КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОВАЛЬЧУК Михайло Анатолійович

УДК 94: 355.48 (477) "19"

ВІЙНА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ЗІ ЗБРОЙНИМИ СИЛАМИ ПІВДНЯ РОСІЇ (ОСІНЬ 1919 р.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Савченко Григорій Петрович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

доцент кафедри новітньої історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Терещенко Юрій Іларіонович,

Київський державний лінгвістичний університет

МОН України,

завідувач кафедри історії України

кандидат історичних наук, доцент

Яблонський Василь Миколайович,

Секретаріат Президента України,

заступник керівника Головної аналітичної служби

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України

Захист дисертації відбудеться “21” листопада 2005 р., о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “18” жовтня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається з вступу, п`ятьох розділів, висновків, списку джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації – 222 сторінки, з яких 48 сторінок становить список джерел і літератури (384 найменувань).

Вступ. Актуальність теми дисертації. Відновлення державної незалежності України дало потужний імпульс розвиткові вітчизняної історичної науки, викликало серед істориків та громадськості сплеск жвавого інтересу до подій національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Об`єктивний аналіз історичного досвіду тих подій має велике значення для вирішення актуальних проблем сьогодення, насамперед в царині розбудови національної державності, творення вітчизняних збройних сил. Особливо актуальною є потреба військово-історичних досліджень доби національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається необхідністю всебічного, об`єктивного вивчення збройної боротьби Української Народної Республіки з білогвардійськими військами Півдня Росії у 1919 р. Введення до наукового обігу нових архівних матеріалів та поява нових відомостей в історичній літературі, безумовно, сприятимуть подоланню хибних історичних стереотипів та дозволять сучасній історичній науці відтворити повноцінну картину однієї з найдраматичніших сторінок в історії українських національно-визвольних змагань. Актуальність даної теми визначається також відсутністю спеціально присвячених їй наукових досліджень у вітчизняній й зарубіжній історіографії та потребою використання військово-історичних традицій в сучасних українських збройних силах.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми “Історичні та етнічні засади розвитку української нації у XX столітті” (державний реєстраційний номер 97173), яка розробляється на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об`єктом дослідження є війна між УНР та Збройними Силами Півдня Росії у вересні – листопаді 1919 р.

Предметом дослідження є передумови та причини збройного конфлікту між УНР і ЗСПР, бойова діяльність військ УНР та Української Галицької армії, спрямована на захист української державності у боротьбі проти російських білогвардійських військових формувань.

Термін “українсько-білогвардійська війна” є, на нашу думку, цілком адекватним визначенням збройного протиборства між УНР та ЗСПР восени 1919 р. ЗСПР були не лише військовим формуванням, але й державним утворенням. На думку представників сучасної російської історичної науки, “існування та діяльність значної кількості білих урядів, що контролювали в окремі моменти громадянської війни більшу частину теренів країни, дозволяють говорити про існування так званої “білої державності” Див.: Зимина В. К вопросу об альтернативности российской государственности в период гражданской войны // История “белой” Сибири / Тез. 3-й науч. конференции 2 – 3 февраля 1999 г. – Кемерово, 1999. – С. 13 – 14.. Думку про те, що Збройні Сили Півдня Росії були не лише військовим формуванням, але й державним утворенням, проводять у своїх працях ряд сучасних російських істориків. Тож вживання терміну “українсько-білогвардійська війна” уявляється цілком прийнятним.

Хронологічні межі дисертації охоплюють період від визрівання конфлікту та початку збройної боротьби між Українською Народною Республікою і білогвардійськими Збройними Силами Півдня Росії у серпні – вересні 1919 р. до остаточної поразки українських збройних сил у листопаді 1919 р.

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі процесу воєнного протиборства між УНР та білогвардійським режимом генерала А. Денікіна – Збройними Силами Півдня Росії. Виходячи з цього, поставлено основні завдання дослідження:

проаналізувати історіографію проблеми та джерельну базу дослідження;

висвітлити передумови і причини війни між УНР та Збройними Силами Півдня Росії;

відтворити й проаналізувати перебіг бойових дій між українськими арміями та білогвардійськими військами Півдня Росії;

дослідити політичний підтекст бойової діяльності військ УНР та Української Галицької армії, спрямованої на захист української державності у боротьбі проти російських білогвардійців;

з`ясувати та узагальнити причини поразки УНР у війні проти ЗСПР, визначити значення українсько-білогвардійської війни для перебігу громадянської війни у Росії в цілому.

