ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. Каразіна

КУЗЬМЕНКО Михайло Миколайович

УДК 94 (477):371.15

НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УСРР

20 – 30-х рр. ХХ ст.: ЕВОЛЮЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО ТИПУ

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Харків 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант – доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

ДАНИЛЕНКО Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділом історії України другої половини ХХ століття

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

РЕЄНТ Олександр Петрович,

заступник директора Інституту історії України НАН України

доктор історичних наук, професор

ГРЕЧЕНКО Володимир Анатолійович

Національний університет внутрішніх справ МВС України,

начальник кафедри історії державності України

доктор історичних наук, професор

ЛИПИНСЬКИЙ Віталій Володимирович,

Донецький національний технічний університет,

професор кафедри історії і права

Провідна установа – Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

кафедра історії для гуманітарних факультетів

Захист відбудеться 20 травня 2005 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, майд. Свободи, 4, аудиторія V-58.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майд. Свободи, 4

Автореферат розісланий 18 квітня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлена модернізаційними процесами в галузі освіти, науки та культури, функціонуванням системи багатопартійності в українському суспільстві. Відтак постає необхідність наукового обґрунтування національних пріоритетів їх розвитку, ролі і місця науково-педагогічної інтелігенції у зміцненні соціально-політичних та інформаційних основ державності. Вона є творцем духовної культури і носієм інтелектуальної власності народу.

Упродовж десятиліть історична наука випрацювала теоретико-методологічну схему вивчення життя і творчості саме радянської інтелігенції, концептуальним стрижнем якої є усталена в історіографії ідеологема про формування особливого соціального прошарку суспільства. Науково-педагогічна інтелігенція завжди була активною соціально-професійною групою, впливовою силою поступального розвитку суспільства, не пасивною верствою, а повноцінним суб’єктом історії. За умов сучасного розвитку інформаційних технологій інтелігенція стає домінуючою професійно-технократичною групою суспільства.

Неухильний і поступальний розвиток Української незалежної держави висуває на порядок денний науково-історичну проблематику відповідного світоглядного і пізнавального спрямування. У зв’язку з цим висвітлення питань освіти і функціонування інтелігенції в Україні досліджуваного періоду відбувається в контексті політики українізації, духовного ренесансу 1920-х років, національно-культурного будівництва. Така система теоретико-фактологічних координат має право на існування, але сама інтелігенція залишається об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.

Виокремлення науково-педагогічної інтелігенції предметом історичного дослідження дозволяє з‘ясувати її справжню роль у формуванні національної свідомості, виявити деструктивні фактори руйнування інтелектуального потенціалу українського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст., переглянути власний досвід трансформації системи освіти та її впливу на творчість і життєдіяльність інтелігенції. Актуальність науково-історичного дослідження не означає прагматичного копіювання соціального досвіду попередніх років, а передусім його критичне врахування з точки зору національно-культурних пріоритетів та загальноцивілізаційних норм. Досліджуючи професійно-освітній рівень, соціально-побутове становище та суспільний статус науково-педагогічної інтелігенції, історики мають можливість оцінити наслідки радянської модернізації освіти, її позитивні і негативні сторони.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у рамках наукового напрямку, що розроблявся у Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгома-нова, затвердженого Вченою радою університету (протокол № 5 від 27 грудня 1996 р.), у відповідності з науково-дослідницькою тематикою кафедри історії України „Актуальні проблеми історії освіти в України”. У контексті практичної реалізації вона безпосередньо пов’язана з державною національною програмою „Освіта (Україна XXI століття)”. Тема дисертації затверджена Вченою радою НПУ ім. М.П. Драгома-нова (протокол № 10 від 30 березня 2004 р.).

Об’єктом дослідження є становлення і розвиток систем освіти в УСРР, роль і місце в ньому науково-педагогічної інтелігенції, інтелектуальний потенціал українського радянського суспільства 20-30-х рр. ХХ ст.

Предметом дослідження є еволюція соціально-професійного типу науково-педагогічної інтелігенції у досліджуваний період під ідеологічним тиском партійно-радянської системи, соціально-професійна адаптація в умовах становлення тоталітарної системи, матеріально-побутові умови повсякденного життя.

Метою дослідження є еволюція науково-педагогічної інтелігенції в тоталітарному суспільстві, її соціальна адаптація в умовах більшовицької режиму, визначення соціально-професійного статусу професорів дореволюційного періоду, викладачів та „червоної професури” радянської доби, їхнього освітньо-культурного рівня, наукового доробку і матеріально-побутового забезпечення.

Відповідно до обраної мети визначено й основні завдання дисертаційного дослідження:

– визначити напрямки і рівень наукового дослідження проблеми радянською, зарубіжною та сучасною історичною наукою;

– з‘ясувати організаційні форми, політико-ідеологічні завдання, тактико-стратегічний курс радянської модернізації системи освіти, її вплив на ментальність і професійну діяльність науково-педагогічної інтелігенції;

– висвітлити особливості соціально-професійної та морально-психологічної адаптації дореволюційної інтелігенції в УСРР, показати її ставлення до українізації та інших політико-ідеологічних кампаній, виокремити персональний склад за галузями гуманітарних знань, науково-дослідної та педагогічної роботи;

– виявити соціальні джерела підготовки “червоної професури”, порівняти її освітній ценз з дореволюційною професурою у вищих навчальних закладах УСРР 20-30-х рр.;

