони загальниково-описові за змістом, без серйозних узагальнень, хоча їх автори й намагаються окреслити творчий потенціал письменниці. Тема “світ і людина” у творах С. Йовенко лише називається. Необхідність сучасного прочитання її художнього доробку продиктована й тим, що до цього часу він розглядався в ракурсі тенденційних канонів соцреалістичної критики, що зумовило поверховість прочитання її поезії, визначення її світоглядних та ідейно-естетичних позицій, виражених у її творчості. Монографій, де б було представлено цілісне дослідження творчого набутку письменниці, поки що немає, тому всебічне осмислення його в художньому і філософському аспектах є актуальним завданням, що стоїть перед науковцем. Розгляд концепції світу і людини у творчості С. Йовенко дає можливість простежити еволюцію її світобачення та світосприйняття, заглибитись у таїни поетики поезії і прози письменниці.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації та напрямок її висвітлення зумовлені темою наукової роботи кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету “Малодосліджені сторінки української літератури в аспекті поетики художнього тексту”. Тема затверджена і ухвалена на засіданні вченої ради Дніпропетровського національного університету (пр. № від 15.02.2001) і уточнена на бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (пр. № від 21.10.2002).

Метою роботи є осмислення концепції світу і людини у творчості С.Йовенко, її співвіднесеності з індивідуальним світобаченням митця та форм її вираження.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі основні завдання:

·

·

·

·

·

·

Об’єкт вивчення – лірика, проза та критичні статті С.Йовенко (поетичні збірки “Голубе полум’я”(1969), “Обличчя вітру”(1975), “Бузок у січні”(1977), “Діалог”(1978), “Обличчя справжня мить”(1979), “Міст через осінь”(1981), “Ти – хто поруч”(1983), “Час любові”(1984), “Нерозкритий конверт”(1987), “Безсмертя ластівки”(1989), “Віч-на-віч”(1989) та твори прозової книги “Любов під іншим місяцем” (1999), літературно-критичні статті, інтерв’ю, опубліковані в періодичних виданнях). З метою здійснення історико-порівняльного аналізу в роботі залучені поезії українських неокласиків (М.Драй-Хмара, М.Зеров, Ю.Клен), шістдесятників (І.Драч, І. Жиленко, В. Корж, Л. Костенко, В. Симоненко), а також ліричні твори О.Пушкіна, П.Тичини, Лесі Українки, поема Б.Олійника “Сім”, сатира С.Бранта “Корабель дурнів”, романи Е.-Л.Войнич “Овод”, П.Загребельного “Юлія або Запрошення до самовбивства”, Т.Зарівної “Каміння, що росте крізь нас”, Є.Кононенко “Імітація”, М.Кундери “Невыносимая лёгкость бытия”, М.Островського “Як гартувалася сталь”, Мігеля де Сервантеса “Дон Кіхот”, В.Яворівського “Марія з полином у кінці століття”, нарис В.Короленка “Парадокс”, повісті І.Нечуя-Левицького “Кайдашева сім‘я”, А.Гайдара “Військова таємниця”, оповідання М.Зобенко “Чорнобильська Мадонна”, “Хто тебе цілував до мене”, М.Рябого “Умерти в мертвому селі”.

Предметом дослідження є концепція світу і людини у творчості С. Йовенко, принципи й засоби художнього відтворення індивідуальної картини світу і людини в ньому, своєрідність конструювання художнього простору, сутність концепції людини та специфіка її художнього вираження.

Теоретико-методологічною основою дисертації послужили праці українських та зарубіжних філософів, теоретиків і істориків літератури з питань концепції світу і людини. Вихідними в осмисленні теми стали вчення про різні світи М.Бахтіна; погляди М.Бердяєва на людину як на “перетин двох світів”; положення про “екзистенціальний світ” М.Ґайдеггера; думки філософів-екзистенціалістів, зокрема А.Камю, С.К`єркегора про співвідношення сутності та існування людини, про смисл людського буття; концепція надлюдини Ф.Ніцше; категорія “світу” С.Рубінштейна; вчення про макросвіт і мікросвіт Г.ковороди; філософія самогубства А.Шопенгауера. Крім того, завдання роботи вимагали звернення до теоретико-літературознавчих досліджень проблем художньої концепції світу і людини: зокрема, Ю.Борєва, М.Храпченка про походження творчої концепції митця; М.Жулинського про ціннісний характер концепції людини; до структурного аналізу поняття “концепція людини” В.Марка. Суттєвими для розгляду концептуальних засад поезії С. Йовенко були також провідні ідеї праць С.Броймана, Л.Гінзбург, Б.Кормана, Л.Тодорова, В.Халізєва, К.Фролової, в яких досліджено проблеми автора в художній літературі.