Методологічною основою дисертації є порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, статистичний та аналітичний методи. При написанні дослідження дисертант також керувався принципами історизму та об`єктивності.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в ній вперше в історичній науці досліджується тема збройного конфлікту між Українською Народною Республікою з білогвардійськими військами Півдня Росії генерала Денікіна. На основі широкого кола вперше залучених до наукового обігу архівних матеріалів, мемуарів та інших джерел висвітлюється перебіг боротьби українських збройних сил з білогвардійськими військами Півдня Росії восени 1919 р., розкривається роль та значення цих подій у контексті українських національно-визвольних змагань та громадянської війни у Росії. Виявлено цілий ряд значних неточностей та фальсифікацій, що побутують в історіографії. Введення до наукового обігу значної кількості документів і матеріалів дозволяє відтворити одну з найменш досліджених сторінок історії боротьби за українську державність у 1917 – 1921 рр.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення, висновки та фактологічний матеріал можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць, підручників з історії України, розробці навчальних програм та лекційних курсів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданні кафедри новітньої історії України Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, були представлені у формі доповідей на наукових конференціях “Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи досліджень” (Київ, 2003), “Розвиток науки в університеті за 170 років очима молодих вчених та студентів” (Київ, 2004), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 125-річчю від дня народження Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри (Київ, 2004). Основні результати дисертації знайшли відображення у чотирьох наукових публікаціях загальним обсягом 4, 5 авторські аркуші.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, визначено об`єкт, предмет, хронологічні рамки, мету і завдання, методологію, практичне значення дослідження.

У першому розділі "Історіографія та джерела" аналізується стан наукової розробки теми, а також джерельна база дисертації.

Збройна боротьба Української Народної Республіки з денікінським режимом не була об`єктом повноцінного історичного дослідження. В СРСР ця тема ретельно замовчувалась або ж усіляко фальсифікувалась. Радянська історична наука з самого початку свого існування активно формувала стереотипи про спільність та класову спорідненість всіх “контрреволюційних” (антибільшовицьких) сил у роки громадянської війни. Війна УНР з Денікіним ретельно замовчувалась, а будь-які згадки про неї здебільшого супроводжувались фальсифікаціями.Таке становище продовжувало існувати навіть в часи десталінізації Див.: Голубев А. Гражданская война 1918 – 1920 гг. – М., 1932; Рабинович С. История гражданской войны. Краткий очерк. – М., 1935; Краткая история гражданской войны в СССР – М., 1960; Агуреев К. Разгром белогвардейских войск Деникина (октябрь 1919 – март 1920 года). – М., 1961; Міщенко С. Боротьба трудящих України проти білогвардійської армії Денікіна. – Ужгород, 1963, та ін..

Лише в окремих працях радянські автори в досить обережній формі визнали масштабність бойових дій між військами УНР та білогвардійцями. Теза про те, що збройне протистояння між УНР і ЗСПР “ослаблювало і Денікіна, і Петлюру, і, навпаки, полегшувало становище Червоної Армії”, домінувала і в колективній праці “Українська РСР в період громадянської війни 1917 – 1920 рр.” Українська РСР в період громадянської війни 1917 – 1920 рр. – Т.2. – К., 1968. – С. 392, 396. Та незважаючи на це, ставлення у радянській історіографії до теми українсько-білогвардійської війни не змінилося і упродовж 1970-х – 80-х рр. Вона продовжувала замовчуватись або ж фальсифікуватись.

Не займалася дослідженням війни між УНР та ЗСПР і російська історична наука на еміграції. Певна інформація з ціієї теми міститься у роботі А. Денікіна Деникин А. Очерки русской смуты. – Т. V. Вооруженные Силы Юга России. Заключительный период борьбы. – Берлин, 1926.. Розповідаючи про збройний конфлікт з УНР, колишній головнокомандуючий ЗСПР подає схематичні відомості про перебіг основних військових операцій на українсько-білогвардійському фронті. У його роботі, як і в працях інших білоемігрантських авторів, присвячених історії громадянської війни та білого руху, головна увага приділяється насамперед різноманітним аспектам антибільшовицької боротьби, встановлення тоталітарного комуністичного режиму в Росії. „Українську” тематику громадянської війни у Росії, в тому числі й війну між УНР та ЗСПР, російською еміграційною історіографією було фактично проігноровано.