– проаналізувати соціально-психологічні мотиви і визначити причини співробітництва науково-педагогічної інтелігенції з органами політичної цензури, ідеологічними установами та силовими структурами радянської держави;

– дослідити персональний склад науково-педагогічних кадрів вищих навчальних закладів, відтворити особливості їхнього повсякденного життя, матеріальне становище професорів, викладачів та вчителів загальноосвітніх шкіл;

– показати внесок професорсько-викладацького складу радянських вищих навчальних закладів у розвиток історичних, історико-педагогічних та політико-економічних досліджень, до розробки навчальних посібників та методичної літератури.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1920-30-ті рр. ХХ ст., граничними межами яких є міжвоєнний період від завершення громадянської війни по початок Другої світової війни. Деякі соціально-економічні та освітньо-культурні явища і процеси (неп, українізація, реорганізація системи освіти), які помітно вплинули на життєдіяльність науково-педагогічної інтелігенції, завершувалися значно раніше зазначених хронологічних меж.

Теоретико-методологічну базу дослідження становлять загально-наукові принципи історичного пізнання та конкретні методи фактологічного аналізу. Ключовими є принципи історизму та об’єктивності, а також методи науково-історичного дослідження: проблемно-хронологічний, порівняльного аналізу, системно-структурний, ретроспективний, контент-аналізу.

Проблемно-хронологічний метод дозволив виявити динаміку соціально-професійних змін науково-педагогічної інтелігенції, її кількісного і якісного складу. Вона розглядається за соціальним походженням в контексті радянізації системи освіти, тобто висвітлюються особливості її політико-ідеологічної адаптації.

Метод порівняльного аналізу застосовується у кожному розділі дисертаційного дослідження, особливо для виявлення освітньо-професійного рівня дореволюційної і суто радянської інтелігенції.

Системно-структурний метод використано для того, щоб показати роль і місце професорсько-викладацького складу реорганізованих університетів в розвитку суспільних наук, а також їх вплив на формування інтелектуального потенціалу вищої школи. Цей метод допоміг з’ясувати органічно-функціональну залежність системи та схеми освіти в Україні досліджуваного періоду.

Ретроспективний метод, хоча і має елементи порівняння, але його пізнавальне спрямування стосувалося встановлення інтелектуального потенціалу українського суспільства на передодні радянської модернізації вищої школи.

Елементи контент-аналізу знайшли прикладне застосування, коли досліджувалися протоколи засідання колегії Наркомосу УСРР, а також для з’ясування соціального типу інтелігенції за матеріалами особових справ професорсько-викладацького складу вищої школи.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що соціально-професійні проблеми розвитку науково-педагогічної інтелігенції стали предметом системного аналізу. Історіографія інтелігенції налічує чимало праць, але їх об’єктом та предметом дослідження була просто радянська інтелігенція, тобто суспільно-політична група, а не соціально-професійна. Історики висвітлювали переважно підготовку кадрів для вищої школи, але не переймалися повсякденним життям самого професорсько-викладацького складу, його соціальним походженням, освітньо-культурним рівнем, проблемами ментальності, духовними пріоритетами. В дисертації науково-педагогічна інтелігенція є суб’єктом історії та соціально-професійною групою, яка пристосувалася до нових умов під впливом більшовицької модернізації, тобто ставала об’єктом впливу різних факторів.

В дисертації нема ідеалізації ролі і місця інтелігенції в українізації і національному відродженні 20-х рр. ХХ ст. Навпаки, наголошується на наполегливій і неухильній радянізації духовного життя, що врешті-решт звело нанівець національне відродження. Політичні репресії характеризують метод більшовицької модернізації освіти, науки, культури і суспільства загалом. Акцентовано увагу на політиці так званої пролетаризації студентства і його соціально-класових чисток для інтелектуальної еліти в УСРР, які призвели до зменшення освітньо-культурного рівня професорсько-викладацького складу радянської генерації. Новизною вирізняється висвітлення повсякденного життя інтелігенції (зарплатня, пенсійне забезпечення, існування інтелігента у тоталітарному суспільстві тощо).

Новим є виокремлення творчого доробку науково-педагогічної інтелігенції, котрий розглядається як результат їх професійної діяльності, а не в контексті історіографічного аналізу літератури 20-30-х рр. ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони мають науково-теоретичне і суто прикладне застосування для написання індивідуальних і колективних праць з історії освіти і культури в УСРР, підготовки навчально-методичної літератури для системи вищої і загальноосвітньої школи, для їх використання державними і громадськими установами й організаціями, особливо при формуванні принципів соціальної політики в галузі духовного життя суспільства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації викладені в публікаціях автора (загальним обсягом 52 друк. арк.), у тому числі в індивідуальній монографії, брошурі, методичних посібниках, 24 статтях у фахових виданнях і 8 публікаціях матеріалів і тез наукових повідомлень на конференціях.

Результати дослідження були оприлюднені на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях: Міжнародній науково-теоретичній конференції “Геноцид українського народу: історична пам‘ять та політико-правова оцінка”, (Київ, листопад 2000); Всеукраїнській конференції “Соціально-економічний розвиток регіонів України: історія і сучасність”, (Донецьк, грудень 2001); Всеукраїнській науковій конференції “Голодомор 1932-1933 рр. як величезна трагедія українського народу”, (Київ, листопад 2003); Всеукраїнській науковій конференції “Єдність національного і загально-людського у формуванні морально-духовних цінностей”, (Івано-Франківськ, жовтень 2002); Всеукраїнській науковій конференції “Прозорість і корупція в системі освіти України”, (Львів, листопад 2002); Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії, суспільства у формуванні моральної особистості, (Донецьк, травень 2003); Міжвузівській обласній студентській науково-практичній конференції “Духовний розвиток як фактор морально-етичного формування особистості”, (Донецьк, жовтень 2004); Ювілейній науково-практичній конференції, присвяченій 170-річчю Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Київ, червень ).