Методика дослідження базується на поєднанні засад системного аналізу з елементами культурологічного, філологічного, порівняльного і структурного методів.

Наукова новизна роботи – визначається тим, що вона є першою спробою комплексного аналізу світоглядних художньо-естетичних позицій С.Йовенко, їх втілення на рівні концепції світу і людини в її творчості, характеру їх поетичного та епічного вираження в контексті української та світової літератур; вперше проаналізовано прозу письменниці в обраному аспекті. У процесі роботи автор, спираючись на досягнення сучасного літературознавства, висунув власний погляд на своєрідність художнього осмислення С. Йовенко світу і людини, виявив співвіднесеність традиційного й новаторського в їх інтерпретації, простежив еволюцію в розумінні письменницею світу і людини, призначення мистецтва.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть використовуватися в процесі подальшого наукового вивчення творчості С.Йовенко в літературознавстві, у викладанні курсу сучасної української літератури, при проведенні спецкурсів і спецсемінарів з питань екзистенційного дискурсу в українській літературі, при написанні курсових та дипломних робіт у гуманітарних вузах, а також при створенні підручників з історії української літератури для вищих і середніх навчальних закладів.

Апробація роботи. Основні її положення висвітлені в доповідях на Всеукраїнських наукових конференціях: “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, ), “Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2002), науково-звітних конференціях співробітників ДНУ (2001, 2002, 2003), обговорювалися на науково-теоретичних семінарах кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету і відображені в п’яти публікаціях у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена загальною концепцією та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 197 найменувань. Загальний обсяг праці 183 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, визначено ступінь її осмислення в сучасному літературознавстві, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет, теоретико-методологічні засади, наукова новизна дослідження, його зв’язок з науковими програмами, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікацію результатів досліджень.

У першому розділі “Концепція світу і людини: теоретичний аспект” розглядаються філософські та теоретико-літературознавчі засади вчення про концепцію світу і людини в ньому (А. Бочаров, Л.Буєва, М.Жулинський, Л.Кіракосян, П.Кононенко, В.Марко, Л.Шевченко, Н.Шляхова). У сучасних гуманітарних науках концепція світу і людини визначається як система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу, до іншої людини, що розглядаються у взаємозв’язку та взаємозумовленості. У літературознавстві поняття “художня концепція світу і людини” склалося на основі системного підходу до художнього твору і передбачає, що дослідник, інтерпретуючи твір, має справу з особливою системою відображених у слові перевідтворених реалій буття (час, простір, природа, соціально-історичні обставини, типи суспільної поведінки, естетичні й моральні уявлення, погляди на людину, суспільство, народ, історію і т. п.). На думку багатьох дослідників, художній образ світу є авторською моделлю світу, створеною за допомогою словесно-мовних засобів, і яка базується на досягнутих на даний момент знаннях про суспільне і внутрішнє життя людини, де остання – це структуроутворюючий та ідеологічний центр, осередок духовного життя. Зосереджуючись на конкретних питаннях концепції світу і людини, дослідники сходяться на тому, що вона не зводиться до систематизації і відтворення якостей людини. В її основі уявлення художника про все, що складає й оточує людину. Тому закономірно, що зображення суспільства і тих процесів, які в ньому відбуваються, зливається із зображенням людини. У зв’язку з цим більшість дослідників надають перевагу поняттям концепція людини і концепція особистості. Слід зазначити, що останні ще не усталились в літературознавстві, а дослідники не стільки полемізують між собою в їх трактуванні, скільки доповнюють один одного. З-поміж літературознавчих дефініцій концепції світу і людини в дисертації обрано за вихідне положення про концепцію людини, розгорнуте в монографії В.Марка “Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі”, в основі якої як принципи й способи відображення персонажів, так і система соціально-художніх поглядів митця (чи групи митців) на людину, оцінка її діяльності з позицій певного ідеалу, чим переважно зумовлюється вибір героя й обставин, в яких він діє.