На важливе значення взаємовідносин між російським білим рухом та новоутвореними національними державами, неодноразово вказували західні історики. У 1960-х – 70-х рр. на Заході вийшли друком дослідження В. Розенберга, Н. Стеттена та ін., в яких розглядалася проблема ставлення білого руху до національних державних утворень на теренах колишньої Російської імперії, роль “національного чинника” в громадянській війні у Росії тощо Rosenberg W. Denikin and the Bolshevik Movement in Sourth Russia. – Amherst Mass., 1961; Thambirajah M. The Collapse of the Anti-Bolshevik Movement in Sourth Russia, 1917 – 1920. – Washington, 1975; Stetten N. The National Question of the Russian Civil War, 1917 – 1921. – Chicago, 1977.. Автори були одностайні в тому, що конфлікти з державами-лімітрофами, передусім з Україною, надзвичайно ускладнили становище Денікіна і стали суттєвим чинником його поразки. Відомий німецький історик Дж. Штокль вважав, що важливу роль у поразці Денікіна відіграла його шовіністична національна політика Stokl G. Russian Geschine Von den Anfangen bis zur Gedenward. – Stuttgart, 1970. – S. 677. . Цю думку поділяв американський вчений Дж. Бредлі, вказуючи, що Україна для Денікіна “стала справжнім каменем спотикання” Bradly J. The Civil War in the Ukraine. – London, 1975. – P. 142.. Дослідник П. Кенез взагалі вважав національну політику ЗСПР найголовнішим чинником їх катастрофи Kenes P. The Ideology of the White Movement // Soviet Studies. – 1980. – Vol. 32. – P. 62..

Значний внесок у дослідження доби національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр. зробили науковці української діаспори. Проте, дослідженням українсько-білогвардійської війни 1919 р. вони не займалися, оскільки була відсутня необхідна джерельна база. Спроба схематично окреслити перебіг українсько-білогвардійської війни, виділити основні етапи й головні військові операції було зроблена у “Історії українського війська” Історія українського війська (від княжих часів до 20-х рр. XX ст.) – Львів, 1936. – С. 563.. Упродовж 1930-х рр. певна інформація про події українсько-білогвардійської війни з`явилася на сторінках спеціальних військово-історичних досліджень, присвячених окремим частинам Армії УНР та УГА Див.: Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників. Частина II // Табор. – 1928. – Ч. 6. – С. 22 – 45; Карпинець І. І курінь 8 бригади УГА // Літопис Червоної Калини. – 1931. – Ч. 1. – С. 12 – 14; Ч. 2. – С. 20 – 23, та ін..

Переважна більшість сучасних російських вчених у працях з історії громадянської війни та білого руху обмежуються лише короткими згадками про українсько-білогвардійську війну. Характерно, що навіть визнаючи значення українсько-білогвардійської війни, російські історики не наголошують на потребі її дослідження. Ця сторінка громадянської війни у Росії, пов`язана з боротьбою збройних сил білого руху проти української націнальної державності, й сьогодні залишається невисвітленою в сучасній російській історіографії Веркеенко Г., Минаков С. Московский поход и крушение “добровольческой политики” генерала А. Деникина. – М., 1993; Устинкин С. Трагедия белой гвардии. – Нижний Новгород, 1995; Трукан Г. Антибольшевистские правительства России. – М., 2000. – С. 145, та ін. .

У вітчизняній історіографії проблема війни між Українською Народною Республікою та Збройними Силами Півдня Росії також не знайшла достатнього вивчення. Короткий аналіз військових операцій УГА проти білогвардійських військ міститься у праці М. Литвина й К. Науменка “Історія ЗУНР”. Зокрема автори звертають увагу на драматичні події, пов`язані з переходом УГА на бік ЗСПР Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – С. 255, 257 – 259.. Частково тема українсько-білогвардійської війни розглядається у публікації Д. Табачника, в якій чи не вперше в сучасній українській історіографії було розглянуто відносини між Українською державою та російським білим рухом в 1917 – 1921 рр. Табачник Д. Українська держава і біла гвардія: від протистояння до запізнілого компромісу // Політика і час. – 1996. – № 8. – С. 74..

У 2001 р. побачила світ монографія В. Яблонського, присвячена добі Директорії Яблонський В. Від влади п`ятьох до диктатури одного. Історико-політичний аналіз Директорії УНР. – К., 2001.. Автор констатує, що восени 1919 р. білогвардійська Добровольча армія “ставила собі завдання розколоти, а потім і знищити Українську армію, особливо Наддніпрянську її частину. В умовах нового наступу більшовиків, коли українські армії опинилися між двома значно більшими силами, це завдання Денікін частково виконав” Там само. – С. 128..

Отже, українсько-білогвардійська війна 1919 р. вже понад вісімдесят років лишається своєрідною “білою плямою” у вітчизняній і зарубіжній історіографії та у зв`язку з цим потребує комплексного й об`єктивного дослідження.

Джерельну базу дисертації можна умовно поділити на декілька груп: опубліковані документи, архівні матеріали, матеріали тогочасної преси та спогади сучасників.

Багато суттєвої інформації було знайдено в збірниках документів, виданих науковцями української діаспори. Важливе значення для дослідження теми має бойовий щоденник командування Української Галицької армії, що в цілому дозволяє відтворити загальний перебіг операцій УГА восени 1919 р. на білогвардійському фронті Денник Начальної Команди Української Галицької армії. – Нью-Йорк, 1974.. Певні відомості почерпнуто з документів, опубліковані на сторінках російських білоемігрантських та радянських наукових видань Доклад члена РНС Прикарпатской Руси Ф.С. Малець // Белый архив. – Т. 1. – Париж, 1926. – С. 163 – 176; Лембич Ю. Политическая программа генерала Л. Корнилова январских дней 1918 года // Там же. – Т. 2 – 3. – Париж, 1928. – С. 130 – 131, та ін..