Структура дисертації зумовлена комплексним дослідженням, його внутрішньою динамікою та логікою, науковими завданнями. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом, яку становлять вступ, п‘ять розділів, висновки (загальний обсяг текстової частини – 359 с. Список використаних джерел та літератури, що нараховує 948 бібліографічних позицій. Повний обсяг дисертаційної роботи - 448 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено хронологічні та територіальні рамки, з‘ясовано мету, завдання, об‘єкт, предмет, методику і методологію дослідження, обґрунтовано наукову новизну та прикладне значення його результатів, засвідчено їх апробацію, названо структурні параметри дисертації.

У першому розділі “Історіографія, методологія та джерельна база” проаналізовано історико-педагогічну і суспільно-політичну літературу 20-х рр., статті та монографічні праці радянських істориків і зарубіжних політологів 30-80-х рр., науковий доробок сучасної, вітчизняної та зарубіжної історичної науки в Україні; з‘ясовано концептуальні підвалини наукових шкіл та напрямків, виявлено специфіку історіографічного процесу.

Аналіз наукової літератури 20-х рр. здійснено в контексті виявлення самого тлумачення “науково-педагогічна інтелігенція”, його теоретико-методологічної інтерпретації, встановлення історичного факту існування такої соціально-професійної групи суспільства, тобто предмету дослідження. Визначення “науково-педагогічний”, яке стосувалося дослідних підрозділів ВУАН та інститутських кафедр, свідчило про науково-прикладну діяльність їх професорсько-викладацького складу в освітніх закладах, наукових установах, органах державної влади. Прикладний і суто теоретичний дискурси педагогічної науки підкреслювали у 20-х рр. І.П. Соколянський  Соколянський Ів. Дещо з основних питань радянської педагогіки // Радянська освіта. – 1928. - №12. – С.6-12; Організація педагогічного процесу за комплексовою системою, методика й методична техніка // Там само. – 1926. - №1. – С.11-16; Педагогіка школи та родини в системі соціального виховання // Там само. - 1926. - №1. – С.11-16., Я.А. Мамонтов  Мамонтов Я. Що таке педагогічна система // Радянська школа. – 1926. - №1. – С.13-22; Особистість і суспільність у педагогічних течіях // Там само. - №7-8. – С.19-28; Соціальний принцип у педагогічній системі // Там само. - №5. – С.17-26., А.Б. Залкінд, А.П. Пінкевич, Е.М. Мединський  Залкинд А.Б. Вопросы советской педагогики. – М., 1926, Пинкевич А.П. Марксистская педагогическая хрестоматия XIX-XX век. – 2-е изд. – М., 1928; Медынский Е. История педагогики. Т.1. – М., 1925., які використовували наступні визначення соціально-професійних груп серед інтелігенції: “професор”, “викладовець”, “дослідник”. Термін “науково-педагогічні кадри” застосував у 1923 р. Г.Ф. Гринько  Гринько Гр. Наш путь на Запад // Путь просвещения. – 1923. - №7-8. – С.1-19. . До суто історіографічних праць слід віднести довідково-бібліографічний збірник літературних джерел М. Гордієвського  Гордієвський Мих. Література з історії педагогіки за 10 років революції. – Одеса, 1929., розвідки Г. Іваниці, М. Григор‘єва, А. Готалова-Готліба, А.П. Пінкевича, П.Ю. Волобуєва, О.С. Залужного з історії педагогіки, її марксистського тлумачення  Іваниця Г. До марксистської методології історії педагогіки (проблема соціально-генетичної аналізи) // Записки Київського ІНО. – Вип.1. – К., 1926. – С.9-21; Григор‘єв М. До питання про предмет і методологію педагогіки // Шлях освіти. – 1929. - №10. – С.17-34; Готалов-Готлиб А.Г. О хрестоматиях по истории педагогики (критико-методологический очерк) // Записки Одеського ІНО. – Том.1. – Одеса, 1927. – С.262-281; Герчет А., Готалов-Готлиб А. Современные педагогические течения. – Х., 1925; Волобуїв П. Українська педагогічна література за 10 років // Шлях освіти. – 1927. - №4. – С.40-48; Залужний О. Педологія на Вкраїні за 10 років // Шлях освіти. – 1927. - №10. – С.36-46.. Їхні праці автор розглядав з історіографічної точки зору, тобто встановлення факту існування наукової літератури, виявлення концептуальних підвалин та суто науково-історичних інтерпретацій досліджуваної проблеми. Перелічені вчені уособлювали науково-педагогічну еліту українського суспільства, будучи одночасно теоретиками і практиками, відтак творцями монографічних праць, концепцій і методик. Зазначено, що упродовж 20-х рр. відбувалося становлення історико-педагогічної науки, її безпосередній та опосередкований зв‘язок з суспільно-політичними процесами, які позначилися на теоретико-методологічних підвалинах досліджень, на формування наукових напрямків.