У другому розділі “Антропокосмізм світу в поетичному зображенні С. Йовенко” зазначено, що художня концепція світу і людини в поезії С. Йовенко формувалась, еволюціонувала протягом усієї її творчої діяльності. Домінантними образами світу в поезії С. Йовенко, хоча вона й не оминає категорично соціуму, є природа, Космос, мистецтво. У цих параметрах як основна втілюється ідея єдності світу і людини. Лірична героїня зливається з природою, але в цьому злитті ні вона, ні природа не домінує, вони рівні. Таке ставлення до світу спостерігається вже в перших збірках поетеси, де воно виявляється через антропоморфізацію та метаморфізм. Ідея єдності світу й людини заявлена у вірші “Людина сказала дереву “ти” (збірка “Бузок у січні”) і найяскравіше виражена поезіями збірки “Ти – хто поруч”. Олюднення природи для поетеси означає не підкорення її інтересам людини, а надання їй людського сенсу, прилучення природи до людського буття як органічно необхідної частини, що єднає людей. Наступний етап у втіленні цієї ідеї – її поєднання з ідеєю космізму, вписаності людини і природи в Космос. Модель світобудови в поезіях С. Йовенко не є антропоцентричною, але їй властивий антропокосмізм (у поезії соцреалізму людина поставала в центрі світу, а світ зводився до рамок “Радянської Вітчизни”, де вона була перетворювачем світу, в цьому плані був поширений образ поета-слуги народу, що оспівує труд і закликає до нього). У поезіях збірки “Обличчя справжня мить” Космос постає частиною людського побуту, побут – частиною Космосу, а весь світ – як цілісна модель, в якій порушення окремих звязків веде до руйнації природної космічної гармонії.

У вираженні ідеї єдності світу і людини в поезії С. Йовенко вагомим є образ музики. Світ, за С. Йовенко, великий оркестр, де кожен виконує свою партію (“У голосі покоління”); людина в ньому постає як “інструмент найважчий”. Повоєнний світ уявляється поетесі в образі зболеного органа. Через асоціативний ряд світ – оркестр, орган – оркестр виникає образ органа як моделі світу, де кожна деталь має своє призначення і без якої не буде гармонії звучання. Ототожнення світу й музики сягає античних і середньовічних уявлень про “космос, що звучить”, і передусім концепції Григорія Нісського, за якою світ сприймається як певна музична гармонія, що у великій багатоманітності своїх виявів підпорядкована певному ладу і ритму, сама собі співзвучна і ніколи не виходить з цієї співзвучності. Їх відгук спостерігаємо в ліриці В. Коржа, де нотний стан є символом світобудови й одночасно моделлю світу поезії. Погляд на світ як на космічний оркестр зближує поезію С. Йовенко і з творчістю М. Чурльоніса, класика литовської національної музики, художника початку ХХ ст., зокрема з його візіями світового оркестру й симфонії життя, де люди – ноти, і з поезією П. Тичини, якою вона захоплюється (звідси й велика кількість ремінісценцій та епіграфів з його творів у її віршах). В інтерпретації концепції світу С. Йовенко неодноразово вдається до образу Києва, що сприймається нею як вісь Всесвіту, до якої треба доростати підноситись духовно і фізично. Акцентуючи єдність ліричної героїні із Києвом, авторка порівнює її із взаєминами батька й доньки.

В основі просторово-часової моделі світу в ліриці С. Йовенко лежить ідея універсального синтезу, що виявляється через опозиції кінечне – безкінечне, минущість – вічність і реалізується на рівні мотивів і образів. У ній є два образи часу – космічний і людський. Космічний час, безкінечний, циклічний, уявляється у вигляді кола. Людський час, обмежений народженням і смертю, – лише відрізок на колі космічного часу. Усвідомлення миттєвості людського життя в поезії С. Йовенко закорінене у філософію античності, зокрема гераклітівську концепцію “Все тече, все минає” і Горацієву – “Ми тільки порох і тінь”. Для її ліричної героїні характерне відчуття власної “малості” перед лицем вічності. Невічність людського існування виражається у творах С. Йовенко через систему метафоричних порівнянь: життя порівнюється із весняним снігом, що “промайне й мине”, з “паморочним летом”, в якому лірична героїня згорить, як “вбогий лист осінній”; людина в цьому світі – “листок берези”, що “полетить за вітром”, “квіт”, “невічний цвіт бузковий”.