Найбільш цінний джерельний матеріал автор почерпнув з фондів архівів України та Росії. У Центральному Державному Архіві Вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України опрацьовано документи і матеріали 19 фондів (118 справ). Головний масив документів з теми дослідження виявлено у фондах Головного управління Генерального штабу Армії УНР (ф. 1078) та Української Галицької армії (ф. 2188). Здебільшого це оперативні звіти командирів з`єднань та частин Армії УНР й УГА, повідомлення про становище на фронті. Важливу інформацію містять накази та розпорядження штабу Дієвої армії УНР, директиви Штабу Головного отамана.

Чимало важливих джерел з історії збройної боротьби УНР проти Денікіна в 1919 р. відклалося у матеріалах Центрального Державного Архіву Громадських Об`єднань (ЦДАГО) України, головним чином серед документів Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (ф. 1).

Документи, пов`язані з тематикою українсько-білогвардійської війни, зберігаються й у фондах Центрального Державного Історичного Архіву (ЦДІА) України у Львові. Найбільшу кількість матеріалів, тією чи іншою мірою пов`язаних зі збройною боротьбою військ УНР та УГА проти Денікіна, містить колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР в 1917 — 1921 рр. (ф. 581). Серед них варті уваги зведення про хід бойових дій, повідомлення про становище військ, дислокаційні відомості частин тощо. Документи Начальної Інтендатури УГА (ф. 749) допомагають глибше збагнути стан матеріального та господарського забезпечення армії восени 1919 р.

Цінні документи з історії війни УНР проти денікінських Збройних Сил Півдня Росії зберігаються у Державному архіві Львівської області (ДАЛО). Серед них виділяються документи фонду польського Наукового товариства з вивчення історії оборони Львова і південно-східних воєводств в 1918 — 1920 рр. (ф. 257).

Значний масив джерел з історії українсько-білогвардійської війни зберігається у архівосхавищах Росії. У Державному Архіві Російської Федерації (ДАРФ) зосереджено значний комплекс документів білогвардійських урядів та державних структур, а також архівні колекції білоемігрантських організацій і установ. Велика кількість документів з історії білого руху знаходиться у Російському Державному Воєнному Архіві (РДВА). Оскільки денікінські Збройні Сили Півдня Росії були передусім військовим формуванням, саме в РДВА зосереджено переважну частину архівів ЗСПР. Автором опрацьовано 46 справ 13 "білогвардійських" фондів архіву, у яких віднайдено чимало відомостей про становище на українсько-білогвардійському фронті восени 1919 р. Оперативні донесення штабів білогвардійських частин, накази командування, оперативні розпорядження, розвідувальні повідомлення дозволяють значною мірою відтворити перебіг операцій білогвардійців проти українських військ.

Певну інформацію щодо українсько-білогвардійської війни містять архівні фонди Російського Державного Архіву Соціально-Політичної Історії (РДАСПІ), передусім документи Центрального комітету Російської Комуністичної партії (більшовиків) (ф. 17).

Архівні документи і матеріали, переважна більшість яких уведено до наукового обігу вперше, дають можливість на достатньому рівні дослідити перебіг збройної боротьби між УНР та білогвардійськими арміями Півдня Росії восени 1919 р.

Важливим джерелом з історії українсько-білогвардійської війни 1919 р. є тогочасна преса. На шпальтах державних періодичних видань уряду УНР (“Україна”, “Вістник Української Народної Республіки”), видань штабу армії УНР (“Український козак”), галицького командування (“Стрілець”), громадсько-політичних часописів (“Селянська громада”) та місцевої преси (“Подольский край”) восени 1919 р. було надруковано чимало зведень та повідомлень військових кореспондентів про становище на українсько-білогвардійському фронті. Матеріали аналогічного змісту – зведення про хід бойових дій, огляди становища на фронті тощо – містить і російська преса (“Киевское Эхо”, “Киевская жизнь”, “Объединение”, “Заря России” та ін.).

Суттєво розширюють джерелознавчу основу для вивчення військово-політичної ситуації в Україні восени 1919 р. спогади І. Мазепи, П. Феденка, О. Назарука та інших державних діячів УНР й ЗУНР Див.: Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917 – 1921 рр. – Т. 2. – Мюнхен, 1951; Феденко П. Повстання нації // Збірник пам’яти Симона Петлюри (1897 – 1926). – К., 1992. – С. 77 – 108; Назарук О. Рік на Великій Україні. Спомин з української революції. – Відень, 1920, та ін.. У них міститься докладна інформація щодо внутрішньополітичної боротьби в таборі УНР під час війни з білогвардійцями.