Термін “інтелігенція” на початку 20-х рр., судячи з історіографічного огляду літератури, дослідники використовували дещо стримано. Відчувався вплив більшовицької формаційно-класової диференціації суспільства, тобто поділу його на соціально-класові групи – робітників, селян, трудову інтелігенцію. Радянізація інтелігенції, формування ознак і рис її нової політичної свідомості висвітлювалася тоді в працях О.М. Мізерницького, П.К. Солодуба, М.О. Скрипника, Ю. Ларіна, А.В. Луначарського  Мізерницький О. На шляху радянізації // Радянська освіта. – 1927. - №11. – С.3-14; Солодуб П. До питання про загальне навчання // Там само. – 1925. - №5. – С.3-8; Скрипник М. Десять заповідей культурного будівництва // Там само. – 1927. - №12. – С.1-10; Ларин Ю. Интеллигенция и Советы: хозяйство, буржуазия, революция, госаппарат. – М., Б.Г; Луначарський А. Интеллигенция и социализм // ВАРНИТСО. – 1930. - №2. – С.10; Його ж. Ленин о науке и искусстве // Народное просвещение. – 1925. - №4. – С.3-14.. Зокрема, Ю. Ларін використав низку визначень соціально-професійного походження інтелігенції: “технічна й адміністративна”, „промислова”, “технічно-організаційна”, „інтелігенція спеціалістів”, „низова інтелігенція”, „робітнича й селянська інтелігенція”, „інтелігентські кадри”  Ларин. Ю. Интеллигенция и Советы… - С.40-61.. Запропонована ним класифікація стосувалася категорії держслужбовців, віддзеркалювала упереджене ставлення до “спеців”, а з другого боку виокремлювала своєрідну соціальну форму інтелектуальної власності, яку уособлювала дореволюційна інтелігенція. Класовий принцип для Ю.Ларіна залишався ключовим. А.В. Луначарський розглядав інтелігенцію з соціально-економічної та суто інтелектуальної точок зору, позаяк для нього інтелігент – це насамперед людина розумової праці, яка заробляє на життя “нервово-мозковою працею”  Луначарский А. Интеллигенция и социализм… - С.10. . Він вважав її “економічним прошарком”, котрий “ідеологічно” підтримував або не підтримував “пануючі класи”, відтак інтелігенція поставала “політичною”, “консервативною”, “монархічною”, “буржуазною”.

Підсумовуючи огляд літератури 20-х рр., зазначається співіснування наукових та політико-ідеологічних тлумачень функціональних ознак науково-педагогічної інтелігенції, яка становила специфічну соціально-професійну групу суспільства. Існувала все-таки політико-ідеологічна оцінка ролі і місця інтелігенції в соціалістичному будівництві, тому саме тоді з‘явилися поняття “нова інтелігенція”, “соціалістична інтелігенція”, які висловлювали намір державної партії, а не реальні функціональні ознаки. Смислове поєднання визначення “науково-педагогічна інтелі-генція” віддзеркалювало теоретичну і практичну діяльність професорів академічних кафедр і вищих навчальних закладів, їхню дослідну і викладацьку роботу. Спеціальних монографічних праць про соціально-побутові, суспільно-політичні, науково-теоретичні проблеми розвитку інтелігенції у 20-х рр. не з‘явилося, тому що історико-педагогічна наука переймалася прикладними питаннями, у тому числі модернізацією системи освіти. Вона торкнулася і формування організаційних та політико-ідеологічних факторів становлення нових функціональних рис науково-педагогічної інтелігенції, у тому числі серед дореволюційної, хоч і меншою мірою, та робітничо-селянської, що дало підставу академіку С.О. Єфремову констатувати факт появи “совітського образца професури”  Єфремов Сергій. Щоденники. 1923-1929. – К., 1997. – С.79..

Упродовж 30-х рр. історична та історико-педагогічна наука втратила досягнення попередніх десяти років, тому що ідеологеми сталінізму заступили справжню методологію наукового пізнання. Теоретико-методологічні дослідження, характерні для 20-х рр., заборонили, а натомість започаткували практику “ідеологічно-постановчих семінарів”  В боротьбі за марксо-ленінську педагогіку (матеріали дискусійної сесії УНДІПУ). – Х., 1931.. Література, яка вийшла друком у 30-х рр., стосувалася загальних проблем культурно-освітнього життя і розвитку школи  Козаченко А. Українська культура, її минувшина і сучасність. – Х., 1931; Григор‘їв М. Нариси марксистської педагогіки. – Х., 1931; Волобуїв П. Нарис з педології. – Х., 1932; Хаїт І.А. На педологічні викривання Виготського / Пер. з рос. – К., 1938. . Необхідно назвати роботу А.Е. Бейліна про кадрове забезпечення ключових галузей народного господарства  Бейлин А.Е. Кадры специалистов СССР. Их формирование и рост. – М., 1935., а також серію публікацій Д. Заславського, Е. Коровіна, Г. Васецького, Б. Воліна, С. Вольфсона, М. Митіна, С. Кафтанова, М.Н. Нестеровського про “соціалістичну інтелігенцію” та