Схема земного буття людини в поезії С. Йовенко включає в себе перебіг природних процесів, що інтегруються в повний, завершений у собі цикл – від ранньої весни до сльотавої осені та зими. Але в художньому осмисленні світу природи надано перевагу осені, образ якої є втіленням мудрих законів всесвіту, духовної зрілості. З мотивами циклічності часу й проминальності людини в поезії С. Йовенко поєднано мотив смерті: образ смерті асоціюється з порою снігів, порою спочинку, відходом за обрій, образом тиші, що набуває ознак онтологічного символу смерті. Драматизм відчуття смерті в поезії С. Йовенко знімається виразом усвідомлення ліричною героїнею постійності цього явища як закону природи. Життя і смерть у її сприйнятті – опори світобудови, а проминальність людини спроектована на нескінченність буття взагалі. У зв’язку з цим виникає тема реінкарнації, людської пам’яті (“Через роки”, “Пам‘ять – продовження долі”). У розвитку останньої помітний перегук з ідеєю платонівського анамнезису – прапам’яті, містичного пригадування, незмінної присутності минулого в душі кожної людини. Лірична героїня С. Йовенко відчуває в собі невитрачені сили попередніх поколінь, свою включеність у нерозривний ланцюг передачі нащадкам духовної енергії предків, де смерть є природним продовженням життя.

У структурі образу світу в поетичній творчості С. Йовенко людина постає в якості ціннісного об’єкта і суб’єкта, з яким усе співвідноситься. Це співзвучно з естетикою шістдесятників, які реабілітували в українській літературі й культурі людську особистість, індивідуалізм. “Кожна душа, – стверджує поетеса, – окремий світ”, “планета”, скільки існує душ – стільки і світів. У такому співвідношенні людини і світу відчутні ідеї філософії М. Бердяєва. Одночасно людина мислиться нею як частинка великого цілого, що виокреслюється за допомогою метафор. Своєрідним при цьому є зіставлення людини з народом через бінарні образи: віти і дерево, нива і колос, колос і зерно. Сутність буття людини виражена оксиморонно: бути на вістрі щастя і горя, добра і зла. Постійне перебування на “грані між” прочитується як необхідна умова існування. Справжнє життя, за характеристикою поетеси, – постійний рух. На противагу гетевському “зупинись, миттєвість” у поезії С. Йовенко час не має зупинки. Інтерпретуючи закон постійного руху, стимулу життя людини у світі, поетка використовує образи вогню, дороги, моря, стріли, зберігаючи їх міфологемний зміст. З ними пов’язаний і образ землі, що порівнюється із “мільйоннорозвихренним вуликом”, куди люди-бджоли несуть свої здобутки. Через мікрообрази роботи розкрито домінантну рису характеру ліричної героїні – могутню діяльну волю, утверджується Людина-творець, яка творить світ і змінюється сама, вдосконалюється разом з ним. Вона трактується як унікальна, неповторна особистість, здатна вирватися із реальних соціальних рамок, стати самотворцем.

У третьому розділі “Концепція особистості: своєрідність її вираження в поезії С. Йовенко” відзначається, що в поезії С. Йовенко особистість як домінанта співвіднесеності світ – людина осмислюється через художнє вираження позицій поет і світ, поет і поезія, жінка і світ. Останнє зумовлює структуру розділу.

У підрозділі 3.1. “Образ поета як уособлення феномена духу” з метою висвітлення сутності концепції світу і людини в поезії С. Йовенко розглядається своєрідність її бачення проблеми призначення поета у світі, концептуальність образу митця, своєрідність її вираження на всіх рівнях тексту. Інтерес поетки до цієї проблеми засвідчують і її поезії, і критичні статті про творчість різних письменників. Вона є провідною в усій її творчості, еволюціонуючи в напрямку поглиблення творчої особистісної сутності. У поезіях другої збірки (“Обличчя вітру”) означено традиційний погляд на проблему: призначення творчості – служіння народу, Вітчизні; поет – індикатор часу, перетворювач світу, борець за мир і справедливість. Однак, на відміну від загальноприйнятого в літературі соцреалізму утвердження героїчного начала й обов’язковості такого служіння, С. Йовенко виходить із естетики страждання. Через страждання поет навчається бачити і відчувати великий світ і лише душевна розтривоженість і біль роблять з нього Деміурга. Своє переконання, що творчість – результат страждань, С. Йовенко засвідчує ліричними роздумами про долі Т. Шевченка, Лесі Українки, Ганни Світличної. З цими постатями в її віршах теж пов’язано ідею активного діяння. Такий народницький стереотип поета є продовженням традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, шістдесятництва ХХ ст., для яких в умовах бездержавності слово було чи не єдиною зброєю і оберегом нації. С. Йовенко стверджує високу місію поета й поезії, усвідомлюючи трагізм митця в реальному житті.