Цінна інформація про хід бойових дій міститься у спогадах колишніх вояків Армії УНР та УГА, опублікованих у військово-історичних журналах "За Державність", "Літопис Червоної Калини", "Календар-альманах Червоної Калини", "Вісті комбатанта", "Дороговказ". Ці відомості доповнюються публікаціями білоемігрантських видань "Военная Быль", "Первопоходник", "Вестник первопоходника".

Таким чином, незважаючи на наукову нерівнозначність джерел, опрацьований матеріал являє собою, на наш погляд, достатню і достовірну джерельну базу, що дозволила розкрити тему дослідження.

У другому розділі "Передумови конфлікту між Українською Народною Республікою та Збройними Силами Півдня Росії" висвітлюються причини, що зробили конфронтацію УНР з білим рухом неминучою. Державне та військове керівництво УНР не відкидало ідеї про співпрацю з ЗСПР з метою спільної боротьби проти більшовиків. Одначе обстоювання командуванням білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії, зокрема, генералом А. Денікіним, позиції „єдиної та неподільної Росії” й небажання йти на будь-які поступки українцям перекреслило цю можливість. Влітку 1919 р. денікінські війська розпочали повномасштабну окупацію українських земель, зайнявши Лівобережжя та значну частину Південної України.

Перші контакти між українськими та денікінськими військами, що сталися в середині серпня 1919 р., засвідчили невизначеність у ставленні української сторони до білогвардійців. З огляду на підтримку білого руху державами Антанти, на міжнародне визнання яких сподівався уряд УНР, українські лідери намагались уникнути збройної конфронтації з Денікіним. Проте, перемоги білогвардійських армій у боротьбі з більшовиками навесні – влітку 1919 р. лише посилили серед західних політиків впевненість у неминучості відродження колишньої Росії. За цих обставин лідери Антанти намагались узгоджувати свою політику щодо держав-лімітрофів, які виникли на уламках Російської імперії, з позиціями вождів білого руху.

16 серпня А. Денікін повідомив представників Англії і Франції про свою категоричну відмову вести будь-які переговори про союз з урядом УНР. Білогвардійці були готові розглядати можливість цілковитого підпорядкування українських військ своєму головному командуванню, але про союз з українцями не могло бути й мови.

Загроза збройного зіткнення між УНР та ЗСПР актуалізувалася наприкінці серпня 1919 р., у зв`язку з стрімким наближенням військ обох сторін до Київа. 30 серпня українські війська, після запеклих боїв з більшовицькими частинами, здобули столицю, але вже наступного дня були витіснені з неї білогвардійськими військами генерала М. Бредова. Ці події яскраво продемонстрували ворожість денікінського керівництва до українського національно-визвольного руху. Уряд УНР упродовж першої половини вересня 1919 р. ще намагався порозумітися з білогвардійцями для спільної боротьби з більшовиками, проте невдача цих спроб остаточно переконала українське керівництво у неминучості війни зі Збройними Силами Півдня Росії.

У третьому розділі "Початок збройного протистояння ворогуючих сторін" розкрито характер воєнних дій на терені Правобережної України на початковому етапі українсько-білогвардійської війни.

На початку збройної боротьби з білогвардійцями українська армія, незважаючи на певну чисельну перевагу над противником, зазнала поразок. Очікуючи наступу білогвардійців на київському напрямку, українське командування не зосередило достатніх сил для успішної протидії з`єднанням військ Новоросійської області ЗСПР генерала М. Шиллінга, які розгорнули наступ з південного напрямку на Умань – Христинівку та Балту – Бірзулу. Зазнавши першої серйозної поразки в боях з білогвардійцями, війська УНР почали відступати, виявляючи ознаки деморалізації. Просування денікінських військ затримали наприкінці вересня 1919 р. махновські повстанські загони, які прийняли на себе головний удар противника і завдали йому важких втрат. Перший етап бойових дій приніс українській армії поразки та втрату стратегічно важливих залізничних вузлів.

На боєздатність українських військ вкрай негативно вплинула незабезпеченість зброєю, амуніцією, санітарними матеріалами, продовольством тощо. Особливо загрозливим було поширення у військах епідемії тифу. За відсутності єдиного плану ведення військових операцій проти білогвардійців, успіх бойових дій фактично залежав від ініціативи армійських груп та з`єднань, які діяли недостатньо скоординовано.