її роль і місце в суспільно-політичному житті СРСР  Заславский Д. Ликбез украинских академиков // ВАРНИТСО. – 1930. - № 2. – С.56-63; Його ж. Советская интеллигенция // Фронт науки и техники. – 1936. - №7. – С.48-56; Його ж. Народная, социалистическая интеллигенция // Красная новь. – 1939. - №12. – С.197-216; Коровин Е. “Ученые” вредители и задачи ВАРНИТСО // ВАРНИТСО. – 1939. - №9-10. – С.22-27; Васецкий Г.С. Сталин и наука // Советская наука. – 1939. - №12. – С.69-92; Волин Б. Октябрьская революция и интеллигенция // Исторический журнал. – 1938. - №11. – С.23-24; Вольфсон С.Я. Сталин об интеллигенции // Советская наука. – 1939. - №12. – С.65-77; Митин М.Интеллигенция Советского Союза // Большевик. – 1938. - №8. – С.47-81; Кафтанов С. О советской интеллигенции // Там само. – 1939. - №2. – С.44-59; Вольфсон С. Интеллигенция как общественная прослойка при капитализме и социализме // Под знамением марксизма. – 1939. - №8. – С.16-38; Нестеровский М.А. Марксизм-ленинизм об интеллигенции // Советская наука. – 1939. - №7. – С.20-31.. Наприкінці 30-х рр. набула методологічної чинності концепція формування і розвитку соціалістичної інтелігенції, яка залишалася теоретичною основою історичних досліджень до початку 90-х рр. Малочисельна література 30-х рр. з питань інтелігенції, особливо статті в союзних наукових часописах, мали обов‘язкове застосування в республіках, тобто забезпечували методологічну вертикаль. Наприклад, академік С.Я. Вольфсон підкреслював, що Сталін “витворив струнке вчення про інтелігенцію як суспільний прошарок соціалістичної держави”  Вольфсон С.Я. Сталин об интеллигенции… - С.65. Конституція 1936 р. політично і юридично зафіксувала наслідки сталінської модернізації суспільства, відтак інтелігенція виявилася прошарком, а не повноцінною соціально-професійною групою, яка уособлювала інтелектуальну власність. Протягом 40-50-х рр. висвітлювали переважно історію розвитку освіти, школи, культури  Розвиток народної освіти і педагогічної науки в Українській РСР. 1917-1957. – К., 1957; Кафтанов С. Десять лет работы высшей школы // Вестник высшей школы. – 1948. - №5. – С.1-12; Терентьев В.Т., Бабко Ю.В. Розвиток вищої технічної школи УРСР в роки першої п‘ятирічки // Український історичний журнал. – 1958. - №3. – С.73-83; Синецький А.Я. Професорско-преподавательские кадры высшей школы СССР. – М., 1950; Галкин К.Т. Высшее образование и подготовка научных кадров в СССР. – М., 1958; Рудько Н.П. Строительство советской высшей школы в Украинской ССР в 1918-1925 годах: Автореф. дис… канд. ист. наук. – К., 1953, хоча російська історіографія не полишала вивчення проблем “радянської інтелігенції”  Кафтанов С. Советская интеллигенция и ее задачи в новой пятилетке. – М., 1947. Методологія і термінологія залишалися без суттєвих змін. Однією з перших праць українських радянських істориків, автори якої використали визначення інтелігенції, була монографія Ю.О. Курносова і А.Г. Бондара  Курносов Ю.О., Бондар А.Г. У навчанні та праці: Підготовка кадрів інтелігенції в Українській РСР. – К., 1964.. Вони торкнулися проблеми підготовки “кадрів інтелігенції”, хоча цей аспект вже досліджували А.І. Лутченко та інші вчені з інших республік  Лутченко А.И. Советская интеллигенция. – М., 1962.. Тема української інтелігенції, затаврована в 30-х рр. оцінками “буржуазного націоналізму”, не належала до пріоритетних. У  р. в статті Ю.О. Курносова порушувалося питання про “радянську інтелігенцію”  Курносов Ю.О. До життя про визначення поняття “радянська інтелігенція” // Український історичний журнал. – 1969. - №5. – С.68-74., тобто йшлося про основні напрямки вивчення її соціального походження, джерел формування, але залишалася методологічна база від попередніх років, у тому числі кінця 30-х, коли і з‘явилося розгорнуте обґрунтування терміну “соціалістична інтелігенція”.

Активно досліджувалися науково-історичні проблеми формування інженерно-технічної інтелігенції, яку пов‘язували з індустріалізацією країни, відтак ідеологічний аспект виявився певним чином затушованим. До ґрунтовних праць, які вийшли друком у 70-х рр., слід віднести монографію А.І. Лутченко  Лутченко АИ. Создание инженерно-технических кадров в годы построения социализма в СССР (1926-1958). – Минск, 1973., а загалом цієї теми торкалися десятки дослідників, яка свідчила про початок вивчення не просто “радянської інтелігенції”, а насамперед її соціально-професійних груп. Продовженням тенденції легальної деідеологізації у вивченні інженерно-технічної інтелігенції стала дисертація Г.В. Касьянова  Касьянов Г.В. Інженерно-технічні секції профспілок України в соціалістичному будівництві 1926-1937 рр.: Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 1987..