У трактуванні образу поета С. Йовенко йшла від концепції поета-борця, яка була зумовлена атмосферою ідеологічного протистояння, до образу поета-Майстра. Перехід до акцентування естетичних критеріїв творчості простежується в циклі “Уроки поезії” (1978), віршах “Сальєрі”, “У гору Франкову”, де творчий процес порівнюється з каменярським “трудом тяжким”, підйомом на гору Франкову, образ якої є символом високого рівня. Еволюція в цьому напрямку помітна і в другій редакції вірша “Початок”, в якому образ Матері змінено на образ Музи, що ознаменувало нове розуміння ролі мистецтва. Лірична героїня названих творів ставиться до поетичної творчості як до ремесла, в якому весь час треба себе удосконалювати. У такому ракурсі в трактуванні образу Поета С. Йовенко не уникає прикмет його виокремленості: митець – самітник, він постійно шліфує техніку вірша та прагне гармонії в дисгармонійному світі, що певною мірою зближує письменницю з неокласиками. Через зіставлення гори, айсберга та поета утверджується культ сили волі, гордого індивідуалізму, особистої свободи, прагнення вершин, недоступних для загалу. Еволюція художньої концепції поета в різні періоди творчості письменниці вмотивована передусім розвитком її філософських та естетичних позицій.

В еволюції концепції поета у творчості С. Йовенко простежується два етапи (при цьому знаковою стала збірка “Обличчя справжня мить”): 1) від початку творчої діяльності до 1979 року – утилітарно-прагматичний погляд на призначення поета і поезії як засобу служіння суспільству, вираження якого відрізняється жертовно-романтичним пафосом; 2) від 1979 –поцінування творчості з позицій естетичних критеріїв і поява образів поета-майстра і Саду Майстрів. Образи поета-борця і поета-майстра при цьому не заперечують, а доповнюють один одного.

У поезії С. Йовенко вирізняються два типи поета : поет безстатевий і жінка-поет. Для її ліричної героїні-поетеси властиве традиційно-романтичне сприйняття неба як зосередження ідеалу, до якого прагне душа, що близьке уявленням про орфічне походження душі з неба. Свідомість ліричної героїні-поетеси постійно звернена до неба, образ якого часто пов’язаний з ідеєю “верху”, з піднесенням, польотом, що є уособленням творчої свободи, нестримної уяви і фантазії, визначальним при цьому є мотив окриленості. Творчість для ліричної героїні С. Йовенко – це припливи і відпливи натхнення, це муки шукань до трагедійного надриву. У характеристиці співвіднесення творчість – страждання домінуючим є оксиморонний образ “радість муки”. Образ творчості амбівалентний – це “музика”, “захват” і одночасно “жар”, “пропасниця”, після яких залишається порожнеча. У зв’язку з концепцією жінки-митця автор піднімає проблему творчості й побуту в житті жінки. Через бунт проти патріархального суспільства, в якому заперечується жіноча творчість, і усвідомлення власної підвладності жіночій долі (прагнення родинності, дому, щасливого материнства), лірична героїня приходить до висновку про неможливість поєднати ролі жінки-матері, жінки-господині і жінки-творця, що у свою чергу зумовлює роздвоєність ліричної героїні між побутом і творчістю. Проблема співвіднесеності жіночої творчості й побуту у творах С. Йовенко розв’язується як усвідомлення необхідності гармонії в житті. Це підкреслюється за допомогою мікрообразу канатоходця: якщо лірична героїня порушить рівновагу між побутом і творчістю, то загине: мистецтво життя полягає в здатності відчувати грань і вмінні підтримувати рівновагу. Втілюючи ідею вічного балансування між творчістю і побутом, письменниця використовує побутові образи.

У підрозділі 3.2. “Інтерпретація образу жінки в поезії С. Йовенко” в процесі аналізу поетичних творів С. Йовенко визначено, що в них концепція людини, її єдності із світом розгорнута через образи жінок, різних типів: матері, жінки-естета, діячки. Традиційний образ жінки-матері в поезіях С. Йовенко маємо лише у двох її збірках “Обличчя вітру”(1975) і “Бузок у січні”(1977), де він є уособленням найвищої цінності і краси світу. Її риси – ніжність, ласкавість, вміння розрадити і втішити. У вірші “Материнство” поетеса наділяє ліричну героїню-матір здатністю переживати за дітей всієї землі і всіх часів. Від образу плачу дитини С. Йовенко органічно переходить до виявлення всеземного людського болю; масштабність її мислення передається через планетарний образ-метафору: “Дитяточко моє – земля кричить”. Матері в поезії С. Йовенко властиве відчуття й жіночої великості “вічним клопотом хатнього вогнища”, “праведним гнівом, огромом любові”, якої не збагнути маленькому світу, що є традицією міфу (античного, слов’янського). За словами ліричної героїні, всі ми – діти Матері-землі, та одночасно вона відчуває себе вічною матір’ю, її образ алюзивно нагадує міфічного Атланта, який не тільки тримає на собі весь світ, а й захищає його. Для усієї ж творчості поетеси домінантним є образ енергійної, діяльної і рішучої жінки, якій властивий інтерес до інтелектуального пізнання дійсності та творчості. У спілкуванні, відчутті світу вона виявляє риси елітарності та естетства. Такий образ жінки має місце вже в першій збірці С. Йовенко.