Галицьке керівництво на чолі з диктатором ЗУНР Є. Петрушевичем та частина вищого командного складу Армії УНР та УГА, вказуючи на згубність збройного конфлікту з більш як 150-тисячною денікінською армією, підтриманою Антантою, виступали проти війни з російськими білогвардійцями. Перехід в середині вересня 1919 р. білогвардійських військ Новоросійської області ЗСПР у наступ проти української армії змусив галицького диктатора погодитися на проголошення війни білогвардійцям. 24 вересня 1919 р. Директорія УНР проголосила декларацію про війну денікінській армії. Попри розгортання бойових дій на українсько-білогвардійському фронті, керівництво ЗУНР зволікало з залученням до воєнних операцій з`єднань Галицької армії. Диктатор Є. Петрушевич відтягував розгортання на білогвардійському фронті активних наступальних операцій, побоюючись, що це посилить невдоволення держав Антанти. Галицьке керівництво, хоча офіційно й дало згоду на проголошення війни білогвардійцям, продовжувало блокувати будь-які спроби уряду УНР розгорнути повноцінні бойові дії проти військ Денікіна.

У четвертому розділі "Вирішальний етап бойових дій" досліджується вирішальний етап воєнних операцій Армії УНР та УГА проти білогвардійських військ Новоросійської області ЗСПР.

Основні бої на українсько-білогвардійському фронті відбувалися у жовтні 1919 р. Саме в цей час Армія УНР розгорнула наступ на бірзульському напрямку, а з`єднання Галицької армії розпочали бойові дії проти білогвардійців у районі Монастирища. Початок операції розвивався успішно для українських військ. З`єднанням Армії УНР після жорстоких боїв вдалося зламати опір противника і примусити його частини до відступу. Проте в той же час галицьке командування, зокрема, командир 3-го корпусу УГА генерал А. Кравс, не виявило належної наступальної ініціативи, вже незабаром віддавши своїм військам розпорядження про відступ. Активні й скоординовані дії українських частин могли призвести до оточення та поразки угрупування білогвардійських військ Слащова. У розпорядженні Денікіна на цей час не було значних резервів для відправки на український фронт. На жаль, українське командування не скористалося цією нагодою завдати противнику вирішальної поразки.

Зорієнтувавшись щодо нерішучих дій українських військ, білогвардійське командування почало контрнаступ з метою роз`єднати Армію УНР та УГА. Швидко заволодівши стратегічною ініціативою, денікінські частини прорвали фронт у районі Гайсина. Козача кіннота вирушила в тил Армії УНР, примусивши українські частини призупинити наступальні спроби і цілковито зосередитись на ліквідації прориву.

Після того, як українські війська опинилися перед загрозою оточення, білогвардійці перейшли до активних наступальних дій на всіх відтинках фронту. Спроба українського командування стабілізувати фронт українських армій і перейти в контрнаступ зазнали невдачі. Бої на українсько-білогвардійському фронті у цей час носили особливо запеклий характер, відзначаючись значними людськими втратами з обох сторін. Незважаючи на виявлений вояками Армії УНР та УГА героїзм й самопосвяту, українському командуванню не вдалось цілковито ліквідувати ворожий прорив. Наприкінці жовтня 1919 р. Армія УНР та Галицька армія були змушені відступати. Здобуття військами ЗСПР вапнярського залізничного вузла стало вирішальним у визначенні подальшої долі кампанії. Білогвардійці остаточно заволоділи стратегічною ініціативою. Спроби українського командування перейти до загального контрнаступу проти військ Новоросійської області ЗСПР завершились поразкою. За таких обставин українське керівництво було змушене відмовитись від планів активних наступальних дій.

У п`ятому розділі "Завершення війни та її військово-політичні наслідки" висвітлено завершальний етап українсько-білогвардійської війни, що тривав упродовж другої половини листопада 1919 р. Становище українських військ у цей час стало катастрофічним внаслідок поразок на фронті та настання зимових холодів, до яких незабезпечені одягом частини виявились неготовими. На жаль, українське керівництво не змогло налагодити забезпечення армії необхідним військовим майном, зброєю, амуніцією, а також медикаментами й ліками.

З ініціативи галицького командування УГА перейшла на бік білогвардійців. Розгляд перебігу галицько-денікінських переговорів у листопаді 1919 р. дозволяє суттєво переглянути усталені в історіографії висновки. Документи свідчать, що ідея переходу на бік ворога належала саме Начальній Команді Галицької армії (НКГА). Диктатор Є. Петрушевич намагався лише реагувати на ініціативу військових. Важливо зазначити, що фактично перехід УГА на бік білогвардійців, всупереч широко розповсюдженій в історичній літературі даті 6 листопада, відбувся 17 – 19 листопада. Входження Української Галицької армії до складу денікінських Збройних Сил Півдня Росії визначила підписана 17 листопада в Одесі угода, яку було ратифіковано галицьким командуванням 19 листопада.