Історіографічний процес 70-80-х рр. вирізнявся поглибленням соціальних пріоритетів, але в контексті наукового обґрунтування формування нової історичної спільності – радянського народу. Українські дослідники продовжували з‘ясовувати походження соціалістичної інтелігенції, її соціально-філософські особливості розвитку  Смоляков Л.Я. Социалистическая интеллигенция: социально-философский анализ. – К., 1986; Астахова В.И. Советская интеллигенция и ее роль в общественном процессе. – Харьков, 1976., але одночасно виявляли науковий інтерес до її професійно-галузевих груп. На таких методологічних засадах написані праці В.М. Даниленка, Л.І. Ткачової, В.М. Шейка, В.П. Литвинової  Даниленко В.М. Сотрудничество УССР и РСФСР в области образования и науки в период построения социализма. – К., 1981; Ткачова Л.І. Інтелігенція Радянської України в період побудови основ соціалізму. – К., 1985; Шейко В.М. Великий Октябрь и культурно-просветительская деятельность научной интеллигенции Украинской ССР (1921-1925 гг.) // Вопросы истории СССР. – 1979. – Вып.24. – С.58-64; Литвинова В.П., Шейко В.Н. Из истории культурно-просветительской деятельности художественной интеллигенции УССР (1921-1925) // Вестник Харьковского университета. Вып.266. – Х., 1984. – С.12-18.. Вони виокремлювали професорсько-викладацький склад вищих навчальних закладів, культурно-просвітницьку діяльність художньої інтелігенції, тобто історики намагалися з‘ясувати її функціональні ознаки, роль і місце в суспільстві. Колективні монографії стосувалися загальних теоретико-методологічних проблем, а індивідуальні праці конкретних історичних питань діяльності вищої школи та різних соціально-професійних груп інтелігенції – насамперед інженерно-технічної, наукової, художньої. У 1974 р. з‘явилася одна з перших публікацій про формування науково-педагогічної інтелігенції в СРСР  Главацкий М.Е., Чуфаров В.Г. О формировании научно-педагогической интеллигенции в СССР // Из истории советской интеллигенции. – Новосибирск, 1974, - С.40-47. Упродовж
80-х рр. виходили з друку праці В.П. Пастухова, В.К. Майбороди, автори яких досліджували становлення науково-педагогічних кадрів вищої школи  Пастухов В.П. Научно-педагогические кадры высшей школы. – К., 1983; Майборода В.К. Про становлення та розвиток вищої педагогічної освіти (1917-1928 рр.) // Український історичний журнал. – 1987. - №5. – С.96-102.але в контексті їх підготовки, розміщення за галузевим принципом, уникаючи аналізу функціональних ознак, соціально-професійної специфіки та справжнього суспільного статусу. Підсумковим науково-історичним дослідженням проблем формування і розвитку інтелігенції України виявилася колективна монографія  Интеллигенция Советской Украины (некоторые вопросы историографии и методологии исследования). – К., 1988., яка фактично стосувалася історіографії та методології. Позитивним є сам факт появи цієї роботи в українській історіографії, тому що вона була першою роботою в Україні, хоча концептуально нічим не вирізнялася від методологічних засад попередніх років. Для авторського колективу соціалістична інтелігенція була невід‘ємною частиною “нової соціальної й інтернаціональної спільноти людей – радянського народу“  Там само. – С.3-4..

Зарубіжна політологічна наука торкалася різних аспектів духовного та культурно-освітнього життя в СРСР, у тому числі розвитку історичної науки, політичної системи та національної політики. Вони виходили у далеких 20-30-х рр.  Hoetsch Otto Aus der historischer Wissenschaft der Sovietunion. Vortrage ihrer Vertreter wahrend der "Russischer Historikerwoche". - Berlin - Konigsberg, 1929; Die Sovet-Union. 1917-1932. - Berlin, 1933. , а протягом 40-80-х рр. зарубіжна історіографія з перелічених проблем була представлена працями Р. Конквеста, І. Кошелівця, С. Підгайного, В. Наддніпрянця, Г. Костюка, І. Майстренка, Д. Мейса, М. Крюгер-Потратц  Conguest R. The Great Teror: Stalin’s Purge of the Thirties. – New-York, 1968; Кошелівець І. Микола Скрипник. – Мюнхен, 1972; Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: спогади 1933-1941 рр. – Новий Ульм, 1947; Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи: їх роля у визвольній боротьбі України. 1917-1956 рр. – Мюнхен, 1956; Костюк Г. Окаянні роки: Від Лук‘янівської тюрми до Воркутської трагедії (1935-1940). – Торонто, 1978; Майстренко І. Історія комуністичної партії України. – Сучасність, 1979; Mace I. Communist and the Dilemmas of National Liberation: National Communist in Sov. Ukraine, 1918-1933. – Combrigge, 1983; Kruger-Potratz Mariane Absterben der Schule oder Verschulung der Gesellschaft?: Die sowjetische Padagogik in der zweiten Kulturrevolution, 1918-1931. - Мюнхен, 1987., які вирізнялися теоретико-методологічними підходами, джерельною базою, але стосувалися українського суспільства 20-30-х рр. та інтелігенції зокрема. Зарубіжна україніка зосереджувалася на проблемах “українського націонал-комунізму”, політичного терору, історії партії боротьбистів, а німецько та англомовні автори, посилаючись на радянських істориків та зарубіжних дослідників з українських політичних студій, відтворювали переважно факти і події без суттєвих концептуальних пошуків.