На противагу традиційним жіночим образам, жінка в поезії С. Йовенко прагне реалізувати себе не лише як матір, дружину, а й як особистість. Утверджуючи самодостатність жінки, лірична героїня прагне до паритетних стосунків у коханні, вибирає маскулінні цінності й норми (незалежність, право вибору, прагнення пережити ризик, поставити себе в екстремальну ситуацію), що надає їй демонічних рис. У душі ліричної героїні-жінки панують протилежні начала – добро і зло, Ангел і Демон. У С. Йовенко дещо зміщено традиційну семантику образу ангела: домінуючим в його характеристиці є не праведність, досконалість, а покірність, без’язикість, безборонність; демонічне начало асоціюється з пошуком і бунтарством. Демонізм її ліричної героїні ближчий не до християнського, а до язичницького, де не було жорстких меж між добром і злом, а духи – демони були двоякими: могли бути і добрими, і злими. Лірична героїня-жінка у віршах С. Йовенко – людина великої пристрасті, багатого духовного життя, тому вона не задовольняється прісним хатнім щастям, протестує проти ситого міщанства й примітивного існування. “Знудьгована буденним даним, звичним”, її душа жадає “свята і потрясінь” – чогось несподіваного, неусталеного, яскравого і трохи божевільного. Втіленням цих прагнень є образ “бузку у січні”, що сприймається як символ цвітіння душі всупереч природним і людським законам. На думку З. Фройда, свято – це дозволений чи навіть обов’язковий ексцес, урочисте порушення зоборон, а потреба святковості – це захисна реакція на усталений буденний життєвий світ, потреба в релаксації, відпочинку. Під впливом цієї потреби людина дозволяє собі зовсім вільне нормотворення, інакше творче, спонтанне, природне життя. Потреба небуденності для ліричної героїні С. Йовенко – це потреба хоча б тимчасового відмежування від усталеного життєвого світу з його звичним, набридливим часом і простором, а образ бузку в січні стає символом своєрідного прориву за межі повсякденності.

Вагомою в поетичному осягненні світу жінки у творах С. Йовенко є тема любові. Вона трактується як животворче начало, що облагороджує і возвеличує людину, як спосіб розчинитися в іншому, відмовитися від егоїстичних претензій, жертовність, самозречення і найвища насолода, останнє підкреслено образом “вінця несталого і тернового”. Любовна лірика С. Йовенко містить широкий спектр почуття – від його найвищої піднесеності, коли любов набуває ознак божевілля, до спокійних пригасаючих тонів. У світі кохання лірична героїня імпульсивна, пристрасна, не здатна на дріб’язкову помсту; навіть винуватцю своїх страждань вона не буде отруювати життя, бо розуміє, що “любов не обручка, не купиш довіку”, любов – це хвиля: “її забирає ріка, щоб наслати іншу”. Образи поета і жінки в поезії С. Йовенко органічні в інтерпретації загального образу людини.