Вихід УГА зі збройної боротьби фактично означав ліквідацію українсько-білогвардійського фронту. З`єднання Армії УНР, значно поріділі внаслідок важких втрат та епідемії тифу, намагаючись відірватись від ворога, відступили в напрямку на Волинь. Українському командуванню не вдалося швидко перегрупувати війська й організувати міцну оборону зайнятих позицій. З боями українці залишили Деражню, Проскурів, Староконстянтинів. Позбавлена збройної підтримки Української Галицької армії, знесилена попередніми боями Армія УНР значною мірою втратила свою боєздатність і вже не могла протистояти білогвардійським військам. Голова Директорії УНР, Головний отаман С. Петлюра був змушений залишити терени України. Окремі частини військ УНР зберегли боєздатність й були здатні продовжувати бойові дії. Проте цілковита деморалізація державного керівництва та військового командування не сприяла адекватній оцінці ситуації. Фронтальний етап боротьби закінчився поразкою української армії, змусивши її командування готуватись до продовження боротьби вже партизанськими методами. Армія УНР опинилась у так званому “трикутнику смерті”, який став трагічним символом її катастрофи й поразки у війні проти білогвардійців наприкінці 1919 року.

У Висновках підсумовуються основні положення дисертаційного дослідження:–

Тема війни між УНР та білогвардійськими Збройними Силами Півдня Росії залишається малодослідженою в історичній науці й сьогодні. Такий незадовільний стан її розробки значною мірою пояснюється спадщиною радянської історіографії, що виробила стійкий стереотип несприйняття білого руху в якості об’єкта історичного дослідження. З іншого боку, сучасна концепція розуміння доби визвольних змагань у багатьох відношеннях сформувалася під впливом діаспорної історичної науки, вектори дослідницького пошуку якої не завжди були рівномірно спрямовані на усі явища й події 1917 – 1921 рр. Це призвело до майже цілковитої нерозробленості теми українсько-білогвардійської війни і в працях сучасних українських істориків.

Наявні в українських та російських архівосховищах документи й матеріали, що доповнюються мемуарами сучасників, дозволяють відтворити перебіг збройного протистояння УНР та білогвардійських військ восени 1919 р. У той же час, з огляду на часткову нестачу окремих груп джерелознавчого матеріалу, дослідження проблеми вимагає комплексного аналізу всієї сукупності наявної джерельної бази та їх ретельного співставлення. –

Неможливість будь-якого порозуміння між урядом УНР та російським білим рухом в 1919 р. було закономірним явищем, головна причина якого полягала у різко негативному ставленні керівництва ЗСПР до українського національно-визвольного руху. Проте небажання денікінського керівництва хоча б частково піти назустріч задоволенню національних вимог українців пояснюється не лише традиційною ворожістю російського білого руху до проявів регіонального чи національного „сепаратизму”, але й поінформованістю про суперечності в українському таборі. Вже перші вияви серйозних розбіжностей між урядами УНР та ЗУНР були розцінені у ставці ЗСПР як багатообіцяючий пролог до розпаду єдиного фронту української національно-визвольної боротьби.

– Перебіг українсько-білогвардійської війни можна поділити на декілька етапів. На початковому етапі бойових дій у другій половині вересня 1919 р. українська армія чисельно переважала противника. Одначе внаслідок стратегічних прорахунків командування ситуація почала складатися на користь білогвардійців. становище погіршувала ще й незабезпеченість Армії УНР та УГА зброєю, амуніцією, санітарними матеріалами продовольством тощо. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті відбулися вирішальні воєнні дії, які й вирішили долю усієї кампанії. Війська ЗСПР діяли активніше і після низки вдало проведених операцій цілковито заволоділи стратегічною ініціативою. Останній етап українсько-білогвардійської війни припадає на листопад 1919 р. У цей час становище українських військ значно погіршилося внаслідок військових поразок, остаточного вичерпання запасів амуніції, продовольства та санітарних матеріалів, а також поширенню у військах епідемії тифу. З огляду на катастрофічне становище галицьке командування пішло на укледення з денікінським керівництвом сепаратної угоди про перехід УГА на бік ЗСПР. Армія УНР відступила на Волинь, намагаючись відірватись від переслідуючих її білогвардійських частин. На початку грудня 1919 р. її з`єднання вирушили в Зимовий похід на зайняті більшовиками та білогвардійцями терени України. Проте, це вже була партизанська форма боротьби, фронтова ж війна проти білогвардійців регулярними арміями виявилась закінченою.–

Перебіг війни з білогвардійцями виявив цілий комплекс кризових явищ українського державотворення. Відсутність внутрішньої консолідації, породжена розбратом між наддніпрянським та галицьким урядами, а також неспроможність політичних сил домовитись між собою, об`єктивно не сприяли перемозі УНР у війні. Негативний вплив на перебіг власне бойових дій справила неспроможність державного апарату організувати впорядкований військовий тил. Слабка державна адміністрація не змогла забезпечити проведення повноцінної мобілізації. Все це свідчило в цілому про суттєві недоліки державної політики УНР в царині військового будівництва, що стали вагомою причиною поразки української армії.–