Освітньо-культурні, суспільно-політичні та соціально-професійні аспекти діяльності науково-педагогічної інтелігенції та номенклатури системи Наркомосу УСРР висвітлювали дослідники політики українізації: Я.В. Верменич, І.В. Ващенко, П.М. Бондарчук, В.П. Борисов, В.В. Масненко, В.М. Даниленко  Ващенко І.В. Проблема політики українізації в історичній літературі після 1991 року // Збірник наукових праць Харків. держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди: Історія та географія. – Х., 2000. – Вип.4. – С.113-122; Українізація в історіографії середини 1930-х-початку 1950-х рр. // Збірник наукових праць. Харків. держ. пед. ін-ту ім. Г. Сковороди: Історія та географія. – Х., 2000. – Вип.5. – С.36-43; Верменич Я.В. Теоретичні проблеми українізації в спадщині О.Я. Шумського // Політологічний вісник. – К., 1993. – Ч.II. – С.48-58; Поняття „українізації” в історичному контексті // Науковий зб. ін-ту політологічних і етнонаціональних досліджень. – К., 1999. – Вип.9. – С.129-131; Верменич Я.В. Вплив процесів українізації 20-30-х рр. на стан української національної свідомості // Наукові записки ін-ту політ. і етнонац. досліджень. – К., 2001. - Вип.13– С.175-184; Верменич Я.В. Наступ на українське відродження в ході згортання політики українізації // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 2001. – Вип.5. – С.154-159; Верменич Я.В. Політичні наслідки та уроки політики українізації 20-30-х рр. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. – К., 2001. – Вип.4. – С.288-308; Бондарчук П.М. Політика українізації і профспілки УСРР (1920-ті рр.). – К., 2002. – 161с.; Борисов В.П. Українізація та розвиток загальноосвітньої школи в 1921-1932 рр. // УІЖ. – 1999. - №2. – С.76-80; Масненко В.В. Українізація системи вищої освіти 1920-х років як важливий чинник розвитку національної свідомості // Вісник академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2000. - №4. – С.20-28; Даниленко В.М. Українізація: Здобутки і втрати (20-30-ті роки) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Респ. міжвід. зб. наук. пр. – К., 1992. – Вип.2. – С.79-91; До витоків політики „українізації” // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. – К., 1993. – Вип.1. – С.53-67; Згортання „українізації” й посилення русифікаторських тенденцій у суспільно-культурному житті радянської України у 30-ті роки // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. – К., 1996. – Вип.2. – С.96-116; „Українізація”1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. – К., 2003.. Вони критично проаналізували політико-ідеологічні засади українізації, її досягнення та огріхи, ставлячи під сумнів її сутнісні ознаки, тобто конструктивний вплив на духовне відродження національно-культурного життя в Україні.

Сучасна українська та зарубіжна історіографія 90-х рр. ХХ – початку ХХI ст. переймалася

також проблемами національної політики, яку здійснювали більшовики в УСРР, виокремлюючи ідею національного відродження  Коцур В.П. Згортання національного відродження на Україні в кінці 20-х на початку 30-х років: трагічна доля інтелігенції // Наукові записки з української історії. – Київ; Переяслав-Хмельницький, 1996. – Вип.III. – С.23-32; Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об’єктивні оцінки: (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-30-х рр.: історіографія). – К.: Наук. думка, 1998. – 506с.; Ващенко І.В. Національне відродження 20-х років в Україні в історичній літературі кінця 50-х – середини 80-х рр. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Зб. наукових праць молодих вчених. – Х., 1998. – С.36-39; Ващенко І.В. Українське національне відродження 1920-х рр.: спроба переосмислення радянською історіографією середини 80-х – початку 90-х років ХХ ст. // Збірник наук. праць. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди: Сер. Історія та географія. – Х: Основа, 1999. – Вип.3. – С.3-11; Тарапон О.А. Національне відродження і українізація: внесок творчої інтелігенції у 1917-1920-х роках // Питання історії України. Збірник наук. Праць. – Т.2. – Чернівці, 1998. – С.81-88., ототожнюючи її з розвитком українізації, української мови та літератури. Проте національне відродження не обмежувалося цими факторами, позаяк стосувалося широкого кола проблем: духовності, релігії, економіки, державності.

У 90-х рр. ХХ – початку ХХI ст. історики досліджували особливості підготовки національних педагогічних кадрів  Богінська І.В. Система підготовки педагогічних кадрів в умовах поступового згортання політики українізації (1933-1939) // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. – Луганськ, 2001. – С.147-150; Висовень О. Педагогічна інтелігенція в національно-культурному розвитку України (1920 – поч. 1930-х років): історіографія // Наук. записки з української історії Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г. Сковороди. – 1994. Вип.XIII. – С.116-118; Мартынчук И.И. Подготовка национальных педагогических кадров в 1920-е годы // Новые страницы в истории Донбасса: Сборник статей. – Донецк, 1997. – Кн.5. – С.83-90; Кліцаков І.О. Педагогічні кадри України (1917-1937 рр.) – Донецьк, 1997., дещо традиційно висвітлювали функціонування системи освіти  Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-і роки. – Донецьк, 2000; Майборода В.К. Особливості розвитку системи педагогічної освіти в УРСР 1917-1941 рр. // Український історичний журнал. – 1990. - №11. – С.58-64., а також вивчали номенклатуру Наркомосу, наслідки масових репресій проти освітян  Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К., 2002; Дорошко Микола. Компартійно-державна номенклатура УСРР у 20-30-ті роки ХХ століття: соціоісторичний аналіз. – К., 2004; Очеретенко В.І. Переслідування української інтелігенції в першій половині 20-х років (за матеріалами фондів “Російського зарубіжного архіву”) Державного архіву Російської Федерації // З фондів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ, - 1997. - №1/2. – С.240-252; Даниленко В.М., Кузьменко М.М. Соціальний тип та інтелектуально-освітній рівень номенклатури скрипниківського Наркомосу. Біографічні нариси. – Севастополь-Донецьк. - 2003; Даниленко В.М., Кравченко А.А. Володимир Дурдуківський : педагог, критик, громадський діяч (1874-1938). – К., 2000; Марочко Василь, Хілліг Гьотц. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929-1941). - К., 2003.. Домінували фактологічні праці, але вони сприяли з‘ясуванню низки теоретичних питань. Спостерігалася певна ідеалізація особливостей національно-культурного розвитку в УСРР, хоча в монографіях Л.М. Новохатька, Г.Г. Єфіменка простежується критичний аналіз проблем націонал-комунізму та національної політики ВКП(б)  Новохатко Л.М. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20-30-ті рр. ХХ ст.). – К., 1998; Єфіменко Геннадій Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932-1938). - К., 2001..