У четвертому розділі “Макросвіт і мікросвіт у зображенні С. Йовенко-прозаїка” доведено, що модель світобудови в прозових творах С. Йовенко зумовлена трагічністю неприйняття героями сучасної дійсності. Згідно з вченням Г. Сковороди, весь світ складається з “макрокосму” (навколишній світ), “мікрокосму” (людина) і світу символів (Біблія). Кожен з цих світів має “дві натури” – зовнішню (тілесну) та внутрішню (духовну). Світ можна пізнати, вважав український мислитель, проте, щоб пізнати макрокосм, потрібно пізнати людину, оскільки закономірності макро- і мікрокосму єдині. Не випадково, зображуючи події та життя сучасників, письменниця акцентує увагу на тих змінах, що відбуваються в духовному світі людини під впливом соціальних катаклізмів і екологічної катастрофи в Чорнобилі. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Хронотопічні параметри художнього образу світу в прозі С. Йовенко” один із головних у прозі С. Йовенко мотив відчуженості героїв осмислюється на побутовому, психологічному рівнях, як ознака стану світу. Їх життя змальовується як тягар, що викликає біль і втому. У відтворенні такого стану концептуальним є хронотоп. Простір зображених подій і дій героїв, їх побутування найчастіше локалізований, замкнутий і обмежений (квартира, гараж), що з одного боку, потрібно письменниці для того, щоб максимально зосередити увагу на переживанні персонажа, а з іншого – виразити ідею замкнутості, відмежованості, відокремленості героїв від інших. Як просторовий образ квартира – замкнений, відгороджений мікросвіт екзистенції героїв, якому протистоїть зовнішній світ. Квартира, гараж – це своєрідний світ справжнього життя, стиснутий простір, де дія замкнена в максимально вузькі, локальні межі, що дає можливість розкрити сутність життя й психологію героя в її соціальних модифікаціях. Авторка до мінімуму зводить побутові реалії та риси інтер’єру, уникає багатобарвності. В оповіданнях “Таємниця самітника”, “Привіт Мальчишу” окремі побутові деталі функціонально навантажені як знак психологічного світу героїв. Квартири Актриси (“Канте хонде”), Юлії (“Юлія”), Інни (“Жінка у зоні”), Марти (“Хіба ти вбивця?!”) – мікрокосм бажаного родинного затишку, де проявляються природні інстинкти жінки. Цей “домашній” простір найчастіше означений такими деталями як книги, квіти, музика, що створюють атмосферу інтелектуального життя. У зовнішній схемі конфліктів згаданих творів С. Йовенко відчутний легкий мелодраматичний відтінок (Вона закохується, а Він виявляється негідником). Інна, Марта, Юлія – усі вони мріяли про лицаря, підсвідомо чекали на нього, і їх трагедія в тому, що вони, скористаймося влучним висловом героїні М. Мітчелл Скарлетт, наділи “лаштунки” омріяного героя на людей, в принципі випадкових (Юлію міг оперувати інший лікар, Олесь міг пройти повз Інну, Максим міг не запросити Марту на концерт). Випадковість таких стосунків в оповіданні “Хіба ти вбивця?!” виражена через зображення людського життя як броунівського руху. Мотив випадковості, започаткований у сцені першої зустрічі Марти з Максимом, з розвитком сюжету набуває символічного значення: в тій сцені, де вона спускалася сходами в гурті жінок. У духовному досвіді людства сходи визначають передусім співвіднесеність між небом, землею і пеклом – добропорядністю і гріхом. Використовуючи хронотоп сходів, авторка запрограмовує майбутнє “моральне падіння” героїні, яка погодиться на стосунки з одруженим чоловіком. У повісті “Жінка у зоні” випадковість стосунків Інни й Олеся заявлена в епізоді їх зустрічі на станції метро. Станція – перехрестя доріг, долі, вона поєднує в собі відоме сьогодні з невідомим завтра. Інна потрапляє в складну ситуацію в місці найбільшого скупчення людей, але з усього натовпу лише одна людина подає їй допомогу – Олесь. Образ станції метро як символу самотності в повісті доповнений образом гуртожитку, в якому героїня зустрічається зі своїм коханцем, що теж символізує безпритульність, нестабільність і хиткість їх взаємин.

Незважаючи на географічні вказівки координат місця дій, хронотоп у сюжеті творів максимально розширений і тяжіє до глобальності. Топоніми не звужують просторової всезагальності: Україна у творах С. Йовенко – це весь світ. Реалії редакції, лікарні – метонімія певного укладу життя, характерного для всіх, а закритий редакційний топос, топоси лікарні, “спірної комісії”, кладовища, зони постають як складові частини своєрідно осмисленої художньо закодованої реальності, самовпевненої й цинічної сили, що межує з жорстокістю. Художній світ у прозових творах С. Йовенко становить собою “зашифровану” онтологічно-буттєву модель світу, де наявний трагічний кофлікт ідеалу та дійсності.