Військова поразка української армії у війні з російськими білогвардійцями восени 1919 р. вкрай негативно позначилась на перебігові національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр. Фактично вона призвела до політичної й військової катастрофи уряду УНР. Після осені 1919 р. уряд УНР перестав відігравати роль самостійного політичного чинника і надалі був змушений йти у фарватері політики могутніших держав-сусідів. Все це дає підстави стверджувати, що події осені 1919 р. стали поворотним етапом в історії українських національно-визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

Війна білогвардійців з Українською Народною Республікою справила значний вплив і на перебіг власне громадянської війни в Росії. Упродовж осені 1919 р. денікінці кинули проти українських військ всього понад 18 000 багнетів і шабель. Це була значна військова сила, незадіяна командуванням ЗСПР на московському напрямкові, де її використання, цілком ймовірно, могло б вирішити успіх наступу проти більшовиків. Тож українсько-білогвардійська війна стала важливим чинником загального краху денікінського режиму.

Основні положення дисертаційного дослідження викладено в публікаціях, вміщених у провідних фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України::

1. Українська Народна Республіка та Збройні Сили Півдня Росії: від переговорів до війни (вересень 1919 р.) // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. – Вип. 7. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. – С. 288 – 305.

2. Дипломатія Антанти, російський білий рух і незалежність України (травень – серпень 1919 р.) // Україна дипломатична. Науковий щорічник. – Вип. 4. – К., 2004. – С. 519 – 564.

3. Війна Української Народної Республіки зі Збройними Силами Півдня Росії у світлі радянської історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип. 14. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2004. – С. 99 – 127.

4. Війна Української Народної Республіки зі Збройними Силами Півдня Росії (осінь 1919 р.): проблеми сучасної української історіографії // Історичний журнал. – 2004. – № 12. – С. 31 – 36.

Публікації, що додатково відображають результати дисертаційного дослідження:

1. Військова діяльність М. Капустянського за доби Директорії (1918 – 1921 рр.) // Військово-історичний альманах. – 2004. – Ч. 1(8). – С. 20 – 51.

2. Українсько-білогвардійська війна: трагічний початок (вересень 1919 р.) // Військово-історичний альманах. – 2004. – Ч. 2(9). – С. 15 – 47.

АНОТАЦІЇ

Ковальчук М. А. Війна Української Народної Республіки зі Збройними Силами Півдня Росії (осінь 1919 р.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

Дисертацію присвячено дослідженню війни Української Народної Республіки зі Збройними Силами Півдня Росії восени 1919 р.

У роботі вперше комплексно розглянуто причини й передумови війни між УНР та ЗСПР, відтворено перебіг бойових дій між українськими арміями і білогвардійськими військами, досліджено бойову діяльність військ УНР та української Галицької армії, спрямовану на захист української державності у боротьбі проти білогвардійців, з`ясовано та узагальнено причини поразки УНР у війні проти ЗСПР, визначено роль та місце українсько-білогвардійської війни в подіях Української революції та громадянської війни у Росії 1917 – 1920 рр.

Ключові слова: армія УНР, білий рух, війна, Дієва армія УНР, Директорія УНР, Збройні Сили Півдня Росії, Українська галицька армія, Українська Народна Республіка, Українська революція.

Ковальчук М.А. Война Украинской Народной Республики с Вооруженными Силами Юга России (осень 1919 г.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01– История Украины – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка – Киев, 2005.

Диссертация посвящена исследованию войны между Украинской Народной Республикой и Вооруженными Силами Юга России осенью 1919 г.

В работе впервые комплексно рассмотрены причины и предпосылки войны между УНР и ВСЮР, воссоздан ход боевых действий между украинскими армиями и белогвардейскими войсками, исследована боевая деятельность войск УНР и Украинской Галицкой армии, направленная на защиту украинской государственности в борьбе против белогвардейцев, изучены причины поражения УНР в войне против ВСЮР, определены роль и место украинско-белогвардейской войны в событиях Украинской революции и гражданской войны в России 1917 – 1920 гг.

Летом 1919 г., в ходе борьбы против большевиков, белогвардейские войска генерала Деникина заняли Левобережную и значительную часть Южной Украины, в то время как Правобережная Украина была занята Армией УНР и Украинской Галицкой армией. Государственное и военное руководство УНР было готово к сотрудничеству с ВСЮР с целью общей борьбы против большевиков. Но отстаивание командованием ВСЮР позиции “единой и неделимой России” и нежелание идти на уступки национальным требованиям украинцев перечеркнули эту возможность. Занятие белогвардейскими частями Киева, из