На початку 90-х рр. з‘явилися перші монографічні дослідження В.М. Даниленка, Г.В. Касья-нова, які започаткували критичний аналіз соціальних аспектів формування і розвитку радянської інтелігенції. Вони звернули увагу на інспірацію так званих національних ухилів, тобто шумськизму, хвильовизму, волобуєвщини, роздмуханих ВКП(б), хоча і не заперечували самобутності поглядів О. Шумського, М. Хвильового, М. Волобуєва  Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки). – К., 1991; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 1920-х-20-х років: соціальний портрет та історична доля. – К., 1992; Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні 20-30-ті роки. – К., 1992..

Характерною ознакою історіографії 90-х рр. ХХ – початку ХХI ст. є поглиблене вивчення соціально-професійних груп серед інтелігенції. Їх формування та діяльність досліджували І.В. Богінська, О.Ю. Осмоловська, М.А. Шипович, О.А. Тарапон  Богінська І.В. Педагогічні кадри Донбасу і політика українізації (1920-1930-ті рр.): Автореф. дис… - канд .іст. наук. – Донецьк, 2000; .Осмоловська О.Ю. Державна політика щодо професорсько-викладацьких кадрів радянської України (1920-1930-ті рр.): Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Донецьк, 2004; Шипович М.А. Літературно-мистецька інтелігенція України у 1920-ті роки: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Донецьк, 2000; Тарапон О.А. Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923- початок 1930-х рр.): Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 2003.. Захищено дисертації про політичну та культурно-освітню діяльність М.О. Скрипника, О.Я. Шумського  Шарпатий В.Г. Діяльність М.О. Скрипника на чолі Наркомату освіти Радянської України (1927-1933 рр.): Автореф. дис… - канд. іст. наук. - Запоріжжя, 1999; Ищенко Е.В. Политическая деятельность А.Я. Шумского на Украине: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Днепропетровск, 1992., а також з проблем історіографії освіти в Україні  Ситніков О.П. Освіта в Українській СРР (1920-ті роки): історіографія: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 2003; Чирва Ю.І. Розвиток народної освіти України (1917-1932 рр.): Історіографія проблеми: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Днепропетровськ, 1995.. З‘явилися дисертаційні та монографічні дослідження про наукову роботу окремих вчених  Шевченко А.Ю. Петровський М.Н. та його внесок в українську історичну науку 20-х – початку 30-х рр. ХХ століття: Автореф. дис… - канд. іст. наук. Дніпропетровськ, 2003; Тельвак В.П. Михайло Грушевський – дослідник української історіографії. Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 2004; Верба І.В. Олександр Оглоблин. Життя і праця в Україні. – К., 1999.. Соціально-історичний аспект формування радянської інтелігенції 20-30-х рр. висвітлено в дисертації Г.В. Касьянова  Касьянов Г.В. Інтелігенція Радянської України 1920-х30-х років: соціально-історичний аналіз: Автореф. дис… - докт. іст. наук. – К., 1993., її суспільно-політичні позиції дослідив В.В. Масненко  Масненко В.В. Суспільно-політичні позиції інтелігенції України в 1921-1928 рр.: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Харків, 2001.. Продовжується вивчення організаційно-функціональних засад системи освіти в УСРР  Борисов В.Л. Становлення та розвиток загально-освітньої школи в Україні 1920-1933 рр.: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2003; Мірошниченко М.І. Вища школа Радянської України в 1920-1928 рр.: проблеми розвитку, досвід, уроки: Автореф. дис… - канд. іст. наук. – К., 1993; Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-ті роки: Автореф. дис… - докт. іст. наук. – Харків, 2001.. Аналіз проблематики дисертацій, захищених з питань культурно-освітнього і духовного життя, дозволяє констатувати наступне: висвітлюються переважно питання функціонування системи освіти, проблеми українізації, національно-культурного будівництва, наукова спадщина окремих вчених. Позитивним є той факт, що історики продовжують вивчати соціально-професійні групи інтелігенції, її суспільно-політичну позицію. Науково-педагогічна інтелігенція досліджується в контексті розвитку системи освіти, особливо вищої, тобто вона є пасивним об‘єктом історичного пізнання, тому переважна більшість праць розкриває проблему підготовки викладацьких кадрів, обмежуючись кількісними показниками офіційної статистики. Важливо показати діяльність науково-педагогічної інтелігенції як суб‘єкта історії і соціально-професійну групу українського радянського суспільства, тобто творця інтелектуальних цінностей