У підрозділі 4.2. “Образ зони як втілення руйнації світу” аналізуються поема “Вибух”, повість “Жінка у зоні”, оповідання “Не лякай мене, крихітко!” з метою розкриття образу чорнобильської зони як моделі світу, що йде до загибелі. Драматизм світу зони у названих творах виражено через ситуації, образи-символи, реалістичні деталі, психологічно насичений пейзаж. У центр зображення катастрофічної ситуації С. Йовенко ставить образи зони і жінки в ній як такої, що найбільше страждає від руйнування світу. У поемі “Вибух” аварія на ЧАЕС постає як планетарна катастрофа, зміст якої розкривається через персоніфіковані образи Землі і Неба, які просять захисту від атомного джина. Світ у поемі – це спустошений край, знівечений край мертвих, драматизм якого підкреслено контрастними деталями (“весна цвіте” – смерть, “яблука квітнуть” – руїна), одухотвореними образами (“ґрунт пручається, голосить”, “мертві криниці у целофанових капшуках”, “зла трава”, “мертвий сік”, “мертве поле”). Картина руїни, хаотичного руху на місці колишнього міста викликає почуття болю у ліричної героїні, яка переживає моральний занепад українського народу, але вірить у його відродження, оновлення. Трагедія народу в поемі інтерпретується як боротьба й очищення. На першому плані у творі постає образ пожежі, який із знаку реальної події перетворюється на символ караючої длані, символ очищення в суспільстві. В оповіданні “Не лякай мене, крихітко!” в образі пожежі втілена трагедія руйнування роду, особистості, духовності, що й призвело до катастрофи. У зіставленні образів обгорілих могил, території, обпаленої Чорнобилем, і “завороженої” могили матушки доля зони постає як кульмінація буття людини у світі без віри в Бога, а полум’я, що пройшло по могилах, викликає асоціації з пекельним вогнем, який пожирає грішників. У розкритті драматизму світу зони в оповіданні функціонально значимим є прийом зіставлення колишнього й теперішнього Чорнобиля (“поліський рай” і “мінне поле невидимої війни”) через психологічно насичений пейзаж (“сосни на прощання кивають верхами”, “кладовище на пагорбі обгорілими хрестами востаннє нам в очі заглядає”).

Світ чорнобильської зони в повісті С. Йовенко ”Жінка у зоні” подається через сприйняття головної героїні як маленька держава в державі зі своїм новим побутом, звичками, мораллю. У цьому образі поєднано дві окремі просторові площини, які існують поряд із героями, це – місто Чорнобиль з тридцятикілометровою зоною відселення і саркофаг. Світ зони має ще одне обличчя. Це та її частина, що призначена для відвідування, створена ліквідаторами для заспокоєння екскурсантів – журналістів і делегацій. У цій “живій”, “чистій” зоні ростуть перед саркофагом троянди, розкішні рясні кульбаби в яскравій соковитій травичці, ретельно “промитій і винюханій дозиметрами”, що ніби аж сміються “своїми жовтими сонечками”. Створюється враження, що в цій “чистій” зоні кінець світу вже минув і починає будуватись новий світ, в якому немає місця людям. Так виникає система образів Україна – Чорнобиль – зона. Чорнобиль – це Україна в майбутньому, те, до чого вона йде, й останнім її кроком буде зона – маленький Апокаліпсис. Зона – попередження для людей, щоб вони зупинились у своєму бездумному русі в прірву. Змальовуючи світ у творах про Чорнобиль, С. Йовенко наближається до екзистенціалістського розуміння існування людини як абсурду, її відчуженості від природи й людини як частини цієї природи.

Підрозділ 4.3. “Людина у світі Чорнобиля”. У творах про Чорнобиль (поема “Вибух”, повість “Жінка у зоні”, оповідання “Не лякай мене, крихітко!”) С. Йовенко в епіцентрі зображеного відчуття людиною близької й неминучої смерті та його впливу на психологію особистості. Письменниця висуває гостру проблему чорнобильців у суспільстві людей, які не зазнали ураження радіацією. Заявлена в поемі “Вибух”, де епізодично йдеться про вагітну онуку, яка не хоче прихистити свою бабусю, бо та заражена радіацією, проблема в оповіданні “Не лякай мене, крихітко!” набуває філософського узагальнення. Головній героїні оповідання здається, що в хаті забуті не фотокартки, а “весь рід залишений напризволяще”. Руйнація і спустошення хат, порушення звичної течії життя веде до деформації душ: страх за власне здоров’я стає сильнішим за родинні почуття й обов’язки. У зв’язку з цим у повісті “Жінка у зоні” розгортається мотив духовної кризи, носіями якої постають образи чоловіків з Прип’яті. Комплекс “жертви”, “приреченості”, що запанував в їхніх душах, вмотивовує думку героїв про недоцільність всього того, що входить до поняття “нормальний життєвий шлях” (освіта, професія, створення сім’ї, народження дітей). Наскрізним у характеристиці такого стану є образ смерті, зміст якого поглиблюється шляхом повтору епітета “мертвий”, яким означується світ природи, цивілізації, стан людини (мертве сонце, мертвий сніг, мертве місто, мертва трава, мертвий сон). У повісті “Жінка у зоні” цю функцію виконує своєрідно трансформований мотив “танцю смерті”, асоціативно пов’язаний з міфом про Саломею та Ісуса Хрестителя. Наголошуючи аморальність суспільства, авторка